Усний журна "Струни кобзарської душі", Презентація
Усний журнал на тему: « Струни кобзарської душі»
Мета: : ознайомити учнів з кобзарством як одним із явищ української національної культури; розкрити зв'язок народних співців із життям українського народу, багатство тематики і глибину змісту їхньої творчості; вчити учнів логічно висловлювати свої думки; виховувати патріотичні почуття.
Виступ вчителя.
(звучать переливи кобзи (бандури)
Вслухаймося в звуки прадавньої кобзи… вчуваються в них і гудіння вітру в дикому степу, що грубо бавиться ковилою, і ніжний шепіт придніпровських чи над деснянських, а може, надпсільських трав… Вслухаймося, вслухаймося: то кобза доносить звуки кривавої битви і брязкіт шабель: то кобза плаче разом із селянами – невольниками в Кафі чи далекій бусурманській Туреччині… А ці ось могутні акорди - то не що інше, як клич славних козаків – запорожців у переможній битві… Звідки ж взялися ці неповторні мінори і мажори?...
Кобзарство - самобутнє явище світової культури, предмет нашої гордості. Вивчення його допоможе глибше збагнути духовну спадщину наших предків.
Його носії – кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, приречували на вимирання. Разом зі знищенням кобзарів нищився і неоціненний духовний спадок України – думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії.
На жаль, сьогодні маємо не так вже й багато матеріалу з питань вивчення кобзарства. Тому завданням нашого шкільного товариства «Наукова зміна», яке працює вже шість років, було ,в першу чергу, дослідити і сформувати в учнів загальне уявлення про кобзарів як типів народних співців – музикантів, їх звичаї, братства, навчання, роль у формуванні національної самосвідомості, значення у суспільно – політичному та духовному житті українського народу.
Тема наукового дослідження «Струни кобзарської душі». Наші молоді науковці були поділені на групи. Кожна група проводила дослідження на одну із запропованих тем про розвиток кобзарства на Україні. Сьогодні керівники малих дослідницьких груп хотіли б ознайомити вас із результатами своєї праці.
1. Кобзарі та лірники як народні співці – музиканти
Наша група ставила перед собою завдання: дослідити факти зародження кобзарства ,та в яких умовах це відбувалося.
На ХV – XVІІ століття припадає складний період української історії. Нелегкі це були часи. На наш край робили спустошливі навали турецькі яничари і хижі татарські орди. Героїчна боротьба нашого народу особливо хвилююче оспівана в народних думах. Народна дума і кобза народили унікальне явище в світовій культурі - кобзарство. Ми з’ясували, що серед запорожців було чимало хороших музикантів, які грали на кобзі, лірі, цимбалах, скрипці, сопілці. Та найулюбленішим і найпопулярнішим музичним інструментом на Січі була кобза – «дружина вірная», чи «подорожняя», як її називали кобзарі.
Виконуючи бойові завдання, козаки частенько залишалися на самоті, пильно чатуючи на ворогів. Тоді лише кобза розраювала тугу, звеселяла засмученого.
(може прозвучати пісня «Струни мої золотії…)
Чимало кобзарів потрапляли на Запорізьку Січ, тікаючи від експлуатації сільських багатіїв. Траплялося, що кобзарями - професіоналами ставали козаки, які в жорстоких боях з іноземцями і поневолювачами втрачали зір. Їх, як правило, зараховували до полкової музики.
Буття на грані аскетизму було характерною рисою народних бардів. Вони, насамперед, байдужі до всього корисливого, їм не властиві будь – які хтиві прагнення. Такими були Архип Никоненко, Андрій Шут, Микола Ригоренко, Остап Вересай.
Але це зовсім не говорить про самозречення кобзарів усього того, що властиве людині. Остап Вересай дбав, наприклад, про господарство, на зароблені гроші збудував хату, повсякчас піклувався про сім’ю. Андрій Шут, ставши незрячий, також жив на власний кошт. Він навчився сукати мотузки та в’язати з конопель сільське начиння. На зароблені гроші він збудував собі хату, одружився. А ще на власний кошт А. Шут навчив грамоти свого сина.
Так що, за нашими висновками, є хибна думка про те, що кобзарі були жебраками – випробувачами милостині. Покликані формувати високі національні ідеали, вони до найменших дрібниць були живим втіленням найвищих людських чеснот, не зраджували своїх принципів навіть перед загрозою смерті.
2.Навчання кобзарів та лірників
Наша дослідницька група зацікавилася питанням про навчання та братства кобзарів. Ось про що ми дізналися.
У тяжких умовах проходило життя народних співців: тяжкі каліцтва, щоденний пошук шматка хліба, переслідування властей примушували їх утворювати братства ( або гурти), які виникали за прикладом міських ремісничих цехів , щоб захищати інтереси співців.
Цех керувався певними правилами, встановленими самими ж членами товариствами. Найголовнішими були такі:
- Основа братства (гурту) – певна територія (обмежена кількість сіл, містечок, міст);
- Братство має свій центр в одному з міст, де за власні кошти купувало ікону, свічки, оливу для церкви;
- Громадське урядування: збори вибирають начальника цеху (цехмістра), суд, скарбничка та приймають нових членів;
- Членом братства може бути лише та особа, котра має якісь фізичні недоліки або каліцтва і набула певних професійних навичок (уміння грати на кобзі чи лірі, знання кількох пісень), а також вивчила мову братства(«лесбійську мову»);
- Кожен член братства (гурту) зветься товаришем;
Члени братства, як правило, мали спільний пісенний репертуар. Незважаючи на належність членів кобзарсько – лірницьких об’єднань до певної території, вони інколи ходили в інші місцевості. Тамтешні кобзарські братства при дотриманні певних умов допускали чужих співців на свою територію. При цьому прийшлі кобзарі й лірники обов’язково мали бути членами якогось братства чи гурту, тобто посвяченими в майстри. Самозванців, що не відбули належного терміну навчання і не пройшли обряду посвячення, всіляко переслідували – відбирали бандуру, розбивали її, а на винного накладали штраф.
Цікавим для нас є обряд посвяти в кобзарі.
Коли скінчиться наука у «пан – отця», повинен учень прийти до кобзарської братії на один із велелюдних ярмарків просити благословення і дозволу почати свої обходи (самостійне кобзарювання). На посвячення «молодик» повинен мати при собі не менш 5 – ти карбованців. На них він купує кожному братчику булку і рибу, частує горілкою. Після цього «молодик» кланяється й каже: «Теперечки благословіть мене на всі чотири сторони!» Пан – отець відповідає: «Бог благословить!», подаючи учневі хліб. Від хліба учень одрізує три горбунки, солить їх і кладе собі за пазуху. Це зветься «взяти визвілок» - головний акт, що дає право носити ліру або кобзу. Подавши хліб,діди – братчики бажають: «Дай тобі, Боже, щоб ти був здоровий, як вода, а багатий, як земля: щоб тобі з води й роси йшло! Гряди во ім’я Господнє».
Після цього «майстер» передавав кобзу чи ліру учневі - і кобзар готовий.
Братства кобзарів та лірників існували аж до кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя. Проте на кінець цього періоду вони почали відмирати, як і особливі обряди висвячення на майстра.
Але інститут учнівства виявився більш стійким. Вони існували довше й зникають разом з мандрівними кобзарями вже в 1930 – 40 – х роках.
З усього сказаного можна зробити висновок, що сліпі барди були неконтрольованим джерелом морального авторитету на селі , конкурентом тоталітарної держави. Основа їхнього репертуару складалася з жанрів, що мали як релігійні, так і національні символи, з чим не могли змиритися органи влади.
3.Розстріляний з’їзд кобзарів
Як саме реагувала влада на народних співців, стало цікавим для представників нашої групи, і сьогодні ми поділимось з вами цією інформацією.
Ще у грудні 1933 року на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала народні музичні інструменти кобзу і бандуру «класово – ворожими». З цього пленуму розпочалося «узаконене» викорінення не просто музичних інструментів, а передусім самого явища кобзарства. Якщо бути точнішими, то заклик оголосити кобзу та бандуру «класово – ворожими» прозвучав з вуст сумнозвісного Андрія Хвилі, причетного до репресій десятків видатних діячів культури України.
На початку грудня 1934 року у Харківському оперному театрі відбувся з’їзд народних кобзарів Радянської України. Основним завданням з’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних пріоритетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на з’їзд кобзарів народів СРСР, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і відправили до околиць станції Козача Лопань.
Пізно ввечері народних бардів вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…
І в радянській пресі, і в архівах КДБ марно шукати про цей з’їзд бодай побіжної згадки. І все ж правда доходить до нас з уст сучасників чи випадкових свідків, бо такі злочини не можуть канути в небуття. Відомо, що для реєстрації кобзарів було створено етнографічну комісію Академії наук УРСР. З’їзд пов’язали з Республіканською олімпіадою міста і села. Органам міліції на місцях було наказано забезпечити явку народних співців до тодішньої столиці України – Харкова. Одні пишуть, що на цей з’їзд енкаведисти зігнали понад 200 кобзарів, інші називають ще приголомшливішу цифру – 1234. Знаємо також, що тільки на Київщині на початку ХХ століття було близько 240 кобзарів і лірників – до початку Другої світової в Україні не залишилося нікого.
Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до єзуїтських методів приборкання вільнолюбивого українського кобзарства. Частину співців почали заганяти до «колгоспів» - капел, ансамблів, тріо, квартетів, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзерявий - Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбрехача комуністичної партії, а капели, куди заганяли силоміць співців, стали базою їхнього перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи» , які звеличували б радянську дійсність.
В грудні 2013 року режисер Олесь Санін завершив зйомки фільму «Поводир ,або Квіти мають очі», в якому якраз і відтворив історію розстрілу українських народних співців.
4. Скринька бандури
Дуже багато вже було сказано про кобзарів, про їх навчання, заборони та переслідування народних митців, але майже нічого ми не почули про інструмент, на котрому грали співці, - це бандура.
Я хочу поділитися з вами цією інформацією. Про походження слова «бандура» існує дуже багато версій. Одні пов’язують це з інструментом пандора, який був відомий ще в ІІІ ст.. до нашої ери в Римі, Африці. Деякі вважають,що «бандура» видозмінилася від «тунбур», в Західній Європі були згадки про «бандурію» (Еспанія), «пандоре» (Італія). Отже, можна зробити висновок, що назва дуже древня, а точні відомості про її походження загубилися в давнині.
Помилково вважають, що бандура і кобза – одне й те ж. Так, у них спільне походження і принцип звуковидобування. Деякі дослідники вважають, що бандура об’єднала в собі риси східної лютні і давньослов’янських гусел. Деякі кажуть, що бандура – це дорозвинена кобза, яка відокремилася тоді, коли до кобзи почали додаватися струни. До речі, кількість струн бандури у різні часи варіювалася від 15 до 64, а зараз сягає і 70-ти. Кобза ж упродовж віків змінювалася мало.
Бандура розвинулася за рахунок розвитку виконавської майстерності музикантів, – наскільки володіли інструментом, настільки багато робили струн. Також це залежало від вокальних здібностей та голосового діапазону виконавця, – адже на цьому інструменті часто виконували акомпанемент до співу.
Мандрівні сліпці акомпанували собі як на кобзах, так і на бандурах. В ті часи існувала також світська бандура – торбан, який також називали панською бандурою. Адже при вельможних дворах певний час була велика мода на «холопське» мистецтво. Тож під цей інструмент виконувалися українські пісні, - переважно романсового плану. До речі, для торбану кілька творів написав Йоган Себастьян Бах.
Через стандартні досить великі розміри інструменту у бандуристів з’явилося професійне захворювання – сколіоз. Особливо шкідливо займатися на такому інструменті дітям. Їм не те, що важко на ньому грати, - дитинка його і втримати не може. Раніше, щоправда, виготовлялися маленькі бандури для дітей, але зараз їх уже немає.
Щоб навчитися грати на бандурі достатньо піти до музичної школи. Далі можна продовжити навчання в музучилищі чи консерваторії. Є також навчальні заклади для дорослих початківців. Це Стрітівська школа кобзарів поблизу Канева, де хлопці не лише вчаться, але й живуть. Крім того, є студія при Національній заслуженій капелі бандуристів імені Майбороди. Ці освітні заклади дають достатньо високий рівень володіння інструментом.
Цікаво склалася доля бандури в українській діаспорі. На початку ХХ століття українські емігранти вивезли за кордон ще не модернізовані грушеподібної форми бандури. Нові інструменти там продовжували робити за таким самим зразком. Так діаспорське бандурництво знайшло свою нішу - на таких бандурах більше ніде у світі не грають.
Проте скромні можливості ще не вдосконаленого інструмента потягнули за собою застій у репертуарі і розвитку виконавства. Водночас, бандуристи-діаспоряни не бажають оволодівати модерновою моделлю інструменту та розвивати жанр, вважаючи, що таким чином можуть втратити свою унікальність.
5.Бандурний Страдиварі
Сучасна бандура – це вже далеко не той інструмент, який асоціюється лише з архаїчною минувшиною та стражданнями народу. Це інструмент, який може співати не лише про глибоко національне, а й про загальнолюдське. І ось наша група поводирів вела дослідження про сучасного майстра з виготовлення бандур – Романа Гриньківа.
Бандурним Паганіні і Страдиварі величають Романа Гриньківа як прихильники, так і противники. Він поєднав у собі риси інструменталіста-новатора, композитора, майстра модерних концертних бандур і чудового педагога. Роман грає київсько-харківським способом. Досягнувши найвищого рівня майстерності, він вирішив усунути певні недоліки інструмента – його важкість, розміри, а також вийти за рамки все ж не досить яскравого звучання. Тоді Роман вирушив на Чернігівську фабрику музичних інструментів, де тривалий час працював прибиральником заради того, щоби навчитися майструвати бандури. Там він таки багато чого навчився, тому що врешті змайстрував бандуру нового зразка – із неповторним багатим і глибоким звучанням. Роман в корені змінив модель начиння інструменту. Не втративши принципу звукоутворення бандури, він удосконалив звук і зробив її легшою. Також Гриньків вигадав для бандури демпфер – механізм приглушення струн, який заразом дещо змінює тембр. Це розширило виконавські можливості інструмента, дозволивши гру коротких нот, заради яких струни зазвичай просто глушать рукою. Також новаторством бандури Гриньківа є ніжка, на яку спирається корпус бандури під час гри. Це дозволяє, між іншим, уникнути сумнозвісного сколіозу.
Експериментальна майстерня Романа обладнана за останнім словом техніки. Там він чимало чаклував над призабутими дитячими бандурками.
Звісно, не всі розуміють винахід Гриньківа, називаючи його інструмент "урбаністичним синхрофазотроном". В той же час, завдяки звуковому вдосконаленню, бандура залунала по-новому в буквальному і переносному значенні. Саме з новим інструментом Гриньків прославився як композитор-імпресіоніст, бандурист-джазмен, майстерний імпровізатор, виконавець академічної музики. Романову бандуру тепер чути навіть із оркестрової ями Національної опери – в оновленій постановці опери Лисенка "Наталка-Полтавка".
Чарівні звуки інструменту Гриньківа "купили" видатного французького скрипаля і музичного діяча Ієгуді Менухіна, який назвав бандуру молодшою сестрою скрипки, тим самим визнавши наш національний інструмент рівним інструментам класичним. Наразі Роман є дійсним членом Асоціації професійних музикантів Ієгуді Менухіна, склавши з бандурою компанію диригентам, скрипалям та іншим "струнникам". Він є єдиним музикантом з України, який удостоївся членства цієї асоціації.
Словом, наш бандурист отримав визнання у колі найзнаменитіших музикантів світу. Гриньків об’їздив із виступами чимало країн, а на батьківщині про нього все ще дуже мало відомо.
- Світова слава кобзарів.
Традиції кобзарства ніколи не переривались.
І ось аж через 84 роки, тепер уже на ІV Міжнародному з’їзді учених-славістів (Москва, 1958 р.) звучить голос ще одного відомого кобзаря – Єгора Мовчана. Деякі з делегатів порівнювали мелодії дум у виконанні Мовчана з музикою Бетховена.
Світову славу українського кобзарства згодом примножили цілі колективи цього самобутнього жанру мистецтва. Так у 1969 році Державна Заслужена капела бандуристів УРСР, гастролюючи в Японії, буквально зачарувала меломанів цієї країни. Капела за ЗО днів відвідала І8 міст і дала 22 концерти, на кожному з яких бувало по 4-6 тисяч глядачів.
І ще один унікальний факт з історії. Мало кому відомо, що далеко за океаном, у промисловому Детройті (США) живе, творить і примножує славу українського кобзарства капела бандуристів імені Т.Шевченка. Складна її доля. Будучи вивезеною з Києва в роки Великої Вітчизняної війни до фашистської Німеччини, з Божою допомогою уникнувши кремаційної печі, зберігши свій кістяк, так трапилось, що через табір переміщених осіб опинилась капела у Сполучених Штатах. Живучи далеко від Батьківщини, капеляни не забули рідну землю, рідну мову, культуру й гордо розносять славу українського кобзарства по всьому світу.
про публікацію авторської розробки
Додати розробку