Зміївська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

               Усний журнал

«І.С. Нечуй-Левицький.

Українець на всі часи»

(10 клас)

Сторінка перша. Батьки письменника. Дитячі роки

Перший учень. В автобіографії Нечуй-Левицький писав так про місце народження: «Од самого берега Росі, на південь, починається такий рай, якого трудно знайти на Україні».

Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім — Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в  містечку Стеблеві, що на Черкащині, у сім'ї сільського священика.

Батько письменника, Семен Степанович Левицький, був людиною прогресивною, цікавився історією, шанував козаччину й Шевченка, збирав зразки фольклору, мав велику домашню бібліотеку, дякуючи чому І. Левицький ще змалку ознайомився з історією України.

Щоб дати освіту селянським дітям, Семен Степанович на власні кошти влаштував для них школу з українською мовою навчання, у якій його син і навчився читати й писати. Та місцевий шляхтич звелів ту школу закрити: «Як ви вивчите мужиків читати, то підете ви, піду і я на поле робити…»

А якось, їдучи з Іваном через ліс до Корсуня, батько розповів йому про героїчну битву козаків Хмельницького з польською шляхтою, про мужнього ватажка повстанців Северина Наливайка.

Другий учень. Від матері, Ганни Лук'янівни Трезвинської — жінки веселої, «говорючої і співучої», на руках якої «було все господарство на дворі і в полі», майбутній письменник перейняв любов до пісні, музики. Мати була неписьменна, але мала ніжне серце і чулу душу: не могла дослухати до кінця житія якогось святого й починала плакати, а малий Іван услід за нею.

Коли Іванові йшов тринадцятий рік, мати померла — двічі народжувала двійнят, що й підірвало її здоров'я. Ця подія наклала відбиток на все життя письменника. Через усі роки він проніс любов до найдорожчої людини і залишився вірним її пам'яті. Тому до кінця життя, як найдорожчу святиню, шанував і беріг він усе, що певною мірою стосувалося його матері.

Отже, від батька, отця Семена, Нечуй-Левицький успадкував схильність до проповідництва, а від матері — надзвичайну вразливість.

Це цікаво. В автобіографії Нечуй-Левицький розповідає про своїх пращурів, починаючи з прадіда, простого запорозького козака Леонтовича. Пізніше Іванів дід змінив прізвище Леонтович на Левицький. Деякі етнографи й текстові матеріали свідчать, що Іванова баба (по батькові) — родом зі стеблівських селян-кріпаків

Коркішок, а мати — дочка лебединського священика Трезвинського з колишнього Чигиринського повіту.

Третій учень. «Річка Рось тече з півночі і серед Стеблева круто повертає углом на схід сонця, вдарившись об високу, рівну, як стіна, скелю Спас. Над самою скелею стоїть церква Спаса… Наша хата стояла проти самої церкви» (З автобіографії Нечуя-Левицького).

У яких же умовах проживала сім'я? Відповідь знову ж таки знаходимо у письменника: «Ставши на парафії в Стеблеві, батько купив в одного шляхтича невеличку хату, в котрій була маленька кімната, а через сіни — кухня. Я, брат та сестра малими спали в кухні на полу рядом зі своєю нянькою, бабою Мотрею… У кухні дівчата співали за роботою, і я навчився всіх пісень, які тільки вони співали, бо сам дуже любив пісні».

Сторінка друга. Освіта

Четвертий учень. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, материного брата, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. За два роки Євтроп Трезвинський підготував племінника до навчання в Богуславській бурсі, куди той потрапив восьмирічним хлопчиком і з якої виніс невеселі спогади.

Інспектор-самодур Страхов шмагав бурсаків різками. «Він у в суботу після уроків викликав провинників у широкий коридор, ставив їх рядком, брав лозу в цензора і сам «давав палі» по долонях мучеників не тонким кінцем лози, а товстим. Щоб було дошкульніше… менші школярі кричали на все горло. Усей довгий рядок заливався слізьми. Решта мучеників по одчинених класах слухала ті крики…» — згадував пізніше письменник.

На щастя, в бурсі були й хороші педагоги: Черняк, Креховський, Лихнякевич. На уроках співів хлопчики разом з учите-лем Черняком залюбки співали, «мов навесні дівчата на вулиці ввечері».

Навчався майбутній письменник добре. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови.

П'ятий учень. Після училища в чотирнадцятилітньому віці юнак вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. З першого погляду Іван закохався в місто: «Мене дуже вразив город з його домами та величезний Дніпро із зеленими берегами».

Навчання в семінарії майже не відрізнялося від бурсівського. Але І. Левицький мав змогу купувати книги, таким чином знайомився із кращими здобутками російської та світової літератури. Захоплювався творами Т. Шевченка, О. Пушкіна та М. Гоголя, у полеміках зі студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури.

Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії. 1861-го року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників: Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогре-сивних філософів того часу. 1865-го року І. Левицький закінчує академію зі званням магістра, але відмовляється від духовної кар'єри.

Сторінка третя. Робота. Початок літературної творчості

Шостий учень. У 1865–1866 роках І. С. Нечуй-Левицький працює викладачем російської мови та літератури, історії та географії в Полтавській духовній семінарії. Полтавський період життя, де вперше Левицькому посміхнулася муза, швидко закінчився. Річ у тому, що матеріальні умови вчителів семінарії були погані, деякі викладачі навіть голодували. У Левицького заробітна плата була всього 250 крб на рік, що ніяк не могло забезпечити нормального життя. Крім того, письменник знав, що його будуть переслідувати за писання творів українською мовою. Це навело його на думку залишити семінарію і перейти в гімназію та кудись далі, на околицю царської імперії. Такою околицею була Польща.

Перехід з духовного закладу у світську гімназію (з додатковим складанням екзаменів) свідчив про остаточний розрив Левицького з кар'єрою духівника. Одержавши 1866 р. призначення в жіночу гімназію м. Каліш, Левицький переїжджає туди і стає викладачем російської мови і літератури, історії і географії Росії. Потім кілька років викладав у дівочих гімназіях Царства Польського — у Каліші (1866–1867) та Седлеці (1867–1872). Учителем був непоганим. Польську мову тоді викидали з польських шкіл, і він, учитель російської, мимоволі став русифікатором того краю. Це наполохало його вразливу душу. І він попросився на інше місце служби. Його не пускали, та Іван Левицький через скандал — єдиний у своїй службовій кар'єрі — все-таки наполіг і переїхав до Кишинева.

З 1873 року І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності. Очолює гурток учителів прогресивних поглядів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. Тоді ж І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії.

30 листопада 1881 р. начальник Бессарабської жандармської управи повідомляв Петербурзький департамент державної поліції: «Весною 1879 р., коли в Кишиневі поширені були сходки молоді, …звернув на себе увагу вчитель російської мови в Киши-невській гімназії, колезький радник Іван Семенович Левицький — як завзятий хохломан.

Як учитель, Левицький потурає учням. Завжди говорить по-малоросійськи, з дружньою лайкою. Наприклад: він незадоволений учнем і каже: «Матері твоїй сім чортів, ось я тобі поставлю одиницю!», йде до столу, бере перо й кидає.

Я звертав увагу колишнього директора Колловича на Левиць-кого, але він мені сказав, що ручається головою за благонадій-ність Левицького.

Полковник — підпис». 

1885-го року І. Нечуй-Левицький іде у відставку. В атестаті значилося, що вийшов у відставку статським радником, мав ордени Св. Анни ІІ та ІІІ ступеня, Св. Станіслава ІІ ступеня, «в походах и сражениях против неприятеля не был, в штрафах, под следствием и судом не был, в отпуске и отставке не был».

І. С. Нечуй-Левицький переїжджає до Києва, де поринає в літе-ратурну працю.

Сторінка четверта. Літературна творчість

Сьомий учень. Одночасно з педагогічною діяльністю І. Ле-вицький починає писати. У 60-х роках з-під його пера вийшли комедія «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він 1865 року пише повість «Дві московки». Згодом з'явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в пр-кладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною.

І. Нечуй-Левицький написав понад п'ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей.

Друкуватися почав з 1868 року («Дві московки»). Автор анти-кріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876), повістей: «Бурлачка» (1878) — про життя заробітчан, «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1893) — про діяльність української інтелігенції.

Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори «Кайдашева сім'я» (1879), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881), «Афонський пройдисвіт» (1890).

Нечуй-Левицький виступав і як драматург (комедія «На Кожум'яках», історичні драми «Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї» (1875) тощо, етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868–1871), «Українські гумористи й штукарі» (1890) та лінгвіст «Сучасна часописна мова в Україні» (1907); «Граматика української мови» у 2-х частинах (1914) тощо.

Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літера-тури як видатний майстер художньої прози. Письменник створив низку високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразив у них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показав життя селянства й заробітчан, яких злидні гнали з рідних осель на фабрики та рибні про-мисли. І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами.

Сторінка п’ята. Уривок з повісті «Кайдашева сімя».

Автор: Кайдашиха повечеряла з Лавріном та Мелашкою лагодилась лягати спати. Коли чує вона — на горищі закиркали в сідалі кури, закричали й кинулись з сідала. 
Кайдашиха: — Ой, тхір на горищі!

Лаврін: — Може, злодюга лазить. (Кайдашиха вискочила в сіни, за нею вискочили в сіни Лаврін та Мелашка) 
Лаврін: — Хто там лазить? (Лаврін вискочив на драбину й заглянув на горище. Там була Мотря) Якого ти нечистого полохаєш наших курей!
Мотря: — Хіба ти не бачиш? Свою курку впіймала на вашому сідалі. 
Лаврін: — Хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? Чи шапку перед нею здіймали, чи що? 
Мотря: — Верни, лишень, мені яйця, бо моя чорна курка вже давно несеться на твоєму горищі. 
Кайдашиха: — Ой боже мій! Це не Мотря, а чума. Вона мене з світу зжене! Покарав мене тобою господь, та вже й не знаю за що! 
Мотря: — Мабуть, за вашу добрість.
Лаврін: — Куди ти сунешся на мою голову! Не лізь, сяка-така душе! (Лаврін скочив у сіни і почав хитать драбину) 
Кайдашиха: — Скинь її додолу, нехай собі голову скрутить, щоб знала, як лазити на наше горище 
(Лаврін прийняв драбину. Мотря повисла на стіні. Половина Мотрі теліпалась на стіні, а друга половина вчепилась у бантину, як кішка, однією рукою та ліктем другої руки. Мотря держала в руці курку й не хотіла її пускати, а в пазусі у неї були яйця, дуже делікатний крам. Мотря боялась наробить в пазусі яєчні, держалась за бантину й ніяк не могла видертись назад на горище. Нижча половина тягла її вниз)
Мотря: — Ой, лишечко, ой, упаду, ой-ой-ой, гвалт!.. (Карпо не всидів у хаті й вискочив у сіни)
Кайдашиха: — Драбиною її плещи, та добре! Нехай не збирає яєць на нашому горищі! (Карпо видрав драбину в Лавріна)
Мелашка: — Оддай мені яйця, злодійко! Нащо ти покрала наші яйця? 
Мотря:— Це моя курка нанесла. 
Кайдашиха: — А хіба ж твоя курка їх позначила, чи що? Як не вернеш яєць, я піду в волость. 
Мотря: — Про мене, йдіть і за волость (до Карпа) Одривай хату од цих злиднів!
Карпо: — Чи ти здуріла, чи що? Неначе хату одірвати так легко, як шматок хліба одкраять? Ти не знаєш, що то буде коштувать. 
Мотря:— Що б там не коштувало, одривай, а ні, я сама одірву.

Сторінка шоста. Естетичні погляди І. С. Нечуя-Левицького

Восьмий учень. Естетичні погляди І. С. Нечуя-Левицького формувалися під впливом усної народної творчості та кращих зразків світової літератури. Недаремно І. Франко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. У статті «Сьогочасне літературне спрямування» основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та національність». Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Письменник рішуче виступав проти натуралізму, вимагав не копію-вати явища життя, а узагальнювати їх, не забувати про художню правду. Письменник орієнтувався на Т. Шевченка, якого вважав своїм учителем, бо поет, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народний епос в щиро народному дусі».

«Українська жизнь, — писав Нечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Нечуй-Левицький був сумлінним ратаєм на цьому полі. Тому письменникові було прикро, що деякі критики вбачали в ньому лише талант до художнього вимислу. «А на те не вважають, що я роками виходив і виїздив місця, де народжувались, росли й важко робили, кохались і множились герої моїх оповідань і повістей. Коли пишу, їх обличчя завжди стоять переді мною. Їх болі і зітхання, темність і горе крають мені серце».

Це цікаво. І. С. Нечуй-Левицький був великим прихильником музичного та образотворчого мистецтва. Він мав чудовий тенор, співав у хорі, виконував сольні партії. У його однокімнатній квартирі серед небагатьох меблів завжди стояв рояль, на якому він грав улюблені мелодії.   На робочому столі письменника лежала коробочка з фарбами й пензлями. Також завжди під рукою знаходився кишеньковий словник іншомовних термінів, яким користувався письменник, працюючи над черговим твором.

Сторінка сьома. Останні роки життя

Дев'ятий учень. Приїхавши з Кишинева до Києва, Нечуй-Левицький оселився у флігелі на вул. Новоєлизаветинській (тепер Пушкінська, 19). У дворі був садок, невеликий ставок і пасіка. Тут він прожив до 1909 року, дім поки знесли.

Кияни часто бачили невисокого на зріст сивого не дідка, який щодня у вечірні години помаленьку виходив на прогулянку із ціпком у руках. Ішов завжди одним і тим самим маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому. У нарисі «На Володимирській гірці» письменник про ці прогулянки розповідає так: «Я був радий, що мені ввечері можна буде піти за Михайлівський монастир і посидіти на чистому повітрі цілий вечір на Володимирській гірці, де я теперечки звичайно щовечора сиджу, одпочиваю і милуюся широким просто-ром за Дніпром…».

Він був дуже пунктуальним: за його розпорядком можна було звіряти годинники. Гуляти він ходив у суворо визначений час одним і тим же маршрутом.

Спиртного не вживав зовсім. Суперечок не любив: хворів по два тижні, коли доводилося з кимось посваритися. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов.

…Ішов неспокійний 1918 рік. У Києві точилася боротьба за владу рад. У цей час на вісімдесятому році життя Нечуй-Левицький захворів: повертаючись якось із прогулянки, він посковзнувся, упав і пошкодив ногу. Лікар, який його оглядав, виявив бешиху. Письменника відвезли до лікарні, що знаходилися на території Софійського собору. Потім його перевели у шпиталь (притулок для старих одинаків), що був розташований на Дегтярській вулиці. Там він і помер 15 квітня 1918-го року. Похований на Байковому кладовищі.