Усний журнал "ВІдкрий для себе рідний край"

Усний журнал

«Відкрий для себе

                           рідний край»

 

Автор Гапич С. В.

Дудчанське загальноосвітнє об'єднання «дитячий садок – школа І-ІІІ ступенів –

позашкільний заклад»

 

Мета: поглибити знання про історичне минуле, природні особливості, ви-         датні постаті  рідного краю;

виховувати  почуття патріотизму, гордості за людей свого краю, бережного відношення до природи, його історичної та культурної спадщини, прагнення бути свідомим громадянином ;

Розвивати увагу, мислення, мовлення.

Обладнання: ілюстративний матеріал, презентація «Дудчани – перлина Тав-   рії», пісня про Дудчани, краєзнавчі матеріали

Епіграф  Тут все священне, все твоє.

                 Бо зветься просто – краєм рідним

 

                                             Хід заходу

Учитель  На Землі у кожної людини є місця, де легко дихається, живеться та          мріється, де на душі  завжди радісно. Так буває,  коли вона вдома, у  рідному краї.

               Для нас одне з таких місць – село Дудчани.  Історичне минуле та сьогодення тісно переплелися в його назвах, пам’ятних місцях, долях мешканців, буднях і святах.

                 Тож сьогодні ми перегорнемо кілька сторінок біографії чудового українського села, яке ми з любов'ю називаємо перлиною Таврії.

 

 

                                     І сторінка

                              Адреса с. Дудчани

Учень – географ  Давайте уявимо себе птахом, який кружляє над рідною зем-         лею і поглянемо на неї  з висоти пташиного польоту.

                     

Село  Дудчани розташоване в північній частині Херсонської області на 47˚ 10’ північної широти і 30˚ 50’ східної довготи на березі Каховського водосховища.

Дудчани – село Нововоронцовського району, центр сільської ради. Розташоване на правому березі Каховського водоймища, за 41 км. від районного центру та на відстані 121 км. від обласного центру. До найближчої  залізничної станції Блакитної - 45 км. Через село проходить автомагістраль Херсон-Дніпропетровськ.

Найдавнішою археологічною пам’яткою, виявленою біля Дудчан, є залишки поселення епохи пізньої бронзи/друга половина II – початок I тисячоліть до н. е. До більш пізнього часу належить поселення  і поховання першої половини I тисячоліття н. е. «Наймолодшими» пам’ятками є залишки середньовічного посуду ХІІІ ст. до н.е.

27 грудня 2001 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову №1761 «Про занесення пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України відповідно до статей 4 і 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини». За цією постановою до Державного реєстру занесено Ганнівське городище

 (ранній залізний вік, скіфська культура, с. Дудчани).

Землі колишнього СТОВ «Червонофлотець» межують із  землями
СТОВ ім. Шевченка, ВАТ «Придніпровське» на півночі і заході, із землями колгоспу «Росія» В-Олександрівсьокго району та «Дружба» Бериславського району на півдні і широкою смугою на південному сході виходить до Каховського водосховища.

                                    ІІ сторінка

                Заснували с. Дудчани козаки

Учень-історик 1 Після того, як у 1775 році за наказом Катерини ІІ було зруйновано Запорозьку Січ, козаки цілими полками та сотнями, а той й по декілька чоловік, стали заселяти вільні землі Придніпров’я. Їх приваблювали плавні  і родючі землі понад Дніпром.

Тут, на схилах однієї з живописних балок і оселився полковник Іван Дудка зі своїми козаками. Так було засновано село Дудчани. Перша офіційна згадка про село була в одному з дожовтневих статистичних збірників, де повідомлялось, що село заснували у 1780 р. «… местные люди (168 душ обоего пола), позже из великорусских губерний (материалы для оценки земель Херсонской губернии Т. VI, Херсон 1890, инв. № 1649, с. 148-149)». А в 1782 р. Катерина II подарувала ці землі поміщику Перетову, який став закріпачувати козаків. Частина селян не захотіла підкоритись йому, вони переселились,  далі на південь. Там, недалеко від Каховки, заснували село Новодудчино. А Дудчани стали називатись Перетівкою. Є багато тверджень, переказів старожилів, що село до закріпачення було 10 років вільним! Тому є підстава стверджувати, що Дудчани були засновані 1772 року.

 

Учень-історик  2 Село наше розділяла на дві частини, південну та північну, річечка Перетівка. Скоріше не річечка, а протічок, бо ширина її була менше
2 метрів, найглибше місце – по груди людині. Відразу за селом річка поділялась на два рукави. Лівий рукав входив у плавні, а правий – на левади. У багатьох тут були городи. У посуху люди викопували кущі картоплі, посаджені біля хати. Відбирали більші картоплини і переносили в плавні, де саджали ці ж кущі. А на осінь збирали картоплю завбільшки з кулак.

Серед плавнів виблискували синіми очицями озера: Перше, Друге, Біле, Хрещате. Солдатське озеро було найбільшим, але неглибоким, його можна перейти вбрід. А от Матроське озеро було невеличке, але дуже глибоке. Вода в  ньому прозора та чиста. У водоймах водилось багато риби, як от: сом, в’юн, лин, щука, судак, сазан та інші. ЇЇ можна було ловити руками, себто сапеткою (корзиною без дна). Пливучі на човні, можна було піймати щуку, не докладаючи зусиль, якщо, звичайно, поталанить. Справа в тому, що човен кидав тінь на воду, а щуці здавалось, що це стіна. Вона перескакує цю стіну і – зачасту падає вам під ноги в човен.

 

Учень-історик  3 Плавні були покриті ковдрою болотяних рослин, густими перелісками, які переливались піщаними кучугурами і відкритими площинами білого піску. І багатющий рослинний світ навколо: терен, хміль, дикий виноград, вишні, верба, осика, гірчиця, цикорій, васильки, гвоздики, капуста заяча, спаржа, шалфей, дика морква. По Дніпру – водяні горіхи, лопушняк. А сіно плавневе! Чи випав де сніг, чи спека в жнива – в плавнях завжди є корм для худоби. Бували випадки, коли у сильну спеку, якщо вигоряло все навколо, в наші плавні заганяли  худобу зі степів, з інших сіл.

Із усіх джерелець залишилось тільки два: на Стоянах та на Салганах. Одне джерельце протікало під урвищами, десь приблизно навпроти садиби Г.П.Данилова. Нині там плещуть води Каховського водосховища. Вода в цьому місці замерзає тільки в лютий мороз. Уже і море, і затока вкриті кригою, а в цьому місці, де було джерельце, вода гуляє.

Минаючи пороги, Дніпро ніс води широкою долиною. Вона була порізана рукавами, гирлами, затоками, плавневими озерами. Серед цієї краси, в одній із широких та похилих балок, красувалося село Дудчани. На північ та південь від нього простягались балки Чортувата, Чабанка, Вертелівська, Церковна, Тиха, Гадюча, Вороняче царство. А вище, посеред степу, стоять кургани: Сидориха, Лисі Могили, Журавлиха. Ці німі свідки минулого ніби охороняють село.

 

Учень-історик  1  Перетову належало  близько 15 тис. десятин землі разом із плавнями. Після його смерті (близько 1800 р.) землі нинішніх Дудчан перепродувались декілька разів. Незадовго до реформи 1861 р. вони перейшли до поміщиків Старицького та Вассалова. Старицький в 1862 р. продав (за іншими відомостями – програв у карти), свою землю московському купцеві Дуриліну, потомки якого володіли нею до 1917 р.

Після смерті Вассалова його бездітна дружина, не вміючи вести господарство в нових, пореформених умовах, продала селянам землю через Селянський банк в кредит, по 40 крб. за десятину. Банкрутством господарства Вассалова скористались заможні селяни для розширення своїх наділів. У поміщика Дуриліна з 12 тис. десятин землі було розорано близько 2 тис. десятин. Господарство в основному мало тваринницький напрямок. В степах і плавнях, що належали Дуриліну, випасалось до 13 тис. овець, близько 500 корів, до 350 коней. Для переробки продукції на продаж було побудовано обробний цех «Салгани», де проводилась стрижка овець, забій худоби і токанка м’яса. За десятину землі, здану в оренду, поміщик брав 10-12, а пізніше 5-7 карбованців. Крім внесення великої грошової плати за орендовану  землю, селяни зобов’язані були обробляти своїм інвентарем частину поміщицької землі. Крім подушного податку (скасованого в 1887 р.) хлібороби вносили поземельний податок, земельні збори, а також виконували численні натуральні повинності: шляхова, підвізна повинність та ін. Високі мита були встановлені на плуги, залізо, металеві вироби, що призвело до різкого скорочення купівлі цих товарів біднішими селянами.

 

Учень-історик  2 

Нелегким було життя хліборобів, гірким окраєць хліба. Та попри все, село розросталося і вже в 1897 році тут було 70 дворів, в яких проживало 756 чоловік.

У 1863 році сільський сход вирішив відправити своїх посланців до губернії з проханням про відкриття школи в селі Дудчани. До цього часу школи в селі не було. На окраїнах села, за свідченням старожилів, у двох вітряних млинах працювали письменні мірошники. От ці-то мірошники і були першими вчителями в Дудчанах. Заможні селяни, бажаючи мати хоч одного письменного в сім'ях, віддавали своїх дітей на навчання до мірошників. Усього навчалося 8-12 хлопчиків.

І от у 1871 на клопотання сільської громади у селі було відкрито двохкласну земську школу. Розміщувалась вона у старому приміщенні сільської управи. Школа стояла в кінці балки Чабанки, і працювала тут одна вчителька. На весні 1873 року приміщення школи під час повені було змите водою. У 1874 році на кошти сільської громади побудовано нове шкільне приміщення. У першому класі майже цілий рік вивчали азбуку, письмо  та лічбу до десяти. У другому вже починали вивчати «Закон Божий», для викладання якого приїжджав один раз на тиждень піп із села Качкарівка. Заняття, як правило, розпочиналися після закінчення польових робіт, часто першого (14) грудня, в день святого Наума («Прийшов Наум, пора братися за ум!») [5;17]. Та не всі діти бідняків могли закінчили школу. Так у 1892 році перший клас відвідували 44 учні, другий – 29, третій – 10. У 1895 році третій клас закінчило всього п'ять учнів [1;2]. Попечителем школи був поміщик Дурилін. У кінці 70-х років у школі з'явились підручники. Серед них «Родное слово», автором якого був К.Д.Ушинський.

 

Учень-історик  3 Багато жителів села Дудчани були в наймах у Дуриліна та великих орендарів. За десятину землі, здану в оренду, Дурилі брав 10-12 крб., а пізніше 5-7 крб., за рік. Більшість селян були невилазними боржниками у поміщика і заможних господарів. Становище селян ускладнював тягар різноманітних прямих та непрямих податків і численних повинностей: шляхова, підводна та інші. Урожаї були низькі через примітивний обробіток грунту. Так озима пшениця давала 30-60 пудів з десятини, яра пшениця – до 50 пудів, просо – 30-40 пудів.

Селяни не тільки не могли придбати сільськогосподарські машини, у них навіть не вистачало рогатої худоби. Хоча в селі і було 320 голів рогатої худоба (на 162 господарства), але 54 господарства не мали ніякої худоби, а 18 не мали великої рогатої худоби.

У селі було 19 безземельних господарств і 102 малоземельних і тільки в 20 господарствах було в кожному понад 7 голів худоби. У селі налічувалось: 40 плугів, 78 букерів, 2 молотарки. Такою була техніка обробітку землі, де один плуг припадав на 4 господарства, букер – на два господарства, молотарка – на 80 господарств.

 

                                    ІІІ сторінка

   Дудчани  в першій половині ХХ століття

Завідуючий краєзнавчим музеєм села У 1905 році селяни села Дудчани досить активно виступили проти місцевого поміщика Дуриліна та проти заможних господарів. Газета «Юг» писала: «У поміщика Дуриліна О., який проживає у власному маєтку при с. Дудчани Херсонського повіту, протягом літа 1905 року відбувся цілий ряд пожеж. Від 2 липня до 23 жовтня відбулося 9 пожеж, від яких згоріло 7 сараїв, цілий ряд стогів сіна та соломи».

Як повідомляла ця газета, пожежі виникали систематично і наполегливо, спалахуючи в кількох місцях одночасно. Це свідчить про те, що пожежі виникали за єдиним, раніше продуманим планом.

Друга херсонська газета «Родной край» писала: «У грудні 1905 року в
с. Дудчани почало помічатись незадоволення селян. Селяни почали збиратися на мітинги.»

У с. Дудчани виникає перша революційна група з 19 селян віком від 19 до 25 років. На чолі цієї групи стояли Ісак Смола та Карпо Мороз. До членів групи належали: Ткач Д.І., Ведмідь Р.І., Ведмідь О.Я., Смола Яким, Надточий К.М., Надточий М.М., Цегельник М., Солонець Г., Шульга М.К., Сокирко Й.А. та інші. Керівники групи мали зв’язок з м. Херсоном через Парфентія Смолу та жінку, представника центру.

Учасники групи тримали себе досить сміливо, часто вечорами співали революційні пісні, не підкорялися властям. Вони вивчали революційну літературу і мали намір організувати в селі повстання проти поміщика Дуриліна.

Виступ проти Дуриліна був намічений в ніч під Новий рік (1906 р.). Члени групи: Сокирко Й., Смолі І., Ведмідю О. було дано завдання підірвати будинок Дурилі на. Але здійснити свій намір групі не вдалося, бо цей намір був виданий зрадником-провокатором Степаном Гулею. Учасники групи були заарештовані і ще до суду піддані жорстокому катуванню. І.Шульга говорив на суді: «Коли мене заарештували, то по наказу Матюшина мені «всипали» 250 різок».

У справі дудчанських селян у м. Херсоні був організований судовий процес, що тривав цілий тиждень. Другий процес був організований у справі цієї ж групи, що 8-10 грудня 1905 року розгромила маєток заможного господаря Смирнова. Хоч газета «Юг» і виходила в умовах суворої цензури, вона змушена була визнати, що причиною виступу селян було «безправ’я і малоземелля».

Більшість учасників виступу 1905 року на суді були оправдані, а пізніше, після суду, були все ж відправлені в заслання. Деякі з них не повернулися (Смола І.).

Гордістю школи був Ваня Шульга, 1900 року народження. Після успішного закінчення школи, його, як здібного учня, на піклування вчителів та міського священика Лубинського було направлено на навчання у другу чоловічу Херсонську гімназію. Екзамени він склав на стипендію.

Ішов 1919-й рік. Громадянська війна, голод, смерть, та дудчанці вже не уявляли своє село без школи. Коли під час боїв приміщення школи згоріло, то її відкрили на території церкви, в сторожці. У перші дні навчання в дітей не було нічого. Учителька мала лише тільки шматочки білої глини, якою виводила на дошці літери. І ось несподівано дітям принесли зошити з використаного канцелярського паперу (одна сторінка списана, інша - чиста). Необхідно було принести гроші: за один зошит 240 рублів. Діти радісно бігли додому, повторюючи ці цифри [2].

Через місяць школу на південній стороні села закрили. Перед цим було проведено батьківські збори. Учителька погоджувалась навчати дітей, якби тільки батьки по черзі її годували. Вона говорила так: «Ви  будете їсти хліб – і мені дасте, ви будете їсти висівки - і я теж» [3]. Але то були голодні часи, не всі батьки пристали на це, і вчителька поїхала з Дудчан.

У часи громадянської війни на території Дудчан проходили бої з петлюрівцями, німецькими окупантами, денікінцями, раз у селі побували махновці. Населення села активно піднімалось на боротьбу з загарбниками. Активними учасниками боротьби були Іван Шульга, Кузнєцов О., Руденко І., Іванов В.Я.

У Дудчанах формувались загони Червоної армії. Всі дорослі чоловіки мобілізувались у ці загони: всього записалось 270 чоловік. У плавнях діяли партизанські загони, які отримували допомогу і підтримку від населення
с. Дудчани. Карателі розстрілювали селян навіть за одну тільки підозру  в допомозі партизанам. Так були розстріляні Лазар Танаренко, Антон та Іван Щербина.

У 1919 році під хутором Красним Старооскольського району Курської області загинув Іван Шульга. Білогвардійці порубали шаблями пораненого комісара.

Радянська влада в Дудчанах була встановлена в середині лютого 1918 року. Перші органи Радянської влади були створені в 1918 році: волость, голова – Махиня Яків Трохимович, сільрада, голова – Павленко Іван Іванович. Перша партійна організація була створена в 1928 році, комсомольська – виникла у 1924 р.

У 1920 році виконком місцевої ради прийняв рішення: «Негайно приступити до ремонту  шкільних приміщень…, постановити питання про обладнання населення для такого ремонту» [4; 517]. Активним організатором шкільного будівництва був батьківський комітет. Понад 10 років головою батьківського комітету незмінно був Терентій Іванович Богун.

На 1 травня 1929 року в Дудчанах було декілька колективних об’єднань селян, переважно ТСОЗ-ів, існувала одна сільськогосподарська артіль. Великі труднощі в цих господарствах були через недостаючу робочу худобу. Кількість голів усуспільненої робочої худоби в цих колективах не перевищувало 8 голів у кожному. У ТСОЗ-ах не було жодного трактора.

Першого жовтня в Дудчанах була організована комуна на базі напівзруйнованого маєтку поміщика Дурилі на групою моряків Чорноморського флоту на чолі з Макаром Кузьмичем Дудченком.

У 1929 р. було створено колгосп «12-річчя Жовтня», у 1932 р. – колгосп «ІІ-а п’ятирічка», у 1931 р. – організовано колгосп «Карла Лібкнехта». Колективізація була завершена в 1931 році.

Голодомор, який невмолимо поширювався протягом 1932 року, набув свого апогею на початку 1933 року. Херсонщина на той час являла собою жахливу картину повного спустошення. Колись квітучі, багаті південні села знелюдніли. Так і наші рідні Дудчани стояли сірі, похмурі, непривітні. Справді, а чому було радіти: люди бродять опухлі, знесилені, напівживі, люди, немов ходячі мерці, в пошуках чогось більш-менш їстівного. Страшна картина.

Село неначе вимерло. Перестали півні співати і гавкання собак не було чути. Діти перестали ходити до школи. Щоб якось заманити дітей до школи голова сільської ради Хорольський організував уповноважених на вилучення у людей гарбузів і буряків для приготування їжі школярам. Годували тільки дітей членів колгоспу.

Діти рибалок одержували пайки від рибар тілі «Червоний Жовтень» Качкарівської сільради. У Дудчанах була рибацька бригада. Дітям давали по тарілці варива і по одному макорженику (це ліпленик з кураю, лободи і невеликої кількості висівок). Діти хворіли і пухли.

У бригадних дворах стояли коні, яких годували половою і трохи посипали дертю, тут живилися конюхи. Коні здихали. Коли здохне коняка у бригадному дворі стояла черга людей, чекали, поки конюх не зніме шкуру. Відразу нападали на труп коня, відрубували куски м’яса, несли додому годувати сім’ю.

Люди настільки виснажилися голодом, що ставали на шлях людоїдства. Це побачили діти, які йшли до школи в лютому 1933 року. На сніговій дорозі лежала повністю відрізана від трупа дитяча ніжка. Сліди, куди несли розкарбований труп дитини замело снігом. Дитині було 2-3 роки від народження. Про такий випадок школярі повідомили голові сільської ради Хорольському. Хто вчинив цей злочин не встановлено.

Був ще такий випадок. Весною 1933 року жінка брала воду із колодязя біля села, де тепер живе Смола Володимир Михайлович. Жінка, набираючи воду, знепритомніла, люди прибігли на допомогу. Вона прийшла до пам’яті і попросила їсти. Жінка сказала, що за її хатою закопана голова хлопчика. Попросила, щоб голову зварили і нагодували її. Вона була уже божевільною. Це була місцева жителька Молчанова Ольга. Люди відкопали останки хлопчика і впізнали й ньому Мантулая Федю, учня третього класу, який пропав.

Згадує Троцан П.А. (дівоче прізвище Горішня), 1907 року народження: «Мені у жовтні виповнилося 100 років, але такого жаху, як у 1932 році, я не пам’ятаю. Ось, наприклад, тітка Мотря Штетиха вчинила таке. Взимку втопився на озері її чоловік, ловлячи рибу, а вона лишилася з сімома дітьми. Старшому Павлові було шістнадцять, маленькій – два роки. Вона почала з маленької. Зачинялася в кухні, різала дитину ножем по шиї і – в казанок. Виносила вночі, кидала в балку, зарослу дерезою руки, ноги, кишки, голову. Діти їли м’ясо і юшку, не знаючи, де мати взяла його. А за дитину говорила:

- Оце піп Андрій забрав малу і відправив у Качкарівку в приют. Нехай, бідна, росте, може виживе…»

Весна 1933 року деякою мірою оживила людей. Вони паслися на балках, їли квіти і цибульку проскуреників, стебла кінського щавлю і інші трави. Як тільки пробудилися ховрашки, хлопчики і дівчатка ловили їх. Тут же, на толоці, знімали шкірки, тушки ховрахів на вогні пекли і їли без солі. Шкірки із ховрахів здавали заготовнику Гричушенку за гроші. Тут вже було дві вигоди: і м’ясо, і гроші. Деякі учні за один день ловили по 30-40 ховрашків. Ідучи ввечері додому, дітей зустрічав голова колгоспу, Макар Кузьмич Дудченко і запитував: «По скільки, хлопці і дівчата, спіймали?» «По 25-30», - відповідали хлопчики. А дівчатка ловили по 5-7 ховрашків. М.К.Дудченко нагородив за це дітей по одному кілограму хліба і по двісті грам цукерок. «А завтра, - Сказав М.К.Дудченко, - якщо піймаєте більше, заходьте у контору». Він нагороджував усіх дітей за цю роботу. Говорив дітям: «Ви зберігаєте хліб від шкідників. Один ховрах за літо з’їдає по 16 кілограмів зерна. От і рахуйте, яку користь ви приносите колгоспу.»

На весняних польових роботах колгоспників годували кандьором із кукурудзяної крупи, яку держава давала їм як позичку. Цю позичку необхідно було повертати до врожаю. Для посіву ярих культур держава давала насіння в рахунок позички, яку теж необхідно було повертати.

Колгоспники, які працювали на посівній, не дивлячись на травлене зерно, брали його жменями, промивали у воді і відразу їли. Хворіли, деякі вмирали.

Голови колгоспів М.К.Дудченко, О.С.Смола, Г.Е.Шульга попереджали людей про небезпеку отрути! Але голод брав своє!

У ці голодні дні турботу проявив сільський фельдшер Павло Іванович Ткаченко. Він вдень і вночі був серед хворих, голодних і холодних людей. Рятував їх як міг. У Павла Івановича був великий фронтовий досвід, як учасника першої і громадянської воєн.

З дозволу райкому партії та райвиконкому мололи борошно для приварку працюючим у полі. Перші дні варили галушки, давали потрохи їсти. Так годували людей тиждень. Через тиждень видали на кожну сім’ю по 5 кг борошна, по тім по 10 кг, поки люди не вгамували голод. Діти повеселішали. А учень третього класу Коник Кузьма встав і крикнув на весь клас: «Я вже хліба наївся, навіть вночі встаю і їм хліб!» (Коник Кузьма Дмитрович загинув в бою з фашистами у 1944 році).

Яка радість була для дітей… Наїлися хліба.

За зиму 1932-1933 рр. і весну 1933 року у Дудчанах померло від голоду більше ста чоловік – жінок і дітей.

Велика Вітчизняна війна…

З перших днів війни наші односельці йшли до військкомату, перші захисники вирушали за покликом серця боронити Вітчизну.

Трудівники с. Дудчани докладали всіх зусиль, щоб у стислі строки закінчити збір урожаю 1941 року. Люди працювали вдень і вночі. Трактористів і комбайнерів, які пішли на фронт, замінили жінки. За кермо комбайнів сіли Богун Катерина Іванівна, Постоялко Олександра Андріївна. Завдяки сумлінній праці трудівниць зернові на початку серпня були скошені й обмолочені. Одночасно тривало будівництво оборонних споруд, евакуація людей, відправка і тил техніки і худоби.

У село Дудчани німці увірвалися 22 серпня 1941 року. Тридцять місяців тривала окупація села, тридцять довгих місяців нелюдських порядків, ворожих команд, грабунків і страху. Десятки молодих хлопців і дівчат були вивезені на каторжні роботи до німецького рейху. Багато мирних трударів стали жертвами фашизму.

Так, за розповсюдження антифашистських листівок у березні 1943 року, після жорстоких тортур, у м. Миколаєві були страчені наші односельчанки Марія та Віра Олександровські і Клавдія Цегельник. Посмертно дівчата нагороджені медалями «За відвагу».

250 дудчанців захищали Вітчизну на різних фронтах Великої Вітчизняної війни, 144 з них загинули в боях з фашистами, 87 наших земляків за мужність і героїзм нагороджені орденами і медалями. Серед них З.Т.Вакуленко, Г.К.Марков, М.Ф. Брюхно, О.А.Співак та інші. І.І.Бараногв, А.М.Савченко брали активну участь у партизанському русі на території Чехословаччини, в тому числі в повстанні жителів Банської Бистриці.

Більше 10 днів тривали бої за визволення села Дудчани. Пліч-о-пліч йшли в атаку бійці різних національностей. Смертю хоробрих загинув на нашій землі син башкирського народу М.Х.Губайдулін, повторивши подвиг О.Матросова. посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

               Перегляд відеофільму «Подвиг живий у віках»

Визволено село Дудчани від фашистських загарбників 8 березня 1944 року.

 

         

 

 

 

                                  ІV сторінка

                      Видатні постаті села

Іван Шульга - один із перших орденоносців Херсонщини

Учень-біогаф 1

 1968-го року з міста Києва до Дудчан востаннє приїздила Марія

Петрівна Шульга (Тополька). Вона й залишила для нас фото та спогади про свого брата - Івана Петровича Шульгу. Ці спогади опираються на архівні матеріали, розповіді, записані від її батьків, брата Дмитра та сестри Оксани, нареченої Вані - Лізи Гладир, товаришів. їх вистачило б, щоб написати повість про мужню і водночас дуже добру людину. Якої душі треба бути юнаком, щоб проживши неповних 19 років, залишити добру згадку про себе в серцях багатьох людей: односельців, друзів, товаришів по навчанню та боротьбі.

І.П.Шульга народився в 1900 році в сім’ї бідних селян. Родина Шульгін складалася з 13 чоловік: дев’ятеро дітей, батьки та дід із бабою Тетяною. Щоб прогодувати сім’ю, батько з мамою працювали, здебільшого по найму, в німецьких колоністів. П’ятеро дітей померли від різних хвороб і недоїдання.

Звали Петра Шульгу у селі «Роздай-біда». Ваня був другим сином. Ще змалку не по літах серйозний, дуже вразливий, мав добре серце. Одного разу він кинувся у холодний Дніпро, рятуючи хлопчика. Або йдучи полем, уздрів жінку, що помирала. Кинувши свої речі біля неї, побіг у Качкарівку і привіз фельдшера.

Іван любив читати, мріяв про подвиги. Тому, коли успішно закінчив сільську школу, його, як здібного учня направили в другу чоловічу Херсонську гімназію (на піклування вчителя та місцевого священика). Учився він добре, у 12 років уже заробляв репетиторством і допомагав батькам.

Коли у 1914 році жандарми вибили батькові око і сельчани стали звати його «затули око» або «сліпий Петро», Іван не змовчав. Він дуже обурювався поведінкою жандармів, за що його вперше було виключено з гімназії. Та вчителі, які щиро любили хлопчика, весь час намагалися його повернути.

Любили Ваню і односельці. Він привозив з міста селянським дітям дитячі книжечки, читав їм казки. Гарно співав з хлопцями українські народні пісні, а ще - захоплювався грою на скрипці.

У 1915 році Іван Шульга вступає у підпільну організацію учнівської молоді «Ліберті». З цього моменту і до останнього подиху він боровся за краще майбутнє трудящих, віддавши цій боротьбі своє полум’яне серце.

У 1917 році був агітатором-пропагандистом по Херсонському повіту, їздив по селах, організовував мітинги, на яких розповідав селянам про щасливе майбутнє, яке вони можуть збудувати самі. У с. Дудчани створив сільське товариство «Просвіта», при якому зібрали бібліотеку.

У 1919 р. Ваня навчався у Києві у вищій партійній школі. Звідти у складі 13-ї армії пішов на фронт, воюючи з білогвардійцями, які хотіли відновити «єдину і неділиму».писав листи з фронту. Ось-ось кінець страшній громадянській війні. Але в одному з боїв під хутором Красним Старооскольського району Курської області його поранили у праву ногу. Візники, мобілізовані денікінцями, розповідали, як пораненого комісара знайшли у житі. Його жорстоко допитували, а потім тут же під скиртою сіна, порубали шаблями.

Він так любив Дніпро, плавні, степ. Любив людей. Любив життя...

 

                           Крок у безсмертя

 

Учень-біогаф 2

Цегельник Клавдія (1925 р.н.), Олександровська Марія (1918 р.н.) та Олександровська Віра (1925 р.н.) народилися і жили до війни в Дудчанах в селянських сім’ях. На лоні чудових Дніпровських плавень, замріяних озерець і широких степів проходили мирні дівочі літа. Разом з батьками дівчата працювали в полі, допомагали вести домашнє господарство. По суботах бігали до сільського клубу, де співали, приймали участь у виставах. Олександровська Марія була старшою, вона вже вступила до Партії більшовиків.

Прийшла війна. Німці відразу ввели свої порядки: примушували дудчанців працювати тільки на них. З кращих селянських хат виселили господарів у стайні, погреби, а самі оселилися в цих будівлях. Відразу знайшлися помічники для фашистів з місцевого населення. Вони допомагали скласти списки комуністів і комсомольців-активістів. Почалися арешти. Брали всіх, хто потрапив у «чорний список». Марія Олександровська була арештована і разом з такими ж односельчанами була змушена жити і працювати в робочому таборі біля села Ново- Олександрівка Нововоронцовського району. День і ніч вони були під наглядом німців. Лише один чи два рази у місяць відпускали додому тих, хто мовчки підкорявся новим господарям, дотримуватися дисципліни. В разі неслуху — покарання смертю. Особливо було страшно після розправи над І.А.Коваленком - другим секретарем райкому партії, теж дудчанцем. Він переховувався в селі, та його хтось видав німецькій владі.

Віра, менша сестра Марії, сімнадцятирічна Клавдія Цегельник разом з іншими жінками та дівчатами щодня ходили на роботу на Підсобне (7-8 км). Середню сестру Олександровських - Любу — погнали на роботу в Німеччину у перший призив, тому що її чоловік воював на фронті (прожили разом 11 місяців). Прощаючись з рідними, Люба просила писати листи у далеку Німеччину, особливо переживала за сестру Марію, тому що давно її не бачила. Не можна було писати, заборонено, але умовилися, якщо Марія загине від рук фашистів, то мати лише звістку надішле. «Пішла Маруся наша до Коваленка (тобто вбили її, як комуніста Коваленка)». Пішла Маруся до Коваленка, але не сама - з нею сестра Віра і подруга Клава Цегельник...»

А було все так.

Діждалася Марія своєї відпустки з робочого табору на декілька днів у Дуд чани. Товариші-підпільники (Варильник) дали їй пачку листівок, в яких йшла мова про наступальні дії радянських військ на фронтах. Дівчина повинна була розкидати ці листівки по селах. Марія зробила все так, як їй наказали підпільники. Залишилось ще два папірці. Один поклала на стежці (нині парк біля Будинку культури), а останній хотіла почитати своїм рідним та сусідам. Прибігла додому пізно. Була надто стомлена. (їх будинок стояв нижче Дудчанської середньої школи трохи на схід, метрів 200). Мама зраділа, чим змогла нагодувала. Молодша сестричка, Віра, спала. Марія втомившись відразу заснула. Вранці мати будила сімнадцятирічну вироблену доньку на роботу. Як тяжко підвестися, коли виснажений роботою, недоїданням. Сон сковує очі, сили нема підняти голову. Та ось мати шепнула, що прийшла Марія з табору, і дівчина, мов перепілочка, вскочила з ліжка і кинулася до сплячої сестроньки. Зраділа, схопила її плетену корзинку і помітила там біленький папірець. Почала читати, аж раптом древі - рип!.. Це Клава - подруга... Та й собі заходилася читати. Забула Клава сказати, що гарба з жінками чекає її з Вірою, щоб підвезти до Підсобного. Куди там! Зраділи, що наші війська б’ють німців, наступають. Ніби легше на думці стало, ніби і не страшні вже такі фашистські нелюди тут, в Дудчанах. Ось розповісти б про це подругам, всім дівчатам, жінкам, щоб всі знали, всі чули... Ось би... Марія не встигла отямитись, а Віра з Клавою вже їхали на старенькій гарбі на роботу. їх радості не було меж. Вони показували листівку, читали. Дівчата так хотіли порадувати, посіяти надію в серцях виснажених жінок, що не помітили, як дружина поліцая кинула вила і побігла додому, щоб повідомити своєму чоловікові про небажану для них новину.

Дівчат забрали в той же день. Били, знущались, катували, танцювали навіть на їхніх тілах. Особливо було тяжко Марії - їй дісталося найгірше,

на що спроможні були кати. Її тіло стало коричнево-синім. Потім дівчат повезли в Нововоронцовку, далі - в Херсон. Здавалося, знущанням не буде кінця.

Стара мати пішки пішла в Херсон. Поки дійшла, дівчат відвезли в Миколаїв. Пішла в Миколаїв, але їх там вже не було... Дали почитати вирок коменданта міста Херсона... та ще люди, що бачили дівчат в останні хвилини життя, розповіли, що стояла під вішальницею комуністка Олександровська Марія і читала вірш-прощання рідній землі, землякам. Клавдія Цегельник заспівала улюблену всіх дудчанських дівчат пісню «Чайка», а наймолодша Віра - впала, мов скошена волошка в жито, - серце не витримало.

Та звірства гітлерівців не могли зламати опору радянських людей. У боротьбі з ворогами воля до перемоги зростала і міцніла. Розгром фашистської Німеччини наближався з кожним днем.

 

                                     V сторінка

                       Заповідні  місця  Дудчан

          Перегляд презентації «Дудчани – перлина Таврії»

Учитель біології

Ми - українці - володіємо багатьма унікальними куточками природи. Серед них - дніпровські плавні. Але в результаті бездумної господарської діяльності людини в середині XX ст., вони майже повністю опинились під водами Каховського водосховища. І тільки окремі куточки Таврійського краю (як от наші Стояни) нагадує про казкову красу дніпровських плавень.

Урочище Стояни розкинулось в тому місці, де плавні переходили у степ. Урочище порізане балками, а значна частина його вкрита ковдрою болотяних рослин, густим очеретом. Стояни славилися постійними, розкішними сінокосами навіть тоді, коли в степах усе вигоряло вже до середини літа. Ці сінокоси, чиста джерельна вода з кринички в усі часи приваблювали жителів села Дудчани. І коли весняна вода прибувала у плавнях, це було чи не єдине місце, де можна було випасати на молодій травичці худобу. Тому з ранньої весни і до пізньої осені тут випасалася сільська, а пізніше колгоспна худоба, вона стояла в урочищі обідньої пори, ховаючись від спеки.

Дамба, яка з’єднала північну та південну частини села, перетнула шлях «великій воді». І тому Стояни збереглися до наших днів, нагадуючи потомкам віддалено про ту красу, яка буяла навкруги.

Тут, як і в плавнях, найбільш вологостійкі породи: вербові, осокорові, в’язові. По балках, що відходять від урочища, стоять чагарникові зарості: сіра лоза, шелюга, жостір, калина. Є тут і лучна рослинність: осока, житняк, пирій стоколосий, молочай, кукотин. Понад водою зустрічається

рогоза, очерет, водяна стрілка, болотяна папороть. На Стоянах ростуть лікарські рослини: алтейник, валеріановий корінь, дурман, жостір

проносний, ромашка, полин. А навколишні схили червоніють восени від шипшини.

Типовими представниками тваринного світу цього чудового куточка природи є: куниця кам’яна, єнот, тхір, нутрія, заєць-русак, лисиця.

Повітря на Стоянах чисте, прохолодне і прозоре, наповнене духмяними пахощами різнотрав’я, могутні прадавні в’язи та осокори щось вічно шепочуть-шелестять, ніби розповідають усім, хто схиляються над криничкою, про таке далеке і таке близьке минуле нашого краю.

 

Перегляд відеокліпу з піснею про с. Дудчани.

 

Учитель  Ось і переглянуто декілька  сторінок  історії звичайного українського села, що тісно вплетені в історію України,  в якій прослідковується доля всього українського народу. Дудчанці пам’ятають, кому завдячують сьогоденням,  і підтверджують це щоденною працею на благо кращого майбутнього та миру для прийдешніх поколінь.