В.Омельченко Чужий хліб

«Чужий хліб»  Василь Омельченко

(заняття для години спілкування або уроку позакласного читання

 в технології розвитку критичного мислення)

Тема.  Вчинок через необхідність чи…( крадіжка, необдуманість, дрібні

   витівки)

Мета.  Формувати світогляд учнів через виховання  духовно-моральних

 цінностей на основі опрацьованого оповідання; сприяти розвитку вміння усвідомлювати та передбачати наслідки своїх вчинків по відношенню до інших людей, товаришів; бути толерантною людиною;  розвивати у дітей уміння аналізувати вчинки персонажів, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки цих дій;  уміння співпрацювати у групах, висловлювати своє бачення вирішення проблеми.

Перебіг години спілкування

І. Вступна частина.

- Актуалізація (складання у групах тематичних пазлів та обговорення їх сюжетів ).

- Мотивація  (складання асоціативного куща, підведення до теми спілкування).

Опорні слова на основі складених пазлів : пшениця, колоски, хліб, батон, булочки, війна, загибель, перемога …

Про що можемо ми сьогодні говорити?

У який період будуть відбуватися події?

Хто може бути героєм чи героями оповідання?

- Оголошення теми.

Опрацюємо оповідання Василя Омельченка «Чужий хліб» (кожному необхідно роздрукувати текст оповідання).

І маємо з’ясувати: «Яке ваше ставлення до вчинку героя? Це вчинок через необхідність чи … …( крадіжка, необдуманість, дрібні витівки) Виправдовуєте чи засуджуєте ?»  (Варто роздрукувати та прикріпити на дошці.)

ІІ. Основна частина.

1. Сприйняття нового матеріалу.

А) Застосування методу «Кошик ідей».

• Що ми знаємо про хліб?
• Чому автор дав саме таку назву своєму оповіданню?

Б) З’ясування значення слів, добираючи синоніми.

Кусень – шматок, окраєць;

на вагу золота – дуже дороге, цінне, коштовне;

таця -  піднос;

авоська – плетена торбинка (малюнок).

В) Слухання та сприймання оповідання учнями.

Читання методом учень – вчитель ( читає лише виділені речення, щоб інтонаційно передати емоції персонажів).

2. Осмислення нового матеріалу.

А) Можна використати методи: запитаймо один одного, тонкі та товсті запитання, кубик Блума, дискусія.

Приклади запитань.

• Коли відбувалися події?
• Назвіть героїв оповідання. Чи  є це оповідання автобіографічним?
• Чому було прикро Василькові?
• Якою була мрія у школярів?
• Чому від знахідки у хлопчика перехопило подих?
• Чи правда, що ввечері були батьківські збори і хтось із батьків забув торбинку?
• Що завадило Василькові розповісти про хліб учительці?
• З ким довелося поділитися знахідкою?
• Чи хотіли б ви скуштувати обід, який давали під час війни?
• Чи можна стверджувати, що Василько був справедливим? Доведіть свою думку.
• У чому причина перебування хлопчиків на сьомому небі від щастя?
• Чому стукіт у двері почули лише троє?
• Хто забув авоську з хлібом? Як її описав автор?
• Про кого згадав Василько, міркуючи над своїм вчинком?
• Якби ви були тією жінкою , що б сказали своїм дітям: чому не принесли хліба?
• Як би розвивались події в оповіданні, якби Василько чи Володька сказали вчительці про хліб?
• Чи міг Василько передбачити наслідки свого вчинку?
•  Яка мета оповідання?
• Яка головна думка оповідання?

Б) Характеристика  вчинків героїв та їхніх рис характеру з подальшим обговоренням.

Робота в групах   (на малюнках-силуетах).

Василько   Володька   Жінка

ІІІ. Підсумкова частина.

1. Метод «Займи позицію».

Отже, з’ясувуємо: «Яке ваше ставлення до вчинку героя? Це вчинок через необхідність чи … …( крадіжка, необдуманість, дрібні витівки) Виправдовуєте чи засуджуєте ?» 

ВИПРАВДОВУЮ  ЗАСУДЖУЮ  ВАЖКО ВІДПОВІСТИ

2. Рефлексія.

Оберіть «обличчя», яке вам до вподоби, та спробуйте намалювати емоції, котрі вас переповнювали при опрацюванні тексту.

Чужий хліб

Василь Омельченко

Це було в той далекий час, коли йшла війна, а мені було зовсім мало років — вісім чи дев’ять. І, як завжди у війну, в усі віки, час був голодний, і кусень хліба був на вагу золота. Їсти хотілося постійно. І тоді мені до гіркоти було прикро, що до війни в нас стільки було хліба — цілі буханці, а я, нерозумний, усе їв без хліба.

У школі на великій перерві на дерев’яній таці черговий приносив гірку тоненьких скибочок хліба. У класі вмить ставало тихо. Кожний брав по шматочку і їв з трепетом. «Якби цей мізерний шматочок, прозорий, як аркуш паперу, і запашний до запаморочення голови, — думав я, — розрізати на десять шматочків, а кожний із них перетворився б знову в такі ж шматочки по сто грамів — от наївся б!» Нам не вірилося, що ми коли-небудь досхочу наїмося хліба.

Та одного разу така нагода мені раптом випала.

Прийшовши до школи, я, як завжди, сів за парту і тільки почав засувати під парту свій портфелик, а там щось є… Пошарив я рукою: це щось — авоська, а в ній згорток шелестить, а в згорточку — я вмить визначив — шматок хліба! Грамів на триста, а може, і на всі п’ятсот… У мене аж дух перехопило: це ж більше, ніж нам, школярам, на цілий день дають !

Проте радість моя була затьмареною, адже я відразу здогадався, звідки тут хліб: вечорами в нашому класі сидять дорослі, вдень або вночі вони працюють, а ввечері вчаться. Забув хтось…

Звичайно, про свою знахідку треба було розказати вчительці, це я зразу подумав, та я і хотів уже сказати, але… мені дуже хотілося хліба. І це бажання перебороло в мені всі інші бажання, почуття і думки. Та й Володька, мій сусід по парті, дізнавшись про знахідку, зробив великі очі й ошаленіло вигукнув:

— Чур на двох!

— Це хтось забув, — промовив я захриплим раптом голосом, — у горлі в мене задерло, і я сказав це більше для того, щоб зняти з себе хоч крапельку відповідальності й на всякий випадок запропонував, хоч не хотів цього: — Може, віддамо вчительці?

— Зрозуміло, що хтось забув, — незадоволено прошепотів Володька й нетерпляче ковтнув слину. — Але, може, той хтось не прийде: забув та й забув…

— Може, — погодився я.

І ми змовницьки переглянулися.

 До обіду чекати цілих чотири години! А на обід, як тоді говорилося, на перше — суп із семи круп, на друге — «і-го-го», овес тобто, а на третє — нічого-о… А тут таке щастя !..

Пальці мої вже самі вже розламали хліб навпіл. Під партою навпомацки я визначив, що один шматок усе-таки виявився більшим. Я б взяв його собі. Якби Володька не дивився. Я б обов’язково взяв його собі — адже я знайшов! Але Володька подивився, і тоді я сховав хліб за спину.

— В якій руці?

— У правій!

І отримав більший.

О, який це був смачний хліб! Ми відщипували його маленькими, зовсім мізерними шматочками і клали в рот, підставляючи другу долоню, щоб не зронити на підлогу жодної крихти. Хліб танув у роті, як цукор. Не пам’ятаю, про що був тоді урок. І який урок. Що нам вчителька розповідала. Кого викликала. Кому що ставила. Ми були на сьомому небі від щастя, ми святкували! Ми наїлися хліба майже досхочу. Чужого, правда, але в ту мить про це ми не думали.

І раптом в кінці уроку лунає стукіт в двері. Короткий, неголосний, його, напевно, навіть не всі почули. Тільки вчителька почула. І ми. І наступної миті двері відчиняються, і в клас вступає однією ногою молода, дуже худа жінка в голубому береті.

— Вибачте, будь ласка, я тут сітку вчора забула, можна забрати?

Учителька кивнула, жінка ввійшла і попростувала до нас, до нашої парти. Спокійна така, ввічлива. Видно, дуже добра. І винувато усміхається: вибачте, мовляв, що я вам заважаю, я зараз піду, тільки свою сумочку з хлібом візьму.

Я сиджу ні живий, ні мертвий. Я прокляв уже все на світі. Я згорав від сорому. Зараз вона порівняється зі мною, засуне руку під парту… і… Що я скажу їй? Якими очима буду дивитися? І що потім скажу нашій учительці? Чому я раніше не подумав про це? Я навіть прикрив очі.

Коли вона підійшла, я вийняв свій портфель, вона й мені винувато посміхнулася, нахилилася, провела рукою під партою і дістала звідти порожню сітку-авоську, темно-зелену, місцями зашиту чорними нитками. Змінившись в обличчі, глянула на мене, і я похолонув від сорому й страху…

Дивна річ, вона не накинулася на мене, не вибухнула гнівом і навіть нічого не спитала про хліб — де він і куди подівся. Ніби його тут і не було. Тільки глянула ще раз, так, що мене аж у серце кольнуло. Ні, зовсім не зі злом подивилася вона, а якось так болісно і гірко, що погляд її я запам’ятав на все життя. Глянула й мовчки пішла собі.

— Вибачте, — сказала вчительці й тихенько закрила за собою двері.

Урок продовжувався, а я сидів, як пень, і куди б не подивився: на парту, на дошку, у вікно, за яким весело пурхали горобці, — всюди бачив перед собою очі тієї жінки. На вчительку я не міг дивитися. І на товаришів не міг. А на Володьку не хотів. Мені тоді нічого не хотілося, а якщо й хотілося чогось, так це провалитися крізь землю.

Я сидів і думав про те, що жінці тій також, напевно, хочеться їсти. Вона, очевидно, прийшла зараз прямо з роботи, з нічної зміни, як і моя мати. Що, напевно, як і моя мати робила снаряди і, як у моєї матері, у неї є такі ж хлопці, як і ми з Володькою. І що той хліб вона несла їм.

І ще я подумав про те, що тепер вона скаже своїм дітям: чому не принесла хліба?