21 травня о 18:00Вебінар: Психологічний супровід педагогів, дітей та батьків в умовах віддаленого спілкування та навчання

"Великі новатор та критики російської літератури у 19-20 ст"

Про матеріал
Методична розробка створена з метою підготовки студентів та викладача до заняття з предмету «Зарубіжна література» «на тему: «Великі новатори та критики російської літератури у 19-20 столітті». У розробці використано розгорнуті біографічні відомості про письменників російської літератури . Згідно з цим тут кожен з пунктів плану присвячений окремому письменнику та детальній характеристиці його творів. Ця робота допомагає студентам більш глибоко осмислити період доби розвитку літератури того часу. Вона також є допоміжним засобом при підготовці до робіт контролюючого характеру та підсумковій атестації по даній темі.
Перегляд файлу

 

Міністерство освіти та науки  України

 

Скадовський аграрний фаховий коледж

 

„Херсонський державний аграрно-економічний

університет”

 

 

 

 

 

Методичні рекомендації

щодо вивчення творчості письменників        російської літератури з предмету

"Зарубіжна література"

на тему:

«Великі новатори та критики     російської літератури у 19-20 столітті».

 

Номінація: досвід роботи викладача.

 

Кравченко

Валентин Миколайович

 

 

Розглянуто і схвалено на засіданні циклової комісії

гуманітарних та соціально-економічних дисциплін

протокол  № ___ від “ ___ “ ________ 2020 року

Голова комісії _________________ І.В. Чорна

 

 

 

 

 

Укладач: В.М.Кравченко., викладач зарубіжної літератури Скадовського  фахового коледжу "Херсонський державний аграрно-економічний університет, спе­ціаліст першої  категорії.

 

 

 

 

 

 

В.М.Кравченко.  Методичні рекомендації студентам щодо вивчення творчості письменників російської літератури   з предмету «Зарубіжна література «на тему:

«Великі новатори та критики російської літератури у 19-20 столітті»   - Антонівка, 2020.,   19 ст.

 

 

 

 

У розробці використано розгорнуті біографічні відомості про письменників російської літератури у підготовці студентів та викладача до уроку. Згідно з цим тут кожен з пунктів плану присвячений окремому письменнику та детальній характеристиці його творів.

Розробка може бути корисною як навчальний матеріал для шкіл, технікумів, ліцеїв, а також для викладачів при підготовці до уроку та всіх, хто цікавиться зарубіжною літературою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                           

 

                                                          

 

 

 

                                                                            

                                                                               Анотація

 

Методична розробка створена з метою підготовки студентів та викладача до заняття з предмету «Зарубіжна література» «на тему:

«Великі новатори та критики російської літератури у 19-20 столітті». У розробці використано розгорнуті біографічні відомості про письменників російської літератури . Згідно з цим тут кожен з пунктів плану присвячений окремому письменнику та детальній характеристиці його творів.

 Ця робота допомагає студентам більш глибоко осмислити період доби розвитку літератури того часу. Вона також є допоміжним засобом при підготовці до робіт контролюючого характеру та підсумковій атестації по даній темі.

Тут вміщенні всі найцікавіші факти з життя людей того часу аж до наших днів.

У розробці використано загалом традиційні наукові принципи у підготовці студентів викладача до уроку.

Розробка може бути корисною як навчальний матеріал для шкіл, технікумів, ліцеїв, а також для викладачів при підготовці до уроку та всіх, хто цікавиться зарубіжною літературою.

Вона розроблена з урахуванням вимог до програми Міністерства освіти та науки України з предмету «Зарубіжна література».

 

 

 

Робота виконана на 19  друкованих сторінках.

 

                                                Рік виконання – 2020 рік.

 

Автор роботи – викладач 1 категорії

Кравченко Валентин Миколайович

 

 

                                                 

                                              

                

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

             1.Анотація                                                                                                                                2                                                                                                          

             2. А. Чехов - видатний російський прозаїк і драматург.                                                4

             3.Характеристика творів письменника.                                                                           6

                       а) «Палата №6» ;                                                                                                         7

          б) «Іонич»;                                                                                                                      8

                  в) «Чайка».                                                                                                                     9

 

4.Толстой –великий новатор та дослідник в російській літературі.                            10

                       а) Творча діяльність Льва Толстого.                                                                       11

             5.Тютчев- старо-дворянський критик в російській літературі.                                   13

          а) Основні збірки Тютчева.                                                                                        15

 

             6.Афанасій Фет – незвичайна та неординарна постать в російській літературі       16

                       а)Поетична творчість письменника.                                                                        17

                                       

             7.Список використаної літератури.                                                                                    18

                                                                                                                      

             8.Рецензія.                                                                                                                                 19

                                                                                         

 

 

 

 

 

       

      

 

 

 

 

 

 

            2.  А. Чехов - видатний російський прозаїк і драматург.

В 1884 році виходить перший збірник оповідань Антона Павловича Чехова, позитивно оцінений критикою,- «Сказки Мельпомены», в який ввійшли шість оповідань з життя людей театру.

1884 рік видався надзвичайно вдалим для Чехова. Закінчуючи університет, він уже був автором таких чудових творів, як «Хирурги», «Хамелеон», «Жалобная книга», «Смерть чиновника», «Толстый и тонкий», які пізніше будуть рахуватися програмними в його творчості. Всі вони виросли з невеликих історій, анекдотів, смішних сценок  і по суті перетворилися в сатиричне викриття сучасної Чехову дійсності. Його оповідання – новели - це епічні твори, в яких ставляться великі морально-психологічні проблеми. Чехов у своїх творах - майстер художньої деталі.

1886 рік став переломним у творчості Чехова. Випустивши в світ книгу «Строкаті оповідання», він немовби підбив підсумок зробленому, щоб перейти на новий, вищий щабель творчого розвитку.

В своїй літературній діяльності Антон Павлович не забував про те, що він лікар. Лікарі стають головними героями його творів, та й психологію своїх персонажів він описує  з чисто медичною ретельністю. Навіть незнайомим з біографією Чехова читачам стане зрозуміло, що письменник створивший такі твори, як «Палата № 6», «Случай из практики», «Скучная история», «Припадок»,- лікар за  пофесією. Інші оповідання письменника - «Чорний монах», «Людина у футлярі», «Іонич», «Дама з собачкою»,- також стали шедеврами, в яких ми бачимо глибокий аналіз дійсності, даний у викінчених художніх образах. Письменник відмовляється від моральної проповіді, глибоко досліджуючи натомість життєві явища.

Медична практика, без сумніву, розширила й життєвий досвід письменника: адже до нього йшли люди не тільки з різними захворюваннями, але й з різними долями. Тому немає нічого дивного в тому, що в чеховських творах зустрічаються різних характерів і соціальних верств. Проте критики часто звинувачували Чехова в тому, що в своїх оповіданнях він зображує похмурий і сірий світ, в якому немає  місця “живій людині ” , ніби цей світ бачиться очима хворого.   Проте письменник за своєю  вдачею  був веселою і життєрадісною людиною. Він був прив’язаний до своєї сім’ї, любив сестру і братів.

 

3.Характеристика творів письменника.

      

             а) «Палата №6» Оповідання і повісті 90-х років, спрямовані проти жорстокого і вульгарного життя. Ця розповідь написана після повернення Чехова з о. Сахалін. Образ в'язниці переслідує письменника і палата №6 - це в'язниця.

Усюди - палата №6. Це Росія  (Лєсков). Повість починається з опису флігеля лікарні, там розташовані душевно -хворі. Тяжке враження складається після опису флігеля, а ще більше збільшується з опису палати і сторожем Микитою.

    Хворі схожі на арештантів, лікарня на в'язницю, де все перемішалося і важко відрізнити нормальну людину від божевільного. Єдина людина здатна тверезо міркувати це душевнохворий І.Д. Громов. Доктор Рагін говорить, відвідуючи його в страшній палаті: «Якби ви знали друг мій, як мені набридли загальне бездарність, бездумність, тупість і з якою радістю я кожний раз розмовляю з вами. Ви розумна людина і я насолоджуюся вами».

Життя серед нормальних людей, звела його з розуму, і він занедужав манією переслідування, дуже розповсюджене захворювання того часу. Громов попадає в той заклад, де хворих не лікують, а мордують.

    Громов болісно реагує на зло, несправедливість, беззаконня. Він не перестає протестувати, обурюватися, і не утрачає віри в те, що чи рано пізно правда нарешті восторжествує.

    Інакше дивиться на життя доктор Рагін. «При всякій обстановці ми можемо знайти заспокоєння в самому собі». Відштовхуючись від цієї ідеї Рагель не втручається в справи лікарні, не намагається змінити положення хворих: «У своїй нечесності винуватий не я, а час».

    Чехов повстає проти насильного погляду на життя, зручного для тих, хто сам не страждає. Вустами Громова автор засуджує Рагіна: «Нас тримають тут за ґратами, гноять, мордують, але це прекрасно і розумно, тому що між цією палатою і теплим кабінетом немає ніякої різниці».

    Лише перед смертю Врагель зрозумів правду Громова, правду тих, хто не хоче, не може миритися з насильством. Коли в палаті №6 Микита б'є його, ця подія висвітлює пронизливим світлом неправда його життя і його філософського світогляду. Настає пробудження совісті, появи почуття провини, у голові його мигнув страшний, нестерпний біль, що таку ж точно біль повинні були випробувати роками ці люди. Рагін умер не від побоїв Микити, а від боріння совісті, яка прокинулася.

б) «Іонич»

      

            У оповіданні «Іонич» А.П.Чехов показує поступову деградацію людини, яка  перетворюється під впливом середовища з  молодого енергійного лікаря в  жирного, апатичного обивателя.

    У місто С. приїжджає Дмитро Іонович Старцев – молодий земський лікар, який захоплений роботою, прагненням допомогти людям, зробити щось неабияке. Робота складає для нього сенс життя, заради неї він відмовляється  від розваг. Однак йому радять бувати у «самій освіченій у місті родині» Туркиних, що насправді була цілком посередньою, але з потугами на оригінальність. Старцев починає бувати в Туркіних, закохується в їхню дочку Катерину Іванівну і навіть намагається доглядати за нею. Примітно, що коли доктор  поїхав робити пропозицію Катерині Іванівні, по дорозі міркував, скільки дадуть приданого.   Катерина, уявивши себе талановитою піаністкою, відмовляє Старцеву, і він горював цілих три( дні.

       Проходить час. Дмитро Іонович обзавівся практикою, поповнів, по-старому ніде не буває – але вже не через служіння медицині, а через її прибутковість. Коли ж, через чотири роки, Катерина приїжджає погостювати і, зустрівши Старцева, захоплено викликує про те, як чудово допомагати страждальцям, Іонич думає про те, з яким задоволенням він виймає щовечора гроші з кишені. І вогник, що ледь зажеврівся в його душі, знову згас. 

       Іонич перетворився в товстого, дратівливого, ледачого душею обивателя, власника маєтку і двох будинків у місті. І ніхто і ніщо більше його не цікавить, крім грошей. «А добре, що я тоді не женився!» – думає Іонич.

        «Середовище заїло» – так пояснювали на початку століття подібні метаморфози. Але ж Дмитро Старців був недурною людиною й усвідомлював, що з ним відбувається – і тем глибше трясовина обивательщини, у яку він занурювався. Винен сам Іонич, значить у ньому споконвічно сидів ледачий обиватель, а те, що було в ньому гарного, зростаючого, світлого, не змогло пробитися через цю лінь і щиросердечну непевність.

 

            в) «Чайка»

 

Слава Чехова драматурга розпочинається з п'єси «Чайка», яку він почав писати наприкінці 1895 р., а закінчив у червні 1896 р. Це була п’єса про долю митця і служіння мистецтву. Ніні Заречній, актрисі за покликанням, випадають на долю важкі страждання. Живучи у розлуці з коханим чоловіком, що покинув її, і втративши дитину, вона все ж знайшла своє місце в житті: Нана стала справжньою актрисою, своєю грою вона полонить серця глядачів. Вона говорить Трєплєву «Я вже справжня актриса, я граю з насолодою, з захопленням, п’янію на сцені...». Трєплєв не задоволений традиційним мистецтвом і прагне створити драму яскраву, сильну та самобутню. Проте він не йде далі суб’єктивних мрій. Холодна риторика, абстрактність образів гублять його п’єсу. Пошуки Трєплєвим нових форм не підкріплені пошуками нових ідей, не мають під собою світоглядних основ. Побачивши непотрібність свого мистецтва Трєплєв переконується у непотрібності свого життя. Не вбивши себе через нещасну любов Трєплєв покінчує з собою, зазнавши поразки в мистецтві.

Другий письменник в п’єсі – Григорін виступає за правдиве, реалістичне мистецтво. Він висловлює багато правильних думок, проте його не надихає велика ідея, мета. Процес творчості для Григоріна болючий. В Григорівна багато доброго, бо ж не випадково його люблять і Ніна, і Аркаді на, з повагою ставиться і Маша, але він людина, у якій поєднується горіння таланту з в’ялістю  і байдужістю.

Якостями справжнього художника наділена Ніна Заречна. В її уявленні служіння мистецтву – подвиг, воно вимагає всього життя. На такий подвиг здатна Ніна. Якщо цього немає, якщо талант не проявляється – людина гине, як Трєплєв. Чехов перевіряє своїх героїв на їх вірність почуттю, на їхню здатність підпорядковувати своє життя мистецтву. Помітне місце в п’єсі займає образ Дорна.

Це лікар, розумний, проникливий і людяний. Життя він прожив гідно. Це один з кращих образів Чеховського лікаря. Йому письменник передає дуже глибокі роздуми про мистецтво, зокрема оцінки твору Трєплєва. Можна з певністю сказати, що це Чеховські думки.

           Отже, як бачимо, А.П.Чехов був майстром не тільки слова, але й душі людської, досліджував її тонкі сторони і намагався поділитися своїми спостереженнями з читачем. За що йому всі ми повинні дякувати. 

 

             

4.Толстой –великий новатор та дослідник в російській літературі.

Народився в садибі Ясна Галявина. Серед предків письменника по батьківській лінії — сподвижник Петра I — П. А. Толстой, одним з перших у Росії графський титул, що одержав. Учасником Вітчизняної війни 1812 р. був батько письменника гр. Н. И. Толстой. По материнській лінії Толстої належав до роду князів Болконських, зв'язаних спорідненням із князями Трубецькими, Голицин, Одоєвськ, Личаними й іншими знатними родинами. По матері Толстої був родичем О.С.Пушкіна.

          Коли Толстому йшов дев'ятий рік, батько вперше повіз його в Москву, враження від зустрічі з який жваво передані майбутнім письменником у дитячому творі «Кремль». Москва тут названа «найбільшим і багатолюднішим містом Європи», стіни якого «бачили сором і поразка непереможних полків Наполеона». Перший період московського життя юного Толстого продовжувався менше чотирьох років. Він рано осиротів, втративши спочатку матір, а потім і батька. Із сестрою і трьома братами юний Толстой переїжджає в Казань..
          Живучи в Казані, Толстой два з половиною року готувався до поступлення в університет, де учився з 1844 р. на юридичному факультеті. Вивчав турецьку і татарську мови у відомого тюрколога професора Казембека. У зрілу пору життя письменник вільно володів англійською, французькою і німецькою мовами; читав на італійському, польському, чеському і сербському; знав грецький, латинський, український, татарський, церковнослов'янський; вивчав давньоєврейський, турецький, голландський, болгарський і інші мови.
      Заняття по казенних програмах і підручникам обтяжували Толстого - студента. Він захопився самостійною роботою над історичною темою і, залишивши університет, виїхав з Казані в Ясну Галявину, отриману їм по розділі батьківської спадщини. Потім він відправився в Москву, де наприкінці 1850 р. почалася його письменницька діяльність: незакінчена повість з циганського побуту (рукопис не зберігся) і опис одного прожитого дня («Історія вчорашнього дня»). Тоді ж була почата повість «Дитинство». Незабаром Толстой вирішив поїхати на Кавказ, де його старший брат, Микола Миколайович, офіцер-артилерист, служив у діючій армії. Надійшовши в армію юнкером, пізніше він здав іспит на молодший офіцерський чин. Враження письменника від Кавказької війни відбилися в розповідях «Набіг» (1853), «Рубання лісу» (1855), «Розжалуваний» (1856), у повісті «Козаки» (1852—1863). На Кавказу була завершена повість «Дитинство», у 1852 р. надрукована в журналі «Сучасник».

Коли почалася Кримська війна, Толстой перевівся з Кавказу в Дунайську армію, що діяла проти турків, а потім у Севастополь, обложений об'єднаними силами Англії, Франції і Туреччині. Командуючи батареєю на 4-м бастіоні, Толстой був нагороджений орденом Ганни і медалями "За захист Севастополя" і «У пам'ять війни 1853—1856 р.». Не раз Толстого представляли до нагороди бойовим Георгіївським хрестом, але однак «Георгія» він так і не одержав.
       Восени 1856 р. вийшов у відставку і незабаром відправився в піврічну закордонну подорож, відвідавши Францію, Швейцарію, Італію і Німеччину.

 

а) Творча діяльність Льва Толстого.

 

У 1859 р. Толстой відкрив у Ясній Галявині школу для селянських дітей, а потім допоміг відкрити більш 20 шкіл в околишніх селах. Щоб направити їхня діяльність по вірному, з його погляду, шляху, він видавав педагогічний журнал «Ясна Галявина» (1862). Після маніфесту 1861 Толстої ввійшов у число світових посередників першого заклику, які намагалися допомогти селянам вирішувати їхні суперечки з поміщиками про землю. Незабаром у Ясній Галявині, коли Толстої знаходився у від'їзді, жандарми зробили обшук у пошуках таємної друкарні, що письменник нібито завів після того, як спілкувався в Лондоні з А.І.Герценом. Толстому довелося закрити школу і припинити видання педагогічного журналу. Усього його перу належать одинадцять статей про школу і педагогіку («Про народне утворення», «Виховання й утворення», «Про суспільну діяльність на поприще народного утворення» і інші).    Разом з тим, уже на початку творчого шляху Толстой стає піднаглядним письменником. Одними з перших добутків письменника стали повісті «Дитинство», «Отроцтво» і «Юність», «Молодість»
         На початку 1860-х рр. на десятиліття встановлюється порядок життя Толстого, його побут. У 1862 р. він женився на дочці московського лікаря Софії Андріївні Бернс.

Письменник працює над романом «Війна і світ» (1863—1869). Завершивши «Війну і світ», Толстой кілька років вивчав матеріали про Петра I і його часу. Однак, написавши кілька глав "петровського" роману, Толстой відмовився від свого задуму. На початку 1870-х рр. письменника знову потягнула педагогіка. Багато праці уклав він у створення «Абетки», а потім і «Нової абетки». Тоді ж їм були складені «Книги для читання», куди він уключив багато своїх розповідей.

Навесні 1873 р. Толстой почав і через чотири роки закінчив роботу над великим романом про сучасність, назвавши його по імені головної героїні — «Анна Кареніна».

 На початку 1880 р. Толстой переїхав з родиною з Ясної Галявини в Москву, піклуючись про те, щоб дати утворення своїм дітям, що підростали. У 1882 р. проходила перепис московського населення, у якій письменник взяв участь. Він близько побачив мешканців міських нетрів і описав їхнє страшне життя в статті про перепис і в трактаті «Так що ж нам робити?» (1882—1886). У них письменник зробив основний висновок:У ці і наступні роки Толстої пише також релігійно-філософські твори: «Критика догматичного богослов'я», «У чому моя віра?»,    «З'єднання, переклад і дослідження чотирьох Євангелій», «Царство боже усередині вас».                У них письменник не тільки показав зміну у своїх релігійно-моральних поглядах, але і піддав критичному перегляду головні догмати і принципи навчання офіційної церкви. У середині 1880 р. Толстой і його однодумці створили в Москві видавництво «Посередник», що друкував для народу книги і картини. Першим із творів Толстого, надрукованим для «простого» народу, була розповідь «Чим люди живі». У ньому, як і в багатьох інших добутках цього циклу, письменник широко скористався не тільки фольклорними сюжетами, але і виразними засобами усної творчості. З народними розповідями Толстого тематично і стилістично зв'язані його п'єси для народних театрів і, найбільше, драма «Влада пітьми» (1886 р.), у якій відбита трагедія післяреформеного села, де під «владою грошей» валилися вікові патріархальні порядки.

У 1880 р. з'явилися повести Толстого «Смерть Івана Ілліча» і «Холстомер» («Історія коня»), «Крейцерова соната» (1887—1889). На основі соціального і психологічного контрасту будується повість Толстого «Хазяїн і працівник» (1895), зв'язана стилістично з циклом його народних розповідей, написаних у 80 р. П'ятьма роками раніше Толстої написав для «домашнього спектаклю» комедію «Плоди освіти». У ній також показані «хазяїни» і «працівники»: живучі в місті дворяни-землевласники і приїхали з голодного села, позбавлені землі селяни. Образи перших дані сатирично, других автор зображує як людей розумних і позитивних, але в деяких сценах і їх «подає» в іронічному світлі.

Тяготячись укладом життя в Ясній Галявині, Толстой не раз збирався і довго не зважувався неї залишити. Але жити за принципом «нарізно» уже не міг і в ніч на 28 жовтня (10 листопада) таємно залишив Ясну Галявину. По дорозі він занедужав запаленням легень і змушений був зробити зупинку на маленькій станції Астапово (нині Лев Толстой), де і вмер. 10 (23) листопада 1910 р. письменника поховали в Ясній Галявині, у лісі, на краю яру, де в дитинстві він разом із братом шукав «зелену палочку», що зберігала «секрет», як зробити всіх людей щасливими.


             5.Тютчев- старо-дворянський критик в російській літературі.

 

   Із самого дитинства входить у наше життя дивною, заворожливою чистотою почуття, ясністю і красою образів поезія Федора Івановича Тютчева:

 

Люблю грозу на початку травня,

Коли весняний, перший грім,

Як би різвиться і граючи,

Гуркоче в небі блакитному...

 

Федір Іванович Тютчев народився 23 листопада(5) грудня 1803 року в садибі Овстуг Орловської губернії Брянського повіту в середньо-поміщицькій, старо-дворянській родині. Первісне утворення Тютчев одержав будинку. З 1813 року його вчителем російської мови був С. Е. Раїч, молодий поет і перекладач. Раїч знайомив свого учня з добутками росіянки і світової поезії і заохочував його перші віршовані досвіди. «З яким задоволенням згадую я про тих солодких годинах,— розповідав згодом у своїй автобіографії Раїч,— коли, бувало, весною і влітку, живучи в підмосковної, ми вдвох з Ф. І. виходили з будинку, запасалися Горацієм, чи Вергілієм ким-небудь з вітчизняних письменників і, сівши в гаї, на горбку, поглиблювалися в читання і потопали в чистих насолодах красами геніальних добутків поезії». Говорячи про незвичайні здібності свого «обдарованого від природи» вихованця, Раїч згадує про те, що «по тринадцятому році він переводив вже оди Горація з чудовим успіхом». Ці переклади з Горація 1815— 1816 років не збереглися. Але серед ранніх вірші поета є ода «На новий 1816 рік», у якій можна побачити наслідування латинському класику. Вона була прочитана 22 лютого 1818 року поетом і перекладачем, професором Московського університету А. Ф. Мерзляковим у Суспільстві аматорів російської словесності. 30 березня того ж року юний поет був обраний співробітником Суспільства, а через рік з'явилося в печатці тютчівське вільне перекладання з Горація— «Послання Горація до Мецената».

Восени 1819 року Тютчев був прийнятий у Московський університет на словесне відділення. Щоденник цього років товариша Тютчева, майбутнього історика і письменника М. П. Погодіна, свідчить про широту їхніх інтересів. Погодін почав свій щоденник у 1820 році, коли був ще студентом університету, захопленим юнаком, відкритим для «вражень буття», що мріяли про «золоте століття», про те, що через сто, через тисячу років «не буде багатих, усі зрівняються». У Тютчеву він знайшов того «прекрасної молодої людини», у міг перевіряти і довіряти свої думки. Вони говорили про «майбутню освіту» у Росії, про «вільний шляхетний дух думок», про оду Пушкіна «Вільність».. Викривальний тираноборчицький пафос «Вільності» був співчутливо сприйнятий молодим поетом, і він відповів віршованим посланням Пушкіну («До оди Пушкіна на вільність»), у якому вітав його як викривача «тиранів заскнілих». Однак вільнодумство юних мрійників носило в достатньому ступені помірний характер: Тютчев порівнює «вогонь волі» з «полум'ям божим», іскри якого сиплються на «чола блідих царів», але в той же час, вітаючи глашатая «святих істин», він призиває його «розніжувати», «розчулювати», «зм'якшувати» серця царів — не затьмарюючи «блиску вінця».

У юнацькому прагненні осягти всю повноту буття університетські товариші зверталися до літератури, історії, філософії, усі піддаючи своєму критичному розбору. Так виникали їхня суперечки і бесіди про російську, німецьку і французьку літературу, про «вплив, яке словесність однієї мови має на словесність іншого», про курс лекцій по історії російської літератури, що вони слухали на словесному відділенні.

У ранньому інтересі Тютчева до ідей далеких друг від друга мислителів відбилися і пошуки власних рішень, і відчуття складності, неоднозначності цих рішень. Тютчев шукав своє власне прочитання «книги природи», у чому переконує нас усі його подальша творчість.

Університет Тютчев закінчив за два роки. Навесні 1822 року він був уже зарахований на службу в Державну колегію іноземних справ і, призначений понадштатним чиновником при російській дипломатичній місії в Мюнхені, незабаром виїхав за кордон. Перші шість років перебування за кордоном поет числився «понад штат» при російської місії і лише в 1828 році одержав місце другого секретаря. Цю посаду він займав аж до 1837 року. Не раз у листах до рідних і знайомим Тютчев жартівливо писав про те, що занадто затяглося його чекання підвищення, і так само жартівливо пояснював: «Тому що я ніколи не відносився до служби серйозно,— справедливо, щоб служба також сміялася треба мною».

Тютчев був супротивником кріпосного права і прихильником представницької, установленої форми правління — більше всього, конституційної монархії. З великою гострістю Тютчев усвідомлював невідповідність між своїм представленням про монархію і її дійсне втілення в російському самодержавному ладі. «У Росії канцелярія і казарми», «усе рухається навколо батога і чину»,— у таких саркастичних афоризмах виразив Тютчев, що приїхав у Росію в 1825 році, свої враження від аракчеєвського режиму останнього років царювання Олександра I.

За кордоном Тютчев пробув більш двадцяти років. Там він продовжує багато переводити. Від Горація, Шіллера, Ламартіна, що приваблювали його увагу ще в Москві, він звертається до Ґете і до німецьких романтиків. Першим із російських поетів Тютчев переводить вірші Гейне, і притім до виходу у світло «Шляхових картин» і «Книги пісень», що зробили ім'я автора настільки популярним у Німеччині. З Гейне один час його зв'язують дружні відносини. У листі 1828 року К. А. Фарнхагену фон Ензе Гейне називав будинок Тютчев у Мюнхені (у 1826 році Тютчев женився на вдові   росіянина   дипломата   Елеонорі   Петерсон)   «прегарним   оазисом», а самого поета — своїм кращим тодішнім  другом.

Звичайно, перекладами не обмежувалася поетична діяльність Тютчева цього років.                                   У 20—30-і роки він пише такі оригінальні вірші, що свідчать про зрілість і самобутність його таланту.

Навесні 1836 року, виконуючи прохання колишнього товариша по службі по російської місії в Мюнхені кн. И. С. Гагаріна, Тютчев послав у Петербург кілька десятків віршів. Через В'яземського і Жуковського з ними познайомився Пушкін, що зустрів їх з «здивуванням» і «захватом» — зі здивуванням і захватом перед «несподіваною появою» віршів, «виконані глибини думок, яскравості фарб, новини і сили мови». Двадцять чотири вірші під загальним заголовком «Вірша, прислані з Німеччини» і з підписом «Ф. Т.» з'явилися в третьому і четвертому томах пушкінського «Сучасника». Друкування віршів Тютчева на сторінках «Сучасника» продовжувалося і після смерті Пушкіна — аж до 1840 року. За деякими виключеннями, вони були відібрані ще самим Пушкін.

У 1837 році Тютчев був призначений старшим секретарем російської місії в Туріні, а потім незабаром — повірником у справах. На час залишивши родину в Петербурзі, у серпні 1837 року Тютчев виїхав у столицю Сардінского королівства і через чотири з половиною місяця по приїзді в Турін писав батькам: «Воістину, мені тут зовсім не подобається і тільки безумовна необхідність змушує мене миритися з подібним існуванням. Воно позбавлено всякого роду цікавості і представляється мені поганим спектаклем, тим більше нудним, що він насилає нудьгу, тоді як єдиною його гідністю було б забавляти. Таке точно й існування в Туріні.

30 травня(11 червня) 1838 року, як розповідав потім сам поет у листі до батьків, йому прийшли повідомити, що біля Любека, у берегів Пруссії, згорів російський пасажирський пароплав «Микола I», що вийшов з Петербурга. Тютчев знав, що на цьому пароплаві повинні були бути його дружина і діти, що направлялися в Турін. Він негайно ж виїхав з Туріна, але тільки в Мюнхені довідався подробиці про те, що трапилося.

Пожежа на пароплаві спалахнув у ніч з 18/30 на 19/31 травня. Коли розбуджені пасажири вибігли на палубу, «два широких стовпи диму навпіл з вогнем піднімалися по обидва боки труби й уздовж щогл; почалася жахлива метушня, що вже і не припинялася. Безладдя було неуявний...» — згадував у своєму нарисі «Пожежа на морі» І. С. Тургенєв, який теж був на цьому пароплаві.

Елеонора Тютчева виявила під час катастрофи повне самовладання і цілковите самовладання, але і без того слабке здоров'я її було остаточно підірване пережитим у цю страшну ніч. Смерть дружини потрясла поета, затьмаривши багато років гіркотою спогадів:

 

Твій милий образ, незабутній,

Він переді мною скрізь, завжди,

Недосяжний, незмінний,

Як уночі на небі зірка...

 

У п'ятилітню річницю смерті Елеонори Тютчев писав до тієї, котра допомогла перенести вагу втрати і ввійшла в життя поета, по його власному визнанню, як «земний привид»: «Сьогоднішнє число—9 вересня — сумне для мене число. Це був самий жахливий день у моєму житті, і не будь тебе, він був би, імовірно, і останнім моїм днем» (лист до Ернестини Федорівни Тютчевої від 28 серпня/9 вересня 1843 року).

Після вступу в другий шлюб з Ернестиною Дернберг Тютчев змушений був подати у відставку через самовільний від'їзд у Швейцарію з нагоди вінчання, що відбулося 17/29 липня 1839 року. Подавши у відставку, восени 1839 року Тютчев знову оселився в Мюнхені. Однак подальше перебування на чужині, не обумовлене службовим становищем, ставало усе більш і більш тяжким для поета: «Хоч я і не звик жити в Росії,— писав він батькам 18/30 березня 1843 року,— але думаю, що неможливо бути більш прив'язаним до своєї країни, ніж я, більш постійно заклопотаним тим, що до її відноситься. І я заздалегідь радуюся тому, що знову виявлюся там». Наприкінці вересня 1844 року Тютчев з родиною повернувся на батьківщину, а через півроку був знову зарахований у відомство Міністерства закордонних справ.

Петербурзький період життя поета відзначений новим підйомом його ліричної творчості. У 1848—1849 роках він пише справді зроблені вірші: «Неохоче і несміливо...», «Коли в колі убивчих турбот...», «Сльози людські, о сльози людські...», «Російській жінці», «Як Димний стовп світлішає в височині...» і ін. У 1854 році в додатку до березневого того «Сучасника» вийшов перший збірник віршів Тютчева, а в травневій книжці того ж журналу з'явилося ще дев'ятнадцять віршів. У тому ж році вірші Тютчева вийшли окремим виданням.

 

а) Основні збірки Тютчева

 

Поява збірника віршів Тютчева було великою подією тодішнього літературного життя. У «Сучаснику» виступив зі статтею «Кілька слів про вірші Ф. І. Тютчева» І. С. Тургенєв «...Ми не могли душевно не порадіти,— писав Тургенєв,— зборам воєдино розкиданих досі віршів одного із самих чудових наших поетів, як би переданого нам привітом і схваленням Пушкіна» . У 1859 році в журналі «Російське слово» була поміщена стаття А. А. Фета «Про вірші Ф. Тютчева», у якій говорилося про нього як про самобутнього «володаря» поетичної думки,  який здібний з’єднувати  «ліричну сміливість» поета з незмінним «почуттям міри». У тому ж 1859 році з'явилася знаменита стаття Добролюбова «Темне царство», у якій серед суджень про мистецтво зустрічається оцінка особливостей поезії Тютчева, її «пекучої пристрасності» і «суворої енергії», «глибокої думи, порушеної не одними стихійними явищами, але і питаннями моральними, інтересами громадського життя».

У ряді нових створень поета виділяються чудові по своїй психологічній глибині вірша: «Про, як убивчо ми любимо...», «Приречення», «Не говори: мене він, як і колись, любить..», «Остання любов» і деякі інші. Доповнені в наступні роки такими поетичними шедеврами, як «Весь день вона лежала в забутті...», «Є й у моєму страждальницькому застої...», «Сьогодні, друг, п'ятнадцять років минуло. .», «Напередодні річниці 4 серпня 1864 р.», «Немає дня, щоб душу не нила...»,— вони склали так названий «денисовський цикл». Цей цикл віршів представляє як би ліричну повість про любов, пережитої поетом «на схилі років»,— про любов його до Олени Олександрівні Денисової. Їх «беззаконні» в очах суспільства відносини продовжувалися протягом чотирнадцяти років. У 1864 році Денисова умерла від сухоти. Не зумівши відгородити улюблену жінку від «суду людського», Тютчев у стражданнях, заподіяних їй двозначним її положенням у суспільстві, звинувачує насамперед самого себе.

Політичний світогляд Тютчева в основному складається до кінця 40-х років. За кілька місяців до свого повернення на батьківщину він випускає в Мюнхені брошуру французькою мовою «Лист до г-ну доктора Густавові Кольбу» (згодом передруковувалася за назвою «Росія і Німеччина»). У цьому творі, присвяченому взаєминам царської Росії з німецькими державами, Тютчев у противагу Західній Європі висуває Європу Східну як особливий світ, що живе своїм самобутнім життям, де «Росія за всіх часів служила душею і рушійною силою». Під враженням західноєвропейських революційних подій 1848 року Тютчев задумує великий філософсько-публіцистичний трактат «Росія і Захід». Збереглися лише загальний план цього задуму, два розділи, оброблені у вигляді самостійних статей французькою мовою («Росія і революція», «Папство і римське питання» — опубліковані в 1849, 1850 роках), і конспективні начерки інших розділів.

Як свідчать ці статті, а також листа Тютчева, він переконується в тім, що «Європа трактатів 1815 року» уже перестала існувати і революційний початок глибокий «проникнуло в суспільну кров». Бачачи в революції тільки стихію руйнування, Тютчев шукає результат тій кризі, що коливає світ, у реакційній утопії панславізму, переломленої в його поетичній уяві як ідея єднання слов'ян під егідою росіянина — «усеслов'янського» царя.

У поезії Тютчева 50—60-х років підсилюється трагізм сприйняття життя. І причина цього— не тільки в пережитій їм драмі, зв'язаної з любов'ю до Е. А. Денисової і її смертю. У його віршах виникають узагальнені образи пустельного краю, «бідних селищ», «бідного жебрака». Різкий, нещадний-жорстокий контраст багатства і бідності, розкоші і знедоленості відбитий у вірші «Пішли, господи, свою відраду...». «Безнадійно-сумними, надривними душу пророкуваннями поета»  виконаний вірш «Російській жінці». Лиховісний образ нелюдського «світла», що губить наклепом весь краще, образ світла-юрби, виникає у віршах «Дві сили є — дві фатальні сили...» і «Чому молилася ти з любов'ю...».

У 1858 році призначений головою Комітету цензури іноземної, Тютчев не раз виступав у ролі заступника видань, підданих цензурній карі, що знаходилися під погрозою переслідування. Поет був глибоко переконаний у тім, що «не можна накладати на розуми безумовне і занадто тривале стиснення і гне без істотної шкоди для всього суспільного організму», що задача уряду повинні полягати не в придушенні, а в «напрямку» печатки. Реальна дійсність, однаково, постійно свідчила про те, що для уряду Олександра II, як і для уряду Миколи I, єдино прийнятним методом «напрямку» печатки був метод поліцейського переслідування.

Хоча Тютчев до кінця своїх днів займав  посаду голови Комітету цензури іноземної (умер поет 15/27 липня 1873 року), і служба, і придворно-бюрократичне оточення обтяжували його. Середовище, до якого належав Тютчев, була далека йому; не раз із придворних церемоній він виносив відчуття досади, глибокої незадоволеності собою і всім навколишнім.

 

 

6.Афанасій Фет – незвичайна та неординарна постать в російській літературі.

 

Афанасій Афанасійович Фет народився в садибі Новоселки Мценского повіту в листопаді 1820 року.

Історія  його народження не зовсім звичайна. Батько його, Афанасій Неофитович Шеншин, ротмістр у відставці, належав до старого дворянського роду і був багатим поміщиком. Знаходячись на лікуванні в Німеччині, він оженився на Шарлотті Фет, яку вивіз у Росію від живого чоловіка і доньки. Через два місяці по приїзді в Шарлотти народився хлопчик, названий Панасом на прізвище Шеншин. Чотирнадцять років потому, духовна влада Орла виявила, що дитина народилася до вінчання батьків і Афанасій був позбавлений права носити прізвище батька та дворянського титулу. Ця подія сильно вразила душу дитини, і Фет майже усе своє життя переживав двозначність свого положення.

Особлива ситуація з народженням вплинула на подальшу долю Афанасія Фета - він повинний був вислужити собі дворянські права, яких його позбавила церква. Насамперед, він закінчив університет, де навчався спочатку на юридичному, потім на філологічному факультеті.

У цей час, у 1840 році він і видав окремою книгою свої перші добутки, збірку «Лирический пантеон»:

«Пуская в свет свои мечты,

Я предаюсь надежде сладкой,

Что может быть на них украдкой

Блеснет улыбка красоты,

Иль раб мучительных страстей,

Читая скромные создания,

Разделит тайные страданья

С душой взволнованной моей»

Але, нажаль, збірка не мала ніякого успіху.

Одержавши освіту, Афанасій Афанасійович вирішив стати військовим, тому що офіцерський чин давав можливість одержати дворянський титул. Але в 1858 році А.Фет змушений був вийти у відставку. Дворянських прав він так і не здобув - у той час дворянство давало тільки чин полковника, а він був штаб - ротмістром. Звичайно, військова служба не пройшла для Фета даром: це були роки світанку його поетичної діяльності. У 1850 році в Москві вийшли «Вірші» А. Фета, зустрінуті читачами з захватом. У Петербурзі він познайомився з Некрасовим, Панаєвим, Дружиніним, Гончаровим, Язиковим. Пізніше він подружився з Левом Миколайовичем Толстим. Ця дружба була довга і потрібна для обох.

В роки військової служби Афанасій Фет пережив трагічну любов, що вплинула на всю його творчість. Це була любов до Марії Лазич, шанувальниці його поезії, дівчині дуже талановитої й освіченої. Вона теж полюбила його, але вони обоє були бідні, і А. Фет з цієї причини не зважився з'єднати свою долю з коханою дівчиною. Незабаром Марія Лазич загинула, вона згоріла. До самої смерті поет пам'ятав про свою нещасливу любов, у багатьох його віршах чується її нев'янучий подих.

У 1856 році вийшла нова книга поета.

Вийшовши у відставку, А. Фет купив землю в Мценському повіті і вирішив присвятити себе сільському господарству. Незабаром Фет женився на М.П. Боткіній. У селі Степанівці Фет прожив сімнадцять років, лише зрідка навідуючись до  Москви. Тут застав його указ царя про те, що за ним, нарешті, затверджене прізвище Шеншин, із усіма зв'язаними з нею правами.

У 1877 році Афанасій Афанасійович купив у Курській  губернії село Воробйовку, де і провів залишок свого життя, лише на зиму переїжджаючи до Москви.  Ці роки на відміну від років, прожитих у Степанівці, характерні його поверненням до літератури. Усі свої вірші поет підписував прізвищем Фет: під цим  ім'ям він придбав поетичну славу, і воно було йому дорого. У цей період  А. Фет видав збори своїх творів за назвою   " Вечірні вогні" - усього було чотири випуски.

У 1892 році поет помер, не доживши двох днів до 72 років. Похований він у селі Клейменово - родовому маєтку Шеншиних, у 25 верстах від Орла. 

 

а)Поетична творчість письменника.     

 

Вірші А. Фета - це чиста поезія, у тому контексті, що там немає ні крапельки прози. Фет обмежував свою поезію трьома темами: кохання, природа, мистецтво. Звичайно він не оспівував жарких почуттів, розпачу, захвата, високих думок. Ні, він писав про найпростіше  - про картини природи, про дощ, про сніг, про море, про гори, про ліс, про зірки, про найпростіші  рухи душі, навіть про хвилини враження. Його поезія радісні і світла, їй притаманне почуття світла і спокою. Навіть про свою загублену любов він пише світло і спокійно, хоча його почуття глибокі і свіжі, як у перші хвилини. До кінця життя Фету не зрадила радість, який перейняті майже всі його вірші.

Краса, природність, щирість його поезії доходять до повної досконалості, стих його надзвичайно виразний, образний, музичний. "Це не просто поет, а скоріше поет - музикант..."- говорив про нього Чайковський. На вірші Фета була написана безліч романсів, що швидко завоювали широку популярність.

Фет – співець російської природи

Фета можна назвати співаком російської природи. Наближення весни й осіннє ув'ядання, запашна літня ніч і морозний день, що розкинувся без кінця і без краю, житнє поле і густий тінистий ліс - про все це пише він у своїх віршах. Природа у Фета завжди спокійна, притихла, немов застигла. І в той же час вона на диво багата звуками і фарбами, живе своїм життям, схованим від неуважного ока:

«Я пришел к тебе с приветом,

Рассказать, что солнце встало,

Что оно горячим светом

По листам затрепетало;

Рассказать, что лес проснулся,

Весь проснулся, веткой каждой,

Каждой птицей встрепенулся

И весенней полон жаждой...»

Дуже чудово передає Фет і «благоухающую свежесть чувств», навіяних природою, її красою, принадністю. Його вірші перейняті світлим, радісним настроєм, щастям любові. Поет надзвичайно тонко розкриває різноманітні відтінки людських переживань. Він вміє уловити і наділити в яскраві, живі образи навіть скороминущі щиросердечні рухи, що важко позначити і передати словами:

„Шепот, робкое дыханье,

Трели соловья,

Серебро и колыханье

Сонного ручья,

Свет ночной, ночные тени,

Тени без конца,

Ряд волшебных изменений

Милого лица,

В дымных тучках пурпур розы,

Отблеск янтаря,

И лобзания, и слезы,

И заря, заря!..”

Звичайно А. Фет у своїх віршах зупиняється на одній фігурі, на одному повороті почуттів, і в той же час його поезію ніяк не можна назвати одноманітної, навпаки, - вона уражає розмаїттям і безліччю тем. Особлива принадність його віршів крім змісту - саме в характері настроїв поезії. Муза Фета легка, повітряна, у ній начебто немає нічого земного, хоча говорить вона нам саме про земні речі. У його поезії майже немає дії, кожен його вірш - це цілий ряд вражень, думок, радощів і сумувань. Узяти хоча б такі з них, як «Луч твой, летящий далеко...», «Недвижные очи, безумные очи...», «Солнце луч промеж лип...», «Тебе в молчании я простираю руку...» та ін.

Поет оспівував красу там, де бачив її, а знаходив він її повсюди. Він був художником з винятково розвинутим почуттям краси. Напевно тому в його віршах такі чудові картини природи, що він брав її такою, яка вона є, не припускаючи ніяких прикрас дійсності.

Любовна лірика поета

Таким же прекрасним для А.Фета було і почуття кохання,  якому присвячено чимало творів поета. Кохання для нього – це захист, тиха гавань „від вічного плескоту і гомону життя”. Любовна лірика Фета відрізняється багатством відтінків, ніжністю, теплом, що йде з середини душі. «Мед запашний любовної радості і чарівних снів». Фет змалював в своїх творах словами надзвичайної свіжості і прозорості. Пронизана то світлим сумом, то легкою радістю, його любовна лірика дотепер зігріває серця читачів, «золотом вічним горить у співів». 

У всіх творах А. Фет бездоганно вірний в описах чи то почуттів, чи то природи їх дрібним рискам, відтінкам, настроям. Саме завдяки цьому поет і створив дивні твори, що вже стільки років вражають нас філігранною психологічною точністю. До їх числа належать такі поетичні шедеври, як «Шепот, робкое дыхание...», «Я пришел к тебе с приветом...», «На заре ты ее не буди...», «Заря прощается с землей...»

Поезія Фета – поезія натяків, здогадок, умовчань; його вірші у більшості своїй не мають сюжету, - це ліричні мініатюри, призначення яких не стільки передати читачеві думки і почуття, скільки ”летючий” настрій поета. Він був далекий від душевних бур і тривог. Поет писав:

«Язык душевной непогоды

Был непонятен для меня».

А.Фет був глибоко переконаний, що краса – це реальний найважливіший елемент побудови світу, який надає йому гармонійну виваженість і цільність. Тому, він шукав та знаходив красу в усьому: в опалому листі, в троянді, що дивно посміхнулася «в день быстролетный сентября», в фарбах «неба родного». Поет відрізняв «розум розуму» та «розум серця». Він вважав, що лише «розумом серця» можливо проникнути крізь зовнішню оболонку у прекрасну суть буття. У сердечно – розумну лірику Фета немає доступу нічому жахливому, потворному, дисгармонійному.

 

 

 


                                              Список використаної л і т е р а т у р а:

 

  1.                    Російська література.. М., “Наука”, 1985 р.
  2.                    Російська література. М., “Просвіта”, 1989 р.
  3.                    Зарубіжна література. Т., “Навчальна книга”, 2000 р.

             4               Російські письменники. Бібліографічний словник. - Т2. - М., Освіта, 1990. -С.295.

            5.            Журнали „Зарубіжна література” 1999 – 2001 рр.

6.       „Зарубіжна література 10-й клас. Матеріали до уроків”. Укладач Р.Б. Шутько.,    Харків: Торсінг, 2000р.

7.              А.А. Фет „Вибрані твори”, Дніпропетровськ: „Промінь” 1984р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                      

                                                                           Рецензія

 

 

У своїй розробці викладач вдало підібрав і використав  біографічні відомості про письменників російської літератури для студентів та викладачів у підготовці  до уроку. Згідно з цим тут кожен з пунктів плану присвячений окремому письменнику та детальній характеристиці його творів та виділенні головних персонажів.

Розробка може бути корисною як навчальний матеріал для шкіл, технікумів, ліцеїв, а також для викладачів при підготовці до уроку та всіх, хто цікавиться зарубіжною літературою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рецензент:                                                       В.М.Пасічник  - викладач вищої категорії.

 

 

 

1

 

doc
Додано
19 квітня
Переглядів
79
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку