Видатні математики України від минулого до сьогодення

Зміст

 

Остроградський Михайло Васильович…………….………3

Вороний Георгій Феодосійович…………………………….10

Левицький Володимир Йосипович………………………..13

Слуцький Євген Євгенович………………………………..…15

Чайковський Микола Андрійович………………………….18

Зарицький Мирон Онуфрійович……………………………31

Стефан Банах……………………………………………………...33

Кравчук Михайло Пилипович…………………………….…35

Боголюбов Микола Миколайович…………………………..39

Глушков Віктор Михайлович………………………………..43

Далецький Юрій Львович…………………………………..…51

Митропольський Юрій Олексійович……………….……..55

Скороход Анатолій Володимирович……………………...58

Самойленко Анатолій Михайлович…………………..……63

 

Остроградський

Михайло Васильович

1801 – 1862 р.р.

Михайло Васильович Остроградський народився 12(24) вересня 1801 року в селі Пашенному Кобеляцького повіту Полтавської губернії (зараз село Пашенівка Козельщинського району Полтавської області). Тут був маєток його батька Василя Івановича Остроградського. Мати - Ірина Андріївна походила з сім’ї Устимовичів. Спочатку Михайло був відданий до пансіону при Полтавській гімназії, до так званого Будинку виховання зубожілих дворян. Наглядачем у ньому у той час був відомий український письменник, автор «Енеїди» І. П. Котляревський, який одним з перших звернув увагу на математичні здібності хлопця. Восени 1809 року Остроградський почав навчання у Полтавській гімназії. За стародавнім звичаєм дворян майбутнього математика записали на службу до канцелярії полтавського цивільного губернатора з чином губернського реєстратора, звідти він був переведений до Роменської поштової контори, а незабаром призначений колезьким реєстратором Полтавської губернської поштової контори. У 1815 році 14-річний чиновник був звільнений з цієї посади.

Обдарований хлопець Михайло прохолодно ставився до навчання у гімназії, і батько вирішив віддати його до одного з гвардійських полків. Це відповідало і бажанню самого молодого Остроградського, який, розчарувавшись у гімназії, також хотів присвятити своє життя військовій службі. До того ж у нього були для цього усі дані: високий зріст, міцна статура, гучний голос. На початку 1816 року батько повіз його до Петербурга. Але брат матері Михайла, П.А.Устимович, порадив все ж таки віддати хлопця до університету, зокрема, до Харківського. Батько погодився. Так було вирішено долю майбутнього вченого.

Михайло Остроградський приїхав до Харкова навесні 1816 року. Для підготовки до вступу в Імператорський Харківський університет батько поселив його на квартирі М.К.Робуша - університетського викладача.

Михайло Остроградський почав відвідувати лекції викладачів фізико-математичного відділення Харківського університету як вільний слухач, а з 27 серпня 1817 року у неповних 16 років став своєкоштним студентом фізико-математичного відділення Харківського університету.

Найбільший вплив на формування наукового світогляду М.В.Остроградського справили передові вчені, відомі математики професори А.Ф.Павловський та Т.Ф.Осиповський. Син М.В.Остроградського В.М.Остроградський у своїх спогадах пише, що батько завжди з великою повагою згадував свого вчителя в Харківському університеті професора математики Т.Ф.Осиповського. Особливо ж зблизився студент М.В.Остроградський з молодим викладачем математики А.Ф.Павловським, у якого кілька місяців 1818 року жив на квартирі. Їхнє близьке спілкування остаточно визначило подальшу долю Остроградського, його бажання зайнятися математикою. Коли М.В.Остроградський жив у Парижі, А.Ф.Павловський слідкував за його навчанням і завжди радів з його успіхів. За свідченням документів, студент Михайло Остроградський мав дуже добрі успіхи в навчанні не лише з математичних, а й з інших наук. Втім, він не міг примусити себе відвідувати лекції професора філософії А.І.Дудровича, начинені релігійно-містичними догмами. І це завдало потім йому великих неприємностей.

М.В.Остроградський так захопився заняттями, що у 1817 році, коли йому ледь виповнилося 17 років, склав іспити за трирічний курс університету і незабаром одержав атестат. Певною мірою цьому сприяла відсутність чіткої організації навчального процесу в університеті.

Мрії про військову кар’єру все ж не полишали юнака. Після університету він планував поступити на військову службу. Однак, проживши рік на селі у батька, вирішив повернутися до Харківського університету для удосконалення з прикладної математики.

У 1820 році майбутній вчений відмінно склав іспити за університетський курс. Ім’я М.В.Остроградського серед кращих було згадано на урочистих зборах університету, і ректор Т.Ф.Осиповський запропонував присвоїти йому вчений ступінь кандидата, керуючись новим положенням (1819) про присудження наукових ступенів. Ця пропозиція не знайшла підтримки у частини професури, почалося цькування Т.Ф.Осиповського і М.В.Остроградського, яке закінчилося прямим доносом А.І.Дудровича попечителю Харківського учбового округу З.Я.Карнєєву. Потім ще були скарги, листи... Врешті-решт Т.Ф.Осиповського було знято з посади ректора і незабаром звільнено з Харківського університету. За розпорядженням Міністерства народної освіти М.В.Остроградському не надали ступеня кандидата наук і відібрали у нього атестат, що був виданий у 1818 році. Таким чином, після чотирьох років, проведених у Харківському університеті, майбутній вчений, чий талант був помічений вже тоді, залишився без документів про його закінчення, хоча склав усі потрібні для цього іспити.

Невдача перших кроків на науковій ниві не збентежила М.В.Остроградського, а, навпаки, спонукала до подальшої роботи, посилила прагнення до глибокого вивчення математики. Юнак вирішив поїхати до Парижа для удосконалення своїх знань під керівництвом видатних французьких математиків. Батько погодився з таким рішенням сина. У 1822-1827 роках М.В.Остроградський перебував у Франції, де поглиблював свої знання з математики, слухав лекції відомих учених А.Ампера, О.Коші, П.Лапласа, С.Пуассона, Ж.Б.Фур’є та ін.

У 1828 році М.В.Остроградський повернувся до Росії. Царський уряд з підозрою поставився до молодого вченого, який прибув із Франції - його було взято під нагляд поліції. Однак не влада визначала ставлення до М.В.Остроградського наукової спільноти. Російські вчені швидко оцінили його визначний талант, а слава М.В.Остроградського як талановитого математика затвердилась досить міцно. Завдяки блискучим відгукам французьких вчених і трьом "мемуарам”, що він представив після повернення до Імператорської Академії наук у Петербурзі, М.В.Остроградський у грудні 1829 року був обраний ад’юнктом з прикладної математики Імператорської Академії наук. Так почалася його плідна робота в Академії наук та педагогічна діяльність.

Восени 1828 року Остроградський почав читати лекції в Морському кадетському корпусі, а у 1829 році - публічний курс небесної механіки в Академії наук. За наукові праці у галузі математики і механіки М. В. Остроградський 11 серпня 1830 року одержав звання екстраординарного академіка, а 21 грудня 1831 року йому було присвоєно звання ординарного академіка Імператорської Академії наук. У столиці М.В.Остроградський підтримував приязні стосунки з В.А.Жуковським, О.С.Пушкіним, Т.Г.Шевченком, В.Я.Буняковським, П.Л.Чебишевим, Б.С.Якобі, І.Ф.Крузенштерном, М.І.Пироговим, С.С.Гулаком-Артемовським та багатьма іншими представниками науки і культури. Т.Г.Шевченко згадав про М. В. Остроградського у своєму "Щоденнику”.

Інтенсивна діяльність М.В.Остроградського продовжувалась в Імператорській Академії наук понад ЗО років.

У Петербурзі М.В.Остроградський створив свої всесвітньо відомі праці. Коло наукових інтересів ученого було надзвичайно широким. Основні праці М. В. Остроградського, що вирізнялися нестандартністю вирішення, оригінальністю, глибиною думки, стосувалися математичної фізики, математичного аналізу, теоретичної механіки. Немало працював він над теорією чисел, алгеброю, теорією ймовірності, балістикою. Важливих результатів досяг він у галузі математичного аналізу: знайшов формулу зв’язку інтегралу по об’єму з інтегралом по поверхні, відому в науці як «формула Остроградського». Список друкованих праць вченого налічує понад 100 назв.

Відомий російський вчений у галузі механіки професор Московського університету М. Є. Жуковський через 40 років після смерті М.В.Остроградського сказав про нього: «Більша частина вчених праць Остроградського належить до його улюбленого предмета - аналітичної механіки. Він писав з різноманітних питань цього предмета: з теорії тяжіння, з теорії коливань пружнього тіла, з гідростатики та гідродинаміки, із загальної теорії удару, з моменту сил при можливих переміщеннях і т. д. В усіх його роботах головна увага концентрувалася не на вирішенні окремих задач, а на встановленні загальних теорій. Він з особливою любов’ю займався розширенням методу Лагранжа про можливі швидкості й встановленні на найзагальніших началах теорії динаміки. Його велика робота "про ізопериметри” містить у собі як окремі випадки різні пропорції Лагранжа, Пуассона, Гамільтона та Якобі про інтегрування рівнянь динаміки. З ім’ям Остроградського завжди пов’язано поширення способу можливих переміщень на системи із звільнюючими зв’язками і викладення теорем динаміки за допомогою розгляду варіацій координат, що походять із зміни довільних сталих».

А ось відгук на наукову діяльність М.В.Остроградського радянського вченого в галузі механіки та прикладної математики М.М.Моїсєєва: «Школа Остроградського була єдиною у світовій науці науковою школою в галузі механіки, яка, продовжуючи свою діяльність більше сторіччя, знайшла єдиний методологічно здоровий шлях між Сциллою "чистої теорії”, відірваною від практики, та Харибдою "прикладної механіки”, відірваної від точної теорії. У цьому полягає велика емпірична роль школи Остроградського».

Ще одне висловлювання радянського математика, академіка Академії наук УРСР Б. В. Гнєденка про М.В.Остроградського: «Михайло Васильович Остроградський - один з найкрупніших представників дореволюційної науки - залишив яскравий слід в історії розвитку математики і механіки, а також всієї нашої вітчизняної науково-технічної культури.

Видатні дослідження Остроградського у галузі механіки, математичного аналізу, багаторічна плідна педагогічна діяльність і створення найпередовішої наукової школи принесли йому заслужену славу найвидатнішого математика свого часу... Слава М.В.Остроградського в Росії була такою великою, що коли молоді люди виїжджали вчитися, то, бажаючи висловити найкращі побажання, рідні й друзі проводжали їх словами: «Ставай Остроградським».

М.В.Остроградський брав дієву участь у роботі різноманітних комісій Академії наук: з введення григоріанського календаря в Росії та з астрономічного визначення міст імперії, з дослідження можливості застосування електромагнетизму для руху суден за способом, що був запропонований Б. С. Якобі, з введення в Росії десяткової системи мір та ін.

Видатні заслуги М. В. Остроградського в галузі науки були визнані усіма вченими світу. Його було обрано академіком Імператорської Академії наук у Петербурзі і почесним доктором Віленського і Гельсінгфорського університетів, у 1834 році - членом Американської, у 1841 році - Туринської, у 1853 році - Римської та у 1856 році - членом-кореспондентом Паризької академій наук. Він був нагороджений орденами Св.Анни І ступеня і Св.Володимира ІІ ступеня. У 1859/1860 навчальному році Харківський університет також обрав його своїм почесним членом.

М.В.Остроградський був прекрасним педагогом. Вищі спеціальні навчальні заклади столиці вважали за честь мати його у себе професором. Ще у 1828 році він приступив до викладання у Морському кадетському корпусі. У 1830 році працював в Інституті корпусу інженерів шляхів сполучення, з 1832 року - у Головному педагогічному інституті. У 1840 році М.В.Остроградський був залучений до викладацької роботи у Головному інженерному і Артилерійському училищах. Багато років він був головним спостерігачем за викладанням математики у військових навчальних закладах Росії. М.В.Остроградський був автором багатьох підручників, навчальних посібників, програм, курсів лекцій, написаних на високому науковому рівні.

Один із засновників петербурзької математичної школи, М.В.Остроградський був передовим ученим, що стояв на позиціях природничо-наукового матеріалізму, критерієм цінності і важливості математичного дослідження для нього завжди була практика.

Багато учнів М.В.Остроградського уславили вітчизняну науку. Ось лише кілька імен його безпосередніх учнів, які залишили глибокий слід в інженерних науках або у розвитку передових технічних ідей, багато зробили для будівельної справи, артилерії, механіки, математики, педагогіки, балістики, фортифікації: В.І.Беренц, М.С.Будаєв, І.О.Вишнеградський, Д.І.Журавський, С.В.Кербедзь, П.Л.Лавров, О.Ф.Можайський, В.А.Панаєв, Г.Є.Паукер, М.П.Петров, Є.Ф.Сабінін, П.І.Собко, І.Д.Соколов, В.Н.Шкляревич.

Ось як писав про свого вчителя М.П.Петров - російський вчений, механік, математик, фундатор теорії гідродинаміки, інженер-генерал-лейтенант: «Основу знання я одержав від знаменитого нашого співвітчизника Михайла Васильовича Остроградського. Він був видатним вченим і разом з тим володів чудовим даром майстерного викладу у найзахоплюючій і живій формі не лише абстрактних, але, здавалося б, навіть сухих математичних понять. Ця майстерність і допомагала йому готувати багатьох відмінних викладачів математики. Зараз я часто згадую ті щасливі години, коли, завдяки його майстерному викладу, якась магічна сила незгладимими рисами вписувала в моєму розумі нові знання, завжди подаючи і красу, і силу знання в таких формах, які вселяли нам віру у могутність знання. Як усе могутнє має притягальну силу, так і наука діяла на нас притягально, спонукаючи вивчати її більш глибоко і служити їй, не чекаючи іншої нагороди, ніж усвідомлення високої честі бути її слугою. Ось такі благі для мене наслідки випливали з того, що я мав щастя бути учнем Остроградського».

Прожив М.В.Остроградський трохи більше 60 років. Влітку 1861 року вчений поїхав у своє село Генералівку (Довге) Кобеляцького повіту Полтавської губернії. Там у серпні тяжко захворів. Після операції він вирішив поїхати до Харкова на консультацію з кращими лікарями. Але дорога втомила хворого, і він зупинився в Полтаві у друзів. Тут 20 грудня 1861 року він і помер від паралічу легенів. Похований М.В.Остроградський був у селі Пашенному, у родинному склепі.

У некролозі Санкт-Петербурзької Академії наук зазначалося, що окрім праць, які розширюють науку, Остроградський зробив важливу послугу з математичної освіти в Росії, займаючись упродовж багатьох років викладанням вищих частин математики... Декілька поколінь моряків, артилеристів, інженерів і педагогів зобов’язані йому ґрунтовністю набутих математичних знань.

Великий учений, знаменитий математик, він ще за життя здобув славу, але його шанували й після смерті. Особливо урочисто проходило святкування сторіччя від дня народження М.В.Остроградського у Полтаві 12 вересня 1901 року. Ініціатором торжества був Полтавський гурток любителів фізико-математичних наук.

На урочистостях були присутні члени правління гуртка, полтавський губернатор, представник Міністерства народної освіти, директор народних училищ Полтави, представники Харківського, Московського та Св.Володимира (Київ) університетів, Київського політехнічного інституту, Київського фізико-математичного товариства, Харківського медичного товариства, Полтавського кадетського корпусу та ін.

Харківський університет представляли професори М.О.Тихомандрицький, О.М.Ляпунов і В.А.Стєклов. В проголошених промовах вони розповіли про вихованця університету, його вплив на становлення і розвиток математичної науки в працях послідовників вченого. Так, професор М.О.Тихомандрицький відзначав: «.Остроградський не просто був студентом Харківського університету, а був, так би мовити, відкритий і виплеканий як математик першими представниками математичних наук у ньому, викладачем Павловським й професором Осиповським... Не поміть Павловський і не розкрий перед ним самим, Остроградським, його математичних здібностей, не вкажи йому істинного його призначення, не зустрінь він далі такого чудового керівника, який на той час йшов на рівні з наукою, професора Осиповського, - не було б того Остроградського... ». А професор В.А.Стєклов дав таку оцінку вченому: «... М.В.[Остроградський] посідав чинне місце серед європейських учених того часу, дослідження його стосувалися найважливіших питань математичної фізики, з ними доводилося рахуватися таким видатним вченим, як Коші, Пуассон, Ламе... і багато з одержаних ним результатів у цій галузі зберігають своє значення до цього часу».

Телеграми і привітання надійшли від наукових і навчальних закладів, окремих осіб з Парижа, Праги, Варшави, Казані, Києва, Костроми, Кракова, Миколаєва, Москви, Нижнього Новгорода, Одеси, Омська, Петербурга, Тифліса, Харкова...

16 жовтня 1901 року сторіччя від дня народження М.В.Остроградського відзначало Московське математичне товариство, а 15 грудня 1901 року - Юр’ївське науково-літературне товариство.

24 травня 1901 року Полтавська міська дума постановила перейменувати Поштамтську вулицю на вулицю Остроградського, а першому міському училищу присвоїти його ім’я. Перша Полтавська гімназія встановила стипендію імені М.В.Остроградського.

Однак пізніше, у вихорі революційних подій, ім’я видатного математика було забуте. У 1924 році надгробок на могилі М.В.Остроградського було зруйновано, у 1930 році його останки перепоховано на сільському цвинтарі. Могилу відшукали у 1951 році зусиллями вчителя Б.О.Шалкова, але лише у 1981 році встановили металевий обеліск, а за п’ять років - гранітний надгробок з бронзовим барельєфом вченого (архітектор Ф.В.Квас, скульптор В.І.Білоус).

Втім, наукова громадськість ніколи не забувала про внесок М.В.Остроградського у світову науку і зробила все, щоб відродити це славне ім’я в історії науки. У 1951 році у Полтаві у Жовтневому районі на честь вченого колишня вулиця Інститутська була названа ім’ям Остроградського. У 1961 році, у зв’язку зі сторіччям з дня смерті вченого, у Ленінграді на академічному будинку, в якому мешкав М.В.Остроградський, було відкрито меморіальну дошку. У 1983 році Постановою Ради Міністрів Української РСР ім’я академіка М.В.Остроградського було присвоєно Хоришківській середній школі Козельщинського району Полтавської області. У 1985 році у Полтаві на фасаді будинку по вул. Сковороди, 7, в якому у 1860-1861 роках жив М.В.Остроградський, було відкрито меморіальну дошку. В СРСР декілька разів - у 1940, 1946, 1958 роках - видавалися праці М.В.Остроградського. І все ж таки з видань його наукових робіт вирізняється Повне зібрання праць у 3-х томах, підготовлене і видане у 1959-1961 роках Академією наук Української РСР. Відповідальним редактором цього видання був академік Академії наук УРСР І.З.Штокало.

У серпні 2001 року Національний банк України з ініціативи Харківського університету випустив пам’ятну монету "Михайло Остроградський” з серії "Видатні діячі України”.

У 2001 році у зв’язку із 200-річчям вченого відбулися урочисті заходи в Національній академії наук України, Харківському університеті, інших наукових установах та навчальних закладах. До ювілею у Харківському університеті була видана брошура "Михайло Васильович Остроградський в оцінках сучасників та нащадків (до 200-річчя з дня народження)”.

Ім’я видатного математика заслуговує на вдячну пам’ять нащадків.

 

Вороний Георгій Феодосійович

1868 – 1908 р.р.

 

Георгій Феодосійович Вороний - вчений з винятковими математичними здібностями. Він належить до когорти найвідоміших українських математиків минулого. В кожній галузі наукових пошуків, якими займався Г.Вороний, його внесок призвів до створення нового напряму досліджень. А, як відомо, це найвище визнання для вченого. Справжнє ж значення його наукових праць відкрилося лише в наш час у зв'язку з розвитком таких галузей знань, як комп'ютерна графіка, створення штучного інтелекту. Зараз його праці використовують фахівці всіх розвинених країн.

Народився Георгій Вороний у с. Журавці Варвинського району Чернігівської області (колись Пирятинський повіт Полтавської губернії) 16 (28) квітня 1868 року. Середню освіту здобув у Бердянській та Прилуцькій гімназіях. Останню він закінчив у 1885 році. Великий вплив на свідомість і захоплення юнака мав його улюблений учитель, викладач математики Іван Володимирович Богословський. Про це пізніше він неодноразово згадував.

По закінченню гімназії, він вступив до Петербурзького університету. В роки навчання остаточно визначив своє майбутнє як вченого-математика. Основною сферою досліджень була теорія чисел. Він казав, що "математика - це життя".

Петербурзький університет він закінчив 1889 року і був залишений там же для підготовки до професорського звання. 1894 року Г.Вороний захистив магістерську дисертацію і був призначений професором Варшавського університету, де працював майже все життя до своїх останніх днів. Докторську дисертацію він захистив у 1897 році. З 1898-го - декан механічного факультету Варшавського політехнічного інституту. 1907 року обраний членом-кореспондентом Петербурзької академії наук.

Напружена розумова праця вимагала великих зусиль, а здоров'ям математик не вирізнявся. Лікарі знайшли в нього хворобу жовчного міхура, що в періоди свого загострення приносила йому багато фізичних і моральних страждань. Медики вважали, що вченому необхідна тривала відпустка, і радили йому поїхати лікуватись. Та він, як і раніше, на літо їхав у Журавку, яку дуже любив. Вона завжди давала йому нові сили, наснагу і здоров'я. Але наприкінці жовтня 1908 року хвороба різко загострилася, і 7 листопада Вороного не стало. Ця передчасна смерть гірко вразила всіх, хто знав небіжчика. Нікому не вірилося, що із життя пішов видатний вчений, славетний професор, чудова людина.

Тіло математика, згідно з його заповітом, було перевезено на рідну землю - у Журавку. Професора забальзамували і помістили у спеціально збудований склеп. У 30-их роках минулого століття склеп було знищено. Селяни перенесли останки Вороного до його батька, похованого поряд.

За своє коротке життя Георгій Вороний написав всього дванадцять праць, але всі вони вирізняються своєю глибиною і довершеністю.

Побудовані математичні об'єкти-діаграми Г.Вороного з часом стали широко використовуватись у багатьох актуальних напрямах науки - в ком'ютерній графіці, геометричному моделюванні, конструюванні робіт, розпізнанні образів, створенні штучного інтелекту тощо. Георгій Вороний належить до найбільш цитованих математиків світу. Його роботи використовуються фахівцями різних галузей знань у багатьох країнах світу. У м. Сеулі (Південна Корея) діє Дослідницький центр з діаграм Вороного. 2004 року в Токіо (Японія) були започатковані щорічні Міжнародні конференції з діаграм Вороного. Феномен Георгія Вороного полягає в тому, що всі його роботи використовуються в сучасних дослідженнях.

Інститут математики НАН України, починаючи з 1993 року, раз на п'ять років проводить Міжнародні конференції, присвячені сучасному стану розвитку напрямів науки, закладених у працях Вороного.

Щоразу, коли в Києві відбуваються міжнародні конференції, присвячені Г.Ф.Вороному, її учасники відвідують його могилу в с.Журавці. Нині Журавка сучасне село з асфальтованими дорогами і тротуарами для пішоходів, добротними будинками з водогонами і газоопаленням.

Гості у Журавці бувають часто і їх щиро тут приймають.

Рішенням уряду України ім'я видатного вченого присвоєно середній школі. На приміщенні школи прикріплена меморіальна дошка з барельєфом Г.Ф.Вороного, виготовлена сільським умільцем. Думається, що настав час зробити цей меморіальний знак з мармуру на високому художньому рівні, щоб він відповідав величі постаті Г.Вороного.

Геній Георгія Вороного на століття пережив його самого, і зараз наукові відкриття вченого дуже актуальні у всьому світі, їх використовують у багатьох галузях знань, іменем його називають наукові центри. Все це викликає нашу законну гордість і звеличує Україну.

Левицький

Володимир Йосипович

1872 – 1956 р.р.

 

Володимир Левицький народився 31 грудня 1872р. в м. Тернополі в священицькій родині. Коли йому минуло п’ять років, помирає мати. Тоді родина переїздить до Золочева, там він йде до першого класу чотирирічної народної школи. У 1882р. В.Левицький поступає до Золочевської гімназії, де закінчує чотири класи, а далі продовжує навчання у Тернопільській гімназії. Влітку в 1889р. Левицькі переїздять до Львова, тут Володимир записується до польської гімназії Франца Йосифа, яку закінчує з відзнакою у 1890р. і вступає до Львівського університету на філософський факультет, де слухає лекції з математики і фізики.

У травні 1895р. В.Левицький отримує повну учительську кваліфікацію з математики і фізики для середніх шкіл з українською і польською мовами навчання, а в 1901 році у Львівському університеті здобуває ступінь доктора філософії. Потім два роки був у науковому відрядженні в Берліні і Геттінгені.

З 1894 до 1918 року Левицький працював в гімназіях Львова і Тернополя. Виконуючи свій громадський обов’язок, читав лекції з вищої математики в "таємному” українському університеті. Чимало років був членом НТШ і очолював математично-природописно- лікарську секцію НТШ у Львові. Був незмінним редактором усіх 32-х томів збірників праць цієї секції.

Володимир Йосипович Левицький написав близько 100 наукових праць, оригінальних і реферативних, а також багато науково-популярних статей і перекладів. Написав два цінних підручники: з алгебри ( у співавторстві з Петром Огоновським) та фізики.

У червні 1953 року В.Левицький отримує заслужену персональну пенсію після 62 років невтомної праці на науковій ниві. Помер у Львові 13 липня 1956 року після тяжкої недуги.

Земляки свято шанують пам’ять видатного сина Тернопільщини. ЗОШ №16 м. Тернополя присвоєне ім’я В.Левицького, а у кінці грудня 1997 року на головному корпусі Львівського університету посвячена пам’ятна дошка трьом видатним математикам з Тернопільщини - В.Левицькому, М.Чайковському та М.Зарицькому, які працювали професорами цього університету.

 

Слуцький Євген Євгенович

1880 – 1948 р.р.

Євген  Євгенович Слуцький народився 7 (19) квітня 1880 р. в с. Новому Ярославської губернії в сім'ї вчителя. З дитинства його відрізняв гарячий, поривчастий характер, наслідки якого він зазначає у своїх Життєписах, публікованих у цьому випуску.

Пройшовши через неодноразові виключення з Київського університету за політичними мотивами, він закінчив його юридичний факультет тільки в 1911 р. у віці 31 року, отримавши золоту медаль за дипломну роботу. Теорія граничної корисності. У цей час коло його інтересів був пов'язаний з математичною економікою. Разом з тим він цікавився і конкретними економічними дослідженнями. Багато в чому цьому сприяла дружба зі знавцем земської статистики Н. А. Свавіцкім (1879-1936). Коли Е. Е. Слуцький познайомився зі Свавіцкім, точно невідомо. Мабуть, це сталося на початку 1900-х рр.. на одному з статистичних нарад в Москві. Їх добрі відносини пройшли через усе життя. Ще більш важливою подією, що відноситься до того ж періоду, стала одруження в 1906 р. на Ю. Н. Володкевич, дочки директора однієї з приватних київських шкіл. Це був щасливий союз, що витримав всі іспитанія.

По закінчення університету академічна кар'єра виявилася для нього закритою (заважала репутація червоного студента). Слуцький починає працювати як позаштатний викладач в школі свого тестя. У цей же період його математичне обдарування отримує новий імпульс: у 1911-1912 рр.. він стикається з такою областю, як математична статистика.

Вже в 1912 р. виходить в світ книга самого Е. Е. Слуцького Теорія кореляції і елементи вчення про криві розподілу спочатку в працях Київського комерційного інституту, а потім окремим виданням. Ця робота являла собою кращий посібник для ознайомлення з англійської статистико-математичною школою.У цьому ж році йому довелося вирушити до Петербурга в Міністерство торгівлі і промисловості для одержання дозволу продовжувати викладацьку роботу. Євген Євгенович був запрошений з січня 1913 р. в Київський комерційний інститут, де пропрацював до 1926 р.

У 1926 р. Слуцький опинився перед дилемою: читати лекції українською мовою або відмовитися від викладання на Україні. Вибравши останнє, Євген Євгенович переїхав до Москви для роботи в Центральному статистичному управлінні (ЦСУ СРСР).

З лютого 1926 Євген Євгенович - консультант кон'юнктурного інституту Наркомату фінансів СРСР, де почав займатися вивченням циклів в економіках капіталістичних країн. У 1935 р. Євген Євгенович розпрощався і з геофізикою. Обстановка в країні для фахівців, націлених на вирішення завдань, що не дають негайно економічного ефекту, була важкою.

1934 р. він перейшов у НДІ математики і механіки при МДУ і одночасно викладав на кафедрі математичної статистки. Тут він отримав за сукупністю заслуг ступінь доктора фізико-математичних наук і посаду завідувача кафедри математичної статистики. Однак у той час викладання його вже не приваблювали, і, перейшовши в 1939 р. в Математичний інститут ім. В. А. Стеклова, він позбавився від цієї необхідності. Є. Є. Слуцький зайнявся розробкою теорії випадкових процесів. В цей час він починає роботу по обчисленню таблиць неповної Г-функції. Йому вдалося знайти нове рішення задачі табулювання цієї функції, але війна не дозволила завершити роботу в намічений термін. Складанням таблиць неповної Г-функції і зворотного неповної B-функції Слуцький займався і в евакуації в Ташкенті, де він перебував з родиною з жовтня 1941 р.

Після повернення з евакуації у нього виявився рак легенів, і робота все частіше стала перериватися хворобою, і, хоча Слуцький продовжував брати участь у складанні таблиць аж до передостаннього дня свого життя, закінчена вона була лише після смерті Євгена Євгеновича, що послідувала 10 березня 1948.

 

Чайковський

Микола Андрійович

1887 – 1970 р.р

Народився Микола Чайковський 2 січня 1887 р, у Бережанах, невеличкому повітовому містечку Східної Галичини (тепер Тернопільської області), де його батько довгі роки був адвокатом, займаючись одночасно письменницькою роботою та віддаючи чимало часу громадській діяльності. Мати Миколи, Наталія Гладилович, працювала вчителькою. Навчався М. Чайковський в Бережанській початковій школі, а потім в Бережанській гімназії, яку закінчив з відзнакою у 1905 р, В гімназії, крім рідної мови, вивчав німецьку, латинську, грецьку, а приватне — французьку. Математикою почав цікавитися уже в молодших класах, коли,              граючись циркулем, відкрив відому ще в Х ст. істину, що сторона              правильного семикутника, вписаного в коло, наближено дорівнює половині сторони               правильного трикутника, вписаного в те ж коло. Великий вплив на розвиток математичних здібностей М. Чайковського мав учитель математики Т. Цвойдзінський, вихованець Берлінського університету, який часто займався з Миколою, допоміг йому засвоїти багато розділів вищої математики.

Але не тільки математикою захоплювався Чайковський у гімназії. У сім'ї Чайковських було семеро дітей, які жили у злагоді та дружбі. Микола був найстарший, тож він і був, за його висловом, «заводієм усіх пустощів і забав». Спочатку це були звичайні дитячі забави, але коли в 1893 p. до Бережан приїхав мандрівний театр «Руська Бесіда», всі діти «загорілися» театром, й пізніше Миколі (якому не було ще десяти років) довелося писати різні театральні п'єси.

У великій пошані в родині Чайковських була музика. Батьки грали на гітарі та з малих років залучали до музики дітей. Двоє старших синів разом з батьком співали під акомпанемент гітари популярні українські пісні «Ой пущу я кониченька в саду», «Закувала та сива зозуля», «Ой наступила та чорна хмара» та інші.

При співучасті Андрія Чайковського та відомого українського композитора і диригента Остапа Нижанківського в Бережанах було відкрито хорове товариство «Бережанський Боян», яке стало центром культурно-освітнього життя. Деякий час у «Бережанському Бояні» працював відомий композитор Денис Січинський.

Спів у гімназії був факультативним предметом: його вели керівники Бережанських хорів. Але підготовкою до концертів керували самі учні. Коли М. Чайковський навчався в двох останніх класах гімназії, диригентська паличка перейшла до його рук. Відтоді любов до музики та рідної пісні ніколи не покидала його. Уже будучи відомим математиком, він у складі Української республіканської капели під керуванням талановитого українського композитора і диригента Олександра Кошиця вирушає в 1919 p. в концертну подорож по Європі, де виконує обов'язки адміністратора хору. Капела побувала в Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Німеччині. Про цю подорож М. Чайковський згадує у газетній статті, присвяченій 90-річчю від дня народження О. Кошиця: «...Мені довелося бути свідком виступів О. Кошиця за кордоном, коли його хорова капела гастролювала по країнах Європи. Мета цієї подорожі була досить-таки химерна, однак виступи хору під керівництвом прекрасного диригента залишили в моїй пам'яті незабутні враження. Це був воістину тріумфальний рейд української пісні по світу. О. Кошиць умів зачаровувати весь колектив, накидати йому свою волю й добувати з нього все, що хотів. Він диригував руками, пальцями, очима; співаки розказували, що він їх просто гіпнотизував: вони бачили тільки його великі очі, які говорили все. Хор звучав як ідеально настроєний чотириструнний інструмент, на якому він один умів грати».

Із гімназії Микола Чайковський виніс ґрунтовні знання з української літератури, був обізнаний зі світовою класикою. Його вчителями були видатний український письменник Богдан Лепкий та відомий мовознавець Іван Зілинський, які згодом стали професорами Краківського університету. У спогадах "Мої Бережани" М. Чайковський писав: «Я змалечку жив серед книг; вони стали для мене свого роду святістю. У батька була велика бібліотека — майже вся українська література, правда, її тоді не було ще занадто багато. Крім цього, було в нас чимало польських, німецьких та російських книг». В гімназії Чайковський брав участь у таємному гуртку, де учні займались вивченням української історії й літератури, а також цікавилися суспільними проблемами.

Великий інтерес М. Чайковський проявляв до фізики та астрономії. Ще навчаючись у гімназії, він пише свою першу науково-популярну роботу «Сонячні та місячні затміння», яка була надрукована в 1905 p. в журналі «Руска хата».

Після закінчення гімназії Микола Чайковський їде до Праги, де вчиться в Німецькій вищій технічній школі, а згодом в університеті; повністю віддається вивченню улюблених предметів — математики і філософії. У Празі Чайковський знайомиться з місцевою українською громадою, зустрічається із своїми видатними земляками, уродженцями Західної України, яким не судилося працювати на рідній землі,— згаданим вище фізиком Іваном Пулюєм та всесвітньовідомим біохіміком Іваном Горбачевським. Пройде більше ніж півстоліття, і Чайковський виступить із спогадами про цих вчених, які залишили глибокий слід в історії нашої науки і техніки. «Я з великою приємністю згадую,— пише він,— що, проживаючи в Празі в 1905—1906 pp., гостював кілька разів у обох наших видатних учених; такі відвідини були прийняті загально, бо ж українська колонія в Празі була доволі малочисельна. У професора Пулюя познайомився я з сестрою Лесі Українки Ольгою, дружиною видатного українського діяча Михайла Кривинюка. Був я знайомий теж з найстаршою дочкою Пулюя, піаністкою Наталкою, але як молодий студентик не мав відваги «крутитися» біля дочки видатного професора. Вона вийшла заміж за композитора Василя Барвінського. У Горбачевських бував я частіше. Іноді в літні післяобідні години гуляв з професором та його двома дочками, Ольгою і Асею, по чудових передмістях Праги». Празький Німецький університет не задовольнив сподівань Чайковського, і через рік він перейшов на філософський факультет Віденського університету, в якому провчився три роки. Останній рік навчання М. Чайковського проходив у Львівському університеті. У Відні він слухає лекції з математики, фізики, астрономії, працює у фізичній лабораторії, багато часу віддає громадській роботі. В той час Віденський університет був найбільшим в Австрії та одним із найбільших університетів у Європі. З глибокою повагою Чайковський згадував про високий рівень викладання математики в цьому університеті, про блискучі лекції професора Ф. Мертенса, відомого знавця теорії Галуа у віці двадцяти років віддав життя за Французьку республіку. За тридцять годин до смерті він написав декілька сторінок алгебраїчних рівнянь, які зробили його одним із найвидатніших математиків. усік часів, під керівництвом якого він виконав дисертацію з вищої алгебри на тему: «Про рівняння степеня р 2».

У Відні М. Чайковський стає членом українського студентського товариства «Січ», у якому за три роки був секретарем, заступником голови, головою. 1908 р. товариство «Січ» святкувало 40-річчя свого існування. Ця дата була відзначена виданням ювілейної книги — «Альманах Віденський», до редакції якої входив М. Чайковський. В цьому альманасі Чайковський надрукував свою першу роботу з математики «Розвій чисельних систем в історії людської культури», яка поклала початок плідній праці вченого в галузі математики та її історії, методики викладання математики, розробки української наукової термінології, бібліографії математики, розвідок з історії української науки та культури.

Працював Чайковський також в українському прогресивному робітничому товаристві «Поступ» і один рік був його секретарем; виступав у ньому з лекціями, а один раз брав участь у театральній виставі за п'єсою «Майстер Чирняк» Івана Франка.

Весною 1911 p. Чайковський успішно захистив у Віденському університеті дисертацію і здобув ступінь доктора філософії, а через рік склав іспит на звання вчителя математики і фізики середньої школи. В цей час він займається популяризацією математики та її історії на сторінках місцевих українських журналів, веде активну наукову роботу як член НТШ.

У 1910—1929 pp. викладає математику в середніх школах Галичини — у Львові, Тернополі, Раві-Руській, очолює приватні гімназії в Яворові та Рогатині.

16 червня 1912 p. Микола Чайковський одружується з Наталією Іларіонівною Тунівною, а незабаром отримує від австрійського міністерства освіти стипендію для наукового відрядження до Берліна, куди виїжджає разом із дружиною. «Берлінський виїзд,— писав він,— був наче продовженням нашої пошлюбної подорожі». Академічний рік у Берліні проводив разом із другим міністерським стипендіатом психологом Степаном Балеєм з Тернопільщини, своїм давнім знайомим, який згодом став доктором філософії й медицини, членом Польської Академії наук, а з 1927 p.— професором Варшавського університету.

1918 p. гетьманський уряд України заснував у Кам'янці-Подільському університет, до якого були запрошені у жовтні 1918 p. четверо молодих учених-галичан: історик Іван Крип'якевич, хімік Юліан Гірняк, фізик Володимир Кучер і математик Микола Чайковський. Однак тільки один Чайковський аж у січні 1919 p. (у зв'язку з воєнними подіями в Галичині) зміг приїхати до Кам'янця-Подільського; троє інших вчених залишились у Львові, обложеному польською армією. У лютому 1919 p. М. Чайковський як приват-доцент новоствореного університету почав читати лекції з вищої математики. «Я можу з великою гордістю сказати,— згадував він пізніше про цей період діяльності,— що був другим, хто викладав вищу математику українською мовою; першим був Михайло Пилипович Кравчук у Києві... »

Після дворічної мандрівки по Європі з хором Олександра Кошиця Микола Чайковський в 1922—1924 pp. читає курси вищої математики у Львівському таємному українському університеті. У «Збірнику математично-природописно-лікарської секції НТШ» він друкує свої роботи: «Метациклічні рівняння та їх групи» (1910 p.), де перший у слов'янському світі дає виклад теорії Галуа; «Методи Ерміта інтегрування вимірних функцій» (1910 p.), «Причинок до теорії стіжкових перекроїв» (1912 р.), «Студії з теорії конгруенцій» (1913), «Фелікс Кляйн, некролог» (1926 p.) та інші. В той час постає в усій складності питання про необхідність розробки української математичної термінології. У рефераті «Діяльність математично-природописно-лікарської секції НТШ та її директора і редактора перших 25 томів «Збірника» д-ра Володимира Левицького», виголошеному на ювілейному засіданні секції 3 квітня 1927 p., М. Чайковський, згадуючи перші кроки роботи секції, писав: «До того часу в ділянці математично-природничих наук, крім шкільних підручників та кількох популярно-наукових розвідок, не було в нас нічого; отже треба було класти підвалини до власної наукової літератури, до наукової праці на рідній мові».

Поряд із суто науковими дослідженнями з математики Чайковський приділяє багато уваги питанням української наукової і, зокрема, математичної термінології, а також підготовці підручників з математики українською мовою. Результатом цієї праці були: «Чотирицифрові таблиці логарифмів і тригонометричних функцій» (у співавторстві з відомим українським фізиком, дійсним членом НТШ Володимиром Кучером), які витримали чотири видання (1917, 1920, 1923 і 1931 рр.), «Систематичний словник української математичної термінології» (1924 р.), «Тригонометрія, підручник для середньої школи та для самоосвіти» (1921 р.), «Алгебра, підручник для середньої школи та для самоосвіти» (том 1, 1925 р., том II, 1926 р.).

26 травня 1923 р. М. Чайковський виступає на II Загальному з'їзді українських інженерів і техніків у Львові з рефератом «Завдання української наукової й технічної термінології», який був надрукований в 1924 р. у Празі в журналі «Нова Україна». Основні положення цієї роботи є актуальними і на сьогоднішній день.

Маючи значні наукові здобутки в галузі математики та неабиякий педагогічний хист, М. Чайковський, однак, як українець в умовах панування польського шовінізму у Східній Галичині не міг мріяти про роботу у вищій школі на рідній землі. Працюючи в 1924—1929 рр. у приватних українських гімназіях, він терпів усякі політичні утиски влади та постійні матеріальні нестатки.

Листуючись із київським професором математики Михайлом Кравчуком, Чайковський з радістю сприймає інформацію про можливості, які відкрилися для розвитку української національної культури і науки на Радянській Україні, мріє про переїзд на Велику Україну. У своїх листах М. Кравчук заохочує його до цього. В 1929 p. здійснилось бажання М. Чайковського переїхати до Радянського Союзу. Про цю подію він так писав у своїх спогадах:

«Після того, як я побував кілька місяців у Кам'янці на Поділлі, мене завжди тягло на Велику Україну. Своєю роботою в Галичині я не був задоволений. Я працював 5 років на посаді директора приватної української гімназії, що її утримувало товариство «Рідна школа», спершу в Яворові, потім у Рогатині. Адміністративної роботи я не терпів; виховна робота давала мені деяке вдоволення, але я прагнув чогось іншого — тягнувся до наукової роботи. Громадської роботи мав я теж удовіль: ми з учителем історії в Рогатині Юліаном Каменецьким та ще кількома товаришами і деякими старшими гімназистами розпочали широкий протиалкогольний рух серед молоді цілої країни і мали деякі видні результати.

Проте працювати в українській приватній гімназії в умовах панської Польщі було надзвичайно важко; над гімназією постійно висіла загроза арештів учителів і учнів. Досить було невеликої провокації, підкинення якоїсь протидержавної брошури — і сотні молодих залишались без змоги отримувати освіту... Такі були причини, які спонукали мене дивитись на Схід. Реалізувати свою мрію вдалося мені в 1929 p., коли одеська українська громада звернулася до мене з пропозицією, щоб я туди приїхав на вакантну посаду професора математики в Інституті народної освіти, що звільнилася після смерті проф. Шатуновського...

Батько дуже добре розумів мене, ніколи не нав'язував мені своєї волі. Коли ми виїжджали на Радянську Україну, він побоювався цього — у нас про «більшовицьке царство» ходили якнайжахливіші чутки — але не заявляв свого протесту».

Активно підтримував Миколу Чайковського в його намірі переїхати за Збруч молодший брат Андрій, член Комуністичної партії Західної України. Про перший рік перебування сім'ї Чайковських в Одесі довідуємось із спогадів дочки вченого Катерини Чайковської (журналіст за професією, проживає в м. Каневі), де, зокрема, вона пише: «Тоді батькові було 42 роки, був у розквіті фізичних і творчих сил, в перспективі була цікава й бажана робота у вищому учбовому закладі на Великій Україні, куди завжди линули думки всіх галичан... Батько багато працював в Інституті народної освіти, читав лекції по-українськи, а на німецькому відділенні (були ще тоді такі!) — по-німецьки».

Через рік Чайковський бере активну участь в організації нового фізико-хіміко- математичного інституту, де призначається першим завучем. У стінах цього інституту, що готував викладачів вузів, близько трьох років проходила його основна діяльність.

Напружена організаторська, викладацька та громадська робота в Одесі не завадила Чайковському займатися і наукою. В цей період він публікує в академічному журналі статті «До теорії дискримінанта алгебраїчного рівняння» (1932 p.), «Про зчисленність множини раціональних чисел» (1932 p.), видає цінну для історії вітчизняної математики «Українську математичну наукову бібліографію» (1894—1927 pp., 1930 p.); у республіканській комісії під головуванням академіка Кравчука бере участь у розробці проекту українського термінологічно-фразеологічного математичного словника, готується до організації праці над математичною частиною Української Радянської Енциклопедії.

Про свою діяльність в Одесі Чайковський із захопленням пише в листах на Галичину. В одному з них, зокрема до Володимира Левицького, датованому 16 червня 1932 p., читаємо: «Насамперед хочу висловити свій жаль, що у Вас складаються так несприятливо обставини, що культурно-наукове життя через фінансову кризу мусить майже зовсім завмирати. Це тим більший контраст до нашого тутешнього життя. Коли ми тут аж задихаємося в роботі й не можемо впоратися з нашими завданнями на час, бо мало в нас культурних сил, у Вас — культурне безробіття... Роботи в мене, як і у всіх нас, більше як треба. Та нічого не поробиш; такий час, що треба зробити всю цю роботу, якої він вимагає. Але при цьому десь і енергія і охота знаходиться, так що не раз навіть дивуєшся, як можна дати ради і всім тим лекціям і роботам поза ними. Моя головна робота тепер — поза лекційною — переважно літературно-підручникова: недавно віддав рукопис «Стінних таблиць до вищої математики», які вивішувано б на стіну під час лекцій, як це роблять географи з картами. Віддав також переклад першої частини Кляйнової «Елементарної математики», додавши до неї багато різних історико-бібліографічних коментарів. Редагую переклад Кляйнової «Теорії функцій». На спілку з Кравчуком складаємо підручник вищої алгебри. Накінець, з колективом авторів складаємо велику «Робітну книжку із математики для Інститутів соцвиху» (тобто соціального виховання — інститути готують викладачів для старших груп семирічки, а тепер будуть готувати також і вчителів десятирічки та технікумів)... Ця книжка має охопити всю математику; назва «робітна» відноситься до того, що вона не матиме чисто підручникового характеру, лише буде заставляти студентів до самостійної роботи,— тобто буде одночасно й задачником. На мене припало розробити більшу частину аналізу (теоретичну, мої помічники мають займатися практичними завданнями), алгебру та основи арифметики; крім цього, прийдеться мати головну редакцію всього.

Мабуть, досить роботи, як на одну людину. Та я дуже радий, що якраз стільки роботи на мене припало, бо в нашій бідній Галилеї прийшлось би було мені займатись й надалі дрібничковою роботою в гімназії. Я ніколи не нарікаю, що знайшов у собі стільки відваги й енергії, щоб переїхати сюди».

Листи були тоді єдиним мостом між Чайковським та рідною йому Галичиною, між ним та його батьками й родиною. У нього, задоволеного натхненною працею в Одесі, десь у глибині душі ятрились докори сумління, що покинув своїх стареньких батьків, одірвався від рідного кореня. Це відчувалося в листах М. Чайковського до батька. В одному з них він писав: «Тату мій любий, рідні мої! Я знаю. як Вам важко. Між мною і Вами — державний кордон, хоч всі живемо на українській землі. Що мене примусило емігрувати до Радянського Союзу? Цього не скажеш одним словом. Не опишеш в одному листі. Жадання працювати для свого народу може змусити чоловіка на неймовірний крок. Там, дома, я не мав можливості працювати для народу, її в мене відняли. Хто? Ви самі ліпше за мене знаєте того «хто»... Тепер мій дім тут, у сонячній Одесі, у державному університеті, де вільно звучить наша мова, де студенти й професори — свояки мені й брати. Як тут добре, як вільно — і у фізичному і в духовному розумінні слова. Я часто, майже щодня, буваю коло моря і вглядаюсь у його простір. Вглядаюсь і наче чую ваші, тату, розповіді про козацькі чайки, які наганяли страх на мусульманський світ. Ех, тату, який жаль, що тут, на Великій Україні, немає вас, який жаль, що Збруч перерізав надвоє наше серце, нашу культуру.

У мене є все: кафедра, студенти, воля, море. Немає лише вас. Нема спокою в серці. Присилайте, тату, все, що друкуєте. Хотів би перечитати дещо із старого, наприклад, «На уходах» — я найбільше люблю цю вашу повість. Мені ввижається, ніби навколо мене далекі нащадки Тараса Партиченка — вони приїхали із степів придніпровських та чорноморських вчитися. Я й собі почав потроху писати — наукову фантастику...»

Однак активна, багатогранна і натхненна праця М. Чайковського раптово була перервана. Він став жертвою сталінського терору. 19 березня 1933 p. його заарештували та засудили до 10 років ув'язнення за сфабрикованою справою «УВО» (Українська військова організація, яка нібито звила собі кубло за спиною наркома освіти УРСР Миколи Скрипника).

Про ці десять років ганебних поневірянь Чайковського та його сім'ї так пише Катерина Чайковська у своїх спогадах про батька: «Пам'ятаю той сонячний березневий день у 1933 p., коли батько пішов на роботу в інститут і не повернувся додому. А вночі прийшли до нас з обшуком. Перевернули все догори дном, переглянули всі книжки, нічого не знайшли і пішли собі геть.

Через деякий час арештували і маму, і ми з братом (брат Юрій, 1918 року народження, інженер за освітою, помер в 1989 році в м. Рівному.— Б. П.) залишились одні. Мене кілька разів викликали на допити в НКВС. Як вияснилося пізніше, викликали для того, щоб показати батькові написані моєю рукою «зізнання», щоб він подумав що я теж «там», і щоб таким чином впливати на нього. Маму випустили через чотири місяці, але зажадали, щоб ми виїхали з Одеси. Все це тяглося деякий час. Ми не знали, куди нам їхати, поки не визначилося місце, де відбуватиме кару батько. Протримавши кілька місяців в Одесі у в'язниці, його перевели на північ в місто Кемь, в Карелії, над рікою Кемь, що впадає в Біле море. Туди переїхали і ми. Там був табір славнозвісного ББК (Біломорсько-Балтійського каналу), де батькові належало перебувати. Ми знайшли притулок в одному із приватних дерев'яних будиночків. Тоді ще умови в таборах були м'які, батько мав дозвіл виходити із зони без конвою, часто взагалі жив з нами. Але все закінчилось 1 грудня 1934 року, після вбивства Кірова. Тоді табірне керівництво поставило нам умову: або ми їдемо, або батька переведуть в інше місце. Батько вирішив, що виїде він, бо нас троє, а він один, та й повезуть його на «державний кошт», а нам важко було б знову шукати якесь місце. Тож повезли його в Надвойци, в тій же Карелії, але трохи на південь, туди, де починався ББК. Якось влітку дозволили нам відвідати його, а брат навіть довший час жив там, у колонії малолітніх злочинців!

З початком війни батька перевезли в Архангельську область, де він і пробув до кінця свого ув'язнення, до березня 1943 року. Але про це ми дізналися набагато пізніше. А тоді ми розгубили одні одних. Брат пішов на фронт, а мене з мамою з Мончегорська (де ми на той час уже жили) евакуювали в Норильськ на Таймирському півострові. Отже, звільнившись, батько не знав, де ми. Ще йшла війна, він зовсім не мав куди їхати. Очевидно, хтось порадив йому Томськ, тому що там був університет. Але людину без документів, з посвідченням про відбуття десяти років табору, у сірому арештантському одязі, нещасну, збідовану, більш ніж на посаду лаборанта прийняти не могли. Прийняли, як то кажуть, з ласки, бо ж завжди знаходились милосердні люди. Пізніше він перебрався в сумнозвісний тепер Семипалатинськ у Казахстані.

Тільки щасливий випадок допоміг нам знайтися серед цього воєнного хаосу. Війна відсувалася на захід. Люди поверталися на місця, з яких зігнала їх лиха година. Повернулися у Мончегорськ з евакуації дві наші знайомі — одна з Казахстану, друга — з Норильська. Першій довелося переглядати листи, що надходили зі всіх кінців країни від людей, які розшукували своїх близьких. Там були листи від батька і від брата. Друга знала, де ми. Вони зразу дали телеграми нам усім, і так зв'язали нас. Мама завжди говорила, що ми обранці долі, яка допомогла нам так швидко знайтися.

Батько не дуже любив згадувати про час, проведений «там». Але все ж дещо іноді розповідав. Наприклад, що його табірна «кар'єра» почалася з чищення нужників (не повертається язик назвати ті приміщення туалетами). Як же, це ж було дуже цікаво: професор, доктор філософських наук — хай чистить відхожі місця! Хай знає, як «справедливо» пролетаріат розплачується зі своїми ворогами».

Проте світ не без добрих людей, які зустрічалися йому і там, я б сказала, у зоні нелюдяності і жорстокості. До того ж батька врятувало те, що він добре знав латинську мову, це й дало йому змогу стати слікпомом» у табірному лазареті, де годували трохи краще і де він іноді міг дістати ложку риб'ячого жиру, що дуже важливо було у тому «безвітамінні».

Скільки зустрічей було у нього за ці десять літ! Як з гарними, так і з поганими людьми, я не пам'ятаю їх імен. Але, може, найяскравішою була зустріч із слідчим Толкачовим, тим самим, що в Одесі вів його справу, що викликав мене на допити і примушував писати «зізнання» про те, як я, будучи ученицею технікуму, під час практики в селі Грослібенталь — німецькій колонії в Одеській області, збирала там, за дорученням батька, різні відомості, потрібні йому як шпіонові невідомо якої країни. І ось цей Толкачов сам став «лагерником».

Про працю Миколи Чайковського після повернення на волю читаємо в його спогадах такі слова:

«Мені дозволили поїхати в Томськ, де я сподівався знайти працю в одному з численних тамтешніх вузів. Приїхавши туди, я вже 1 квітня 1943 року приступив до праці — викладав фізику в середній школі № 1; це була школа для дітей «сильних цього світу» — страшне збіговище розбалованої «галайстри». Довго я там не витримав і після двох місяців «з тріском» вилетів. Тим часом знайшов собі посаду лаборанта кабінету математики в педагогічному інституті з мізерною зарплатою 350 крб. (у ті часи!). І тут я довго не втримався, бо декан (фізик) заставив мене і лаборантку-фізичку перевозити фізичну апаратуру з одного приміщення в інше; бувало, треба було запрягатись у звичайний віз і тягти його по горбоватій дорозі... Покинувши педінститут, я влаштувався викладачем математики у вечірньому технікумі на шарикопідшипниковому заводі. Це теж було свого роду «ходіння по муках».

Порятунок прийшов від влади, і мені запропоновано за 10 днів покинути Томськ, який мав стати «режимним містом». На моє щастя, перед тим я прочитав в «Учительской газете» про конкурс на доцента математики в Семипалатинському педінституті (Казахстан), подав туди заяву і перед упливом цих 10-ти днів отримав звідти виклик. У Семипалатинську, куди прибув у листопаді 1944 року, пробув до літа 1947, потім переїхав до Уральська (теж Казахстан), а у вересні 1956 року повернувся до Львова...»

Ще в Томську М. Чайковський познайомився з відомим геометром, професором Московського університету Петром Рашевським, від якого мав велику підтримку.

Вже повернувшись до Львова, Чайковський говорив, що ніколи не жалів, що переїхав з Галичини до Одеси, хоч «довелося витерпіти багато горя та несправедливості». Однак в одному його листі до знайомого, написаному в 1966 p., той давній щем у серці переходить у каяття при згадці про своїх найдорожчих, близьких людей — батьків: «Покинув я їх,— може, й егоїстично, не рахуючись з тим, що вони дуже не бажали собі нашого переїзду за рубікон. Коли ми прощалися з ними, якось не здавали собі справи з того, що, може, це наша остання зустріч. А воно так і сталося. Про смерть батька довідався я, коли був «у стані невагомості» і до мене приїхав мій син «на побивку»; йому написали з дому, а до них прийшла вістка з Галичини вже багато пізніше, далеко після смерті та похорону... І я навіть не міг поплакати, коли дістав цю печальну вістку... А про смерть матері — то навіть не пам'ятаю, коли я довідався. Моя сім'я дістала її (вістку) з Галичини в такий важкий для них час, коли їх викидали з Одеси, і вони навіть не знали, куди їм податись; більш-менш у тому ж часі й моя дружина таким же шляхом дістала відомість про смерть своєї матері. Ось так то у нашій відсутності відійшли наші найдорожчі».

Працюючи у Казахстані, М. Чайковський пише ряд науково-методичних робіт, працює над монографією «Квадратні рівняння» (посібник для вчителів та студентів педінститутів), приймає активну участь у наукових конференціях педвузів Уральської зони, організовує математичні олімпіади. Тут йому довелося читати всі основні математичні курси, але з особливим задоволенням він вів курси елементарної математики, вміло — в дусі відомого реформатора навчання, німецького математика Фелікса Кляйна, модернізуючи їх зміст.

У 1945 p. йому було присвоєно звання доцента. Про свою науково-педагогічну працю цього періоду Чайковський так писав у 1967 p.: «Вернувшись з «поправно-трудових таборів», я побачив, що за цих 10 років наука так сильно пішла вперед, що мені її вже не наздогнати. Але в мене була ще інша «симпатія» з минулих років: школа, і я звернувся до елементарної математики, у якій працював і раніше, і в якій здобув деякі цікаві результати...»

В той же час вчений не забуває і свого, колись головного, напрямку творчих пошуків класичної алгебри. На початку 50-х pp. М. Чайковський пише статтю «Страницы классической алгебры», в якій подає історію питання та ефективні методи розв'язання алгебраїчних рівнянь 3-го та 4-го степенів, а також викладає власні результати стосовно розв'язання рівнянь 5-го степеня. В березні 1966 p. він переробив цю роботу, а в кінці рукопису дописав такі слова: «Этим последним примером (уравнение 5-й степени) занялся я еще в 1942—43 годах, находись в «состоянии невесомости»; бьіло зто у меня испитанное средство против сумасшествия, когда не знал, что будет со мной завтра, не сочтут ли мои «повелителя», что ввиду войны, вступившей в самую ожесточенную фазу, нужно такого «опасного» преступника, «врага народа» уничтожить. Вот усиленное занятие самими абстрактними мислями отвлекало меня от мислей о настоящих, самих конкретних вещах й помогло мне не потерять равновесия духа й видержать самые тяжелие последние месяци зтого «сверхкосмического состояния. ...»

У травні 1954 p. M. Чайковський приїжджає на Україну; відшукує своїх родичів, друзів, зустрічається зі «своїм дитинством» — Бережанами. З великим зворушенням згадував він тоді свою дитячу фразу «Ні за які скарби світу не віддав би я Бережан», яку ще на початку цього століття написав у домашньому творі «Бережанський став», прочитавши який, його вчитель польської мови щиро сміявся з ентузіазму юнака. Бажаючи повернутися до педагогічної праці на Україні, Чайковський подає документи на конкурс на заміщення вакантних посад у вузах Києва, Вінниці, Миколаєва, Херсона, Ужгорода, Дрогобича, Станіслава (нині Івано-Франківськ). Однак всюди отримує відмову через своє «минуле». Лише влітку 1956 p. він пройшов за конкурсом і був зарахований на посаду доцента Львівського педагогічного інституту, де пропрацював 3,5 роки — до об'єднання цього інституту з Дрогобицьким педінститутом. Багато допоміг в цій справі Чайковському львівський математик X. П. Луник, який в той час був проректором Львівського педінституту.

1956 p. приніс також M. Чайковському реабілітацію. Військовий прокурор Одеського військового округу повідомив Миколу Чайковського: «Ваша справа припинена, і Ви реабілітовані. Постановою військового трибуналу 13 листопада 1956 року справа, за якою Ви були засуджені в 1933 році, припинена за необґрунтованістю звинувачень».

З 1961 p. Чайковський працює доцентом, а потім професором Львівського університету. Вчене звання професора йому було присвоєно 1962 p. В цей час він тісно співпрацює з Дрогобицьким педінститутом, де систематично читає спецкурси. Дуже любив Чайковський бувати на концертах чоловічого хору «Бескид» цього інституту. Він також читав спецкурси в Івано-Франківському педінституті.

Повернення на Україну збагатило вченого новою енергією та натхненням. «Роки роботи у Львівському педагогічному інституті були найбільш продуктивними в моєму житті»,— говорив M. Чайковський. Крім педагогічної роботи, Чайковський з ентузіазмом віддається багатогранній науковій діяльності. Він публікує методичну монографію «Квадратні рівняння» (1959 p.) та цікаву статтю про дослідження екстремумів алгебраїчних функцій за допомогою дискримінантів, а також «Лекції з вищої алгебри для студентів фізичного факультету» (ч. І, 1962 p.; ч. II. 1963 p.).

Про зацікавленість книгою «Квадратні рівняння», якій вчений віддав багато років натхненної праці, можна дізнатись із виписки з протоколу засідання кафедри елементарної математики та методики викладання математики Київського педінституту від 18 грудня 1964 p., в якому писалося: «Кафедра елементарної математики та методики викладання математики Київського державного педагогічного інституту ім. О. M. Горького, зважаючи на те, що книга проф. M. А. Чайковського «Квадратні рівняння» користується великим попитом учителів шкіл республіки, але в продажу її немає, ухвалює: просити Комітет в справах преси при Раді Міністрів УРСР та видавництво «Радянська школа» перевидати дану книгу».

Не забуває Чайковський і про українську математичну термінологію. У співавторстві з Ф. Гудименком, Й. Погребським та Г. Саковичем він видає «Російсько-український математичний словник» (1960 р.), що містить 12000 термінів, бере участь у підготовці українсько-російського математичного словника. Багато праці вкладає у вивчення історії математики в західних областях України. Частина цих досліджень була опублікована в чотиритомній монографії «История отечественной математики». Вони доповідались на засіданнях історико-математичного семінару при Інституті математики АН УРСР, постійним членом якого був Микола Чайковський, а також на Всесоюзній конференції з історії фізико- математичних наук у Московському державному університеті. Чайковський брав участь також у складанні «Української математичної бібліографії» (1963 р.) та в підготовці «Української Радянської Енциклопедії», для якої написав 51 статтю.

Працюючи в багатьох вузах, Микола Чайковський був педагогом за покликанням, всією душею віддавався своїй справі. Він завжди шукав кращих шляхів навчання математики, засобів прищеплення молоді зацікавленості до цієї науки. У своїх науковопопулярних книгах і статтях вчений намагався розкрити красу математичної науки, романтику наукового пошуку. В останні роки життя М. Чайковський займається також питаннями естетичного виховання учнів на уроках математики. Він публікує статтю «Краса в математиці», виступає на Республіканській конференції з питань естетичного виховання, що відбулася в Дрогобичі, готує матеріал для обширної праці (хрестоматії) про естетичне виховання молоді за допомогою математики, яку, на жаль, не встиг завершити. «Займався і продовжую займатись також цікавою для мене... темою, як естетика в математиці, яка дає мені надзвичайно велику насолоду та захоплює до живого»,— писав Чайковський в одному листі до знайомого.

Він виступає з доповідями з питань естетичного виховання у Вінницькому та Запорізькому педагогічних інститутах. Про успіх цих лекцій свідчать слова з листа В. А. Чабаненка (м. Запоріжжя) до М. Чайковського: «Мене завжди дивувала висока інтелігентність львів'ян, радувала їхня непереможна любов до рідної мови і культури! Як це радісно знати, що професор математики говорить рідною мовою і знає нашу літературу! На нашій Наддніпрянщині — це справжнє диво!

Ще раз спасибі Вам за те, що Ви такі люб'язні, щирі та добрі! Знайомство з Вами для мене — щастя! Як би хотілося, щоб мої ровесники частіше слухали отаких професорів, як Ви, щоб вони частіше пригадували, хто вони, і якого роду, і для чого живуть на світі!»

Микола Чайковський був широко ерудованою, високоосвіченою та надзвичайно працьовитою людиною — щирим другом учнівської та студентської молоді. Вчений - математик, він глибоко знав літературу, тонко розумів мистецтво. Широким колам читачів він відомий також своїми публіцистичними виступами в пресі, статтями з історії української літератури й мистецтва, які друкувались як у нашій пресі, так і в часописах Польщі і Канади.

Протягом усього життя Чайковський був завзятим борцем проти куріння й алкоголю, відзначався гострим почуттям громадянського обов'язку.

В 1967 р. він писав у своїх спогадах: «Мої батьки прищепили мені таку «бацилу», яка не давала мені спокою і гнала до громадської роботи... від молодих років заставляла мене робити щось не для себе, а для всіх... »

Йому завжди були властиві «...сонячна лагідність і жвавість, поєднана з журливістю» - риси характеру, якими Іван Франко характеризував українців. Він умів слухати людей, умів проникати в чужий біль. Прочитавши в газеті «Ленінська молодь»(від 28.02.1968 р.) листа Марії М. «Чому я нещаслива?», в якому 19-річна дівчина вважала себе нещасливою через те, що після закінчення медучилища не поступила в медінститут і через нирково-кам'яну хворобу у неї розладналося весілля з нареченим, і просила поради, М. Чайковський в наступному номері газети відгукнувся на цей лист щирою порадою й розрадою, сердечною сповіддю про своє життя. В цьому листі під назвою «Отже, голову вгору!» він зокрема писав: «Марієчко, ці слова пише тобі старий дід-прадід, що прожив більше, ніж твій вік, помножений на чотири, який у своєму довгому-предовгому житті бачив і щастя і горе, який у минулому році втратив своє найбільше щастя — свою вірну подругу життя, з якою прожив дуже щасливо більш ніж 54 роки... її втрата була для мене страшним ударом долі. Моє життя стало зовсім іншим, воно втратило всю свою принаду, я за один рік постарів на кілька років... Та хоч моє особисте життя вже закінчилось, я ще не перестав жити... Я хочу жити для інших, для молоді, передавати їм багаторічний досвід, свої знання, які здобув за стільки років. Я ще з дитячих літ був педагогом; ще малим хлопчиком любив бавитися в «школу»: я був учителем, а всі домашні — моїми учнями. А потім став працювати справжнім педагогом. Тепер я пенсіонер після праці у Львівському університеті, а до мене звертається маса-масенна молоді... за різними порадами, консультаціями.

Крім того, звертаються до мене люди з різними питаннями про наше минуле; я ж більш-менш від восьми років життя, тобто від кінця минулого століття, жив у такому середовищі, що бачив, як зароджується та розвивається національне й суспільне життя в Галичині. Я з того часу багато разів бачив Івана Франка (про це збираюсь написати іншим разом) — востаннє бачив його у серпні 1914 р. Я був знайомий з видатними діячами, вченими, поетами, композиторами з нашої України — так що є мені про що згадувати, є про що погомоніти, є що передати молодому поколінню.

А коли, Марієчко, в моєму житті траплялися важкі моменти — ох! а скільки їх було! — я ніколи не падав духом. Коли доля била мене, що так скажу, важким обухом по голові,— я намагався якнайшвидше опам'ятатись та шукати в житті дальшого змісту... Ти пишеш, Марієчко, що коли тебе кинув твій Любомир, ти стала «нещасливою людиною». Дозволь, як приклад, написати тобі дещо про себе.

Я покохав одну дівчину — гарненьку та багату білявочку, що гарно грала на фортепіано тощо. А я тоді був студент філософії, тобто готувався стати учителем гімназії. Про університетську кар'єру я, як українець, за Австрії не міг і думати — а вчителі середньої школи не дуже багато заробляли.

Та незабаром моїй милій трапився інший кандидат у чоловіки — готовий уже адвокат, людина, що могла мати більше грошей, як «суплент» (заступник учителя) гімназії. Ну—і вона мене кинула: повернула мені всі мої листи та всі мої подарунки... Я почував себе дуже й дуже нещасливим; усі, хто мене знав, страшенно мені співчували. Та минув щось рік (а час - це справді найкращий лікар) — моя рана в серці трохи «заструпилась». І тоді я зустрів іншу дівчину, студентку, з якою доля мене зв'язала на довгі-довгі роки. Цей вибір я вважаю за один із найщасливіших кроків у моєму житті. Та — на жаль, щастя крихке, неначе скло, і воно розбилось...

А як склалось життя моєї першої «симпатії»? її чоловік, багатий адвокат, загинув на початку першої світової війни. Батько також. А вона стала працювати сільською вчителькою, які тоді доволі бідно жили... Що з нею сталося пізніше — не знаю... Та не раз я, згадуючи її, говорю, що поставив би їй пам'ятник за те, що вона мене кинула... »

Микола Чайковський був дуже дотепним, любив жартувати. Його гумор був м'яким і витонченим. Багато ласкавих дотепів вставляв між серйозними рядками в листах до друзів та колег по роботі; любив підписувати листи словами: «Ваш дід-прадід».

В листі до одного свого молодого знайомого, даючи йому пораду стосовно зосередженості у праці, М. Чайковський сам себе характеризував так:

«...І тут я Вам можу дати негативний приклад себе самого. Я багато працював у своєму житті, але занадто розривався, розкидався, хотів, за словами Козьми Пруткова, «охопити неохопне», ну — і страшно багато на цьому втратив. Не раз, коли захопила мене нова ідея, кидав стару, недороблену роботу, і до неї часто вже більше не вертався... Це було колись, коли страшно легко було що-небудь надрукувати, а сьогодні...

Колись, як будете у мене, покажу Вам моє «літературне цвинтарище» — багато рукописів, майже готових або хоч би наполовину готових, які могли сильно збагатити мій бібліографічний список... А скільки їх пропало в роки моїх скитань... Правда, багато в цьому завинили обставини, незалежні від мене, але і я не без гріха».

Наукова спадщина Чайковського ще чекає свого дослідника. Багато ненадрукованих праць з його архіву, які знаходяться в різних людей, є актуальними й сьогодні, особливо матеріали про естетичне виховання на уроках математики, а також матеріали з історії математики та історії шкільництва в Галичині.

«Багато батькової праці пропало марно, — пише у спогадах К. Чайковська.— Але я щаслива, що хоч якась частка залишилась і принесла людям користь; що залишив він добрий слід у душах своїх студентів і взагалі людей, з якими спілкувався. Це показав ювілей з нагоди 80-річчя у 1967 р. Усні побажання, телеграми, листи, матеріали в газетах та журналах цьому свідчення».

Відійшов із життя Микола Чайковський 7 жовтня 1970 р. Поховано його на Личаківському цвинтарі у Львові.

Зарицький

Мирон Онуфрійович

1889 – 1961 р.р.

Мирон Онуфрійович Зарицький - один із фундаторів української математичної культури у західноукраїнському краї.

Народився 21 травня 1889 р. в селі Стара Могильниця, нині - Теребовлянського району, в родині сільського священика. Початкову школу закінчив в селі Кривому. Потім вчився в українських гімназіях у Бережанах, Тернополі та Перемишлі.

Із 1907 р. студіював математику та фізику у Віденському і Львівському університетах. Під впливом професора Серпінського захопився теорією множин та теорією функцій дійсної змінної. Ці студентські захоплення визначили пізніший напрямок наукової діяльності М. Зарицького.

У 1912 р. М. Зарицький закінчив університет, а через рік склав учительський іспит і отримав звання вчителя середніх шкіл з математики і фізики. Вчителював у приватних українських гімназіях Белза та Збаража, у державних гімназіях Коломиї, Тернополя, займався науковою роботою. У 1905 р. М. Зарицький переїхав до Львова, де працював у польській, а згодом у державній українській гімназії.

24 березня 1927 р. М. Зарицького обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Тоді ж вийшли перші наукові праці вченого: "Метод запровадження доброго впорядкування у теорії множин”, "Деякі основні поняття аналізу положення з точки зору алгебри логіки”, за яку М. Зарицький одержав вчений ступінь доктора філософії.

До 1939 р. М. Зарицький надрукував близько 20 наукових праць. У 1939 - 1941 рр. був продеканом, а в 1945 - 1947 рр. - деканом фізико-математичного факультету, працював старшим науковим співробітником Львівської філії АН УРСР. Викладав у Львівському політехнічному інституті та в новоствореному Ужгородському університеті, де допоміг організувати математичні кафедри.

Коло зацікавлень вченого не замикалося тільки математикою. Він був добре обізнаний з природничими науками, світовою літературою, філософією, захоплювався поезією. Володів вільно польською, німецькою і російською мовами. Наука була для М. Зарицького хлібом насущним, потребою і насолодою, працею і відпочинком. Недаремно М. О. Зарицького називали "поетом формул”.

Відійшов із життя М. О. Зарицький 19 серпня 1961 р. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Стефан Банах

1892 — 1945 р.р.

Стефан Банах - польський математик, професор Львівського університету та Львівської Політехніки (з 1924), декан фізико-математичного факультету Львівського університету (з 1939).

Член Польської АН та член-кореспондент АН УРСР. Один з творців сучасного функціонального аналізу та львівської математичної школи.

Банах Степан, син горянки Катерини Банах та Гречека Степана, мешканця Краківського староства (30 березня 1892 — 31 серпня 1945).

Народився у Кракові, поляк. Після народження батько віддав його на виховання до сім'ї краківської прачки. Після закінчення Краківської гімназії у 1910 р. вступив на факультет будови машин Львівської політехнічної школи.

У 1911 р. перевівся на факультет інженерії за спеціальністю «Сухопутна інженерія», де закінчив четвертий останній (1913—1914) навчальний рік.

З 1920 до 1922 рр. працював асистентом на кафедрі математики Львівської політехніки у професора А. Ломніцького. Опублікував ряд наукових праць.

У 1920 р. здобув учений ступінь доктора філософії, а в

1924 р. був затверджений у вченому званні надзвичайного

професора кафедри математики Львівського університету і обраний членом-кореспондентом ПАН.

У 1927 р. став звичайним професором.

Один із творців сучасного функціонального аналізу, разом з Г. Штайнгаузом 1929 р. організував видання відомого журналу «Studia mathematica».

Вивчені  ним лінійні  простори, що  одержали назву "простір Банаха"; мають велике значення для сучасної математики. Разом              зі своїми учнями — С. Мазуром, В. Орличом, В. П. Шаудером — став одним із фундаторів (згодом — із світовим визнанням) Львівської математичної школи, в якій розроблено значну частину функціонального аналізу.

Багато його результатів стали класичними і входять до підручників та монографій з функціонального аналізу. Деякі роботи стосуються теорії звичайних диференціальних рівнянь (Банахове середнє), теорії функцій комплексного змінного та ін. Основні твори (зокрема «Теорія лінійних операторів», «Диференційне та інтегральне числення») опубліковано польською, французькою і українською мовами.

3 1939 р. — Голова Польського математичного товариства, член-кореспондент АН УРСР, лауреат великої премії ПАН. Працював деканом фізико-математичного факультету Львівського університету і одночасно перебував на керівній роботі в інституті АН УРСР (Львівська філія).

Під час німецької окупації спочатку переховувався, а потім — аби якось прожити — вступив до протитифозного інституту Вейгля, де прославленого математика використовували як об'єкт ризикованих і принизливих для людської гідності медичних експериментів.

У 1944 р. факультет ЛДУ: за сумісництвом завідував кафедрою теоретичної механіки ЛПІ. Його відкриття стали золотим фондом математики XX ст. Польське математичне товариство заснувало премію ім. С.Банаха.

Похований на Личаківському цвинтарі.

Кравчук Михайло Пилипович

1892 – 1942 р.р.

Кравчук Михайло Пилипович (21 листопада 1892, Човниці, Волинь - 9 березня 1942, Колима) - видатний український математик, академік АН УРСР (з 1929). Освіту отримав в Університеті Св.Володимира в Києві. У 1924 році отримав ступінь доктора. Учасник багатьох міжнародних математичних конгресів. Надзвичайно широкі контакти із світовою математичною громадськістю. Професор Київського політехнічного інституту. Співавтор першого трьохтомного словника української математичної термінології. Наукові праці стосуються алгебри, математичного аналізу, диференціальних та інтегральних рівнянь, теорії функцій та інших розділів математики.

На батьківщині вченого мало хто знає, що український учений, професор Михайло Кравчук створив проект першого в світі комп’ютера. Американець російського походження Атанасов при створенні першого комп’ютера користався з наукового доробку українського вченого. Про це випадково дізнався бібліограф українського вченого д-р Іван Качанівський з Вашингтона.

«Я знайшов листа американського вченого до М. Кравчука, де він пише, що користався його матеріалом», - згадує д-р І. Качанівський. Тільки в 2001 р. у 15 наукових статтях в Америці були використані праці Кравчука.

Тепер уже ніхто не сумнівається, що Михайло Кравчук - один з засновників ЕОМ (електронно-обчислювальна машина). Його розробки американці та японці застосували на телебаченні. Його учень, конструктор Сергій Корольов став усесвітньо відомим ученим. Торік ЮНЕСКО внесла ім’я М. Кравчука до переліку найвизначніших осіб. Натомість в Україні про його доробок знають лише фахівці. Навіть студенти Політехнічного інституту його прізвище плутають з прізвищем відомого політика.

М. Кравчук не обмежувався дослідницькою роботою. Йому належить велика роль у розвитку математичної освіти як на рівні середньої, так і вищої школи, у розробці української математичної термінології, в організації наукового життя в добу першого пореволюційного відродження в Україні. Він відомий ще й тим, що першим в Україні почав писати математичні праці українською мовою. І це, як здається, його погубило. Йому бо приліпили ярлик «націоналіста» і запроторили до більшовицьких концтаборів, незважаючи на великий науковий доробок ученого. Він став жертвою тоталітарного сталінського самовладдя.

Народився майбутній вчений 27 вересня 1892 р. в селі Човницях на Волині в сім’ї землеміра. 1901 р. він разом з батьками перебирається до Луцька, де в 1910 р. закінчує з золотою медаллю гімназію. Ще цього самого року він вступає на фізико-математичний факультет університету Святого Володимира в Києві. Чотири роки пізніше М. Кравчук закінчує університет з дипломом І ступеня. Професор Д. Граве вважає його одним з найталановитіших своїх учнів і просить залишити при університеті як професорського стипендіата для підготовки до наукової та викладацької роботи...

Молодий Кравчук 5 вересня 1917 р. прочитав свою першу т.зв. пробну лекцію з предмету чистої математики «Про функції, що справджують теорему додавання», а два дні пізніше - першу лекцію з курсу теорії множин і одержав звання приват-доцента. Кілька тижнів раніше надія української науки успішно склала магістерські екзамени. Національно-культурне й державне відродження України після повалення царату не пройшло повз увагу молодого вченого. Він викладає математичні дисципліни в І і ІІ українських гімназіях у Києві, Українському народному університеті. Він стає, між іншим, членом комісії математичної термінології при Інституті української наукової мови УАН. 1919 року М. Кравчук публікує курс лекцій з геометрії, що він їх прочитав в Українському народному університеті. Цього ж року опубліковано перший переклад українською мовою широковідомого підручника з геометрії Кисельова, здійснений М. Кравчуком... У другій половині 20-х років підкомісія математичної секції природничого відділу Інституту української наукової мови під головуванням М. Кравчука створить тритомний математичний словник.

Одна за одною з’являються друковані праці М. Кравчука. Ряд глибоких результатів з теорії білінійних форм та лінійних перетворень завершується докторською дисертацією «Про квадратичні форми та лінійні перетворення», яку вчений блискуче захищає 1924 р. Далі М. Кравчук займається питанням узагальненої інтерполяції. Доповідь про свої висновки він зачитав на ІІ Міжнародному математичному конгресі в Торонто в 1924 р. Чотири роки пізніше український вчений їде на Міжнародний математичний конгрес в Італію. По дорозі виступає на засіданні Математичного товариства в Парижі. У 1929 році кандидатуру Кравчука висувають у дійсні члени Всеукраїнської академії наук. Кандидатом до ВУАН його висунуло понад сто організацій. «Я пропоную громадським організаціям звернути особливу увагу на кандидатуру доктора математики професора Михайла Кравчука, одного з найталановитіших моїх учнів, автора кілька десятків не раз відзначуваних та премійованих праць... Ще студентом він відзначався дослідами з обсягу алгебри, продовживши важливі праці деяких німецьких математиків, що мають можливе застосування в геометрії, механіці та математичній фізиці», - писав у своїй рекомендації відомий учений і вчитель Кравчука Д. Граве. 29 червня 1929 р. на засіданні Ради Академії М. Кравчука одностайно обрано дійсним членом ВУАН.

Цей і наступні вісім років найплідніші у творчості математика... Михайло Кравчук - автор понад 180 наукових робіт, в тому числі більше десятка монографій з різних галузей математики. Його наукові результати дістали міжнародне визнання. Серед них і перший проект комп’ютера. Його методи особливо використовуються тепер у зв’язку з розвитком кібернетики, зокрема при програмуванні багатьох складних явищ і процесів. Український учений одержав фундаментальні результати в теорії ймовірностей, пов’язані з біномінальним розподілом. Саме він увів многочлени цього розподілу, відомі тепер у світовій літературі як многочлени Кравчука. М. Кравчук одержав багато нових результатів в області інтерполяції та механічних квадратур, зокрема повністю розв’язав питання про визначення механічної квадратури її коефіцієнтами та коефіцієнтами квадратур нижчих порядків...

Надходять трагічні тридцяті роки - найтрагічніші для українського народу, культури, науки, літератури й мистецтва. Унаслідок штучного великого голодомору гинуть мільйони українців. За ним надходить великий терор 1937 р. Саме цього року для професора Михайла Кравчука настала година випробування. У республіканській пресі з’являються погромні статті проти нього. Деякі з них підписує і його колишній вчитель Д. Граве. Кравчуку влаштовують ганебні псевдосудилища і у стінах Інституту математики, Політехнічного інституту, університету. До трибун зі словами осуду рвуться його вчорашні колеги, учні, аспіранти і студенти. М. Кравчука звинувачують у націоналізмі, шпигунстві, антирадянщині. Йому закидають листування з «польськими запроданцями» М. Зарицьким та М. Чайковським... Тільки двом або трьом свідкам вистачає громадянської відваги стати на захист свого вчителя. Серед цих нечисленних були: Й. Погребенський, Ю. Соколов, О. Смогоржевський, П. Бондаренко... Не було сумніву, що Кравчук певний кандидат на Колиму. Незабаром він і вирушив до Владивостока 10-тисячнокілометровим сухопуттям під вартою з сотнями подібних йому «націоналістів», а далі в трюмі суховантажного судна морем - на Колиму... Три каторжних зими й три літа відбув він там, а 9 березня 1942 р. залишився на віки вічні у колимській мерзлоті поряд з поетом Михайлом Драй-Хмарою, який спочив там кілька літ раніше... Академік Михайло Кравчук свою різносторонню наукову діяльність розглядав як справу патріотичну, як справу громадянську. Йому належиться за це не тільки шана, але вічна пам’ять. Можливо, що одним з її проявів стане біографічна повість про вченого, яку написав письменник Михайло Сорока. Після майже 12 років незалежності України українського вченого досі не реабілітовано.

В 2003 році на території Політехнічного інституту в Києві, вперше в Україні, відкрито пам’ятник всесвітньовідомому математикові Михайлові Кравчуку.

Боголюбов Микола Миколайович

1909 – 1992 р.р.

Народився у 1909 р. в Нижньому Новгороді. Після завершення семирічки самостійно займався математикою і фізикою. У віці 17 років закінчив аспірантуру при Академії наук України. В 1934—1958 рр. працював у Київському університеті (з 1936 р. — професор). З 1950 р. — в Математичному інституті АН СРСР і Московському університеті, з 1958 р. — також в Об'єднаному інституті ядерних досліджень (з 1965 р. — директор). У 1963 р. — академік-секретар відділення математики АН СРСР, водночас у 1965—1973 рр. - директор Інституту теоретичної фізики АН України.

Основні роботи з математики і механіки належать до варіаційного числення, наближених методів математичного аналізу, диференціальних рівнянь, рівнянь математичної фізики, асимптотичних методів нелінійної механіки, теорії стійкості, теорії динамічних систем та багатьох інших розділів.

Вивів кінетичні рівняння в теорії надтекучості (1947 р.). Побудував нову теорію матриць розсіяння, сформулював поняття мікроскопічної причинності, отримав важливі результати у квантовій електродинаміці, вивів дисперсійні співвідношення, що мають важливе значення в теорії елементарних часток. Створив послідовну математичну теорію надпровідності (1958 р.), встановив аналогію між явищами надпровідності та надтекучості. Запропонував новий синтез теорії Бора квазіперіодичних функцій, розвинув засоби асимптотичного інтегрування нелінійних рівнянь, що описують коливні процеси. Засновник шкіл нелінійної механіки та теоретичної фізики.

Микола Боголюбов — один з класиків сучасної науки. Його праці належать до численних розділів математики, механіки, фізики. В кожному з них результати, отримані ученим, є фундаментальними.

Становлення М.М.Боголюбова як ученого відбулося в Українській Академії наук, де він, не маючи закінченої середньої освіти, під керівництвом академіка М.М.Крилова досить швидко досягнув видатних результатів. Перший цикл досліджень присвячено проблемам варіаційного числення. З 1927 р. він спільно з М.М.Криловим розробляв методи нелінійної механіки, написав серію монографій, присвячених практичному застосуванню отриманих результатів. Працю М.М.Боголюбова «Про деякі нові засоби варіаційного числення» (1930 р.) на Міжнародному конгресі з проблем варіаційного числення було відзначено премією Болонської Академії наук.

Спільно з М.М.Криловим М.М.Боголюбов розвивав операційне числення та його застосування до математичної фізики.

Наступний цикл праць присвячено проблемам статистичної фізики, в яких М.М.Боголюбов розробив методи одержання кінетичних рівнянь на підставі механіки сукупності молекул.

Починаючи з 1932 р. М.М.Крилов і М.М.Боголюбов розвивали новий напрямок математичної фізики — теорію нелінійних коливань. Вони створили методи асимптотичного інтегрування нелінійних рівнянь, що описують коливні процеси, а також математичне обгрунтування цих методів. Особливо важливе значення мало обгрунтування загальної теорії динамічних систем, що має винятково важливе значення для розвитку багатьох наукових напрямків. До сучасної науки ввійшли запропоновані ними поняття ергодичної множини, нерозкладного розподілу ймовірностей.

Асимптотичні методи періодичних і неперіодичних коливань дозволили вирішувати широкий спектр технічних завдань. Оригінальні дослідження учених у галузі нелінійних коливань опубліковані в монографіях «Нові засоби в нелінійній механіці та їх застосування до вивчення роботи електричних генераторів» (1934 р.), «Вступ у нелінійну механіку» (1937 р.).

Особливість творчої манери М.М.Боголюбова — глибина і всеосяжне охоплення явищ. Досліджуючи нову для себе галузь, він настільки грунтовно піднімає цілину її невирішених проблем, що іншим дослідникам часом залишається іти прокладеним ним шляхом. Як відзначав його учень академік А.О.Логунов, науковій творчості М.М.Боголюбова притаманна вражаюча єдність теоретичного підходу до природи, різноманітної у виявах, але єдиної у своїй сутності. Ця єдність виявляється в тому, що у працях М.М.Боголюбова гармонійно поєднуються методи математики і фізики. При вирішенні завдань, поставлених фізикою, він відкривав нові математичні методи, які після цього розвивалися в самостійні розділи математики.

Досить згадати відкритий при доведенні дисперсних співвідношень новий принцип голоморфного продовження — теорему «про вістря клина» і канонічні перетворення операторів народження і знищення, вперше застосовані ним при діагоналізації гамільтоніану теорії надтекучості.

Найбільшим внеском М.М.Боголюбова у статистичну механіку неідеальних класичних систем стали праці, що склали його знамениту монографію «Проблеми динамічної теорії у статистичній фізиці» (1946 р.), в якій було розроблено метод ланцюжків рівнянь для багаточасткових функцій розподілу. Метод ланцюжків є основним і найбільш ефективним у статистичній механіці рівноважних та нерівноважних процесів. У світовій літературі він дістав назву методу Боголюбова—Борна—Гріна Кірквуда—Івона.

У цій праці М.М.Боголюбова класичну статистичну механіку було сформульовано в термінах послідовностей функцій розподілу і рівнянь для них, що називаються тепер рівняннями Боголюбова. Микола Миколайович вказав методи розв'язання рівнянь для функцій розподілу щодо найбільш важливих фізичних випадків. Поширення апарату функцій розподілу дало змогу М.М.Боголюбову розробити регулярні методи побудови кінетичних рівнянь для одночастотних функцій системи взаємодіючих часток. Цей цикл праць став етапним не лише в його творчості, він справив величезний вплив і на подальший розвиток статистичної фізики.

Уміння М.М.Боголюбова виділяти загальні елементи у, здавалося б, найбільш різнорідних царинах фізики робить можливим плідне взаємне перенесення ідей і методів. Так, він одним з перших зрозумів до кінця глибоку математичну і фізичну спорідненість нерелятивістської задачі численних тіл і квантової теорії поля.

Розповідають, що знаменитий американський фізик, керівник робіт зі створення першої атомної бомби Р.Оппенгеймер у свій час був дуже здивований, коли вперше почув про праці М.М.Боголюбова у галузі дисперсійних співвідношень: він знав його праці щодо нелінійних коливань, тобто зовсім в іншій галузі. Зарубіжні вчені взагалі певний час мали припущення, що М.М.Боголюбов — це збірне ім'я, псевдонім, за яким заховано декілька фізиків і математиків.

Помер Боголюбов 13 лютого 1992 р у Москві

Тим не менше сам М.М.Боголюбов завжди вважав, що в його працях є щось спільне. Він казав: «Єднальною ланкою у мене була математика, бо мій підхід чи до проблем механіки, чи до проблем фізики — математичний». У сучасній науці вимагається відточена логіка математики, поєднана з інтуїцією фізика, що найвищою мірою було притаманне М.М.Боголюбову. Той же академік А.О.Логунов (тоді ректор Московського університету) ставив М.М.Боголюбова в один ряд з такими корифеями науки, як І.П.Павлов і В.І.Вернадський, не тільки за рівнем його наукових досягнень, але й у моральному плані: «Звичайно, в одному ряду вони стоять передусім завдяки нечуваному обдарованню, але кожний водночас є зразком найвищих моральних якостей. Немає жодних сумнівів, що коли наше наукове середовище втратить цей моральний капітал, таку втрату не заповнить жодне наймудріше планування досліджень».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Глушков

Віктор Михайлович

1923 – 1982 р.р.

Видатний учений двадцятого століття, автор фундаментальних праць у галузі кібернетики, математики і обчислювальної техніки, ініціатор і організатор реалізації крупних науково-дослідних програм створення проблемно-орієнтованих програмно-технічних комплексів для інформатизації, комп'ютеризації і автоматизації господарської і оборонної діяльності країни. Глава наукової школи кібернетики. Лауреат Ленінської і державних премій. Дійсний член АН СРСР, АН УРСР. Почесний член багатьох іноземних академій. Опублікував понад 500 наукових робіт, у тому числі 30 монографій.

Віктор Михайлович Глушков народився 24 серпня 1924 року в м. Ростові-на-Дону у родині службовців. Отримавши вищу математичну і технічну освіту у Ростовському держуніверситеті (1947—1948рр.) та Новочеркаському політехнічному інституті (1943— 1948рр.), В.М.Глушков з жовтня 1948 р. працював викладачем в Уральському лісотехнічному інституті (м. Свердловськ) і проводив інтенсивну науково-дослідну роботу.

Вчителями В. М. Глушкова були провідні алгебраїсти країни С. М. Черніков і О. Г. Курош. У 1951 р. В. М. Глушков захистив кандидатську дисертацію "Локально-нільпотентні групи без кручення з умовою обриву деяких ланцюгів підгруп", а у грудні 1955 р. — докторську дисертацію "Топологічні локально-нільпотентні групи".

Отримані ученим математичні результати вивели його у ряд провідних алгебраїстів світу, оскільки ним була розв'язана узагальнена п'ята проблема Гільберта, а також досліджені властивості і будова локально бікомпактних груп і алгебр Лі, що дало змогу значно розвинути теорію топологічних груп і топологічну алгебру в цілому. Ці високі (на той час) абстракції перетворилися на інструментарій пізнання багатьох процесів матеріального світу, наприклад, плазмених потоків або спільної поведінки взаємодіючих об'єктів різної природи.

Наступні 25 років активного життя ученого найтіснішим чином пов'язані з Українською академією наук та Інститутом кібернетики. Він почав працювати в Україні з 1956р., відразу після захисту докторської дисертації у Московському державному університеті.

На запрошення академіка Б.В.Гнєденка у серпні 1953 р. В. М. Глушков стає завідуючим лабораторією обчислювальної техніки Інституту математики Академії наук УРСР. Ця лабораторія була відома тим, що у 1951 р. у ній було створено першу на євроазіатському континенті Малу електронну лічильну машину (МЕЛМ) під керівництвом Сергія Олексійовича Лебедєва. Сформулювавши майже відразу програму робіт у широкому спектрі питань обчислювальної техніки, включаючи шляхи застосування і математичні аспекти розвитку, Віктор Михайлович Глушков став мозковим і енергетичним центром лабораторії.

У грудні 1957 р. на базі лабораторії був організований Обчислювальний Центр Академії наук України, який в 1961 році перетворився на Інститут кібернетики. При інституті в 1963 році було створене Спеціальне конструкторське бюро математичних машин і систем. Пізніше, у 1980 році, коли роботи з програмування стали майже промисловим виробництвом, було створене Спеціальне конструкторсько-технологічне бюро програмного забезпечення.

У 1958 р. В. М. Глушкова обирають членом-кореспондентом АН України за фахом "Алгебра". У лютому 1961 р. В. М. Глушкова було обрано дійсним членом Академії наук України, а в 1962 р. він стає віце-президентом Української академії наук.

В Обчислювальному центрі у 1959 р. було завершено роботу по створенню першої в Україні великої ЕОМ "Київ". Саме на ЕОМ "Київ", крім ефективного розв'язання обчислювальних задач, були проведені перші експерименти з автоматизованого проектування електронних схем, розв'язані задачі щодо розпізнавання зорових образів, діяла перша база даних "автодиректор", було здійснено спробу (вперше у Європі) керування на відстані бессемерівським процесом у м. Дніпродзержинську і керування технологічним процесом содової карбоколони у м. Слов'янську.

Замовником другого екземпляра машини "Київ" став широко відомий Об'єднаний інститут ядерних досліджень у м. Дубні.

У 1961 р. було розроблено першу напівпровідникову керуючу машину широкого призначення "Дніпро". Ця машина була гідним конкурентом кращим американським аналогам, і понад 10 років її використовували у виробництві. Застосовували її і для керування демонстраційним екраном при відображенні стиковки кораблів у спільному космічному польоті "Союз-Аполлон".

В Обчислювальному центрі тривали роботи з теорії і практики програмування (адресна мова, методи розв'язання обчислювальних задач та ін.), розпочаті ще у період МЕЛМ.

Особливу роль відіграли дослідження в області методів розв'язування складних оптимізаційних задач, що виникають при проектуванні протяжних об'єктів, транспортних потоків і керуванні економікою.

Ще на початку становлення обчислювальної техніки, коли багато хто вбачав в ЕОМ лише великі арифмометри, В.М.Глушков ініціював дослідження з моделювання інтелектуальної діяльності.

В. М. Глушков багато уваги приділяв розробці ідеї "мозкоподібних" структур ЕОМ, за якими йому вбачалися у майбутньому велетенські можливості. Численні проблеми штучного інтелекту ставилися і розв'язувалися в Обчислювальному Центрі АН УРСР. І серед них такі, як моделювання еволюції, автоматичне доведення теорем, побудова перших робототехнічних систем, розпізнавання зорових образів і усної мови, розпізнавання змісту фраз і т. ін. Всесоюзна школа з розпізнавання образів у м. Києві у 1962 р. зібрала практично всіх спеціалістів країни з цих питань.

В. М. Глушков розумів, що необхідно розгортати фундаментальні наукові дослідження. Адже лише розробка зразків обчислювальної техніки (хоча й дуже перспективних) - це недостатньо для створюваного потужного наукового колективу. В. М. Глушков, звернувшись до кола ідей, парадигм і положень кібернетики, почав формувати у Києві науково-технічне середовище з більш широкими інтересами, ніж тільки розробка і використання обчислювальних машин.

Ставлення до кібернетики з боку офіційної науки аж ніяк не було доброзичливим. До того ж і за кордоном кібернетика у той час трактувалася як досить вузький науковий напрямок.

Сприйняття кібернетичних ідей у Києві було підготовлено попередніми науковими зусиллями багатьох учених таких, як Я. Грдіна, В. Вернадський, О. Шмідт, М. Крилов, а також діяльністю унікальних інженерних шкіл.

Крім того, у держуніверситеті, в Академії наук, військових училищах перебувало досить багато людей, яких приваблювали проблеми, порушувані у кібернетичних дослідженнях. В. М. Глушкову вдалося зацікавити наукову громадськість своїми ідеями щодо інтеграції кібернетики й обчислювальної техніки. В результаті Обчислювальний центр дуже швидко став місцем, куди приїжджали дослідники не лише з Радянського Союзу, а й з інших країн, У цей час у Києві побували Н.Вінер, Е. Файгенбаум, Джон Макарті, Ласло Кальмар, Р. Мойсил та ін.

В. М. Глушков сформував розуміння кібернетики як наукової дисципліни зі своєю методологією і структурою напрямків досліджень. Про це у свій час ним були написані наукові статті у вітчизняних журналах, а також у британській та американській енциклопедіях.

Багато зусиль витрачав В. М. Глушков на підготовку кваліфікованих кадрів. У Київському держуніверситеті і в політехнічному інституті були введені курси лекцій з питань створення і використання обчислювальних машин. У місті почала працювати мережа міських семінарів з кібернетики. В Україні, у Криму, функціонувала Мала академія наук для школярів. Школи-інтернати з відповідним профілем підготовки школярів, щорічні шкільні і студентські олімпіади з кібернетики і обчислювальної техніки сприяли залученню молоді. У Київському держуніверситеті було створено факультет кібернетики.

В Інституті кібернетики були введені аспірантура і докторантура для підготовки спеціалістів високої кваліфікації, була організована базова кафедра Московського фізико-технічного інституту, де на останніх двох курсах цілеспрямовано готувались спеціалісти кібернетичного профілю. Були створені кваліфікаційні ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій. За ініціативою В. М. Глушкова організовувались курси підвищення кваліфікації та перекваліфікації працівників із сфери керування.

Неможливо перерахувати все, що робив В. М. Глушков для підготовки кадрів. Це був один із аспектів його постійної діяльності. У результаті було підготовлено кілька поколінь наукових дослідників і розробників у новій області знань.

Інший аспект діяльності В. М. Глушкова пов'язаний з виданням книг, журналів і збірників наукових статей з кібернетики й обчислювальної техніки. Були організовані періодичні журнали "Кибернетика" (1965 р.), "Управляющие системи и машины" (1972 р.). Журнал "Автоматика", що видавався з 1956 р., також почав видаватися Інститутом кібернетики. Необхідно відмітити видання у 1974 р. першої в СРСР "Енциклопедії кібернетики" російською й українською мовами. До авторства статей енциклопедії були залучені практично всі провідні спеціалісти з кібернетики у країні.

Друкована продукція інституту досягла високого рейтингу у наукових і виробничих колах спеціалістів з кібернетики і обчислювальної техніки. Журнали "Кибернетика и системный анализ" (нова назва журналу "Кибернетика") та "Проблемы управления и информатики" (раніше - журнал "Автоматика") у повному обсязі перекладаються за кордоном.

Уже МЕЛМ довела, що розв'язання складних науково-технічних задач може бути прискорене в сотні і тисячі разів, що можливе розв'язання принципово нових задач, котрі раніше не ставилися; але вона ж (МЕЛМ) висвітлила і труднощі спілкування з ЕОМ.

Остання проблема отримала назву "створення машинного інтелекту" і була пов'язана, насамперед, з апаратною реалізацією в ЕОМ все більш складних операцій обробки нечислової інформації. Щодо розв'язання цієї проблеми був сформульований принцип інтерпретації вхідних мов високого рівня, що вимагав кардинальних змін у структурі машин. Першою машиною, на якій відпрацьовувався цей принцип, була машина "Промінь".

Значним внеском у напрям створення ЕОМ з високим рівнем машинного інтелекту були розробка і промисловий випуск машин серії МІР. Ці машини стали першими професійними машинами. МІР-1 була єдиною машиною у ті роки, яку купили високорозвинені західні країни. ЕОМ МІР ("Промінь", МІР-1, МІР-2, МІР-3, СМ 1410, ЄС 2680) до середини 70-х років були найбільш масовими у країні машинами свого класу.

Визнання нового напряму прийшло не відразу. Життя показало, що це був прорив у майбутнє. ЕОМ серії МІР були, по суті, прототипами сучасних персональних ЕОМ, першими машинами, у яких програміст міг працювати в умовах персонального спілкування з машиною мовою математичних задач.

В 1965 році під керівництвом В.М. Глушкова був розроблений проект універсальної ЕОМ "Україна". На превеликий жаль, він не був завершений із-за недостатньої готовності промисловості. Ідеї, закладені в ЕОМ МІР і "Україна", були на той час найпередовішими в світі; в американських ЕОМ подібні ідеї були реалізовані значно пізніше.

За розробку принципів побудови малих машин для інженерних розрахунків із структурною інтерпретацією мови високого рівня колективу розробників на чолі з В. М. Глушковим у 1968 р. була присуджена перша у країні Державна премія СРСР з обчислювальної техніки .

Розробки інституту кібернетики "МІР", "Дніпро" та ін. привели до розширення обчислювальних засобів і, як вироби, що мають високий попит, фактично сприяли становленню в Україні промисловості обчислювальної техніки.

Крім уже зазначених ЕОМ в інституті були створені термінальний процесор БАРС, клавішні ЕОМ "Іскра 125", "Мрія" "Чайка", "Москва", комутаційна ЕОМ "Нева", ЕОМ СОУ-1, "Експрес", спеціалізовані ЕОМ "Скорпіон", "Оріон", "Ромб" та ін.

Наступним етапом у розвитку обчислювальної техніки було створення ЕОМ з ненейманівською архітектурою. Нові ідеї В.М.Глушкова щодо архітектури та структури спочатку рекурсивної, а потім макроконвейєрної ЕОМ були реалізовані у багатопроцесорних обчислювальних комплексах з макроконвейєрною організацією обчислень ЄС 2701 (1984 р.) та ЄС 1766 (1987 р.).

На жаль, В. М. Глушков уже не зміг побачити дослідні та промислові зразки цих машин, які, за оцінкою Державної комісії, не мали аналогів у світовій практиці.

На той період це були найбільш потужні в СРСР обчислювальні системи, їх продуктивність оцінювалася у півмільярда операцій за секунду. Це були перші ЕОМ, де стала можливою реалізація обчислень з майже лінійним зростанням продуктивності у міру нарощування обчислювальних ресурсів, з динамічною реконфігурацією і масовим паралелізмом.

В. М. Глушкову належить створення загальної теорії цифрових автоматів, що мало першорядне значення для синтезу кібернетичних систем і обчислювальних машин. У 1962р. вийшла в світ його монографія "Синтез цифрових автоматів", у якій була сформульована методика і розроблений формальний математичний апарат, що давав змогу широкому колу розробників ефективно застосовувати абстрактно-автоматні і алгебраїчні методи для розв'язування задач інженерного проектування пристроїв кібернетичної техніки.

У 1964 р. В. М. Глушкову за цикл робіт з теорії автоматів було присуджено Ленінську премію, що було громадським визнанням результатів його роботи не лише як дослідника, а й, значною мірою, як організатора науки. У тому ж році він був обраний дійсним членом Академії наук СРСР.

Віктору Михайловичу Глушкову належить пріоритет у постановці й розвитку ідей проектування ЕОМ на базі алгебро-автоматних моделей. Він сформував низку ідей щодо побудови технологій проектування компонентів обчислювальних систем, у тому числі (вперше) спільного проектування схемного і програмного устаткування ЕОМ.

Був розроблений, зокрема, метод формалізованих технічних завдань, реалізований у системах ПРОЕКТ (автоматизація проектування обчислювальних машин). Ці унікальні за об'ємом і можливостями системи почали розроблятися у кінці 60-х років на базі "малих" систем синтезу цифрових автоматів і розвивалися поряд з дослідженнями теоретичних проблем у цій галузі.

Системи ПРОЕКТ мали великий вплив на спеціалізовані технологічні лінії з розробки автоматичної апаратури. У 1977 р. цикл праць В. М. Глушкова та його учнів з автоматизації проектування був удостоєний Державної премії СРСР.

В. М. Глушков багато працював над перспективними технологіями у галузі програмування, проектування і розробки систем обробки даних. Перші всесоюзні конференції з програмування (1969 р.) і технології програмування (1972р.) проходили у Києві.

У 1969 р. за великі успіхи у розвитку науки і підготовці кадрів В. М. Глушкову присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, а Інститут кібернетики нагороджений найвищим орденом СРСР.

В. М. Глушков розробляв ідеї безпаперової інформатики ("Основи безпаперової інформатики" — саме так називалася його остання монографія, що вийшла у світ у 1982 р.). У цій книзі були описані математичний апарат і комплекс ідей, що стосувалися проблем інформатизації. В. М. Глушков і його однодумці готували громадськість до сприйняття ідей інформатизації, без чого неможливий перехід до постіндустріального суспільства.

В. М. Глушков разом із своїми учнями і соратниками зробив великий внесок у формування і реалізацію ідей створення систем керування, у створення систем організаційного керування, а також у розробку відповідної теорії математичних, програмних і спеціальних технічних засобів для керування технологічними процесами у мікроелектроніці, металургії, хімічній, суднобудівній промисловості.

У 1967 р. було здано в експлуатацію і рекомендовано до масового тиражування першу в країні автоматизовану систему керування (АСК) підприємством з масовим характером виробництва "Львів" на львівському заводі "Електрон". Невдовзі були створені системи "Авангард", "Кунцево", "Чертеж", "Скорость", "Вираж", "Енергія", "Юпітер" та ін.

Не завжди робота по створенню і впровадженню у практику АСК проходила успішно, але це вже не залежало від створювачів АСК. Причини цього явища були в інших сферах. Зрозуміло, проте, що діяльність В. М. Глушкова та його послідовників сприяла більш глибокому розумінню у суспільстві необхідності процесів інформатизації і комп'ютеризації.

Ще на початку 70-х років В.М. Глушковим була висунута ідея створення Кібернетичного центру Академії наук на базі структурних підрозділів Інституту кібернетики. Нині у Кібернетичному центрі, що включає власне Інститут кібернетики імені В. М. Глушкова АН України, Інститут проблем математичних машин і систем (колишнє СКБ ММС) та Інститут програмних систем (колишнє СКТБ ПЗ), працюють 22 члени НАН України, понад 100 докторів і 400 кандидатів наук, серед яких є відомі в світі вчені.

В. М. Глушков багато уваги приділяв філософським аспектам кібернетики. Поряд з розробкою філософського обгрунтування кібернетичних досліджень він багато працював і в галузі нетрадиційної філософії. Одна за одною виходили з друку його праці із флуктуаційної системології, парапсихології, теорії раку, виникнення Всесвіту та ін.

Загальнодержавну автоматизовану систему збору й обробки інформації (ЗДАС) В.М. Глушков вважав головною справою свого життя. Саме в ній він бачив той інструмент, за допомогою якого можна було отримати запас міцності економічної системи держави.

По суті йшлося про створення науково-технічної бази керування економікою країни й організацію інформаційної індустрії, аналогічній тій, яка нині успішно функціонує у провідних країнах Заходу. Безсумнівно, В.М. Глушков розумів, що своїм задумом він кидає виклик звичним канонам керування господарством країни.

Проблема ефективного використання обчислювальної техніки у народному господарстві країни була вперше усвідомлена у 1962 р. Під керівництвом В.М. Глушкова колективом спеціалістів багатьох інститутів був створений ескізний проект Єдиної мережі обчислювальних центрів. Передбачалося побудувати близько ста головних і понад 10 тисяч районних центрів для безперервної обробки, аналізу економічної інформації і прийняття обгрунтованих рішень.

Подібної системи у світі тоді ще не було. Однак цей проект так і не був реалізований, оскільки він не знайшов відповідної підтримки у вищого керівництва країни.

Потім була здійснена велетенська робота з підготовки громадської думки до сприйняття ідей АСК. Нарешті, виникла ідея загальнодержавної автоматизованої системи (ЗДАС). Розпочинаючи створення ЗДАС, В. М. Глушков особисто вивчив роботу понад тисячі об'єктів народного господарства. Серед них — шахти, радгоспи, залізниця, аеропорт, заводи різних галузей, вищі структури державного керування: Держплан, Держпостач, ЦСУ, Мінфін та ін.

В. М. Глушков розрахував, що використання ЗДАС протягом 15 років коштуватиме близько 20 млрд. карбованців. Але за ці ж роки ЗДАС принесе країні більше, ніж 100 млрд. карбованців прибутку. За головну справу свого життя — ЗДАС — В. М. Глушков боровся до останніх днів свого життя. Його публікація "Для всієї країни" у "Правді" від 13 грудня 1981 року була саме про це.

Міжнародна наукова діяльність В. М. Глушкова добре відома. Він неодноразово був членом програмних комітетів таких найвідоміших організацій, як Міжнародна федерація з обробки інформації і автоматичного керування, виконував обов'язки консультанта урядів Болгарії, НДР, ЧРСР, був експертом ООН, суттєво впливав на формування тематики міжнародного інституту прикладного системного аналізу. Багато з його численних наукових статей і монографій було перекладено іноземними мовами. Його запрошували читати лекції до США, Англії, Франції, Іспанії, Італії, Індії, Мексики, Японії та інших країн.

В. М. Глушков був іноземним членом Болгарської (1974 р.), Німецької (НДР, 1975 р.), Польської (1977 р.) академій наук.

В. М. Глушкова завжди цікавили питання, пов'язані з поняттям "щастя для всього людства". Його особисте розуміння "щастя" містило в собі працю в ім'я щастя інших людей. Соціальна система, у якій він працював, була далекою від досконалості, і він прагнув дати рецепти її реформування, щоб наблизити той час, коли всі люди будуть жити щасливо. У численних наукових і публіцистичних статтях і монографіях він висловлював і розробляв велику кількість ідей щодо удосконалення системи державного управління. Багато з цих ідей, що здавалися у його час надто революційними, тепер набули актуального звучання і поступово втілюються у життя.

Помер 30 січня 1982 року. після тяжкої хвороби. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Далецький Юрій Львович

1880 – 1948 р.р.

Юрій Далецький народився в 1926 році в Чернігові. Ще в шкільні роки Юрій Львович виявляв інтерес до математики, читав підручники з аналізу, вирішував завдання. У 17 років, в роки Великої вітчизняної війни, він став солдатом, брав участь у військових діях на Далекому Сході. Після закінчення війни і демобілізації в 1946 році, Далецький поступив на механіко-математичний факультет Київського університету, який закінчив у 1951 році. Вже в студентські роки Юрій Львович активно захопився науковою роботою. Його перші наукові результати були отримані під керівництвом чудового педагога і математика С.Г. Крейна і пов'язані із завданнями теорії диференціальних рівнянь в нескінченно вимірних просторах.

У 1950 році Ю.Л. Далецький приступив до дослідження асимптотичних методів для диференціальних рівнянь з малим параметром в банахових просторах. Він переніс на безконечно мірні простору метод Крилова - Боголюбова асимптотичного розщеплення еволюційних рівнянь з повільно мінливими коефіцієнтами, а також конструкцію Боголюбова – Митропольського інтегральних різноманіть.

Після закінчення університету в 1951р. Ю.Л.Далецький став асистентом Київського політехнічного інституту, а з 1964року - професором. Протягом 46 років Юрій Львович був пов'язаний з КПІ.

Він автор близько 180 статей і книг. Захистив кандидатську та докторську дисертації. Розпочаті в студентські роки дослідження були успішно продовжені в роки його роботи в КПІ. Розвинений в його дослідженнях нескінченно вимірних варіант теорії стійкості Ляпунова і результати по експоненційної дихотомії увійшли в спільну з М.Г. Крейном монографію.

У 1957року Ю.Л. Далецький почав вивчати зв'язки між операторними еволюційними рівняннями і функціональними інтегралами.

Отримані ним результати увійшли в його піонерську статтю, що стала основою його докторської дисертації.

У 1962 Юрій Львович отримав ступінь доктора фізико-математичних наук у Московському Державному університеті. В його дисертації були обґрунтовані формули Фейнмана-Каца для широкого класу параболічних і гіперболічних рівнянь, а також для рівнянь Шредінгера.

Використовуючи мультиплікативне уявлення еволюційного оператора лінійних диференціальних рівнянь, незалежно пізніше Перевідкриття Е.Нельсоном, Ю.Л. Далецький отримав важливий варіант відомої формули для обуреного еволюційного оператора, інший варіант який був знайдений не залежно Х.Троттером.

Пізніше Ю.Л. Далецький і його учні узагальнили це мультиплікативне уявлення, поширивши його на випадок нелінійних рівнянь і застосували його до функціональних інтегралах в просторі розгалужених траєкторій.

Важливим внеском Ю.Л. Далецький в розвиток теорії міри було визначення квазімери в безконечно мірному просторі, яке включає міру Фейнмана. Одночасно з Л.Гроссом, що запропонував визначення нескінченновимірного оператора Лапласа, Юрій Львович ввів визначення загального еліптичного диференціального операторів другого порядку (з перемінними коефіцієнтами), діючого на гладких функціях в гільбертовому просторі. Ґрунтуючись на результатах К.Іто, І.Гіхмана і А.Скорохода, він розвинув теорію стохастичних диференціальних рівнянь в гільбертовому просторі, застосував цю теорію для рішення задачі Коші для нескінченно вимірних параболічних рівнянь, побудувавши імовірнісне подання цього рішення.

Ю.Л. Далецький спільно з С.В.Фоміним працювали над книгою про заходи та диференційних рівняннях у нескінченновимірних просторах. Книга була закінчена одним Ю.Л. Далецьким після смерті С.В.Фоміна. Англійське видання цієї монографії містить кілька додаткових глав, написаних Ю.Л. Далецький і його учнями, присвячених різним аспектам нескінченно вимірної теорії міри, теорії диференціальних рівнянь в нескінченновимірних просторах і стохастичних диференціальних рівнянь в нескінченновимірних просторах.

У 60-х роках Ю. Далецький почав розвивати новий напрямок-теорію стохастичних рівнянь на нескінченновимірних гладких многовидах, витоками якої послужили теорія нескінченновимірних стохастичних рівнянь і геометрія Рімана. Спільно з Я.І. Білопільської він отримав інваріантне опис стохастичних рівнянь Іто на гладких многовидах; застосував його до задачі Коші для квазілінійних параболічних систем в шарах векторних розшарувань, запропонував нескінченно вимірних варіант обчислення Маллявена, а також знайшов достатні умови гладкості перехідних ймовірностей дифузійних процесів на нескінченновимірних гладких многовидах. Отримані результати прояснили диференційно-геометричну природу стохастичних диференціальних рівнянь і увійшли в спільну з Я.І. Білопільської монографію.

У 80-х і 90-х роках Ю.Л. Далецький продовжував дослідження заходів на нескінченновимірних многовидах. Їм була виявлена ​​взаємозв'язок між логарифмічної похідної гладкою заходи та розширеним стохастичним інтегралом, який був введений в різних (але еквівалентних) формах у 1972-1975 роках у роботах Хітсуди, А.В.Скорохода, Ю.Л. Далецький і їх учнів. Згодом для гладких заходів їм був сконструйований біортогональний негауссовских аналог поліномів Ерміта, перетворення Фур'є-Вінера і розкладання Вінера-Іто, а також зазначена конструкція квазі інваріантних заходів на нескінченно вимірних групах Лі. Ця робота по аналогу поліномів Ерміта дала поштовх побудові ‖ біортогонального ‖ підходу до теорії узагальнених функцій нескінченного числа змінних, розвиненого в роботах С. Альбеверіо, Ю.Г. Кондратьєва, Л. Штрайта, Ю.М. Березанського, В.А. Теско і ін. Ю.Л. Далецький завжди був сприйнятливий до нових ідей і досягнень в математиці, йому завжди був цікавий пошук взаємозв'язків між новими і традиційними об'єктами. Вивчаючи сучасні галузі математики, він отримав багато нових результатів. Так, вивчаючи 2- Градуйовані об'єкти, він сконструював 2- Версію формального варіаційного числення Гельфанда - Дикого, довів 2-Версію теореми Дубровіна - Новікова про гідродинамічних гамільтоніаном. Спільно з Р.Н. Кадобянскім запропонував гамільтонів формалізм рівняння Власова для суперчастіц. При вивченні не комутативних диференціальної геометрії, їм був запропонований, спільно з І.М. Гельфандом і Б.Л. Циганом, її градуйований аналог, потім, спільно з Б.Л. Циганом, був отриманий некомутативних аналог операцій над диференціальними формами в коцепях Хохшільда. Ця робота, хоча і залишалася неопублікованою в протязі тривалого часу, вплинула на подальший розвиток некоммутатівной геометрії.

Метою Ю.Л. Далецький і його учнів було вивчення формальної геометрії в різних її аспектах: формальні ряди Лі, формальні операторні ряди, формальні рішення стохастичних диференціальних рівнянь і ін. Вивчаючи операди, він розглянув відповідну бананових версію з нелінійними диференціальними рівняннями і формальної диференціальної геометрією.

Юрій Львович узагальнив формули Ньютона і Тейлора для функціонального операторного числення, а також отримав формули для функцій трикутних операторів, які виявилися невідомими навіть для матриць кінцевої розмірності. Ці формули були застосовані для нелінійних відображень, що діють з класу нелінійних диференціальних рівнянь в клас формальних статечних операторних рядів, в яких множення замінено композицією.

Ю.Л. Далецький щедро ділився своїми великими знаннями зі студентами, учнями, співробітниками, а також з усім математичним співтовариством. Він організував науковий семінар – Алгебраїчні структури в математичній фізиці, де багато молоді київські математики отримали сучасне математичну освіту.

Спільно з А.В. Скороходом, Юрій Львович керував науковим семінаром Випадкові процеси і розподілу в функціональних просторах.

Будучи людиною глибокого, різнобічного освіти, з'єднаного з надзвичайною душевною теплотою, Юрій Далецький володів найбільшим педагогічним даром. Його лекції завжди були дуже емоційними, завжди по суті, завжди неординарні. Вони демонстрували проблеми в дослідженнях і вказували шляхи їх подолання.

Юрій Львович не тільки займався навчанням студентів і аспірантів. Він виховав ціле покоління викладачів, поставив на високий рівень викладання багатьох математичних курсів у Київському політехнічному інституті і в подальшому удосконалив їх систему. Багато хто з його колишніх студентів стали керівниками підприємств, директорами академічних інститутів, деканами факультетів, професорами і академіками.

Ю.Л. Далецкий був керівником 30-і кандидатських та консультантом 8-й докторських дисертацій, членом редакційної колегії журналу ‖ Methods of Functional Analysis Topology ‖, починаючи з першого випуску (1995 р).

За наукову і педагогічну діяльність, Ю.Л. Далецький був обраний в 1992 році дійсним членом (академіком) Національної академії наук України, отримав ряд почесних звань.

Ю.Л.Далецький був дуже яскравою особистістю, яка завжди привертала до себе людей. Він завжди був оточений студентами, колегами та друзями. Його енергійне і оптимістичне ставлення до проблем, не тільки математичним, але й до тих, які він зустрічав у повсякденному житті, було джерелом натхнення для тих, хто знаходився поряд з ним.

Все своє життя Юрій Львович Далецький присвятив науці і педагогічної діяльності.

Ю.Л. Далецький помер 12 грудня 1997 року в Києві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Митропольський

Юрій Олексійович

1917 – 2008 р.р.

Народився 3 січня 1917 року в селі Шишаки нині Гоголівського району Полтавської області. Батько – Митропольський Олексій Савич (1883-1936), учасник Першої світової війни. Мати - Митропольська (Чарниш) Віра Василівна (1885-1947). Дружина - Митропольська (Лихачова) Олександра Іванівна (1920 р. нар.). Син – Митропольський Олексій Юрійович (1942 р. нар.). Дочка – Митропольська Надія Юріївна (1948 р. нар.). У 1932 році Ю.А. Митропольський екстерном закінчив 7-річну школу в Києві і поступив на роботу на Київський консервний завод. У 1938 закінчив 10-й клас середньої школи і в тому ж році вступив на механіко-математичний факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченко. Уперіод навчання дуже серйозно ставився до військових занять: в школі отримав значок «Ворошиловський стрілок» 2-го ступеня, а в університеті закінчив снайперські курси. В день початку Великої Вітчизняної війни Юрій Митропольський пішов до парткому університету і заявив, що він - снайпер і просить направити його в діючу армію. Йому відповіли, що снайперських гвинтівок у них немає, але що за віком він підлягає мобілізації і йому необхідно чекати повістки з військкомату. 7 липня 1941 він був покликаний в армію і направлений в місто Чугуїв, у 39-й запасний автобронетанковий полк. У жовтні 1941 року вийшов наказ наркома оборони С.К. Тимошенко про надання відпустки всім студентам інститутів 4-х і 5-х курсів для закінчення навчання з подальшим спрямуванням їх у військові училища та військові академії. Митропольський попрямував до Казахстану, куди в місто Кзил-Орда був евакуйований Київський університет. У березні 1942 року Юрій Митропольський успішно здав всі іспити в Казахському державному університеті імені С.М. Кірова і був направлений в Рязанське артилерійське училище в місто Талгар, яке закінчив у березні 1943 року і в званні лейтенанта був направлений на Степовий фронт. Тут він опинився в складі 800-го окремого розвідувального артилерійського дивізіону, який увійшов до складу 137-ї артилерійської бригади 1-ї ударної армії 2-гоБілоруського фронту. Ю. Митропольський був призначений начальником пункту обробкиданих, що надходять від спостерігачів зі стереотруби, і встановлення цілей противника. У цій якості, а потім на посаді ад'ютанта командира бригади Юрій Митропольський брав участь у визволенні міст Острів, Псков, Валга, Рига, в розгромі Курляндской угруповання противника. Після демобілізації з 1946 року Ю.А. Митропольський працює в Академії наук України в місті Києві. За цей час працював молодшим науковим співробітником (1946-1948), старшим науковим співробітником в Інституті будівельної механіки АН УРСР (1949-1951). З 1951 року трудився в Інституті математики АН УРСР: старший науковий співробітник (1951-1953), завідувач відділу (1953-1956), заступник директора з наукової частини (1956-1958), директор інституту (1958-1988), почесний директор інституту ( з 1988 року). Одночасно з роботою в Інституті математики він очолював у президії АН УРСР ряд відділень: фізико-математичних наук (1961-1963), математики, механіки і кібернетики (1963-1982), математики і механіки (1982-1986), математики (1986-1990 ). З 1991 року по теперішній час Ю.А. Митропольський – радник президії Національної академії наук України. Одночасно з науковою і науково-організаторською роботою в Академії наук Ю.А. Митропольський багато років працював у Київському державному університеті імені Т.Г. Шевченка доцентом (1949-1951), завідувачем кафедри (1951-1953), професором кафедри диференціальних рівнянь (1954-1989), читав лекції і керував аспірантами, ним підготовлено 100 кандидатів і 25 докторів фізико-математичних наук. За видатні наукові досягнення у 1986 році Указом Президії Верховної Ради СРСР Ю.А. Митропольському присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Він удостоєний Ленінської премії (1965), Державної премії УРСР (1980), Державної премії України (1997), премій НАН України імені видатних академіків: Н.М. Крилова (1969), М.М. Боголюбова (1993), М.А. Лаврентьєва (1999). За цикл робіт «Асимптотичні методи нелінійної механіки» він відзначений Золотою медаллю імені А.М. Ляпунова (1986). У 1977 році президія Академії наук ЧССР нагородив його срібною медаллю «За заслуги перед наукою і людством». Йому присвоєні звання Заслуженого діяча науки Української РСР (1967), почесного доктора Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка (1999), «Почесний Соросівський професор» Соросівського міжнародного благодійного фонду. Герой Соціалістичної Праці Ю.А. Митропольський нагороджений орденами Леніна, Жовтневої Революції, Вітчизняної війни II ступеня, Трудового Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, «Князя Ярослава Мудрого» V ступеня (1997), медалями. У молодості Юрій Олексійович займався водними видами спорту, грав у теніс. Як і раніше, він любить читати класичні твори та історичну літературу. Помер у Києві 14 червня 2008 року. Похований на Байковому кладовищі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Скороход

Анатолій Володимирович

1930 – 2011 р.р.

Анатолій Володимирович Скороход народився 10 вересня 1930 року в місті Нікополі – індустріальному центрі Дніпропетровської області на півдні України. Батько, Володимир Олексійович, – учитель, викладав у школі математику, фізику і астрономію. Мати, Надія Андріївна, крім математики, навчала також історії, літературі, музиці. За свідченням Надії Андріївни, діти (у них було два сини) росли в атмосфері різноманітних зацікавлень батьків, з любов'ю до книг і природи. Ставлення до дітей в сім'ї завжди було уважним і серйозним. Мабуть, не випадково, і молодший син, Валерій, який з раннього дитинства дуже шанобливо ставився до старшого брата, також обрав для себе наукову кар'єру (фізика) і досяг у ній рівня академіка. Батьки працювали переважно в невеличких селах або шахтарських містечках, сім'я часто переїжджала на нове місце роботи. У 1935 році сім'я переїхала до міста Марганець, тут Анатолій пішов до школи. Шкільне навчання було перерване в роки війни, довелося здобувати освіту вдома. У 1946 році, рятуючись від голоду на Наддніпрянщині, сім'я Скороходів тимчасово переїхала на Волинь у місто Ковель. І хоча жити в Ковелі довелося недовго, aле природа цього краю, особливо національний дух людей, залишили глибокий слід у душі Анатолія. В ті роки майбутнє уявлялось йому в романтичному ореолі капітана далекого плавання. Однак через виявлену короткозорість від цієї мрії довелося відмовитися. У 1948 році Скороход закінчує з золотою медаллю середню школу в Ковелі і поступає в Київський університет імені Тараса Шевченка на механіко-математичний факультет. Учитися Анатолію було легко і цікаво. На старших курсах під керівництвом академіка Бориса Володимировича Гнеденка і доцента Йосипа Ілліча Гіхмана (згодом – члена-кореспондента Академії наук України, близького друга і колеги Скорохода по спільній роботі) юнак активно включається в наукову роботу в області теорії ймовірностей. Він одночасно працює над розв'язанням декількох проблем. Закінчуючи університет (1953 рік), Скороход був автором п'яти наукових праць, три з них були опубліковані в провідних журналах “Успехи математических наук”, “Доклады АН СССР”, дві – у збірнику наукових праць студентів Київського університету. Варто також зауважити, що дві з цих ранніх робіт Скорохода вже в 1961 році було перекладено англійською мовою і видано в збірнику “Selected Translations on Mathematical Statistics and Probability”. Того ж 1953 року Скороход поступає в аспірантуру при Київському університеті, звідки його відряджають у Московський університет навчатися під керівництвом професора Є.Б.Динкіна (1953-56 роки). Це був час розквіту досліджень з теорії ймовірностей в Московському університеті, коли закладалися основи теорії випадкових процесів. Навколо Андрія Миколайовича Колмогорова склалася велика група талановитої молоді. В цій групі швидко стала вирізнятися постать молодого київського науковця Анатолія Скорохода. Його глибокі знання і безліч нових цікавих ідей привертали до себе увагу. Кажуть, що молоді колеги цінували кожну можливість (наприклад, стоячи в довжелезній черзі в їдальні університету) поспілкуватися із Скороходом і, як правило, одержували відповідь на своє запитання з тієї чи іншої проблеми. Роботи Скорохода вже цього періоду рясніли оригінальними підходами до вирішень проблем і нестандартними асоціаціями. Саме в цей час він запропонував топологію в просторі функцій без розривів другого роду, яка послужила інструментом для доведення граничних теорем для широкого класу випадкових процесів. У світовій літературі вона має назву топології Скорохода. Широко відомим став і створений ним принципово новий підхід до доведень граничних теорем ( метод одного імовірнісного простору) – прямий імовірнісний метод дослідження, об'єктом якого стали випадкові величини, а не їхні функції розподілу, як це було прийнято раніше. Характерною рисою досліджень Скорохода було прагнення до завершеності результату, знаходження необхідних і достатніх умов для виконання тих чи інших тверджень. Повернувшись у 1957 році з Москви, Скороход почав викладати в Київському університеті, а з 1964 року перейшов працювати завідувачем відділу теорії випадкових процесів в Інституті математики НАН України [В той час назва керівної установи: Академія наук Української РСР], одночасно продовжуючи викладацьку роботу в університеті. Наступні етапи його наукової кар'єри такі: доктор фізико-математичних наук, професор (1963 рік), член-кореспондент НАН України (1967 рік), академік НАН України (1985 рік), член Американської академії мистецтв і наук (2000 рік), лауреат Державних премій України в галузі науки і техніки (1982 і 2003 роки).З самого початку роботи в Київському університеті Скороход вирізнявся неординарністю свого підходу до побудови лекцій, його неперервна творча думка часто спонукала його до експромтів у доведеннях, що робило слухачів співучасниками творчого процесу. З поверненням Скорохода до Києва активізувалася робота наукового семінару з теорії ймовірностей при Київському університеті. Його діалоги з доповідачами, вміння збагнути внутрішню суть проблеми, узагальнити її, визначити можливі слабкі місця в доведенні, побачити несподівані зв'язки з іншими проблемами – перетворили засідання семінару у справжню творчу лабораторію, і кожен, хто прагнув наукової діяльності, намагався виступити на семінарі перед Скороходом. Таким чином, київська школа теорії ймовірностей – яка творилась на цьому семінарі, – є значною мірою результатом творчої активності Скорохода. Перший цикл робіт, які принесли Скороходові широке визнання, присвячено граничним теоремам для випадкових процесів, побудованих за сумами незалежних випадкових величин. Ці роботи стали заключним акордом у серії спроб багатьох математиків узагальнити знаменитий принцип інваріантності Донскера на той випадок, коли граничним виступає довільний процес із незалежними приростами, не обов'язково неперервний. Уже в цьому циклі Скороход продемонстрував неабияку творчу силу, оригінальність мислення. Саме в цих роботах, які до речі склали основу його кандидатської дисертації, були запропоновані і метод одного ймовірнісного простору, і кілька топологій у просторі функцій без розривів 2-го роду, одна з яких набула широкого вжитку і носить тепер його ім'я. Це були винайдені ним же інструменти, за допомогою яких він, ідучи новим, ним же прокладеним шляхом, зумів дати вичерпні відповіді на всі запитання стосовно згаданого вище узагальнення принципу інваріантності Донскера. Уже в цих роботах Скороход явив себе як послідовний прихильник прямих імовірнісних методів розв'язування проблем теорії ймовірностей. У передмові до своєї першої книги “Исследования по теории случайных процессов” (вид-во Київського університету, 1961) він пише, що віддавати перевагу тій чи іншій групі методів – це питання, яке має зміст тільки для конкретної задачі, хоча на користь аналітичного методу говорить його всеохоплюючий характер, а на користь імовірнісних методів – більш тісний зв'язок із суттю проблеми. Теорія стохастичних диференціальних рівнянь є найзначнішим розділом теорії ймовірностей, де панують прямі ймовірнісні методи, і цілком природно, що саме вона привернула увагу Скорохода. Його прихід у цю теорію ознаменувався відразу кількома визначними досягненнями, які вивели його в лідери в цьому напрямі досліджень. Серед цих результатів згадаємо, як ефектно використав Скороход запропонований ним же метод одного імовірнісного простору, щоб довести існування розв'язків стохастичних диференціальних рівнянь за припущення, що їх коефіцієнти є лише неперервними функціями (тобто, можуть не задовольняти умову Ліпшица). Другим важливим напрямом розвитку теорії стохастичних диференціальних рівнянь, у якому роботи Скорохода початку 60-х років були піонерськими, є рівняння для процесів на многовидах з межею. Ці роботи викликали надзвичайний інтерес у багатьох імовірнісних центрах світу і стимулювали цілий ряд видатних досліджень проблеми конструювання згаданих процесів. Сам Скороход також мав нагоду вернутись до цієї проблеми (див. його книгу “Стохастические уравнения для сложных систем”, Наука, Москва, 1983).У цій же книзі Скороход вертається ще до однієї проблеми, яка його цікавила в другій половині 60-х років. Це проблема опису локальної структури всіх неперервних процесів Маркова, або, скажімо, таких, які не мають розривів 2-го роду. Ще в 1966 році він довів, що доволі широкий клас неперервних процесів Маркова випадковою заміною часу зводиться до квазідифузійного процесу. В цитованій вище книзі він побудував стохастичні диференціальні рівняння для квазідифузійних процесів зі значеннями в просторах, структура яких може бути досить складною (це може бути многовид з краєм або многовид зі змінним числом вимірів тощо).У доробку Скорохода 70-х років книги “Интегрирование в гильбертовом пространстве”, “Случайные линейные операторы”, а також написаний разом з Й.І.Гіхманом тритомник “Теория случайных процессов” – фундаментальна монографія, що охоплює тогочасний стан більшості розділів теорії випадкових процесів. Серед понять, які в ті роки ввів Скороход і які тепер стали робочим інструментом не тільки математиків, а й фізиків, розширений стохастичний інтеграл, сильний, ( слабкий ) випадковий лінійний оператор, стохастична напівгрупа. Перше із згаданих понять тепер надзвичайно популярне і часто фігурує в роботах математиків (і фізиків!) як інтеграл Скорохода. Що ж до поняття сильного випадкового лінійного оператора, то його Скороход використав для опису структури різних класів стохастичних напівгрупа. Ці результати ввійшли до книг “Процессы с независимыми приращениями” (друге видання, Наука, Москва, 1986) і “Асимптотические методы теории стохастических дифференциальных уравнений” (Наукова думка, Київ, 1987). У цій другій книзі Скороход дав застосування стохастичних напівгруп до проблеми стійкості стохастичних систем.Внесок Скорохода у формування української школи теорії ймовірностей важко переоцінити. Він підготував 56 кандидатів і 17 докторів наук. Його лекції в Київському університеті з усіх розділів сучасної теорії випадкових процесів значною мірою сприяли високому рівню математичної підготовки студентів. Скороход – автор 23 монографій (більшість з яких негайно перекладались і видавались в інших країнах) і понад 300 статей, надрукованих у провідних наукових журналах. Значну увагу приділяв Скороход популяризації математичних знань серед молоді. Він виступав з численними науково-популярними лекціями, в тому числі і по телебаченню, завжди відкривав своєю лекцією новий навчальний рік Університету юних математиків, що певний час працював при Інституті математики, у 80-х роках здійснив ряд подорожей по Україні з метою популяризації математичних знань та імен видатних українських математиків. Написані ним підручники і науково-популярні книжки (16), виховували смак до математики і до творчої наукової діяльності молоді. Анатолій Володимирович завжди вирізнявся своєю позицією, незалежністю своїх суджень, хоча в роки тоталітарного режиму це було досить небезпечно. У 1968 році за участь у виступі групи представників української інтелігенції на захист конституційних прав громадян Скороходові було заборонено читати лекції студентам, керувати аспірантами. Всіх учасників цієї акції було покарано. Півтора десятка років Анатолію Володимировичу відмовляли у виїзді за кордон для участі в наукових конференціях. Анатолій Володимирович з гідністю переніс вимушене обмеження своїх прав. В тi роки він признавався, що математика рятує його вiд життєвих негараздів. Протягом 1969-82 років він працював особливо плідно. Зазначимо лише, що в цей час було опубліковано 12 книг Скорохода (серед них – у співавторстві з Й.І.Гіхманом, – тритомна монографія “Теория случайных процессов”, а також (у співавторстві) “Справочник по теории вероятностей и математической статистике”). При цьому за цей же період виходять в світ 12 його (частково в співавторстві) науково – популярних книжок. З 1993 року А.В.Скороход працював у Мічіганському університеті (м. Лансінг, штат Мічіган, США), не пориваючи наукових зв'язків з Інститутом математики НАН України. Його наукові праці останніх років пов'язані з дослідженням асимптотичної поведінки динамічних систем, які перебувають під впливом випадкових збурень. Результати цих досліджень склали основу монографії “Random perturbation methods with applications in science and engineering”, написану у співавторстві з Хабібом Салехі і Франком Хоппенштедтом (2002). В цей час він також займався проблемами фінансової математики і разом з Шломо Леванталем опублікував статтю "On the possibility of hedging options in the presence of transaction costs", щобулависокооціненаколегами.Анатолій Володимирович Скороход пішов з життя 3 січня 2011 року в м. Лансінг (Мічіган, США), а 20-го травня 2011 року прах Анатолія Володимировича було захоронено у Києві на Байковому цвинтарі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Самойленко Анатолій Михайлович

1938 р.

Народився 2 січня 1938 р. Потім родина переїхала до м. Малин, де А.Самойленко закінчив середню школу (1955 р). Спочатку його зацікавила романтична наука геологія і він вступив на геологічний факультет Київського університету. Через два роки юнак перейшов на механіко-математичний факультет і глибоко захопився фундаментальним вивченням математичних дисциплін. Цьому сприяв високий рівень творчого викладацького складу факультету. Безпосередніми вчителями його були професори Б.Я.Букреєв, Г.М.Положій, Л.А.Калужний, Б.В.Гнєденко, Ю.О.Митропольський та ін.

З відзнакою закінчивши Київський університет ім. Т.Г.Шевченка (1960 р.), А.М.Самойленко вступив до аспірантури Інституту математики АН України (керівник Ю.О.Митропольський). Кандидатську дисертацію Анатолій Михайлович захистив у 1963 р., а докторську – у 1968 р. Звання професора отримав у 1974 р.

У 1963–1974 рр. і з 1987 р. А.М.Самойленко працює в Інституті математики НАН України (з 1987 р. – завідувач відділу звичайних диференціальних рівнянь, з 1988 – директор інституту). Одночасно з 1967 р. – у Київському університеті (з 1974 – завідувач кафедри) та з 1998 – завідувач кафедри диференціальних рівнянь Національного технічного університету України “КПІ”.

Перші наукові праці вченого з’явились у 1961 р. За короткий час А.М.Самойленко став одним із провідних фахівців з якісної теорії звичайних диференціальних рівнянь і теорії нелінійних коливань. Спираючись на класичні досягнення попередників, він провів оригінальні й глибокі дослідження і побудував теорію збурення інваріантних тороїдальних багато видів динамічних систем, створив нові та розвинув відомі асимптотичні методи нелінійної механіки, розробив теорію багато частотних коливань. Його досягнення у створенні нових напрямів дослідження знайшли міжнародне визнання. У світовій математичній літературі з’явились терміни “функція Гріна-Самойленка”, “чисельно-аналітичний метод Самойленка” та ін. У теорії диференціальних рівнянь розроблено методи асимптотичного інтегрування лінійних систем із повільно змінними коефіцієнтами та виродженнями, завершено обґрунтування чисельно-аналітичного методу дослідження періодичних розв’язків нелінійних диференціальних рівнянь.

Створені ним у співавторстві з учнями монографії стали фундаментальним внеском у розвиток теорії багато частотних коливань, асимптотичних методів. А.М.Самойленко – автор близько 400 наукових праць, у тому числі 30 монографій і 15 навчальних посібників. Багато його праць перекладено іноземними мовами і видано за кордоном. Серед його учнів 26 докторів та 77 кандидатів наук, які успішно працюють у багатьох математичних центрах різних країн. Це відомі українські математики О.П.Бойчук, В.Л.Кулик, Д.І.Мартинюк, І.О.Парасюк, М.О.Перестюк, М.Й.Ронто та ін. Як керівник Інституту математики НАН України Анатолій Михайлович забезпечує продовження та розвиток традиції всесвітньовідомої математичної школи, заснованої акад. М.М.Боголюбовим. Він є академіком-секретарем відділення математики, членом президії НАН України, багато років був президентом Українського математичного товариства, також є членом Американського математичного товариства та інших зарубіжних математичних товариств, президентом Всеукраїнського благодійного фонду сприяння розвитку математичних наук.

Тривалий час А.М.Самойленко є головним редактором видання “Праці Інституту математики НАН України”, заступником головного редактора “Українського математичного журналу”, редактором журналів “Nonlinearmathematical Physics”, “Український математичний вісник” (розповсюджується за кордоном), членом редакційних колегій інших українських і зарубіжних журналів, керівником і учасником багатьох міжнародних наукових конференцій та конгресів, а також Почесним доктором ряду університетів.

Нагороди: Державна премія України (1985, 1996), премії ім. Островського (1968), М.М.Крилова (1981), М.М.Боголюбова (1998), М.О.Лаврентьєва (2001) та М.В.Остроградського (2001), Почесна Грамота Президії Верховної Ради України (1987), звання “Заслужений діяч науки і техніки України” (1998), орден Дружби народів (1984), орден “За заслуги” ІІІ ст. (2001).938 року в с. Потіївка Радомишльського району Житомирської області.