Видатні односельці в історії розбудови Батьківщини І.О.Суковатий

Відділ культури і туризму Нікольської райдержадміністрації

Музей історії села Темрюк Нікольського району Донецької області

Видатні односельці в історії розбудови

Батьківщини.

Іван Олександрович Суковатий. Життя прожите для людей.

Роботу виконала:

Ципльонок Карина Олександрівна

учениця 10 класу

Темрюцької ЗОШ

Темрюк –2016

Зміст

Вступ…………………………………………………………………….3

Розділ 1

Іван Олександрович Суковатий-дитячі та юнацькі роки.

1.1Дитинство і виховання у колі сім’ї…………………………………………………4

1.2Захоплення і дитячі мрії…………………………………………………………………4

1.3Шлях до професійного досягнення……………………………………………….5

1.4Подолання труднощів……………………………………………………………………5

1.5Вплив на досягнення мрії………………………………………………………………6

Розділ 2

На професійній ниві.

2.1 Голова колгоспу «Родина» Шахтарського району…………………………7

2.2Начальник управління сільського господарства Шахтарського району……………………………………………………………………………………………..7

2.3Голова колгоспу «Россия» Володарського району…………………………8

2.4 Розформування колгоспів……………………………………………………………….9

Розділ3

Іван Олександрович Суковатий. Щастя-жити для людей.

3.1 Спогади односельців про Івана Олександровича…………………………9

3.2 Стан вирішення соціальних проблем села та покращення життя людей…………………………………………………………………………………………….10

Висновок……………………………………………………………………………………………..12

Список використаних джерел…………………………………………13

Додатки……………………………………………………………………………………………….13

Вступ

Україна. Країна безкрайнього чистого неба, золотого колосу, родючої землі, широких ланів, квітучих садів. Та найбільше багацтво нашої країни – люди. Вони своїми руками землю роблять родючою, а сади квітучими.

У своїй роботі я хочу розповісти про людину, яка 28 років прожила у моєму рідному селі, якій було заслуговано присвоєне звання почесного громадянина Володарського району (тепер Нікольського). Поряд з ним моя бабуся, Ципльонок Надія Павлівна, пропрацювала  років. Це Суковатий Іван Олександрович. Сьогодні його вже нема. Він пішов з життя у 2010 році. Я намагалася у роботі дослідити внесок Івана Олександровича у розвиток села, як цей розвиток вплинув на життя людей. Іван Олексанрович був неординарною людиною, сомовіданно працював на благо людей.

Я б хотіла зберегти пам’ять і ім’я людини, праця якої достойна високої оцінки, щоб нащадки знали пам’ятали це.

Предмет дослідження: діяльність Івана Олександровича Суковатого у сфері розвитку сільського господарства, на протязі трудового шляху.

Об’єкт дослідження: Іван Олександрович Суковатий-голова колгоспу «Россия» (згодом очолив агроцех №15)

Мета дослідження: на основі матеріалів музею історії с. Темрюк, спогадів односельців, інтерв’ю з Суковатою В.Г. дослідити життєвий шлях Івана Олександровича Суковатого, його внесок у розвиток сільського господарства села, району в період новітньої історії.

Завдання: 1. На основі дослідження життєвого і трудового шляху Іван Олександровича, розкрити значення праці голови колгоспу.

2. розширити знання про стан розвитку сільського господарства у 80ті -2000 роки новітньої історії на основі місцевого матеріалу.

3. осмислити вплив діяльності Івана Олександровича на стан розвитку села, характеризувати його як людину.

Розділ 1

Дитинство і виховання в колі сім’ї

Іван Олександрович Суковатий народився 12 грудня 1938 року в Великій Шишовці Шахтарського району. Його батько, Олександр Іванович,- мав хворе серце, під час Великої Вітчизняної не воював. На окупованій території дуже допомагав радянським солдатам. Після визволення працював головою сільської ради. Валентина Григорівна Суковата згадує: «Був чоловіком з великої букви. О п’ятій годині ранку село завмирало. Всі дорослі жали у полі пшеницю. Олександр Іванович о сьомій іде до сільради по вулиці, заходе в кожний двір, де є діти. Тому їстички зварити накаже, другому – двір підмести, третьому- худобі накосити. Наступного дня перевіряє. У селі для людей він був, як батько. Сім’я де народився Іван, була дивовижною. Дідусь все життя працював ветеринаром. Бабуся була глибоковіруючою людиною, тямущою, коло неї завжди були люди. Мудра, добра, відкрита. Було, піду до неї, побалакаю, як свіжої води нап’юся.»

Мати Івана Олексанровича, Гана Антонівна, все життя працювала дояркою. Чоловік помер у 36 років. Залишилося двоє дітей- Іван і його сестричка. Мати тяжко працювала, щоб вивчити дітей. Дуже дружила вона з Валентиною Лазарівною, матір’ю Валентини- жінки Івана Олександровича, яка працювала у дитсадочку. Бувало, бігає Ваня, підійде до Валі і поцілує в щічку. «Що з них буде?- говорила мама, не підозрюючи, що вони пов’яжуть свої долі на все життя.»

Після війни було дуже важко, скрута, бідність. Писали на газетах. У школі Іван учився добре. Мав хорошу пам’ять, але був дуже непосидющий. Коли допік вчителя, той вигукнув: «В кого ж ти такий удався?! –У своїх батьків- відповів Іван, звісно не в вашого батька!». Така відповідь образила вчителя. Пройшов час, Іван прилюдно, просив пробачення у свого вчителя. Совість мучила Івана. Цей випадок став для нього важким уроком

Захоплення і дитячі мрії.

З раннього дитинства Іван любив село, землю, тварин. Багато працював, особливо на канікулах. Одного разу, Іван був уже в сьомому класі, прийшов голова колгоспу Водониченко. Він доручив відвезти на базарь продати вибраковочних овець, згадує Валентина Григорівна. Вона якраз прибігла, бо не виходила задачка, й почула цю розмову. Мати дуже боялась, переживала, що Іван не упорається. Дядько Юхим, колгоспний водій, привіз на базарь, Івана. Той розсортірував овець на три кучі, виставив ціну (попередньо прорахував, щоб загальна ціна відповідала квитанції) й продав спочатку кращих, потім гірших і згодом-догодяг. В другому кінці базарю ще одна машина з вівцями була. Там продати не змогли. Повернувшись додому, хлопець заслужив подяку голови колгоспу. З того часу його товарищі називали «председателем.»

Після семирічної школи Іван поїхав у Чистяково (нині Торез) і закінчив російську школу, а Валентина- українську. Закінчили десять класів.

-Вань, ти куди підеш? – спитала Валя.  

-Люблю поле, піду на агронома. Батько казав: « Люби Землю. Вона не зрадить!»

Шлях до професійного досягнення

Далі їх шляхи на деякий час розійшлися у досягненні професійної освіти. У 1957р. почався трудовий шлях Івана Олександровича Суковатого. Він розпочав його учнем тракторної бригади №2 колгоспу «Путь к комунізму». Наступний рік навчався в Слав’янську в училищі механізації сільського господарства. З 1961 по 1965 – працював агрономом- садоводом колгоспу «Путь к комунізму.» Освіту агронома отримав заочно в Луганському інституті на відмінно.»

Подолання труднощів.

Валя дуже хотіла стати лікарем. Поїхала до дядька у Сочі, і там п’ять років навчалась в фельдшерсько-акушерському училищі. Тітка була заслуженим лікарем. Були дуже заможними. Жили недалеко від Барської -славетної російської артистки. Валю виховували, водили в ресторан, прищеплювали аристократичні манери і навіть мріяли видати заміж-знайшли підходящу партію із світського суспільства.

Іван писав листи, а тьотя й дядько їх перехоплювали. Одного разу прибираючи у квартирі, Валя знайшла їх, коли вони випали з шкатулки. Потім виїхала на відробітки в Назрань по розподілу попала в Чечено -Інгушетію. В Чечено-Інгушетії, в далекому аулі приходилося нелегко. Жила з санітаркою Асеат у Латорії(Амбулаторії з двох кімнат). Їздила в Назрань , вибивала ліки, необхідні матеріали. Була патріотично налаштована-відпрацювати, як треба – два роки, як того вимагав закон. (Тут майже кожного місяця мінялися фельдшери). Жити серед осетинів, які спустилися з гір до річки Терек після сталінських репресій, було нелегко. Люди жили в землянках. Жінки багато народжували дітей. Дифрерія, туберкульоз, косили багато людей. Жінки були безправні. Керувалися мешканці аула законом «кровной помсти .» Дуже багато жахливих страхіть прийшлося пережити Валі, та вона витримала, бо була дуже вольовою, цілеспрямованою(в своїй сім’ї виховувалася дуже строго, тому була відповідальною).

Жадібно перечитувала листи. Іван писав, що хотів ввести Валентину у новий будинок-два роки будували.  Мама збирала копійку до копієчки. Потім тяжко захворіла і злягла(паралізувало) Він рахував день за днем, щоб забрати Валентину додому. «Валя! Я задихаюсь- благав він. Одного разу після тяжких пологів Валентина прийшла додому( землянка, в ній на підлозі солома, на соломі рогожка, на рогожці лежать малі дітки, і жінка народжує). Побачила валізи, ковбасу, газовану воду, і зрозуміла- приїхав Ваня! Приїхали додому, було невеличке весілля. Згодом випускний у Івана в Луганському іституті. Його друг, Микола Дроздов, умовляв Валентину поїхати(вона була при надії).

Вплив на досягнення мрії

Великий вплив на досягнення мрії Івана мав батько, який дуже любив землю, людей , і цю жагу до землі він передав Іванові. Валентина Григорівна згадує: «Дуже часто після роботи просив мене, щоб поїхали в поле. Говорить: «Я там душею відпочиваю, мені там дихається легше, в мене  наче крила там виростають! Візьме грудочку землі в руку, розітре її і любується: яка є вона масляниста та благодатна! Зернятко з колоска пожує, усміхнеться і радіє безкрайньому полю, як дитина.»

Як і його батько, Іван Олександрович намагався жити для людей. Себе не шкодував, на роботі-горів. Людям-всю душу віддавав. Вставав о чітвертій годині ранку і до пізднього вечора на роботі. Валентина Григорівна згадує: «Вставала на півгодини раніше, готувала сніданок, ставала коло дверей і доки не поїсть-не відпускала.»

Розділ 2

На професійній ниві

Голова колгоспу «Родина» Шахтарського району.

У 1965-1966р Іван Олександрович працював бригадиром тракторної бригади колгоспу «Путь к комунізму.» Потім не за своїм бажанням, а по волі райкома партії став головою колгоспу «Родина» того ж Шахтарського району. За словами Суковатого, на його території було сім шахт і дві тюрьми, і де до нього змінилося п’ять голів колгоспу. Він став працювати не знаючи ні дня ні ночі. І діла пішли в гору, з боргами розрахувалися,, господарство стало міцнішим і сильнішим. Працюючи в цьому колгоспі Іван Олександрович поставив перед собою завдання: відкрити пам’ятник загиблим воїнам у Великій Вітчизняній війні, які обороняли цей населений пункт. І домігся свого. Пам’ятник урочисто був відкритий. Згодом колгосп став мільйонером. Івана Олександровича за самовіддану працю нагородили трьома орденами Трудового Червоного Прапора.

Начальник управління сільського господарства Шахтарського району.

Ізнову не по своїй волі, а по волі райкома висунули Суковатого в заступники голови райради, а потім начальником Шахтарського районного управління сільського господарства. Він не рахувався ні з якими благами. Відмовився від «ведомственной» квартири. Купили будиночок на Мічуріна 40. Там Валентина Григорівна завела квіти і своє невеличке господарство, хазяйнувала, так і жили. Валентина Григорівна згадує «Земля й люди для нього були найголовнішими. Добивався лісу для будівлі будинків колхозпників. Стукав в різні двері, а коли відмовили-поїхав в Москву, отримав дозвіл. Потім прийшло декілька ешелонів лісу для будівництва. Це теж була його перемога!»

Так  Іван І Валентина далаючи труднощі і перешкоди звили своє гніздечко і створили свою сім’ю. У 1965р. у них народився первісток-син Сергій. Моя Голубонько- так звертался Іван до своєї надійної супутності, і оберігав її від всяких негараздів.

У 1980 році Івана Олександровича визвали в обком партії намагались умовити тут працювати. Та відповідь була така: «Для мене кухвайка, ризові чоботи й земля дорожчі за листів паперу!» У 1981р. його знову визвали в обком, і направили в Старченково  Володарського району, Донецької області головою колгоспу «Россия».

Голова колгоспу «Россия» Володарського району Донецької області

Тоді й приїхав з сім’єю Іван Олександрович у наше господарство і 22 роки успішно працював.

Колгосп «Росія» при Суковатому І.О. став не тільки одним із найбільших, але й високодохідних економічносильних сільхозпідприємств. Згадує ветеран праці Володарського району Писсава Василь Володимирович: «На повну силу запрацював, збудованний раніше комлекс з вирощування м’яса яловичини. Зайнявся Іван Олександрович розведенням овець. Для цього в племсовхозі ім. Рози Люксембург Новоазовського району закупив 300 високопородистих овцематок. Вперше в районі в господарстві з негреціким населенням колгосп склав конкуренцію визнаним вівчарям сіл Новоянісоль, Кременівка й Малоянісоль.

Іван Олександрович був справжнім хазяїном. Розвивалося свинарство. У господарстві розводили високопородних свиней породи «Ландрас.» Відвідуючи свиноферму, голова радів чистоті і порядку, поголів’ю вихолених породистих своїх поросят.

Були поливні землі. Загатили греблю, зробили штучне водоймище, тому успішно розвивалося тваринництво, бо була добра кормова база, рослинництво. Господарство займало перші місця в районі за підсумками розвитку. Іван Олександрович працював на перспективу, на покращення продуктивності і рентабельності у колгоспі. Особливе ставлення було до землі. Скільки лісосмуги було закладено для того, щоб захистити її від ерозії та видування. Керівники підрозділів у господарстві знали, що з головою сперичатися марно, бо щоб прийняти рішення він все прорахував на десять кроків вперед. Велику увагу Іван Олександрович приділяв механізації господарства. Був побудований новий машиний двір з  ангарами для стоянки складної техніки, критий тік і складські приміщення, автозаправна станція. Голова колгоспу переймався соціальними проблемами. Був збудований дитячий садок, будувалися будинки для колгоспників. Іван Олександрович викладав гроші в розвиток культури, підтримував школу. Село розквітало з кожним роком.

Реформування колгоспу.

Після зміни керівництва у Радянському Союзі почалася перебудова. Відсутність чіткого плану реформ, привела до кризових явищ, у сільському господарсті. З становленням незалежної України, на жаль, становище не покращилося. Почався процес креміналізації, невизначеність, розгубленість.

Знаходились ділки, які хотіли заволодіти колгоспними землями, погрожували зброєю не один раз, та Іван Олександрович шукав надійне крило під яким можно було захистити колгосп. Піссава В.В згадує: « Треба зауважити, що навіть у роки загальної розрухи і обвала колективних сільгосппідприємств, Іван Олександрович не піддавався психозу, який тоді царював (хоч йому не одноразово погрожували і життя навіть було під загрозою) зумів зберегти колгосп, людей, промислові мощності, тваринницькі ферми с поголов’ям тварин, і тільки тоді, коли вже стало остаточно зрозуміло, що життя не буде, він з погодження колгоспників звернувся до Володимира Семеновича Бойко, і колгосп «Росія» став агроцехом  №15 комбіната Ілліча. 1 березня 2001 року.

Розділ 3

Спогади односельців про Івана Олександровича

Згадує Станіслав Карпович Федоровський (15 р. працював головою сільської ради.) «Коли Іван Олександрович приїхав у колгосп «Росія», він був боржником держави. Борг склав 1мл. 800 тисяч радянських рублів. Заборгував колгосп за будівництво комплексу по відкорму крупної худоби. Іван Олександрович приїхав зрілим керівником. Рано вранці, одівши ризові чоботи, він обходив всі сельхозоб.єкти. Створив дві бригади, щоб наладити ефективну роботу, інші не потрібні ліквідував. Комплекс реконструював і зробив рентабельним.» З часом господарство піднялося на ноги з колін і не тільки виплатило борги, а й заробило свої мільйони. Іван Олександрович умів чути землю. Був дуже засушливий рік. Зерно посіяли в суху землю, через декілька днів пішов дощ, погода сприяла врожаю. Отримали великий врожай пшениці. За словами С.К. Федоровського – це була в один час і чуйна і жорстка людина з особливим талантом керівника, яка народжується один раз в століття.

На початку роботи в колгоспі було дуже велике воровство. Голова колгоспу одягав кухвайку, чоботи, ушанку насував на брови і у вечері йшов по колгоспних об’єктах. Селяни з мішками шниряли коло скирд з сіном. Підійшов Іван Олександрович під видом нужденного чолов’яги. Колгоспниця лаялася, швидко запихаючи сіно в мішок.

-А ти чого мовчиш? – гнівно спитала вона зиркнувши на чолов’ягу і обімліла!

На неї дивився голова колгоспу. По селу пішов розголос. Крадіжки почали ущухати,  а селяни з повагою стали відноситися до Івана Олександровича. Він став депутатом сільської, потім районної ради. Звичайно, найдорожчою була повага людей. Одні побоювалися, але більшість поважали і вважали батьком. Почувалися захищеними, бо коли приходила у двір біда, на допомогу ставав голова колгоспу і ділом, і порадою. 

Скільки років пройшло, а селяни і їх діти Івана Олександровича згадують з вдячністю.
              Згадує Антоніна Максимівна Кашира:

- Іде батько з роботи й прихватив чотири буряка – два в одній руці, два в другій, а тут голова їде, у нього й руки опустилися з переляку.

- У вас корівка є? – спитав голова.

- Так. – відповів батько.

- Так віднесіть їй, вона вам спасибі скаже.

Наш голова колгоспу поважав трударів і не любив ледарів. Знав з кого як спитати. Був людяним. Коли батько смертельно захворів,Іван Олександрович відвідав його, простого трудягу, який самовіддано працював у колгоспі.
Стан вирішення соціальних проблем села та покращення життя людей

Іван Олександрович працював не покладаючи рук. Люди вірили в нього і ставилися с повагою, бо й сам голова поважав людей чесної праці.

Одного разу Валентина Григорівна поскаржилася, що їй важко, Івана Олександровича постійно нема вдома. Він заспокоючи їй сказав:"Зрозумій, я повинен жити для людей".

Витяг зі статті «Заря Приазов’я» 25.09.1984. Родное село

«Мой дом-мое село», де розповідається про високу культури праці наших односельців у часи голововування колгоспом Івана Суковатого.

И ВСТАЛИ ИВЫ У ВОРОТ

….А зайдите на животноводческий комплекс. Вас обрадуют цветы, выращенные руками животноводов не без помощи заведущей Н.П. Цыпленок. Дорожки и проходы посыпаны известью, стены зданий, кормушки побелены. Рабочим выдается специальная одежда. Все основные процессы механизированы.

Многое сделано для работающих. Есть душ, столовая, в красном уголке санпропускника можно отдохнуть у экрана телевизора, почитать газету или прослушать беседу.

Ясно, что высокая культура села и производства -  следствие отношения самих полеводов, механизаторов, животноводов, наконец инженерно технического персонала к делу. В конечном итоге, колгоз «Россия» -  одно из крепких в экономическом отношении хозяйств района. Россияне добиваются высокой урожайности сельхозкультур, радуют успехами в животноводстве.

                                                                           В. Редько.

Згадує голова сільради Федоровський С.К.:" Голова колгоспу дуже велике значення приділяв соціальним проблемам. У колгоспі працювала їдальня, там годували не тільки робітників, але й всіх очолих. Під час збору врожаю три рази на поле вивозили обіди дуже якісні, годували трактористів, комбанерів. Була їдальня на комплексі, магазинчик на току. Вулиці села були чисті і охайні, бо безкоштовно вивозили сміття. Було забезпечення водою, яку підвозили два рази на неділю. При сільському клубі збудували спортивний зал. Там стояли новеньки якісні тренажери, де молодь могла відпочити й зайнятися спортом. Спортивна команда брала участь у різних змаганнях і ставала презером. Одного разу Іван Олександрович навіть переніс наряд для своїх спеціалістів, щоб Федоровський міг звернутися до них для вирішення питать що турбують людей. "Ми повинні поважати владу!" - сказав Іван Олександрович.

У 1993 р. з ініциативи Суковатого було розпочато будівництво храму Святого Іллі, бо старенька церква в селі не вміщувала всіх бажаючих. Всі клопоти лежали на його плечах. Від дуже близько брав до серця проблеми і будівництва, і господарства. 3 січня 1997 р. Храм був відкритий, згодом освячений. Це була дуже велика радість і славетна подія для мешканців не тільки нашого села, а й навколишніх сіл.

Висновок

Іван Олександрович був сильною людиною. Але життєві випробування (смерть дітей, тяжке становище у державі, пошук виходу із кризи колгоспної системи, виснажлива праця, він горів на роботі) привели до тяжкої хвороби. Згодом втратив ногу. Але ніколи він не втрачав любові до життя, любові до людей. Двері його дому завжди були відкриті для односельців.

Кажуть, що людина живе доти, поки про неї пам'ятають. Мешканці села пам'ятають добро, а значить Іван Олександрович Суковатий живе у своїх справах на благо людей. Його життя є прикладом для їнших: сучасників та нащадків. Сьогодні добрим словом його згадують не тільки колгоспники, а й їх діти. Храм Святого Іллі нагадує нам про те, що людьське життя скороминуле, а пам'ять про добрі вчинки вічна.

Список використаних джерел

1.Інтерв’ю з Валентиною Григорівною Суковатою.

2. Інтерв’ю з Станіславом Карповичем Федоровським.

3. Інтерв’ю з Антоніною Максимівною Каширою.

4. Василь Піссава збірка «Чтобы помнили».

5.Василь Піссава збірка «Памяти достойны».