"Відеослово. Знайомство з творчістю Ліни Костенко"

« Я долю собі обирала сама…»

«Доля»-скрипка- танець

Наснився мені чудернацький базар:  (Цибульська)
під небом, у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
а другі — як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш*
А хто — і за мільйони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто — золотом золотим.
А дехто — вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя смутне,
душею покликала очі.
— Ти все одно не візьмеш мене,—
сказала вона неохоче.
— А може, візьму?
— Ти собі затям,—
сказала вона суворо.—
Замене треба платити життям,
а я принесу тобі горе.
— То хто ж ти така?
Як твое ім'я?
Чи варта такої плати?
— Поезія — рідна сестра моя.
Правда людська — наша мати.
І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться —
у мене жодних претензій нема:
до Долі — моєї обраниці. 

• Сьогодні День народження   людини, яка для багатьох уособлює справжню Україну. Яскрава представниця незабутнього й ще не до кінця усвідомленого «феномена шістдесятництва», вона є тим міцним магнітом, що тримає український світ.

-Українській літературі таланить на великих жінок. Поруч з талановитими і легендарними українками постає перед нами ця красива, мудра, мужня, талановита жінка з вічною таємницею в очах...

-У народі кажуть, що 19 березня прилітають з вирію лелеки. Мабуть, саме вони принесли в цей день у далекому 1930 р. в сім’ю ржищівського вчителя дівчинку, яка згодом стала королевою української поезії Ліною Костенко.

- Кажуть, що все з чогось починається. З нічого нічого немає. А де беруть початок  ваша незламність духу й гордість?

-ЇЇ батьки учителювали. На все життя вона  перед собою мала приклад батька — Василя Костенка, він знав 12 мов, які вивчив самотужки. Доброго, розумного, інтелігентного її татка так безцеремонно й брутально принизили, відірвали від сім’ї.

А ось твердість духу вона  перейняла, мабуть, від своєї незламної бабусі. Після  після першого арешту батька мати   від безвиході віддала Ліну  бабусі. А це її риси: говорити лише правду, любити свободу і бути чесною.

-Вона  була дочкою ворога народу, а коли усвідомила, то  на все життя зненавиділа  радянську владу. Батька вперше заарештували, коли вона мала сім місяців, забрали  за якісь там підозри, а коли дівчинці виповнилося сім років, батька посадили за буржуазний націоналізм. Це найпоширеніша стаття, яка давала право знищувати людей без суду й слідства за любов до українського слова, української пісні, до своєї землі.

-В  літературу її привела, мабуть, жага правди. Брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Але її  шлях в літературу не уквітчаний пелюстками троянд. Ліну василівну  не визнали   як митця. Це був сумний період  в історії української літератури взагалі. Хоча й тоді вона  писала. Не зламалася, не зневірилася, не занепала духом, а шліфувала своє поетичне слово. Поетесу піддавали критиці за «аполітичність», пробирали  на ідеологічних  нарадах партійці , дорікали  за «формалістичні викрутаси зі словом»…А потім  був сигнал до погрому покоління шістдесятників.

- Важко їй було дивитись, як гине молода українська культура. Почались арешти української інтелігенції. Ліна Василівна  розуміла, що не в змозі зупинити колесо репресій, але відчайдушно кидалась захищати цвіт української літератури. Вона підписувала листи протестів, звернення… опротестувала наклеп на Чорновола    ..але все менше ставало тих, хто сміливо міг тримати свій голос… Боягузтво…Чини… І Ліна Василівна  замовкла. Пішла у внутрішню, так би мовити, еміграцію.

• І вона не боялась?
•  «Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів», - скаже вона згодом……Звісно, мужності Стуса  не мала, а, може, й мала, але відповідальність за родину, за  двох дітей …  довгий час перебувала в чорних списках.

-З ім’ям Ліни Васлівни пов’язане поняття  «екстремальне народознавство…»

- Це її численні  відрядження до Чорнобильської  зони. Вона  збирала і записувала там фольклор і  поклялась собі, що жодна приказка не зникне, і це на той час стало пріоритетом у її житті.

- Вона має певне визнання в світі.

• Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія». • Почесний доктор Чернівецького національного університету • Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»). • Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені О. Теліги • Нагороджена Почесною відзнакою Президента України і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. Їй присуджено премію імені Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності.Світовий конгрес українців у Торонто нагородив Ліну  Костенко своєю найвищою відзнакою — медаллю Святого Володимира. Але відмовилася від звання Героя України та від премії "Золотий письменник України" за часів президентства Ющенка

• «Політичної біжутерії не ношу!», - впевнено наголошує Ліна Василівна

- Для багатьох шанувальників її поезії Ліна Костенко стала загадковою жінкою з легенди. І світло цієї легенди, як світло високої зірки, долинало навіть тоді, коли поетеса вимушена була мовчати .  А що, власне, читатимуть у третьому тисячолітті? Чи буде цікавим роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли..?» або «Кайдашева сім’я» І.Нечуя-Левицького? Бо «нове життя нового прагне слова».

-Ліна  Костенко вважає, що розумні завжди будуть в моді. А розум – це книги. Тому й переконана, що будуть читати. І класику, і пригоди, і фантастику, і фентезі…Те, що діється тепер у світі, –це кошмар, що приснився людству. Потім його назвуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів.

-"А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни". Ці Ваші слова  дихають глибоким патріотизмом.

- Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер…Ми – ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати...Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є...Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.

-Ліна Костенко – незаперечний моральний авторитет для українців, і за свій вік вона жодного разу не заплямувала себе компромісами з нечесною владою. Сила волі та незламність письменниці вражають. Та зараз, коли наш інформаційний простір засмічений безглуздими дурницями, Ліна Костенко воліє мовчати. І це горде мовчання теж є Вашою позицією?

- Людям не те, що позакладало вуха. Людям позакладало душі….А Світ рятувало Слово. У Великобританії вже більше 50 років у шпиталях лікують поетичними текстами, поетичними записами. У стародавніх цивілізаціях поезія супроводжувала всі сакральні й взагалі значимі для історії народу процеси: народження і смерть, війна і мир, ритуальні свята й наукові відкриття. Це є розуміння мови як складової здоров’я людини, а відтак і здоров’я нації.

(вірші)

1.

Страшні слова, коли вони мовчать,

Коли вони зненацька причаїлись,

Коли не знаєш, з чого їх почать,

 Бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

2.

Життя іде і все без коректур. 
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

-Щирі слова кохання складалися у своєрідні поезії-молитви. Тихим сяйвом для Л. Костенко став Василь Цвіркунов. Крізь шалений осуд суспільства вони спільно пішли крізь життя. Він був інвалідом без ноги, на старенькому „Запорожці“ разом з дружиною об’їхав всю Україну, показав Л. Костенко всю велич рідної країни. У важкий час двоє безробітних мусіли жити скромно, інколи голодували, але рухалися далі крізь чорну смугу тогочасного життя.

3.

Двори стоять у хуртовині айстр.   

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно — відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина,—

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно — музика і час, і

 Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!
 

4.

спини мене отямся і отям       
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю

5. Розкажу тобі думку таємну,     

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, –

на сьогодні, на завтра, назавжди! –

 ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

(Пісні)

Оксана Муха «Вечірнє сонце»

Уривок з «Марусі Чурай»   
...Ну, от я й виросла.
Ловлю себе наслові.
То як, Марусю? Полюбив? Такий?
Я — навіжена. Я — дитя любові.
Мені без неї білий світ глевкий.

Ото за те й судити мене треба.
Всі кари світу будуть замалі.
Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі.

Біднесенький, намучився зі мною.
Веселий був, а я була сумною.
Ласкавий був, розгублений і добрий.
Зайшов за мене, як за чорний обрій.

Гукав мене, а я вже не озвалась.
Заплутався,— сказала: вибирай.
А в нього ж серце навпіл розривалось.
А він Бобренко. Він же не Чурай.

Чурай, той так: побачив свою долю,—
ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.
А що у мене стіни голі,—
повісим костю саджені пістолі
та килим з дірком. І у курені
з тобою буде солодко мені.

А Гриць не так. То розум десь не татків:
— З’єднаєм що, нестатки до нестатків?
Багатому і діти чорт колише,
а бідному і янгол не рідня.
А як землі нам мати не одпише?
А ще ж стягтися треба й на коня.
Подбати мушу про якусь копійку.
Весілля мушу справити, ая.
То ж був один, тепер нас буде двійко.
Аж мати раз не втерпіла моя:
— Що ти все:
мушу, мушу, мушу, мушу?!
Земля, земля... А небо твоє де?
Як будеш так розношувати душу,
вона, гляди, із совісті спаде.

-Ліна Костенко – отака дорогоцінна українська скрипка. Журлива, іронічна, реалістична, романтична, натхненна... Нота змінюється нотою, подиху вже не вистачає, а музика звучить.

-Ти вже все зрозумів про свій час, про свою країну, про свій народ, ти можеш сказати йому все – тільки тебе не чують, але ти все одно граєш, бо цих людей може врятувати тільки твоя музика...

-Звісно, бувають і інші поети. З ними неймовірно цікаво спілкуватися, все їхнє життя – зміна облич і способів існування. Ось тільки читати їх нецікаво.

-Після них залишаються хіба що меморіальні дошки і непрочитані сторінки. Після справжніх поетів залишаються рядки у пам’яті і те відчуття легкості і щастя, яке можуть дати лише справжнє мистецтво, справжнє кохання, справжній біль. Треба просто вміти грати.

-Коли ти вмієш, ти забуваєш про ордени і відзнаки, про церемонії і мітинги, про портрети і газети. Ти просто граєш, музика звучить.

І все на світі треба пережити,     

І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

 Ти знов прийшла, моя печальна музо.
  Не бійся, я не покладаю рук.
  Пливе над світом осінь, як медуза,
  і мокре листя падає на брук.
 

А ти прийшла в легесеньких сандаликах,
  твій плащик ледь прип’ятий на плечі.
  О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,
  така одна-однісінька вночі!
  Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?
  Яким вікам світилася вві млі?
 

 І по якій несповідимій карті
  знаходиш ти поетів на землі?
  Ти їм диктуєш долю, а не вірші.
  Твоє чоло шляхетне і ясне.
  Поети ж є і кращі, й щасливіші.
  Спасибі, що ти вибрала мене.

-Л.Костенко – одна з небагатьох письменників, котра слідом за Шевченком може повторити: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою…». Світ старіє і оновлюється, рухаються планети та зірки, а Ліна Василівна і досі проводить досліди у своїй творчій лабораторії, обрамлюючи слово, як алмаз.

Всі     З Днем народження, Ліно Василівно!

Усе змінилось. Люди і часи.     

Двадцятий вік уже за перелазом.

Глобальне людство хоче ковбаси,

а вже вона з нуклідами і сказом.

Упала тінь на батьківські гроби.

Вже й чорт гидує купувати душі.

В лісах тремтять налякані гриби.

З дерев стрибають підозрілі груші.

Епоха зашморгнулась, як Дункан.

Спиніться, люди. Хоч поставте кому.

Поезія потрібна дивакам.

Поети не потрібні вже нікому.