РЕФЕРАТ

  на тему «Виховання громадянської культури особистості»

ЗМІСТ

ГРОМАДЯНСЬКА КУЛЬТУРА  ОСОБИСТОСТІ…………………..…….…...3

ГРОМАДЯНСЬКА КУЛЬТУРА  ЯК АТРИБУТ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ ……………………..…..…6

ГРОМАДЯНСЬКА КУЛЬТУРА ТА ЇЇ ВИХОВАННЯ:  КОНЦЕПЦІЯ У НАУКОВОМУ ДОРОБКУ СЕРГІЯ РЯБОВА…………………………………11

ВИСНОВОК……………..………………………………………………….........14

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ……………..……………………………….…………15

                   ГРОМАДЯНСЬКА КУЛЬТУРА  ОСОБИСТОСТІ

   Впровадження правових норм у реальну практику суспільних відносин досягається розвитком правової свідомості, свідомості громадян, авторитетом громадської думки і примусовою силою закону за допомогою державних правоохоронних органів. Право виконує в житті суспільства ряд найважливіших соціальних функцій. Основним джерелом права є Конституція. Коли припиняється моральне ставлення до життя, виникає відхиляється від правових норм, що порушує їх поведінку. Воно породжує злочинне свідомість і спотворену антигромадську мораль.

    Громадянська культура і громадянськість - результат громадянського виховання. Громадянськість - моральне якість особистості, що визначає свідоме й активна виконання цивільних обов'язків і боргу перед державою, суспільством, народом; розумне використання своїх громадянських прав, точне дотримання і повагу законів країни, гармонійне прояв патріотичних почуттів і культури міжнаціонального спілкування.

    Громадянське виховання - процес формування поваги до закону і беззаперечного підпорядкування йому, нормам колективного життя, розвиток громадянської самосвідомості, соціальної та політичної відповідальності, культури міжнаціональних відносин, громадянських почуттів і якостей: патріотизму, інтернаціоналізму і національної і расової терпимості, почуття громадянського обов'язку та соціальної відповідальності,  готовності захищати свою батьківщину, відстоювати свої переконання.

    Патріотизм - моральний і політичний принцип, соціальне почуття, змістом якого є любов і відданість батьківщині, гордість за його минуле і сьогодення, прагнення захищати інтереси Батьківщини.

    Інтернаціоналізм - погляди і політика, що виражають збіг корінних інтересів або прагнення до об'єднання різних держав, етносів або їх представників. Об'єктивною основою інтернаціоналізму є процес інтернаціоналізації виробництва, інформаційного обміну, науково-технічного і культурного розвитку.

    Патріотичне виховання здійснюється в процесі включення вихованців в активний творчу працю на благо Батьківщини, формування дбайливого ставлення до історії вітчизни, до його культурної спадщини, до звичаїв і традицій народу; виховання готовності до захисту батьківщини, вивчення звичаїв і культури різних етносів. Важливу роль у патріотичному вихованні відіграє організація роботи з вивчення державних символів: герба, прапора, гімну, символіки інших країн.

    Складовими компонентами громадянського виховання є політичне і правове виховання.

    Політичне виховання - формування політичної свідомості, що відображає відносини між державами, націями, партіями, і  умінь розбиратися в них з духовно-моральних позицій.Здійснюється на принципах: об'єктивності, варіативності, свободи вибору позиції і оцінок в межах загальнолюдських цінностей. Формами політичного виховання можуть бути політичні інформації - оглядові чи тематичні, що інформують про найбільш значущих політичних подіях у нас і за кордоном, що відповідають на виникаючі у школярів питання, але не нав'язувати якихось жорстких оцінок і суджень; політбої, відкриті трибуни, глас народу, політична панорама і т.п .; діяльність клубів, пошукова діяльність по місцях боїв, проведення фестивалів, міжнародних обмінів і зустрічей тощо

     Правове виховання - процес формування правової культури та правової поведінки, що полягає у здійсненні правового всеобучу, розвитку правової свідомості та законослухняної поведінки, подоланні правового нігілізму. Формування правової свідомості та правослухняної поведінки підростаючого покоління - органічна складова частина громадянського виховання. Державою і громадськістю надається велике значення ролі школи у вихованні поваги до закону, високої громадянської активності та відповідальності. Завдання правового виховання: донести до свідомості вихованців вимоги правових норм, домогтися того, щоб ці вимоги придбали для них особистісний сенс, отримали внутрішню санкцію, стали керівництвом в повсякденній поведінці.

    Найважливіший елемент правової свідомості - морально-правові та політичні почуття. Морально-правовим почуттям є глибоке повагу до закону як прояву волі народів. Воно нерозривно пов'язане з почуттям патріотизму, органічно вплітається в патріотичні емоційні переживання.  

     Величезну роль у правовій свідомості людини відіграє відчуття громадянської совісті. Воно є внутрішнім контролером правослухняної поведінки, породжує моральні страждання особистості у випадках порушення закону. Елементом структури правової свідомості є також правове мислення. Воно грунтується на правових знаннях і являє собою вміння оцінювати задуми, вчинки, поведінку людей з точки зору норм права. Правові знання, почуття і мислення у взаємодії здатні розвивати в дитині потреба в правослухняної поведінки і волю, спрямовану на активне дотримання правових норм, боротьбу проти їх порушення. У процесі вивчення дисциплін громадського блоку, в спеціально організованій позакласної та позашкільної діяльності учні поступово оволодівають елементарною юридичною грамотністю, усвідомлюють права, обов'язки і правову відповідальність.

    Вихованцю, схильній до скоєння правопорушень, завжди притаманна певна сукупність перекручених знань, інтересів, потреб, відносин до людей і соціальних цінностей. "Дефективних свідомості - це, звичайно, не технічна дефективність особистості, це дефективність якихось соціальних явищ, соціальних відносин - одним словом, насамперед, зіпсовані відносини між особистістю і суспільством, між вимогами особистості та вимогами суспільства", - вважав А. С . Макаренко.

    ГРОМАДЯНСЬКА КУЛЬТУРА  ЯК АТРИБУТ ГРОМАДЯНСЬКОГО  

                СУСПІЛЬСТВА: РЕТРОСПЕКТИВНИЙ АНАЛІЗ

       Система національного виховання перебуває сьогодні в стані реформува-

н­ня, що актуалізує визначення її основних пріоритетів, складових, виявлення ефективних форм і методів реалізації поставлених перед нею завдань. На цей процес значний відбиток накладають демократичні перетворення, що мають місце в нашій державі, зумовлюючи необхідність переоцінки усталених пог-­ лядів на сутність виховання молодого покоління, внесення відповідних змін до його змісту, які могли б забезпечити вирішення завдань, що висуваються в контексті прямування України до громадянського суспільства.

      З огляду на це, особливої значущості набуває проблема виховання у моло­дого покоління шанування національних традицій, любові до Батьківщини, відданості справі зміцнення державності, сприяння усвідомленню громадян­ського обов'язку на основі національних і загальнолюдських цінностей, фор­мування активної громадянської позиції, утвердження якостей громадянина­ патріота своєї держави. Ці завдання передбачені прагненням України до замі­ни традиційно усталеного тоталітаризму новим, дійсно демократичним уст­роєм, розбудови громадянського суспільства, базованого на засадах гуманіз­му, свободи, верховенства закону і соціальної справедливості.

       Кожне суспільство породжує певний вид культури, який продукує відпо­відні норми поведінки, типи відносин між людьми, ціннісні орієнтації, осо­- бистісні та громадські пріоритети. Не є виключенням і громадянське сус­- пільство, яке, з одного боку, привносить у життєдіяльність соціуму громадян­- ську культуру як невід'ємний свій компонент, а з іншого ­ саморозвивається завдяки набуттю її носіями високого рівня сформованості відповідних рис та якостей. Підтвердження цьому ми знаходимо, аналізуючи погляди античних мисли­телів Сократа, Аристотеля, Платона щодо держави і соціального устрою. До розгляду цих питань зверталися також Дж.Локк, Т.Гоббс, А.Сміт, А.Фергюсон, І.Кант, Гегель та ін. Значна увага проблемам громадянської культури як культури громадян­ського суспільства надавалася українськими діячами кінця ХІХ ст. ­М.Драгомановим і Д.Донцовим. За радянських часів інтерес до цих питань виявляли А.Макаренко, В.Ващенко, В.Сухомлинський.    

      Сьогодні до висвітлення проблем громадянського суспільства, формування в його членів певних громадянських якостей звертаються І.Бех, М.Боришев­ський,О.Докукіна,М.Максименко,В.Сухомлинський, О.Сухомлинська, Ф.Рудич, К.Чорна, М.Шимановський та ін.

       Поняття "громадянська культура" є похідним від більш широкого поняття ­ "культура" (від лат. cultura ­ обробіток, вирощування, виховання, освіта, роз­виток і т.п.) і одним з підвидів соціального її різновиду, що синтезує в собі знання, норми і правила поведінки людини в суспільстві, рівень розвитку   гро­мадянськості у ньому. Найбільш повно громадянськість як інтегративна якість особистості реалі­зуються в громадянському суспільстві.

     Поняття "громадянське суспільство" є відносно новим для вітчизняної нау­кової думки, проте окремі уявлення про нього і реальні прояви можна знайти ще в античні часи. Саме тоді від латинського слова "цивіс" (громадянин) ут­ворилося поняття "цивітас" (суспільство). Проте, для античних філософів громадянське суспільство і держава були взаємозамінними, тобто термін "держава" і "суспільство" ототожнювалися. У працях Сократа, Платона, Аристотеля чітко простежується думка про ви­щість громадянських (суспільних, державних) обов'язків, їхню перевагу над індивідуальними інтересами особистості; досягнення загальної мети мало першість порівняно з прагненнями і бажаннями окремих людей . Звідси громадянська культура, хоча такий термін і не використовувався мис­ лителями, несла в собі ідеї про безумовне підпорядкування індивіда державі, дотримання визначених нею норм буття, переважно в політичній сфері.

      Новий сплеск інтересу до ідеї громадянського суспільства спостерігається у XVII ст. У цей час з'являється теорія громадянського суспільства Дж.Локка.

Саме з неї розпочинається класичне тлумачення цього терміну, хоча він ще поєднується з політичною сферою і не відокремлюється від держави. Грома-­ дянська культура цього періоду може бути визначена як система домовленос-­ тей, свобода переконань і думок, свобода володіння й використання власнос-­ ті, рівність людей між собою, захищеність від чужої сваволі, терпимість,  толе­ рантність у взаємних діях. Запропонований Дж.Локком тип громадян- ського суспільства і характерної для нього культури, суттєво наближається до сучасних визначень цих понять.

      Громадянськість як ознака культури (на відміну від республіканської теорії громадянства античності) набуває ліберальних рис. У її основу покладаються ідеї свободи і прав індивіда, який уперше підноситься над суспільством і державою, наділяється такими основними групами прав, як громадянські, політичні та соціально­-економічні. Проголошується рівність усіх індивідів між собою, тотожність їхніх представницьких прав, незалежно від обов'язків і  обс­тавин .

        Його сучасник Т.Гоббс дотримувався дещо іншої думки стосовно сутності громадянського суспільства і громадянської культури. Він вважав, що прого­лошений Локком стан необмеженої свободи індивіда в користуванні своїми правами може повернути суспільство до його природного стану. Адже право на все фактично означає відсутність права на будь­-що.Т.Гоббс пропонував запровадити громадянський стан (status civilize), що, на його переконання, на­ дало б змоги регулювати невпорядковані відносини між людьми відповідни­ ми законами та нормами. Для цього, стверджував він, люди мають укласти угоду й створити державу, яка стане над суспільством, відчужуючи частину природних прав індивідів. Це і буде громадянське суспільство, яке на відміну від природного, додержавного, характеризу- ватиметься станом людності, що несе в собі громадянську культуру .

      Наприкінці XVIII ­ початку ХІХ ст. на зміну традиційній концепції єдино­го суспільства ­держави приходить концепція, прихильники якої стверджува­ли, що громадянське суспільство відмінне від держави, його не можна ототож­нювати з останньою. На практиці існувало два напрями цієї концепції. При­хильники першої(Дж.Локк,Т.Гоббс,Ж.­Ж.Руссо,А.деТоквіль) відстоювали ліберально-­демократичну модель, виходячи з саморегулюючих можливостей громадянського суспільства, в центрі якого ­ вільна, незалежна особистість. Прихильники другого напряму (І.Кант і Гегель) розвивали етатиську  модель, розглядаючи громадянське суспільство як особливу сферу соціу­му, відмінну від держави, але не протилежну їй. При цьому перевага надавала­ся праву і законам . Кантівське розрізнення культури і цивілізації вперше висуває проблему ав­тентичності між державним станом або соціальним устроєм і культурно­-мо­ральними засадами суспільства.

      Діаметрально протилежної позиції щодо сутності громадянського суспі-льс­тва дотримувався німецький філософ Г.В.Ф.Гегель. Він відстоював необхідність активного втручання держави в економіку, політику, соціальне і духовне життя суспільства. Гегель вважав, що суспільство має бути предметом впливу держави, тоді як остання може ді­яти цілком самостійно; ті, хто має владу, повинні керувати відносинами між людьми. Зміст куль­турної життєдіяльності, за Гегелем, реалізується через участь людини в пуб­лічних і політичних процесах, де всі норми, цінності, вірування, культурні до­магання виходять назовні, дебатуються, порівнюються, осмислюються .

     Середина ХІХ ст. у Західній Європі характеризується появою марксизма. Його основоположники К.Маркс і Ф.Енгельс, переосмисливши філософію античності, середньовіччя і Нового часу, створили власну теорію діалектич-­ ного матеріалізму. Громадянське суспільство в цій теорії постає як сфера   пра­ці, виробництва та обміну, форма класових відносин, породжених капіталіс­ тичним способом виробництва.Реальна дійсність довела утопічність марксистської концепції

      Особливим періодом, позначеним активізацією ролі громадськості  можна вважати 60­-ті роки ХІХ ст. У цей час під впливом революційних подій у Європі, а також антикріпосницької реформи 1861 р. спостерігається пробу -   д­ження інтелектуальних і моральних сил в усіх сферах громадсько­політичного життя. Означене "пробудження" вносило певні зміни в культуру тогочасного суспільства, наповнюючи її зміст громадянським компонентом. Останній мо­же розглядатися як окремі паростки громадянського суспільства, що набували прояву через створення органів місцевого самоврядування (земств); діяль­ність добровільних (недержавних) об'єднань громадян ­ Громад; виникнення громадських рухів і політичних партій, незалежних від державної влади; ство­рення незалежних друкованих ЗМІ; піднесення вагомості громадської думки.

      Започаткована кирило-­ме­фодіївцями ще в 40­-х роках ліберально-­народницька течія, у другій половині ХІХ ст. перетворилася на теорію громадівського соціалізму. Її послідовники (В.Антонович, Б.Грінченко, М.Грушевський, М.Драгоманов, М.Зібер, С.Єфремов та ін.) досить критично ставилися до унітарних державних струк­тур, республіканського централізму, межових проявів націоналізму, які спо­- нукали до примусу особистості, насильства над людиною, обмеження її прав і свобод.

       Громадянська культура у цьому контексті поставала як становлення демократичного мислення, спрямованого на підтримку власної громади, спільноти рівних громадян. Такі погляди неоднозначно сприймалися науковою спільнотою.

       На початку ХХ ст. громадянський виховний ідеал (як результат залучення особистості до громадянської культури) розглядався у форматі моральних й  соціальних вартостей нації, духовно­національних потреб народу .   

       Починаючи з 30-­х років ХХ ст. у силу об'єктивних політичних причин, в      Ук­раїні спостерігається зниження інтересу до проблем громадянського суспільс­тва та характерної йому культури. Одна з причин цього вбачається сучасними науковцями "в безоглядному втручанні держави, тоталітарних режимів ХХ ст. (у цей час виникають фашистські режими ­ в Італії при владі став Муссоліні, у Німеччині ­ Гітлер) у сферу приватного життя громадян.    

      Концепція громадян­ського суспільства стає непопулярною.Теорії громадянського сус­пільства замінюються насильницькими методами вирішення конфліктів, по­дальшої популяризації набувають соціалістичні концепції. На радянському просторі 30-­50­ті роки ХХ ст. були позначені посиленням то­талітаризму. При цьому на офіційному рівні, наприклад у Конституції СРСР 1936р.,проголошувалася доволі широка низка громадянських прав і свобод, але це носило декларативно­-формальний характер, оскільки такі права і свободи ні­чим не гарантувалися. Більш того, в країні насаджувалася істерія боротьби з так званими "ворогами народу", шпигунами, троцькістами і ін. За цих умов, про фор­мування громадянського суспільства і впровадження принципів і норм грома­дянської культури не йшла.

       На цьому тлі окремо виділяється постать видатного педагога В.Сухомлин­ського, який у своїх творах акцентував на необхідності посилення уваги до виховання в молодого покоління громадянських якостей ­ відповідальності за свою землю, сім'ю, колектив, мову, традиції, любові до Батьківщини, місця, де народився. Вагоме місце він надавав усвідомленню людиною своєї належнос­ті до суспільства і потребі діяти відповідно до прийнятих у ньому етичних ви­мог, свободі і толерантності .

       У 80­-х роках увага українського суспільства зосереджується на політичних та економічних проблемах. І лише у 90-­х роках ХХ ст., коли на пострадянсько­му просторі розпочався процес створення самостійних незалежних держав, у тому числі і в Україні, ідеї громадянського суспільства і громадянської культу­ри знову набувають актуальності. Здобуття Україною незалежності не лише відкрило її для світу, а й світ для неї, активізувавши пошуки шляхів активного співробітництва зі світовим співтовариством.  

       Прагнення до такої співдії, відмова від авторитарного уст­рою сприяли усвідомленню необхідності впровадження нової моделі органі­зації суспільства, яка не лише поціновується іншими, а й створює найбільш оптимальні умови для життєдіяльності його членів. Тобто моделі громадян­- ського суспільства, ­ суспільства громадян з високим рівнем розвитку еконо­- мічних, соціальних, культурних і моральних відносин, яке разом з державою створює розвинений правовий простір для розвитку людини, систему забез-­ печення життєдіяльності політичної, економічної, соціальної і духовної сфер, їх відтворення і передачу цінностей від покоління до покоління, вільної реа-­ лізації кожною людиною її природних прав.

    ГРОМАДЯНСЬКА КУЛЬТУРА ТА ЇЇ ВИХОВАННЯ:  КОНЦЕПЦІЯ У    

                  НАУКОВОМУ ДОРОБКУ СЕРГІЯ РЯБОВА

   «Громадянська освіта... у демократичному (а надто в перехідному до демократичного) суспільстві має полягати у культивуванні вартостей прав, свобод і гідності людини, розвитку вміння особистості захищати власні права від зазіхань на них з боку інших людей чи то влади, формуванні громадянської компетентності, прихильності до цінностей демократії, поширенні критичного ставленні людей до уряду й виданих ним постанов і рішень, мотивуванні індивідів до участі у розв’язанні проблем громадського життя»- вважає Сергій Рябов. Наслідком громадянської освіти Рябов вважає формування особистості, яку характеризують наступні риси :

-  відчуття власної гідності, шанування прав людини, вміння їх захищати; - вміння мислити критично й незалежно, вимогливо ставитися до влади;

- відданість демократичним цінностям;

- політична освіченість, компетентність; - знання, визнання і дотримання законів;

 - толерантність і готовність до компромісу, до розв’язання конфліктів шляхом переговорів;

 - участь у спільних справах.

    Завдання громадянської освіти прямо випливають із ідеалу громадянина, охарактеризованого вище. На думку Рябова громадянська освіта у перехідному до демократичного суспільстві повинна відповідати наступним вимогам :

-   вона не повинна перетворюватися на знаряддя політичної боротьби;

   - повинна бути спрямована не лише на надання інформації, а на формування нової системи громадянських цінностей;

 - прихильність до нової системи цінностей повинна формуватися не шляхом примусу, а внаслідок особистої прихильності;

-  з цього випливає завдання «прищеплювати» любов до демократії;

 - громадянська освіта повинна враховувати суперечності у ставленні до наріжних цінностей демократії, а надто суперечливе ставлення членів перехідного суспільства до свободи;

- потрібно усунути уявлення про антагонізм між законом і право і показати, що перший є відбиттям, а не обмеженням останнього;

 - формування свідомої законослухняності, яка полягає у самообмеженні заради суспільного порядку;

 - належить розставити акценти у співвідношенні суспільного порядку, ладу, законів, з одного боку, та влади, з іншого;

 - збільшення кількості осіб з високою відповідальністю як відповідності дій окремих індивідів інтересам громади;

 - формування і стимулювання політичної активності, як готовності, умотивованості і вмінні людей самостійно діяти для захисту й задоволення власних інтересів, впливу на ухвалюванні суспільні рішення;

 - змінна ставлення до влади, що полягає у її розумінні як репрезентативної сили, а не як засобу пригноблення;

- формування розуміння толерантності як терплячого ставлення особистості як до інших, так і до себе.

    Певно, найважливішим аспектом громадянської освіти у перехідному суспільстві, який стосується кожного із наведених завдань, є зміна парадигми сприйняття кожного із елементів громадянськості. Рябов розглядає цю проблему стосовно кожного із завдань. Він описує хибне  розуміння, що існує із комуністичної спадщини. Показує відмінність ліберально-демократичного розуміння. І наводить способи виходу із проблеми через громадянську освіту.

    Формування демократичної культури толерантності передбачає як помилкового ототожнення толерантності з терпимістю і байдужістю до антисоціальних і аморальних проявів.

   Пропоновані Рябовим методики тісно пов’язані з його власним досвідом. Він брав участь у розробці «Короткого політологічного словника», Концепції політичної освіти в Україні, написав навчальні посібники «Основи теорії політики», «Політологічна теорія держави», частину яких присвятив проблемі громадянського суспільства. Його виклад матеріалу характеризується послідовністю і зрозумілістю. Він подає історичні уявлення і факти історичного процесу, що дає зрозуміти важливість і призначення матеріалу, що викладається. Також він пояснює як ці знання можуть згодитися молодому науковцю і громадянину. Теорія держави і політики Рябова просякнута демократичним, громадянськім розумінням їхнього призначення.

    Демократія і демократичні цінності не були порожнім звуком для Сергія Рябова, у їхньому дусі він розуміє громадянськість і громадянську культуру. Свою задачу, вочевидь, він бачив у вихованні молодого покоління незалежної України, при тому він добре усвідомлював опір, що будуть чинити суспільні реакційні сили, в тому числі відголоски радянського менталітету. Вчений писав навчальні матеріали, розробляв концепцію громадянської освіти так, щоб вона була зрозумілою в перехідному суспільстві. Зрозуміло, що формування демократичного суспільства в нашій державі ще не завершено, тому дуже важливі добрі навчальні матеріали, а особливо розуміння напрямку подальшого руху.

                                          ВИСНОВОК

      Події останніх років показали, що громадянська свідомість присутня у частини громадян. На жаль, вона не розповсюджена на все суспільство. На Євромайдан в різних містах України вийшли ті люди, які усвідомлювали своє право на виявлення своїх думок щодо майбутнього розвитку держави. Події, які сталися після цього, надто антиконституційні (ба антигуманні) дії колишнього президента, показали, наскільки в кризовій ситуації знаходилося наше суспільство.

       На мою думку   демократичні свободи громадянського волевиявлення існували формально, але виявилося, що суспільству ще потрібно їх вибороти. Надто мала частка суспільства знала, які права впливати на 59 діяльність держави має людина в демократичному суспільстві. Більшість жила радянськими стандартами.

        Революція Гідності свідчить про прагнення української нації жити в демократичному суспільстві європейського зразка. Але було б наївно вважати, що перетворення відбулися раз і остаточно. Перед українцями все ще стоїть завдання формування демократичного суспільства, і ці перетворення повинні відбуватися з рівня кожного громадянина, адже, демократія починається не з урядів, а з самих людей .

      Коли поштовх даний, потрібно його підтримувати й розвивати. Крім того, громадянське суспільство повинно відтворюватися для власного виживання. Для цього і  слугує громадянська освіта.

                               СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Внукова О. Політична культура як складова громадянського виховання особистості: напрями розвитку // Неперервна професійна освіта: теорія і практика. ­ 2002. ­

 2. Громадянин. ­ Держава. ­ Громадянське виховання: Антологія / Упоряд. М.П.Рагозін, О.В.Сухомлинська. ­ Донецьк, 2001.

3. Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку / За заг. ред. Ф.М.Рудича. ­ К.: Парламентське вид­во, 2006. ­4. Корінна Л.В. Формування громадянських цінностей старшокласників у загальноосвітніх навчальних закладах: Дис. ... канд. пед. наук: 13.00.07 / Житомирський державний ун­т ім.. І.Франка. ­ Житомир, 2004. ­

5. Кульчицька І.О. Виховання духовних цінностей дітей і молоді у творчій спадщині Івана Огієнка. ­ Кам'янець­Подільський: Абетка­НОВА, 2002. 6.Сухомлинський В.О. Народження громадянина// Вибрані твори: В 5­ти т. ­ К.: Рад. школа, 1977. ­

7. Сухомлинський В.О. Як виховати справжню людину // Вибрані твори: В 5 т. ­ К.: Рад. школа, 1976.

8. Рябов С. Г. Особливості громадянської освіти у формуванні політичної культури перехідного суспільства [Електронне джерело] / С. Г. Рябов // Наукові записки НаУКМА. - 2004. - Т. 31: Політичні науки. - Режим доступу: http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/8120/Riabov_Oso blyvosti.pdf.

9. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави / С. Г. Рябов. - К.: Тандем, 1996.(Трансформація гуманітарної освіти в Україні)