Виховна година "Герої не вмирають" (присвячена пам’яті героям Небесної сотні)

Виховна година

Герої не вмирають

(присвячена пам’яті героям Небесної сотні)

Мета: вшанувати пам’ять героїв Небесної сотні, прищеплювати любов до Батьківщини; розвивати бажання стати гідними громадянами України; виховати патріотичну свідомість, національну гордість, любов до України .

Хід заходу

Історія будь-якого народу містить періоди, дати, які є вирішальними і доленосними в його житті. Ми повинні пам’ятати і не забувати героїчні сторінки, коли проливали кров патріоти. Адже хто не знає минулого, той не вартий майбутнього. Україна не раз піднімалася з колін. Побита і ціла в ранах, та нездоланна для ворогів своїх, вона йшла ворогу під кулі, щоб захистити всіх своїх дітей. Терновим шляхом дійшла Україна до сьогоднішніх днів.

21 листопада 2013 року студенти Києва вийшли на Майдан Незалежності в підтримку євроінтеграції за Європейську Україну! Спочатку - це була виключно мирна акція молоді з гаслами: «Україна - це Європа», «Ми-вільні» «Ми хочемо в ЄС». Кількість активістів зростала з дня в день.

22 листопада 2013року заява  влади призупинити підготовку до підписання угоди про Євроінтеграцію сколихнула народ України. По містах почали збиратися студентські протестні акції.

Тим часом Партія регіонів та «Український вибір» на підтримку уряду Януковича  звозить людей зі сходу на антимайдан у Маріїнський парк Києва. Під будинком Уряду України відбулися зіткнення міліції та «тітушок» з мітингувальниками. Понад 1000 бійців Беркуту розпочали штурм Євромайдану на Європейській площі із застосуванням сльозогінного газу. Прихильники євроінтеграції України відбили дві атаки силовиків і відтіснили їх в бік готелю «Дніпро».

У ніч проти 30 листопада близько четвертої години ранку, коли на Майдані Незалежності залишалося до 400 протестувальників, їх оточили озброєні бійці «Беркуту» та здійснили розгін мирного протесту, застосувавши силу. Були застосовані вибухові пакети. Побитих, поранених протестантів прихистив Михайлівський Золотоверхий собор, у якому оперативно розгорнуто медичну службу, операційні блоки.

Збурення в суспільстві наростає. І вже 1 грудня  півмільйона обурених діями влади українців зібрались на Всеукраїнське Віче. До них приєдналися європейські дипломати. Опозиційні сили створюють Штаб Національного Спротиву – координаційний центр Євромайдану.

Хроніка подальших днів свідчить про ще більше наростання всенародного гніву. Після двох місяців мирних протестів підтримка мітингувальників зростала.

19 січня 2014 року у Києві на Народному Віче зібрались десятки тисяч мітингувальників, що висловили своє обурення ухваленню «Законів 16 січня». Поступово мирна акція переросла в жорстке протистояння з міліцією та внутрішніми військами. Беркутівці застосували спецзасоби і, незважаючи на мінусову температуру повітря, водомет.

Події, що відбулися з 19 по 22 січня 2014 року на Майдані, ще називають «Кривава водохреща», або «Вогнехреща». Це була найгарячіша фаза у протистоянні народу і влади.

22 січня на вулиці Грушевського перші загиблі.

Фінальним і найбільш драматичним етапом революції стали події у Києві 18-20 лютого, в ході яких загинуло більше сотні кращих наших синів і дочок.

Замість того,  щоб мирно врегулювати ситуацію, 18 лютого тодішня влада на чолі з президентом Януковичем віддала злочинний наказ застосувати зброю і зробити «зачистку» Майдану, застосовуючи водомети, бронетранспортери і вогнепальну зброю.

20 лютого: «Кривавий четвер»

Проти мирних мітингувальників кинули Внутрішні війська, спецпідрозділ «Беркут», на дахах будинків розмістили снайперів, завозили проплачених «тітушок».

Близько 9-ї ранку Майдан перейшов в наступ і, не зважаючи на шалений обстріл снайперами, швидко повернув всі втрачені 18-го числа позиції і розширив контрольовану зону.

Вони йшли голіруч проти озброєних вишколених беркутівців. А у них під ногами зривалися світло-шумові гранати, довкола свистіли кулі.  Бійці спецпідрозділу «Беркут» застосували спецзасоби, декого розстрілювали впритул, захоплювали і добивали поранених.

На що мітингувальники «відповіли» камінням, бруківкою, яку розбирали прямо з-під ніг, петардами, та «коктейлями Молотова». Із засобів оборони у мітингувальників були тільки саморобні дерев’яні щити,  дерев’яні палиці, барикади, створені з підручних матеріалів  та палаючі автомобільні шини і  їдкий дим, що густою хмарою оповив серце України – Київ..

Найбільш жорстоке та криваве протистояння відбулось на вулиці Інститутській, де, переважно від куль снайперів, загинуло більш ніж півсотні повстанців.

Почались масові розстріли мітингувальників. За різними даними в День скорботи 20 лютого загинуло від 70 до 100 українців.

Кров цих людей стала вироком для злочинної диктатури. Ця «Небесна Сотня» своїм життям викупили свободу для мільйонів українців.

21-22 лютого – повалення режиму Януковича. Він, наче щур, вночі погрузив на кілька «КАМАЗів» нагарбоване у свого народу майно та втік до Росії.

Безсмертні душі вбитих і закатованих відійшли у небеса, але вони вічно житимуть в народній пам’яті, бо «Герої не вмирають!»

Ці люди – справжні герої. Вони загинули як герої і проводжають їх як героїв. В кожному районі, кожному місті й селі зупиняються процесії, що везуть домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі слізьми на очах віддають останню шану героям.

Давня лемківська пісня «Пливе кача по тисині» у виконанні гурту «Пікардійська терція» стала тугою, смутком, не офіційним жалобним Гімном України. Під цей пісенний щем, його багатоголосся тисячі українців прощалися з «Героями Небесної Сотні» і тепер цей твір повів наш народ у  пам’ять про тих, хто навічно впав на Майдані за нашу свободу.

Звучить пісня «Пливе кача»

21 листопада 2014 року президент України Петро Порошенко підписав указ про присвоєння Героям Небесної Сотні звання Героя України.

Біографії героїв Небесної сотні

Ось вони перед вами, Герої Небесної сотні.

Сергій Нігоян

Україномовний. Патріот України і Вірменії. Був ідейним, мав активну життєву позицію, що Україна має бути демократичною. Учасник Євромайдану з 8 грудня 2013 року. Приїхав з власної ініціативи, попередньо не повідомивши батьків. Не підтримував жодного з партійних лідерів, а свій приїзд пояснив так: «зрозумів, що повинен бути за Майдан». На Майдані був охоронцем, жив у наметах разом з протестувальниками з Львівщини та Івано-Франківщини, а також у Будинку профспілок.

Загинув 22 січня 2014 року від поранення спричиненого свинцевою картеччю.  під час подій біля стадіону «Динамо» на Грушевського під час Революції Гідності. Сергія було застрелено близько шостої години ранку, в момент, коли ще тривало перемир'я між мітингувальниками та«Беркутом»^.

Михайло Жизнеєвський

Жизневський Михайло, 25 років, громадянин Білорусі. Виїхав з Білорусі через політичні проблеми. В Україні був бійцем націоналістичної організації «УНА-УНСО». Останнім часом жив і працював у Києві та в Білій Церкві. Входив до самооборони Майдану. В Україні його не знали під справжнім ім'ям, він представлявся Олексієм або Локі — на честь бога скандинавської міфології.

Захоплювався історією, міфологією, лицарським рухом, військовою справою, займався страйкболом. Був у душі бійцем, але не застосовував силу без потреби, мав загострене почуття справедливості. Його характеризували як «особистість сміливу і яскраву». Вважав, що в Україні йому легше жити та працювати, ніж у Білорусі. У Євромайдані брав участь із перших днів на заклик організації УНА-УНСО. Входив до Самооборони Майдану, брав участь в охороні об'єктів Майдану, чергував у наметах, допомагав у роботі УНА-УНСО. Вважався одним з найактивніших членів організації на Євромайдані. Загинув 22 січня 2014 року близько 9-ї години ранку від пострілу мисливською кулею в серце біля стадіону «Динамо» на Грушевського під час Євромайдану.

Юрій Вербицький

На прощання з Юрієм Вербицьким у Львові за приблизними підрахунками прийшли щонайменше п’ять тисяч небайдужих. Він любив гори, фотографію і рок-музику. Ніколи не кидав в біді і абсолютно не цікавився політикою. Те що трапилось в ніч на 21 січня на вулиці Грушевського стало шоком для рідних і друзів чоловіка. Десь тут серед активістів був 51 річний Юрій. Чи то куля чи осколок гранати травмував йому око. Юрій потрапив до Олександрівської лікарні. Його віз товариш-майданівець Ігор Луценко. Та двох активістів викрали просто з лікарняної палати. В лікарні від Юрія залишились тільки куртка і паспорт. Всі надії родичів знайти Юрія живим - розбились, коли почули повідомлення - два тіла знайшли в Бориспільському лісі. І серед них впізнали Юрка. Поховали Юрія на Личаківському цвинтарі, де й хотіла родина. Тепер він - на алеї героїв біля учасників бою під Крутами та вояків УПА.

Ігор Костенко

Ігор Костенко з Небесної сотні став кращим вікіпедистом року за версією засновника Вікіпедії Джиммі Вейлза. Нагорода «Вікіпедист року» присуджується за найбільші досягнення редакторів і авторів онлайн видання. Костенко став першим українцем, який отримав цю нагороду. Активіст Євромайадну був студентом географічного факультету, захоплювався журналістикою. Активно дописував в українську Вікіпедію, за два з половиною роки написав понад 280 статей, зробив більше 1600 правок. Також займався популяризацією редагування української Вікіпедії в соціальних мережах через групу кореспондентів Української Вікіпедії в Facebook, яку він створив і адміністрував.

Ігор Костенко був убитий 20 лютого 2014 року під час протистояння на вулиці Інститутській в Києві.

Назар Войтовий

Навчався на третьому курсі відділення дизайну Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу. Односельці кажуть, що батьки, для яких Назарчик був єдиною дитиною, переживали і не пускали його в Київ. Вважали, що він може підтримувати прагнення людей на краще майбутнє для країни на місцевому Майдані. Але наче якась невидима сила тягнула його у вир подій.

З друзями до Києва прибув пів восьмої ранку, а за дві години на дзвінок від мами замість сина відповіла незнайома жінка із Михайлівського собору, яка повідомила, що Назара вбито пострілом у голову. Снайперська куля влучила хлопцеві в обличчя і вийшла через хребет. Зі слів одногрупників ще в середу, 19 лютого, Назар був на парах, а ввечері мав тільки віднести до автобуса, який їхав на Київ, речі для столичного майдану. В останню хвилину чомусь вирішив, що й сам поїде. Це рішення коштувало йому життя.

Назар наймолодший (17 років) з тих, хто був нагороджений Званням Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно) — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності^.

Гурик Роман Ігорович

Гурик Роман Ігорович, 20 років, протестувальник Євромайдану, студент факультету філософії, Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Герой України.

Готувався до навчання у Гданську — пройшовши відповідні курси, обрав для себе в польському виші спеціальність «навігаторство». Через недобір групи, навчання перенесли на липень 2014-го. Мріяв про вступ у морську академію.

Чотири рази їздив у столицю: вперше у листопаді з друзями з Івано-Франківська та з хресним татом, останній — у суботу, 15 лютого. У середу, 19 лютого, близько 18 години зв'язок із ним обірвався — не було змоги зарядити телефон. Зранку, 20 лютого, близько 10 години батьки почали бити на сполох — телефонували до знайомих майданівців у Києві. Загинув під час загострення протистояння від пострілу снайпера у скроню. Ввечері подзвонив брат матері з Києва і повідомив, що знайшли Романа. Його останній запис на персональній сторінці в соціальній мережі «ВКонтакті»: «Зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На смерть.»

Голоднюк Устим

Голоднюк Устим, 19 років, зі Збаража Тернопільської області. Учасник самооборони, стрілець сотні «Свободи», волонтер «Демократичного Альянсу». Був захисником Майдану з листопада 2013 року. 30 листопада «Беркут» побив його, на потилиці був шрам, наклали 12 швів. Тільки-но зажило, то знову поїхав на Майдан. На Майдані його впізнавали по голубій касці, яку він сам пофарбував, щоб вона нагадувала шолом миротворців ООН.

20 лютого 2014 року отримав вогнепальне поранення зі снайперської гвинтівки, допомагаючи забирати загиблих біля верхнього виходу станцїї метро «Хрещатик». Куля снайпера влучила у праве око. Коли його доправили у готель «Україна», лікарі вже не могли допомогти хлопцю.

Неймовірно пронизливо про Устим написала Ліда Панків: "Він просив кричати «Небо падає» у разі небезпеки на Майдані, аби не налякати людей навколо, щоб дати зрозуміти, що ми у небезпеці!. Тієї ночі я кричала ... Небо падає! Небо падає! Небо падає! Устима, чому ти не сказав, що впадеш замість неба?! Останнє, що ти написавши на сторінці в соцмережі: "Рабів до раю не пускають!". Таких, як ти, Устиме, туди запрошують, Герої потрібні всюди ... Сподіваюсь, ми колись зустрінемось! Тримай для нас небо, хлопче!".

Батько Володимир Голоднюк, колишній міліціонер, сказав: «Я не знаю, чи має Янукович стояти переді мною на колінах, але я знаю точно, що він має сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що він зробив з моєю країною та з моїм сином».

Веремій В’ячеслав

Веремій В’ячеслав, не дожив три дні до свого 34-річчя, український журналіст, кореспондент газети «Вести». У 2003 році закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.Працював журналістом у «Газеті по-київськи», на сайті «Обозреватель», газеті «Сегодня». Він був одним із провідних журналістів видання, писав на гострі соціальні теми, проводив журналістські розслідування.

19 січня 2014 року В’ячеслав отримав поранення лівого ока від світлошумової гранати. У ніч проти 19 лютого В'ячеслав разом із колегою їхали з роботи на таксі додому. На розі Володимирської та Великої Житомирської він помітив озброєних тітушок у камуфляжі та масках і намагався їх сфотографувати з машини. Озброєні люди тут же напали на автомобіль, почали його трощити, витягнули водія та пасажирів. Журналіста з криками «Кого снимал? Зачем снимал?» сильно побили, після чого вистрелили в груди та залишили стікати кров'ю. При цьому присутні на місці працівники міліції залишалися осторонь та не втручалися в події. У В’ячеслава залишилися дружина та син.

Ми закликаємо вас сьогодні згадати у ваших молитвах усіх Героїв, які поклали свої голови за наше майбутнє. Хай пам'ять всіх невинно убитих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі. У жалобі схилимо голови. Вони згасли як зорі.

Нехай кожен з нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню-частинки вічного. А світло цієї свічки хай буде даниною тим, хто навічно пішов   від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою. Вони повинні жити в нашій пам’яті!

(Під відео кліп «Небесна Сотня. Пам'ятаємо...» ведучий запалює свічку і передає її учням по колу. Свічку передають з рук в руки )

Революція Гідності не тільки сколихнула країну хвилею нечуваного патріотизму, а й показала важливість національної ідеї. Нині саме за неї триває боротьба, і те, наскільки ця боротьба буде успішною, залежить від кожного з нас. Наше суспільство здобуло право на зміни, яке маємо сприймати не як дарунок, а як обов’язок діяти,   працювати для гідного життя. Для кожного з нас  настав час усвідомити себе повноцінним господарем цієї держави – вимогливим, як до влади, так і до себе.

Україна пишається справжніми синами й дочками, що своєю боротьбою, творчістю наближали час утворення самостійної держави. Про український народ можна говорити тільки з гордістю, бо він є і волелюбним, і працьовитим, і пісенним, і душевно щедрим, гостинним. Наш народ почав впевнено будувати нову державу, де кожен українець зможе знайти захист і одержати право на розвиток своїх талантів.