Виховна година на тему: "Українська пісня, що об'єднує народи і часи"

 

 

 

 

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

ВИХОВНОГО ЗАХОДУ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тип виховного заходу:  літературно-музичний вечір

Тема: Українська пісня, що об'єднує народи і часи  (із серії «Квітка-душа»)

Мета заходу:

• Ознайомлення учнів з життєвим та творчим шляхом українського композитора М.Леонтовича та історією створення пісні «Щедрик»
• Популяризація українського мистецтва, зокрема пісенного багатства нашого народу;
• залучення учнів до відродження звичаїв та обрядів українського народу, зокрема, обряду колядування під час різдвяних свят;
• розвиток творчих здібностей та обдарувань учнів;
• виховання поваги до обрядової спадщини нашого народу.

Методична мета: використання ІКТ під час проведення виховного заходу

Форми, методи, прийоми: розповідь, аудіо- та відеозаписи, презентація.

Методичне, дидактичне та технічне забезпечення: презентація «Щедрик Леонтовича », комп’ютер, екран, проектор, відеозаписи пісень «Щедрик», «Ґандзя», «Добрий вечір тобі, пане господарю», перший запис «Щедрика», «Українська щедрівочка у виконанні різних країн», «Ой гори, ой світи» з опери «Русалчин Великдень», «Баскетбольний щедрик», мультфільм «Олег Скрипка - Щедрик», відеоуривки з фільмів «ART. ПерсонА. Микола Леонтович. Гімн Різдва», «Музей Миколи Леонтовича», «Щедрик… Перпетуум Мобіле Леонтовича» («Доля випускника», «Про силу кохання до дружини», «Смерть Леонтовича»); виставка літератури «Пісня, яку співає весь світ».

Міжпредметні зв’язки: українська література, кінематограф, музика, народознавство, театральне мистецтво.

 

 

 

 

 

Хід заходу

 

І. Організаційний момент (2 хв.)

1.1. Привітання присутніх

ІІ. Момент актуалізації уваги аудиторії (3 хв.)

2.1. Вступне слово викладача.

2.2. Оголошення теми виховного заходу.

Відеоуривок з пісні «Добрий вечір тобі, пане господарю»

До столу, накритого скатертиною та різними стравами, підходить господиня. Поправляє усе на столі, хвилюється:

– Ось уже і щедрувальники за дверима. Заходьте!

Входять щедрувальники (хлопці і дівчата), ведуть козу.

Дівчина 1.

Господарі добрі, зустрічайте,

Щедрівникам двері відчиняйте.

Відкривайте двері — прийшли щедрівники до оселі.

Пускайте до хати — будемо плясати.

Відкривайте ворота — прийшла коляда.

Прийшли щедрівники — нову звістку принесли.

Хлопець 1.

А ми не самі йдемо, ми козу ведемо.

Де коза ходить — там жито родить,

А де не буває, там вилягає.

Де коза ногою, там сіно копою,

Де коза хвостом, там картопля кущем.

(Коза у цей стрибає, падає на підлогу)

Дівчина 2.

Були в Києві і Луцьку,

Скрізь було по-людськи.

А, як прийшли до вашої хати,

Так стала коза здихати.

Лікар.

Вколю в утробу — забуде про хворобу,

Вколю під хвоста — затанцює гопака,

Вколю під вухо — буде літати, як муха.

Дівчина 3.

Щоб коза встала — дайте кусок сала,

Та 40 градусів води, щоб влити туди і сюди,

Кільце ковбаски, та бубликів в’язку.

Дайте козі ячменю, а нам грошей повну                       жменю.

(Щедрувальники просять гостинців, після чого Коза «видужує»)

Коза.

Я коза периста, мені років 300.

Вам, господарі, бажаю чудового врожаю.

Дівчина 4.

Хай у вас родиться жито-пшениця,

Горох-чечевиця і всяка пашниця.

Внизу корениста, зверху колосиста,

Щоб на майбутній рік було більше ніж торік.

Хлопець 2.

Щоб всього було доволі і в коморі і на столі,

Коноплі — по стелю, сорочка — по землю,

Льон — по коліна,

Щоб у вас, господарі, голова не боліла.

Господиня. Ну то заспівайте ще одну щедрівку.

 

Звучить «Щедрик»

 

Вступне слово викладача. Цю мелодію знають усі, її наспівують і дорослі, і малеча. Одна з найпопулярніших обробок українського композитора та диригента кінця ХІХ – початку ХХ століття Миколи Леонтовича.  Без виконання «Щедрика» («Carol of the Bells», «Ukrainian Bell Carol») в обробці Леонтовича не обходяться зимові свята на жодному континенті. Більше 90 варіантів твору написано у різних куточках світу. Але в українському тексті цієї старовинної пісеньки ні слова про зиму немає – вона народилася ще тоді, коли річний цикл починався з приходом весни, а знаменував його приліт ластівки. Важко сказати, скільки століть вона нараховує… І сталося так, що «Щедрик» об’єднав не тільки країни, але й часи. Ім'я Миколи Леонтовича довго й цілеспрямовано замовчувалося. Але до слави, тим більше – до світової, і сам він, провінційний учитель музики, що отримав свідоцтво регента високого рівня в столичній придворній співочій капелі, ніколи не прагнув. Він просто жив і творив, будучи невід’ємною частиною своєї співочої батьківщини.

 

ІІІ. Основна частина.

Учень 1. 13 грудня 1877 року в поселенні Монастирок біля села Селевинці Брацлавського повіту Подільської губернії в сім’ї потомственого священика Дмитра Феофановича Леонтовича та його дружини Марії Йосипівни народився син Микола. Хлопчик був первістком; слідом за ним на світ з’явилися Олександр, Вікторія, Олена та Марія. Сім’я була музикальна та творча: батько, крім виконання прямих обов’язків сільського пастиря, керував сільським хором, грав на цитрі, віолончелі, скрипці, гітарі, балалайці, фісгармонії… Мати співала і вивчала з дітьми й народні пісні, і романси. Старші Леонтовичі згадували, що Микола, ледь навчившись вимовляти слова, уже співав, намагався підібрати мелодії на струнних інструментах і з малих років збирав сусідських дітей в імпровізований хор, яким сам же й керував.

У десять років хлопчика віддали на навчання до Немирівської гімназії, але провчився він там менше року. Його батько не мав достатньо коштів, тому перевів сина на повний пансіон до Шаргородського початкового духовного училища, де дітей священнослужителів навчали й утримували безкоштовно. Крім основних предметів, там велику увагу приділяли музичній освіті, учили читати складні партитури і співати з аркуша.

У 1892 році за сімейною традицією (як його батько і дід, а згодом – молодший брат) Микола продовжив навчання в Подільській духовній семінарії в Кам’янець-Подільському, де опанував гру на скрипці й фортепіано та вивчив хорові співи. Богословські науки цікавили юнака мало. В атестаті Леонтовича після закінчення навчання було двадцять трійок, а п’ятірка тільки одна – з музики.

Учень 2. Камянець-Подільський у кінці ХІХ століття був великим культурним центром Подільської губернії, сюди приїжджали на гастролі трупи оперних і драматичних театрів. Таємно (це не вважалося підходящим заняттям для семінаристів) Леонтович відвідував міську оперу, де слухав твори Верді, Глінки, Даргомижського й Чайковського.

У роки навчання в семінарії наставником хлопчика став відомий музичний викладач Юхим Богданів, вихованець регентських класів Імператорської придворної співочої капели. Разом з Богдановим Леонтович вперше спробував зробити обробки народних пісень, спираючись на праці Миколи Лисенка. Підсумком цього співробітництва стали народні пісні «Ґандзя», «За Сибіром сонце сходить» та інші.

Лунає пісня «Ґандзя»

У 1898 році помер регент камянець-подільського семінаристського хору, і адміністрація семінарії запропонувала 21-річному студенту Леонтовичу посісти вакантну посаду. Новатор і експериментатор, Микола намагався урізноманітнити репертуар, включаючи до нього світські твори. Це не викликало захоплення керівництва: за нехтування академічною програмою та традиціями альма-матер Леонтовича відсторонили від роботи і змусили повторно пройти курс останнього року навчання. Щоб не втрачати часу даремно, молодий чоловік присвятив цей рік збиранню фольклорних матеріалів у селах Подільської губернії. А перед випуском, у травні 1899 року, все-таки отримав дозвіл виступити зі своїм хором на концерті, присвяченому сторіччю з дня народження Олександра Пушкіна.

Учень 3. Після закінчення семінарії Микола, цього разу порушивши сімейну традицію, відмовився від духовної кар’єри.

Відеоуривок про долю випускника семінарії

Не дивлячись на захоплення своєю роботою, неможливість постійного спілкування с колегами-однодумцями пригнічувала Миколу Дмитровича і змусила його в 1901 році піти зі школи. На деякий час він повернувся до батьківського будинку, а у березні того ж року отримав посаду вчителя церковного співу та чистописання в Тиврівському духовному училищі, де незабаром організував оркестр і хор з учнів та вчителів. Його новаторські педагогічні рішення, відмова від традиційного церковного репертуару на користь українських народних пісень, які складали левову частку шкільного репертуару, викликали осуд з боку деяких колег і вищого керівництва. Дуже швидко на недбайливого педагога повісили ярлик «неблагонадійного», і вже за рік Леонтовичу знову довелося змінити місце роботи. Згодом композитора ще не раз штовхали на переїзд як фінансові негаразди, так і потяг до самореалізації.

У Тиврові в 1901 році Леонтович познайомився з Клавдією Ферапонтівною Жовткевич, родичкою колеги по училищу. Дівчина виросла в інтелігентній сім'ї у Петербурзі, а її брат, на ті часи уже відомий скульптор Олександр Жовткевич, жив і працював у Франції. Микола писав коханій довгі й ніжні листи.

Відеоуривок про силу кохання до дружини

Не зважаючи на скромне походження Леонтовича і ще більш скромне становище в суспільстві, Клавдія не побоялися відповісти згодою на його пропозицію, і 22 березня 1902 року відбулося весілля. Через рік у сім'ї з'явилася дочка Галина, а трохи згодом – Євгенія.

Учень 4. Після весілля Леонтович опинився у Вінниці, куди його запросили працювати вчителем музики в церковно-учительській школі. У місті композитор став центральною фігурою музичного і культурного життя, до нього тягнулися як любителі, так і професійні музиканти.

Але і у Вінниці композитору не вистачало можливостей вдосконалювати і відточувати свої професійні вміння. У місцевих газетах він розмістив оголошення: «Хто має звання вільного художника з теорії композиції або є учнем старшого класу консерваторії, або отримав атестат про закінчення фуги, запрошується давати мені уроки з контрапункту та фуги». Оголошення залишилося без відповіді, і в 1903 році за порадою дружини Леонтович поїхав до Петербурга.

Столична придворна співоча капела вважалася однією з найсильніших «хорових академій» в імперії. Там у російського композитора Семена Бармотіна Микола Дмитрович брав уроки теорії музики, поліфонії й гармонії, а з композитором Олексієм Пузиревським займався хоровим аранжуванням. Через рік, 22 квітня 1904 року, композитор склав іспити і отримав свідоцтво регента вищого рівня. Після повернення з Петербурга Леонтовичам через розбіжності з адміністрацією Вінницької церковно-учительської школи знову довелося переїхати, цього разу – до пристанційного селища Гришино (територія сучасної Донецької області), де голова сім'ї отримав посаду в залізничній школі.

Учень 5. У Гришино Леонтовичі зустріли революцію 1905 року. Деякі біографи сходяться у думці, що Микола Дмитрович був причетний до поширення нелегальної літератури. Правда це чи ні, але після революційних подій ставлення керівництва школи до Леонтовича настільки погіршилося, що йому знову довелося шукати нове місце роботи. Весною 1908 року сім’я повернулася на рідна Поділля, і там, у містечку Тульчин, композитор став викладати співи у жіночому єпархіальному училищі.

Саме тут, у Тульчині Леонтович створить третю редакцію свого знаменитого «Щедрика», саме тут він є таким, яким знаємо його ми.

Після успіху «Щедрика» в колах музичної інтелігенції зросла цікавість до Леонтовича. На запрошення Кошиця і композитора Стеценка в 1919 році Микола Дмитрович із сім’єю переїхав до Києва і оселився у квартирі родичів. Велика кількість хорових творів Леонтовича було включено до репертуару столичних вокальних колективів, а сам композитор отримав пропозицію викладати в музично-драматичному інституті імені М.Лисенка і народній консерваторії, де працювали у той час композитор Григорій Верьовка та диригент Сергій Протопопов.

Під час захоплення Києва 31 серпня 1919 року денікінцями, які переслідували українську інтелігенцію, змушений був утікати до Тульчина.

Для композитора це була трагедія і великий крок назад: у провінційному містечку не було ні потрібного культурного оточення, ні можливостей продовжувати самоосвіту.

Учень 6. 1919-1921 роки були особливо важкими для сім'ї Леонтовичів – як і для всіх жителів країни. Грошей не вистачало ні на їжу, ні на одяг. Дочка Миколи Дмитровича згадувала: «Батьки часто на свята відправляли мене погостювати до дідуся, у надії, що повернувшись, я принесу яких-небудь продуктів…»

А композитор писав оперу «На Русалчин Великдень» за однойменною казкою Бориса Грінченка.

Відеоуривок «На Русалчин Великдень»

Працювати, не маючи під рукою ні оркестру, ні повноцінного хору, було важко. У 1920 році до Тульчина приїхала на гастролі Друга подорожуюча капела Дніпросоюзу, якою керував Кирило Стеценко й поет (а тоді ще й регент) Павло Тичина. Леонтович запросив їх до себе і попросив оцінити уже закінчені фрагменти опери. Обом музика дуже сподобалася, а скромність і невпевненість Леонтовича у своїх силах вразила Тичину до глибини душі. Підтримка надихнула композитора, він мав намір закінчити оперу і везти її до Києва.

Лібрето, на прохання Леонтовича, писала Надія Танашевич, обдарована поетеса і фольклористка. У січні 1921 року композитор відправився у «відрядження» до Танашевичів, збираючись також провідати у тих місцях свого батька і друга по єпархіальному училищу Я.Греха.

У тому ж місяці Стеценко повідомляв Леонтовичу у листі: «У Києві є новини: Глієр поїхав до Москви, мене вибрали в Консерваторію професором, організовується українська опера… Пишіть же і закінчуйте Ваш «Русалчин Великдень». Тут усі з нетерпінням чекають його…»

Цього листа Микола Дмитрович прочитати вже не встиг.

Відеоуривок про загибель Леонтовича

 

Викладач. Микола Леонтович відійшов у вічність у розквіті сил. Куля зловорожого чекіста обірвала його життя і високоталановиту творчість. Але й та музична спадщина, яку він залишив, навічно вписала його ім΄я в українську і світову музичну культуру.

З особливим натхненням працював композитор над хоровими мініатюрами, над обробкою церковних, обрядових, історичних, чумацьких, жартівливих, танцювальних, ігрових пісень. Вони й сьогодні з нами, постійно звучать і на радіохвилях, і з телеекранів, і в концертних програмах. Назвемо лише кілька з них: «Козака несуть», «Дударик», «Женчичок-бренчичок», «Гаю, гаю, зелен розмаю», «Гандзя», «Ой зійшла зоря», «Летіла зозуля», «Ой горе тій чайці», «Ой з-за гори кам΄яної», «Ой у лісі при дорозі», «Мала мати одну дочку»... Вийшовши з глибин народної пісенної творчості і пройшовши через талановите композиторське аранжування, ці пісні зазвучали з новою силою, новою поліфонічністю і виразністю, яким непідвладний час.

Та навіть у цьому щедрому пісенному доробку композитора виділяється така хорова мініатюра, як «Щедрик». Дивовижна річ: композитор працював над цим твором, шліфував його впродовж майже всього свого життя.

Учень 7. Сам текст пісні був складений ще за язичницьких часів. Можливо, у багатьох виникало питання: чому в щедрівці прилетіла саме ластівка? Відповідь проста: язичницький новий рік святкувався на весняне рівнодення. Тоді ж виконувалися і новорічні щедрівки, і тоді ж поверталися ластівки з вирію. Знайшов текст народної щедрівки Микола Леонтович випадково у селі Чукове Брацлавського повіту на Вінниччині. Він всього лише написав геніальну музику, нічого більше. Проте всесвітньо відома обробка «Щедрик» належить до тих, над якими митці працюють майже усе своє життя.  Перша редакція «Щедрика» була написана ще до 1901 – 1902 років, друга редакція була написана протягом 1904 – 1906. Третя редакція з’явилася у 1914 році, а четверта – два роки пізніше. І п’ята з’явилася у 1919 році.

Уперше «Щедрик» виконав хор Київського університету у 1916 році.

Перший запис «Щедрика»

У «Щедрику» співається про ластівку, яка прилетіла до господаря, щоб сповістити про новий рік. Згідно з популярною, але не точною інтерпретацією український оригінал опирається на старослов’янську легенду, що кожен звір прославляв Ісуса Христа в ніч, коли він народився. Ця щедрівка має дещо не характерні риси для різдвяної пісні, бо виконується вона в мінорному ладі, у дуже швидкому темпі і є дуже короткою. Напевне, в цьому і є свій певний шарм українського «Щедрика». Як відомо, «Щедрика» знали в Україні і до Леонтовича, його досить часто співали, особливо в Центральній Україні. І композитори зверталися не раз. Але саме Микола Дмитрович зміг цю щедрівку перетворити у шедевр. Він пише ночами пошепки, аби не збудити своєї дружини і двох донечок. У постійній скруті, у пошуках роботи, натхнення. У своєму щоденнику у ті часи Леонтович напише: «Я не скаржуся. Для справжнього митця життєвим заповітом повинна бути праця на повну силу за будь-яких обставин».

Учень 8. На останні гроші, які допомагали збирати усі хористи, Леонтович і сам Симон Петлюра, хорова капела Олександра Кошиця вирушила прославляти українську пісню на Захід. Та Леонтович не наважується поїхати, бо в Україну прийшли більшовики. Настають нелегкі часи.

Микола Дмитрович залишається в Тульчині, а «Щедрик» весняною ластівкою летить за кордон. 9 травня 1919 року український колектив дає перший концерт у Празі. Після концерту відомий словацький критик і композитор Зденек Неєдли скаже: «В особі Леонтовича – ми маємо невідому сторінку світової музики, яка постала з народної пісні».

Далі «Щедрика» вітають у Франції, Австрії, Німеччині і в Америці. 4 жовтня у 1922 році відбувся перший концерт хору Кошиця у Нью-Йорку. Овації у Карнегі Холі лунали і лунали. У 1936 році американець українського походження Пітер Вільговський, який працював керівником симфонічного оркестру «Ен Бі Сі» переклав «Щедрика» англійською мовою. Текст практично не має нічого спільного з українським варіантом, однак саме в такому варіанті пісня отримала всесвітню славу. Вона нагадувала Вільговському передзвін, і саме цей образ описано у віршах пісні під новою назвою «Колядка дзвонів», або ж «Carol of the Bells». Відтак маленьке українське диво розійшлося по всіх континентах.

На даний час українську щедрівку інтерпретують по-різному, вона звучить у різних серіалах та кінофільмах: «Гаррі Поттер», «Сам удома», «Міцний горішок», «Сімейка Адамсів» та інших. Вона лунає і акустично, і у виконанні хорів, і навіть у виконанні рок-колективів.

Лунає «Щедрик» у виконанні різних країн»

Учень 7. «Щедрик», який американська музична група «Pink Martin» виконала українською мовою, взяла його до свого однойменного альбому «Joy to the World». І до свого альбому щедрівку взяв і канадійський гурт «Barenaked Ladies». А кавер-версію щедрівки у сучасному техно-денс стилі вмить стала культовою класикою в андеграунді. І є навіть ось таке незвичне виконання «Щедрика»

Перегляд баскетбольного «Щедрика»

Учень 8. Власну версію композиції “Щедрик” записав Олег Скрипка. Музичний запис відбувався в студії на території Печерської Лаври за участю музикантів «Лє Гранд Оркестру» і Тараса та Олі Чубай.

Кліп реалізував режисер-мультиплікатор Степан Коваль, який створив справжнє новорічне міні-кіно, виконане в жанрі пластилінової 3D-анімації.

Сценарій фільму, написаний професійним казкарем Сашком Лірником, – це різдвяна історія маленького хлопчика, який знайомиться з найголовнішим святом на Землі, подорожуючи в часі із сучасного міста до стародавнього казкового села, де сірі будні розквітають барвистими фарбами радості – дорослі обертаються на дітей, а діти виростають та стають добрими людьми...

Перегляд мультфільма «Щедрик»

 

ІV. Заключна частина.

Заключне слово викладача.

«Він – ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе мережива із шовку. Його техніка … настільки «ажурна», ніби тонка різьба із золота,  прикрашена самоцвітним камінням. Леонтович бере невеличку річ… і так вичеканить, що диву даєшся: маленьку простеньку мелодію він розгорне на широку картину з безліччю найрізноманітніших фарб», - так говорив відомий український композитор і друг Миколи Дмитровича Кирило Стеценко. І хоч сам Леонтович казав, що не вважав себе талановитим композитором, не вірте: він геній української пісні, а його вічний гімн Різдва «Щедрик» святкує уже сторіччя.

Ось так українська щедрівка після добрих побажань увійшла у фонд української музичної культури, і не тільки. Ця надзвичайно красива обробка прославляє своїх авторів на увесь світ. Легка мелодія із чотирьох звуків стала найактуальнішою під час новорічно-різдвяних свят. «Щедрик» Микола Леонтовича ще раз підкреслює те, що нам є чим пишатися.