Виховна година «Ніхто не забутий, ніщо не забуто…»

Сценарій «Ніхто не забутий, ніщо не забуто…»

 

1. Читає  учениця вірш А. Ванштейна

                     

                  НЕТ, НЕ ЗАБУДЕМ НИКОГДА

                        В селе Михайловка стоит

                                   Из камня серый монолит.

                                   Здесь, на украинской земле,

                                   О многом он поведал мне:

                                   Как всех детдомовских ребят

                                   Поставили фашисты в ряд

                                   Как поливали их свинцом

                                    И слышен долго был потом

                                    Надрывный детский стон и крик.

                           

                                       К солдатским я смертям привык, 

                                       Их было много на войне,

                                       Но так не рвали душу мне.

                                       Нет, не забудем никогда

                                       Мы те кровавые года.

                                       Звериный облик палачей,

                                        Казнящих матерей, детей.

                                        И леденящий душу крик,

                                        Что болью детскою проник…

                                         Пусть всем гранитный монумент

                                         Напомнит быль далеких лет.

       

                                                                    

2. Виступ сільського голови

 

3. Виступ гостей

 

4. Трагедія села Михайлівки – історичні відомості про подію

1-ий ведучий. Пильно придивися, товарищу, і навіки вкарбуй в своїй пам’яті це зображення на пам’ятнику жертвам фашизму. Його автор, запорізький скульптор, Григорій Микитович Кропівко, увічнив частку людської трагедії, яка трапилася близько села Михайлівка в 1942 році.

2 –ий ведучий. В дитячому будинку села Михайлівки, що на Томаківщині у Дніпропетровській області жили й виховувались діти – сироти. Батьківщина замінила їм батьків, дбала про те, щоб здійснилися мрії юних. Адже в нашій країні немає знедолених дітей.

     В жаркий червневий день 1941 року над Михайлівкою сходило сонце, але звістка, важка як свинець, про віроломний напад фашистської Німеччини, краяла й дитячі серця.

     Все рідше чувся сміх дітей. А коли німці увійшли в село й зовсім замовк. В дитячому будинку поселився голод і холод. І зрозуміла дітвора, що насунулася біда. Діти зрозуміли, що німецькі загарбники несуть радянським людям знущання, кров і смерть. Коли якийсь малюк, прокинувшись вночі, просив їсти, його лякають: «Не кричи, а то прийде німець».

     1-ий ведучий. А незабаром стало найстрашніше. Був березень 1942 року. Рано – вранці до дитячого будинку підкотили дві кінні підводи. Брязкаючи збруєю і гримлячи кованими чобітьми, німці ввалилися до дитячих спалень. Малюки від страху збилися в кутки, не розуміючи, чого хочуть від них ці злі люди. Перекладач, намагаючись надати обличчю лагідного виразу, сказав дітям: «Збирайтеся на нову квартиру. Пан комендант турбується про вас і хоче показати, як німці люблять дітей».

      2-ий ведучий. В кінці села німці повернули колону до протитанкового рову. До свідомості старший  дітей дійшло, яку «нову квартиру» приготували їм гітлерівці. Діти зрозуміли, що їх привезли на розстріл, і гнівний протест охопив дитячі серця. На порозі смерті діти співали про Батьківщину, яка дала їм щасливе дитинство. Так прощалися з життям юні патріоти.

      1-ий ведучий. Поліцаї зіштовхували дітей в рів чи кидали вхопивши за руки і ноги, а німці розстрілювали їх з автоматів. Багато із скинутих у рів були живі і важко поранені. Три доби стогнала жива могила. В страшних муках жило село. Але ніхто не міг врятувати напівживих дітей, бо вбивці залишили біля могили своїх прихвоснів, поліцаїв, які прострілювали всю могилу. На другий і третій день фашисти знову проходили до рову й добивали беззахисних дітей, які ще подавали ознаки життя.

      2-ий ведучий. 8 січня 1944 року, після визволення села Михайлівки 82 – ою гвардійською стрілецькою дивізією було проведено розслідування і складено акт про звірства фашистських загарбників. До розкопки дитячих трупів було залучено 150 чоловік. Встановлено, що окупанти по – звірячому розстріляли 126 дітей віком від 2, 5 до 16 років. У багатьох були переломані кінцівки, пробиті черепи. Знайдено ложки, котелки, дитячі іграшки.

     1-ий ведучий. Як не намагалися фашистські звірі приховати своє злодійство, це їм не вдалося. Шестеро залишилося в живих і розповіли про вчинену розправу.

     2-ий ведучий.  В 1944 році останки дітей було переведено  до  Михайлівки і поховано в братській  могилі біля школи. В якій вони раніше навчались. Через 30 років на могилі ні в чому невинних дітей – жертв фашизму відкрито пам’ятник. Автор Г. М. Кропівко  - увічнив у ньому частину тієї трагедії.

     1-ий ведучий.  Пам’ятник над братською могилою нагадує все новим і новим поколінням про те, що довелося пережити нашому народові в найкровопролитнішій із воєн.

      2-ий ведучий. Пам’ятник, силою свого емоційного враження закликає до боротьби проти фашизму, за мир, за щастя, за світле майбутнє всіх дітей.

5. «Отпєваніє усопших…» - отець Василій

 

6. Виступ учнів школи «Ніхто не забутий, ніщо не забуто…»

 

1-ий учень

Їх імена на мармурі куто,

На граніті, металі,

Щоб кожен їх знав:

«Ніхто не забутий, ніщо не забуто!»

У вічність ніхто не пропав.

          2-ий учень

          Здолавши смерть у праведному серці

          Крізь небуття із марева війни,

Вони приходять в наше серце –

В боях полеглі дочки і сини…

 

          3-ий учень

          У наші дні, крізь відстань і строки,

В могилах братських, подолавши сни,

На зустріч з Матір’ю – Вкраїною щороку

Приходять діти кожної весни.

 

          4-ий учень

          Зборовши смерть у праведному серці,

Величні ви і прості водночас –

Маленькі діти, з Прометея серцем,

Ми всім життям рівняємось на вас!

 

          5-ий учень

          Перемогу не гукали в гості –

Брали, виривали із землі,

Аж тріщали од напруги кості

І серця фугасами в залі вибухали.

 

          6-ий учень

          Нехай нам на щастя родить шипшина,

Сонцем ясніє хай далина!

Хай же ніколи життя у дитини

Не забирає війна!

 

          7-ий учень

Немає для того загину,

Хто чесно ішов проти мли.

В борні за свою Батьківщину

Ви юне життя віддали.

 

          8-ий учень

Стоїм у скорботі,

Бо туга лишилась.

Для нас ще й сьогодні

Війна не скінчилась.

 

Учні разом.  Серця наші юні тривогою скуті:

«Ніхто не забутий!

Ніщо не забуто!»

 

          9-ий учень

Через года, через века

Помните…

О тех, кто уже не придет никогда,

Пожалуйста, помните…

Не плачьте,

В горле сдержите стоны,

Памяти павших будьте достойны!

Вечно достойны.

 

7. Хвилина мовчання

 

8. Вірш вчителя-ветерана Г.І Ковальової «Пам’яті  невинних  жертв» (читає автор)

 

Діти – все одно що квіти

Для добрих, лагідних людей.

Не для жорстоких виродків – фашистів,

Бездушних нечестивців без сердець.

                Жили в дитячому будинку діти,

                Навчались, веселились і життю раділи.

                Турботою держави й вихователів зігріті,

                 Прожити мирно все життя хотіли.

Та ось нагрянула війна кривава.

Окупували рідну землю вороги.

Залишилися діти без підтримки.

Фашистам цей баласт не до снаги.

                    Вже березневе сонце пригрівало.

                     В природі оживать все почало.

                     Страшна та звістка про дитячу долю

                      Сумною ластівкою облетіла все село.

У полі, в протитанковому рові

Від куль фашистських полягли невинні…

А їх життя ще тільки починалось!

І зникли, наче хмарки швидкоплинні.

                          Два дні земля стогнала й ворушилась.

                        Від страху й ненависті люди оніміли!

                        Невже між людьми таке може бути?

                         Невже загарбники настільки озвіріли?

Катам – фашиста, що воюють з дітьми,

Нема пощади і нема прощення!

А пам’ять про невинні жертви людоїдів

В серцях людей із покоління в покоління!

9. Покладання квітів.