Виховний захід: "День пам'яті жертв Голодомору"

Тема: «День пам’яті жертв Голодомору».

Мета виховного заходу:

 виховна: виховувати здатність кожної людини на скорботу і пам'ять про мільйони загублених життів співвітчизників, виховувати патріотів своєї держави;

 освітня: ознайомити учнів з трагічним минулим нашого народу; вчити дітей бережно ставитися до історії своєї країни, розкривати її як білі, так і чорні сторінки;

 розвиваюча: розвивати вміння аналізувати, виділяти головне, порівнювати, узагальнювати і систематизувати, формувати гнучкість, самостійність, критичність мислення.

Форма проведення: розповідь з елементами бесіди, повідомлень.

Місце проведення: навчальна кімната.

Обладнання: комп’ютер, хлібина, свіжі квіти, свічки, виставка книг і газетних матеріалів присвячених голодомору, свідчення очевидців, запис ритму метронома.

Хід виховного заходу

На столі — розламана хлібина, букет свіжих квітів, перев'язаних чорною стрічкою, свічка у підсвічнику. Лунає музика — «Реквієм» А. Моцарта (упродовж композиції звучатиме то тихіше, то гучніше). Учні виходять з обох боків і шикуються в журавлиний ключ.

Учитель (запалює свічку): У четверту суботу листопада в Україні вшановують пам'ять мільйонів жертв голодоморів, які відбулись в Україні у XX столітті. Наймасштабніший з них був у 1932-1933 роках.

На думку більшості істориків, причиною голоду 1932-33 років стала примусова і репресивна для селян політика хлібозаготівлі, яку провадила комуністична влада.

Від голоду в Україні, відомого як Голодомор, померли щонайменше 3,9 мільйона людей. Кількість жертв у всьому СРСР оцінюють у близько сім мільйонів.

Майже 20 країн визнали голод в Україні 1932-33 років геноцидом української нації. Але це питання досі викликає запеклі дискусії серед істориків та політиків, а низка країн, зокрема Росія, заперечують геноцид.

Учень (запалює свічку):

Ти кажеш не було голодомору?

І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерна вимели до тла?
Як навіть мариво виймали із печі
І забирали прямо із горшків.
Окрайці виривали з рук малечі,
із торбиночок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чого ж тоді, як був і урожай,
Усе сиціль викачували з двору,-
Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам оту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах...
А кажеш - не було голодомору?

Учень (запалює свічку):

2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. Голодомор визнали геноцидом українців 16 держав: Австралія, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, США, Угорщина, Португалія, а також Ватикан як окрема держава. У резолюції Європарламенту від 2008 року Голодомор названо "жахливим злочином проти народу України та людяності". Документ також містить посилання на Конвенцію ООН про геноцид.

У 2010 році Апеляційний суд міста Києва у своєму рішенні оголосив про геноцидний характер Голодомору і намір керманичів СРСР Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Чубаря, Хатаєвича, Косіора знищити частину української нації.

Учень (запалює свічку):

Пам'яті ГОЛОДОМОРУ...

Старенький хрест,що покосивсь додолу,
Неначе голову схилив до моїх ніг
І нагадав про дні ГОЛОДОМОРУ...
І не згадати їх сьогодні я не міг.

З дитинства хрест той пам'ятаю ,люди!
І в серці чую матері слова:
"Поховані тут,синку,наші люди...
Тоді померло майже пів села.

І наші тут старенькі спочивають..."
Летить додолу мамина сльоза,
Барвінки на тім місці проростають,
Фарбують синім квіти небеса.

Роса,як сльози ,що лягли на трави,
Бринить від болю,горя і біди
І хоче розповісти про розправи,
Як дзвін церковний кличе всіх сюди.

На сповідь ,на молитву ,каяття...
І свічку ставлю у своїй оселі.
І повертає правда з небуття,
А я їй щиро відкриваю двері.

Брехали і ховали,як могли,
Архіви , гриф " таємно", тасували...
Та знищити назавжди не змогли.
Барвінки з неба в дітях проростали.

Поховано чимало тут людей...
Згадай сьогодні дні ГОЛОДОМОРУ.
Заручників злочинних мрій,ідей,
Страшну історію ганьби і болю.

У роздумах молитву шепотів,
Свіча,що у вікні вже догоріла
У Бога я за пращурів просив,
І щоб ця "правда барвінкова" жила.

Учень (запалює свічку): Дослідники дискутують щодо загальної кількості смертей від голоду в СРСР у 1932-33 рр.

Деякі іноземні історики говорять про 5,5-8 мільйонів загиблих, стверджуючи, що більше половини з них були українцями.

Український інститут демографії надав оцінку демографічних втрат внаслідок Голодомору у всьому СРСР та у колишніх республіках.

Втрати через надсмертність в результаті голоду за той період в СРСР становили 8,7 млн осіб. Серед республік колишнього СРСР Україна посідає перше місце за абсолютними обсягами втрат через надсмертність, а Казахстан має найвищі показники втрат відносно чисельності населення.

Українські вчені встановили, що відносні втрати через надсмертність в Україні у 1932-1934 роках у чотири рази вищі, ніж у Росії.

Масовий голод був також на Поволжі і Кубані (де жило багато етнічних українців), у Білорусі, на Південному Уралі, в Західному Сибіру і Казахстані.

Учень (запалює свічку):

"ГОЛОДОМОР"
Холодні зорі
вкрили нічне небо,
Прийшла чума голодна в
Україну,
Мільйони мертвих,просто не
злічити,
Земля свята перетворилася в
руїну.
Дитина просить в матері,хоч
кусень хліба!
Та кат червоний-все, він все
забрав...
Маленькими кістлявими
руками,
Синочок,меруву маму обіймав.
Мамо!матусенько,рідна!
Вставай,ти так довго вже спиш!
Матусю,так хочеться їсти...
Ну мамо,чого ж ти мовчиш!?
О Боже,чому ти покинув!?
Чому відвернувся від нас!?
Чому залишив Україну!?
Застигнувшим болем в очах...
А там на краю у хатині,
Там мати колише дитя.
Та мертва її вже дитина,
Не бачило світ немовля.
І стогони чути повсюди,
Вмираючі села й міста,
Це страшно...знеможені люди,
Голодна,проклята чума!
Це сон страшний...
А там голодні діти
Людей немає чим нагодувати,
Страшні часи,часи голодомору!
Ми не забули,будем вічно
памятати.

Учень (запалює свічку):

За даними історика Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 000 колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі.

Попри це, 1500 колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.

У 1920-30-х роках газети регулярно публікували списки районів, сіл, колгоспів, підприємств чи навіть окремих осіб, які не виконували планів із заготівлі продовольства.

На боржників, які потрапили на ці "чорні дошки" (на противагу до "червоних дощок" - списків пошани), накладали різноманітні штрафи і санкції, аж до прямих репресій проти цілих трудових колективів.

У роки голоду потрапляння села на "чорну дошку" означало вирок його жителям.

Право вносити села і колективи до такого списку мали обласні представництва ЦК Компартії України за поданням районних і сільських осередків. Іншими словами, формально це була ініціатива знизу.

Учень (запалює свічку):

Свічка-пам’ять
Пам'яті жертв голодомору
Знов прокинулись ранки холодні.
Дощ хрестами в сніжинках застиг.
Поминаючи мертвих сьогодні,
Ми рятуєм майбутнє живих.
День жалю... День скорботи, печалі
Запалив нашу пам’ять. Свічки –
Це ті душі, листочки опалі,
Хто став тінню в голодні роки.
Без притулку у храмі Господнім,
Поміж хвилями Лети-ріки
Стогнуть душі, бо в серці народнім
Проросли забуття колючки.
Полікуймо свічею-зорею
День минулий. Згадаймо усіх,
Хто любов’ю живою своєю
Поділитися з нами не встиг…
Щоб у ранки і теплі, й холодні
Не ішли шикуватись хрести,
Щоб не плакали душі голодні,
Свічку-пам’ять свою захисти.

Учень (запалює свічку):

Одним з перших про голод в СРСР повідомив англійський журналіст Малкольм Маґерідж у грудні 1933 року, пише дослідник Станіслав Кульчицький. У трьох статтях в газеті Manchester Guardian журналіст описав свої гнітючі враження від поїздок Україною та Кубанню, розповівши про голод серед селян.

Маґерідж засвідчив масову загибель селян, однак не назвав конкретних цифр.

Після першої ж його статті радянська влада заборонила іноземним журналістам їздити по вражених голодом територіях країни.

У березні 1933 року 27-річний британський журналіст Гарет Джонс поїхав до СРСР, аби взяти інтерв'ю у Сталіна. Врешті він проїхав Україною та зафіксував жахіття, які там коїлись.

Наприкінці березня 1933 року Джонс опублікував статтю "Тут немає хліба" про голод в Україні, яку передрукували у газетах Manchester Guardian і New York Evening Post.

У 2019 році вийшов фільм Агнешки Холланд "Ціна правди" про трагічну долю Гарета Джонса та голод.

У 1934 році у Британському парламенті відбулись спеціальні дебати щодо Голодомору.

Сенсаційні відкриття журналістів спробував заперечити кореспондент New York Times у Москві Волтер Дюранті. Його замітка називалася: "Росіяни голодують, але не вмирають від голоду".

Коли про проблему почали писати інші американські газети, Дюранті підтвердив факт масових смертей від голоду.

Дюранті відомий також тим, що єдиний з іноземних журналістів взяв інтерв'ю в Йосипа Сталіна та отримав Пулітцерівську премію за свою діяльність.

В Україні деякі активісти вимагали, щоб Пулітцерівський комітет посмертно відібрав у Дюранті цю престижну журналістську нагороду, однак цього не відбулося.

Учень (запалює свічку):

Все таємне стає колись явним.
Як би вже і куди не ховав!
Тую істину знають спрадавна
Архіваріуси всіх держав.
Та і як заховати той голод?!
Не поміститься в жоден архів.
Він тече через страдницький жолоб.
І ні дна в нього, не берегів.
Та і як заглушити той стогін?
Його, врешті, почув цілий світ.
Ні зрівняння, і ні аналогій.
Втаємничений весь небозвід.
Не забути ні болю, ні гніву.
Чоловіче, собі помелись!
Що таємні посли і архіви?!
Час усе проявляє колись.

Учень (запалює свічку):

У селян, які не вкладалися в плани хлібозаготівель і боргували державі зерно, конфісковували все інше продовольство.Воно не зараховувалося як сплата боргу і було лише каральним заходом та способом збагачення представників радянської влади.Політика натуральних штрафів мала змусити селян здати державі начебто приховане від неї зерно, якого насправді не було.

Спочатку каральним органам дозволяли відбирати лише м'ясо, сало і картоплю, однак згодом вони взялися і за інші продукти тривалого зберігання.

Федір Коваленко з села Лютенька Гадяцького району на Полтавщині розповідав: "У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, навіть квасолю, і все те, що було на горищі. Такі дрібні були сушені груші, яблука, вишні - все забрали".

Ніна Карпенко з села Мацківці, Лубенського району Полтавщини, розповідала, що в селі досі пам'ятали людей, які від імені влади відбирали в своїх сусідів харчі.

Спеціальні загони за допомогою металевих "щупів" обшукували навіть городи селян й шукали закопані продукти.

У грудні 1932 року другий генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор доповідав Сталіну: "Найбільший результат дає застосування натурштрафів. За корову і свиню нині колгоспник і навіть одноосібник міцно тримаються".

Учень (запалює свічку):

Полем - як долею, босою-голою
крізь ніч і туман, аби непомітно.
Зранена холодом, страхом і оловом
Землю вбійняла. Свідок їй вітер...

Три картоплини у пазусі зморщеній
Три колоски, сльозами пророщені
Три Отче наш й Богородице Діво

Тисячі кроків. Облуплена стінами.
Дошка на дошці, притрушені сіном.
І стеля, як небо – і сіре, і низько.

Пальці-коріння, обтягнута кістка
Зілля на шиї замість підвіски
Сльози і піт крізь діряві долоні стекли.

Сни - вже не сни, задимлене марево
Діти-анге́ли вкриваються хмарами
Три колоски проросли... Спаси –сохрани!

Учень (запалює свічку):

У серпні 1932 року під приводом того, що розкуркулені селяни та "інші антисоціальні елементи" розкрадають вантажі з товарних поїздів та колгоспне і кооперативне майно, Сталін запропонував новий репресивний закон про охорону державного майна.

Закон передбачав за такі порушення розстріл з конфіскацією майна, а за пом'якшувальних обставин - 10 років ув'язнення. Засуджені не підлягали амністії.

За каральним документом закріпилася народна назва "закон про п'ять колосків", оскільки винним у розкраданні державного майна фактично був кожен, хто без дозволу зібрав на колгоспному полі кілька колосків пшениці.

За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 000 осіб.

Закон діяв до 1947 року, однак пік його застосування припав саме на 1932-33 рр.

Учень (запалює свічку):

П’ять колоскiв

Перетираю зерна на долонi,

вiд остюкiв - червонi, наливнi.

 Важезний джмiль кружляє бiля скронi,

село, неначе квiти вдалинi.

Така краса, лягаю у колосся,

 дивлюсь у небо синє, до сльози.

Куйовдить вiтер стебла i волосся,

 я чую стогiн дальньої грози.

Чомусь на мить одну менi здалося,

 що я хлопчак, збираю на землi,

 оте зерно, що в полi зосталося,

опiсля жнив останнiх у стернi.

 I жадно їм, не здмухуючи остi,

забувши все. I не почув нi грiм…

нi навiть те, як трощить мої костi,

свинцева куля. Тiльки лет потiм…

 П’ять колоскiв тримаю на долонях,

задумливо у далечiнь дивлюсь.

Вiдлуння грому, стугонiє в скронях,

 а я за тих – розтрiляних, молюсь.

Учень (запалює свічку):

Свідки Голодомору розповідають про випадки, коли доведені до відчаю селяни їли тіла своїх чи сусідських померлих дітей.

"Цей канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд… почав друкувати плакати з такою пересторогою: "Їсти власних дітей - це варварство", - пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету.

За деякими даними, за канібалізм під час Голодомору засудили понад 2500 людей.

Доктор історичних наук Василь Марочко вказує, що у першій половині 1932 року були поодинокі факти людожерства, а у другій половині 1932-го і в 1933-му - це стало масовим явищем в усіх областях України, де лютував голод.

"Зазвичай до людожерства найчастіше вдавалися жінки, можливо, щоб зберегти сім'ю, коли в жертву приносили меншу дитину, щоб вижили старші. Особливо це було у весняний період", - розповідає пан Марочко.

Часто жертвами канібалізму ставали безпритульні діти, які в пошуках їжі ходили селами. Також за ці роки з'їли кілька мільйонів собак і котів.

Учень (запалює свічку):

Колискова
Ой засни, моя дитино,
Як заснула вся родина.
Спи від маку і прости
Та вже їсти не проси.
Голод більше не дістане –
Скоро сон міцний настане.
Думки в голові, як цвяхи
І снують, мов ті мурахи.
Пригорну тебе синочку,
Поховаю у садочку.
Ой! За що ж це мені люди?! –
Син перед очима всюди.
Він не виросте ніколи,
Не ходитиме до школи
Не народяться онуки,
Не зігріють бабі руки.
Ось і все... сина немає.
Тепер він мене чекає
Вже іду до тебе сину
Зачекай іще хвили...

Звучить пісня О. Білозір «Свіча» . Діти виходять зі свічками в руках і шикуються у вигляді журавлиного ключа. Хвилина мовчання (вмикається запис ритму метронома).

Учитель: Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати всіх живих одним спогадом, одним сумом, однією надією. Озиратися в минуле треба кожному. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Нині доля Батьківщини в руках Ваших батьків, завтра – у Ваших. Аби трагедії народу ніколи не повторилися необхідно, щоб Ваші руки були міцними, надійними, голови – світлими, а серця – благородними.