|
Мета: ознайомити учнів з передумовами афганської війни; через поезію і пісні донести до їхніх сердець основну думку: війна – це безумство, це невиправдана жорсткість; виховувати в учнів почуття патріотизму, вміння співпереживати.
Обладнання: географічна карта, кольорові ілюстрації, виставка книг, фотографії учасників війни, вирізки з газет, записи пісень,мультимедійна дошка.
Хід виховної години
Вихователь. Дорогі учні! 15 лютого у нашій країні відзначають скорботний День пам’яті воїнів-афганців. Сьогодні ми з вами дізнаємось про героїв цієї страшної війни. Мені дуже хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав.
Що ми знаємо про афганську війну? Звичайно, можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років, мовою цифр. Будь-яка війна у цифрах – це страшно і моторошно.
15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Амудар’ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни. Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. Для тих, хто не повернувся: 9511 убитих у боях, 2386 померлих від ран, 817 – від хвороб, 1739 – їхні життя забрали аварії і катастрофи. І для живих. Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч. У цій війні загинуло понад 15 тисяч наших солдатів, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон.
1-й учень. Афганістан – це держава, що розташована в Південно-Східній Азії, де проживає 23,8 млн. (2002 р.) чоловік, з них 8 млн. – афганці, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазайці.
До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу.
70% площі Афганістану зайнято горами з рідкою рослинністю, через його територію простягається гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. Велика частка населення проживає в аулах. Близько 3 млн. чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичного допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок та дітей, висока смертність – ось ознаки соціально-економічного становища країни.
У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха й проголосив Афганістан республікою.
2-й учень. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано закони про ліквідацію лихварської заборгованості, скасування калиму при одруженні, про наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Запровадили початкову освіту, надали право афганським жінкам зняти паранджу.
У мусульманських країнах такі закони були приречені наповал, бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися й руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони “моджахедів” (“борців за віру”). У країні спалахнула громадянська війна.
3-й учень. Щоб зрозуміти трагізм афганської війни, потрібно хоч трохи знати про її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз, коли доступною стає засекречена раніше інформація.
Каталізатором військового втручання стала Квітнева революція 1978 року, про яку ми тільки-но говорили. У результаті цього у грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов’язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР на чолі з Брежнєвим продемонструвало готовність надати прокомуністичному режиму НДПА Бабрака Кармеля реальну воєнну підготовку.
27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони стали учасниками бойових дій по всій території. Присутність чужоземних військ на території країни викликала стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки.
1-а учениця. Про те, що готують введення обмеженого контингенту в Афганістан, звичайно, не знали. Але було передчуття чогось незвичайного.
Розповідає Сергій Червонописький, полковник у відставці, голова комітету ветеранів війни при КМ:
“Домисли і чутки були різними, але ми вирішили, що нас відправляють в Іран. І дуже здивувалися, коли довідалися, що летимо в Афганістан. Перебуваючи над територією ДРА, я з кабіни пілота побачив заграву. Вирішив, що йде бій. Але то горів ІЛ-76. машина, йдучи на посадку, врізалась у гірську вершину. Загинуло 7 членів екіпажу і 34 десантники”.
Для них 10-річна війна, яка була і залишається своєю, закінчилась, не почавшись… і не тільки для них. Про це говорили лише через роки.
Вихователь. Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній народ.
Чому ви в мене стріляєте?
Я на цівці свого автомата
Несу вам свободу,
Я навчу вас, як треба жити,
Я зроблю вас щасливими,
Я приніс вам свободу.
Ось вона – на цівці автомата.
Беріть її, не бійтеся…
Невдячні ви люди.
І вони, сліпо обдурені, “наводили лад” у тій країні “вогнем і мечем”
Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів, які виконували такі ж обов’язки в Іспанії, Угорщині, Чехії.
Афган плював їм кулями в обличчя. За що, за які ідеали, за чию Батьківщину, в ім’я якої мети загинули десятки тисяч юнаків?
Виховатль. Ой, сини, сини, наші соколи, хіба для люті народили вас матері? Вони вас плекали з діток, щоб ви жили, працювали, кохали, а не повернулися до рідної домівки обпаленими війною понурими лелеками чи лише осінніми зорепадами нагадували про своє існування.
Затужили, заридали матері, затужила вся Україна. “Мамо, я не хотів і не думав повертатися додому чорною стрічкою на своєму портреті, буйним кленом біля нашої хати. Простіть мене, мамо”.
А для живих війна продовжувалася, дорога знову вела туди, у сиві гори, які ставали вищими.
2-а учениця
Засинають піски – невблаганно, пекучо і сухо,
А у флягах – ні грама, ні краплі води.
І прицільним свинцем звідусіль огризаються “духи”,
Смерте, у свою одведи, одведи, одведи…
4-й учень
Час іде, немов на милицях.
Сонце вперлося в потилицю.
Нас затиснуло лещатами,
Як помрем, - то всі солдатами.
Та у крайність цю не віриться, -
Що загорнуть в землю сіру цю.
По воді писали вилами, -
Ще поміряємось силами.
Поділилися патронами…
Так тримали оборону ми,
Серце билося пташиною,
А думки – із Батьківщиною.
Повертавсь стежками білими,
Прикривав життя боками.
Пахло яблуками спілими,
Пахло тишею і ліками.
3-я учениця
Подумати, -
Як легко вбити людину
І як важко після цього жити,
І я – уже жива мішень.
І по мені уже стріляють,
І хоч невесело від того,
Що мішень,
Зате радію, що жива.
5-й учень
Їх немає вини –
Цих обшуканих юних Іванів,
Що орошують кров’ю
Сипучі і згірклі піски.
Їм нема, що робить
В цім далекім, чужому Афгані,
І за що побратими кладуть українські кістки?
Учитель. Гинули не тільки українські юнаки. А й хлопці з усього Радянського Союзу, що були призвані на службу до Афганістану, гинули й афганці.4-а учениця
Будь же проклята доба,
Коли в ранах конають солдати,
А комусь на погони
Кидають криваві зірки,
Як від суму сивіє
У думах згорьована мати,
Що і досі не вірить
В гіркі похоронні рядки…
5-а учениця
Чекала мати,
Так чекала сина!
Цвіла і одцвітала калина,
Додолу стиглі ягоди ронила…
Та де ж у неї бралась тая сила –
Вже й після похоронки ждати сина!?
Все бачила у снах чи в маренні:
Десь на чужому полі він поранений,
І кличе маму дать води напитися.
Довіку сон той буде мамі снитися.
І ніч, і день, із жалем і печалями
Він знов безсонням в шибку стукає
І серце материнське повнить мукою.
Учитель. Послухайте оповідання Євгена Гуцала “Остання надія”.
Остання надія.
Якось мені довелося бути свідком події, яка глибоко запала мені в душу. Йшов черговий призов новобранців до армії. До військкомату прийшла ще не стара, але зморена, виснажена горем, з погаслими очима жінка.
- Ви до кого? – здивовано питає офіцер літню жінку, відриваючись від друкарської машинки, на якій одним пальцем друкує якийсь папірець.
- Та от… - каже Василина й повільно простягує оту повістку. – Ви прислали?
Черговий одразу бере повістку, читає.
- Ми прислали, - каже.
- Це для мого Василі…
- Так, заглядає в повістку офіцер. – Повістка для Василя Ярмоли. З’явитися до військкомату на восьме число.
І дивиться на Василину так, наче сподівається побачити за її спиною призовника, який з доброго дива навідався до військкомату разом з матір’ю.
- А де ж Василь Ярмола? – питає він.
- Н-нема…
- Як то нема? У від’їзді, у відрядженні?
- Нема Василя. Поховали Василя.
Офіцер відкидається на спинку стільця, розводить руками.
- Поховали? А ця повістка? Але ж йому повістку прислали…
- З Афганістану в домовині привезли Василя, позаторік поховали.
- Ну?! – зводить брови черговий офіцер. – То як же це… З Афганістану привезли? А ця повістка?
Він торопно супиться, розглядає повістку – й кудись іде, зникає в коридорі за якимись дверима.
Василина стоїть на порозі кімнати й чекає. На душі – тяжко-тяжко. Вона чекає ж чогось – і мучиться. Перегодя в коридорі лунає хода, повертається отой офіцер, всідається за двотумбовим столом і, ховаючи очі, каже:
- Товаришко Ярмоло, можете йти.
А вона стоїть, мовби не чує, бо ж нічогісінько не тямить. Тоді він зводить на неї очі тверді, холодні.
- Ми ліквідували повістку вашому покійному синові, можете йти.
- Ліквідували? – самі ворушаться вуста.
- Ліквідували. Йдіть.
Василині здається, що ноги її зараз підкосяться – й вона впаде.
Черговий офіцер чомусь починає сердитись, його худе, запалене обличчя береться червоними плямами-лишаями.
- Чи ви не розумієте? Повістку виписали випадково, бо подивилися не в ту картотеку. Наплутали.
- То Василя таки вбили в Афганістані? – вихоплюється у неї.
- Таж убили, убили, - береться черговий до друкарської машинки. – То ви йдіть собі, немає для вас ніякої повістки.
Як у тумані виходить Василина з військкомату надвір. Вона похитується – і білий світ навколо похитується, наче і йому запаморочилося.
- Бож-ж-ж-женьку ж, Бож-ж-же мій, - заламуючи руки, шепоче вона вже на дорозі.
А я стояв і дивився їй у слід. І не було, мабуть, горя більшого для цієї жінки, як момент, коли згасла для неї остання надія.
І не було сорому більшого у мене за наших офіцерів, які не знайшли теплого співчутливого слова для Матері, яка віддала єдиного сина на закладання заради імперських амбіцій політиків…
Учитель. А тепер висловте свої міркування з цього приводу.
Думки учнів.
1-й учень. Я думаю, що мати замкнулась в собі іще більше, душа її почала вмирати разом з останньою надією, яку так бездушно вбив офіцер.
2-й учень. На мою думку, у такої людини, як цей офіцер, кам’яне серце. За своїми папірцями він не побачив душі матері, не сказав доброго слова, не зміг підтримати надії в її серці.
3-й учень. Мені соромно за таке ставлення офіцера до матері, що вбив її останню надію. Маленька надія пригрілась коло її серця і тихо жила собі, билась разом із ним. І якщо вона помре, то перестане битися серце матері. А раптом син повернеться? Хто тоді відкриє йому двері? Хто зустріне з далекої дороги, яка розтягнеться на десяток років? Офіцере, як можна бути таким черствим, як можна жити з таким тягарем у душі?
Учитель. В Україну з Афганістану не повернулося 72 військовополонених та зниклих безвісти.
Держава, не питаючи дозволу в матерів, відправляла синів на війну. І сьогодні все робиться для того, щоб рідні побачили своїх синів. Але у багатьох може виникнути питання: а чи хочуть повертатися на Батьківщину уже чоловіки, адже у майже кожного з них там є своя сім’я. але обов’язок держави – надати кожному право вибору.
6-а учениця
Але сина нема!
І ніколи вже більше не буде,
І їх тисячі більш
Не воскреснуть, не стануть з могил.
Там, в Афганських пісках,
Прошивали на виліт їм груди,
Й на вустах запікався
Густий і задимлений пил…
Учитель. І не тільки синів у матерів забирала війна, а й забирала батьків у дітей. Діти чекали батьків, бо мами їм обіцяли, що вони повернуться додому. А поки не було тата, вони розмовляли з їхніми портретами.
7-а учениця
Літо проминуло, і прийшла зима,
А тебе, наш любий, все нема й нема.
Може, заблукав ти, чи поліг в бою,
Ставши враз зорею у чужім краю?
Пролетіли роки, весни відцвіли,
Ми тебе, наш татку, так і не знайшли.
Лиш про тебе згадка – фронтові листи,
У яких і досі ще воюєш ти.
Учитель. Не повернувся чийсь батько, не повернувся чийсь син, але рідні продовжують чекати листи, особливо мама. І пише вона синові листи.
Посміхнувся поштар винувато,
Що сказати мені – він не знає.
Не приніс знов листа від солдата,
Адже знає, що я так чекаю.
Ти пиши мені, сынку, частіше,
Хай дорослий, - мені ти дитина,
Повертайся додому скоріше,
Дорогенький, хороший мій сину.
Мені часто ти снишся ночами,
А прокинусь – тебе вже не бачу.
Подивлюсь на портрет твій і часто,
Щоб ніхто не помітив, я плачу.
Знаєш, сину, мені 38.
Я бадьора, зовсім не хворію.
Все гаразд у нас дома, та тільки
Я чомусь, мій хороший, сивію.
Я думками, синочку, з тобою,
Ти пиши, щоб душа не боліла,
Щоб діждалась тебе молодою
І чорнява була, а не біла.
А сини у перервах між боями знаходили час і писали листи додому.
- Важко доводилось солдатам. Вони вибирали вихідні позиції, проставляли мости. А перепочинок з дрімотою для них був наймилішим.
Учитель. У своїх снах хлопці бачили не тільки свій дім, а й коханих, яких вони залишили і пообіцяли їм повернутися додому живими.
Але не всі дівчата дочекались своїх коханих. І стоїть у гіркому чеканні під сивою фатою наречена, а наречений сумно дивиться на неї з портрета чи фотографії і на мить приходить у тривожних снах.
Звучить пісня «Афганський вальс»
4-й учень
А може, правда, - сон це?
На землю впало сонце
І обсмалило чуба.
Німіють спраглі губи.
І обсипає жаром…
Боєць на ношах марить.
8-а учениця
Затиск руками хлопець рану,
А кров між пальцями біжить.
Мені вмирати рано, рано,
Я хочу жити, жити, жить.
І до кінця він сподівався,
Але йому не повезло.
Ні болю й страху не було…
Він помер, лише здивувався…
9-а учениця
З Афганістану звістка прилетіла –
Солдат загинув, родом із Черкас.
Докіль рідке політиків чорнило
Дорожче крові буде ще у нас?!
Його однолітки гуляють в тихих парках,
В напульсниках, з волоссям аж до пліч,
І їм не хочеться вриватися на танках
В чужу задушливу і непроглядну ніч.
Усім їм хочеться любити й страждати,
Але не від тортур, не від хреста,
І над могилою нехай не плаче мати,
В якій труна закопана пуста.
Ні, він лежить під небом темно-синім,
І кров під ним загусла молода.
Йому не боляче уже, як і калині,
Якій коріння підмива вода.
Це нам болить за мертвих, а хто вижив –
Про біль ще скажуть правду, хай гірку.
Й здригнуться телевежі щонайвищі,
Й солдат підніметься в терновому вінку.
Вихователь. Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. І понесли чорні птахи смерті похоронки в Україну, не минули вони й нашого краю. Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати у 18-19 років, коли тільки починаєш життя.
- Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки довелося б нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого. Помовчімо хоча б хвилину. За всіх, адже страшна смерть будь-якої людини.
Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого серед нас нема, хто лежить у землі, світить нам з небес, а може, з підбитим крилом не перелетить Афганської гори.
|
