Виховний захід на тему: " Пригоди з Кобзарем"

Пригоди з «Кобзарем»

Мета: Ознайомити учнів з поетичним словом Т. Шевченка, розкрити ідейно-художнє  багатство його поезій; виховувати любов і пошану до рідного слова, відповідальність за збереження і збагачення рідної мови. Виховувати любов до України, утверджувати людяність, добродійство, милосердя.

Ведучий 1: Сьогодні ми розкажемо вам про пригоду з «Кобзарем», у панській сім’ї.

Ведучий 2: У цій сім’ї було двійко дітей, триста десятин землі та душ із 40 кріпаків.

Ведучий 1: Життя в цьому домі було розмірене і завжди однакове: яке сьогодні, таке і завтра.

Ведучий 2: Але мама гостро наглядала за тим, щоб все робилося, як вона установила, і щоб ніхто не посмів порушити її наказів.

Ведучий 1: Найбільше від усіх доставалось прислужниці Марті. Як що-небудь не так, зараз Марту кличуть – і ну вичитувати, а іноді власним пальцем в око ткнуть, щоб краще дивилася.

Ведучий 2: А розказувала і співала вона завжди так гарно! І наче просто, а так виразно та чуло, що воно до самого серця доходить. Слухаєш не наслухаєшся. І голос у неї тихий, співучий та ласкавий, що так прокрадався в саму душу, доходив до самого серця.

Інсценізація

Марта чеше малу панянку. Співає народну пісню (« У вишнев. саду»).

Марта: У світі завжди більше лихого, ніж доброго. Як звертати увагу на одне лихе, то тільки собі більше шкоди заподієш: почнеш журитися – зсушиш себе… А як не вдаряти на нього – хай воно йде собі за водою, а тільки добре приймати, то від того краще буде і тобі, і людям. Лихе минеться та й забудеться, а добре до віку зостанеться добрим, житиме поміж людьми.

До світлиці заходить брат.

Брат: Марто, розкажи нам яку-небудь казку.

Марта: Чого ж се-все я та я тільки розказую вам, а ви мені ніколи нічого не розказуєте.

Діти: Ми не вміємо…не знаємо.

Марта: То що, як не знаєте? Зате ви вмієте читати: От би і прочитали мені; щоб і я почула, що там у тих книжках  пишуть.

Панянка: Хочеш, я прочитаю, як Бог творив світ і перших людей, як вони жили в раю, як согрішили й що їм було за те?

Марта: Прочитайте, моя пташечко! Прочитай, моя голубочко!

Панянка читає.

Марта: Добре. От якби тільки воно було по-нашому , по-простому написано, а то багато деяких слів не второпаю.

Панянка: Книжки, простою мовою не пишуться.

Марта: Чому? Хіба нема книжок, написаних простою мовою?

Панянка: Не знаю. Мабуть, нема, бо мама каже, що проста мова годиться тільки для темних мужиків, а не задля книжок, що їх пишуть учені люди.

Марта: Звісно, як пани ті книжки складають, то вони їх і пишуть по-своєму, по-панському; а якби ми, мужики , уміли писати, то ми їх і складали б по-своєму, по-мужичому.

Брат: Мама каже, що мужича мова погана,недотепна ні до чого!

Марта: От, дивіться! Чому недотепна ні до чого? Скільки людей нею балакає , і всім вона люба…От і ви слухаєте казок,що я розказую, та ще як слухаєте!? І барин часто балакають по-нашому… То бариня не любить нашої мови, так вона їм здається поганою, недотепною!

Панянка: Мама каже, що й наша панська мова не така делікатна , як от французька.

Марта: А мені своя найделікатніша!

Панянка: Її я люблю, як ти розказуєш. Ти дотепна до цього.

Марта: А я таки бажала б послухати книжки на нашій мові.

Ведучий 1: Швидко Мартине бажання задовольнилося.

Ведучий 2: Раз якось папа вернувся з служби додому, тільки-тільки ми сіли обідати.

Бариня: Це щось, видно, дуже незвичайне скоїлося, що ти поспів на обід.

Барин: Ось воно те незвичайне, що мене примчало додому ( показує посилку).

Бариня: Що ж то таке? Що ти привіз?  Чого мовчиш? Хвалися вже!

Барин: То мені один земляк наш, що служить в столиці, заслав подарунка. Та якого ще подарунка , якби ти тільки знала! «Кобзаря».

Бариня: У нас тих обірванців, що з кобзами по ярмарках швендяють,хоч греблю гати! Коли вже вони такі любі, то міг би їх і тут назбирати, а він ще з столиці виписував.

Барин: Ти не глузуй,а спершу сама подивися,що то за кобзар. Це книжка така, що один кріпак із нашого краю написав. Приятель пише, що книжку ту він на велику силу роздобув, хоч вона вже давно у світ вийшла. Як тільки вийшла, то наші земляки зразу її розхватали, і тепер тії книжки ні за які гроші не добудеш.

Бариня:  Уявляю, яка це повинна бути книжка,написана неосвіченим  кріпаком, та ще,може,українською мовою.

Барин:   Авжеж,по-нашому! Ти не любиш нашої простої мови,кажеш,що недотепна вона ні до чого путнього,а тільки задля того,щоб варнякати нею. А ти прочитай, то сама побачиш, як чоловік з талантом може орудувати тією простою мовою. Які він чудові вірші понаписував ! Поет,настоящий поет! Ось послухай.

(починає читати «Думи…»  Бариня наказує одвести  дітей гуляти)

Бариня:   Їм не пристало слухати таку мову.

(просить Марту вивести дітей. Діти виходять).

Марта:  Що ж у тій книжці пишеться.

Панянка: Не знаю. Папа почав читати про якісь думи, а мама звеліла нас вивести.

Марта:  Кепсько. Послухали б.

Панянка :  Підожди. Книжка у папи в кабінеті. Коли-небудь, як папи не буде дома, я її непримітно візьму та крадькома прочитаю тобі.

Ведучий 1 : Не довго довелося того дня дожидати.

Ведучий 2: У неділю папа з мамою зібралися  провідати сім’ю якогось знайомого папи.

(панянка викрадає книжку і біжить до Марти,яка щось вишиває)

Панянка: Ось вона, та книжка. Давай будемо читати.

(читають «Думи мої…» (пісня)) 

Панянка:  Це скучне. Я не розберу, що воно той ,хто книжку писав,хоче сказати.

Марта:  А я все розбираю. То він журиться , що не знає , де  свої думи подіти,кому їх довірити… Та й гарно ж як!

Панянка:  А мені не подобається. Давай другого чого цікавого пошукаємо. ( Переглядає книжку) Ось «Перебендя»… Що то таке – «Перебендя»?

Марта:  То так старців у нас називають.

Панянка:  Я про старців не хочу читати! Подивимось далі! Ось «Катерина»! Хочеш про Катерину прочитаю? (перегортає листочки)… О-о-о, довга яка! Давай коротшого  пошукаємо. Ось «Утоплена» Це не довга. Читати!? «Утоплена»

Марта:  Та читай вже, а то приїдуть батьки, то так і нічого не прочитаєте.

Панянка читає: (інсценізація)

Давно колись те діялось

У нас на Вкраїні.

Серед села вдова жила

У новій хатині,

Білолиця, кароока

І станом висока,

У жупані ;кругом пані;

І спереду , й збоку,

І молода-нівроку їй,-

А за молодою ,

А надто ще за вдовою ,

Козаки ордою так і ходять.

 ( Утоплена)

Ведучий 1: Козаки ходили, поки вдова без сорому дочку народила; Породила, та й байдуже; людям годувати у чужім селі покинула: Отака-то мати!

Ведучий 2: Постривайте, що ще буде! Годували люди малу дочку, а вдовиця в неділю і в будень з жонатими, з парубками пила та гуляла, поки лихо не спіткало, поки не та стала!

Ведучий 1: Не зчулася,  як минули літа молодії . Лихо,лихо! Мати в’яне, дочка червоніє, виростає…Та й виросла Ганна кароока, гнучка та висока.

Мати: Я Ганнусі не боюся!

Ведучий 2: А козаки, як хміль отой, в’ються круг Ганнусі.

Ведучий 1: А надто той рибалонька, жвавий, кучерявий, мліє, в’яне, як зустріне Ганнусю чорняву.

Ведучий 2: Побачила стара мати, сказилася люта!

Мати: Чи бач, погань, розхристана, байстря необуте! Ти вже виросла, дівуєш, з хлопцями гуляєш! Постривай же, ось я тобі ..!Мене зневажаєш? Ні, голубко.

Ведучий 1: І од злості зубами скрегоче отака-то бува мати..! Де ж серце жіноче? Серце матері?

Ведучий 2: Тяжко плакала Ганнуся, і не знала, за що, мати знущається, байстрям нарікає.

Мати: «Заворожена! Стривай же!-треба трути здобути, треба йти шукати стару відьму!»

Ведучий 1: Найшла відьму, і отрути достала, і трутою до схід сонця дочку напувала.

Ведучий 2: Не помогло…Кляне мати той час і годину, коли на світ породила нелюбу дитину.

Мати:» Душно мені; ходім, дочко, до ставка купатись».

Ганна: « Ходім, мамо!»

Ведучий 1: На березі Ганна роздяглася, розкинулась на білій сорочці;

Ведучий 2: Мати дивиться на неї, од злості німіє; то жовтіє, то синіє, розхитана, боса, з рота піна; мов скажена накинулася до Ганнусі і в коси вплилася.

Ганна: «Мамо!Мамо!Що ти робиш?».

Ведучий 1: Хвиля роздалася, закипіла, застогнала-і обох  покрила.

Ведучий 2: Рибалонька кучерявий з усієї сили кинувся у воду; пливе, синю хвилю роздирає, пірнув, виринає-і утоплену Ганнусю на берег виносить.

Рибалка: «Серце моє!Доле моя!Розкрий карі очі!Подивися,усміхнися!Не хочеш? Не хочеш! (плаче,цілує) Подивися!Не чуєш, не чуєш! (плаче) «Нема в мене роду,нема долі на всім світі,- ходім жити в воду!»

Ведучий 1: Підняв її, поцілував… хвиля застогнала, розкрилася, закрилася-і сліду не стало.

Ведучий 2: Марта покидає вишивати і, наче закам’яніла, слухала,боячись,щоб словечка не пропустити.

Ведучий 1: Далі оповідання стало ще цікавіше, так і тягло за собою.

Ведучий 2: Читали,як мати,незважаючи на журбу доччину, силувала її іти заміж за багача старого, як дочка з горя пішла до ворожки поворожити про милого ( Марта плаче).

Марта:» Ой, лишень! Наші вернулися.»

Панянка: Мартусю! Що ми будемо тепер з книжкою робити?

Марта: Цитьте. Нікому не хваліться, ідіть до батьків.

(витирає сльози, ховає книжку)

Папа: Чи ніхто не брав у кабінеті книжки? Лежала на столі, а тепер нема.

Мама:  Якої книжки?

Папа: Та все ж тієї «Кобзаря».

Брат: Я не брав.

Панянка: І я не брала.

Папа: От дивіться: і злодія не було,і батька вкрадено!

(перебирає книжки «Усі книжки передивився, а «Кобзаря» нема!)

(панянка біжить до Марти)

Панянка: Папа дуже журиться,що книжка пропала!

Марта: Журиться? Панночко моя люба! Ми ту книжку крадькома положимо там де вона лежала.

Панянка: Справді, ми положимо на столі, як папи не буде дома; а як він вернеться та побачить книжку,то як зрадіє.

Ведучий 1: Так пішли дні за днями папа зовсім заспокоївся.

Ведучий 2: Дітям шкода було односити таку гарну книжку так скоро, і вони кожної ночі читали журливі пісні та сумні оповідання.

Ведучий 1: Найбільше усього уподобалися «Тополя», «Катерина» та «Нащо мені чорні бров.»

Марта: Панночко, ох, коли б нам через ту книжку лихо не сталося.

Паняночка: А що?

Марта: Та,я дурна, співала на кухні «Нащо мені чорні брови» Дуже ця пісня усім подобалася! Видно,хтось із дівчат про мою пісню барині доніс,бо сьогодні мене бариня допитувалась: яких-то я нових пісень виспівую  і де їх навчилася? Насилу вибрехалася, що як на село мене посилали, то я там нову почула!

Панянка: То нам треба дуже стерегтися,бо тепер за нами будуть наглядати.

Ведучий 1: Вечора зо два діти з Мартою стереглися і не здіймали з груби любого «Кобзаря.»

Ведучий 2: Але трохи перегодом діти, зачинившись у хаті, зняли «Кобзаря» з груби і ну його читати.

Ведучий 1: Байдуже їм про все на світі!-так зачиталися.

Ведучий 2: Коли це двері – рип! І перед ними виросла мама! Марта зразу підвелася і, як свічка та, перед  мамою стала.

Мама: Що це ви читаєте? (Дивиться на книжку) Так ось де він, той «Кобзар», що пропав у папи!То це ви його украли! Страмовище!Украсти у папи тай не признатися.

Марта: Це я,бариня, украла.

Мама: ТИ?! (Б’є Марту…) Вон…на конюшню.

Ведучий 1: Діти чули,як бариня покликала Тришку і наказала всипати Марті 50 гарячих,щоб знала,як красти.

Ведучий 2: Коли повернувся барин, то дуже зрадів, що знайшлася книжка.

Папа: Де вона була?

Мама: Марта украла.

Папа: Нащо? Вона ж неграмотна!

Мама:  Має злодіяцькі примхи. Зате ж їй Трішка і списав того Кобзаря на спині! Треба буде спровадити на село злодюгу.

Панянка: Папочко, дорогий мій! То не Марта украла «Кобзар», то я, щоб прочитати їй! Вона так любить мене…казок багато розказувала мені…то й я хотіла чим-небудь оддячити їй за те …і взяла книжку…А Марта,щоб прокрити мене перед мамою, взяла мою вину на себе.

Папа: А чому же ти мамі не сказала?

Панянка: Я хотіла сказати, та злякалася…А Марта й похопилася . Прости їй, папо. Покарай чим хочеш мене, тільки не проганяй її з двору,зостав біля мене.

Папа: Ото, бач, донечко, як погано не по правді жити!Через те дурнісінько і досталося Марті. Ну, годі ж, заспокойся. Я скажу мамі, щоб не одбирала Марту від тебе.