Виховний захід "Поезія – це завжди неповторність…"

 Тема: Поезія – це завжди неповторність…

 Мета: Створити учням умови для розвитку творчих здібнос­тей; познайомити із життєвим і творчим шляхом

Л. В. Костенко; заохочувати їх до вивчення мови; продемонструвати красу рідного слова на прикладах поетичних творів Л. В. Костенко.

 Обладнання: мультимедійна система, портрет Ліни Костенко, прикрашений вишиваним рушником, виставка творів поетеси.

 Форма проведення: літературний вечір.

                                                                      Мене сьогодні голуб розбудив,

                                                                          Він прилетів і плакав на балконі.

                                                                          Я не прошу поблажливості Долі.

                                                                          Хіба це мало – незабутня мить?

                                                                                                        Ліна Костенко

(Слайди)

Ведучий. Ліна Костенко прийшла до нас в шістдесятих роках з відомими «шістдесятниками» - Драчем, Симоненком, Вінграновським. Навколо імені поетеси не було надзвичайного шуму й галасу, але багатьом стало зрозуміло, що в літературу прийшов серйозний талант.

 Ліна Костенко витворила духовний зріз з української історії, явила людству складну щедру на добро і спраглу до щастя і волі українську душу.

 Читець.

І засміялась провесінь: - Пора! –

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом –

дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –

усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,

вони уже в тумані – як туман –

усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! –

За Чорним Шляхом, за Великим лугом.

Така свавільна, вільна, молода –

невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?

За Чорним шляхом, за Великим Лугом.

Невже і я в тумані – як туман –

і я вже йду за часом, як за плугом?..

(Слайд)

Ведучий. Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у містечку Ржищеві, що розташоване за 80 км. униз по Дніпру від Києва. Всього 6 років прожила в ньому майбутня поетеса, та воно назавжди залишилось у її пам`яті. Своєрідний дух прадавнини витав над цими високими берегами Дніпра.

(Слайди)

 Він продовжувався близькістю Трипілля, розкопки біля якого відкрили найдревніший пласт нашої культури, названої трипільською. Над містечком височіла Іван-Гора. Тому всі його жителі – від малого і до великого – знали, що багато віків тому на цій горі ще в часи Київської Русі розташувалось укріплене місто Іван-Город. Воно було зруйноване татаро-монголами, і тепер про нього нагадували тільки залишки укріплень. Сам Ржищів був свідком багатовікової боротьби українського народу за волю. Він пам`ятав народні повстання під проводом Павлюка, Гуні, Остряниці, Скидана… Місто не раз споряджало своїх воїнів у походи Богдана Хмельницького.

 Про все це допитливій дівчинці розповідав батько. А знав навдивовижу багато. Працюючи вчителем у школі, був здатний  викладати і викладав мало не всі предмети. Знав 12 іноземних мов, що свідчить про його видатні здібності. Можливо, аура старовини, якою був оповитий Ржищів, і сприяла зародженню майбутнього вміння Ліни Костенко слухати «голос віків».

(Слайд)

Читець.

Цей ліс живий. У нього добрі очі.

Шумлять вітри у нього в голові.

Старезні пні, кошлаті поторочі,

літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

на білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

дощу напився і за день підріс.

Багряне сонце сутінню лісною

у просвіт хмар показує кіно,

і десь на пні під сивою сосною

ведмеді забивають доміно.

Малі озерця блискають не злісно,

колише хмара втомлені громи.

Поїдемо поговорити з лісом,

а вже тоді я можу і з людьми.

Ведучий. Навесні і  влітку містечко нагадувало величезний парк над  Дніпром. Пізніше, вже дорослою, Ліна не раз згадуватиме могутній плин Дніпрової води. Пароплави, що з`являлися із-за трипільської гори,дим від рибальських багать.

Читець.

Люблю чернігівську дорогу –

весною, влітку, восени.

Там досі моляться Стрибогу

високі в сонці ясени.

Дівчата ходять, мов княгині.

Цвітуть смарагдові луги.

Русявоокі Берегині

позолотили Береги.

Там переходять шлях уповні,

Під осінь в кожному селі

немов димки димлять жертовні –

копають люди картопі.

Бори стоять, такі соснові!

Ведмедів бачать уві снах.

Вінки цибулі бурштинові

там висять просто на тинах.

Від магістралі за два метри,

уся закутана в що є,

сидить бабуся, як Деметра,

у відрах моркву продає.

Шофер гальмує мимоволі,

стоять колеса в шелюзі, -

несе хтось яблука в приполі,

несе хтось груші в картузі.

І знову мчиш, як метеор ти.

І довго світяться в душі

оті розкішні натюрморти

уздовж доріг на спориші…

(Слайд)

 Ведучий. Коли Ліні було шість років, сім`я переїхала до Києва. Одного разу забрали батька – на цілих десять років. Назвали «ворогом народу». За те, що був українським інтелігентом, що багато знав і розумів. Таких людей комуністична влада не любила, завжди підозрбвала у прихованій нелояльності і якщо не знищувала фізично, то висилала у сибірські  концтабори.

 Читець.

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.

В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.

А підмайстри іще не зробились майстрами.

А робота не жде. ЇЇ треба робить.

І приходять якісь безпорадні пронози.

Потираючи руки, беруться за все.

Поки геній стоїть, витираючи сльози,

метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.

Сьоме небо своє пригинає собі суєта.

При майстрах якось легше. Вони – як Атланти.

Держать небо на плечах. Тому і є висота.

(Слайд)

 Ведучий. Велика Вітчизняна війна застала її одинадцятирічною дівчинкою в Києві. Тому буде пригадуватися «дитинство, вбите на війні», «перший вірш, написаний  в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні…». Біль не дитячих вражень залишив глибокий сум у душі майбутньої поетеси.

 Читець.

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

 коли згубили зорі в гороскопі

  моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа –

 через Дніпро – водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

Де дві сім`ї тулились кілька діб.

О, перший біль тих не дитячих вражень,

 який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

  чи не німою зробиться душа?!

 Це вже було ні зайчиком, ні вовком,

  кривавий світ, обвуглена зоря! –

а я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря, -

той перший віршик, притулившись скраю,

щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам`ятаю.

Снаряд упав – осипалась стіна.

Ведучий. Закінчивши після війни середню школу, Ліна Костенко навчається у Московському літературному інституті Горького. У студентські роки її вірші починають часто з`являтися друком у газетах, журналах і літературних альманахах. Студентські будні й радощі, прогулянки й побачення, роздуми – все це так просто й природно знаходить відображення в ранній ліриці талановитої поетеси.

(Слайд)

 Після закінчення Московського літературного інституту 1956 року Ліна Костенко повертається до Києва.

(Слайд)

 Через рік виходить друком перша збірка «Проміння землі» (1957), яка приносить їй визнання. Наступні збірки «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961) полонили читачів своєю неповторністю – свіжістю образів, ніжність почуттів, глибиною думок.

 Читачі чекають нових книг поетеси. Але… наступає довга, довжиною в 16 років перерва. Доба кінця 60-х – початку 70-х позначена хвилею репресій серед митців. У цей період безкомпромісна Ліна Костенко не дозволила потоптати гідність людини й митця, пристосуванству й кар`єризму протиставила творчу незалежність і принципову непоступливість, не дозволяючи спотворювати написане. Книжку «Зоряний інтеграл» після четвертої верстки розсипали ідеологічною цензурою, і вона світу не побачила.

 Поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону,її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го,до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть сааме ім` я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко»,і «Маруся Чурай»,і вірші,що склали збірки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність».

 Читець.

Покремсали життя моє на частки,

На тьмяну січку слів і суєти.

А серце виривається із пастки –

у нетрі дум,під небо самоти.

У мовчазливу готику тополі,

в труда одухотворену грозу.

Я трохи звір. Я не люблю неволі.

Я вирвуся,хоч лапи відгризу.

 Ведучий. Поетеса робить все можливе,аби прорватися до читача через штучно створену облогу.

 Читець.

Страшні слова,коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш,з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав,мучивсь,болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось:і краса,й потворність.

Усе було:асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

 Ведучий. На початку 70-х років Ліна Василівна Костенко вела вперту боротьбу за видання збірки «Княжа гора».

(Слайд)

Княжа гора

По довгій неволі хотів тут віку дожити,

на Княжій горі,над коханим своїм Дніпром.

Вже так натомився за краєм своїм тужити,

що вірші,здавалось,ридають під пером.

Ходив по горі і дихав на повні груди.

Оце вже я вдома?! – аж віри очам не йму.

І княжого міста прадавні дивні споруди

уламками фресок з землі усміхались йому.

Як батьків гостинець,як хліб солодкий від зайця,

як рад ра моя Княжа,далеко із тебе видно.

Смарагдовий айсберг по самі груди в Дніпрі!

Заходило сонце,і паслося панське бидло,

і паслося бидло на тій,на Княжій горі.

Сльоза закипає. Душа посварилася з Богом.

А небо,а простір,а це під горою село!

І так же тут любо! Дніпро під самим порогом.

І тільки порога… порога чомусь не було.

А вже за плечима хтось приставу пише цидулку.

Крізь решето сіють піщаний берег стрижі.

Земля ж моя рідна! Нема на тобі притулку.

Поети твої – і ті вже тобі чужі.

Отут,на руїнах княжого міста Родні,

над берегом чистим моєї святої ріки,

на славі минулій стою у безславнім сьогодні,

з минулої слави дивлюсь у прийдешні віки.

А завтра поїду .І,може,усе це – востаннє.

Цей берег…цей вітер…ці люди привітні в селі…

І вже з Петербурга буду пити листами

той спогад,ту мрію – жити на рідній землі!

існе диво найперших дитячих снів, -

хитались у відрах лозові свіжі кружальця,

шуміли дуби,і стременами вітер дзвенів.

І друзі там є. І «Слєпую» писав я,і «Тризну».

А вірші ридають…Отак і життя промине.

Будь прокляті всі,хто відняв у мене вітчизну!

Але у вітчизни ніхто не одніме мене.

 Ведучий. Ліна Костенко – одна з тих,хто не втратив людської гідності в часи випробувань,і її 16-річне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою,бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: «не боюсь донощика в трактирі,бо все кажу у вічі королю».

 Її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади,що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Ліна Василівна користувалась такою великою популярністю і любов`ю читачів,що чиновники просто боялись її чіпати.

 

Читець.

О,не взискуй гіркого меду слави!

Той мед недобрий,від кусючих бджіл.

Взискуй сказать поблідними вустами

хоч кілька необхідних слів.

Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.

Взискуй терпіння витримати все.

А справжня слава – це прекрасна жінка,

що на могилу квіти принесе.

(Слайд)

 Ведучий. Надзвичайний,безпрецедентний успіх мав історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Цей твір не має нічого спільного з усім тим,що досі було написано про легендарну поетесу,і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним,Ліна Костенко використала ті скупі історичні,а по суті,напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай,що з плином часу дійшли до нас.

 Образ Марусі Чурай,її пісні надихали багатьох митців і до Л.Костенко: О.Шаховського,Л.Боровиковського,С.Руданського,В.Самійленка. Ольга Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой,не ходи,Грицю…» в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала»,а Михайло Старицький – в основу п`єси «За двома зайцями».

(Слайд) Послухаємо пісню.

 Роман дуже швидко здобув всенародну любов. Кожне його видання швидко розкуповувалося. Його переписували,вивчали напам`ять.

 Твір невичерпний своїм змістом,багатством поетичних тем,філософсько-моральних колізій,загальнолюдською та національною проблематикою.

 Серед тем,що звучать у романі «Маруся Чурай»,насамперед варто вирізнити тему нелегкої,але й високої водночас,місії митця та його слова в житті й долі українського народу.

(Слайд)

 Читець.

Уривок із роману «Маруся Чурай»

І знов земля кипить у боротьбі.

І знову я належу не собі. –

Сказав Іван. Дивився,як востаннє.

Торкнув мене прощальними вустами.

Не знала я,що сум огорне.

Вмирати буду, - пом`яну добром.

Кирея з вильотами чорна

в останній раз майнула за бугром.

І я,котрій давно вже не байдуже,

уже нічим я сльози не впиню.

Прощай,Іване,найвірніший друже,

Шляхетна іскро вічного вогню!

Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню,Боже мій,мою!

І «Зелененький барвіночку»,

й «Не плач,не журися,

а за свого миленького Богу помолися».

І про того козаченька,що їхав за Десну.

«Рости,рости,дівчинонько,на другую весну!»

І про воду каламутну,чи не хвиля збила.

І про тую дівчиноньку,що вірно любила.

І про гору високую,

і про ту криницю…

Дівчата вчора берегом ішли

та й заспівали: «Ой не ходи,Грицю».

А я стояла…Що ж мені,кричати?..

Які мені сказати їм слова?..

Дівчаточка,дівчатонька,дівчата!

Цю не співайте,я ж іще жива.

(Слайд)

 Ведучий. Ліна Василівна Костенко – прямий духовний нащадок Тараса Шевченка,Лесі Українки,Івана Франка. Поетів такого масштабу,такого дарування народжується мало – один-два на століття.

 Читець.

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось…

Не забувайте незабутнє,

воно інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

Не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жиронди,

минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

вона ніколи не мине

Любіть травинку, і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

 вечірню в попелі жаринку,

шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,

 в невідворотності зникань,

 як рафаелівська Мадонна

 у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики

 людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

торкнуть вам серце і вуста.

 Ведучий. Поезію Ліни Костенко можна читати до безконечності, в цьому плані вона універсальна. В поетеси є думки на всі випадки життя, її художні образи можна підібрати до будь-якого персонажа, до будь-якого настрою, події.

 Читець.

Вечірнє сонце,дякую за день!

Вечірнє сонце,дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок,і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те,що завтра хоче зеленіть,

за те,що можу,і за те,що мушу.

Ввечірнє сонце,дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те,що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце,дякую за день,

за цю потребу слова,як молитви.

 Ведучий. Є багато речей,за які Ліну Костенко варто обожнювати. Причину її популярності слід шукати в кожному,написаному нею,рядкові. В правдивості,бо саме в правді поетеса вбачала «єдину стезю мистецтва».

 Багато з її поезій стали піснями. Одну із них написала і виконала відомий лікар і громадський діяч – Ольга Богомолець.

(Слайд) Звучить пісня

(Слайд)

 Ведучий. Поетичні рядки Ліни Костенко ідеальні для освідчень закоханих,які тонуть в своїх почуттях і не можуть доладно пояснити своїми словами те,що мають в серці.

 Читець.

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

такої дивної отрути

я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,

такої спраглої жаги,

такого зойку у мовчанні,

такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші,

такого безміру в добі!..

Це,може,навіть і не вірші,

а квіти,кинуті тобі.

     Ведучий. Ліна Костенко своєю поезією привчила нас до красивого. Вона багатьом речам дала оцінки, - історичні,суспільні,матеріальні, - і вдихнула в них поетичну душу,зробила свої висновки,як вердикти,щирі,правильні і безпомилкові.

 Читець.

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь. А вже роки і роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

 в туманностях душі чи,може, Андромеди –

я в мантіях дощу, прозора як скляна,

приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все , що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

(Слайд)

Ведучий. Ось добігає кінця наш вечір. Але невичерпною і нескінченно є поезія Ліни Костенко. Бездонною є криниця її поезії, раз напившись з якої, припадеш до цілющої води знову і знову, повторюючи слова геніальної поетеси:

Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний, як зерно,

У грунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.