Відбитки осені в коханні. Літературна кав'ярня

                          Літературна кав’ярня

 

 

 

ОБЛАДНАННЯ: на дошці по ходу з’являються вислови про кохання, портрети поетів та їхніх коханих; виставка книг;

 Класну кімнату стилізовано під осінній парк.

***Звучить мелодія Г.Девідсона

 

Господиня (На фоні музики читає поезію Людмили Скирди)      

                   Мов жінка тиха і сумна,

                  Так осінь в переддень згасання

                   Постала край мого вікна,

                   Прощальним сповнена звучанням.

                   О, звідки ця печаль в мені,

                   Немов життя – суцільна втрата?

                   А те, що не вдалось придбати,

                   Лиш марево у далині.

 

  Наші вітання вам, шановні добродії! Приємно бачити ваші приязні, усміхнені обличчя!сподіваємось, вам, дорогі гості, буде у нас затишно, ви відпочинете душею.

  Не буду випробовувати вашу цікавість, попрошу своїх помічників узятися до роботи. А допомагатимуть мені сьогодні уповноважений посол королеви Осені – місяць Листопад і натхненниця людства – панна Любов.

 

Листопад       Вам шле свої вітання господиня,

                     Що прикрашає золотом міста,

                     А я, її слуга покірний,

                     Читатиму для Вас цього листа.

 

  «Шановне панство! Сьогодні спливає мій термін перебування на Землі. Я повною мірою виконала свій обов’язок: щедро накривала ваші столи духмяними яблуками, солодким виноградом, соковитими кавунами. Зграя журавлів, що поспішала у вирій, виконала для вас свою мінорну, але дуже щиру пісню. Я дарувала вам золото, розсипаючи його на листя дерев, кущів, на стежки та галявини. Не забула попестити вас теплом «бабиного літа». А тепер я гнана уїдливим дощем, що жене й жене мене подалі від вашої оселі, розмиваючи шляхи для нової владарки. Та я не сумую, бо знаю: ніщо прекрасне в світі не вмирає! Все лишає по собі слід. Лишає любов’ю, лишає згадкою, пензлем, нотами, олівцем, нитками, мармуром. На скрижалях долі, на папері, на полотні, на душах.

   Залишаю вам свою посестру – Любов, і нехай вона спонукає вас згадувати про мене, адже любов осіння  особлива: її аромат терпкуватий, а присмак -  іноді гіркувато-солоний. Відчуйте ж його принаду! »

 

Любов         Ось так! Усім нам стали відомі душевні пориви Осені. Тож, любі відвідувачі, пройдемося осінніми стежками по коханню видатних митців слова української та світової літератури. Наша кав’ярня запропонує вашій увазі осінньо-любовний літературно-поетичний рецепт фірмового торту до кави.

                   Назвемо для початку складові,

                   З яких збираємось ми тісто завести:

                   «Зів’яле листя» від Франка

                   Й сльозу кохання Лесі Українки

                   Ми додамо в вершки поезії російського пера,

                   Що носять імена Марини й Анни.

                   Оздобимо коржі ми кремом по-французьки,

                   Який зіб’є для нас Аполлінер.

                   І, як завжди годиться,

                    В останню творчу мить

                   Кондитер долучить родзинок п’ять чи шість.

 

                    Рецепт вже розказали,

                    Не гаймо більше час,

                    Беремося до справи,

                    Судіть не строго нас.

 

***Звучить пісня АЛСУ «Осінь»

Листопад        Вимовте упівголоса: любов, кохання, закоханість… Схожі слова, але скільки відмінностей таять вони в собі!

 Від створення світу всім правила любов. Скільки бурхливих пристрастей, потрясінь, вулканічних вибухів бачив світ від своїх першопочатків! А скільки творів мистецтва, скільки безсмертних шедеврів було народжено коханням!

  Кохання приходить тоді, коли однієї миті тернисті стежки двох перетинаються і зливаються воєдино.

 

Відкривається на дошці портрет І.Франка

Учень-Франко      « Скінчивши сьомий клас, - напише Іван Франко у своїй біографії 26 квітня 1890 року, - я перший раз пустився під час вакацій в дальшу мандрівку, перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при збірці сіна і збіжжя.

    Я поїхав залізницею до Стрия, а звідти рушив сільським трактом до Синевідська та Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Велдж, зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі…»

 

Любов            То був 1874 рік. Від цього часу Іван Франко залишить своє серце  у Лолині…Сюди, у Лолин, незабаром полинуть його листи Ользі..

    Він ділиться з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом… Він ніколи нічого не приховує перед нею…

 

Листопад      Ольга Рошкевич – донька священика в Лолині

Михайла Рошкевича, жінка, яка стала першим і, як зазвичай, найсильнішим коханням Івана Яковича.

  Їм не судилося одружитися через непевні, як на думку батька Ольги, соціалістичні погляди Франка.

  Арешт майбутнього зятя, обшуки, допити справили своє діло. Батько забороняє навіть підходити до доньки. Та хіба кохання підвладне заборонам?

 

Любов    Заради справжнього кохання люди вдаються до різних відчайдушних кроків. Саме таким кроком стало одруження 14 вересня  1879 року Ольги Рошкевич з Володимиром Озаркевичем, братом письменниці Наталії Кобринської. Ольга була сповнена планів на майбутнє.

 

Листопад     Франко передчував це одруження. Знав… але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У нього стався крововилив. Пізніше він напише слова, котрі стали класичними, хрестоматійними, котрі наводить кожний бібліограф, коментуючи Франкову першу любов.

 

Учень-Франко        «Наші шанси не рівні. Ти щаслива вже тим, що можеш  вибрати межи мужчинами чесними і розумними. А таких тепер уже досить, і з часом буде більше. Але мені нема вибору аніякого: стративши Тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а притім такої, котра б могла зв’язати свою долю з моєв…»

 

Любов      Але надія вмирає останньою, і, незважаючи на заміжжя Ольги, вони продовжують листуватися, зрідка зустрічаються.

 Та все має своє завершення. Після 1884 року Франко і Ольга поступово віддаляються одне від одного. А в серці кожного оселяється біль за втраченим почуттям. У Франка він  вилився в неперевершену лірику,

 вдарив струнами в «Зів’ялому листі».

 

Учень-Франко      «Я кажу вам по совісті, що я любив її, як тільки я спроможний любити», - признавався він Михайлу Павлику.

 

Учениця 1         Він любив її. Він боровся за свою любов, чим можна пояснити ті часті перепади у їх відносинах. Любив її не десять літ, як переконував у цьому Агатангела Кримського. Ідеал ніколи не перестає бути ідеалом, навіть якщо його втрачають. Коли чуття у ньому брали гору над холодними міркуваннями, усі його жіночі образи в чомусь ставали схожими на Ольгу… Для нього вона була Анною в «Украденому щасті», буде еталоном, до якого рівнятиме всіх інших жінок. 

 

Листопад    Тричі зазнав сильного почуття І.Франко, але перше пройшло  червоною стрічкою через усе життя письменника.

 

Учень-Франко            Тричі мені являлася любов

                                      Одна несміла, як лілея біла,

                                 З зітхання й мрій уткана, із обснов

                                 Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

                                  Купав її в рожевих блисках май.

                                  На пурпуровій хмарі вранці сіла

                                 І бачила довкола рай і рай!

                                 Вона була невинна, як дитина,

                                 Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Пісня «Жовтий лист»

 

Відкривається на дошці портрет Лесі Українки

 

Господиня.    Сказавши про поезії кохання Великого Каменяра, не можна оминути натхненну інтимну лірику дочки Прометея – Лесі Українки. І хоч сама поетеса з острахом думала про майбутніх своїх біографів, намагаючись «боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату, принаймні поки живе господар тієї хати», - все ж неминуче настає час, коли читач починає цікавитися, з яких сердечних імпульсів народжувалися Лесині Любовні поетичні одкровення.

 

Учениця 2         Є серед інтимної лірики поетеси низка віршів («Як я умру…»,

«Так прожила я цілу довгу зиму», «Не дорікати слово я дала…»

звернених до Нестора Гамбарашвілі, стосунки з яким, за

твердженням деяких біографів, «були більш ніж дружніми».

Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість.

 

Відкривається на дошці портрет Нестора Гамбарашвілі

 

 Нестор Гамбарашвілі був ровесником Лариси Косач. За участь у студентському русі в 1894 році його виключили з Московського університету. Нестор продовжив навчання в Києві. У 1895році разом з іще одним студентом, Сергієм Френкелем, знімав кімнату в Косачів. Леся тоді щойно повернулася з Болгарії, де вона гостювала в родини Драгоманових.

 Там вона пережила велике потрясіння – смерть дядька Михайла, свого духовного наставника…

 

Учениця 3             Леся давала Несторові уроки французької мови; він її вчив грузинської… Захоплювалася народом, який усім лихоліттям протиставив мужність та доблесть і зумів зберегти себе. У свого «учня» Леся вперше познайомилася з «Витязем у тигровій шкурі». «Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!» - сказала якось Леся.

  Улітку 1896 року, проводжаючи Нестора на канікули в Горі, Леся попросила привезти їй із Грузії кинджал – «як емблему для боротьби з ненависним ворогом»… Він виконав це прохання.

  Протягом літа вони писали одне одному. Проте всі Лесині листи згодом зникнуть без сліду у вихорі громадянської війни.

  1897 рік почався для неї різким загостренням хвороби. Боротися з недугою подалася до Ялти. Там, отримавши чергового листа від матері. Дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. Несторове рішення не було для неї цілковитою несподіванкою. Адже ще в лютому на папір лягли слова: «Не дорікати слово я дала…»

 

Учениця (у ролі Лесі Українки)                 

 

                                   Не дорікати слово я дала

 І в відповідь на тяжку постанову

                               Ти дав колючу гілочку тернову,

                               Без жаху я в вінок її вплела,

                               Рясніше став колючий мій вінок…

                               Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала

                               Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

                               Я в серце прийняла безжалісний клинок.

                               Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

                               Готова я приймать і рани, і терни

                               За марні мрії, за святії сни

                               Пречистого братерства і любові.

 

 

Учень       Адресат другої, пізнішої за часом, групи інтимних віршів  Лесі Українки – Сергій Мержинський.

     Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського – сухоти.

      Мержинський був професійним революціонером. У його рисах і духовній поставі було щось чаруюче: «тонке скорботне лице», «прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим, матовим, що часто палало нездоровим рум’янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою».

 Таким малювали портрет С.Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною. У ньому жив вогонь самопожертви.

   Після Ялти вони листувалися…

 

 Учениця (у ролі Лесі Українки)                 

 

«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, мій бідний,

зів’ялий  квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу,

минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі,

тонко, легко, але невідмінно, невідборонно, нагадують вони мені

про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.

Мій друже, любий мій друже, створений для мене.

Як можна, щоб я жила сама, коли я знаю інше життя?»

 

Учениця 4     Не хотіла вірити, що Сергій (30-літній) помирає. Згадувала   зустрічі з ним – у Криму, в Гадячі, Києві, на хуторі

 Зелений Гай, де якось разом фотографувалися…Кілька разів  бачилися в Мінську…

 Але зустрічі ті були короткі й обривалися, як нескінчена  розмова.                

       Восени 1900-го вона отримає лист від лікаря, який опікувався Мержинським: її другові зовсім погано. Леся вирішила негайно їхати.

 Між нею і ним стали його родичі. Та й Олена Пчілка відмовляла доньку – як-не-як, а в Сергія сухоти. Проте в січні 1901-го вона їде до Мінська доглядати за хворим.

 

 Учениця (у ролі Лесі Українки)                              

 

                                          Все, все покинуть, до тебе полинуть,

                                     Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

                                     Все, все покинуть, з тобою загинуть,

                                     То було б щастя, мій згублений світе!

                                      Стать над тобою і кликнуть до бою

 Злую мару, що тебе забирає,

                                      Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

                                     З нами хай щастя і горе вмирає.

 

*** Звучить романс «Зимова ніч» у виконанні І.Сказіної

 

Учениця    Однієї січневої ночі, сидячи біля ліжка смертельно хворого Мержинського, написала поему «Одержима». Згодом зізналася   І. Франкові: «Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго довго жити, коли вже жива осталась. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому апогею».

   Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Усім пережитим Леся була виснажена і фізично, й морально. Власне життя здавалося без нього порожнім і марним. Ще коли Сергій був живий, вона , передчуваючи довічну розлуку, написала рядки про плющ, який міцно обнімає листям руїну, боронить її від негоди: «А прийде час розсипатись руїні, - нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині?» 

 

***      Звучить пісня Н. Бучинської «Все для тебе»

 

Учень     7 червня 1901 року Леся написала три поезії, у яких запікся  біль щойно пережитої драми («Уста говорять: «Він навіки згинув!», «Ти не хотів мене взять, полишив мене тут на сторожі…», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…»).

  Один із тих віршів закінчувався словами, які вона могла б повторити і через  десяток літ: «Тебе нема, але я все з тобою!»

 

       Відкривається на дошці портрет Анни Ахматової

 

Господиня.         Чимало речей ми можемо пояснити з наукової точки зору, у тому числі й більшість людських почуттів. Але кохання лишається таємницею. Так само, як є вічною загадкою і сенс буття людини.

 

Учениця 6         То змейкой, свернувшись клубком,

                       У самого сердца колдует,

                      То целые дни голубком

                        На белом окошке воркует,

                      То в инее ярком блеснет,

                     Почудится в дрёме левкоя…

                     Но верно и тайно ведёт

                     От радости и от покоя.

                       Умеет так сладко рыдать

                     В молитве тоскующей скрипки,

                    И страшно её угадать

                    В ещё незнакомой улыбке.

    Она явилась через 90 лет после рождения Пушкина, через полвека с небольшим после его гибели. Звали её Анной Горенко (с ударением на  первом слоге – от слова «горе»). В качестве псевдонима взяла фамилию бабки, в жилах которой текла буйная кровь татарских княжён, - Ахматова,

И в мир пришла поэтесса, равной которой не было со времён легендарной Сафо.

 

Учениця 7      

                        Эта встреча никем не воспета,

                     И без песен печаль улеглась.

                    Наступило прохладное лето

                   Словно новая жизнь началась.

                    Сводом каменным кажется небо,

                   Уязвлённое жёлтым огнём

                   И нужнее насущного хлеба

                   Мне единое слово о нем.

                       Ты, росой окропляющий травы,

                       Вестью душу мою оживи, -

                       Не для строгости, не для забавы,

                      Для великой земной любви.

 

 

Господиня.      Якщо і був у житті Анни Андріївни період  відносно   забезпечений, з коханням, сім'єю, дитиною, якщо і було все це, що називається жіночим щастям, то все це було в довгому романі, але такому нетривалому заміжжі з Миколою Гумільовим.

Проте… «Теперь я осознаю, я был во многом виноват. Я очень скоро стал изменять ей. Но я не видел греха в моих изменах. Они, по-моему, прекрасно уживались с моей бессмертной любовью. А она требовала абсолютной верности. От меня. И от себя…И страшно сердилась, что я смеюсь. Смеюсь, значит, разлюбил…»

 

*** Звучить романс «Мне нравится…»

 

Відкривається на дошці портрет Марини Цвєтаєвої

 

Учениця 8           «Окаянною жінкою» називали ще одну

представницю «срібного віку»  в російській літературі –

Марину    Цвєтаєву. Тисячі комсомольців із надривом запитували

на шкільних вечорах «Мой милый, что тебе я сделала?»

       Її любовні історії виписані в томи( о, який простір для мораліста!): Цвєтаєва й перше кохання Володимир Неліндер, Цвєтаєва й Пастернак, Цвєтаєва і Рільке, і Мандельштам, і Завдський, і Никодим Плуцер-Сарна.., Микола Гронський, Анатолій Штейгер, Євген Тагер, Микола Вільдман і Арсеній Тарковський – адресат останнього ліричного вірша. Вона сама цілком чітко пояснила природу своєї безмірності. Багатьом досі не зрозуміло, що це буйство – недієве, лише пристрасть Душі. «Та любовь, которая так естественна для детей, стариков и поэтов: любовь – как безкорыстная потребность души, нуждающаяся в немногом: живи! Будь! И доверься мне, и позволь мне доверится тебе с моими думами и тревогами.

  Большего не нужно…»

 

Учень    Так, нескінченно змальовують низку її, Марининих, кохань і закоханостей, але забувають про справжню сімейну ідилію з  Сергієм Ефроном, описану донькою Алею у спогадах. За визначенням Алі, «это – Любовь, а то - Романтизм». Справедливішим здається визначення самої Цвєтаєвої: «Всю жизнь напролет пролюбила не тех. Из равных себе по силе я встретила только Рильке и Пастернака».

 

Господиня.          Свою ж любов до чоловіка Марина Іванівна доводила в найтяжчі для нього хвилини – перебування в катівнях НКВС через брехливі звинувачення у причетності до вбивства. «Его доверие могло быть обмануто, мое же к нему – никогда». Уперше Цвєтаєва вимовила цю фразу на допитах у французькій поліції восени 1937 року. Згодом її високою відданістю дружини чоловікові в годину випробувань спекулюватимуть: «Усе знала й покривала!»

 

Учень         Не знала. А якби й знала, то не пішла б доносити французькій поліції. Вона була глибоко переконана: фанатизм і гуманізм існують на різних полюсах, і нікому їх не вдасться поєднати. Але в основі їхнього із Сергієм шлюбу від самого початку лежав постулат толерантності до шляху, обраного іншим… І вона відступила. Наївності її вистачило, аби надіслати листа Сталіну: « Я не знаю, в чём обвиняют моего мужа, но знаю, что ни на какое предательство, двурушничество и вероломство он не способен. Я знаю: 1911-1939 – без малого 30 лет, но то, что знаю о нем, знала уже с первого дня: что это человек величайшей чистоты, жертвенности и ответственности. То же о нем скажут и друзья, и враги. Даже в эмиграции никто не обвинял его в подкупности. Кончаю с призывом к справедливости… »

 

 Учениця 9     У відповідь на заклик до справедливості в серпні 41-го в Єлабугу полетіла депеша НКВС, що характеризує евакуйовану білоемігрантку Цвєтаєву як «запеклого ворога радянської влади»

За часів сталінського терору уміли провокувати людину на самогубство, та не змогли викреслити імена справжніх митців із пам’яті людської.

 

***     Звучить пісня «Если б не было тебя…»

Учень         

                       Гійом Аполлінер                            

Під мостом Мірабо струмує Сена. 
Так і любов 
Біжить у тебе, в мене 
Журба і втіха крутнява шалена. 
        Хай б’є годинник, ніч настає, 
        Минають дні, а я ще є. 
Рука в руці, постіймо очі в очі. 
Під мостом рук 
Вода тече, хлюпоче 
Од вічних поглядів спочити хоче. 
            Хай б’є годинник, ніч настає, 
            Минають дні, а я ще є. 
Любов сплива, як та вода бігуча, 
Любов сплива 
Життя хода тягуча, 
Надія ж невгамовано жагуча. 
           Хай б’є годинник, ніч настає, 
           Минають дні а я ще є. 
Минають дні, години і хвилини. 
Мине любов 
І знову не прилине 
Під мостом Мірабо хай Сена плине 
        Хай б’є годинник ніч настає 
        Минають дні, а я ще є. 

Господиня.    Ми зазирнули сьогодні у таємниці людської душі, поринули у світ кохання, такий  глибокий і бурхливий. Бажаю кожному з вас пізнати це справжнє почуття і пронести його через усе життя гідно і трепетно.