Виховний захід "Рідна мово моя!"

Вчитель. Сьогодні свято української мови та писемності, день, коли у нас є нагода вклонитися Слову в його красі та виразності, влучності та розмаїтті. Мова, душа нації, як величний Дніпро, увібрала крапельки, струмочки, потічки слів, приказок, думок, текстів живого спілкування.

Учень 1. Мова – краса спілкування,

Мова – як сонце ясне,                                                 

Мова – то предків надбання,

Мова – багатство моє.

Учень 2. Мова – то чиста криниця,

Де б’є, мов сльоза, джерело,                                     

Мова – це наша світлиця,

Вона, як добірне зерно.

Учень 3.  Мова – державна перлина,

Нею завжди дорожіть:                                                

Без мови немає країни –

мову, як матір любіть!

Ведучий:  Мова – найпрекрасніше диво, скарбниця, в якій зберігається історія кожного народу, його душа, звичаї, традиції та культура.                  

Ведуча: Спробуйте уявити один день свого життя без мови: ось ви прокинулись, мовчки одягаєтесь, снідаєте, йдете до школи. А що тут? Мовчазні друзі походжають широкими коридорами – ніхто ні з ким не спілкується, не розповідає про свої пригоди. Стоїть мертва тиша. І ось лунає дзвоник. Ви тихенько заходите до класу, сідаєте за парту. А що далі? Чи змогли б ми за таких обставин отримати освіту, відчути себе часткою суспільства? Вважаю, що ні. Отже, мова – найважливіший засіб спілкування. Життя без неї уявити неможливо, це найбільше і найдорожче добро кожного народу.

Яка ж багата рідна мова!

Увесь чарівний світ у ній!

Вона барвиста і чудова,

І нищити її не смій!

Вона про все тобі розкаже,

Чарівних слів тебе навчить,

Усе розкриє і покаже,

Як правильно у світі жить.

В ній стільки слів, що й не збагнути!

І приказок, і порівнянь.

А мову знаючи, здобути

Ти зможеш просто безліч знань.

То ж мову вчи і прислухайся

До того, як вона звучить.

І розмовляти так старайся,

Щоб всім її хотілось вчить.

Вона ж у нас така багата,

Така чарівна, як весна!

І нею можна все сказати,

    І найрідніша нам вона.

Учениця: Яке багатство слів, і в кожному – якась незбагненна сила!

Учитель:   Адже словом можна розвеселити

Учениця:  розрадити

Учитель: вселити надію

Учениця: викликати посмішку

Учитель: переконати

Учениця: ощасливити

Учитель: зцілити

Учениця: причарувати

Учитель: возвеличити

Учениця: очистити душу

Учитель: розсіяти сумнів

Учениця: скувати сили душі

Учитель: посилити тривогу й безнадію

Учениця: поранити душу

Учитель: приголомшити

Учениця: принизити

Учитель: образити

Учениця: зганьбити

    Учитель: і навіть убити…

                                       Монолог Мови:

        Я невтомна й працьовита, не омину жодного закутка, жодної оселі. Загляну і в Карпатські гори , і в поліські простори , покружляю  дзвінкою луною і по Наддніпрянщині,  і в деснянських долинах. Не шкодую  ні сили,  ні багатоголосих барвів, дарую всім і кожному частинку своєї самобутної незрівнянної душі. Дзвеніла потічком у смерекових зрубах, співала жайворонком над білосніжними мазаночками і розливалася сосновим духом у поліських хатинах… От лиш панське ярмо уривало шию, напувало гірким потом.

     Летіли роки, а я все не старіла, а я розквітала більше і яскравіше. Ніжними співанками, войовничими гімнами і просто старовинними стрілецькими піснями перекочувалася в степовому різнотрав’ї. Свічка надії ще палахкотить у моєму серці, і сію, сію свою запашну житню любов і колоскове мелодійне слово з гірким калиновим присмаком. Допоки живу, я дзвінка і солов’їна , любіть і шануйте мене!

 Ведучий. А ось гумореска, яка говорить про суть та значення рідної мови:

 Це було у ту годину, коли Бог створив людину. Зажурилася людина: Милий Боже, я загину. Звірів ти створив швидкими, незвичайну дав їм силу, і вони мене задавлять, неозброєну, безкрилу.

 Бог сказав їй:

- Нарікаєш ти дарма, бо мову маєш. А вона ж за все скоріша, сили всякої сильніша. Все вона тобі замінить, і не дасть ніде загинуть. Це добро повинна ти, як зіницю, берегти. Попередить тебе мушу: втратиш мову – втратиш душу, силу втратиш. І тебе – навіть курка загребе...

Ведуча. Мову чудову, глибинне і пружне слово ми будемо свято оберігати, оберігати її чистоту, збагачувати і відшліфовувати до блиску, до гостроти разючої.

                                Пісня «Українська мова»

Учень . Вихрущ “Моя мова”

   Із ніжності слова беру насолоду:

   Воно – ідеал мій, для злет – крило.

   Мова моя дана Богом народу,

   Мова моя – це душі джерело.

    Вона – моя доля, незмінні вітрила.

    Наснагу вона для творіння дає.

    Мова моя – це безсмертя і сила,

    Мова – найбільше багатство моє.

Учень .  Ця мова в граніті, в Дніпровому плесі...

   Найкращі у світі лунають пісні.

   В них вічність Шевченка і лагідність Лесі,

   І дух тих героїв, що впали в борні.

    Вона і Покрова, вона і порука,

    Початок дороги, початок життя.

    Мова моя – це найвища наука,

    Це – згусток любові, це – серця биття.

Учень .  До волі вона відчинила нам брами,

   Клювали її кровожерні орли.

   Мову мою катували віками,

   Вели на голгофу, мечами сікли.

    Смута її виливалася в сурми.

    Стихали в гаях молодих солов’ї.

    Мову мою заганяли у тюрми.

    В нетрях Сибіру труїли її.

Учень .  Вона в материнстві і в стиглім колоссі,

   І клич до геройства в пекельнім бою.

   Над мовою ворог знущається й досі –

   Насаджує мову бродячу свою.

    Вона і надія, і біль, і тривога,

    Освячена вірою вічна зоря.

    Мова мені дана від Бога,

                        Вона – то мій корінь і гордість моя.                        

(Посеред сцени Мова з матір’ю – Україною. З’являється Погана Вість (у чорному одязі) із подругами).
Погана Вість.  Яка в мене радість – вам не уявити:
Нарешті я зможу всім насолити.
Усе єство запалюється гнівом,
Як чую щось про мову України.
А морок повиває мені душу,
Коли сміх її я слухать мушу;
Туман снує у голові,
Та я ще не вмираю, ні!
Я оживаю і радію знову,
Коли катують українську мову!
Скоро укази скрізь рознесуть:
Вони – мого серця істинна путь.
(Зловіще снують поміж Мовою та Україною)
 

Подруга Поганої Вісті (до мови) На серці так легко, як ніколи,
Нарешті видано нові закони:
Валуєвський циркуляр зрозуміє і школяр,
А Ємський указ тебе знищить нараз.
Друга подруга Поганої Вісті (радісно)
Книг українських із-за кордону – не ввозити!
Давати дітям українські імена – заборонити!
Тепер спробуємо, сестри, пожити…
(Погана Вість зі своїми подругами танцюють навколо Мови та її Матері, що схилилися одна до одної у відчаї. Танцюючи, співають коломийку)
Коломийка. Ось тепер тобі кінець, українська Мово,
    Вже не станеш під вінець, згине  твоє слово.
    Не читатимуть книжок, не напишуть віршів.
    Є укази від царя, а йому видніше,
   Чи помилувать тебе, чи одразу вбити.
   На колінця, Мово, стань, спробуй попросити.
 

Погана Вість.   Собі милості в царя! Ха – ха – ха… Тра – ля – ля…
(Погані вісті вибігають із ритмом геть)
 

Ведучий: У 1934 році в Парижі на лінгвістичному конгресі провідні фахівці світу українську мову визнали третьою з-поміж усіх мов (після французької та фарсі) за мелодійністю, лексичним і фразеологічним багатством, величезними словотвірними можливостями, синтаксичною гнучкістю. 

Ведуча: Ще через кілька років на аналогічному форумі мовознавців у Швейцарії, де за головний критерій оцінки бралася евфонічна система мови, її мелодійність, милозвучність, українську мову було названо другою після італійської. 

Та ось якось між частинам мови виникла  суперечка, хто із них найважливіший у мові.

 Частини мови сперечаються, вигукують: «я – головний, ні, я – головний».

 Іменник: (виступивши вперед, поважно і гордовито промовив). Годі вам хвалитися. Скажіть, хто приносить найбільше користі нашій матері Мові? Безумовно, що я. Без мене ніхто не мав би імені. Я даю назви всім подіям, яких одягаю у свої сім відмінків,у два числа, три роди і чотири відміни. І в реченні можу виступати будь-яким членом…                                           

Прикметник: (перебиваючи). Гов, Іменнику! Я маю таке саме право. І, здається, без моєї прикмети ти не був би такий гарний і зрозумілий. Я прикрашаю всіх осіб і всі предмети. Візьмемо, наприклад, речення: «Надійшла весна». Воно бідне і просте. А запроси мене до цього речення і побачиш, яке воно стане гарне: «Надійшла весна прекрасна, багатобарвна, тепла, ясна». Візьми втямки, що я вказую і на приналежність предмета певній особі. У реченні виступаю означенням і присудком.                                

Числівник: (вступає в розмову). От сидіть тихо. Без мене не знаєте, в якому році народилися, скільки років живете на цьому світі. А ну, спробуйте без мене купити у крамниці бубликів, цукерок чи ще щось. Серед вас я не пасу задніх, бо також маю відмінки, числа, а часом і три роди. У сполученні з Іменником буваю в реченні головним або другорядним членом.                

Займенник: (виходить і вступає в бесіду). Не тільки ви, а й я маю відмінки, роди й числа. Але скажіть мені, хто вас замінює, як іноді вас немає в реченні? От тоді я заступаю і тебе , Іменнику, і тебе, Прикметнику, і тебе, Числівнику, вказую на особи і предмети, на їх кількість та ознаки. З моєю допомогою присвоюють собі значення особи багатьох істот і неістот. А як про всіх вас запитати в реченні без мене? Хіба я так само в реченні не граю роль підмета, присудка, означення чи додатка?                              

Дієслово: (озивається). То все байки. Ви разом ледарі. Без мене ви тільки байдики б’єте, лежите на місці, як гнилі колоди. Я є тим механізмом, що вас усіх запускає в дію. От, наприклад, іменник «завод». Чи знаєте без мене, що він робить, або що з ним діється? Ні. А мої три часи в однині і множині, думаєте не мають великої вартості? Хто знає, чи була б нині написана Історія, коли б не мій минулий час. Окрім цього, своїм майбутнім часом потішаю старих і малих, малюю перспективу завтрашнього життя. У реченні також виступаю головним і другорядним членом.                           

Прислівник: (весь час крутячись біля Дієслова, бере слово). Дерете носа, не знаючи чому. Хіба тому, що кожна людина може змінювати вас, як їй заманеться. А я не з таких! Себе викривляти у різних відмінках, числах і родах не дам! От ще тримаюсь Дієслова і з Прикметником трохи родичаюсь. У реченні можу бути обставиною.                       

Прийменник: (вигукуючи). Отак, брате! Я також належу до тих, які нізащо не дадуть себе змінювати. Яким народився, таким буду назавжди. То лише такі, як Іменник, Прикметник, Числівник, Займенник, Дієслово, змінюють своє обличчя. Правда, я роблю їм послугу. Пояснюючи або зв’язуючи, я уточнюю думку в реченні. Подумайте самі, чи хто-небудь зрозуміє без мене таке речення: «Учень іде … школи». А покличте мене, і стане зрозуміло:: «йде він до чи зі школи».                                   

Сполучник: І навіщо підіймати стільки галасу? Я не дам себе змінити так само, як Прислівник і Прийменник. Зарубайте собі на носі, що я вас усіх з’єдную і без мене будь-яке з вас ходило як загублене телятко.     

Частка: (протискуючись крізь інші частини мови). А чи обійдетесь ви без мене, коли в реченні треба щось заперечити або обмежити? Я допомагаю Дієслову утворити форму умовного і наказового способу, висловити запитання, оклик, сумнів та інші почуття.                              

Вигук: (засмучено). Ой-ой, які тепер часи настали. Діти однієї матері не можуть порозумітися. Ох, коли б я умів говорити зрозуміліше, я б навчив вас розуму та довів до згоди. А то я тільки від радості, горя, страху, здивування можу піднести голос.                                 

 Виходить Мова( усміхнена).

Мова: Не сваріться, мої любі діти. Кожен з вас мені потрібний і важливий. Коли б не ви, мої соколята, не була б я така гарна, мила у піснях і розповідях, у розмові й на письмі. Хай панують між вами дружба і злагода.       

 Усі частини мови беруться за руки і в один голос промовляють.

.

                          Пісня «Живи, українська мово»

Ведуча. Жодна мова не може похвалитись віршами , де усі слова починаються з однієї букви

Піднесено палкі привіти посила.                             

Приємною панянкою представилась природа,

Прикраси- перли, пишні плаття приміря.

Прокинувшись, подумала : "Пташиною полину,

Поїду, підбадьорена, помчусь!

Присплю проблеми, плани похапцем покину,

Просторами піщанськими потішусь- повернусь."

Пісня «ГІМН УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ»

Ведучий. Боляче дивитись на те, як “деякі українці” не розуміють значення багатьох слів рідної мови, навіть сміються, бо, бачте, смішними вони їм здаються, а не думають про те, що сміються з самих себе, зі своєї духовної убогості.

Учень . З цього приводу Іван Павліха написав байку.

   Знайшлася Жаба серед жаб, яка сказала:

   “Я дурна була б, щоб так, як предки, стала квакать!

   Я буду, мов та Качка, крякать!”

   Тут хтось їй заперечив сходу:

   “Але ж ти жаб’ячого роду, а не качка!”

   “Ну й що?! До чого ця балачка,

   Коли мені миліше “кря”, ніж “ква”?

   Воно дає мені права на пух, на крила...

   А там, дивись, здіймуся ще й в політ,

   Побачу світ: савани... води Нілу...” –

   Отак мрійливо думає вона і кряче в рідному болоті,

   Аж котиться луна, та ба – злетіти годі...

   Мораль: хто рідного не береже, того не виручить чуже.

Ведуча:   На жаль, словом можна не тільки розвеселити, але й принизити, образити, зганьбити, як це роблять герої  «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя- Левицького.

Ведучий:  Пропонуємо вашій увазі фрагменти вистави за повістю Івана Нечуя- Левицького «Кайдашева сім’я”

Кайдашева сім'я. Сварка за горшки (Інсценізація)

Автор: Матушка дала бабиним онукам коржиків та бубликів. Кайдашиха принесла ті гостинці, роздала Мелащиним дітям. Мотрині діти почули носом гостинці й повибігали в сіни. Кайдашиха роздала й їм по бубликові.

Мотря: — Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка. 
(Діти забрали гостинці та й давай махати рученятами на бабу та промовлять ті слова, що їм доводилось не раз чути од матері)
Діти:— Баба погана, баба злодійка!
Кайдашиха: — А гостинця взяли од баби, ще й бабу лаєте.
(Мотря пооднімала од дітей бублики та й викинула)
Кайдашиха: — Чи ти людина, чи ти звірюка.
Автор: Того-таки дня Мотрин старший хлопець напився з Мелащиного кухля води коло Мелащиної діжки, бо в сінях стояло дві діжки з водою: Мотрина по один бік, Мелащина по другий. Малий хлопець, не розбираючи материного погляду на право власності, вхопив кухоль з тієї діжки, що стояла до його ближче, але якось не вдержав кухля в руках, упустив та й розбив.
Кайдашиха (до Мотрі): — Бач, іродова душе, вчила дітей мене лаяти, а твої діти мені шкоду роблять, іди, лишень, сюди та подивись!
(Мотря вибігла з хати й подивилась на черепки. Кайдашиха вхопила кухоль з Мотриної діжки та розбила об землю)
Мотря: — Оце чорт його й видав. Старе як мале! Зовсім баба з глузду з'їхала. Що вам дитина заподіяла?
Кайдашиха: — Твої діти такі зміюки, як і ти. Наплодила вовченят, то не пускай їх до моєї діжки.
Мотря: — То сховайте свою діжку в пазуху, а кухля мені купіть, бо ви не дитина.
Кайдашиха: — Овва! Гаращо розпустила своїх дітей, як щенят. Не діждеш.
Мотря: — Коли так, то й я вам оддячу! При тих словам вона побігла в Лаврінову хату, (Вхопила з полиці Мелащиного горшка і розбила ним об землю. Мотря вибігла з хати. Мелашка за нею)
Кайдашиха: — Коли так, то й я зугарна до московської закуції, — закричала і як несамовита вбігла  Кайдашиха побіглав в Мотрину хату, вхопила з припічка здорову макітру та — хрьоп нею об землю.
Карпо схопився з лави)
Мотря: — О, стонадцять чортів вам з Мелашкою разом! За таку макітру я знаю як вам оддячити! (Мотря вскочила в Лаврінову хату, вхопила кочергу та й свиснула нею по купі горшків, що сохли на лаві. Горшки застогнали; черепки посипались додолу. Кайдашиха та Мелашка з кочергою те ж затіяли в хаті Мотрі. Карпо та Лаврін забрали в молодиць рогачі та кочергу)
Мотря: — Ти — змія люта, а не свекруха! Буду я чортова дочка, коли не розіб'ю тобі кочергою голови.
Кайдашиха: — Хто? Ти? Мені? Своїй матері? Карпе! ти чуєш, що твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти таке говориш мені, своїй матері? Карпе, візьми вірьовку та повісь її зараз у сінях на бантині, бо як не повісиш, то я їй сама смерть заподію.
Мотря: — Карпе, візьми налигача та прив'яжи на три дні свою матір серед вигону коло стовпа, мов скажену собаку, нехай на неї три дні собаки брешуть, нехай на неї три дні вся громада плює! Вона мене або отруїть, або зарубає.
Кайдашиха: — Що ти кажеш? Щоб мене мій син, моя кров, та прив'язав налигачем серед вигону на сміх людям? Ось я візьму мішка та напну тобі на голову мов скаженій собаці, бо ти нас усіх перекусаєш. (Кайдашиха витягла з-під лави порожнього мішка й кинулась до Мотрі) Ти злодійка! Ти покрала в нас яйця!
Мотря: — Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цілий рік. Я на тебе робила, як на пана панщину.
Кайдашиха — А чом же ти мене не кидала, коли тобі було в мене погано? Чом тебе чорти не понесли за границю?
Мотря: — Овва, через таке паскудство та оце тікала б за границю! Тікай сама хоч під шум, під греблю! Ти злодюга, ти відьма!
Кайдашиха: — Хто? Я? Я відьма? Я злодюга? Ось тобі на!
(Кайдашиха тикнула Мотрі дулю й не потрапила в ніс, та в око. Мотря вхопила деркача і сунула держалом Кайдашисі просто межи очі)
Кайдашиха: — Ой лишечко! Виколола проклята зміюка мені око! В неї з ока потекла кров. Лаврін та Мелашка кинулись оборонять матір. Лаврін пхнув Мотрю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю і пхнув Лавріна)
Мотря: — Одривай, Карпе, хату, бо я тебе покину з твоєю проклятою матір'ю, з твоїм іродовим кодлом!
Кайдашиха: — У волость її, розбишаку! В тюрму її! Одривай, Лавріне, їх хату, бо я сама полізу та буду зривати кулики (до залу) Ой боже мій! Дзвоніть в усі дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лавріна, вбили Мелашку, вбили й мене! Рятуйте, хто в бога вірує! Скликайте громаду та зараз, зараз!
(Заходить Волосний)
Мотря: — Рятуйте мене! Як мене знайдуть зарубану сокирою, то нехай уся громада знає, що мене зарубала свекруха! Рятуйте, хто в бога вірує!
Кайдашиха: — Рятуйте мене, вона мене вже вбила!

Ведуча:   Зате, яким ніжним і трепетним буває звучання слова, коли говорять закохані.

Ведучий:  Справді, ми ще не говорили про мову найкращого з людських почуттів – мову кохання.   Скільки пісень і віршів присвячено темі кохання!

Ведуча:  Та наступна сцена - урок для молоді, щоб пам’ятали, що освідчуватись у коханні теж треба вміти, щоб не виглядало так, як у Голохвастова та Проні Прокопівни із п’єси Старицького “За двома зайцями».

(Сцена із п’єси «За двома зайцями» )

І дія

Голохвастов (сам)

Ніякого в людей пойнятія нєту, ніякой делікатной фантазії! Так і смердить від них мужичим духом, так і пре! А вон у мєня в головє такой водевіль, что только мерсі,потому – образований чоловік! Да што, врпочєм, про ніх? От якби Проні нє пропустіть! Треба налягати на женітьбу. Здається, я єй понравівся! Ну, а кому я нє нравюся, га?

А вона ж багата: дом, сад, а в магазінє дєнєг повні скрині. Одна надєжда на її придане, бо інакшє моєй парікмахтерськой конєц! Такий скрут, что хоч вєшайся.

А як оженюся, то завживу багато, і всє бритви в Днєпр позашвирюю. Та тільки ж Пронька поганюча. Як суща жаба і на носі барадавка! Аж вот і вона.

(виходить Проня)

Проня.

Гаспадін Голохфастов, здається?

Голохвастов

Моє серце розпалилося, як щіпці, поки я дожидав мамзелю.

Проня

Таки дожиждався, я ж нарочно не спішила.

Голохвастов

От ви красавіца неписана. Та што мнє краса. Саме главне - ум і обхождєніє: делікатні хранцюзькі манєри. Щоб вийшов шик!

Проня

Разумєється, нє мужицькі. (до глядачів). Ну пєрвий у Києві кавалєр!

Голохвастов:

Ну й розумні ви, Проня Прокопівна, розум у вас – без мила бриє.

Проня

Якби це людніша публіка, то я б себе показала! Та на весь Київ! А то тут нє з кєм зайтися – нєобразованость одна. Ото тілько з вами і пріятно разговарівать. 

Голохвастов

Якби ви гулять виходили, то я б цілу ночь міг ноги бить проходкою.

Проня

Ночью? Что ви!  Щоб якої оказіїі не вийшло, я баришня, а ви ж мужчина. Ото удньом я так люблю гулять посаду з книжкою – та щоб у нєй про любов писалося, щоб аж смола кіпєла!

Голохвастов

Да щоб аж волос смалила! Но лучче нам самим роман про любов свить, чим от в кнігах читать.

Проня

Ах, нє говарітє мнє про любов! Хіба ж ви нє знаєте, що безневинній дівиці стидно, ето же шкандаль!

Голохвастов

Що ви! Я же прошу у вас руку і серце.

Проня

Мерсі. Только тут, ночью, прі мєсяце, аж моторошно слухать, аж серце тьопається. Ви взавтра приходьте до нас прєдложеніє дєлать.

Голохвастов

Прийду, прийду, моя канфеточко!

Ведучий:   Напевно, таке прагнення до грамотності та вченості, як у Проні та Голохвастова , і привело до того, що на наших крамницях, кав’ярнях  вивіски чужинські.

Ведуча:  Давай краще послухаємо на цю тему вірш.

( Учень читає поезію)

Браття мої, українці, що ж ви наробили?

Свою мову, що від Бога, та й занапастили.

На крамницях, установах – скрізь слова чужинські.

Цураєтесь? Чи забули рідні, материнські?

Чом народ, який не є, скрізь свою цінує,

А вам вуха пестить чуже, око вам милує?

Там «Мак Дональдс», ну а там… язик не повернеш.

Невже думають увагу швидше цим привернеш?

Хай «Варенична» то буде, а чи «Пиріжкова».

Якщо смачно прийдуть люди і знову, і знову.

Ви забули пампушки, навіть слово – пишка,

Піцу просите, хотдог, з півметра заввишки.

Чом вас манить так чуже? Це мене дивує,

Чи від слова чужинського краще вам смакує?

І як далі буде так, то чия провина,

Як не буде знати мови жодная людина?

А коли немає мови – немає Держави,

А ми з вами – запроданці, «внуки препогані».

Не навчились цінувати ні мови, ні роду,

А на захист державної товчем в ступі воду.

Та коли ми є Держава, досить шельмувати,

Треба свою рідну мову над усе підняти.

Задумайтесь: ви – НАРОД! – своєї країни.

Не пройдисвіти, а діти неньки України.

. (Учень читає вірш «До українців»)

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні — таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість — в серцях, а не в магазинних вітринах.

І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: — Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..

( Звучить пісня «Мова єднання»)

(На сцену виходять учні початкових класів.)

1 учень. 

Боже, Отче милостивий.

Ти нам дав цю мову красну.

Поміж мовами найкращу,

Нашу рідну, нашу власну.

2 учень

Тою мовою співала

Нам маленьким наша мати,

Тою мовою навчала

Тебе, Боже, прославляти.

3 учень

Тою мовою ми можем

Величатись перед світом,

Бо між мовами ця мова, -

Мов троянда поміж світом.

4 учень

Поможи, Небес Владико,

Хай буде по Твоїй Волі,

Щоб та мова гомоніла

Вільно в хаті, в церкві, в школі.

5 учень

Дай діждатись пошанівку

Рідного, святого слова,

Щоб цвіла на славу Божу

Всі:  Наша українська мова.

Учні  (Зі свічкою в руках). 

 Мово наша! Вся з гомону полів, лісів і морів, отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок і переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом – кожна струна твоя вимочена в Дунаї, криницях і струмках людської звитяги.              

 Мово наша! З голосу тура, мисливських сурем, скрипу дерев’яного рала, стогону вола в борозні, рокоту комбайна – вся з колосся, осмаленого війнами і торкнутого радіацією.

 Мово наша! Вся змочена удовиною сльозою, повита дівочою тугою на ясирних та окупантських торгах і просолена зойками голодного конання.

 Мово наша! Вся з весен і морозу, так часто палена спекою, бита градом і дощем, але завжди повна осіннього достигання.

 Мово наша! З потаємного шепоту і зітхань закоханих у станціях метро під незугарною аркою урбаністики, на ажурних мостах, на звичайних перелазах, у парках і дібровах – уся з хмільного чар-зілля, настояного на серці.

 Мово наша! Із земних глибини і небесних висот – уся з могуті інтелекту й криці моралі. Ніжна й тендітна, а міцніша броні, бо єднаєш дух і тіло, бо в основі твоїй – непорочність і чистота.

 Прости! Воскресни! Повернися! Розродися! Забуяй віщим і віщим словом від лісів – до моря, від гір – степів. Я тебе викликаю із нетрів, із боліт, із забуття. Я ж висвячую тебе святою водою і священним вогнем. Любов’ю своєю відгоню від тебе злих духів, молюся за тебе і на тебе, скроплюю живою водою воскресіння. Освіти від мороку землю, возвелич, порятуй народ її навіки.

Учитель:  Ось і підійшло до кінця наше свято.  І хотілося б, щоб від сьогоднішнього дня ви залишили у своєму серці хоча б одну краплину любові до рідної мови, щоб ви завжди пам'ятали про те багатство, яке є у кожного з нас, і багатство це - наша рідна мова.

То ж вивчайте рідну мову

Вже тепер з маленьких літ.

Українське наше слово

Хай звучить на цілий світ!

Хай лунає мова в світі

Повна сили і тепла,

Не цурайтесь мови, діти,

Не замутьте джерела!