Виховний захід "Свято Лесі Українки" ( до Дня народження поетеси)

КЗ «Чугуївський ліцей №5»

Чугуївської міської ради

Харківської області

 

 

 

 

Літературно-музична композиція

«Лесине свято»

(до 150-річчя  з Дня народження Лесі Українки)

 

 

 

 

 

 

 

 

        З досвіду роботи вчителя

   української мови та літератури

Чуб Вікторії Володимирівни

 

 

 

 

 

 

Чугуїв - 2021

Мета: розкрити     трагічні    сторінки  Лесиної  долі, які  найвиразніше   висвітлені  в   інтимній  ліриці, донести   до  учнів   розуміння  високої  художньої    майстерності  письменниці у вираженні  власних  почуттів, живої  любові, болю, надії.

 

Обладнання: книжкова  виставка  літератури «Леся Українка – її   творчість  невмируща»; дійові  особи: дівчина-українка (Леся), Доля, Тривога, Надія, Мрія, Кохання.

 

                                      ХІД         ЗАХОДУ:

 

         Вступне  слово вчителя:

   Живе    в  душі   нашого  народу  людина, що  ім’я  їй – Леся  Українка. З  не  такої  вже  й  далекої  минувщини  проступає  до  нас   образ  поетеси, образ  ніжний  і  чистий. Майже  ніколи – веселий, частіше – в  задумі  чи  смутку. Долинув   звідти  навіть  її  живий  голос, випадково   збережений  у  записі   фонограми. 150  років  тому   народилася   вона  в  сім”ї    Косачів, щоб  стати  Лесею  Українкою. Була  вона  просто  людиною, і, ведучи  оту  “тридцятилітню  війну” з  хворобою, не  мала  якогось  захисту  проти  болю, і  можна  зрозуміти,  як  хотілося  їй  звичайного  людського  щастя, якщо, прикуту  хворобою  до  ліжка, так  радувала  її  навіть  яблунева  пелюстка, занесена  весняним   вітром  у  вікно.

    Всі, для кого важлива  була  наша  література, із  захватом  стежили, як  сходить  поетична  зоря  Лесі  Українки. Поява  юної  поетеси  була  майже  загадковою: не  навчалася  в  гімназіях – і  раптом  така  освіченість, ерудованість; постійні  змагання з  недугою – і водночас  таке  дуже духовне  здоров’я. Леся  була  щедро  обдарована  від  природи. Крім  поетичних  здібностей, мала ще й музичні, написала  підручник  з  історії  стародавніх  народів  Сходу  і  роками  збирала  українські  народні  пісні.

    Рано  обірвалася  її  пісня, її  сердечний  спів. 42-річною  пішла  вона  з  життя, незломлена  духом. Образ  її  живе  й  житиме  для  нас – сповнений  гідності, прекрасний  у  своїй  людяності  і  великім  творчім  горінні.

  На  фоні  ліричної  української  мелодії  звучить  вірш.

                                Як  я  умру, на  світі  запалає

                                Покинутий  вогонь  моїх  пісень,

                                І  стримуваний  промінь  засіяє,

                                Вночі  запалений, горітиме  удень.

 

 (Сценічним  майданчиком  повільно  йде  дівчина  в  українському  вбранні. У  руках  вона  тримає  польові  квіти  і  милується  ними. Звучить  мелодія.)

 

 

 

Основна  частина  вистави

 

Доля (виходить   дівчина  в  білому  вбранні)

       Леся…Лариса…Люся…Так  мене   називали   в  дитинстві. Але  мені   не  подобалось  ім’я   Люся, і я  з  5-ти  років  перейменувалася  на Лесю. Моя  мати, Олена  Плічка,  називала  мене  Лесечкою, Лесюнечкою. Навіть  псевдонім – Українка – дала  мати.

      Ще   ніхто  не  міг  у  цьому  сіроокому  дівчиську впізнати майбутню  поетесу…Поетесу  України  і  жінку  з  трагічною  долею.

 

 (виходить  Тривога  в  темному  вбранні)

Тривога. Зима  1881 року. У  Луцьку  в  сильний  мороз  Леся  промочила  ноги  в  крижаній  воді. Спочатку  боліла  нога, пізніше  рука.  Хірург  визначив    тяжкий  діагноз: туберкульоз  кісток. Тепер  довелось  розлучитись з  фортепіано. Болісно  прощалась  з  інструментом, якому  довіряла  дівочий  смуток, жаль, тривогу.

 

Дівчина:     Мій  давній  друже!Мушу  я  з  тобою,

                     Розстатися  надовго.

                     Жаль  мені!

                     З  тобою  звикла  я  ділитися  журбою,

                     Вповідувати  думки  веселі  і сумні…

Вірш "До мого фортепіано"

 

Доля: (звертається  до  Тривоги, показує  на  дівчину )Але,  Тривого,  вона  тебе  відігнала. Вона   ніколи  не покинула б  гри  на  фортепіано – це  була  її  розрада, втіха, її пристрасть.

 

Тривога: Так, не  покинула  гри…Та  через   хворобу  Леся  не   могла  ходити  до  школи, не  вчилася   у  жодному  учбовому  закладі.

 

Доля: Але  завдяки  старанням, наполегливій  праці  вона  самотужки  здобула  освіту, різносторонні  й  глибокі  знання, які  вражали  сучасників. Знала  понад  десяток  мов: майже  всі  європейські. На  свій  вік  це  геніальна  жінка, як  про  неї  говорили.

 

Тривога. Ти, Доле, мене  переконала. На  деякий  час  я  мушу  відступитися (поволі  йде  зі  сцени). Як  тільки стишаться  атаки туберкульозу  і  зменшиться  біль, ти  будеш  писати  багато-багато, ти  будеш  милуватися  чарівними   країнами, ти  будеш  когось  любити…дуже  любити. Але  це  лише  мрії  твої.

 

Доля. Так, все  це  буде  в  тебе. Ти ж  у  першу  чергу  жінка, а потім поетеса. Ти  мужня  жінка. І як  у  всіх  жінок  у  тебе  є  мрія  та  надія.

(Виходить  Мрія  у  рожевому  вбранні, Надія - в  блакитному).

Мрія. Ще  маревом  легким  над  нами  витає  Блакитна  весняна  мрія.

 

Надія. А  в  серці  розкішно  цвіте  процвітає   квітка-надія.

Вірш "Надія"

 

Доля. Як  і  кожна  молода   дівчина, Леся  мріяла  не  тільки  про  вірші, але  й  про  особисте  щастя.Кохання  прийшло  до  неї  в  Ялті  1897року.

 

 (входить  Кохання  в  яскравому  червоному  вбранні)

Кохання:              Я  думаю  про тебе, як молюсь.

                               Люблю  тебе, і  світ  мені  великий.

                                Рікою  світла  в  тебе  переллюсь…

                                Як  літня  ніч  у  обрій  вогнеликий…

                                І хай  погаснуть  всі  ці  міражі,

                                Казкове  місто  зробиться  камінням,

                                Сміюся, плачу. Наші  дві  душі

                                 Уже  навік  зустрінуться  промінням.

 

Надія.                      А  я  люблю  тебе.

                                 Це  радість  і цей  жах,

                                 І  ця  печаль,якій  не  має  краю!

                                 Я  на  твоїх  вогненних  віражах

                                 Блакитним  вітром  туги  догораю.

                               

Дівчина. Познайомилася  я  з  Сергієм   Мержинським   влітку  в  Криму  у  1897 році.

 

Доля. Відразу  між  ними  зав’язалася   дружба, що  невдовзі  переросла  в  глибоку  сердечну  приязнь. Це був  типовий  російський  інтелігент, з  тонким  скорботним  обличчям. Він  був  також  великим   другом молоді  і  справляв  чаруюче  враження. І  зовнішність  його  вабила – прекрасний, тонкий, обрамований  чорною бородою профіль,   з  блідим, матовим, що  часто  палало  нездоровим  рум’янцем – обличчям, з  чорною  хвилястою  шевелюрою…

 

Дівчина: Я потягнулась  до  нього. Мені  хотілося  нескінченних  розмов  і  спілкування  з  Сергієм. Я  дивилася  в  його  очі  і  бачила  в  них  любов.

                                   

(Звучить  музика)

Надія (показує  на  кохання):

                         Знов  весна  і  знов  надії

                         В  серці  хворім  оживають.

 

Мрія.               Знов  мене  колишують  мрії

                         Сни  про  щастя  навівають.

                         Весно  красна! Любі  мрії!

                         Сни  мої  щасливі.

 

Надія:           Я  люблю  вас, хоч  і  знаю,

                       Що  ви  всі  зрадливі…

                      

Дівчина:       Моє  кохання – то  для  тебе  згуба:

                       Ти  наче  дуб  високий  та  міцний,

                       Я  ж – наче  плющ  похилий  та  смутний.

                       Плюща  обійми  гублять  силу  дуба.

                      

(Звучить  музика)

 

Доля:    На  долю  багатьох людей  випадає  і  втрата  кохання, і  нерозділене  кохання.

Я не  кохаю  тебе! І  не  прагну  дружиною  стати.

Твої  поцілунки, обійми  і  в  мріях  не  сняться  мені,

В  мислях  ніколи  коханим  тебе  не  одважусь  назвати:

Я  часто  питаю  себе: чи кохаю? – Одказую – ні!

 

Тривога: Лірика присвячена Мержинському, сторінка  за  сторінкою,   рядок  за  рядком  розкриває   перед  нами  глибоку   душевну  драму Лесі  Українки, яка  закінчилась  трагічно. Але  доля  розпорядилась  так, що  Сергій, як  і  Леся  був  приречений: його  підточувала  давня  недуга – туберкульоз  легенів. Хвороба  Сергія  почала  немилосердно  прогресувати. Леся  їде  в  Мінськ  до  нього  і  перебуває  там  найтяжчі  у  своєму  житті  два  місяці – до   смерті  товариша.

 

Надія: «Життя  моє  досить  трагічне, – писала О. Кобилянській, своїй  подрузі. Я  мушу  бути  найспокійнішою   від  всіх, хоч я, власне, найменше  маю  ілюзій, а  через  те й  надії (зо  мною  лікар  був  найщирішим). Щодня  мій  друг  розмовляє (отим своїм  безгучним  голосом  немов  шелестом) про те, як  ми  вкупі  за  границю  поїдемо  в  Швейцарію, як  гарно  зустріти  там  весну…А  я  весни  так  боюся, як …того, чого  не можу  назвати». Та  на  поправку  не  було  надії.

 

Доля: Знову  читаємо  в  листі  до  О. Кобилянської: «З  моїм  другом  дуже  зле, і  він  вже  сам  не  вірить, щоб  міг  видужати. Стан  зовсім розпачливий… Вже  не  може  підвестися  сам. Листи  замість  нього  пишу  я, навіть  його  приятелям…Коли  подумаю  тільки, що  такого  друга  маю  втратити!..”

 

 

Тривога: Сергій  Мержинський    помер  в  перші  дні  березня  1901 року. Це  тоді, в одну  з   найстрашніших ночей, Леся  Українка  написала  твір  про  самозречення  і  любов – драматичну  поему  “Одержима»: ”Я її  в  таку ніч  писала, після  якої  певне, буду  довго  жити, коли    вже  тоді  жива осталась… Якби  мене  хто  спитав, як  я з  того  всього  жива  вийшла, то  я  б  так  могла  відповісти: ”Я  з  того  створила  драму…”

 

Кохання: Уста  говорять: ”він  навік  і  згинув!”

                 А  серце  каже: ”ні  він  не  покинув!”

 

Вірш "Уста говорять "Він навіки згинув!".

 

(Наперед  виходять  Надія, Мрія, Кохання. Всі  з  квітами. Повз  них проходить  Тривога, стає коло  дівчини)

 

Мрія: Мрія  далека, мрія  минула

           Стала  сю  ніч  наді  мною,

           Мов  якась  постать  похила,

           Над  дорогою  труною.

 

Кохання: ”Квіток, квіток, як  можна  більше  квітів,

                   І  білого  серпанку  на  обличчя,

                   Того, що  звуть  ілюзією…”Боже!

                   Як  часто  ті  слова  вчуваються  мені

                    Посеред ночі: ”Квітів, безліч  квітів!”

                    Я  ж  так  любив  красу!…”Мій  бідний  друже,

                    Я  принесла  тобі  всі  квіти, що  дала

                    Скупа  весна  твого  скупого  краю,

                    Я  всі  зібрала  і  в  труну  вложила.

                     Всю  ту  весну  убогу  поховала.

 

Надія:  Ти  не  хтів  мене  взяти, полишив  мене  Тут  на  сторожі,

              Ти  мені  заповідав  скрасити  могилу  твою

              В  білий  мармур, і  плющ, і криваві  осінні  рожі…

              Ти  мені  заповідав  носити  жалобу  мою

              Так, як  носять  в  легендах  царівни  мовчазні, хороші.

 

Вірш "Світ опускався на коліна..." В. Коротича.

 

Доля: На  долю  Лесі  Українки  випало    погане  й  добре, радість  і  горе. Насолоду  життя  давало  їй  дуже  мало. Але  вона  все  ж  таки  почувала  себе  щасливою, бо  дуже  любила  цей  вічний  світ, цю  рідну  землю.

 

 

Дівчина. Так!Я  буду  крізь  сльози  сміятись,

                Серед  лиха  співати  пісні,

                Без надії  таки  сподіватись,

                Буду  жити!

                Геть  думи  сумні!

                            

   (звучить  музика)

Доля: Яскраве  національне  явище: її  вражаюча  особистість  і  могутній  талант  усьому  світові   показали, які  чудові  перлини  виносить  на  вселюдський  берег  наше  народне  море.

 

Тривога: Взяте  у  народі  ім’я –Українка, Леся  пронесла  високо  і  сама  стала  символом  того, що  називають  національною  елітою.

 

Надія: Девіз  мій: Вбий – не здолати!

            Серця  зболілого  удари  останні

            Тобі, нескорена  Мати.

 

Кохання: Візьми  мою “Пісню”, мій  згусток  любові,

                   Хай  пролунає усюди.

 

Мрія: Для  тебе, на  поступи   нові,

           Я  є, живу  і  жити  буду.

 

Тривога: Україно, журбо  моя, мука,

                Як  свій  хрест  тобі  тяжко  нести!

                Як  свій  хрест  тобі  тяжко  нести!

                Хворі, болісні  стискуєш  руки.

                Бродять  в  натовп “шпики  й  кати…”

 

Кохання: А  скільки  їй  звірялося  в  любові,

                 Тепла  шукало  під  її крилом,

                 А  скільки  до  очей  її  ішло

                 Паломників, що  маскували  зло

                  І, наче  п’явки, прагли  тільки  крові…

 

Доля: Тепер  формуються полки  нового  слова,

            Леся  для  яких  зорею  завше  буде  провідною.

            Бо  нищих  не  зове  вона  з  собою

            І  підлих, наче  морок, проганя,

            Благословляє  дивотворів  дня,

            В  яких  іде  з  діаспори  рідня…

            І  більшої   любові   їй  не  треба!

 

Звучить поезія:

 Дивлюся на запалену свічку.

 Вогонь, що був, і є, і завжди буде...

 Твоє життя, поезію, пісні

 Довічно будуть пам'ятати люди.

 Ти прилинеш до нас

 Першим вітром тужливим весняним,

 Журавлиним ключем

 Прилетиш із натомлених дальніх доріг,

 Повернешся сюди

 Солов'їними первопіснями,

 Рушником обернешся

 В прадідівський святий оберіг.

 Коли перші громи розітнуть

Чисте небо промінням вогненним,

 Коли гомін лісів відгукнеться нам

Смутком тужливим твоїм,

Отоді спом'янемо тебе ми,

 Отак всі спом'янемо,

 Щоб цей спогад у вічні,

 Незнані світи долетів.

 

Звучить пісня «Україно моя»