Матеріали до уроку з української літератури

МАТЕРІАЛИ ДО УРОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДЛЯ УЧНІВ 10 КЛАСУ

Підготувала:

вчитель української мови та літератури

Свиридюк Аліна Миколаївна

• Основоположник українського соціально-психологічного роману
• «Корифей української прози»

Панас Мирний

Справжнє ім’я: Панас Якович Рудченко.

«Найвизначніший український повістяр» (І. Франко)

«Перший симфоніст української прози» (Олесь Гончар)

«Суворий літописець епохи» (Олесь Гончар)

 «Під сукном віцмундира в цій людині билося палке серце патріота, справжнього гуманіста, митця глибоко демократичних переконань»(Олесь Гончар).

Письменник-реаліст.

Панас Мирний – український письменник великого епічного таланту, драматург. Його названо корифеєм української прози.

Іван Білик (літературний псевдонім Івана Яковича Рудченка) - український фольклорист, письменник, літературний критик, рідний брат Панаса Мирного.

ПАНАС МИРНИЙ «ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?»

Автори: Панас Мирний, Іван Білик (брати Рудченки).

Рід: епос.

Жанр: соціально-психологічний роман.

Соціально-психологічний роман – роман, у якому суспільно значущі події і соціальні процеси передаються шляхом розкриття психології героїв, їх думок, прагнень і переживань.

Основні риси жанру соціально-психологічного роману:

• зображення людини в складних формах життєвого процесу;
• багатоплановість сюжету;
• охоплення долі цілого ряду дійових осіб;
• великий обсяг.

Історія створення: нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» → повість «Чіпка» → роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (інша назва – «Пропаща сила»). Роман написано братами Панасом Мирним та Іваном Біликом. Роботу над твором завершено в 1875 р., а надруковано вперше в 1880 р. в Женеві. При перевиданні твору в Україні (1905) автори змушені були дати йому назву «Пропаща сила», але пізніше його було видано під первісним заголовком. В основу роману лягла почута письменником від візника розповідь про реальну особу – полтавського розбійника Василя Гнидку. Під враженнями від цієї розповіді письменник написав нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». Пізніше почута історія лягла в основу повісті «Чіпка». Іван Білик (Рудченко), брат Панаса Мирного, розкритикував повість за її схематизм і порекомендував поглибити соціальне тло твору. У результаті брати спільно почали працювати над удосконаленням твору, завдяки чому з’явився багатоплановий роман, який у першій редакції мав назву «Пропаща сила». Остаточною назвою роману стали слова з Біблії «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Книга Йова, 6: 5).

Місце дії: село Піски.

Композиція: 4 частини, 30 розділів. «…будинок з багатьма прибудовами і надбудовами, зробленими неодночасно і не за строгим планом» (О.Білецький).

Тема: зображення майже столітньої історії села Піски та життєпису Чіпки Варениченка.

Ідея: засудження боротьби з неправдою через кровопролиття.

Основні сюжетні лінії:

•                   рід і життя Чіпки,
•                   рід і життя Максима Ґудзя;
•                   Грицько та його дружина;
•                   пани Польські.

Усі вони розвиваються на широкому суспільно-історичному тлі.

Перша частина твору виконує роль експозиції: автори знайомлять читача з Чіпкою та його матір’ю Мотрею, а також із «польовою царівною» Галею. Тут описано й дитинство та юність героя.

Друга частина переносить читача в історію закріпачення села Піски панами Польськими, описано тут й історію роду Максима Ґудзя.

Третя частина твору, по суті, є зав’язкою. Вона починається промовистим розділом «Нема землі» - тут описано, як Чіпка втрачає землю. Із цього моменту починається стрімкий розвиток дії, що сягає кульмінації в епізодах на вигнання героя із земства, його духовному зламі.

Розв’язку твору наведено в останній частині – це винищення бандою Чіпки козацької родини Хоменків, арешт головного героя та ув’язнення на каторгу.

Проблематика твору

• народна мораль; батьки і діти; добро і зло;
• земля й достаток; кріпацька неволя;
• «пропаща сила»;
• жінка в сім'ї; любов і сімейне щастя.

Образи

Нечипір (Чіпка) Варениченко

•                   «поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника…».
•                   «Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка».

Іван Вареник

•                   «Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев'язана одежа; через праве плече, на палиці перекинута торба — мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска».

Грицько Чупруненко

•                   сирота, батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої родички-удови, а вже потім у діда Уласа.
•                   «сидів, рота роззявивши, коли дід повідав, що пани знову забирають його до двору, і не журився долею Уласа». Разом із тим хлопець виростає роботящим, адже мріє жити заможно, мати чепурненьку, хазяйновиту жіночку і «діток маленьких коло неї».
•                   «Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда».
•                   Мав намір одружитися з багачкою, але з того нічого не вийшло, узяв собі сусідську наймичку Христю. «І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою».
•                   його життєва філософія — «своя сорочка ближче до тіла».

Максим Гудзь

•                   «Як же дійшов до літ та убрався у силу, — біда з ним та й годі! Високого зросту, бравий, широкоплечий, як із заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун… Хороший з лиця — повновидий, рум’янець на всю щоку, з чорними веселими очима, лискучим усом, — він був перший красень на селі».
•                   Ні Максим, ні його батьки не знали кріпацької неволі (його дід Мирін зумів свого часу відстояти козацьке звання), тому родина жила у відносному достатку.
•                   Виростав жвавим і непостійним: за все брався із запалом і швидко охолоджувався до тієї чи іншої роботи. Найбільшою розвагою для нього, малого, була гра в бої з татарами. Так він виховував у собі сміливість, яка виразно виявилася в поєдинку з панським бугаєм.
•                   У парубоцькому віці Максим верховодив усіма: красивий, сильний, веселий, сміливий, гострий на язик хлопець подобався всім ровесникам. Однак витівки його ставали все дошкульнішими: заніс ворота на верх дуба, вимазав удові дьогтем ворота, звів молоду дівчину… А коли полюбив горілку й почав допікати кріпакам, батько змушений був віддати Максима в солдати. Солдатською наукою він оволодів швидко і з часом дослужився до унтер-офіцера. Так само швидко й опанував нечесний промисел — «прокормлєніє»: виряджала рота кількох солдатів, щоб ті збирали милостиню від населення, щоправда, цю «милостиню» то випрошували, то відбирали, а то й крали. Максим одружився із злодійкуватою Явдошкою. Він збирав данину з «прокормлєнія», а жінка — перепродувала крадене.
•                   Під час Кримської війни, скориставшись пораненням, вийшов у відставку, потім повернувся в рідний край і збудував біля Пісок дім-фортецю. Тут він продовжив своє злочинне життя: грабував заможних і ділився зі спільниками «здобиччю». Під час одного з пограбувань його вбили.

Галя Гудзь

•                   «Польова царівна»
•                   уособлює дівочу красу, подружню вірність і моральну чистоту;
•                   «І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини?»;
•                   Дівчина щиро вірила, що коханням відверне Чіпку від злодійства. Образ Галі розкривається в інтимно-побутовому плані;
•                   Добра, щира, справедлива, Галя допомагає Чіпці на якийсь час повернутися до чесної хліборобської праці. Та слабкими виявилися сили молодої жінки, зломилися під тиском брутальних умов;
•                   накладає на себе руки.

Христя

•                   Дружина Грицька Чупруненка;
•                   сирота змалку, вона на все життя залишилася доброю й співчутливою людиною.
•                   вийшовши заміж за Грицька, відчула радість праці на себе, спокій родинного затишку.
•                   На відміну від чоловіка, вона переймається стражданнями інших людей.

Мотря

•                   Чіпчина мати;
•                   викриває його злочин.
•                   «Не судилося Мотрі щастя. Не знала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою».

Товариші по чарці:

• «Лушня був широкоплечий панище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима», дуже балакучий.
• «Пацюк собі худощавий, низький, мишастий – справжній пацюк, такий і прудкий, говіркий, співучий – на селі перший співака».
• «Матня одрізнявся од усього товариства… неповороткий, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз, ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку, дудлив її, як воду…»

Пани Польські й представники чиновництва генеральша, її син Василь Семенович, голова повіту Кряжов, попівський син Шавкун, судовий секретар Чижик, становий Дмитренко.

Короткий зміст роману

Частина перша

[І «Польова царівна»] Було це одного чудового весняного дня. Приязно гріло ясне сонечко, співав жайворонок, сюрчали коники. Хотілося жити й любити. До свого поля йшов парубок років двадцяти, що вирізнявся не одягом, не вродою, а «палким поглядом темних очей, в якому відчувалася духовна міць і хижа туга разом» (Чіпка Варениченко). Парубкові здавалося, що його нива, в котру він уклав стільки праці, — найзеленіша, найкраща. Раптом почув чудову пісню, що її співала незнайома дівчина — «низенька, чорнява, метка і жвава, в зеленому вбранні й заквітчана, як русалка» (Галя Ґудзь). Вони перемовилися кількома словами, й дівчина втекла. Хлопець повернувся додому, до старенької, але чепурної хати. Упадали у вічі не достатки, а тяжка праця господарів. У Чіпки не спадала з думки незнайомка, котру й мати його не знала.

[II «Двожон»] У другій главі розповідається історія батька Чіпки. Років за двадцять до скасування кріпацтва в село Піски прийшов невідомий чоловік середніх літ, назвався небожем (племінником) місцевого жителя й став називатися козаком Остапом Макаровичем Хрущем. Через рік купив хатку на краю села, одружився з бідною дівчиною Мотрею. Жили тихо, мирно, багато працювали. Та набридло таке життя Остапові, він покинув сім’ю й пішов на заробітки. Скоро з Дону прийшла звістка, що Хрущ насправді — Вареник, має дружину й трьох дітей, яких покинув. Пішов поголос по селу, Мотрі нікуди не можна було сховатися від сорому. Остапа віддали в москалі, а Мотря народила від нього сина Нечипора (Чіпку).

[III «Дитячі літа»] Не судилося Мотрі щастя. Її та матір стали цуратися люди. Нужда несказанна, хоч день і ніч жінка працює у полі та вдома. Баба Оришка бавила онука, розказувала казки, відповідала на питання. А однолітки не приймали Чіпку до своїх ігор, дражнили «байстрюком». Мати, змучена тяжкою роботою й нестатками, часто лаяла й била його, за це хлопець її не любив.

[IV «Жив-жив!»] Жив Чіпка без друзів до дванадцяти літ. І лихо та злість на всіх росли в його серці. Віддала мати хлопця в найми до багатія Бородая, а малий не послухав хазяїна, за що був побитий. Побіг палити господареві хлів, через те його вигнали. На весну найняли Чіпку до діда Уласа пасти громадську отару. Там хлопець подружився зі своїм однолітком, сиротою Грицьком Чупруненком, полюбив діда. Підлітки пасли худобу й нищили горобенят, бо вони, мовляв, «із Христа Спасителя сміялися» (якась народна легенда). Одного разу на отару напав вовк, і Чіпка відігнав його та врятував ягнятко.

[V «Тайна-невтайна»] Робота в діда Уласа Чіпці подобалася. Заробив хліба, грошей. А тут ще трохи землі їм дісталося в спадщину від родича. Мотря повеселішала, аж помолодшала. Та трапилося горе — не стало баби Оришки, й Чіпка дуже плакав та переживав. Дід Улас розказав Чіпці про його батька. Той ще малим нікого не слухав, нікому не корився. Пан часто бив його, тому хлопець утік на Дон, одружився там, завів діток. Але дуже скучав за рідною стороною, повернувся в Піски з чужим паспортом, одружився з Мотрею. Два роки прожив тут, потім повернувся назад, там його за двожонство арештували й віддали у солдати. Чіпка замислився над долею батька й винуватив його лише в тому, що той не помстився панові.

[VI «Дізнався»] Прийшла зима. Селяни дізналися, що їм дали волю, але треба було відпрацювати ще два роки. Знявся крик, гомін. Чіпка хотів знову пасти череду, але громада йому відмовила, чим тяжко образила. Став Чіпка працювати на своєму полі, купив овечок, корову, кобилу. Завелися гроші, й парубок придбав одяг, щоб не соромно у свято між люди показатися. Зустрів дівчину Галю, єдину дочку багатого хуторянина, й закохався.

[VII «Хазяїн»] Грицько (товариш Чіпки) ж пішов у чужі краї на заробітки, тяжко працював, спав на голій землі, їв на ходу. Склав грошенят, повернувся додому, купив нову хату, землю. Трохи загордився, посватався до дочки найбагатшого козака, але там такого зятя не хотіли. Поки роздумував, яку жінку брати, незчувся, як закохався в сусідню наймичку Христю — веселу, моторну й працьовиту дівчину. Одружилися вони, зажили тихим життям хліборобів. Народилися діти. Не чути в хаті ні лайки, ні сварки, і матері радили своїм дітям брати з них приклад: сироти, все заробили чесною працею. Отак треба на світі жити!

Частина друга

[VIII «Січовик»] У частині другій коротко розповідається історія села Піски (де жив Чіпка), на прикладі козацької родини Ґудзів. Читач повертається приблизно на два століття назад від подій першої частини. Велике село Піски, а півтори сотні літ тут були переважно хутірці із землянками. Якось тут оселився січовик Мирін Ґудзь — немолодий, коренастий, з довгими вусами й оселедцем на голові. Ходив на полювання, побачив у козака Зайця дочку Марину, закохався та й одружився з нею. З того часу став хліб ростити, а жінка — сина Івана колихати. Коли Івась підріс, став гратися у війну, про яку розказував батько; мати ж навертала його до мирного хліборобського життя. Піщани були ще вільні, а кругом уже розляглася неволя, й сумно було козакові Мирону. Іван Ґудзь
одружився з козачкою Мотрею, народилися в них сини: Максим, Василь та Онисько. Дід часто розказував Максимові грізні повісті про давні походи й удмухнув пал своєї душі в молодесеньку душу онука.

[IX «Піски в неволі»] Дісталося село Піски панові Польському, небагатому шляхтичеві, за якісь там заслуги перед царицею. Приїхав він із якимось жидком Лейбою, оголосив, що село тепер належить йому. Піщани загули, тоді генерал підскочив до переднього і вдарив того з усієї сили у вухо й поїхав у Гетьманське (районний центр), розказав про «бунт». Наступного дня у Піски вступила рота москалів. Селяни полякалися й мовчали, коли генерал ходив по хатах і переписував «своє добро». Мирін Ґудзь не сидів на місці, роздобув собі й дітям папери, що вони — вільні козаки. Так його сім’я і ще кілька розумніших залишилися вільними, а інші стали кріпаками. Генерал сказав, що люди житимуть, як і жили, тільки сплачуватимуть податок, який збиратиме Лейба. Жид приїхав із родиною та й почав шинкувати. Піски стали розростатися, а Лейба — багатіти.

[X «Пани Польські»] Минуло десять років. До піщан дійшла звістка, що генерал помер, а генеральша їде з синами жити в село. Побудували новий панський палац, і піщани вперше відчули кріпаччину — робили все задарма. Приїхала генеральша й на людей навіть не глянула. На ранок наказано було знести всі хати, що загороджували вид з панських вікон. Щодня надходили накази, які потроху позбавляли людей волі. Піщани довго не піддавались, та, не подужавши генеральської сили, почали тікати. Ті, що залишилися, під панською нагайкою швидко стали перетворюватися на покірних волів. Незабаром молодих паничів одвезли в науку, а приїхали старші дочки. Розпочалися бенкети, гуляння… Усіх треба нагодувати, напоїти. Стали селяни працювати на пана вже чотири дні на тиждень та зносити в двір курей, гусей, яйця.

[XI «Махамед»] Далі у романі докладно розповідається про життя ще одного головного персонажа – Максима Ґудзя (Максим – батько Галі, майбутньої дружини головного героя Чіпки Варениченка). Максим Ґудзь, вихований дідом Мироном, ще з дитинства був «палкий, як порох, сміливий, як голодний вовк, усіх побивав, над усіма верховодив». Від нього чекали лише шкоди. Ставши парубком, зовсім збісився: постійно випивав, бив парубків, зваблював дівчат. Не вдалося його ні приструнчити, ні одружити, тоді його віддали в москалі (тобто в армію).

[XII «У москалях»] Погнали рекрутів у Московщину. Дивувалися вони тамтешнім хатам — чорним, без вікон, людям у личаках та з бородами. Місто здивувало своїм багатством. Максим став заводієм і в казармі. Одне не подобалося — смердюче житло та поганий харч. Старші москалі стали брати його на «прокорм» — красти по селах. Начальство любило Максима за силу та кмітливість і зробило його унтер-офіцером.

[XIII «Максим — старшим»] Максим, як став старшим, одразу запишався. Потім йому це набридло, бо ні з ким було душу одвести, по-братерськи поговорити. Взявся вчитися грамоти, й те покинув. Під час угамування якихось заворушень відзначився, отримав орден і чин фельдфебеля. Став про себе дбати, складати гроші. Одружився з Явдохою, яка з дитинства займалася крадіжками, гулянками. Безпутне життя витягло з них усі гроші. А тут народилася дочка Галя, й батьки закінчили з гулянками, стали складати гроші. Максим відпускав своїх москалів на «прокормленіє» (грабувати селян) і брав з них гроші, а Явдоха перепродувала награбоване добро. У війні з турками Максим був легко поранений у руку, домовився із лікарем, і його відпустили зі служби. Через тридцять років Максим Ґудзь повернувся у Піски, збудував дім на хуторі, як фортецю. Люди тільки дивувалися, звідки він гроші бере.

Частина третя

[XIV «Нема землі!»] У третій частині продовжується розповідь про Чіпку Варениченка. Восени Чіпка позвозив додому хліб і лагодився його молотити. Аж приходить урядник та говорить, що прийшов із Дону якийсь чоловік і заявив, що Чіпчина земля належить йому. Вражений парубок взяв у матері п’ять карбованців і пішов у Гетьманське (районний центр) відстоювати свою землю. Йому в помічники набився Василь Порох, який часто писав піщанам «прошенія» (скарги) в суд. Послав за горілкою. Вперше спробував горілки й Чіпка.

[XV «З легкої руки»] Коли Чіпка вранці прийшов до суду, секретар Чижик погодився владнати справу, якщо прохач дасть йому п’ятдесят карбованців. Страшна несправедливість запалила серце парубка. Ішов додому, та потрапив у шинок. І почалася щоденна гульня.

[XVI «Товариство»] У шинку Чіпка побратався з Лушнею, Матнею та Пацюком, що виросли в неволі злодіями та розбишаками. Ті користувалися моментом й витягували з Чіпки все добро. Мати й плакала, і лаяла, та не допомогло. Поскаржилася за порадою сусідів у волость. Чіпку посадили в тюрму. Повернувся він лихий на матір, схопив її нову свиту та й знову пішов у шинок. Мотря перейшла жити до старої баби. Пропив Чіпка все господарство й навіть одежу. Залишився тільки недомолочений хліб. Лушня запропонував продати його шинкареві, але Чіпка згадав, як весною милувався своєю нивою, як жав улітку, як почував себе хазяїном, і не дозволив.

[XVII «Сповідь і покута»] Чіпка пішов до Грицька, щоб продати тому хліб. Його запросили до столу, пригостили, і в парубка ледь сльози з очей не полилися. Став сповідуватися перед щирими людьми, розказувати про своє життя. Грицько став докоряти товаришеві за матір. Чіпка умовив того брати хліб без грошей, щоб не пропити.

[XVIII-XIX «Перший ступінь». «Слизька дорога»] Мотря працювала в чужих людей і мучилася думками про Чіпку. А той зовсім «пустився берега». Усе пропив. І вирішили друзі обікрасти пана. Пішли до панських комор, убили сторожа (це зробив Чіпка, він побив сторожа так, що той потім помер) та забрали пшеницю, а потім продали її шинкареві. Запідозрили Чіпку та його компанію, посадили всіх у холодну (в’язницю). Але за браком доказів випустили. Після того знову почалися грабунки — голови, писаря та інших. Люди лаяли Чіпку, та довести його провини не могли. Одна Христя (дружина Грицька) сумувала й жаліла Чіпку, вбачаючи в ньому борця за справедливість.

[XX «На волі»] Оголосили волю (звільнення селян від кріпацтва). Кріпаки кидали роботу і йшли в шинок «волю женити» (святкувати). Але треба було ще одробити два роки. Поширилося невдоволення. А тут надійшла гаряча пора — оранка, косовиця, жнива, молотіння, ніколи і вгору глянути. Одному Чіпці з товариством немає клопоту — п’ють, гуляють з краденого.

Настали святки. Кріпаки знову в шинок. І домовилися, що пан повинен їм заплатити за два роки. Зібралися й пішли до нього в Красногорку. Василь Семенович (пан) відмовився платити, назвав їх бунтівниками й поїхав уночі в Гетьманське.

Вранці в Пісках були москалі. Стали хапати й бити кріпаків. Чіпка побачив, як упав дід Улас. Заболіло, закипіло його серце. Кинувся допомагати старому, кликав і товаришів, але ті швидко втекли. Схопили москалі й Чіпку, довго били, викликавши ще більшу злість і на панів, і на своїх братчиків.

[XXI «Сон у руку»] Приснився Чіпці сон, як він сторожа душить, як руки його у крові, як Галя йому докоряє. Схопився парубок — і почув вогонь у всьому побитому тілі. Вийшов — кругом тиша. Ні з ким поділитися наболілим. Став молитися й плакати. А тут Лушня. Збрехав, що його теж нібито посадили москалі, тому товариші не прийшли Чіпці на допомогу. Чіпка сказав, що їм треба стати такими, як усі: кинути пити, гуляти, почати працювати. А вночі мститися панам за кривди.

[XXII «Наука не йде до бука»] Мотря почула, як Чіпка заступився за людей, як його побили, і теж була сердита на панів. Уранці син прийшов, перепросив її. Того ж вечора найнявся молотити, працював із завзяттям, що люди аж дивувалися. Незабаром Мотря перебралася у свою хату, на нове господарство. Чіпка знову потоваришував із Грицьком, а Христя вподобала Мотрю, частенько приходила її розважити.

Частина четверта

[XXIII «Невзначай свої»] Була темна осіння ніч. Веселий Чіпка вийшов, свиснув — до нього стали сходитися товариші. Вирішили, що підуть «рибу ловити» до Гершка (тобто грабувати його). Перед світанком під’їхали повозки до хутора Максима Ґудзя. Господарі вітали гостей, стали пригощати. До столу підійшла Галя й побачила Чіпку. Після вечері поділили вкрадені гроші й полягали спати. А Чіпці не спиться. Раптом вийшла Галя. Не стримався парубок, обняв дівчину, освідчився в коханні. Уранці Галя крадькома подарувала йому вишитий кисет.

[XXIV «Розбишацька дочка»] Цілий тиждень лив дощ, і Чіпка не міг вийти з двору. Мати заговорила з ним про невістку. Чіпка прийшов до Ґудзя й застав Галю саму, дуже сумну. Спитав, чи піде за нього заміж. Дівчина повеселішала й погодилася за умови, якщо він покине своє розбійницьке ремесло, бо вона вже не може бачити чужих речей у хаті, носити чужий одяг, її душить чуже намисто. Вона хоче щиро працювати й сміливо дивитися людям у вічі.

[ХХV-ХХVI. «Козак — не без щастя, дівка — не без долі»] Галю хотіли просватати за москаля Сидора, проте Чіпка заплатив відступного, дав Сидору могорич і намовив Грицька йти сватати за нього Ґудзеву дочку. У суботу Чіпка заслав старостів до Максима, а в неділю були оглядини в парубка. Явдосі не сподобалася ні низенька тісна хата майбутнього зятя, ні його мати. Зіграли пишне весілля. Галя привезла великий посаг, прикрасила хату вишиваними рушниками, розмалювала піч. Свекруху жаліла та шанувала, а Чіпці догоджала, як могла. Тільки інколи згадували минуле (розбійництво Чіпки). Чіпка став жити чесно, проте говорив, що чесною працею добра багато не наживеш. Галя його відмовляла. Той став ховатися від братчиків, відкуплявся грошима. Навесні Чіпка поставив нову хату, комору, зробив великі дощані ворота й розмалював їх. Перестав працювати на землі, а їздив по ярмарках, скуповував полотно й перепродував його.

[ХХVІІ-XХVIII «Новий вік». «Старе — то поновлене»] Владу в цілому повіті захопив Шавкун і орудував за спиною у предводителя. Він добувся до влади спритністю та підлабузництвом, цінував лише гроші. Настало нове життя й для Чіпки. Люди його поважали, шанували, бо радо допомагав у біді. Становий почав їздити до нього в гості. Як стали обирати земство (виборний орган, який займався громадськими справами; туди входили не лише дворяни, але й прості селяни) — піщани першим назвали Чіпку. У літній день в Гетьманське скликали гласних (для виборів). Від піщанської громади прибули Чіпка й Лоза. Почалися вибори в управу. Запропонували Чіпку — й вибрали, незважаючи на грізні гримаси станового Дмитренка. Радів Чіпка, що прислужиться громаді. Та не до вподоби це було панам, що затесався між ними «голодранець». Стали думати, як його позбутися, й, згадавши давню справу про вбитого сторожа, вигнали «по неблагонадежности». Розізлився Чіпка, що знеславили його знову. А тут ще й Максима (батька Галі) побили до смерті.

[ХХІХ-ХХХ «Лихо не мовчить». «Так оце та правда!»] Поховавши Максима, Явдоха продала хутір і перебралася до дітей. Нове лихо вступило з нею в хату. Явдоха взялася верховодити, а Мотря не змовчала, почалися сварки. Галя й Чіпка тікали від тих сварок. Чіпка спочатку засумував, потім став пити з товаришами, згадав колишнє. Щодня робився хижішим. Померла Явдоха, й Чіпка з подачі Лушні звинуватив матір у цьому. Якось уночі приїхав додому з повними возами добра, Мотря лаяла сина та плакала. Одного разу до Чіпки прийшли братчики, випили й змовилися йти на хутір до Хоменків. Повернулися всі в крові. Мотря почула дитячий голос. На подвір’ї стояла дівчинка літ десяти в закривавленій сорочечці. Сказала, що на їхній хутір налетіли розбійники, всіх убили, хату спалили, одну її не знайшли. Мати похапцем вдягла дівчинку, повела у волость і заявила на сина. Вранці всіх розбійників пов’язали. Галя, побачивши зв’язаного Чіпку, дівчину в крові, крикнула: «Так оце та правда?!» і, збожеволівши від горя, повісилася. Під осінь по шляху йшла в Сибір валка каторжан, серед яких був і Чіпка з грізним, насупленим поглядом. Грицько взявся піклуватися про Мотрю, а хату їхню опечатали й забили. Недалеко від Пісок насипано високу могилу, де поховано вісім безневинних душ, загублених «страшним чоловіком» (Чіпкою).

ДЕСЯТЬ МАЛОВІДОМИХ ФАКТІВ ІЗ ЖИТТЯ ПАНАСА МИРНОГО

1. Кілька десятиліть Панас Рудченко служив у Полтавській казенній палаті (зараз – будинок міської ради), на другому поверсі був його кабінет, який займав тут найбільшу кімнату. Панас Якович Рудченко мав чин дійсного статського радника. Це цивільне звання, що в тодішньому табелі про ранги дорівнювалося до звання генерал-майора.

2. Він був надзвичайно скромний, не шанолюбний, не любоначальний, не кар’єрист. Із різним начальством Панас Якович тримав себе гідно – ні тіні улесливості та низькопоклонства.

3. Панас Рудченко не допускав бюрократичної тяганини. Його співробітники згадували, що о другій годині дня сотні справ горами вкривали стіл Панаса Яковича. І все це треба було уважно прочитати й підписати. Випадку, щоб папір залежався у П. Рудченка хоча б на один день, не було. Ерудицію в службових справах мав надзвичайну. Він знав усе досконально, цитував, що треба, напам’ять, знав, де що знайти.

4. Управителі казенної палати цінували Панаса Яковича. Його праця не залишилася непоміченою. П. Рудченко був нагороджений п’ятьма орденами: Станіслава ІІІ і ІІ ступенів, Анни ІІІ і ІІ ступенів, св. Володимира ІV ступеня.

5. Ще 1905 року було порушено клопотання про матеріальну допомогу статському раднику П. Рудченкові у вигляді нагороди його золотою табакеркою. Аж через п’ять років ця допомога-нагорода золотою табакеркою із діамантовими прикрасами та вензелем його імператорської величності дійшла до рук Панаса Мирного (1910 р.). І Панас Рудченко… негайно ж відправив її назад у міністерство фінансів для заміни коштовної речі на гроші.

6. Завдяки П. Рудченкові в казенній палаті була створена чудова велика книгозбірня, що налічувала близько 3 тисяч книжок. Допомогу Панас Якович виявляв у тому, що просив у начальства кредит на передплату журналів та купівлю книжок.

7. У квітні 1892 року після вистави «Лимерівна» в Полтаві, коли на виклик «Автора!» вийшов на сцену Панас Якович і йому з низьким поклоном Заньковецька піднесла вінок, зачарований грою, зворушений до сліз письменник забув свій кодекс – не розкривати псевдоніма. Так Панас Мирний вперше «розсекретив» своє друге ім’я. «Полтавские губернские ведомости» писали про цю подію: «Картина то была невиданная в Полтаве и очень трогательная».

8. Сусід Панаса Мирного П. Латиш із дитячих років запам’ятав купання у ставку й поїздки із сім’єю П. Рудченка на Ворсклу. «Плавав Панас Якович майстерно. Він міг десятками хвилин лежати без руху на поверхні води. Це у нас викликало особливу заздрість. Усі ми хотіли так плавати! І Панас Якович із великим задоволенням навчав цьому своїх дітей і нас, сусідських хлопців».

9. Усі добре знали, що Панас Мирний ніколи нікого не лаяв, навіть голосу не підвищував. Найбільший осуд із його боку – це пильний і, можливо, трохи невдоволений погляд його темно-карих очей.

10. «Раєм влітку» називав свою садибу письменник, а сам мучився весною та восени, місячи багнюку по дорозі на службу. Тільки завдяки хорошим організаторським здібностям Панасові Рудченку вдалося добитися того, що в буремні дні 1905 року на 3-й Кобищанській вулиці була прокладена бруківка.