Виховний захід «Тарасове невмируще слово»

Виховний захід «Тарасове невмируще слово!»

Мета. Розширити знання учнів про життя і творчість Т.Г.Шевченка; сприяти вихованню національної самосвідомості учнів; формувати громадянську і загальнокультурну компетентності, бажання читати твори Т.Шевченка; збагачувати словниковий запас учнів; розвивати творчі здібності дітей, музичний слух, почуття ритму; виховувати любов до національної культури, прагнення бути справжніми українцями; виховувати почуття гордості за Україну, за її національного генія – Тараса Григоровича Шевченка.

Обладнання. Фільм «Обличчя української історії» , мультимедійна презентація , портрет Т.Г.Шевченка , декорації до вистави .

 

Щовесни, коли тануть сніги,

І на рясті просяє веселка.

Повні сил і живої снаги.

Ми вшановуєм пам'ять Шевченка

 

 

 І знову - березень... І знову линуть до нас думи геніального українського поета і художника.... Традиційно український народ у цей весняний час звертається до постаті Тараса Шевченка, до постаті, яка у своїй величі була, є і залишиться ні з чим не зрівнянною, невичерпною для людського подиву й осягнення. "Він був сином мужика - і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком -і став велетнем у царстві людської культури.

Сьогоднішнє свято ми присвячуємо видатному українському поету та художнику Тарасу Григоровичу Шевченку, вклонімося світлій пам'яті поета, перегорнемо деякі сторінки життя великого Кобзаря, прислухаємося до шевченківської думки та слова.

Минуло вже багато років з дня народження славного сина України, але в багатьох українських родинах ви бачите прикрашений вишитим рушником портрет Кобзаря. Він - як член сім’ї , як найдорожча людина.

В День народження Т.Шевченка дорослі і діти йдуть до його пам’ятника, щоб поставити свічку, покласти квіти, почитати його вірші, поспівати пісні, вшанувати великого Кобзаря.

Щовесни, коли тануть сніги,

І на рясті просяє веселка.

Повні сил і живої снаги.

Ми вшановуєм пам'ять Шевченка

 

В дні перемог і дні поразок.
В щасливі дні і дні сумні.
Іду з дитинства до Тараса,
несу думки свої земні.

 

Коли в душі моїй тривога,
коли в душі пекельний щем,
іду до нього, до живого,
у всесвіт віршів і поем.

Крізь вітер злий карбую кроки.
І чую серцем кожну мить.
“Реве та стогне Дніпр широкий”,
щоб розбудити тих, хто спить.
 

Я не один іду до нього.
Ідуть до нього тисячі,
Неначе грішники до Бога,
Свої печалі несучі.
 

І доки в римах “Заповіту”
вогонь поезії не згас.
Той рух до сонця не спинити,
Бо зветься сонце те - Тарас.

 

Іду крізь свята, і крізь будні,
крізь глум юрби і суєту.
Ні не в минуле, а в майбутнє
до тебе я, Тарасе, йду.

 

9 березня 1814 року в селі Моринці на Черкащині в сім’ї кріпака Григорія Шевченка серед морозної темної ночі блиснув на все село один вогник – це народилася дитина. Для пана – нова кріпацька душа, а для України – великий поет, незламний Кобзар. Батьки дали йому ім’я Тарас. Хлопчик ріс лагідною, чуйною та щирою дитиною. Найбільше він любив свою матінку.

 

Інсценізація  «Розмова Тараса з матір”ю»

Хлопчик: Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах держиться?

Мати: Так. мій синочку, правда.

Хлопчик: А чому так багато зірок на небі?

Мати: Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик: Бачив, матусю, бачив... Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а другі ледь видно?

Мати: Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, ЇЇ свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло це далеко видно.

Хлопчик: Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати: Старайся, мій хлопчику (гладить його по голові).

Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері,

вона співає "Колискову ".

 

Тарас  змалку був допитливим і розумним хлопчиком, хотів усе знати.

Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка « в науку». За найменшу провину дяк карав своїх учнів різками.
Гірке дитинство випало на долю Тараса.
Коли йому було 9 років радість і втіха потьмарилися горем: померла мама. І почалося страшне сирітське життя біля мачухи. Чужа недобра жінка дуже погано ставилася до Тараса. Її дратували його мрійність, гаряча вдача. Коли Тарасові виповнилося 11 років, помер і батько від злиднів та важкої роботи. Залишився хлопчик сиротою.
З самого дитинства Тарас прагнув до знань. Навчився читати, писати, співати, а особлива любов була до малювання.
Шевченко дуже любив рідну природу. Часто сидів під деревом, чи на березі річки, рано-вранці чи увечері, і дивився: як ростуть верби та берізки, чи слухав, як пташки співають в гаю, бачив як сонечко увечері сідає. А потім складав вірші.

 

Серед вишневих садкiв i струнких тополь, серед людей, гноблених i нещасних, яким був i вiн сам, але красивих душею, добрих i співучих минуло його дитинство.

Пісня «Садок вишневий коло хати»

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,          

А матері вечерять ждуть.
Семя вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.        

Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих.

Добро i зло, рай i пекло бачив малий Тарас на рідній землi. Все це стало часткою його самого.

Інсценізація уривку з твору «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко

Дійові особи: Тарас, Оксана.

На сцену виходить хлопець у полотняній сорочці, брилі, постолах.

Тарас 
Мені тринадцятий минало,
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи то мені чого було,
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога…
Як прийде Оксаночка, скажу: «Ти моя зіронька».

З'являється дівчинка у вишитій сорочці, на голові стрічка.

Тарас (радіє). Ось іди, Оксаночко, сюди, щось тобі покажу.
Оксана. Ну що?
Тарас. Та йди ближче.
Оксана. Та я й звідси почую.
Тарас. Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.
Оксана. А чого? Не помирили?
Тарас. Ні, не те: буду там учитися на маляра.
Оксана. О? Так уже годі на кобзаря — підеш на маляра?
Тарас. Років зо два буду малярем!
Оксана. А що це таке — маляр?
Тарас. Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів — дерево, схотів — хату, а схотів — козака.
Оксана. Ти бач! Он воно що!
Тарас. Зароблю грошей — поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінком, а на дверях... ех! Козака змалюю на стіні! (Пауза) Тебе змалюю та й дивитимусь на тебе.
Оксана (підходить ближче). Таке вигадаєш! Бідний ти, Тарасе, у тебе й сорочка не біла.
Тарас. А ти знаєш оту пісню «Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя»?
Оксана (тихенько). Ну то й що?
Тарас. Гарна ти! Немає кращої за тебе!
Оксана. На всю Кирилівку?
Тарас. І на всю Кирилівку, і на весь білий світ!

Вірш «Якби ви знали , паничі»

За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози. Я не знаю,
Чи есть у бога люте зло,
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.   
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала.
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,   

Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми   

Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! Сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії!
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!

 

Збереглася в селі хата , в якій жив малий Тарасик.

Тарас мав феноменальну пам’ять. Все, що він почув, побачив живучи в Україні перші чотирнадцять з половиною років, запам’ятає в найтонших подробицях і загалом розповість про це в своїх геніальних творах живопису та в поетичній творчості.

Вірш «Реве та стогне..»

Усміхнулася доля Шевченкові тоді, коли йому було 24 роки. Є гарне прислів’я “Світ не без добрих людей”. Земляки- художники побачили в ньому талановиту людину і викупили з неволі, допомагали з навчанням в Академії мистецтв. І в той час Тарас написав багато творів, які увійшли до збірки ” Кобзар” (1840 р.). Для своєї збірки Тарас Григорович обрав таку назву тому, що колись кобзарями називали народних співців, які ходили від села до села, граючи на кобзі. Вони співали людям пісні про долю України, її народу.
Згодом ця назва стала символом творчості поета, адже він і є Великим Кобзарем – співцем українського народу.
Справді, «Кобзар» належить до тих книжок, які найбільше друкують і читають у всьому світі. То святиня, національна Біблія України.
  Т. Г. Шевченко був не лише поетом, а ще був й талановитим художником. Багато своїх живописних творів залиш нам у спадок.
Він написав понад 1000 картин.
За свої малюнки Шевченко був нагороджений трьома срібними медалями. Малював портрети, автопортрети, пейзажі, картини про життя народу.
 Доля готувала Тарасові все нові і нові випробування. Із хлопчика – кріпака виростає талановитий художник, великий український поет – борець за волю України. Ні царські тюрми, ні солдатчина, ні заслання в далеких степах Казахстану, не зломили його, не перемогли його віри в Україну в народ! Де б він не був, завжди тужив за Україною. Особливо улюблені пейзажні мотиви Шевченка – зображення мальовничих околиць та куточків сіл
   Туга за рідною природою, рідним краєм звучить і в його віршах.

Вірш «За сонцем хмаронька пливе»

Дивовижна доля Т.Г. Шевченка, вона складалася на тернистих дорогах поетового життя, його вірші народжувалися в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей, і в піснях закаспійських пустель, під самотнім сонцем вигнання.  

Тарас Шевченко був майстром як живописного, так і поетичного малюнка природи. Художній хист допомагав йому яскравіше, пластичніше зобразити природу в поетичних творах, а поетична обдарованість - її живописному втіленню.

Вірш «Ой одна я ,одна…»

Ой одна я, одна,

Як билиночка в полі,

Та не дав мені Бог

Ані щастя, ні долі.

Тілько дав мені Бог

Красу — карії очі,

Та й ті виплакала

В самотині дівочій.

Ані братика я,

Ні сестрички не знала,

Меж чужими зросла,

І зросла — не кохалась!

Де ж дружина моя,

Де ви, добрії люде?

Їх нема, я сама.

А дружини й не буде!

 

Хоча більшість поезій написані поза межами рідного краю, наскрізно струменить  у них світлий образ України .

Вистава  «Тополя»

Музика 01  танок
Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте — все розкажу.
Слухайте ж, дівчата!
музыка 1
Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.
Полюбила — не спинила і
Пішов — та й загинув...
Якби знала, що покине,

Була б не любила;
Якби знала, що загине,
Була б не пустила;
Якби знала — но ходила б
Пізно за водою.
Не стояла б до півночі
З милим під вербою;
Якби знала!..
музыка 3
Защебече соловейко
В лузі на калині.
Заспіває козаченько,
Ходя по долині,—
Виспівує, поки вийде
Чорнобрива з хати;
А він ЇЇ запитає:
— Чи не била мати? —

Музыка 4
Стануть собі, обіймуться —
Співа соловейко;
Послухають, розійдуться,—
Обоє раденькі...
Ніхто того не побачить.
Ніхто не спитає:
— До ти була, що робила? -
Само собі знає...
Любилися, кохалася,
А серденько мліло:
Воно чуло недоленьку,
А сказать не вміло;
Не сказало — осталася,
День і ніч воркує,
Як голубка без голуба,—
А ніхто не чує...

Не щебече соловейко
В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою,
Не співає,— як сирота,
Білим світом нудить:
Без милого батько, мати —
Як чужії люди,
Без милого сонце світить —
Як ворог сміється,
Без милого скрізь могила...
А серденько б'ється І

Музика 5


Минув і рік, минув другий —
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка,—
Ніхто не питає:
— Чого в'янеш, моя доню? —
Мати не спитала,
За сивого, багатого
Нищечком єднала.
— Іди, доню,— каже мати,—
Не вік дівувати!
Він багатий, одинокий —
Будеш панувати.
— Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала.
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки поплачуть:
Легше мені в труні лежать,
Ніж його побачить.

Музика 6

Не слухала стара мати.
Робила, що знала,—
Все бачила чорнобрива,
Сохла і мовчала.
Пішла вночі до ворожки,
Щоб поворожити —
Чи довго їй на сім світі
Без милого жити?..
— Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько!
Скажи мені щиру правду —
Де милий-серденько?
Чи жив, здоров, чи він любить?
Чи забув-покинув?
Скажи ж мені, де мій милий?
Край світа полину !
Бабусенько, голубонько!
Скажи, коли знаєш...
Бо видає мене мати
За старого заміж.

— Добре, доню! Спочинь трошки.
Чини ж мою волю.
Сама колись дівувала —
Теє лихо знаю;
Минулося — навчилася:
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню,
Позаторік знала,
Позаторік і зіллячка
Для того придбала.—
Пішла стара, мов каламар
Достала з полиці.
— Ось на тобі сього дива.
Піди до криниці,
Поки півні не співали,
Умийся водою,
Випий трошки сего зілля
Все лихо загоїть.
Вип'єш — біжи якомога;
Що б там не кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде —
Втретє випить треба.
За перший раз, як за той рік
Будеш ти такою;
А за другий — серед степу
Тупне кінь ногою,—
Коли живий козаченько»
То зараз прибуде...
А за третій... моя доню,
Не питай, що буде.
Та ще, чуєш, не хрестися,
Бо все піде в воду...
Тепер же йди подивися
На торішню вроду.

Взяла зілля, поклонилась:
— Спасибі, бабусю! —
Вийшла з хати: — Чи йти, чи ні?.
Ні, вже не вернуся! —
Пішла... Вмилась, напилася,
Мов не своя стала,
Вдруге, втретє, та, мов сонна,
В степу заспівала
музыка 02
Таку пісню чорнобрива
В степу заспівала...
Зілля дива наробило —
Тополею стала.
Не вернулася додому,
Не діждала пари;
Тонка-тонка та висока —
До самої хмари.

Музика 01

Популярність поезій Шевченка велика , близько ста його віршів стали народними піснями.

Тарас Григорович не грав на кобзі. не співав пісень по дорогах України, але читаючи його твори, ніби чуєш ніжну, сумну пісню про тяжке життя народу. Та й у нього самого доля була нелегкою. Поет дуже вболівав за життя дітей-сиріт і це вилилося в його творчості.

Вірш «І золотої , і дорогої…»

І золотої й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої;

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.   

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодость моя.

Мені здається, що ніколи

Воно не бачитиме волі,

Святої воленьки. Що так

Даремне, марне пролетять

Його найкращії літа,

Що він не знатиме, де дітись

На сім широкім вольнім світі,

І піде в найми, і колись,

Щоб він не плакав, не журивсь,

Щоб він де-небудь прихиливсь,

То оддадуть у москалі.

 

Доля не дала Шевченкові сімейного щастя , родинного тепла, взаємної любові. Не було в поета навіть хатинки – останньої мрії. Він мріяв про люблячу дружину, діток, про садочок біля власної хати над Дніпром, та не судилося, не судилося…

9 березня 1861 року Шевченку минуло 47 років. Привітати поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце великого українського Кобзаря. Тіло Т.Шевченка було перевезено в Канів і поховано на Чернечій горі. Так заповідав великий поет.

Вірш «Заповіт»
  Минуло багато років з дня народження Т.Г. Шевченка – славного сина українського народу, але й сьогодні як живий говорить він із своїми наступниками. Його слово живе між нами, гнівне і ніжне, полум’яне і міцне.

Народ пам'ятає  свого Кобзаря, вшановує його пам'ять: ім'ям Шевченка названо парки, театри, вулиці. У нашому місті також названо його іменем одну із вулиць. На майданах  міст і сіл споруджено пам'ятники поету.

Не лише в Україні вшановують його пам'ять. Пам'ятники нашому Шевченку стоять у далекій Канаді, Угорщині, США, Парагваї, Франції, Аргентині. Вулиці багатьох міст світу теж названо його іменем.

Юні друзі! Дорожіть Шевченком. Хочеться вірити, що на вашому шляху завжди будуть Тарасова пристрасть, Тарасова мужність, Тарасове невмируще слово!