Виховний захід "Тричі мені являлася любов"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виховний захід на тему

 

«Тричі мені являлася любов»

(інтимна лірика Івана Франка)

 

 

 

Підготувала:

Педагог-організатор

Мушкатівської ЗОШ

І-ІІ ступенів

Юркова Олена Анатоліївна

 

 

 

 

 

Мета заходу: розкрити світ почуттів і пристрастей, створений поетичним словом великого майстра; допомогти учням зрозуміти неперевершену красу інтимної лірики

І. Франка; розвивати вміння учнів творчо осмислювати й відтворювати події, що відбувалися в житті І. Франка; виховувати інтерес до поетичної творчості поета, гордість за нього, збудити бажання пізнати глибинний зміст його ліричних творів; виховувати шанобливе ставлення до інтимних почуттів людей, чистоту й благородство почуттів.

 

Форма проведення: літературний вечір.

 

Місце проведення заходу і його тривалість: актова зала (1 год.)

 

Обладнання та наочність: портрет

І. Франка, вишитий рушник, свічка, учнівські малюнки до творів поета, грамзаписи пісенних творів І. Франка.

 

 Науково-популярна і методична література:   

 

1. Бондарчук Г. М. Тимочків М. М. Виховні години: На допомогу класному керівникові. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2007. – 80 с.

2. Виховні заходи. Сценарії/ Упоряд. О. В. Гноінська. - Харків: Ранок - НТ, 2007. 54 с.

3. Краєзнавчі свята. – Харків: Вид. група «Основа», 2008. – 288 с.

4. Кадленчук С. Г. Теорія і методика виховання. – К. , 1997.

5. Коломієць А.. «Тричі мені являлася любов». Поетично-музична композиція, присвячена Івану Франку// Шкільний світ.-2008.

-№23-24 (Червень).-С 10-15

 

Зміст виховного заходу:

 

І. Вступна частина

 

Святково прибрана зала. У центрі на столі – портрет

І. Франка, обрамлений вишитим рушником.

Під ним слова:

Любов – це кара, це сумна в’язниця,

Бог від якої заховав ключі.

                                          П. Сорока.

 

 

Вступне слово вчителя.

 

Любов… Яке містке слово! У ньому – ціле життя Івана Франка. З любові до батька й матері народилася в нього любов до життя, прагнення пізнати світ… Любов до книги дала йому глибокі знання в царині багатьох наук: філософії, психології, іноземних мов, літератури. Любов до праці зробила його титаном, велетом духу, одним із найбільших високоосвічених людей того часу не тільки в Галичині, а й у всій Україні. А любов до жінок окрилила його духовно, піднесла лірику на найвищий щабель романтичності. Кохання писалося серцем, вкривалося словами невимовного болю і хвилями-рядочками безмежного щастя. «Тричі мені являлася любов»,- зізнається поет і саме таку назву має сьогоднішнє наше свято яке присвячене І. Франку.

ІІ. Основна частина

 

Ведуча: Добрий день, любі друзі!

Ми зібралися з вами перед дверима храму Кохання, щоб стати свідками великого таїнства – сповіді поета І. Франка «Тричі мені являлася любов». У руках у мене символічний ключ від храму, на якому написано слова І. Франка «Любов ніколи не загине!». Але щоб відімкнути цим ключем двері, необхідно розшифрувати код замка. Для цього вам треба пригадати прислів’я, приказки та крилаті вислови про кохання.

 

Учні називають прислів’я:

 

 - Справжнє кохання нічого не боїться.

- Серце ні на що не зважає – коли свою думку має.

- Кохання можна досягти ласкою, а не силою.

- Дай серцю волю – заведе в неволю.

- Немає важчої хвороби, ніж кохання.

- Кров – не вода, серце – не камінь.

- Кохання вражає навіть Богів.

 

Ведучий: Завдяки вашій допомозі двері храму відчиняються, і ми маємо честь зустрітися з господарем – його величністю Коханням.

 

Кохання: (учень тримає у руках зображення серця, пронизане стрілою; говорить на фоні музики).

 

Я – Кохання. Найвеличніше і найзагадковіше з усіх почуттів, яке Бог дарував людині. Я – всесильне. Я облагороджую, окриляю людину, надихаю її на творчі злети і подвиги. Я – це весна в душі , це блиск в очах, це безмежна радість, яка переповнює все єство людини. Але нерідко я – це розпач і сльози, душевні муки і страждання, біль розлуки й утрати…

 

(Схиливши голову, повільно виходить)

 

Ведуча: Саме таке трагічне кохання тричі довелося пережити великому І. Франкові. Як і кожна людина, він мріяв про вірну подругу життя і, мріючи, створив собі ідеал кохання і коханої. Його дівчина повинна бути вродлива, щира, розумна, передових поглядів, яка б стала для нього і чарівною коханою, і вірною дружиною, і надійним товаришем-однодумцем. Але доля розпорядилася

по-іншому.

 

 Ведучий: Так сталося у житті І. Франка, що він, тричі покохавши, жодного разу так і не зазнав усієї глибини щастя, любові, проте свято беріг у своєму серці скупі дари великого почуття. «Хвилини, в котрих я любив, були, може, найкращі в моєму житті – жаль тільки, що були це заразом хвилини найтяжчого болю, якого я досі зазнав, а не радості»,- з гіркотою зізнавався він.

 

Ведуча: Саме цей біль, жаль, смуток за навіки втраченим коханням стали поштовхом до написання збірки «Зів'яле листя», яка після виходу в світ принесла Франкові лише горе. Ніхто не міг зрозуміти поета і витвору цього генія. Відгуки критиків на цю збірку були негативними. Проте сучасник поета М. Коцюбинський присвятив збірці такі похвальні рядки:

«Се такі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».

 У жмутках «Зів'ялого листя» Франко навіки залишив найсокровенніше.

 

Поет: (На фоні сумної ліричної мелодії).

 

Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтішені жалі,

Завмерлеє в серці кохання.

В зів’ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

Ті скарби найкращі душі молодії

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч неволі

Піду я сумними стежками.

 

(Музична пауза)

 

Ведучий: Хто ж ті жінки, що залишили в серці Франка незгоєні рани, посіяли в його душі зневіру і розпач, примусили його сумувати і страждати? Про це ми, дізнаємося у храмі Кохання зі сповіді великого поета.

 

Поет: (На фоні музики).

 

Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея, біла,

З зітхання й мрій уткана, із обнов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках мрій,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо рай.

 

(Музична пауза)

 

Поет: Ще в гімназії я влюбився у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич. Скінчивши сьомий клас, я перший раз пустився під час вакацій у дальню мандрівку, перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при збірці сіна та збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия, а відси рушив сільським трактором… зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі…

 

Ведуча: То був 1874 рік. Від того часу І. Франко залишить своє серце у Лолині. Ольга подобалася йому не тільки привабливою зовнішністю, а й серйозністю характеру, розумом, працьовитістю, освіченістю і потягом до всього нового.

 

Читець: (Учень на фоні музики читає вірш «Не знаю, що мене до тебе тягне».)

 

Не знаю, що мене до тебе тягне,

Чим вчарувала ти мене, що все,

Коли погляну на твоє лице,

Чогось мов щастя й волі серце прагне.

І в груді щось метушиться, немов

Давно забута згадка піль зелених,

Весни і квітів, - молода любов

З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,

Мов той, що вирвався з тюрми на світ;

Таким веселим, щирим і лагідним,

Яким я був за давніх, давніх літ.

 

 

Ведучий: У Лолин полинули листи, відповіді на які Франко чекав нетерпляче. У кожному листі від слів «кохана», «коханий», «любий», «люба». У їхніх листах повно надії на спільне життя і спільне майбутнє.

 

Поет: (Поет, сидячи за столом, читає листи, на фоні музики).

 

 «Ах, Ольго, кажу лише, що почуваюсь тепер здоровим, легким, вільним, що бачу перед собою світ відкритим…Часто питаю себе про причину цієї зміни, але відповісти на це мені зовсім не легко, бо лише ви можете вирішити цю справу».

«Мій Боже, як маю запевнити вас, як маю присягатися, що ні на хвилину про Вас не забув, ні не забуду! Будьте певні, що й, де я завжди буду, у Львові або у Відні, Ви завжди зостанетесь провідною зіркою моїх діл, межею, до якої простую працею, вірністю і чесністю».

 

Ведуча: Та не судилося цій хорошій парі бути подружжям. Довідавшись про арешт і перебування Франка у в’язниці, батько Ольги наказав дочці розірвати з ним стосунки. Та від цієї заборони кохати Франко не перестав, а, навпаки, ще дужче полюбив.

«Люблю тебе, тільки не так, як давніше, а сто раз сильніше, сто раз глибше, щиріше, сердечніше», - писав він у листі до неї.

 

(Учень на фоні музики читає вірш «Як почуєш вночі…»)

 

 Читець: Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,

Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко;  

Се розпука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

 

(Музична пауза)

 

Ведучий: Франко знаходив найрізноманітніші способи, щоб листуватися з Ольгою. То він передає через Ярослава (брата Ольги) книжечку, в якій наколото букви. Ольга ховається від батьків і ночами виписує букви і складає слова від свого коханого. А то друзі привозять чистий аркуш паперу, який потрібно потерти цибулею, щоб проявити текст…

 Ольга мала характер сильний, який ломиться, як казав Франко, але не гнеться. Вона й слухати не хотіла, щоб розірвати стосунки з Франком. Батькова заборона не могла стати на заваді не тільки таємному листуванню, а й її зустрічам із коханим.

 

 

Інсценізація №1.

 

(Інсценізація за романом П. Колесника «Терен на шляху». Знервований юнак швидко йде назустріч дівчині).

 

Іван: Олю!

 

Ольга: (схвильовано).

Ой, як же я поспішала, Йванку! Боялася, що спізнюся…хоч ще тільки за 5 хвилин десята.

 

Іван: (ніжно бере дівочі руки і притискає до своїх грудей).

Скільки я писав тобі, ластівочко моя, а ти мовчала.

 

Ольга: Я не могла писати тобі, але хіба я мовчала? Невже ти не вірив мені?

 

Іван: Вірив, але я не міг повірити в своє щастя. Я не зазнав людської ласки…ти перша збудила в мене се почуття, і я злякався…я боявся помилитися в собі і мучився, плакав на самоті, щоб ніхто не бачив моїх страждань і не сміявся. Ти перша, що звернула на мене увагу свою, і я так боявся, щоб ти не подумала, що я нещирий із тобою і не вбила мого почуття легковажністю. Адже я знаю, що негарний, а в порівнянні з іншими, може, і смішний. І я боюся втратити своє щастя, бо, здається, умру, коли ти одсахнешся від мене.

 

Ольга: (Ніжно дивиться на Івана, говорить швидко, з притиском вимовляючи слова)

Милий мій! Та я ж і люблю тебе саме за те, що ти такий… справжній, щирий, розумний, відважний, чесний! Ти просто не знаєш себе… не знаєш, що ти для мене найкращий, що ти душею своєю, розумом своїм – красень.

 

(Музична пауза)

 

Ведучий: «…любовний стосунок» з Ольгою Рошкевич, як писав у 1884 році Франко, тривав біля семи років і приніс йому «за кілька хвилин правдивого, хоч неповного щастя сім літ тяжкої муки, тисячних терпінь і тривог».

 Врешті-решт Ольга була змушена підкоритися волі батька. Вона вийшла заміж за іншого.

Однак любов до Франка пронесла через усе життя, листувалася з ним. Останній зі збережених листів Ольги до Франка датований 10 квітнем 1897 року. Після смерті чоловіка вона переїхала до Львова й оселилася на вулиці, де жив Франко. Всіляко намагалася уникати зустрічі з ним. Перед смертю Франко переказував, щоб Ольга прийшла до нього попрощатися, благав її. Вона вислухала сестру Михайлину, що передавала його прохання. З очей її текли сльози, але сказала твердо і рішуче: «Ні». Чи міг хтось тоді допустити, що не могла, не мала сил змусити себе? Що колишньої Ольги давно вже не було, і вона, теперішня Ольга, лише берегла в собі ту колишню, трохи відважну, трохи наївну Ольгу, яка хотіла встати за нього на бій і цей бій програла. Для неї він залишився таким самим, як тоді, коли прийшов у маленький провінційний Лолин, битий недолею, прийшов, щоб сказати їй несміливе «люблю». А коли Франка виряджали в останню дорогу і траурна процесія проходила повз її вікна, вона тремтячою рукою поблагословила коханого на вічний спокій.

 До самої смерті зберігала Ольга листи від Франка. Вона слізно прохала сестру виконати її бажання: листи «від нього», перев’язані блакитною стрічкою, нехай покладе у труну. Волю Ольги було виконано.

 

Поет: (На фоні музики)

Явилась друга – гордая княгиня.

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула й шепнула таємно:

«Мені не жить, тож най умру одна!»

І мовчки щезла там, де вічно темно.

 

(Музична пауза)

 

Ведуча: У 1883 році Франко познайомився з полячкою демократичних переконань Юзефою Дзвонковською, дівчиною наземної краси. Він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа – саме та жінка, яка може йти поруч із ним. Щиро покохав її, мав намір одружитися. Восени 1883 року написав, як цього вимагав етикет, листа до матері Юзефи з проханням «руки і серця» її дочки. 20 жовтня 1883 року Антоніна  Дзвонковська відписала Франкові: «Прикро відповідати мені на ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому…така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що нам здається щастям, при ближчому розгляді не є ним…».

 Відмова Юзефи вразила Франка. Спочатку він думав, що аристократичне походження заважає їй поріднитися з ним. Він звинувачує її в цьому і надсилає їй вірша…

 

Ведучий: Послухаймо ж цю поезію.

 

Поет: (на фоні музики).

 

Я й забув, що то осінь холодна,

Я й забув, що то смерті пора,

Я й забув, що ти кров благородна,

Що між нами безодня стара,

Що між нами народнії сльози,

Що любитись нам зовсім не слід;

Я й забув, що столітні погрози

Відлучили від мого твій рід…

 

Ведуча: А якою ж була відповідь Юзефи?

 

 

Інсценізація №2.

 

(Монолог Юзефи)

 

Юзефа: Цей вірш на мене справив прикре враження. Несправедливість його гніву змусила мене написати йому відповідь: «Пане, ви звинувачуєте мене в кастовості, якої і сліду немає в моїм поводженні. На основі чого ви зробили висновок про мою гордість і аристократичні капризи, може, на основі кількох, кинутих жартома фраз, які ви сприйняли серйозно?...Тож знайте, що людей, а особливо чесних, я ціную більше, ніж зірки. Щодо національності, то до українського народу, хоч його ще мало знаю, прив’язалася щиро, і вам це відомо. Ви прагнете взяти за дружину особу, яку погано знаєте, до якої не маєте довір'я – згідно з моїми переконаннями,- це є легковаження почуттями, яке принесе нам сподіваного спокою і щастя. Сердечно вітаю пана. Юзефа».

 

(Виходить)

 

Ведучий: Вона не відповідала взаємністю…Він страждав. Лише потім довідався про справжню причину, чому так зробила…Юзефа була хвора на туберкульоз. Рано чи пізно хвороба мала звести її в могилу, тому дівчина не могла стати його дружиною і відмовила. Відмовила,як і всім іншим, хто сватався. Інші не знали нічого, а Франку вона сказала чесно і відверто, що кохання не для неї.

 

Ведуча: Франко не поривав стосунків із Юзефою. Він радить їй спробувати свої сили у літературі – спочатку перекладачкою, а потім письменницею. Але Юзефа вирішила свої останні роки, які їй судилося прожити, присвятити, на її думку, кориснішій справі: стати народною вчителькою, хоча її мати й чути не хотіла про це. Юзефа виїхала в село і там вчителювала. Але…через кілька років вона, як і відчувала, померла. Для Франка її смерть була великим горем.

 

Читець: (Учень на фоні музики читає вірш «Лиш біль…»)

 

Лиш біль страшний, пекучий в серці там

Все заповнив, усю мою істоту.

Лиш біль і се страшніше: бам, бам, бам,

А сліз нема, ні крові, ані поту.

І меркне світ довкола, і я сам

Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.

Ридать! Кричать! – та горло біль замер.

Вона умерла! – Ні, се я умер.

 

Ведуча: Могилу Юзефи знайшли на цвинтарі в Івано-Франківську. Звичайнісінька плита з пісковику, яку не пощадив час – вона потріскалась і поросла мохом. На плиті дати народження і смерті Юзефи Дзвонковської: 1862 – 1892 роки. Усього 30 років життя.

 

(Музична пауза)

 

Поет:   Явилась третя – женщина чи звір?

Глядиш на неї – і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне,

І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне,-

Та враз, мов бухло полум’я червоне.

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась

І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне…та дарма! Дарма!

Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,

І око в око зазира мені.

І дивні іскри починають грати

В її очах – такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж серце стисне.

І разом з тим таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,

Що забуваю рани, біль і страх,

В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

І я ним у пітьму помандрую.

 

(Музична пауза)

 

Ведучий: Третє Франкове кохання – до Целіни Журовської – найтрагічніше. Широкому колу про Целіну  вперше оповів син Франка, Тарас, у книзі «Про батька».

«Пізнався, - писав Тарас Франко,- Іван Якович з Целіною ще в Дрогобичі, коли та сиділа при поштовім віконці й обслуговувала публіку. Франко почував себе при ній несміливим, ні постаттю, ні красою не міг її заімпонувати. Його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого у Франка не було…Целіна вийшла заміж за поліцейського комісара, мала з ним двох дітей і швидко повдовіла»

 

Ведуча: Целіну виховувала її тітка. Все виховання зводилось до того, щоб вигідно вийти заміж. «Майбутнє кожної порядної жінки – в кишені чоловіка. Якщо чоловік матиме гроші і добру посаду, то все буде добре», - цих тітчиних настанов Целіна дотримувалась протягом усього свого життя.

 

(Звучить музика)

 

Інсценізація №3.

 

(Виходить у гарній сукні панянка і похапцем відкриває конверт. Дістає звідти листа і з хвилюванням читає).

 

Целіна: За що, красовице, я так тебе люблю,

Що серце треплеться в грудях несамовито,

Коли проходиш ти повз мене гордовито?

За що я тужу так, і мучусь, і терплю?

 

 

(Целіна повільно зминає листок, продовжує тримати його в руках. Сівши на стілець, вона відкидається назад і дивиться в далечину. До неї виходить тітка, яка намагається їй зарадити і переконати у марноті таких переживань).

 

Тітка: Целіно, віддай мені всі ці листи, вони тобі зовсім не потрібні. Невже ти не бачиш, що цей Франко тобі зовсім не пара. Ти повинна вийти заміж за чоловіка заможного, який забезпечить тебе і твоїх дітей. Крім того, Целіно, ти на державній службі і маєш документ, який при одруженні втратиш. Бо ж ти сама прекрасно знаєш, що закони не дозволяють заміжнім жінкам працювати на державній службі.

 

 Франко: (Сидячи за столом, читає).

 

Так, ти одна моя правдивая любов,

Та, що не суджено в житті їй вдовольниться,

Ти найтайніший той порив, що будить кров,

Підносить грудь, та, ба – ніколи не сповниться.

 

 

(Підводиться із-за столу і підносить до свічки щойно прочитаного вірша, який горить на підносі)

 

(Лунає музика)

 

Ведучий: Коли Целіну через деякий час запитали, чому вона не відповідала взаємністю Франку, жінка відверто, не видумуючи різних причин, відповідала, що він їй просто не подобався. Був рудий, а їй подобалися брюнети, особливо брюнети з синіми очима…І прізвище не подобалося. Не мав грошей і надії на них.    

 

Ведуча: Байдужість Целіни до Франка була вражаюча. Коли її запитали, що її найбільше вразило у збірці «Зів'яле листя», вона спокійно відповіла, що з усього їй найбільше сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала на вулиці Вронських у Львові. І більше нічого.

 

Ведучий: Що любив у цій недалекій, примітивній, обмеженій жінці інтелектуал, високохудожня особистість Франко? На жаль, на це запитання немає відповіді. Бо втім-то й річ, що любов – загадкове почуття, яке не піддається розуму, а підкорюється голосу серця.

 

 

Ведуча: Поет намагається забути, вирвати із серця ту, що не відповідала на його любов і принесла йому лише одні страждання. Але це ой як нелегко. В його зраненій нерозділеним коханням душі точиться боротьба: бажання забути милу і водночас бачити її хоча б уві сні і відчути мить щастя.

 

(Учень на фоні музики читає вірш «Чого являєшся мені у сні…»)

 

Читець: Чого являєшся мені 

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке не сповнене бажання

На них, мов зарево Червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

 

Чого являєшся мені

У сні? 

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього вирвала одні

Оті страждання голосні –

Пісні.

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці – минаєш,

Вклонюся – навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

 

 

О, ні!

Являйся, зіронько, мені

Хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити –

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в’яне, засиха, -

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

 

Ведуча: Любовна драма надломила Франка морально, надірвала душу, переповнила все його єство нестерпною мукою. Поет втомився, знесилився. Складне, самотнє життя Франка відважилася поділити Ольга Хоружинська, з якою він познайомився у Києві 1885 року.

 

Ведучий: 24 вересня 1885 року Франко пише листа до Ольги: «Ви, певно, й не надієтесь листа від мене, а щонайменше здивуєтесь, що се нараз приплило мені по такім довгім часі, як ми бачились, писати до Вас…а діло, про котре хотів писати Вам, ось яке. Що сказали б Ви, якби який-небудь галичан, приміром, я приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?...».

 

 

Ведуча: Ольга приймає пропозицію Франка, хоч це дається нелегко – всі її родичі проти цього шлюбу. До того ж вона знає, що він ніколи не скаже і не напише їй того, що писав колись іншій Ользі – Рошкевич. Нехай! Вона ж буде тою, хто піде з ним поряд. Буде ділити з ним кусник черствого хліба; буде ділити з ним горе, біду, все…буде його захисником і пристанищем. Зробить те, що не відважилася ще ні одна жінка.

 

Ведучий: Після одруження Франко залучає Ольгу до громадського життя. Вона працює на ниві етнографії та фольклористики, а свій посаг використовує на видання журналу «Життє і слово». На довгі роки Ольга Федорівна стала для Франка не тільки вірною дружиною, а й справжнім другом, невтомною помічницею.

 

Ведуча: 17 липня 1941 року Ольги  Хоружинської не стало. Скромний маленький надгробок на Личаківському цвинтарі. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з його могили пригортає її могилу. Вона з ним назавжди.

 

Ведучий: Тричі Франкові «являлася любов», тричі «в руці від раю ключ держала» і тричі поет втрачав надію на щастя. Нерозділене кохання залишило по собі «невтішну тоску» і ліричну перлину – збірку «Зів'яле листя», про яку відомий літературознавець О. Білецький сказав: «Усе, що є в нашій мові найніжнішого, найголубливішого…вклав поет у ці хвилюючі, писані кров'ю серця рядки».

 Саме завдяки тому, що Франко високохудожньо, поетично висловив у віршах найсокровенніші почуття і думки людини, багато з них стали популярними піснями і на крилах музики линуть до сердець людських.

 

(Пісня « Ой, ти, дівчино, з горіха зерня»)

 

Ведуча: Ось яка сила кохання! Ось що може зробити кохання з людиною!

 

 

ІІІ. Заключна частина

 

 

Слово вчителя

 

Залишаючи храм Кохання, у якому ми почули щиросердну сповідь великого поета, сподіваємося, що все почуте в ньому допоможе краще зрозуміти велич і трагізм постаті Франка, знайде відгук у ваших серцях, зачепить найчутливіші струни вашої душі, ще раз переконає у великій силі кохання, примусить задуматися над тим, що треба дорожити цим почуттям, берегти його, не давати йому заснути і, коли треба, боротися, боротися за своє щастя.

 Маємо надію, що не раз ми будемо приходити до храму Кохання, щоб знову й знову пересвідчитися у незбагненній силі великого почуття і насолоджуватися чарівною красою поетичного слова. До нових зустрічей у храмі Кохання!

 

 

 

 

 

Дякуємо всім за увагу!