Виховний захід "Велична слава Кобзаря"

Величне слово Кобзаря

 

 

Тарас Шевченко… Такий великий, що бути більшим не можна. Як Україна. Як світ. Ріс безрідним сиротою, а став найріднішим усім нам з покоління і в покоління. Був кріпаком, а заговорив і показав шлях до свободи. Жив в імперії сваволі, насильства й наруги, де на всіх язиках все мовчить, а кликав порвати кайдани і йти просто, щоб не було за собою і зерна неправди. Мордувався в тюрмі народів і був свідком зречення материнської мови, культури й історії, а залишався вірним ідеалам волі й братерства, горів очисним вогнем сумління і вражав своїм запитанням, як полум’ям сорому: хто ж ми, чиїх батьків, ким і за що закуті… Він безсмертний, як саме життя, тому став нашою долею і заповітом. І на сторожі правди, любові і честі стоїть його слово.

 

(Звучить мелодія пісні «Реве та стогне Дніпр широкий»).

 

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги,

Ми вшановуєм пам'ять Шевченка!

 

Ведучий 1.  Він так любив Україну все життя, він линув до неї душею. Їй від-

                      дав себе, їй присвячував твори, задля неї пішов у безсмертя.

 

Ведучий 2.  А почалось все з того, що 25 лютого 1814 року у старій-преста-

                      рій метричній книзі з’явився запис: «У жителя села Моринці

                      Григорія Шевченка і дружини його Катерини народився син Та-

                      рас».

 

Неначе праведних дітей,

Господь, любя отих людей,

Послав на землю їм пророка;

Свою любов благовістить!

Святую правду возвістить!

Неначе наш Дніпро широкий,

Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко!

Огнем невидимим пекли

Замерзлі душі.

                                                                                      «Пророк».

 

Учень.  Життя нашого поета дивне. Слухаючи про нього, можна подумати,

               що це легенда. Воно почалося з любові матері та батька і радісного,

               незважаючи на кріпацький стан, дитинства.

 

Учениця.  У дитинстві Тараса було багато людей світлих, добрих, багатих на

                    добро і тепло. І серед них чи не найдорожчі – дід Іван та Оксана

                    Коваленко. До цієї дівчини він відчував ніжну приязнь, Оксана й

                    Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися, а потім одне одного й

                    покохали.

 

(Звучить мелодія пісні «Зацвіла в долині червона калина»)

 

 

Інсценізація уривка з твору «Тарасові шляхи» О.Іваненко.

 

Тарас.     Мені тринадцятий минало,

                Я пас ягнята за селом.

                Чи то так сонечко сіяло,

                Чи так мені чого було?

                Мені так любо, любо стало,

                Неначе в Бога…

          (Тарас сідає на край імпровізованої сцени.)

Як прийде Оксана, скажу: «Ти моя зіронька».

          (З’являється дівчинка у вишитій сорочці, боса, на голові стрічка.)

Тарас(радіє). Ось іди, Оксаночко, сюди, щось тобі скажу.

Оксана.          Ну, що?

Тарас.             Та йди ближче.

Оксана.          Та я й звідси почую.

Тарас.            Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.

Оксана.          А чого? Не помирили?

Тарас.            Ні, не те: буду там учитися на маляра.

Оксана.          О? Так уже годі на кобзаря – підеш на маляра?

Тарас.            Років за два буду маляром!

Оксана.          А що це таке – маляр?

Тарас.            Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів – дерево, схотів – ха-

                       ту, а схотів – козака.

Оксана.          Ти бач! Он воно що!

Тарас.           Зароблю грошей – поставлю хату з віконницями. Віконниці роз-

                       малюю лілеями або барвінками, а на дверях… Ех! Козака зма-

                       люю на стіні! (Пауза.) Тебе змалюю та й дивитимусь на тебе.

Оксана. (підходить ближче, сідає). Таке вигадуєш! (Підсовується.) Бідний

                       ти, Тарасе, у тебе й сорочка не біла.

.Тарас.            А ти знаєш оту пісню «Ой зійди, зійди, зіронько моя             вечірняя.»?

Оксана. (тихенько). Ну, то й що?

Тарас.            Зіронька – то це ти!

Оксана.          Як це? Прирівняв! Чим же я до неї подібна?

Тарас.             Гарна ти! Немає кращої за тебе. Ти у вінку – найкраща за всіх

                        панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними під-

                        ківками.

Оксана.          Срібними…

Тарас.             І золотими дзвіночками в закаблуках.

Оксана.          Ще ні в кого таких не було.

Тарас.            А в тебе будуть.

Оксана.          За що ж справимо?

Тарас.             Одіб’ємось од злиднів. Тоді й усе буде. І по дзвіночках угадаю-

                        ти йдеш.

Оксана.          Я без тебе – нікуди.

Тарас.            А як до пана покличуть?

Оксана.          Не піду, хоч убий, не піду.

Тарас.            І я не віддам тебе нікому.

Оксана.         А коли що – рішу сокирою.

Тарас.            А я втечу до тебе звідки завгодно.

Оксана.         А як закують? Не діждуся – мій вінок до тебе припливе.

Тарас.            Оксано, не кажи цього. Може, й річки туди не буде.

Оксана.         Докотиться через гори, долини, байраки.

 

 

(Під мелодію пісні учениця декламує поезію «Зацвіла в долині червона калина»).

 

Ведучий 1. Чарівна українська природа! Широкі і безмежні лани, степові до-

                     роги, що ген повилися від села до села, тихий гай, садок вишне-

                     вий коло хати. Український вечір.

 

(Під мелодію пісні учень декламує поезію «Садок вишневий коло хати»).

 

Ведучий 2.  Все цікавило малого Тараса: чому і як ростуть дерева, звідки пта-

                      хи прилітають, куди сонце ховається ввечері. Обходив він мали-

                      ми босими ніжками навколишні стежки і дороги, яри і степи.

 

(Декламування поезії «По діброві вітер виє»).

 

Ведучий 1.  Хлопчик йшов шукати тих стовпів, що підпирають небо. Не дій-

                     шов, бо сонечко сховалось за обрій. Бо втомленого його посади-

                     ли на воза чумаки і привезли до рідної домівки. І, мабуть, ще тоді

                     впала у серце Тарасове зірка, що запалила його любов’ю до поне-

                     воленого люду, до України.

 

Інсценізація твору Спиридона Черкасенка «Як Тарас ходив до залізних стовпів».

 

Виходять дійові особи: Тарасик та Оксанка.

Оксанка (увечері сама на дворі).

…Смеркає…Пізній час…

Та де ж це справді той Тарас?..

Іще хвилинку почекаю,

А потім…спать?.. Сама не знаю.

(Угледівши Тараса ще за ворітьми, придушеним голосом):

Тарасе, гей! Іди сюди!

Та швидше ж, швидше-но іди!

(Тарас перескакує через пліт і біжить до неї)

Тарас. Оксанко, ти? Мене чекаєш?

Оксанка. Ну, й наробив же ти біди!

                  Кажи хутенько, де блукаєш?

Тарас. Біди? Якої?

(Сідає на перелазі коло Оксанки).

Оксанка. Де ти був?

                  Гармидеру було багато:

                  От мати лаялась, а тато

                  Пішли тебе шукати… Чув?

                  І Катря теж…

Тарас(сміється). Та я приїхав

                               Оце що тільки…

Оксанка(здивовано).

Звідкіля?

Ти дуриш? Га?

Тарас(хреститься).

Бодай так дихав, коли дурю!..

(Махає рукою на захід),

Ген звідтіля!..

Ходив побачити край світа.

Оксанка. А де ж той край?

                 Далеко?

Тарас. Так.

             Пройти тре лан великий жита,

             А потім гай, а там – байрак,

             А далі поле до могили.

             А там уже і світа край.

Оксанка. А ти дійшов?

Тарас(зам’явшись).

Н…ні…через гай

Вже перейшов був і щосили

Шляхом був далі припустив,

Та пострічався з чумаками…

Такі смалеві з батогами…

Передній з них мене спинив:

«Куди, - питає, - ти мандруєш

Супроти ночі? Ти ж малий.

Ще в полі, - каже. – заночуєш

І вовк із’ їсть тебе страшний!»

Оксанка(із жахом). Ой лелечко, як лячно!

Тарас(сміється). Що? Лячно?..

Тільки не мені!

Оксанка. Чумак пустив тебе, чи ні?

Тарас. «Ходить так пізно необачно, -

             Він каже. – Хлопче, ти звідкіль?»

            «З Кирилівки», - кажу. – «Ну маєш! –

             він знов, - та це ж за двоє миль

             назад. Ти, - каже. – тут блукаєш?»

            «Ні, йду туди, де світа край»…

             Чумак у регіт. Каже: «Чий ти?..

             Коли з Кирилівки – сідай:

             На світа край тобі не вийти

             Сьогодні вже – небавом ніч…

             Ми ж підвезем тебе до хати, -

             Це буде ліпша, хлопче, річ".

Оксанка. Який сміливий ти! І вовка

                  Тобі не страшно?

Тарасик(байдуже ніби). Звісно ні.

Оксанка. Там світа край? Ну, розкажи ж!

                  Тебе ж діждалася насилу,

                  А ти про це чомусь мовчиш.

Тарас(замислюється і фантазує)

Та що ж казати?.. Над землею

Схилилось низько небо там,

Як сонце стрінеться з зорею,

Як привітається із нею

І ляже потім спочивать…

Оксанка. Та де ж ?.. Там є хіба домівка?

Тарас. Ну, глянь! Така велика дівка,

             Того ж не знає. Що стоять

             Стовпи залізні там, де треба…

             А на залізних тих стовпах

             Обперто міцно стріху з неба…

             Ти розумієш?.. Синій дах…

             Не дах, а той…ну, синя стеля,

             По ній скрізь зорі в кришталі…

             Там сонце спить… Адже ж воно,

             Ти знаєш, звідки?

Оксанка. Звідки?

Тарас. З раю,

             В раї ж скрізь злото і срібло!

Оксанка. А де ж той рай?.. Чи ти не знаєш?

Тарас(піднімає голівку до неба).

Чому ти так собі гадаєш?

Про теє знає все село,

Що рай на небі…

(Зітхнувши):

Там, де… мати…

(Тихо плаче).

Оксанка(крізь сльози).

Тарасику, ти той… ти плачеш?

(Хоче відняти його руку від очей).

Відкрий же личенько своє…

Не плач. Тарасику, не треба!

(Своїм фартухом витирає йому сльози, потім однією рукою обнімає, а другою гладить його по голівці).

Казали ненечка мені,

Що бачить мама все це з неба –

І те, що ходиш ти в рядні.

Як те старча чуже під тином.

Що кривдить мачуха й Степан,

І побивається за сином,

І Бог пошле тобі талан…

Побачиш, любий…

(Нахиляється йому до вуха):

Як виростеш, поберемось

І будемо вже в купі жити

І день, і два, і…цілий рік…

Тарас. Не день. не рік, а цілий вік.                    

Оксанка. І разом будемо ходити

                 До тих залізних до стовпів,

                 Де ляже сонце на спочин…

Тарас(захоплюється).

А я збудую гарну хату,

А в ній великую кімнату…

Садок вишневий розведу…

Тебе ж я одягну, як паву,

І в краснім тім раї-саду

Ми заживем тоді на славу…

Оксанка(прихилившись до нього голівкою)

Посію гарні я квітки…

Та посаджу ще і тополю…

Тарас. І вже не будем кріпаки:

            Ми викупим себе на волю!..

Оксанка(мрійно).

Неначе сниться…Красні сни:

Тополя…хата…вишні, квіти.

Тарас. І ми – самі собі пани, -

            Як схочемо, так будем жити…

 

 

Ведучий 2.  І там далеко-далеко Тарас мріяв про своє пристановище, про ха-

                     тинку на Україні… А ще, молився на чужині, в незамкненій своїй

                     тюрмі, зорі Вкраїнській.

 

(Декламування поезії «Зоре моя вечірняя»).

 

Ведучий 1.  Мріяв хлопчик побачити і далекі землі. Жадібно вбирало чуле до

                     людських страждань Тарасове серце розповіді-легенди старого

                     дідуся про героїчне і страдницьке минуле рідного краю, думи

                     кобзарів. Майбутній поет відкривав собі світ. Підростав, і в ніж-

                     ній душі починали бриніти струни майбутньої музи, яка готувала

                     його до великого подвигу.

 

 

   (Інсценізація «Розрита могила»)

 

   Дія відбувається ввечері в степу біля Кирилівки на Україні.

   Степ. Могила. На могилі сидять пастушки: Тарас і Степан. Вечоріє.

Тарас. Дивись, Степане, як прегарно сонце заходить! Зачервоніло – як на пожар. А небо – як прекрасно красками міниться!.. Ех, як хотілось би мені уміти вже добре малювати, мати фарби і змалювати оту красу…(задумливо).

   «Сонце заходить, гора чорніє,

   Пташечка тихне, поле німіє…»

Степан. Так… Сонце заходить – то й час нам уже, Тарасе, гонити вівці додому.

Тарас. Гони, Степане, та займи і мої вівці, а я заночую тут у степу…

Степан. Не хочеш іти додому?

Тарас. Не хочу… Там мачуха бити мене буде…

Степан. А вечеря? Ти хіба не голодний?

Тарас. Ні, я ще не дуже зголоднів, та й маю ще ось шматок хліба за пазухою, що Оксана дала. А вранці скажем Оксані, то вона знову передасть…

Степан. А не будеш боятися? Це ж лячно самому ночувати в степу на могилі…

Тарас. Чого лячно? Тут гарно, а не лячно! Дивись лиш: за байраком байрак, а там (показує) степ та могила.

Степан. Ну то добре! Ночуй, а я займу твої вівці (виходить).

 

   (Темніє дужче. Здалека чути, як Степан покрикує на овець; поволі втихає все. Тарас лягає на могилу. Та враз блимнуло світло, а з могили виходить козак сивий, похилий. Тарас схоплюється).

Козак. А що – злякався, хлопче?

Тарас. (спокійно). Ні! Чого мені лякатись? Я здивувався лише.

Козак. А чи знаєш ти, хто я такий?

Тарас. Знаю! Як лиш вус та чуба твого побачив, то й пізнав, що ви козак запорізький…

Козак. Так, сину! А звідкіля ж ти знаєш про козаків?

Тарас. Мені дідуньо розповідали. Оповідали не раз, як то козаки по морю гуляли, слави добували, та з турецької неволі братів визволяли…

Козак. (оперся на списа задумливо). Ой, так, сину…

Тарас. Так, так, розповідав… За добро рідного краю, за Україну…

Козак. (радісно). А!.. Так, значить, не вмерла ще наша слава, та й не вмерла ще в народі пам'ять славної минувшини!.. Потішив ти мене трохи, хлопче!

Тарас. (здивовано). Так ви не мертві там у могилі, а живете?

Козак. Не мертві, сину! Живемо і караємось там… та знай, що не один я!

Тарас. За що ж ви отак караєтесь по могилах?

Козак. (сумно). За те, що не стали самі одностайно за козацьку волю, а шукали помочі у наших ворогів та й запродали Україну москалям…(Зітхає і ловиться за серце).

Тарас. (задумливо, тужно). Ох, як воно бувало по нашій славній Україні. А я й не знав…

Козак. (стрепенувся, показує Тарасові кругом могили).

…Дивися: …На всій Україні

Високі могили! – Дивися, дитино:

Усі ті могили – усі отакі –

Начинені нашим благородним трупом.

Начинені туго.

От се воля спить!..

Тарас. А чи збудеться воля Україні та чи встане вона із могил?

Козак. (твердо). Встане воля!.. Світ правди засвітить, помоляться на волі невольничі діти! Та спочатку треба збудити зі сну і розкрити їм очі на те, що діється круг них і що діялося отут колись… і це тобі, Тарасе, судилося зробити! Тобі судилося розповісти братам,

…Як ми бились, умирали,

За що ми голови складали

В отсі могили…

…Кого, коли,

Й за що розпинали… і

За що Україна стала гинуть…

   Пригадаєш ти їм своїми піснями, хто ми, чиї сини, яких батьків, ким і за що закуті – розбудиш в їхніх серцях любов до неньки України.

Тарас. Та чи зможу я, невчений кріпак, виконати те велике завдання, що Ви його на мене покладаєте?

Козак. Зможеш! У твоєму серці палає вогонь любові до України, а в душі маєш утаєний дар Божий – силу Пророка!

Тарас. (вклоняється). Добре, батьку! Хай станеться, як кажеш!

Козак. Та знай іще, Тарасе, що на тій дорозі прийдеться тобі чимало горя витерпіти. Далеко від України, серед снігів і в пустелі, каратися будеш…

Тарас. Нехай! Щоб лиш Україну розбудити мені.

Козак. Я знав, що такі ось слова почую від тебе! Тому ми й вибрали тебе за будителя України. Іди і співай про колишню славу України! Хай твоє вогняне слово літає по всій Україні і запалює серця!

   (Чути музику, привид козака зникає, Тарас виходить вперед зі словами):

Я – поет.

Я – Шевченко.

Є пісня у серці моєму,

Недоспівана пісня.

Що ляже у інші серця.

Що на гімн обернеться.

Стане рядками в поеми,

Що ніколи не згине.

Ніколи не дійде кінця…

 

 

(Під мелодію пісні учень декламує поезію «Заповіт»).

 

Ведучий 2.  Крутою, тернистою була його життєва дорога. Із 47 років життя

                     лише 12 років на волі. До болю мало. Національний геній і в той

                     же час земна людина, в серці якої жила любов до рідного народу.

 

Учениця 1.                    Ти, як небо, став широкоплечо,

Над літами, що упали в грузь:

Віку двадцять першого предтечо,

Я до тебе одного молюсь.

Ці слова написав Дмитро Павличко, але під ними могли б поставити своє прізвище багато митців.

 

Учень 1.  З далекої Буковини до Чернечої гори долинають слова Юрія Федь-

                  ковича:

Спом’янімо ж, пани-браття,

Святого ми нині

Не вмерлого, а живого, -

Бо слово не гине.

 

Учениця 2.  Леся Українка у своїх поетичних рядках наголошувала на вір-

                      ності поета батьківській землі і поневоленому люду:

Він перший за свою любов

Тяжкі дістав кайдани,

Але до скону їй служив

Без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла

Його любові сила,

Того великого вогню

І смерть не погасила.

 

Учениця 3.  Афанасьєв-Чужбинський в поезії «Шевченкові» писав:

Гарно твоя кобза грає, любий мій земляче,

Вона голосно співає, голосно і плаче.

І сопілкою голосить, бурею лютує,

І чогось у Бога просить, і чогось сумує,

Ні, не люди тебе вчили, мабуть, сама доля,

Степ, та небо, та могили, та широка воля.

 

(Всі учасники виходять на сцену під мелодію пісні, четверо з них – з рушниками).

 

Ми чуємо тебе, Тарасе, крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля…