Виховний захід. Видатні постаті Харківщини.

ПІБ

Сфера діяльності

Народилась 16 березня 1841 року у Бозні. Батько –            Д. Журавльов – викладач міського училища, мати – дочка героя Війни 1812 року генерала Вуїча, сина молдовського господаря. Освіту здобула самотужки. У часи революційної ситуації 60-х років ХІХ століття під псевдонімом «Українка» листувалася з О. Герценом, один з її листів надруковано в його часописі «Колокол».

У 1862 році заснувала Харківську жіночу недільну школу. Офіційно її засновано у 1870 році, утримувала цю школу до 1919 року. Там викладала з колективом педагогів-сподвижників – безплатно працювало понад 100 учителів. У 1896 році збудувала для школи будинок вартістю 50 тисяч   рублів – єдине власне, тобто таке, що належало школі, приміщення серед усіх недільних шкіл Російської імперії.

Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка. На своїй садибі у Харкові у 1899 році встановила перший у світі пам’ятник Тарасу Шевченку, погруддя роботи скульптора В. Беклемішева.

Вона згуртувала й очолила авторський колектив з укладання 3-томного критико-бібліографічного покажчика «Что читать народу?» (1884-1906). У ньому понад 4 тисячі рецензій, відгуків, анотацій близько 80 авторів, учителів, викладачів, професорів і просто читачів, на твори зарубіжної, російської та української літератури. Сама Алчевська написала 1150 анотацій. Авторський колектив на чолі з нею підготував також 3-томний посібник «Книга взрослых», що протягом 1899-1917 років витримав 40 видань. Вона – авторка мемуарів «Передуманное и пережитое» (1912), методичних статей з навчання дорослих та оповідань, укладач «Каталога книг» для недільних шкіл, учасниця педагогічної експозицій на всеросійських та міжнародних виставках (у Москві та Нижньому Новгороді, Парижі, Чикаго).

Христина Данилівна удостоєна багатьох найвищих нагород – золотих та срібних медалей, почесних дипломів тощо, обрана віце-президентом Міжнародної ліги освіти.

  Народився 7 листопада 1857 року у Києві в міщанській родині, в сім’ї ремісника. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів. Після закінчення Київського університету в 1883 став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а незабаром, у 1887 – екстраординарним професором цієї кафедри. Редагував «Сборник Харьковского историко-филологического общества».

У 1906-1910 обирався ректором Харківського університету. Впродовж 1906, 1910-1914 Російська Академія наук обирала Багалія членом Державної Ради. У 1914-1917 – голова Харківської міської думи, Харківський міський голова. У 1918 – член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 –  голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової роботи, створення академічної бібліотеки. Протягом 20-30-х років викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти, очолював створену у Харкові науково-дослідну кафедру історії України (що пізніше виросла до рівня Науково-дослідного інституту історії української культури імені академіка Дмитра Багалія), Інститут Т. Шевченка, Центральне архівне управління УСРР. Брав активну участь у громадській діяльності і був організатором вищої школи в Україні, двічі обирався головою Бюро секції наукових працівників України. Як історик Д. Багалій формувався під впливом поглядів свого вчителя В. Антоновича. У своїй концепції історичного процесу був прихильником етнографічно-федеративно-обласних поглядів, яких дотримувався також М. Костомаров.

Помер 9 лютого 1932 року у Харкові. Автор понад 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України ХV- ХVІІІ ст. Праці Багалія побудовані на багатому джерельному матеріалі, він ввів у науковий обіг велику кількість фактичних матеріалів, взятих безпосередньо з архівних джерел і археологічних розкопок. Серед них: «История Северской земли до половины XIV века», «Очерки по истории колонизации й быта степной окраины Московского государства», «Колонизация Новороссийского Края», «Новый историк Малороссии», «К истории учений о быте древних славян», «Украинская старина», «Краткая история Харьковского университета»,«Історія Слободської України» та інші.

Сторінка № 4. Виступ екскурсоводів IV творчої групи за темою «Олексій Миколайович Бекетов – український архітектор і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР».

Навчався в Петербурзькій академії мистецтв, яку закінчив у 1885 році, її академік з 1894 року.

Від 1898 року – професор Харківського будівельного інституту. Серед учнів – архітектори О. Душкін, О. Касьянов, В. Кричевський, О. Тацій.

У Харкові збудував багато громадських і житлових споруд: будинки юридичного інституту (1892), корпуси сільськогосподарського інституту (1907-12), банку (1932) та інші. У переліку побудованих до 1917 року споруд Харкова:

•         Олександрівське комерційне училище (1889-1901);
•         Суспільна бібліотека (1899-1901);
•         Будинок Харківського медичного товариства (1911-1913);
•         Комерційний інститут (1914-1916);
•         Вищі жіночі курси (1913-1915);
•         Церква Різдва Богородиці (Каплуновська, 1896-1912), зруйнована в 1930-ті рр.
•         Будівля Судових установ (1899-1902);
•         Будівлі чотирьох банків;
•         Приватні маєтки.

За проектами Бекетова будували також в містах Новочеркаську, Катеринославі, Ростові-на-Дону, Києві, Сімферополі. Працював і як художник (пейзажі Криму).

На честь видатного архітектора в Харкові названа станція метрополітену, перед будівлею ХДТУБА встановлений пам’ятник.

Сторінка № 5. Виступ екскурсоводів V творчої групи за темою «Гнат Хоткевич – український письменник, композитор, мистецтвознавець, етнограф».

По закінченні Харківського технологічного інституту (1900) короткий час працював залізничним інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці. Розробив власний проект дизельного поїзда (1901) на 30 років раніше американського аналога.

За участь у керівництві політичним страйком 1905 зазнав переслідувань і в січні 1906 був вимушений переїхати в Галичину, яка була тоді в складі Австрії. У Галичині Хоткевич оселився спочатку у Львові, а потім у Криворівні; об’їхав усю Галичину й Буковину з скрипковими концертами та концертами українських народних пісень у супроводі бандури.

Повернувшись з Галичини 1912 року в Україну, Хоткевич поселився в Києві і включився до літературного й мистецького життя.
Знову переслідуваний з початку Першої світової війни і висланий 1915 року за межі України, оселився у Воронежі, де жив до революції 1917. До більшовицької окупації України Хоткевич поставився з недовірою, але з 1920 активно включився до літературно-мистецького життя. У 1920-1928 роках викладав українську мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі.

У 1926-1932 рр. викладав у Харківському Музично-драматичному Інституті, де проводив клас бандури.

З 1928 по 1932 роки – художній керівник Полтавської капели бандуристів.
Попав в неласку до влади в 1932 р. і після смерті М. Скрипника втратив державні роботи. Твори його були заборонені. У 1934 р. попав під поїзд і був поранений.

За єжовщини Хоткевич був заарештований. Особливою трійкою УНКВС по Харківській області від 29 вересня 1938 року засуджено до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації». Вирок виконано 8 жовтня 1938 року. Реабілітовано 11 травня 1956 року. По реабілітації видано «Твори в двох томах» (1966).

Літературну діяльність Хоткевич почав у 1897 році (оповідання «Грузинка» у львівському журналі «Зоря»). Подальші твори його великої літературної спадщини: оповідання «Блудний син» (1898), «Різдвяний вечір» (1899), цикл «Життєві аналогії» (1897-1901), збірка «Гірські акварелі» (1914); протягом 1914-1915 була написана низка оповідань під назвою «Гуцульські образки» (уперше надруковані 1931); повість «Авірон» (1928), роман «Берестечко» та інші. Найвизначнішим досягненням прозової творчості Хоткевича стала романтична повість з гуцульського життя «Камінна душа» (1911), кілька разів перевидавана (у різних редакціях) пізніше. Хоткевич є автором низки драматичних творів, у яких відобразив антифеодальну та національно-визвольну боротьбу українського народу.

Ще бувши студентом, Хоткевич організував в селі Деркачах на Харківщині сільський театр (1895). У студентські роки керував студентським театром в Харкові, що роз'їжджав по окраїнах Слобожанщини. У 1903 році заснував перший в Україні робітничий театр, який протягом 3 років дав понад 50 вистав, переважно української класики, українською мовою. Для неї спеціально написав ряд п’єс між ними. У 1912 році (після повернення в Харків) відновив діяльність робітничого театру.

У молоді роки Хоткевич вивчав гру на скрипці у харківського професора скрипки Ільницького і досяг професійного виконавського рівня даючи численні солові концерти скрипкової музики. Рівно ж він вправно володів грою на фортепіані та володів професійними навичками співу співаючи баритоном. Професійна музична підготовка на скрипці допомогла йому засвоїти та удосконалити гру на бандурі та закласти ґрунт для пізнішого створення професійних курсів гри на бандурі. Хоткевич почав вивчати гру на бандурі в 1896 р. і як бандурист-соліст об'їхав майже всі великі міста України. На базі народного способу гри на бандурі, який використовували слобожанські кобзарі, Хоткевич створив свою так звану Харківську школу гри на бандурі.

З 1926 по 1931 роки Хоткевич керував класом бандури в Харківському Музично-Драматичному Інституті.(1926-32/34). Працюючи над удосконаленням конструкції бандури, Хоткевич створив педагогічну літературу для бандури «Підручник гри на бандурі» (1909 і 1929, 1930, 1931) «Короткий курс гри на бандурі» й уклав низку композицій та обробок народних пісень.

З 1998 року в Харкові раз на три роки проводиться Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах імені Гната Хоткевича. У конкурсі беруть участь в бандуристи-інструменталісти, бандуристи-співаки, цимбалісти, сопілкарі, домристи, кобзарі. Традиційно до обов’язкової програми вони мають включити одну з п’єс харківських композиторів.

Сторінка № 6. Виступ екскурсоводів VІ творчої групи за темою «Микола Лисенко – український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч».

До найвідоміших творів Лисенка належать, зокрема, гімн «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» (на слова Олександра Кониського), опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» й інші, його Друга фортепіанна рапсодія, Елегія для фортепіано, кантати «Б’ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая» (на слова Тараса Шевченка) й інші. Лисенко створив численні аранжації народної музики для голосу й фортепіано, для хору та інших складів, а також написав значну кількість творів на слова Тараса Шевченка.

Народився в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка. Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. 1855 – М. Лисенко почав навчання у привілейованому навчальному закладі – 2-й Харківській гімназії. У Харкові він навчався у відомих музикантів М. Дмитрієва і чеха Вільчека. Талановитий підліток швидко став популярним у місті піаністом, якого запрошували на вечори і бали, де він виконував п’єси Моцарта, Бетховена, Шопена, блискуче імпровізував на теми українських народних пісень.
Закінчивши гімназію, Лисенко вступив на природничий факультет Харківського університету. Але 1860 р. через матеріальні труднощі родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким перевівся до Київського університету. Його він закінчив з відзнакою. З 1865 по 1867, одразу після закінчення Київського університету, Лисенко працював у Таращі на посаді мирового посередника. Там же в Таращі на посаді офіцера драгунського полку працював і батько Миколи Лисенка, – Віталій Романович Лисенко. У цей період Лисенки активно збирають фольклор та публікують роботу «Про історичні вподобання у смаках і модах народного одягу у Сквирському та Таращанському повітах».

З 1867 року Лисенко навчається у Лейпцізькій консерваторії. Студіював він головно як піаніст, проте він також мав значні успіхи в композиції. Його педагогами були Карл Рейнеке, Ігнац Мошелес та Ернст Венцель та інші.

Влітку 1868 року Микола Віталійович одружився з Ольгою О'Коннор, яку він узяв зі собою до Лейпціга. 1869-го Лисенко завершує музичне навчання у консерваторії, пройшовши чотирирічний курс навчання усього за два роки. В час навчання він написав декілька інструментальних творів, зокрема першу частину симфонії та симфонічну увертюру «Ой запив козак, запив». Окрім того Лисенко зумів видати свою першу збірку українських народних пісень для голосу й фортепіано. На цей період припадає надзвичайно успішний концерт Лисенка у Празі 28 грудня 1867, де винокував багато українських пісень у власних фортепіанних аранжаціях; також в цей час Лисенко пише свої перші твори на слова Тараса Шевченка: «Заповіт», «Ой одна я, одна», «Туман, туман долиною».

1874-1875 – вдосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова.

У 1878 році М. Лисенко займає посаду педагога з фортепіано в інституті шляхетних дівчат. Тоді ж настають зміни і в особистому житті – Микола Віталійович бере другий шлюб з Ольгою Липською, яка була піаністкою і його ученицею. Від цього шлюбу М. Лисенко мав п’ятеро дітей.

З 1869 р. жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а 1904 року відкрив власну музично-драматичну школу.
Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва – виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики і співу», «Гуртку любителів музики» Я.Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше – в підготовці «Словника української мови», у переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії.

1908-1912 – голова ради правління «Українського Клубу».
У хорах Лисенка здобули початки мистецької освіти К. Стеценко,                      П. Демуцький, Л. Ревуцький, О. Лисенко та інші. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183 студентів Київського університету, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901 року.

Микола Лисенко заслужено вважається засновником української національної музики. У композиторській спадщині Лисенка особливо важливе місце займають твори на тексти Тараса Шевченка. Лисенко – автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.

Іменем Миколи Лисенка названі провідні мистецькі установи України. Це Львівська національна музична академія, Харківський академічний оперний театр, Колонний зал Національної філармонії, Київська спеціалізована музична школа, Полтавське державне музичне училище. Українським музикантам щорічно присуджується Премія імені Лисенка. Періодично в Києві проводиться Міжнародний музичний конкурс імені Миколи Лисенка.

Сторінка № 7. Виступ екскурсоводів VІІ творчої групи за темою «Василь Назарович Каразін – український вчений, винахідник, громадянський діяч».

Засновник першого у східній Україні Харківського університету (1805), ініціатор створення одного з перших у Європі Міністерства народної освіти, автор ліберальних проектів реформування державного устрою і народного господарства. Праці з агрономії, конструювання сільськогосподарських машин. Зробив численні відкриття в галузі органічної і неорганічної хімії, першим запропонував створення мережі метеорологічних станцій по всій державі.

Василь Назарович був нащадком стародавнього дворянського роду, який мав свій герб ще з 1627 року. Засновником роду вважається Григорій Караджи (прадід Василя Назаровича) – архієпископ міста Софії. Дід Каразіна, Олександр Григорович, переїхав до Росії за часів імператора Петра І. Саме тоді його прізвище було записано з російським закінченням (Каразін).

Батько Василя – Назар Олександрович Каразін – успадкував професію від свого батька – також став військовослужбовцем. Пішовши у відставку в 1770 році, Назар Каразін отримав «в вечное пользование» села Кручик і Основинці на Харківщині. Вже в Україні він одружився з донькою козацького сотника Харківського полку Якова Івановича Коваленка Варварою Петрівною (майбутньою матір'ю Василя Назаровича). В селі Кручик Богодухівського повіту Харківської губернії (нині Богодухівський район) на Харківщині) 30 січня 1773 року в селянській хаті і народився Василь Назарович Каразін.

Дитячі роки Василь провів в колі рідної сім'ї, слухаючи розповіді батька про війни, в яких той брав участь, про життя своїх предків – сербів, які вели боротьбу з Туреччиною за своє національне визволення.

Каразін мав можливість бачити життя звичайного українського маєтку. Із селянського середовища він виніс утопічне переконання, що поміщик відповідає перед богом і імператором за селян, якими керує. Це свідоцтво досить прогресивних поглядів Каразіна, яких не мала більшість оточення вченого.

Народився 30 січня 1773 в с. Кручик на Слобожанщині (тепер Харківська область). Батько, офіцер російської армії, походив з грецького роду Караджі, мати – з козацької родини Ковалевських. До 10 років Василь навчався в маєтку батька родини переїхала до Вільшани, де в будинку вітчима він часто зустрічався з незвичною особою – Григорієм Сковородою. Дитячі спогади про це знайомства Василь Назарович проніс через усе життя.

Світогляд В. Н. Каразіна формувався під впливом творів Г. С. Сковороди та кращих європейських культурних традицій, що панували в приватних пансіонах Кременчука та Харкова, де він навчався до 17 років. У січні 1791 р. Василь Каразін вступив на військову службу. У сержанта Семенівського гвардійського полку було багато вільного часу, отож він став постійним слухачем лекцій у Горному корпусі – на той час найкращому вищому навчальному закладі Росії, де здобув грунтовні знання з математики, фізики, хімії, медицини, оволодів основними європейськими мовами. Восени 1795 р. Василь Назарович залишив військову службу, щоб «вивчати Росію і займатися точними науками». Він оселився у своєму маєтку в селі Кручик, де одружився з дівчиною-кріпачкою. Кілька років Василь Назарович жив замкнуто, ведучи наукову роботу і практично не виїжджаючи за межі повіту. Переконаний «західник», В. Н. Каразін мріяв назавжди виїхати за кордон, щоб «серед просвіченого суспільства… живити свою мораль». Але покинути межі Російської імперії без спец.дозволу царя було неможливо. Спроба втекти без дотримання законних документів закінчилася невдачою. 3 серпня 1798 р. В. Н. Каразіна, його вагітну дружину та слугу Остапа схопили й запроторили на гаупвахту міста Ковно. Випереджаючи офіційне донесення, Василь Назарович написав листа до імператора Павла з поясненням своїх намірів і передав його естафетою. З листа Каразіна до імператора: «Я волав позбавитись Вашого правління, як надзвичайно жорстокого. Вільний спосіб мислення і жага до науки були єдиною моєю провиною».

Сміливість вчинку дворянина і щире пояснення своїх намірів спонукало Павла І до несподіваного рішення: Каразін отримав посаду в державній скарбниці (а міг би потрапити в заслання чи у в'.язницю). Нова служба потребувала постійної роботи в Московському та Петербурзькому архівах і педагог використовує цю обставину для збирання матеріалів з історії Росії.

З ініціативи Каразіна було засновано Харківський університет (1805) та створено Філотехнічне Товариство (1811-1818) для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості в Україні. Каразін займався народними школами, жіночою освітою, державними архівами, науковими дослідженнями.

Неодноразово Василь Каразін активно виступав проти колоніальної експлуатації України Російською імперією. Був прихильником перебудови державного устрою Росії на засадах конституційної монархії.

У 1820-1821 за критику існуючого суспільного ладу був ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці. Після звільнення жив під наглядом поліції у своєму маєтку.

Каразін автор ряду важливих відкриттів у галузі техніки, хімії, агрономії, селекції тощо. Йому належать близько 60 наукових праць.

У Харкові та Кручику Василю Назаровичу Каразіну встановлено пам’ятники.

До створення пам’ятника у 1905 р. у Харкові мав відношення архітектор Бекетов Олексій Миколайович, бронзову постать В.Н. Каразіна виконав скульптор Андреотті І.І. За переказами, збори грошей на монумент Каразіну тривали 20 років. Але неспокій і зміни ставлення були характерні як до живого, так і до «бронзового Каразіна». Ливарна майстерня виготовила його влітку 1904 року. Це був перший монумент з фігурою у повний зріст в Харкові.

Монумент розмістили на виході з університетського саду в середині вулиці Сумської. За часів СРСР у лютому 1934 р. монумент зняли і перенесли на Університетську вулицю. Через три роки (у 1937) прийнято рішення взагалі зняти монумент Каразіну та перевезти на Харківський тракторний завод на переплавку у метал. Адже у Василя Каразіна не було «революційних заслуг». Здається, про монумент забули і він простояв у дворику заводу 20 років... У 1958 році про скульптуру роботи Андреотті І.І. згадали і встановили неподалік від сучасної споруди університету. У серпні 2004 року (на 100-річні роковини пам’ятки) монумент в черговий раз перенесли на майданчик перед головним корпусом університету.

 Сторінка № 8. Виступ екскурсоводів VІІІ творчої групи за темою «Микола Барабашов – український астроном, академік АН УРСР».

Закінчив Харківський університет (1919) і був залишений при кафедрі астрономії для підготовки до професорського звання. З 1930 – директор Астрономічної обсерваторії Харківського університету, з 1933 – професор Харківського університету (у 1943-1946 – ректор).

Батько, Павло Миколайович Барабашов – один з учасників російський-турецької війни за звільнення Болгарії – в місті Харкові був відомою людиною. Очний лікар за фахом, він поступає на роботу в знамениту клініку Л.Л. Гиршмана, успішно трудиться в ній (їм був розроблений новий спосіб лікування рогівки), а згодом завідує цією клінікою. Мати Миколи, Валентина Василівна, закінчила консерваторію по класу рояля. Микола виріс музично освіченою людиною, сам грав на скрипці.

Батько, Павло Миколайович, бував за кордоном, переймаючи досвід кращих клінік. У одну з поїздок до Парижа він узяв сина. У кількох кілометрах від Парижа, в містечку Жювізі знаходилася обсерваторія Фламмаріона. Тут і зустрівся Микола з видатним астрономом. На завершення бесіди Фламмаріон подарував йому свою книгу з дарчим написом: «Моєму новому колезі              М. Барабашову від співгромадянина неба. К.Фламмаріон».

Першу астрономічну статтю написав і опублікував у 15-річному віці.

У 1912 став студентом Тартуського університету, бо обсерваторія при ньому була оснащена приладами і інструментами краще, ніж в Харкові. Але хвороба на сухоти перервала навчання, батько возив хворого сина лікуватися в Сан-Ремо. Розпочалася Перша світова війна, і одним з останніх транспортів Барабашови змогли повернутися додому. Юнак змушений був перевестися в 1914 на фізико-математичний факультет Харківського університету. Саме тоді виходять його перші наукові праці в журналах французького астрономічного товариства «Астрономія» та в «Известиях Русского общества любителей мироведения», присвячені дослідженням Сонця, Місяця та інших небесних тіл. Вчителями Миколи Барабашова були вчені зі світовими іменами: Людвиґ Струве, Микола Євдокимов та Василь Фесенков.

У нелегкий час громадянської війни Барабашов не тільки готувався до отримання професорського звання на кафедрі астрономії, але і працював вчителем в школі, пізніше був зарахований до штату обсерваторії на посаду завгоспа. У 1922 році отримав посаду астронома-спостерігача. У 1930 році він був призначений директором обсерваторії.

Наукові праці присвячені вивченню фотометричних властивостей поверхонь Місяця, Марса, атмосфер Венери та Юпітера. У 1918 встановив, що поверхня Місяця складається вулканічними породами базальтового типу з великою пористістю (що було підтверджене при безпосередньому вивченні Місяця космічними апаратами). У 1920-1926 – на 270-міліметровому рефлекторі з використанням світлофільтрів провів візуальні спостереження Марса, на підставі яких була складена карта поверхні планети. З 1930-х років став застосовувати методи фотографічної фотометрії при вивченні планет і Місяця.

У 1933 і 1939 виконав обширну фотографічну фотометрію поверхні Марса в різних променях, що дозволило йому визначити її оптичні характеристики (альбедо, колір різних утворень, особливості віддзеркалення тощо). У 1932 виявив «квазідзеркальний» характер віддзеркалення світла від видимої поверхні Венери. Встановив, що оптична товщина шару атмосфери Юпітера над хмарним покривом невелика, а світлі і темні смуги лежать приблизно на одній і тій же висоті. Того ж року прийшов до висновку, що речовина внутрішнього кільця Сатурну тягнеться до самої поверхні планети. Сконструював (спільно з Н. Р. Пономарьовим) перший в країні спектрогеліоскоп, який зіграв чималу роль в розвитку Служби Сонця в СРСР.

Автор книг «Дослідження фізичних умов на Місяці і планетах» (1952), «Природа небесних тіл і їхні спостереження» (1969). Один з авторів і редактор першого «Атласу зворотної сторони Місяця» (1960), який складений по фотографіях, отриманих автоматичною міжпланетною станцією «Луна-3».

Проводив велику педагогічну і суспільну роботу. Понад 15 років очолював Комісію з фізики планет Астрономічної ради АН СРСР. У квітні 1957 року відкрив Харківський планетарій.

Член КПРС з 1940. Депутат Верховної Ради СРСР 4-5-го скликань. Герой Соціалістичної Праці (1969).

Іменем Барабашова названо малу планету 2883 Барабашов та кратер на Марсі.

У НАН України у 1992 запроваджено премію імені М.П. Барабашова.

На честь Барабашова названа станція «Академіка Барабашова» Харківського метрополітену, а по станції названий найбільший у Східній Україні ринок Барабашова.

 Сторінка № 9. Виступ екскурсоводів ІХ творчої групи за темою «Яна Клочкова – українська плавчиня».

Українська плавчиня, яка виграла 5 олімпійських медалей, серед яких 4 золоті.

Свої золоті медалі Яна виграла на Літніх Олімпійських іграх 2000 та 2004 років у комплексному плаванні на дистанціях 200 та 400 метрів; срібну медаль вона отримала на іграх 2000 року у плаванні вільним стилем на дистанції 800 метрів.
Спортсменка тренувалася в Ніни та Олександра Кожухів.

У березні 2009 року на спеціально скликаній прес-конференції Яна Клочкова оголосила про закінчення спортивної кар’єри.

Державні нагороди України: Герой України (з врученям ордена «Золота Зірка») (2004) – за виняткові спортивні досягнення на Олімпійських іграх, виявлені мужність, самовідданість і волю до перемоги, піднесення спортивного авторитету України у світі; Орден «За заслуги» III ступеня (2002); Орден княгині Ольги I ступеня (2000), III ступеня (1999).

Сторінка № 10. Виступ екскурсоводів Х творчої групи за темою «Клавдія Шульженко – українська радянська співачка, акторка театру та кіно, народна артистка СРСР».

Українська радянська співачка, акторка театру та кіно, народна артистка СРСР (1971).

Клавдія Шульженко народилась у родині бухгалтера Головного управління залізниці Івана Шульженка. Почала виконувати народні пісні в кінці 1920-х рр.

У 1923 році стає артисткою Харківського драматичного театру. У 1928 році –  співочий дебют на сцені Маріїнського театру в Ленінграді. У 1931 році Клавдія Шульженко грає у прем'єрній постановці вистави «Умовно вбитий». Музику до цієї вистави написав Дмитро Шостакович, а за диригентським пультом стояв Ісак Дунаєвський. У 1936 році були зроблені перші грамофонні записи Клавдії Шульженко.

Шульженко отримала всесоюзне визнання завдяки виконанню фронтових пісень «Синий платочек», «Давай закурим», «Друзья-однополчане» та ін. На початку війни Шульженко опинилась на Ленінградському фронті, і лише за час блокади Ленінграда дала понад 500 концертів для солдатів. Упродовж війни Шульженко разом з оркестром Володимира Коралі, її чоловіка, гастролювала по діючих частинах Радянської армії. У День перемоги, 9 травня 1945 року Клавдію Шульженко було нагороджено найвищою радянською військовою нагородою – орденом Червоної Зірки.

Після війни Клавдія Шульженко продовжила свою концертну діяльність. У 1971 році отримала звання народної артистки СРСР, 1976-го отримує орден Леніна.

Померла 1984-го року в Москві.

Сторінка № 11. Виступ екскурсоводів ХІ творчої групи за темою «Людмила Гурченко – радянська акторка та співачка, народна артистка СРСР».

Гурченко Людмила народилася 12 листопада 1935 р. у Харкові й була єдиною дитиною в сім'ї. Її батько Марко Гаврилович працював забійником на копальні, трохи провчився в музично-драматичному інституті, виступав як баяніст на різних масових заходах від Палацу піонерів, був завгоспом у науковій бібліотеці ім. Короленка. Мати акторки, Олена Олександрівна, москвичка з «дворян давнього роду», яка була вихована в суворості й отримала гарну освіту, вела гуртки художньої самодіяльності.

1941 р. батько добровольцем пішов на фронт, пройшов усю війну з концертною бригадою. Шестирічна Людмила залишалася з мамою в окупованому Харкові. Веселе безтурботне життя скінчилося. Довгі нудні черги за водою до ополонки, холод промерзлої квартири, шибениці в центрі базару, страх, що мама не повернеться додому.

Після звільнення міста Людмила пішла до школи. Восени 1944 р. склала іспити до музичної школи ім. Бетховена в «клас охорони дитячого голосу». На прослуховуванні вона виконувала «пісню з жестикуляцією» «Про Вітю Черевичкіна». Педагоги ридали від сміху. Дівчинку зарахували в «майбутні акторки». В музичній школі говорили, що вона «пече пісні, як млинці», навчаючись усього на ходу. Вже тоді Людмила любила тільки співати, «теорію музики відразу ж забула, а до гармонії так і не дійшла». У задушливому, забитому людьми вагоні маленька Людмила дала свій перший концерт на замовлення, за який захоплені попутники «хто скільки може заплатив». Це був її перший заробіток. Усі гроші пішли на оплату музичної школи. У вересні 1945 р. додому повернувся батько.

Закінчила Всеросійський державний інститут кінематографії імені С. А. Герасимова (1958, майстерня С. Герасимова і Т. Макарової). Акторка театру-студії кіноактора (до 1964), театру «Сучасник» (1964-1966), Держконцерту (1966-1969).

На другому курсі інституту знялася в невеликих ролях у фільмах «Дорога правди» і «Серце б'ється знову». А потім на неї звалилася слава «Карнавальної ночі». Цей фільм був експериментом для всіх членів знімальної групи. Сценарій Б. Ласкіна і В.Полякова кілька років нікого не цікавив. Режисер Е. Рязанов робив свою першу художню картину. А Людмила Гурченко з Юрієм Чистовим уперше потрапили на головні ролі.

Пізніше акторка зіграла у низці стрічок: «Дівчина з гітарою», «Роман і Франческа», «Приборкувачі велосипедів», «Балтійське небо», «Робітниче селище».

1969 р. їй було присвоєно звання заслуженої артистки РРФСР. Вона знялася у фільмах «Білий вибух»(1970), «Один із нас», «Дорога на Рюбецаль»(1971), «Тінь»(1972). За роль у фільмі «Старі стіни» Л.Гурченко була удостоєна Державної премії РРФСР. Знялася у фільмах «П'ять вечорів», «Сибіріада», «Двадцять днів без війни», «Польоти уві сні і наяву», «Прохіндіада», «Небесні ластівки», «Любов і голуби». У 2000 р. знялася у фільмі Е.Рязанова «Старі шкапи».

Виконавиця комедійних і драматичних ролей більш ніж у 80-ти кіно- і телефільмах. Співачка, творець і виконавець відеомузичних композицій «Пісні війни» та «Улюблені пісні». Найвідоміші ролі: у фільмах «Карнавальна ніч», (Лєна, 1956), «Вокзал для двох» (Вєра, 1982), «Польоти уві сні та наяву» та ін.

Володарка почесних звань і нагород:

• - заслуженої артистки РРФСР (1969);
• - народної артистки РРФСР (1977);

• - народної артистки СРСР (1983);
• - ордена «За заслуги перед Вітчизною» III ступеня (2005);
• - ордена «За заслуги перед Вітчизною» II ступеня (2010).

Людмила Марківна померла 30 березня 2011 року в Москві.