Виховний захід. Віртуальна екскурсія до давньої української хати.

О.М. Кизименко, учитель української мови

та літератури, ЗОШ № 142, м. Харків

 

Виховний захід

«Віртуальна екскурсія до давньої української хати»

Мета: здійснити екскурсію до старої української хати, роз’яснити значення інтер’єру та предметів побуту українців; пояснити зміст давніх українських традицій; спонукати до вивчення історії українського народу: обрядів, звичаїв, побуту, народних традицій і вірувань; виховувати повагу до культури й спадщини українського народу; виховувати патріотизм.

Обладнання: стіл, накритий скатертиною, на ньому – хліб, сіль на вишитому рушнику, горщик з квітами; імітація частини хати з піччю; українські пісні, фото і малюнки української хати; презентації учнів.

Попередня робота: екскурсія у приватну садибу «Осикове Плесо», яка розташована в м. Чугуїв Харківської області.

 

ПЕРЕБІГ ЗАХОДУ

І. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (на дошці записано тему й епіграф заходу)

Хата моя, біла хата,
рідна моя сторона.
Пахне любисток і м’ята,
мальви цвітуть край вікна.

Хато моя, біла хато,
казко тепла й доброти,
стежка від тебе хрещата
в’ється в далекі світи.

Д. Луценко

Проект колективний (переважає групова форма роботи), координатором проекту є вчитель. Клас об'єднується у 7 груп.

Очолюють ці групи лідери, які організовують і контролюють роботу.

ІІ. ВСТУП

Учитель. Сьогодні ми помандруємо у давню українську хату, дізнаємося, як жили наші пращури. Традиційна українська хата – воістину колиска нашого народу. У ній жили і вмирали цілі покоління, сподіваючись на кращу долю. Із селянської хата пішли у світ велетні думки – Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Олександр Довженко.  Для  того, щоб розглянути тему заходу повніше, творчі групи повинні були провести дослідницьку роботу згідно з попередніми завданнями.

III. ЗАХИСТ ТВОРЧОГО ПРОЕКТУ (презентація груп)

Учитель. Отже, ми починаємо презентацію проектів груп.

Виступ екскурсоводів I творчої групи за темою «Чим була хата для наших предків?».

Хата – сільський одноповерховий житловий будинок; народне житло українців. У ній втілювався весь життєвий простір і світоглядний космос українця. Як увесь світ поділяється на три частини: земну, підземну і небесну сфери, так і хата відображає ці сфери буття: стеля – небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця у кутку); стіни, вікна, двері – символи земного сучасного реального життя й спілкування з іншими людьми; нижній ярус – підлога, поріг уявлявся як межа земного й підземного світів. Недаремно кажуть: «Моя хата небом крита, землею підбита, вітром загороджена». Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але й виконувало певні інформативні та магічні функції. Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло – оберігати від злих духів та різних напастей всю родину.

Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого – унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях української хати відчувався прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку.

Народне житло цікаве й оригінальне не тільки за формою, але й щодо внутрішнього змісту. Кожний предмет у ньому, крім практичного призначення, мав ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір'ю.

Здавна так велося, що кожна господиня свою хату дбайливо доглядала. Тому в хаті завжди було чисто, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, пахучими травами. Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він мав переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становило від 1:1,5 до 1:2,0.

Панівним типом житла в Україні XIX ст. вважалась хата з одним житловим приміщенням. Найбільш простим і найдавнішим її різновидом було однокамерне житло, в якому єдине приміщення мало безпосередній вихід на вулицю. Як свідчать археологічні джерела, таке планування широко застосовувалось на території України ще в VIII-XI ст., а також у пізніші часи. Так, у середині XIX ст. цей тип однокамерного житла переважав на півдні Київщини, на Чернігівщині, Житомирщині.

Двокамерне селянське житло було поширене в XIX ст. і зберігалось у західній частині України до початку XX ст. Така хата мала одне житлове приміщення та сіни.

Трикамерне селянське житло набуло масового поширення в Україні наприкінці XIX – на початку XX ст. Воно вважалося наступним етапом розвитку української хати. Житлові будинки з таким плануванням, окрім хати й сіней, мали ще комору.

Інтер'єр української хати ніколи не був статичний, він постійно змінювався відповідно до днів тижня та великих календарних свят. Якщо в будні долівка була незастеленою, то в неділю кожна господиня застеляла свіжопідмазану підлогу (долівку) тканими ряднинами (верітками, доріжками). Стіл, який у будень не застелявся або застелявся грубою буденною скатертиною без візерунків, у неділю застеляли святковою («празничною») вишитою чи з тканим візерунком скатеркою, на стіл клали хліб, сіль, ставили квіти. Святково вбирали також ліжка: накривали красивішими покривалами (веретами), подушки виставляли одна на одну в свіжовипраних і випрасуваних вишитих наволочках. Широко використовували штучні квіти для оздоблення покуті, сволока, а також прикрашали стіни витинанками чи іншими паперовими прикрасами, які час від часу заміняли на новіші. Перед неділею обов'язково підбілювали, підмазували й поновлювали декор на печі та стінах.

У народному житлі завжди багато уваги приділяли художньому оздобленню. Вірили, що тільки розмальована хата може бути надійним захистом від злих сил. Вогонь і його відповідник – червоний колір, наприклад, вважали надійними захисниками від будь-якого лиха. Червоною смугою вище долівки обводили стіни. Створене таким чином замкнене коло повинно було охороняти від нечистої сили. Магічне значення мали й настінні розписи. Селяни вірили, що різноманітні барвисті зображення, орнаменти можуть привернути увагу лихої сили, яка не чіпатиме людей.

Оселя – це середовище, де всі його складові частини підігнані під конкретні побутові потреби людини. Все – від печі до околиці – створювалося як загальне предметне ціле.

Виступ екскурсоводів IІ творчої групи за темою «Традиції будування хати».

У народі вірили, що оселя – це живий організм. Він може як допомагати своїм господарям, так і шкодити, негативно впливати на їхнє життя. Тому здавна велику увагу приділяли вибору місця для нової хати. Брали до уваги багато чинників: віддаленість житла від вулиці, розташування хати щодо сторін світу тощо. Для нового житла намагалися знайти таке місце, яке б задовольняло цілий ряд вимог, зокрема: щоб город із хатою та господарськими спорудами виходив до річки, ставка, на долину; щоб місце, за можливості, було на цілині, де земля «спокійна»; на горбку, де немає вологи; де не ростуть дерева; де охоче лягає худоба; де знаходили сліди собаки чи кішки; там, де вранці не буває роси; де можна вдало розмістити господарські споруди тощо. Заборон було значно більше. Не можна було будувати нову хату, за розмірами меншу від старої, щоб не зменшилась сім'я; на садибі родини, у якій були п'яниці, злодії тощо; де часто хворіли; де були сварки та розлучення; на стежках, дорогах і корчах; на камінні та болотах; де був хлів чи стайня; де скупчувалась дощова вода; де була хата, яка згоріла від удару блискавки, тощо.

Щоб визначити місце для нового житла, ходили до ворожок та питали поради в старих людей. У деяких випадках на вибраному місці сіяли жито: якщо воно росло гарно, то вважалося, що і ділянка гарна.

Починалися закладини рано-вранці. У центрі майбутнього житла, перед місцем, де мала бути піч, або на покуті (південно-східний куток) ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль, чашка води чи вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: «Господи, допоможи», – і починав роботу. Рушник, а інколи і добрий шмат тканини та гроші він потім брав собі. Майстер робив хрест, який під час будівництва поступово піднімався до вершини даху. Щоб будинок стояв довго, перший камінь чи інший будівельний матеріал закладали, коли пролітав крук. Майстра на закладинах добре частували, щоб той «не зарубав на кого-небудь», коли закладатиме першу підвалину; намагалися не потрапляти йому на очі, бо як побачить кого, той може незабаром померти чи сильно занедужати. Крім того, навхрест дерева не клали, бо невдовзі буде в домі мрець.

Дрібні гроші, зерно, хліб, вино, трави, часник, овечу вовну, лампадки, іконки, ладан, освячену воду тощо господарі майбутнього житла обов'язково закладали під усі чотири кутки, а подекуди – лише під один так званий красний куток, що, як правило, був розташований на сході.

По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів – це була «квітка». Вивершення хати «квіткою» було своєрідним сигналом до того, що господареві слід розрахуватися з майстром, а господині – накривати стіл.

Закінчуючи будівництво, майстри обов'язково залишали непокритою частину даху над сіньми, вважаючи, що через цей отвір мусить вилетіти все зло. Через декілька днів отвір усе ж закривали. Крім того, після спорудження хати протягом року не можна було її всю білити, а потрібно було залишити хоча б невелику «латку» де-небудь, щоб не бачили сторонні люди.

За день до цієї події (точніше – на ніч) господарі залишали в новій хаті кота або півня. Наступного дня, коли вже все було готове до переходу в новий будинок, старші члени сім'ї брали ікону, вишитий рушник із хлібом і сіллю, миску з житом, пшеницею, дрібними грішми та пляшку горілки й входили до нової хати. Літній чоловік (батько молодих господарів, а за його відсутності кум чи інший близький родич) іконою або ж тільки хлібом із сіллю благословляв на всі боки нове помешкання, після чого залишав ікону на покуті. Вийшовши на вулицю з хлібом і сіллю на вишитому рушнику, він благословляв дітей на щасливе життя в новій хаті. Молоді господарі бралися за кінці рушника, і він заводив їх у нове житло. За ними заходили родичі та сусіди; літня жінка посипала всіх зерном і дрібними грішми, бажаючи щастя в новому домі. Після цього всі дарували подарунки та сідали за столи, а молоді господарі частували гостей. Закінчувалося новосілля співами й танцями. Вважали, якщо день новосілля пройде без пригод, весело, то й життя мешканців нової оселі буде спокійним, щасливим.

На новосіллі обов'язково освячували житло, обкурювали його ладаном, смирною, вугіллям та шматочками шкіри.

Виступ екскурсоводів IІІ творчої групи за темою «Що ми дізналися про долівку і поріг».

Долівка. Долівка була земляна. Система опалення була доброю взимку, тепло і затишно було в українській хаті. Але влітку, коли доводилося топити піч щодня для приготування їжі, в хаті стояла страшна жара. 
Але, незважаючи на такі умови побуту, українські хати були завжди чепурні. В усі часи селяни неодмінно намагалися побілити хату до кожного великого свята. Білий колір завжди символізував світло, чистоту і родючість. 
Перш ніж запросити на новосілля (входини) гостей, господар дому повинен був сам поселитися в ньому згідно із звичаєм, пустити поперед себе ночувати кота чи собаку – жертву духам дерев чи каменю, з яких зроблена хата. Слід було освятити її свяченою водою і страсною свічкою, першим занести стіл із хлібом-сіллю – на сите, багате життя. 

Поріг. Через поріг в хату заходять. Через поріг з хати виходять. Поріг переступають з добрими намірами, а буває, й з лихими. Господарі хати поріг шанували, просили його «перечепити» тих, хто з бідою до них йде. 
Існують такі повір’я про поріг: 

- Не можна ввечері виходити за поріг, якщо учується, ніби хтось гукає, бо покинеш свій дім.

- Не можна переходити поріг хати однією ногою взутою, а другою босою, бо не оженишся або не вийдеш заміж. 

- На порозі не можна нічого рубати, бо шкодитиме худобі. 
- Не можна подавати через поріг руку товаришеві чи комусь іншому, бо будеш з ним сваритися. 

- На порозі гріх що-небудь робити, бо не буде воно так, як хочеш. 
- Не можна перемітати сміття через поріг, бо виметеш когось із сім’ї. 
- Не мети через поріг сміття, бо погані люди прийдуть. 
- Через поріг ніколи нічого не давай, бо сам просити будеш. 
- Не стій на порозі, коли їси, бо станеш роззявою. 

-  Не треба дівчині перемітати нічого через поріг, бо хлопці не любитимуть. 

Виступ екскурсоводів IV творчої групи за темою «Що ми дізналися про сволок і піч».

Сволок. Увійшовши в хату, відразу кидається в очі брус зі стовбура дуба чи липи, на якому держиться стеля. Це сволок (або ще «бальок», «трам») символізує собою міцність, довговічність оселі. Добрий сволок часто переносили зі старого житла в нове. На ньому, як правило, писали дату побудування хати, рік народження її господаря. Звичай робити написи на сволоку свідчить про те, що українці поважали писемність. Вирізьблені або намальовані на ньому знаки - сонця, хрести, квіти, птахи, місяць та зорі – мали оберігати дім від злих сил, а також розкривають уявлення наших предків про світобудову та космос. 

За народними повір’ями, коли снилося, що в хаті сволок відсутній або тріснув, то це віщувало хворобу або смерть. І навпаки, на довге життя і добре здоров’я піднімали куми до сволока немовля, збираючись на хрестини в церкву. 

Перед Великоднем страсною четверговою свічкою писали на сволоку хрест – як оберіг від грому, а на Водохрещу – крейдою або наліплювали хрест із тіста, замішаного на свяченій воді, – від нечистої сили. І поки стояла на землі хата, сволок надійно захищав усіх, хто проживав у ньому. 
Піч. Піч в Україні – споруда з цегли або каменю, призначена для опалення приміщення, випікання хліба та інших виробів, варіння страв, напоїв та ін.; символ неперервності життя; персонаж фольклору.

Наші далекі предки обожнювали вогонь і вважали піч його захисником, адже в ній «жив» вогонь. А вогонь – то символ сили, життя, чистоти, світла. Домашнє вогнище осмислювалося як символ неперервності роду, людського життя взагалі. Не випадково схожі слова «дим» (одна із назв вогнища) і  «дім» – житло. Піч служила українському селянинові тричі: для опалення житла і як тепле спальне місце, для приготування їжі, для випікання хліба. До неї ставилися як до священного предмета, шанували, тримали в чистоті. Тому піч розмальовували, прикрашали кахлями. При печі, як і при жінці чи дитині, як і перед образами, не можна лихословити («Сказав би, та піч у хаті2). 

Пізніше, у ХІV-ХV ст., піч увійшла як поетичний символ до української народної обрядовості. Піч оспівували у весільних піснях. Протягом віків створилася ціла система звичаїв, обрядів, ритуалів. Піч і хатні предмети (кочерги, коцюба, рогачі, хлібна лопата) за народними повір’ями могли відводити зло, очищати, нести добробут.

Ось деякі приклади звичаїв, повір’їв, прикмет, обрядів пов’язаних з піччю: 
- Щоб дитина росла здоровою й заможною, після хрещення її клали на кожух на піч.

•                   Під час сватання дівчина повинна була стояти коло комина печі й колупати глину, сором’язливо опустивши очі. 
•                   Під час приготування у печі їжі заборонялося грюкати дверима, кричати. 
  -  Прибирання світлиці треба було робити від дверей до печі, а не навпаки, причому сміття з хати не виміталося на вулицю; його згортали докупи, а потім спалювали в печі.
•                   Хазяйка на Василя ходила «лякати» кочергою курей, щоб добре неслися. 
  - Зібране на Купайла зілля підвішували на ніч у комин, щоб набрало цілющої сили. 
  - Коли поверталися з похорону, помивши руки, притуляли їх до печі, щоб покійний не ввижався, а ще зазирали у комин. 
•                   Аби запобігти пожежі під час сильної грози, у піч кидали кілька гілочок свяченої на Вербну неділю верби. 
•                   Як сухі дрова горять та почне пищати – то вороги говорять. 
•                   Коли піч витоплена, і в неї кладуть два поліна до наступної топки – щоб мати на чому на той світ ріку перепливати. 

Особлива роль відводилася печі у весільній обрядовості. Щоб сватання було щасливе, свати видовбували з печі шматок цеглини й тримали його в кишені. Також було прийнято свата садовити перед піччю. 

Виступ екскурсоводів V творчої групи за темою «Що ми дізналися про стіл та покуть».

Стіл. Стіл у хаті споконвіку був своєрідним олтарем та жертовником, за яким відбувалися всі обряди сімейного та календарного циклу. 
«Хай буде щедрим ваш стіл», – кажуть, бажаючи комусь достатку в домі, бо стіл і дім здавна поняття нерозривні.

В Україні був такий звичай: закінчували будівництво хати і першим заносили до неї застелений стіл, на якому лежав хліб. Ще в праслав’янські часи з’явилася традиція трапезувати за одним столом на знак взаємного миру та дружби.

На покуть – почесне місце за столом – невдовзі після народження клали

немовля: щоб росло здоровим і в достатку. Через стіл молода подавала нареченому хустку, засвідчуючи свою згоду на шлюб. «Тихо стіл стоїть, на нім хліб лежить», – так починалося замовляння від крикливців.

На Святвечір на столі залишали на ніч кутю, а в поминальні дні – коливо, щоб могли пригоститися предки.

•                   На стіл не можна було сідати («чиряками обсипле»), залишати на ньому на ніч ножа, сірники, класти ключі. Вважалося, за це можуть образитися домашні божества. Не можна сідати за стіл у шапці, бо стіл – це пристол. 
  - Не годиться стукати по столу ложкою або ножем, бо буде сварка. Не можна пригощати на незастеленому столі, особливо дівчину, бо чоловік її буде лисим. 
  Покуть. Покуть (покуття, святий кут) – в українській селянській хаті – куток, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього. Тут концентрувалися домашні предмети, яким люди надавали значення найвищої цінності в сім’ї. 
  У почесному кутку повсякчас був божник: висіла ікона Ісуса Христа. Для неї спеціально виготовляли більшого розміру вишитий рушник, який у народі називали божником. Його обидва кінці сягали лави. Під іконою висів каганець, подібний до панікадила. У свята та під час спеціальних відправ чи молитов, переважно на Святвечір і всеношну, його запалювали – щоб ангели прилітали до оселі. Звичай вимагав мати в господі ікони Богородиці, Святої Трійці, Неопалиму Купину, а також Миколи Угодника, Юрія Святого, Пантелеймона. Тут, як правило, стояв стіл, накритий скатертиною, і хліб-сіль, які символізували нашу прадавню українську гостинність.

За народними традиціями покуть обов’язково має бути «обличчям до сонця». Це означає, що застільне вікно, біля якого й розміщали традиційний кут, робили на схід. Відтак його ще називали покутнім вікном.

Покуть був постійним місцем, де, починаючи з обжинків і закінчуючи наступними зажинками, стояв пучечок колосків як символ достатку. З його зерен, освячених у церкві, робили перший засів. А в жнива, закінчивши жати останню загінку, робили вінок з дорідних колосків, обрамляли його польовими квітами та кольоровими стрічками й несли до хати, хрестилися до образів, дякували богові й польовим духам за щедрий урожай. Потім казали: «Хай ніколи не переводиться жито й пшениця та всяка пашниця в нашому домі!»

Тут же, на покуті, ставили й макову квітку, посвячене на Маковія зело і гілочки верби, страсну свічку та паляницю з водою, принесену з Водохрещі. Ці атрибути відігравали особливу роль у сільських родинах – якщо хтось хворів, то давали напитися свяченої води, нею витирали хворі місця, скроплювали вулики з бджолами, людей, які вирушали в далеку дорогу. 
Виганяючи вперше на весняний випас корів, господарі брали з покуття гілочку і, підганяючи нею тварин, примовляли: «Щоб не губила череди і домівки, не кусали тебе оводи, мухи і вовки, справно принось додому молоко».

Найпочеснішим гостям обов’язково пропонували сідати біля божниці. Тут проходило майже все життя людини – від народження і до смерті. Коли з’являлася в родині дитина, то першу купіль робили на покуті. Тут мав стояти й обрядовий горщик каші, коли справляли хрестини, а поруч садовили накликаних батьків і бабу-повитуху. 

Під час весілля молодят та їх хрещених батьків також вшановували на почесному місці. Біля божниці зберігався вінець, коли справляли весілля батькам. Традиційно в Україні , коли батьки одружували останню дитину, а попередні одружені вже діти жили в парі та злагоді, третього дня організовували обряд «весілля для батьків». З цієї нагоди плели спеціальний вінок з колосків тат квітів, урочисто одягали його на винуватців дійства і, запросивши до покуття, ділили коровай. Вінець, а саме так зветься цей атрибут, що символізує виконаний перед народом обов’язок – виховати й одружити дітей, – мав самостійно стояти чи висіти на покуті, доки в хаті жили ці господарі. І коли помирала людина, її також клали головою до покуття й божниці, запалювали свічку. Це був останній перепочинок небіжчика. 

До речі, в українців існував прекрасний звичай вшановувати предків. Називався він «вечеря для дідів». Чотири рази на рік члени роду запрошували своїх близьких і далеких пращурів – небіжчиків «на вечерю». Для цього готували спеціальну страву – коливо, ставили його на стіл або на покуть, клали ложки – «щоб їхні душечки повечеряли і не гнівались на нас сущих». Найурочистіше робили це напередодні Різдва й Великодня. 
Подібний обряд здійснюють на дев’ятий, сороковий день та в річницю пам’яті про небіжчиків. 

У годину розпачу й тривожних передчуттів люди не обминали нагоди помолитися до покуття. Богомольні люди щоранку й щовечора, ставши на коліна, зверталися до Всевишнього за поміччю й благословенням. Вважалося за святий обов’язок – заходити до хати, знімати чоловікам головний убір і хреститися до божниці.

Покуття – це образ великого художнього змісту, в якому втілено й історію, і світогляд, і насущні потреби. Це народний духовний пам’ятник хліборобству.

Виступ екскурсоводів VI творчої групи за темою «Що ми дізналися про вікно, рушники та дмовика».

У хаті завжди було троє чи четверо вікон. Вікна, як правило, були тільки з трьох сторін. З північного боку, де сонця немає і вважали, що панують темні сили, вікон не було ніколи. Було два вікна з головного фасаду: одне причільне, і друге – покутнє. На покуті, між причільним і покутнім вікнами ставилися на полиці образи, ікони. Їх прикрашали квітами, васильками, барвінком, ставилась пляшечка зі свяченою водою, страсна свічка, вішали перед образами лампадку.

Вікно в стародавніх віруваннях і звичаях використовується як символ. Вікна – як очі хати, закривалися на ніч. Під вікном колядують і щедрують, колядку подають через вікно. До вікна підходять і кличуть: «Морозе, Морозе, іди до нас кутю їсти!»

На вікно під час поминок ставлять склянку з водою і кладуть хліб для душі померлого. Хрещену дитину подавали через вікно.

Для охорони від злих сил вікно оточували магічним орнаментом, вирізали рамки-обереги, круглі орнаменти – знаки сонця, хрести – символи вогню.

Часто вирізали над дверима чи вікнами, вишивали на рушниках чи одязі, випалювали з глини і носили на грудях слов`янську богиню добра Берегиню. Ця хатня богиня захищала оселю, всю родину, а особливо маленьких дітей від хвороб, лиха, лютого звіра чи смерті. Берегиня уявлялась в образі жінки із піднятими руками.

Оберегами в хаті також служили і рушники. Два рази на рік – на Різдво і Великдень – господиня прикрашала хату рушниками. На період посту житлова частина хати прикрашалася клечаним зіллям. У кожній оселі були свої рушники й візерунки, не схожі на інші. Колись рушник був не лише окраса, а неодмінний атрибут сільської хати, мав особливе значення. Це був своєрідний календар і книга родоводу.

Кожен рушник вражає своєю неповторністю і чарівністю. Ви можете побачити на ньому і ромби – символи сонця, і трикутники – символи єдності землі, людини і Бога.

Рушники вишивались різними способами, залежно від того, для чого вони були призначені. Ви можете побачити вишивання геометричними фігурами і поряд з тим рослинні орнаменти. Обов’язково на рушнику зустрінете національні символи: вербу (дерево), калину, барвінок, мальви, хміль і волошки. Переважно рушники вишивались червоними та чорними кольорами. Але пізніше з’являлись і вишивки іншими кольорами. Рушник – це своєрідна філософія, роздуми чи вишиті мрії.

Деякі звичаї супроводжувалися пов’язанням рушників. При народженні дитини куму та кума пов’язували ними. Донька пов’язувала сватів рушниками. І до цього часу збереглась традиція пов’язувати старостів на весіллі. Давався рушник – оберіг сину, який вирушав із рідної домівки. Батьки підносили хліб-сіль молодим теж на рушнику. Коли будували хату, то крокви на верх піднімалися на полотняних рушниках. Від народження до самої смерті рушник супроводжував людину. Але нинішнє покоління дедалі менше звертається до народних традицій. У результаті вони забуваються і вимирають.

За уявленнями давніх українців про благополуччя родини дбав і Домовик. Це хатнє божество мешкало переважно на горищі (на лежаку) і мало вигляд дідка, оброслого густою шерстю. А ще Домовик опікувався родинним вогнищем. Тому, коли сім’я перебиралася у нову хату, господиня топила востаннє піч в старій хаті, вигрібала весь жар у чистий горщик і промовляла: «Ласкаво просимо, дідусю, на нове житло». І в новій хаті висипала цей жар у піч.

Проте, давні українці вірили, що Домовик міг і покарати тих людей, які не шанували своїх померлих родичів (не дбали про їхні могили, не поминали, не прихистили подорожнього, не допомогли сусідові або погорільцеві). 

Виступ екскурсоводів VIІ творчої групи за темою «Прислів’я і приказки про хату та її інтер’єр».

З хатою у народі було пов'язано чимало прислів'їв і приказок:

* Нова хатка – нова гадка.

* Не взявшись за сокиру, хати не зробиш.

* Хату руки держать.

* І собака зимою про хату думає.

* Хата чужая як свекруха лихая.

* У своїй хаті й кутки помагають.

* Не гарна хата кутами, а гарна пирогами.

* Своя хата – своя правда, своя стріха – своя втіха.

* Де багато господинь, там хата неметена.

* Хата – мов писанка.

* У хаті, як у віночку.

* Добра ніч, як у хаті піч.

* Чужа хата гірше ката.

* Дон Доном, а найкраще вдома.

* Лайкою та криком хати не побудуєш.

Підсумок. В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї свої батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світові, як блудний син, і не може знайти собі притулку, бо він загублений для свого народу. Чому? Тому що звичаї народу – це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки в сучасному, а і його історичному минулому. Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших усенаціональних справах. І сьогодні, шановні друзі, ми завітали до української хати. Ми тепер часто повертаємось до своїх витоків, прагнемо зібрати усе втрачене. Так було, так і повинно бути. Шановні гості, учні! Дуже хочеться, щоб своєрідним дороговказом нам у житті слова В. Симоненка.

Відеокліп «Виростеш ти, сину!»

Шановні гості! Дай, Боже, здоров’я вам і родині вашій! Світлого хліба, мирного неба, чистої води! Щоб ви завжди здорові були і врожай був багатий, щоб раділа кожна хата!

ЛІТЕРАТУРА

1. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. – Харків: Фоліо, 2005. – 508 с.
2. Данилюк А.Г. Українська хата / Архип Григорович Данилюк . – Київ: Наукова думка, 1991. – 111 с.

3. Дмитренко М.К., Дмитренко Г.К. Уроки з народознавства.  К.: Редакція газети «Народознавство», 1995.  222 с.

4. Етнографія України: навчальний посібник для студентів історичних факультетів.  Львів: Світ, 1994.  518 с.

5. Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу: історико-етнографічний нарис.  К.: Наукова думка, 1966.  – 198 с.

6. Кудіна Л.М. Від роду до роду. Народознавство. – Х: Торсінг, 2003.  256 с.
7. Лозко Г.С. Українське народознавство. –  3-є вид. – X.: Видавництво «Див», 2005. –  472 с.

8. Пономарьов А.П. Українська етнографія: курс лекцій.  К.: Либідь, 1994.  318 с.

9. Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства.  К.: Український письменник, 1995.  292 с.

10. Скуратівський В.Т. Український  народний  календар. – К.: Техніка,   2003. – 384 с.

11. Тиждень української мови та літератури в школі. Випуск 2 / Упоряд.   Н.Д. Павлова. – Х.: Вид. група «Основа», 2011. – 395 с.

12. Українське народознавство. Навчальний посібник / За ред. С.П. Павлюка,  Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва. –  Київ: Знання, 2004. –  570 с.

13. Щербаківський В. Українське народне мистецтво. – Кн.3. – Орнаментація української хати. – Рим, 1980. – 104 с.

14. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D0%B0%D1%82%D0%B0

15. http://www.ukrsov.kiev.ua/interior/ukr_hata

16. http://www.uamodna.com/articles/ukrayinsjka-hata/

17. http://lessons.com.ua/ukra%D1%97nska-xata/

18. http://www.pleso.org.ua/ua/index.htm