Виховний захід "Зоре моя вечірняя"

Шана Кобзареві

«Зоре моя вечірняя»

Вч. Галина Євстахіївна: вступне слово.

Микола: Щовесни, коли тануть сніги,

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги,

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка

Мар’яна: Ти Тарасе сьогодні зібрав нас до купи,

І зійшлися в цій залі, Шевченка онуки.

Хліб, сіль і ці квіти тобі, Тарасе, сьогодні підносимо,

Вшанувати цю гостинність оплесками просим.

 ( Учні виносять хліб, сіль і квіти – ставлять на стіл)

Юля: Щороку в березні до нас

Значний приходить день

Коли родився наш Тарас,

Творець палких пісень.

Вч. Роксолана: В похилій хаті, край села

Життя Тарасику дала

Над ставом чистим і прозорим,

Кріпачка-мати вбита горем.

Вч. Олеся: Не на шовкових пелюшках,

Не у величному палаці –

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

Вікторія: Якби ви знали, паничі ...

Якби ви знали, паничі,

Де люди плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози! Я не знаю,

Чи єсть у бога люте зло,

Що б у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину... В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи —

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри! сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

Мені аж страшно, як згадаю

Оту хатину край села!

Такії, Боже наш, діла

Ми творимо у нашім раї

На праведній Твоїй землі!

Ми в раї пекло розвели,

А в Тебе другого благаєм,

З братами тихо живемо,

Лани братами оремо

І їх сльозами поливаєм.

А може, й те ще... Ні, не знаю,

А так здається... сам єси...

(Бо без Твоєї, Боже, волі

Ми б не нудились в раї голі).

А може, й Сам на небесі

Смієшся, батечку, над нами

Та, може, радишся з панами,

Як править миром! Бо дивись,

Он гай зелений похиливсь,

А он з-за гаю виглядає

Ставок, неначе полотно,

А верби геть понад ставом

Тихесенько собі купають

Зелені віти... Правда, рай?

А подивися та спитай!

Що там твориться, у тім раї!

Звичайне, радость та хвала!

Тобі, єдиному, святому,

За дивнії Твої діла?

Отим-бо й ба! Хвали нікому,

А кров, та сльози, та хула,

Хула всьому! Ні, ні, нічого

Нема святого на землі...

Мені здається, що й самого

Тебе вже люди прокляли!

4 клас: Пісня «Українці великі й малі»

Вч. Роксолана: Вірш+ відеоролик

 «На панщині пшеницю жала»

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно сповитеє кричало

У холодочку за снопом.

Розповила, нагодувала,

Попестила; і ніби сном,

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

І усміхнулася небога,

Проснулася — нема нічого...

На сина глянула, взяла,

Його тихенько сповила

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.

Настя: Підростав малий Тарасик

В піснях Калинових

В бідній хаті, в щирих ласках

В добрих різнословах.

Петро: І тому він ще хлопчиком

Мови не цурався

До малюнків добрий хист мав,

За малярство брався.

Ілля: Не легким було життя малого Тараса,

бо народився кріпаком у великій родині,

жили вони в убогій хатині,

яка потопала у вишневому садку.

(Мелодія пісні)

Аня: Вірш «Садок вишневий коло хати»

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

 

Сім'я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

 

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

Пісня «Зацвіла в долині»

Вч. Олеся: Уривок «Утоплена»+інсценізація

Вітер в гаї не гуляє —

Вночі спочиває,

Прокинеться — тихесенько

В осоки питає:

«Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? Хто се?..

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?..

Хто се, хто се?» — тихесенько

Спитає-повіє,

Та й задріма, поки неба

Край зачервоніє.

«Хто се, хто се?» — спитаєте,

Цікаві дівчата.

Ото дочка по сім боці,

По тім боці — мати.

Давно колись те діялось

У нас на Вкраїні.

Серед села вдова жила

У новій хатині,

Білолиця, кароока

І станом висока,

У жупані; кругом пані,

І спереду, й збоку.

І молода, нівроку їй,

А за молодою,

А надто ще за вдовою,

Козаки ордою

Так і ходять. І за нею

Козаки ходили,

Поки вдова без сорома

Дочку породила.

Породила, та й байдуже;

Людям годувати

В чужім селі покинула:

Отака-то мати!..

Постривайте, що ще буде!

Годували люде

Малу дочку, а вдовиця

В неділю і в будень

З жонатими, з парубками

Пила та гуляла,

Поки лихо не спіткало,

Поки не та стала;

Незчулася, як минули

Літа молодії...

Лихо, лихо! Мати в’яне,

Дочка червоніє,

Виростає... Та й виросла

Ганна кароока,

Як тополя серед поля,

Гнучка та висока.

«Я Ганнусі не боюся!» —

Співає матуся;

А козаки, як хміль отой,

В’ються круг Ганнусі.

А надто той рибалонька,

Жвавий, кучерявий,

Мліє, в’яне, як зостріне

Ганнусю чорняву.

Побачила стара мати,

Сказилася люта:

«Чи бач, погань розхристана,

Байстря необуте!

Ти вже виросла, дівуєш,

З хлопцями гуляєш...

Постривай же, ось я тобі!..

Мене зневажаєш?

Ні, голубко!»

І од злості

Зубами скрегоче.

Отака-то бува мати!..

Де ж серце жіноче?

Серце матері?.. Ох, лихо,

Лишенько, дівчата!

Мати стан гнучкий, високий,

А серця не мати.

Ізогнеться стан високий,

Брови полиняють,

І незчуєтесь; а люде

Сміючись згадають

Ваші літа молодії,

Та й скажуть — ледащо!

Тяжко плакала Ганнуся

І не знала, за що,

За що мати згнущається,

Лає, проклинає,

Своє дитя без сорома

Байстрям нарікає.

Катувала, мордувала,

Та не помагало:

Як маківка на городі,

Ганна розцвітала;

Як калина при долині

Вранці під росою,

Так Ганнуся червоніла,

Милася сльозою.

«Заворожена!.. Стривай же! —

Шепче люта мати. —

Треба трути роздобути,

Треба йти шукати

Стару відьму!»

Найшла відьму,

І отрути достала,

І отрутою до схід сонця

Дочку наповала.

Не помогло... Кляне мати

Той час і годину,

Коли на світ породила

Нелюбу дитину.

«Душно мені; ходім, дочко,

До ставка купатись».

«Ходім, мамо».

На березі

Ганна роздяглася,

Роздяглася, розкинулась

На білій сорочці;

Рибалонька кучерявий

Мліє на тім боці...

І я колись... Та цур йому!

Сором — не згадаю.

Як дитина, калиною

Себе забавляє,

Гне стан гнучкий, розгинає,

На сонечку гріє.

Мати дивиться на неї,

Од злості німіє;

То жовтіє, то синіє;

Розхристана, боса,

З роту піна; мов скажена,

Рве на собі коси.

Кинулася до Ганнусі

І в коси впилася.

«Мамо! мамо! Що ти робиш?»

Хвиля роздалася,

Закипіла, застогнала —

І обох покрила.

Рибалонька кучерявий

З усієї сили

Кинувсь в воду; пливе, синю

Хвилю роздирає,

Пливе, пливе... От-от доплив!

Пірнув, виринає —

І утоплену Ганнусю

На берег виносить,

Із рук матері закляклих

Вириває коси.

«Серце моє! доле моя!

Розкрий карі очі!

Подивися, усміхнися!

Не хочеш!.. не хочеш!..»

Плаче, пада коло неї,

Розкрива, цілує

Мертві очі. «Подивися!..

Не чує, не чує!»

Лежить собі на пісочку,

Білі рученята

Розкидала; а за нею

Стара люта мати:

Очі вивело із лоба

Од страшної муки,

Втеребила в пісок жовтий

Старі сині руки.

Довго плакав рибалонька:

«Нема в мене роду,

Нема долі на сім світі —

Ходім жити в воду!»

Підняв її, поціловав...

Хвиля застогнала,

Розкрилася, закрилася,

І сліду не стало...

З того часу ставок чистий

Заріс осокою;

Не купаються дівчата,

Обходять горою;

Як угледять, то хрестяться

І зовуть заклятим...

Сумно-сумно кругом його...

А вночі, дівчата,

Випливає з води мати,

Сяде по тім боці;

Страшна, синя, розхристана

І в мокрій сорочці,

Мовчки дивиться на сей бік,

Рве на собі коси...

А тим часом синя хвиля

Ганнусю виносить.

Голісінька, стрепенеться,

Сяде на пісочку...

І рибалка випливає,

Несе на сорочку

Баговиння зеленого;

Поцілує в очі —

Та і в воду: соромиться

На гнучкий дівочий,

На стан голий подивиться...

І ніхто не знає

Того дива, що твориться

Серед ночі в гаї,

Тілько вітер з осокою

Шепче: «Хто се, хто се

Сидить сумно над водою,

Чеше довгі коси?»

Аня і Назар: Сценка «Катря і Тарас»

Назар: Тарас ріс допитливим, розумним хлопчиком і допомагала йому набиратися розуму старша сестра Катерина.

(Виходять дівчина – і хлопчик, сідають коло хати).

Катерина.  Давай, Тарасику, повчимося лічити до 10 ( Розповідають удвох народну лічилку . «Тарас» називає число, а «Катруся»  примовку )

Один – жав жито Мартин

Два – забув удома серпа

Три – взяв до голови ( бере голову в руки: журиться)

Чотири – повернувся до конини

П’ять – пішов кінь у гать

Шість – взяла Семена злість

Сім – дісталось всім

Вісім – вийшов вовк із лісу

Дев’ять – Семен каже: «Де він?»

Десять – От і все : Вовка кінь трясе!

Катерина. А тепер , Тарасику, скажи мені, що доброго ти зробив сьогодні?

Тарас. Перший привітався зі старим дідом, скинувши шапку.

Катерина. А ще що?

Тарас. Підмів подвір’я, приніс дров до хати

Катерина. А може, ти зламав гілку з дерева?

Тарас. Ні, Катрусю, бо батько почастує нею.

Катруся. Гаразд, Тарасику, тобі можна давати вечерю.

Назар: Дотримувалися в Україні такого звичаю. Увечері дитина давала батькові і матері звіт: що доброго вона зробила цього дня і чи гідна вона того, щоб їй дали їсти.

Таня: І мати кинула цей світ

Як мав Тарас лиш десять літ.

Потім два роки не привало,

Ще й батька рідного не стало.

Зостався круглий сирота

І гірко попливли літа.

Ходив, шукав що було сили,

Людей, щоб добра навчили.

Писати вчився у дяка,

А малювати в маляра.

По селах пас чужих ягнята

Та мачуха прогнала з хати.

Вч. Роксолана: « Вітер з гаєм розмовляє» під супровід бандури.

Вітер з гаєм розмовляє,

Шепче з осокою,

Пливе човен по Дунаю

Один за водою.

Пливе човен, води повен,

Ніхто не спиняє,

Кому спинить — рибалоньки

На світі немає.

Поплив човен в синє море,

А воно заграло,

Погралися гори-хвилі —

І скіпок не стало.

Недовгий шлях — як човнові

До синього моря —

Сиротині на чужину,

А там і до горя.

Пограються добрі люди,

Як холодні хвилі,

Потім собі подивляться,

Як сирота плаче,

Потім спитай, де сирота, —

Не чув і не бачив.

Катя: У тяжкій неволі

Ріс малий Тарас.

Він не вчився в школі –

Він ягняток пас!

Учень 10 клас: «Мені тринадцятий минало»

Мені тринадцятий минало,

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було…

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу.

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!

Марічка: Уривок «Наймичка»

Іде Марко з чумаками.

Ідучи, співає,

Не поспіша до господи —

Воли попасає.

Везе Марко Катерині

Сукна дорогого,

А батькові шитий пояс

Шовку червоного,

А наймичці на очіпок

Парчі золотої

І червону добру хустку

З білою габою.

А діточкам черевички,

Фіг та винограду,

А всім вкупі — червоного

Вина з Цареграду

Відер з троє у барилі,

І кав’яру з Дону —

Всього везе, та не знає,

Що діється дома!

Іде Марко, не журиться.

Прийшов — слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молиться Богу.

«Чи чуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидче!

Швидче веди в хату!..

Слава тобі Христе-Боже!

Насилу діждала!»

І Отче наш тихо-тихо,

Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,

Занози ховає

Мережані, а Катруся

Марка оглядає.

«А де ж Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже!

Чи не вмерла?»

«Ні, не вмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,

Поки випрягає

Воли батько: вона тебе,

Марку, дожидає».

Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу...

Аж злякався. Ганна шепче:

«Слава... слава Богу!

Ходи сюди, не лякайся...

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у голови.

«Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка, Я...»

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —

Сльози покотились.

«Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати».

Та й замовкла...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!

Вч. Олена: Пісня «По діброві вітер виє»

Мар’яна: Вірш «Зоре моя вечірняя»

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає…

А про людей… Та нехай їм.

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю. Зоре моя!

Мій друже єдиний!

І хто знає, що діється

В нас на Україні?

А я знаю. І розкажу

Тобі; й спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

Учень 10: І ще один заповіт ми сьогодні виконуємо.

Вірш «Заповіт»

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани і гори —

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Не злим тихим словом.

Вчитель: На завершення ми хочемо побажати усім вам справжньої любові до краю, де живете, до України.

( Виходять усі діти на сцену і читають вірш)

Аня: Любіть Україну

Краплиночку раю,

Любіть її мову

Чудову благаю.

Максим: До вас я звертаюсь,

Нове покоління,

Ви наше майбутнє,

А ваше коріння,

Ілля: В землі, що полита,

Козацькою кров’ю.

Живе Україна

Героїв любов’ю.

Настя: Любіть її гори,

Поля та долини,

Дніпро сивочолий

І гроно калини.

Петро: Любіть її мову,                        

Таку солов’їну,

І пісню любіть,                      

Бережіть Україну!