Виникнення та еволюція поглядів на культуру в європейській культурологічній думці.

Виникнення та еволюція поглядів на культуру в європейській культурологічній думці.

Культура стала об'єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін "культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін існував тільки у словосполученнях, означаючи функцію чогось: вироблення правил поведінки, здобуття знань, досвіду, удосконалення мови і та ін. Деякі значення цього слова пізніше трансформувалися у самостійні поняття. Проте у всіх випадках раннього вживання воно означало вирощування, удосконалення, культивування чогось (рослин, тварин) і було пов'язане зі землеробством.

 Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. На думку Ціцерона, дух, розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю. Пізніше слово "культура" все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло, по суті, в усі європейські мови, у тому числі слов'янські. У середні віки культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, — з досконалістю людини. Нарешті, у XVIII ст. слово "культура" набуло самостійного наукового значення. Зокрема німецький філософ-просвітитель Й.-Г.Гердер у творі "Ідеї до філософії історії людства" висунув ідею багатоманітності людських культур

 Термін "культура" оформлюється у наукове поняття саме в добу Нового часу не випадково. Людство починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти природі, а "культурна" європейська людина Нового часу наділяється якостями, що значно відрізняють її від "природної" людини минулого.

 Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Погляд на культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний і гуманістам епохи Відродження, і мислителям доби Просвітництва. Зокрема, французькі просвітителі М.Ф.Вольтер, А.Тюрго вважали, що "культурність", "цивілізованість" на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів полягають у "розумності" суспільних порядків і політичних установ, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв.

 Однак уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв. Так, Жан Жак Руссо протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності "культурних" європейських націй простоту і чистоту вдачі народів, які перебувають на патріархальній стадії розвитку.

Цікавою видається думка видатного німецького філософа Іммануїла Канта (1724—1804 pp.) про те, що Руссо, по суті, не хотів, аби людина знову повернулась у природний стан, а лише озирнулась назад з того ступеня, на якому вона перебуває тепер.

 Викриваючи вади існуючої культури, Руссо та філософи-просвітителі XVII —XVIII ст. не беруть під сумнів основну тезу раціоналістичної культурології: розум становить джерело розвитку і вихідний критерій культури. Це розпочало новий етап розвитку європейської культурологічної думки, що відбувався вже в умовах панування німецької класичної філософії. Сутність культури відтак вбачалася у моральній, естетичній, філософській свідомості.

 Так, основоположник німецької класичної філософії І.Кант пов'язував основу культури не стільки з розумом, скільки зі сферою моральності. У кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднятися до морального існування, згідно з яким людина має змогу діяти вільно, досягаючи мети, яку сама ставить перед собою відповідно до вимог морального обов'язку.

 На думку великого німецького мислителя, поета і драматурга Шіллера, завдання культури полягає у розвитку та гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого та розумного, насолоди й обов'язку. Великий німецький філософ Г.В.Ф.Гегель (1770—1831 pp.) вважав, що сутність культури визначається не наближенням людини до природи, а наближенням індивіда до світового цілого, яке охоплює і природу, і суспільну історію.

 Представники української демократичної думки XIX ст. Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський та інші — пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в національно-культурне відродження України.

У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається в таких основних значеннях: 1) для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку;

2) коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності (цивілізація);3) під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська), історичній добі (антична культура, культура Бароко та ін.).