Віртуальна екскурсія «Пісенний символ України – Володимир Івасюк»

Комунальний заклад «Бериславський медичний коледж»

Херсонської обласної ради

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Віртуальна екскурсія

«Пісенний символ України – Володимир Івасюк»

 

 

 

Спеціаліст вищої категорії,

викладач-методист – С.М.Гаврилова

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

04 березня народився В.М. Івасюк

 «Пісенний символ України – Володимир Івасюк»

 

Сьогодні ми відродимо в пам’яті ім’я видатного українця, творця української естрадної музики – Володимира Михайловича Івасюка.

Його пісні пройшли перевірку часом і стали класикою української естради. Як і тоді, у 1970-их, у них звучить милозвучна гармонія і тремтить ритм, властивий лише Івасюковій пісні.

(відеоролик №1 Пісня «Жовтий лист»)

На нелегкий час припав злет творчості Івасюка.

Наприкінці 60-х – початку 70-х років минулого століття в Україні відбувалася ідеологічна війна з «українським націоналізмом», хоча мало                  хто був тоді спроможний точно окреслити рамки цього поняття.

У цей час посилилися репресії проти представників української культури. За гратами концтаборів опинилися письменники Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк.

У мистецтві існувала своєрідна ієрархія тем і героїв, за якою до особливо «престижних» належали теми партії, образи комуністів. Дослідження                               з історії України вважалися великим гріхом.

(слайд №1)

«Ми, українці, з колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують в концтаборах», – писав Івасюк.

Та 15 років застою не були безплідними для українського мистецтва. Разом з Григором Тютюнником, Сергієм Параджановим, Іваном Миколайчуком, Івасюк творим українську культуру – культуру високого духовного пориву, яка зробила честь нашій нації.

(відеоролик №2 Пісня «Невже хотіла б цього ти…»

04 березня 1949 року у містечку Кіцмані на Буковині у родині Михайла та Софії Івасюків народився первісток, якого назвали Володимиром                          на честь улюбленого поета батьків – Сосюри.

(слайд №2)

Мама працювала вчителькою російської й української мови, а тато                      був вчителем французької, знав шість іноземних мов.

Вже в перші дня життя Володі люди заподіяли йому зло: через недогляд новонародженому закапали очі двадцяти-, а не двовідсотковим розчином ляпіса. І якби не вчасна допомога професора Чернівецького медичного інституту Радзиховського, міг би стати Володя «сліпим музикантом».

Цей випадок з ляпісом – провісник майбутнього зла, завданого юнака людьми. Одні не сприймали його творчості, другі заздрили його славі, третіх сердила його незалежність у судженнях, а багатьох його сучасників просто обурював глибокий національний дух, притаманний його пісням.

Дивовижно, але факт: великі таланти народжуються й виростають                        у місцині, де раніше вже народжувалися чи жили світочі. 

Хата, в якій мешкала родина Івасюків, була збудована на тому місці,                         де колись зеленіла левада Михайла Воробкевича, дідуся відомого класика української музики – Сидора Воробкевича. Доля Воробкевичів наснажувала хлопчика.

(слайд №3)

Вже 5-річним Володя взяв до рук скрипку, а вже за два роки його                         ім’я з’явилося у пресі. «Ось із нею в руках на середину виходить Володя Івасюк – учень 1-го класу. Він притиснув гостреньким підборіддям до плеча інструмент, хитнув білявою голівкою і зіграв «Серенаду» Ф. Шуберта. Чарівна мелодія заполонила присутніх», – повідомляла газета «Радянська Буковина.  

В 1961-му році тато на свій гонорар за роман «Червоні троянди» купив синові старий австрійський рояль. Хлопчина ще більше захопився музикою.

А в 1963-му році Володя вступив до Київської музичної школи                            для обдарованих дітей ім. М. Лисенка. Проте навчання і мешкання                               в гуртожитку далеко від батьків негативно позначилося на здоров’ї підлітка, і він після першого семестру повернувся в Кіцмань, продовжив навчання                        в середній школі і музичній школі по класу фортепіано.

1964-й рік… В Україні народжується перший вокально-інструментальний ансамбль. І не у великому місті, а в містечку Кіцмані на Буковині. Звідси                   й назва – «Буковинка». Організував ансамбль Володя Івасюк – учень 9-го класу.

Напередодні 25-річчя возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною колектив виступив у Києві. Концерт зняли на кінострічку                           й показали по Московському телебаченню. Це був перший вихід юного музиканта, співака й композитора на всесоюзний екран.

Не дивлячись на постійні заняття музикою, Володимир прекрасно вчився в школі. За декілька місяців до її завершення Володя був одним з небагатьох претендентів на золоту медаль.

Та саме тоді стався випадок, який поклав початок життєвим труднощам. Під час прогулянки в парку компанії хлопців, серед яких був Івасюк, хтось                  з них вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна. Зробивши                          це, молоді люди вирішили зняти картуз, але незакріплений бюст впав,                         і хлопці попали в міліцію на 15 діб. Було відкрито «Справу Володимира Івасюка» і порушено питання виключення з комсомолу, відрахування                       зі школи та позбавлення атестата.

Батьки зробили все, щоб допомогти синові. Володя отримав атестат                     з четвірками з історії СРСР та суспільствознавства. Та все ж родина змушена була покинути рідний дім і переїхати до Чернівців.

Володя склав іспити в медичний інститут і його зарахували на 1-ий курс лікарського факультету. Але в деканаті стало відомо про «Справу»,                                 і 31 серпня 1966 року Володимира звинуватили в тому, що він нечесним шляхом став студентом, після чого був виданий наказ про відрахування.

Хлопець попрямував на слюсарний завод, де за дорученням профспілок створив заводський хор. Незабаром цей хор, який виконував пісні Івасюка, написані під псевдонімом «Весняний», почав займати провідні місця                        на оглядах художньої самодіяльності.

Через рік за рекомендацією заводу Володя вступив до Чернівецького медінституту, де його вибрали старостою групи, запросили в оркестр народних інструментів «Трембіта» і в камерний оркестр медінституту.

В ці роки він вперше записав на українському радіо пісню «Я піду                           в далекі гори»… Твір, до речі, народився після підйому Івасюка на Говерлу. Це була перемога – його пісню слухав весь народ України.

(відеоролик №3 Пісня «Я піду в далекі гори»)

Після закінчення третього курсу Івасюк почав працювати над піснею, якій судилося підкорити весь Радянський Союз. На завершальному концерті в Останкіно «Пісня – 71» Володимир Івасюк виконав її разом із солістами вокально-інструментального ансамблю «Смерічка» – Назарієм Яремчуком           та Василем Зінкевичем, яких називали «українським Beatles».

(відеоролик №4 Пісня «Червона рута»)

«Ті, чия юність припала на другу половину 60-х років, – згадує Василь Зінкевич, нині народний артист України, – добре пам’ятають, як…стрімким птахом вилетіла в широкий світ пісня Володимира Івасюка «Червона рута». Її прекрасна мелодія, в якій органічно поєдналися сучасні ритми з кращими елементами традиційного українського співу, звучала повсюдно – з професійної і самодіяльно сцени, з голубого екрана,                              на студентських вечорах і сільських весіллях, у наметах геологів                              та прикордонних заставах… Це була не позичена, а ніби самим народом написана пісня, яка, без перебільшення, стала чи не найвищим проявом української естради, що тільки-но, зрештою, почала зароджуватися».

Весною цього ж року почався львівський період в життя Володі.                       Він переїхав до Львова, де став студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії і перевівся на ІV курс Львівського медичного інституту.

Тоді ж почалася тісна співпраця Івасюка з молодою співачкою Софією Ротару. В 1974 році вперше на міжнародному конкурсі в Болгарії «Сопот-74» прозвучала українська пісня «Водограй» у виконанні Ротару. І співачка стала лауреатом конкурсу.

 Пропоную послухати цю пісню у виконанні переможниці конкурсу «Голос України» 5-го сезону – Тетяна Решетняк.

(відеоролик №5 Пісня «Водограй»)

У 1978 році Володимир переміг на всесоюзному конкурсі молодих композиторів в Москві і отримав диплом ІІ ступеню за «Сюїту-варіації                   для камерного оркестру» і «Баладу про Віктора Хара». Львівська комсомольська організація зібрала документи для висунення Івасюка                     на присудження йому премії ім. М. Островського, його запросили брати участь в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців.

Він давав інтерв’ю, про нього писала преса, його пісні звучали по радіо. Проте Івасюк не попав в число претендентів на премію.

24 квітня 1979 року Володимир пішов уранці на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв з собою ноти і пішов, сказавши,                        що буде через годину. Але не повернувся. 26 квітня батьки заявили про його зникнення в міліцію. Тіло 30-річного Володимира знайшли                                           в Брюховицькому лісі неподалік від Львова тільки 18 травня:                                  на напіввисячий-напівстоячий труп людини наткнувся в лісі випадковий солдат.

Під деревом валялася порожня сумка Володимира (з неї зникла музична партитура). На руці покійного  залишився годинник, у кишені лежали дрібні гроші.

До цих пір залишаються таємницею обставини смерті композитора. Причини смерті називають різні – самогубство через кохання, замовне вбивство агентами КДБ, творча криза.

У морг на впізнання пішла матір композитора. Впізнати сина було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці                            й все тіло в синцях.

Незважаючи на величезну популярність Івасюка  в народі, компартійна влада у Львові намагалася всіляко перешкоджати його похованню                              на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!»). Але після тривалих переговорів                             з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі.

Про місце та час похоронів в пресі не повідомлялося. У ВУЗах                               на цей день були призначені комсомольські збори, і були дані вказівки                     не йти похорони композитора.

Проте на похорон Володимира Івасюка 22 травня 1979 року прийшли більше десяти тисяч чоловік. Дубову труну несли на руках до самого цвинтаря. Злива квітів вистилала останню дорогу Івасюка. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію.

З Волині приїхав Василь Зінкевич, з Києва прибув Юрій Рибчинський,                    не соромилися сліз Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Ігор Білозір. Тріо Маренич на вінку написали:

Спасибі, друже, за любов жагучу

До рідної Вкраїнської землі,

Повік твою «Червону руту»

Співати будуть солов’ї.

Прощальне слово сказав поет Ростислав Братунь. Сказане пізніше коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників і спокою до кінця життя.

Виступ сім’ї Сичко закінчився тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брат мій», було чутно не плач, а справжнє ридання. Народ прощався зі своїм співцем, котрий чесно і віддано йому служив.

На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день,                а наступного – люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця.

Навіть мертвому Володимиру Івасюку не могли пробачити його талант. Його могилу тричі підпалювали. Пам’ятник, який виконав Микола Посикира, прочекав в майстерні 10 років дозволу на встановлення.

Пройшло 39 років з тих пір, Володимир Івасюк покинув цей світ,                        але фантастична рута не зів’яла. Пісні пережили свого творця і проросли                    в душах нового покоління.

У 1989 році «Червона рута» стала назвою однойменного Всеукраїнського фестивалю сучасної української пісні.

У 1994 році Леонід Кравчук підписав Наказ про присудження Володимиру Івасюку Державної премії України ім. Тараса Шевченка.                                 А 01 березня 2009 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про присудження Володимиру Івасюку звання Героя України посмертно                    за самовіддане служіння Україні на ниві національної музичної культури.

«Кожен твір», – писав Володимир Івасюк, – породжує у мені болісно-солодкий дрож, який збагачує моє духовне життя, без нього в душі була                     б цілковита порожнеча: і той дрож робить серце здатним чинити на світі добро».

(відеоролик №6 Пісня «Кленовий вогонь»)