ВИШИВКА ЯК ТРАДИЦІЙНИЙ ВИД ДЕКОРАТИВНО- УЖИТКОВОГО МИСТЕЦТВА

Тема: ВИШИВКА ЯК ТРАДИЦІЙНИЙ ВИД ДЕКОРАТИВНО- УЖИТКОВОГО МИСТЕЦТВА

Мета:

• навчальна: забезпечити засвоєння учнями знань про традиційні для України види рукоділля і декоративно-ужиткового мистецтва та оздоб­лення виробів вишивкою; формувати уміння аналізувати, узагальнюва­ти, порівнювати, оцінювати;
• розвивальна: розвивати пізнавальні інтереси учнів, навичок групової роботи;
• виховна: виховувати повагу до української стародавньої культури, культурно-історичних традицій, традицій українського побуту, бажан­ня працювати, створювати вироби власними руками.

Обладнання, матеріали та наочність: зразки глиняного та дерев'яного по­суду, розписаних, різьблених, плетених, вишитих виробів, презентація «Українське декоративно-ужиткове мистецтво».

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

ХІД УРОКУ

    І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

• Перевірка наявності учнів; підготовленості їх до уроку, наяв­ності робочого одягу.
• Створення позитивного емоційного настрою учнів.

Учитель заздалегідь записує на дошці вислів: «Мистецтво слухати майже рівнозначне мистецтву говорити» (П’єр Буаст).

Учитель. Доброго дня, діти! Щиро рада знову бачити вас усіх. Оскільки сьогодні нам доведеться багато слухати й багато говорити, я хочу розпочати наше заняття зі слів відомого французького філо­софа П’єра Буаста та дати вам таку настанову:

Давайте ми будемо вчитись

Один одного слухати, діти,

Чужу думку завжди поважати,

А свою — влучно промовляти.

За такої умови у нас обов’язково все буде добре!

II. ВИЯВЛЕННЯ ЗНАНЬ ТА ВМІНЬ

Учитель. Свою думку ви зможете висловити вже зараз, під час дидактичної гри «Шукач помилок».

Гра «Шукач помилок»

Учні слухають ствердження, у яких можуть бути помилки. Не­обхідно ці помилки знайти та виправити.

• Чим товща тканина, тим менша її довжина.
• Полотняне переплетення ниток отримують шляхом переплетен­ня ниток основи та піткання через одну.
• Тканини полотняного переплетення неміцні, швидко зношуються.
• Тканини полотняного переплетення мають різний ткацький ри­сунок з обох боків.
• Здатність тканини вбирати вологу називають гнучкістю.
• Здатність тканини утворювати м’які, спадаючі складки назива­ють драпірувальністю.
• Геометричні властивості — це розміри тканини: товщина, ши­рина, довжина.
• Здатність тканини вбирати вологу називають гігроскопічністю.
• Нитки основи йдуть упоперек тканини.
• Нитки піткання розміщені вздовж тканини.
• Технологічні властивості — обсипальність, зсідання.
• Конструкційні матеріали — це матеріали, з яких виготовляють виріб.

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

• Про який конструкційний матеріал складено загадку: «Що має лице, та не має потилиці?» (Тканина)
• Для виготовлення яких виробів може використовуватись ткани­на? (Відповіді учнів.)

IV. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель. Довгими осінніми та зимовими вечорами збирали­ся молоді жінки та дівчата на вечорниці. Линула пісня, а вправні

руки майстринь, не спиняючись ні на хвилину, пряли. У вільний від хліборобських клопотів час треба було багато встигнути, щоб навесні пишно прибрати до свята хату тканими доріжками, скатер­тинами, ряднами, заквітчаними веселковими узорами; треба було виготовити свій посаг, щоб рушниками обдаровувати дружок і сва­тів. Селянинові потрібно було чимало різних тканин, адже кожен сам забезпечував свої власні потреби у виготовленні одягу, облад­нанні житла.

Люди прагнули зробити гарним своє речове середовище, при­красити свій побут. Так виникло декоративно-ужиткове мисте­цтво — один із видів художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашати». Ужиткове ж означає, що речі мають практичний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди.

«У безцінних скарбах народного мистецтва живе добра поетична душа великого українського народу, який з давніх-давен прикрашав усе, що служило йому в побуті, витонченим різьбленням, прадав­ньою вишивкою, барвистим орнаментом. Усе в умілих руках тала­новитих майстрів ставало оберегом» (Володимир Гресь).

V.ПОВІДОМЛЕННЯ ТЕМИ УРОКУ

Учитель. Сьогодні у нас незвичайний урок — урок-мандрівка чудовою країною народного мистецтва. Ми ознайомимося з різни­ми видами рукоділля і декоративно-ужиткового мистецтва, зразка­ми вишивок, традиційними узорами і барвами, які прикрашають одяг, оселю. Сьогодні на уроці ви дізнаєтесь, що народне мистецтво, яке передавалося з покоління в покоління, століттями завжди було і є ґрунтом для спілкування людей, джерелом пізнання історії, культури.

 Декоративно-прикладне мистецтво — предметно духовний

світ людини — включає в себе численні види художньої прак­тики. Це плетіння і ткання, різьблення і виточування, розпис і вишивка тощо.

Отже, тема нашого уроку — «Вишивка як традиційний вид де­коративно-ужиткового мистецтва».

VI. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Українське декоративне ужиткове мистецтво.

Учитель. Людина за своєю природою — художник. В усе, що її оточує і до чого торкаються її руки, вона намагається втілити красу.

Творити і цінувати красу українці уміли здавна. Створюючи потріб­ні й корисні речі, вони обов’язково їх прикрашали.

Мистецтво створення побутових речей (посуду, рушників, меблів) та їхнього художнього оздоблення дістало назву декора­тивно-прикладного або декоративно-ужиткового.

Загадкове слово «декор» у перекладі з латини означає «при­крашаю».

Неможливо уявити побут людини без найнеобхідніших пред­метів: меблів, посуду, тканин, одягу, ваз для квітів... Предмети, які не тільки виконують свої практичні функції, а ще й мають естетич­ні якості, належать до творів декоративно-ужиткового мистецтва.

 

Народне декоративно-прикладне мистецтво відрізняється бар­вистістю, життєрадісністю, а найголовніше, показує вдале сполу­чення кольору форми і матеріалу. У творах декоративно-ужитково­го мистецтва краса є основною, і тому ці предмети використовують як прикраси.

З далекого минулого прийшло до нас і рукоділля — рук діло — писанкарство, плетіння, в’язання, вишивання, різьблення, ткацтво тощо. І виникло воно з любові до рідної землі і батьківської оселі, зі спілкування з навколишнім світом та потреби не стільки бачити красу, а й творити її власними руками.

У кожного народу є свої види декоративно-прикладного мисте­цтва. Вони обумовлені кліматичними умовами, навколишньою при­родою, традиціями. Ми — українці. На території України поширені такі види ДПМ, як: вишивка, килимарство, ткацтво, різьблення, писанкарство, гутництво, гончарство, ковальство, витинанка, лозоплетіння, флористика; народне малярство (лубок), розпис.

Для їх виготовлення використовують такі матеріали, як глина, тка­нина, метал, папір, дерево, нитки, мінеральні фарби тощо.

Перегляд презентації «Українське декоративно-ужиткове мис­тецтво».

Висновок учителя

•      До декоративно-ужиткового мистецтва відносять художньо виконані речі побуту, перетворені руками майстрів на твір мис­тецтва.

Українська народна вишивка.

• Чи можемо ми сказати, що вишивка є видом декоративно-ужит­кового мистецтва?
• Чому вишивка є видом декоративно-ужиткового мистецтва?
• Чи лежать вишиті вироби в шафі, на полиці? (Ні, є вживаними речами)
• Вони красиві? (Так)
• Що вам відомо про вишивки?

Учитель. Якщо повернутись на багато віків у минуле, то, на вашу думку, що спонукало людей взяти голку в руки і почати ви­шивати?

З цього приводу складено дуже багато легенд і я розповім одну

з них.

У дивовижно красивому місці, у маленькій хатинці жила чарівна україночка Василинка. Ця тендітна добра дівчинка була зачарована красою навіть маленької пелюстки від квітки, різнокольорових пір'їнок дивовижних пташок. Одного сонячного, весняного ранку дівчина, огля­нувши всю красу, що навколо, відчула дивовижне піднесення: «О, якби я хотіла ці квіти, оці пташечки, оцю красу природи побачити на своє­му одязі». І вирішила Василинка оздобити свою лляну сорочку, яку зши­ла їй бабуся.

Взяла вона лляні нитки пофарбувала у жовтий колір в цибулинні,

з калинових ягід — у червоний колір, з березових бруньок — у зелений, а з волошок—у блакитний. І вишила вона на безкінечній лінії блакит­ного неба — жовте сонечко, промені якого ніжно торкалися кетягів червоної калини. І коли Василинка вишивала, вона мріяла лише про одне — уберегти своїх рідних від всього злого, що є на землі. Бо вона бажала їм синього чистого неба, жовтого теплого сонця, гарячої, як червона калина—любові. Саме тому вишивки на сорочках і рушниках стали для українського народу оберегами!

 

 Вишиванням називають техніку прикрашання текстильного чи іншого виробу за допомогою різного виду стібків нитками, а також перлами, бісером, коштовним камінням.

Виникнення та поширення вишивки губиться в глибині тисячо­літь. Про це свідчать стародавні історики, розповідають численні ар­хеологічні знахідки. Особливе значення мають розкопки скіфських курганів, матеріали яких є цінним джерелом для вивчення культу­ри й побуту цих племен. Так, всесвітньо відома золота пектораль із Товстої Могили, срібна ваза з кургану Чортомлик поблизу Нікополя не лише є витвором високої мистецької майстерності скіфів, а й міс­тить цікаві сюжети, що дають змогу дослідити одяг, його декоративне оздоблення.

Святковий костюм скіфів був щедро орнаментований золотими нашивками із зображенням грифонів, левів, оленів, різноманітною аплікацією з кольорової шкіри, декоративними швами.

Візерунок у вигляді смуг геометричного орнаменту розміщував­ся на краях коміра, подолу, рукавів, посередині спинки вбрання. Щедро оздоблювали скіфи штани. Їх розширювали узорами у вигля­ді завитків, кружечків, ромбів, зигзагів, спіралей. На чаші Гайма- нової Могили одяг скіфських царів оздоблено орнаментом у вигляді подвійних спіралей, а лампаси на штанах нагадують подвійні смуги безперервного ланцюга хвиль.

На основі кургану Товста Могила було реконструйовано одяг, у якому рукава, комір прикрашені золотими нашивками із зобра­женням грифона та лева, що роздирає лань.

Про високий рівень вишивального мистецтва свідчить одяг сар- матів, у якому вже проглядає соціально-економічне розшарування населення, що виявляється передусім у розкішності оздоблення зо­лотим гартуванням одягу багатих жінок і у скромності прикрашан­ня звичайними намистами — бідних.

Минали віки. На території нашої країни змінювались народи (кіммерійці, скіфи, сармати), культури (зарубинецька, пізньозару- бинецька, черняхівська та ін.). Збагачувалися знання людей про на­вколишній світ і про себе.

Магічний зміст геометричного орнаменту поступово змінювався. З’являлися нові мотиви, знаки, обереги. Але в безперервному про­цесі розвитку нічого не зникало. На старе нашаровувалось нове, та відкладалося в народній пам’яті.

До наших днів дійшла українська народна вишивка лише XVII — початку ХІХ століття, насамперед тому, що погляд на неї, як на витвір мистецтва утвердився тільки у 80-90-х роках

XIX століття. Саме відтоді прогресивні діячі культури починають цікавитися нею й збирати її в музеях і приватних колекціях.

У процесі історичного й культурного розвитку в Україні в кож­ній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й ком­позиції, колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфову­вали кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удоско­налюючи їх.

Вишивкою захоплювались повсюди. Кожний район, навіть кож­не село різнилося місцевою самобутністю. У вишивці, як в пісні, розкривається доля людини, її радощі і горе.

«Гаптує дівчина й ридає — чи то життя! Червоним, чорним ви­шиває мені життя», — так піднесено сказав Павло Тичина

 Міні-твори

Учні зачитують свої міні-твори «Вишивані вироби у нашій оселі»

  Фізкультхвилинка

Вихідне положення: всі сидять; учитель, заплющивши очі (кра­ще відвернувшись), каже класу число — і викидає над головою від­повідну кількість пальців (якщо число більше п’яти, знадобляться обидві руки, — це зауваження не для математиків).

Потім він вимовляє: «Раз-два-три! Замри!» — розплющує очі (повертається до учнів). У класі має стояти рівно стільки учнів, скільки пальців їм було пред’явлено. Під час виконання ігрового за­вдання кожному з учнів доводиться швидко зорієнтуватися: якщо кількість менше заданої — схопитися самому; якщо ж більша — то миттєво сісти.

Родзинка цієї вправи — у своєрідній мобілізації всіх учасників.

1. Знаки і символи в українській вишивці.

Подивімося на чудові узори народних вишивок, і побачимо гар­монійно поєднані між собою трикутники, ромби, круги, прямі чи ламані лінії. Ці елементи узорів сприймаються нами як звичайні геометричні форми. Але для наших давніх пращурів вони були сим­волічними зображеннями людей, землі, води, птахів.

На вишивці не було жодного зайвого елемента. Кожен мав певне значення. Люди не лише зображували ці знаки, а й уміли їх читати. Так, наприклад, давні слов’яни зображували поле у вигляді ром­ба, а сонце у вигляді кола. Свої символи мали також земля (пряма лінія), вода (хвиляста або ламана лінія), людина тощо. Символи землі і сонця в поєднанні з водою, становлять життєдайну трійцю.

• Жіноча фігура символізує Богиню життя (Берегиня — дорогий нам символ, поширений по всій Україні. Вона — і життєтворча мати-природа, і жінка-мати, яка дарує світові сина);
• дерево — плодовитість землі;
• птиці — прихід весни, урожаю і багатству;
• кінь та олень — благополуччя в родині;
• ягоди калини — символ крові та невмирущого роду;
• символіка винограду розкриває нам радість і красу створення сім’ї;
• дерево життя, світове дерево уособлює єдність усього світу. Це своєрідна модель всесвіту і людини, де для кожної істоти, пред­мету чи явища є своє місце.

Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева жит­тя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби на­ших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого.

За народними віруваннями, вишиті на одязі та інших предме­тах побуту символи оберігали людину від поганого ока, злих духів.

• Хрест символізує поєднання сонячної батьківської та вологої материнської енергії, вогонь;
• трикутник — гори;
• круг, ромб, квадрат — сонце й місяць.

Крім того, ці символи можуть вишиватися разом із додатковими прямими, зламаними, схрещеними лініями.

• Пряма лінія символізує поверхню землі; ламана — воду.
• Полуниця є символом сонця, її вишивають на дитячому одязі як оберіг.
• Хміль — символ кохання.
• Виноград — радості та краси створення сім’ї.
• Ластівка — символ доброї звістки.
• Жіноча фігура з піднятими або опущеними руками і головою у формі квадрата чи ромба означає богиню Землі, матір приро­ди, яка створює гармонію життя.

Поступово магічний зміст орнаменту змінювався, доповнювався новими знаками, оберегами.

У вишивках пізніших часів це магічне значення окремих еле­ментів частково втрачалося. Вишивка виконувала більшою мірою роль художнього оформлення одягу, рушників, скатертей, наволо­чок та інших виробів.

Кожна місцевість і навіть окремі села в Україні мають свої особ­ливі традиції вишивання: перевагу віддають тому чи іншому кольо­ру, узору, техніці вишивання.

Так, на Вінниччині вишивають переважно чорними нитками або чорними у поєднанні з червоними.

На Полтавщині багато вишивок виконують білими нитками, використовують голубі і жовті відтінки.

На Житомирщині та Рівненщині — узори червоного кольору у поєднанні з синім або чорним.

На Закарпатті вишивають яскраві багатоколірні узори.

Традиції вишивки завжди бережно передавалися з покоління в покоління, від матері до дочки. За кольором, орнаментом, спосо­бом розподілу орнаменту на виробах завжди можна визначити місце виготовлення вишивки.

Вічна пісня барв і кольорів,

Неповторна музика натхнення,

Шепіт трав і шелест яворів І дзвінкі турботи сьогодення.

Хрестиком покладена в рядки,

Поспліталась, блиснула веселкою.

Дух народу в колір заплете,

Проросте і піснею і цвітом.

А над світом, гляньте, а над світом Українська вишивка цвіте!

Ганна Костів-Гуска

VII.ОСМИСЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

Прийом «Інтелектуальний ярмарок»

Учнів об’єднують у групи. Кожна група отримує завдання склас­ти запитання для своїх опонентів. За свої знання учні одержують грошові одиниці — «розуминки». Перемагає та група, у якої буде найбільше «розуминок».

VIII.ФОРМУВАННЯ УМІНЬ І НАВИЧОК

ПРАКТИЧНА РОБОТА «ОЗНАЙОМЛЕННЯ ЗІ ЗРАЗКАМИ ВИРОБІВ,

ОЗДОБЛЕНИХ ВИШИВКОЮ»

1. Аналіз завдань практичної роботи

Ознайомитися з видами вишитих виробів, з’ясувати особливості їх виготовлення, знайти та пояснити знаки-символи на вишивках.

2. Забезпечення необхідними матеріалами (див. обладнання до уроку)
3. Правила безпечної праці, організація робочого місця та санітар­но-гігієнічні вимоги під час виконання завдань практичної роботи

(див. додаток 1)

4. Самостійне виконання завдань практичної роботи за інструкційни­ми картками

Інструкційна картка «Ознайомлення зі зразками виробів, оздоблених вишивкою»

І варіант 

1. Розгляньте запропоновані зразки вишитих виробів, назвіть їх. Які ще ви­роби прикрашають вишивкою?

 

2. Прочитайте текст «Український рушник» (див. додатковий матеріал до уроку). Із якої тканини виготовляли різні види рушників?
3. У яких частинах рушників розташовувалась вишивка?

 

4. Які символи використано під час вишивання рушника та сорочки? Що вони означають?

 

Інструкційна картка «Ознайомлення зі зразками виробів, оздоблених вишивкою»

ІІ варіант :

1. Розгляньте запропоновані зразки вишитих виробів, назвіть їх. Які ще ви­роби прикрашають вишивкою?

 

2. Прочитайте текст «Українська сорочка» (див. додатковий матеріал до уроку). Із якої тканини виготовляли різні види сорочок?
3. У яких частинах сорочок розташовувалась вишивка?

 

4. Які символи використано під час вишивання рушника та сорочки? Що вони означають?

 

5. Контроль учителя з метою виявлення недоліків у знаннях та вміннях учнів
6. Самоконтроль та взаємоконтроль учнів
7. Підбиття підсумків практичної роботи

ІХ. РЕФЛЕКСІЯ

Учні опрацьовують питання таблиці і підкреслюють те, що вва­жають правильним для себе.

№	Питання	Відповіді
1	Я прийшов на заняття:	оптимістичним похмурим веселим байдужим зацікавленим
2	На занятті був матеріал:	цікавий непотрібний корисний
3	Заняття мені допомогло:	розслабитися виявити свої найкращі якості здобути знання звернутися до літератури усунути особистісні обмеження не допомогло
4	Я пішов із заняття:	веселим похмурим втомленим натхненним
5	Від наступного заняття я чекаю	особистісних вражень нічого нових знань спонукання до роботи над собою

 

Х.МОТИВАЦІЯ ОЦІНОК ЗА УРОК, ВИСТАВЛЕННЯ ЇХ У ЖУРНАЛ, ЩОДЕННИКИ

ХI.ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

• Підготувати повідомлення «Символічне значення кольору в українській вишивці».

XII.ПРИБИРАННЯ РОБОЧОГО МІСЦЯ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

            СИМВОЛІКА УКРАЇНСЬКОЇ ВИШИВКИ

 

 

 

 

 

 

ВИДИ УКРАЇНСЬКОГО ДЕКОРАТИВНО-УЖИТКОВОГО МИСТЕЦТВА

Для допитливих

Вишивка — це узорні рядна, покривала, доріжки, які стелили на лави, постіль, підлогу. Скатертинами вкривали столи, обереги з поперечним малюнком вішали на стіни.

 Кожна родина мала значну кількість рушників. Узорчасті, з яскравими малюнками, вони прикрашали інтер’єр. Про­сті — використовували для господарських потреб.

Ткацтво — це виготовлення різноманітних тканин, виробів, що сполучають різні техніки виконання і багатство оформлення та широко використовуються для побутових потреб і прикрашення житлових та громадських інтер’єрів. У кожній хаті був ткацький верстат. Ткали жінки, а в тих місцевостях, де ткацтво перетвори­лось на промисел, ткачами ставали і чоловіки.

Місто Кролевець — один із визначних осередків українського перебірного ткацтва. Його рушники вражають урочистою святко­вістю, красою, монументальністю, що яскріють червоним кольором на білому тлі рушника.

Килимарство — є одним із найхарактерніших видів традицій­ного народного мистецтва. Розвинене вівчарство, яке давало чудову сировину, нескладні технології обробки вовни та техніка ткацтва сприяли значному поширенню килимарства в Україні з давніх-да­вен, а також виникненню тут килимарського промислу. Практичне застосування килимових виробів було досить широке. Ними покри­вали столи, скрині, лави, сани, вози, прикрашали стіни, іноді сво­локи, застеляли підлогу, використовували як покривала й ковдри. Основними осередками килимарства є Решетилівка на Полтавщині, Дігтярі на Чернігівщині, Косів і Коломия на Івано-Франківщині та інші.

Українські народні витинанки — яскравий своєрідний вид на­родної декоративної творчості, що має глибокі і багаті традиції. Їм притаманні силуетне зображення, чіткий візерунок, дзеркальна си­метрія, лаконізм форми, обмеженість деталей, спокійний руховий режим, відсутність натуралізму, логічна відповідність між формою, матеріалом і технікою виконання. Витинанка — це орнаментовані фігурні прикраси житла, ажурно вирізані ножицями, ножем з біло­го або кольорового паперу.

Ковальство, що виникло з часу появи заліза, служило для ви­готовлення інструментів, обробки каменю, дерева та інших матері­алів, а також для виробництва холодної зброї та прикрас. Витоки художнього ковальства на Русі зв’язані з виробництвом знарядь праці слов’янськими племенами, які населяли територію сучасної України в давні часи. З виникненням у ІХ столітті Давньоруської держави ковальське ремесло досягло високого рівня розвитку. До ХІІІ століття, як показали археологи, налічувалось близько 16 спе­ціальностей майстрів по металу. Залізо, оброблене рукою майстра, робить ковальське мистецтво близьким і зрозумілим для сучасної людини.

Різьба по дереву не менш давня, ніж історія кераміки. У Дав­ній Русі слово «Тесляр» означало «майстер з’єднувати й обробля­ти окремі частини дерева». Тесляр, він же й будівельник, і худож­ник. Одвічна краса природи втілювалася в народному мистецтві дерев’яних справ майстрів. Вершина народної майстерності — дерев’яна архітектура. Мистецтво тесляра охоплювало величезний цикл робіт — від будинків, обробки фасадів, інтер’єрів, начиння, до дрібної пластики з дерева. Не випадково у побуті великого поширен­ня набув посуд з дерева — гігієнічно і красиво.

Гончарство, як і інші види декоративного мистецтва мало свої осередки в Україні. Це село Опішня Полтавської області та місто Васильків Київської області. Успіх тут значною мірою залежить від знання секретів випалювання. Адже вогонь може й зіпсувати, звес­ти нанівець прекрасну роботу гончаря.

У народі цінувалися практичні й художні особливості глиняного посуду, здатність довго зберігати прохолоду води, свіжість молока, надавати особливого смаку стравам, що готувалися в ньому. Розви­тку гончарства в Україні сприяла наявність покладів різних видів глини.

Український декоративний розпис, як і інші види народного мистецтва, є безсмертним витвором народного генію. Унікальним осередком декоративного розпису на початку ХХ століття стало се­лище Петриківка нинішньої Дніпропетровської області, яке тісно пов’язане з культурою Запорізької Січі, вихідці з якої переселили­ся сюди на постійне місце проживання. Місцеві майстри старшого покоління, найталановитішою з яких була Тетяна Пата, виховали цілу плеяду талановитих орнаменталістів, створили славнозвісну школу майстрів.

Декоративний розпис дихає щедрою українською природою, вражає невичерпною фантазією. Це переважно рослинно-квітковий орнамент: стилізовані реальні чи створені образною фантазією май­стрів квіти, листочки, пуп’янки, ягоди, іноді птахи. Справді гені­альним винаходом майстрів-петриківчан став саморобний пензлик

з котячої шерсті, можливості його безмежні.

 

                                         ДИВОСВІТ СИМВОЛІВ

Ще в давнину люди навчилися складати візерунки — знаки- символи, де кожна лінія чи фігура мала своє значення. Наприклад: пряма горизонтальна лінія означала землю, її плодовитість, гори­зонтально хвиляста лінія — воду, трикутники — гори, дві схреще­ні лінії — блискавку, а сонце вишивали в вигляді ромба, кола чи квадрата.

Калина — дерево нашого українського роду. Колись, у сиву дав­нину, вона пов’язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трій­ці: Сонця, Місяця і Зірки. Тому і назву свою має від давньої назви Сонця — «Коло». А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду. Ось через це весільні рушни­ки, дівочі і навіть парубочі сорочки тяжкі тими могутніми гронами.

Символіка винограду розкриває нам радість і красу створен­ня сім’ї.

Сад-виноград — це життєва нива, на який чоловік є сіячем, а жінка має обов’язок ростити й плекати дерево їхнього роду.

Мотив винограду бачимо на жіночих та чоловічих сорочках Ки­ївщини, Полтавщини. А на Чернігівщині виноград в’ється на ро­динних рушниках

Берегиня — дорогий нам символ, поширений по всій Україні. Вона — і життєтворча мати-природа, і жінка-мати, яка дарує світові сина, і Дерево життя, що сформувало з мороку космосу чітку систе­му всесвіту, щоб ще раз нагадати: кожне живе створіння — часточка неподільна і нерозривна загальної системи буття.

Дерево життя — знамено трьох основ світу. Яв — світ види­мий, явний, дійсний. Стовбур Дерева життя — земне існування лю­дей у просторі з Сонцем. Нав — світ невидимий, духовний, потой­бічний, світ предків, коріння Дерева життя. Прав — світ законів, правил, освячених звичаями, досвідом, обрядами. У кроні Дерева життя живуть боги. Світове дерево уособлює єдність усього світу. Це своєрідна модель всесвіту і людини, де для кожної істоти, предмету чи явища є своє місце.

ЛЕГЕНДА ПРО ДЕРЕВО ЖИТТЯ

За часів, коли не було ще ні неба, ні землі, а було тільки синє море, на морі стояло дерево (дуб, явір чи сосна). На «прадереві» росли плоди безсмертя і три птахи радили раду: як заснувати світ?

Один птах упірнув у море — виніс золотий камінь. Повстало сонце. Другий пірнув — виніс срібний камінь. Повстав місяць. Третій пірнув і виніс — мідний камінь. Повстали зорі»..

Усе на землі існує завдяки сонцю і воді, вірили наші предки, тому і всесвіт поділяється на три частини: небо, де живуть божества, світила (Сонце, мі­сяць, Перун); землю з її світом і самою людиною; те, що під землею (хвороби, лихо, смерть, злі божества і душі померлих).

 

Життя людини — це «дуб-довговік, на ньому дванадцять гіллів, на кожній гіллі по чотири гнізда, а у кожному гнізді по сім яєць, і              кожному ім’я є (рік, 12 місяців, 4 тижні, 7 днів).

Дерево життя, що росте посеред Вирію (дохристиянського раю), уособлює поєднання трьох сфер буття: Яву (видимого світу), Праву (світу правил, обрядів, законів і закономірностей), Наву (світу по­тойбічного, невидимого, сакрального.

За вертикаллю дерево ділиться на три частини (до кожної нале­жать певні істоти). До нижньої (коріння, підземний світ) — змії, жаби, риби, водоплавні птахи і тварини; до середньої (стовбур, зем­ний світ, світ людей) — великі тварини: тури, олені, коні, ведмеді, вовки; до верхньої — (крона, небесний світ) — птахи і бджоли, не­бесні світила.

Дерево життя у витинанках, вишивках, розпи­сах символічно складається з

• прямих горизонтальних ліній, що позначають землю;
• горизонтальних хвилястих ліній, що познача­ють воду;
• восьмипелюсткових розеток (квіток), що позна­чають сонце.

Зображення дерева життя, світового дерева чи «чудесного» дерева — символ і оберіг добробуту сім’ї. Різні родини — різні й дерева. В одних хатах дерево — деко­ративний витвір, в інших — живописний орнамент, композиція.

Родина, рід — які слова святі.

Вони потрібні кожному в житті,

Бо всі ми з вами — гілочки на дереві

Що на Землі уже стоїть віки.

Це дерево — наш славний родовід.

Окремі знаки — символи не тільки прикрашали одяг та житло, а й мали охороняти, захищати, оберігати від злих духів, приноси­ти щастя, тому їх називали оберегами. Обереги для українського народу — це магічні засоби боротьби з ворожою, переважно з «не­чистою силою», охорона перед злом та поклик зберігати все духовне добро. Кожна господиня бажала оздобити свою оселю своїми непо­вторними рушниками, серветками, скатертинами.

 

ВИШИВКА — ВИД ДЕКОРАТИВНО-УЖИТКОВОГО МИСТЕЦТВА

Вишивкою називають техніку прикрашання текстильного чи іншого виробу за допомогою різного виду стібків нитками, а також перлами, бісером, коштовним камінням.

Виникла вишивка ще в глибоку давнину. Археологічні зна­хідки свідчать, що найдавніший одяг людей, які жили на тери­торії нашої країни, оздоблювали намистинами із бивня мамонта. Пізніше почали використовувати металеві нашивки — срібні, зо­лоті, бронзові.

За часів Київської Русі мистецтво художньої вишивки дося- гло великого розквіту. В Андріївському монастирі в Києві була створена школа, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом.

Ручною вишивкою здавна оздоблювали не лише одяг, а й інші вироби, необхідні в побуті: рушники, доріжки, скатерті тощо. Ви­шиванням в Україні займалися переважно жінки. Воно було од­ним із улюблених занять. Довгими осінніми та зимовими вечора­ми дівчата вишивали, співаючи. Поганою нареченою вважалася та дівчина, яка не навчилася вишивати змалку. Лише одних со­рочок до весілля кожна українська дівчина готувала собі кілька десятків. Сорочки мали різне призначення: буденні, святкові, на весілля, на жнива тощо. І кожна сорочка — це довгі години кро- піткої праці.

Адже для того, щоб її виготовити, потрібно було спочатку спряс­ти нитки, потім на домашньому дерев’яному верстаті виткати полот­но, вибілити його, пошити сорочку і вишити її. Дівчата змагалися між собою у майстерності прясти, ткати, вишивати, в доборі гарних узорів для вишивання, у поєднанні різних узорів на виробах.

Жіночий одяг оздоблювали надзвичайно гарно. У барвистій ви­шитій сорочці, яскравій плахті, оздобленій корсетці дівчина була немовби букет живих квітів.

Кожна місцевість і навіть окремі села в Україні мають свої осо­бливі традиції вишивання: перевагу віддають тому чи іншому ко­льору, узору, техніці вишивання. Так, на Вінниччині вишивають переважно чорними нитками або чорними в поєднанні з червоними. На Полтавщині багато вишивок виконують білими нитками, вико­ристовують голубі і жовті відтінки. На Житомирщині та Рівненщи­ні — узори червоного кольору у поєднанні з синім або чорним. На Закарпатті вишивають яскраві багатоколірні узори.

Традиції вишивки завжди бережно передавалися з покоління в покоління, від матері до дочки. За кольором, орнаментом, спосо­бом розподілу орнаменту на виробах завжди можна визначити місце виготовлення вишивки.

МАТЕРІАЛИ ДО ПРАКТИЧНОЇ РОБОТИ

I варіант

«Український рушник»

Український рушник! Як багато промовляє до нас це слово, яке воно рідне і миле нам! Скільки зворушливих спогадів та образів із народного родинного життя пов’язано з рушником! Чи можна зна­йти у нас в Україні більш опоетизовану і популярну мистецько-по­бутову реліквію? Хіба що наша українська чарівна пісня. Власне, рушник — це та сама задушевна пісня чи дума, заспівана розма­їтими засобами ткання, вишивання, вибійкою, безмежно-буйною фантазією орнаменту, в який наш народ вклав свою поетичну душу.

Особливої уваги надавали рушникам — старовинним обере­гам дому, родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, був неодмінним атрибутом багатьох обрядів: з рушником приходили до породіллі вшанувати появу нової люди­ни, зустрічали, і проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, проводжали в останню путь, прикрашали, образи та на­кривали хліб на столі.

Український вишиваний рушник з’явився приблизно п’ять сто­річ тому.

Кожна дівчина з дитинства мріяла бути нареченою, вдало вийти заміж та жити щасливо. Але рідко хто з вас знає, що наші прабабусі вміли своє майбутнє щастя кодувати за допомогою вишивки.

У кожній родині, де підростала дівчина, скриня мала повнитись рушниками. Готувати рушники — означало дбати про дівочий по­саг. До їх виготовлення привчали ще з юного віку.

•          Які символи застосовують під час вишивання рушників?

Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева жит­тя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби на­ших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого.

Калина — дерево нашого українського роду. Колись, у сиву дав­нину, вона пов’язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трій­ці: Сонця, Місяця і Зірки. Тому і назву свою має від давньої назви Сонця — «Коло». А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду. Ось через це весільні рушни­ки, дівочі і навіть парубочі сорочки тяжкі тими могутніми гронами.

 

Символіка винограду розкриває нам радість і красу створення сім’ї. Сад-виноград — це життєва нива, на який чоловік є сіячем, а жінка має обов’язок ростити й плекати дерево їхнього роду.

Мотив винограду бачимо на жіночих та чоловічих сорочках Київщини, Полтавщини. А на Чернігівщині виноград в’ється на родинних рушниках. Дерево життя — знамено трьох основ світу. Яв — світ видимий, явний, дійсний. Стовбур Дерева життя — земне існування людей у просторі з Сонцем. Нав — світ невидимий, духо­вний, потойбічний, світ предків, коріння Дерева життя. Прав — світ законів, правил, освячених звичаями, досвідом, обрядами. У кроні Дерева життя живуть боги. Світове дерево уособлює єдність усього світу. Це своєрідна модель всесвіту і людини, де для кожної істоти, предмету чи явища є своє місце.

 

Рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо були своєрідними оберегами, що захищали людину від злих сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка (черво­ний — любов, жага, світло, боротьба; чорний — смуток, нещастя, горе, смерть; зелений — весна, буяння, оновлення, життя тощо). Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуван­ню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси.

У різних районах України рушник називали по-різному, залеж­но від його призначення. Приміром, рушник для витирання рук і об­личчя — втирачем, для посуду, стола і лави — стирач, або стирок, для пов’язування сватів — плечовий, плечовик...

Відповідно до призначення, рушники різнились і технікою ви­конання. Утирачі і стирники (стирачі) найчастіше ткали із цупких ниток. Покутники, подарункові, плечові — із тонкого, гарно вибіле­ного полотна (для пов’язування сватів). Цікава деталь: коли засно­вували снівниці обрядових та весільних рушників, чоловікам забо­ронялося заходити до хати. Жінки починали ткати рушники тільки в середу, п’ятницю або суботу — у так звані жіночі дні.

2007 р. кращі майстрині вишивали рушник єднання, на честь річниці соборності України. Завдовжки рушник 9 метрів. Кожна об­ласть вишивала свою частину. Для вишивання рушників майстри­ні використали найрізноманітніші, характерні для їхнього регіону техніки та шви: гладь, лиштву, тамбур, різноманітні мережки тощо.

 

Українська сорочка-вишиванка... Вона ввібрала в себе теплоту сонця і запах трави, шум гаїв і блакить небес, розкішні барви землі і смуток чарівної пісні.

Жіноча сорочка-вишиванка належить до найдавнішого одягу наших предків. Можна припустити, що за княжих часів в Україні- Русі в теплий період року довга сорочка, підперезана поясом, була єдиним одягом жінок і дівчат. За козацьких часів в Україні жіночі сорочки були приблизно такими самими на вигляд, як і сучасні жі­ночі сорочки Київщини чи всього Лівобережжя. Вони були без комі­ра, лише з вузькою лямівкою по краях зібраного на нитку полотна навколо вирізу для шиї.

З якого матеріалу шили сорочки? Яку роль відігравав її колір?

Матеріалом для пошиття сорочок було біле лляне полотно. Для святкових сорочок використовували полотно, виготовлене з ніжні­ших чоловічих стебел — плоскіні. Полотно, зіткане з матірки, йшло на пошиття буденних сорочок, а також на нижню частину сорочок із підтичкою.

Кожен колір у вишиванці був символічним. Біле полотнище со­рочки служить для підкреслення, збільшення, символізує невин­ність і чистоту. Сорочки вишивали здебільшого червоними і чорни­ми нитками. Червоний колір — це колір сонця, символізує життя, свободу; чорний — колір землі, означає добробут, достаток, іноді — смуток. Рідше, але доповнювали вишивку мережива, виконані зе­леними, голубими, жовтими та синіми нитками.

Щоправда, світогляд і світознання наших пращурів, як на те­пер, були достатньо таємничі, отож «мову» вишитої сорочки сприй­маємо здебільшого як сукупність візерунків, гру кольорів, майстер­ність вишивальниць.

Жіночі сорочки в усіх місцевостях ділилися на два типи: доділь­на, яку шили з однорідного полотна, і сорочка з підтичкою, верхня частина якої з тонкого полотна, а нижня — з грубшого. З-під плах­ти, запаски повинен визирати долішній край сорочки.

Давайте спробуємо визначити, які ж елементи в цих сорочках обов’язково вишивалися. У жіночих сорочках обов’язково вишива­ли: комір, якщо є, або планка навколо горловини, полики чи устав­ки, рукави біля зап’ястків, або манжет, пазуха, поділок. Найбільше і найкраще вишивання на сорочках мали дівчата.

Скромніше вишивали сорочки заміжні жінки, а старші жінки мережили переважно чорними або синіми (символ довіри, безконеч­ності) нитками геометричні візерунки на поликах, а пазуха і комір не вишивали. Розріз сорочка мала посередині, на грудях, на Закар­патті — збоку, іноді ззаду.

Свої особливості мали й чоловічі сорочки. Відповідно до пошиття розрізняли сорочку-«чумачку», яку шили майже із суцільного по­лотнища (у Придніпров’ї) та сорочку-«українку», що мала, як і жі­ноча, уставки. Не вишивали тільки рукави і поділ, а так вишивка мала відповідність із жіночими сорочками.

Крім цього, були ще й дитячі сорочки. З народженням немов­ляти приходила в родину і нова радість. І вже маленькій дитинці шили першу сорочечку. Першу сорочечку дитині шили з крижми, відрізу полотна, у якому було немовля охрещене, і цю сорочечку обов’язково коло пазушки вишивали синім шовчиком кілька хрес­тиків — на чисте, щасливе, присвячене Богу життя.

Перші сорочки називали льолями. Їх дитина носила до дев’яти років. На льолі по долині вишивали білими нитками ялини, щоб дитя добре росло, силу мало. Льолю не можна було підперізувати, щоб не боліло всередині. Льоля ніколи не мала комірця, щоб не була роздвоєна дорога.

Від дев’яти до дванадцяти років носили сорочки з невисоким ко- мірцем-стієчкою, який обов’язково був вишитий, щоб «швидше до людей дорости та люди поміж себе приймали».

Ізмалку мати привчала доньку до вишивання. Дівчина мала вишивати свої сорочки самостійно, а також вишивала шлюбну со­рочку нареченому.

Кожна з вишиванок має свою символіку. У жіночих сорочках найчастіше зустрічається рослинний орнамент. Шию увінчує без­перервний візерунок у поєднанні квітки, листка і пуп’янка, в яких закладено народження, розвиток та безперервність життя. Вишив­ка на пазусі покликана захищати найважливіші центри людини. Символіка винограду, розміщеного в центрі вишивки та на рукавах, розкриває радість і красу створення сім’ї.

Сад-виноград — це життєдайна нива, на якій чоловік — сіяч, а жінка має обов’язок ростити й плекати дерево їхнього роду. Бере­гиня — дорогий нам символ, поширений по всій Україні. Вона — і життєтворча мати-природа, і жінка-мати, яка дарує світові сина, і Дерево життя, що сформувало з мороку космосу чітку систему всесвіту, щоб ще раз нагадати: кожне живе створіння — часточка неподільна і нерозривна загальної системи буття. Багата вишив­ка на рукавах — оберіг пошанування руки чарівниці (трудівниці).

Калина... Дерево нашого українського роду. Колись, у сиву давнину, калина пов’язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зорі, тому й назву має від давнього ймення Сонця — Коло, а оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущості роду.

Із глибини віків дійшли в орнаментах символи землі і сонця, що в поєднанні з водою, становлять життєдайну трійцю. Ромбічні зна­ки на сорочці — це символ плодючості Землі-матері, щедро засіяної, зігрітої Сонцем, щоб буяло життя наше.

Найбільше цінують в сорочці її чистоту. Українську вишиванку завжди шиють тільки з білого полотна.

Народні прислів'я та приказки про сорочку

• Рукави — як писанка, а личко — як маків цвіт.
• Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті.
• У наших хазяйок по сто сорочок, а в мене одна — та й та біла щодня.
• Хочеш сорочку мати — не треба зівати.
• К Великодню сорочка хоч і лихенька (вар.: благенька), аби бі­ленька.
• Як неділя, то й сорочка біла.
• Як мати рідненька, то й сорочка біленька.

Наскільки старанна, працьовита дівчина чи жінка, можна ви­значити по сорочці. Чим довший і пишніше вишитий додільний край сорочки, і чим більше він визирає з-під плахти, тим достойні­ша наречена чи молодиця.

А сорочок повинна жінка чи дівчина мати по сім: на держання і роботу. Дівчина вишивала сорочки здебільшого під час Велико­го посту, коли очищається перед святом і коли місяць уповні, щоб закликав повну долю. Весільна сорочка була особливою, щоб ніхто не осудив.

Дочка ніколи не наслідувала маминої сорочки, бо могла повто­рити в долі мамине горе. Не давала дівчина й перезнімати зі своїх сорочок узор, «аби за узором не пішла і доля».

Повір'я про сорочку

• Якщо дощ намочив перший раз одягнену сорочку — на ба­гатство.
• Якщо сорочку прогризли миші — в ногах буде слабість.
• Якщо зачепив і роздер сорочку — можеш зганьбитись.
• Не можна лишати замочених сорочок через неділю, щоб у роду не було полонених.
• Щоб бути гарним та чистим на виду, потрібно повернутися на захід сонця й утертись спиною.

Ось така захисна магічна сила сорочки в давній уяві українсько­го народу! І чи не від того й досі побутує вислів «народитися в сороч­ці» — бути щасливою людиною, яка в усьому має удачу.

Ідея родючості полів, плодючості тварин, продовження люд­ського роду навіки закарбувалася в орнаментах і передавалася від покоління до покоління. То хай ніколи не переривається та золота нитка життя, якою вишивали наші бабусі свою і нашу долю на руш­никах, сорочках. Збережімо ті надбання української культури, які ще можна зберегти.