Євразія. Частина І. Дослідження материка українцями

ЄВРАЗІЯГеографія. Я –людина-гормадянин. Частина І

Євразія — найбільший материк Землі. За площею він перевищує обидві Америки й Австралію, разом узяті. Природа Євразії відрізняється найбільшою розмаїтістю і контрастністю на Землі. Тут знаходяться найвищі гори і найглибша западина суходолу, полюс холоду Північної півкулі і жаркі пустелі, арктичні льоди й екваторіальні ліси. Євразія — світовий лідер за запасами багатьох корисних копалин. Зокрема, тут зосереджені найбільші поклади нафти та природного газу. Саме на найбільшому материку виникли найдавніші цивілізації і всі світові релігії. З його берегів відправлялися в далекі мандрівки мореплавці, завдяки яким було здійснено найважливіші відкриття, а під час епохи Великих географічних відкриттів географія стала королевою наук. Початок цієї епохи був зумовлений бажанням європейців відшукати нові торговельні шляхи.

Завдяки цим відкриттям у людства повністю змінилось уявлення про світ, він спочатку «розширився», доповнившись раніше невідомими землями, а потім об’єднався під назвою планета Земля — така різна й одночасно єдина.

Здобуті мандрівниками і мореплавцями відомості про раніше невідомі землі узагальнювали грецькі вчені-філософи. Вони написали чимало творів. Перші географічні праці створили Арістотель, Ератосфен, Страбон. Перший географічний документ - поема “Одіссея”. Її написав відомий поет Стародавньої Греції Гомер, як гадають, у ІХ ст. до н. е. Цей літературний твір містить географічні описи багатьох відомих на той час районів світу. Карта світу Ератосфена (ІІІ ст. до н. е.)Карта світу Клавдія Птолемея (ІІ ст.)Сучасна фізична карта півкуль. Карта Європи (Сарматії) за Помпонієм Мелою (40-ві рр. н. е.)

Зараз Євразія — це найбільш густозаселений материк, на якому живе більше половини людства, у тому числі і ви.

КРАЙНІ ТОЧКИ МАТЕРИКА ЄВРАЗІЯ

У межах Євразії виділяють дві частини світу — Європу й Азію. Європа розташована на заході материка Євразія і займає приблизно п’яту його частину; інша територія відноситься до Азії. Умовний кордон між цими двома частинами світу проходить по східному схилу Уралу, захоплюючи цю гірську систему в Європу, по р. Емба, по північному і північно-східному узбережжю Каспійського моря-озера, Кумо-Маницькій западині, Азовському і Чорному морям, а також по протокам, що з’єднують Чорне і Середземне моря.

Євразія — найбільший материк Землі, він займає більше третини поверхні суші. Материк має трохи витягнуту форму, у його межах виділяють дві частини світу — Європу й Азію. Євразія — єдиний материк, який омивають усі чотири океани. Вони глибоко вдадуться в материк і розчленовують його окраїни. Багато проток, затоки і моря Євразії є важливими морськими трасами.

ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ОСВОЄННЯ СВІТУ

ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ОСВОЄННЯ МАТЕРИКАПітеас - давньогрецький астроном, математик й географ. Чжан Цянь - китайський мандрівник і дипломатІІ ст. до н.е.

Середземноморське узбережжя Європи було відкрите фінікійцями. Проте тільки стародавні греки, вдруге відкривши ці території, узагальнили і донесли до наших днів географічні відомості про них. Так, відомий вам історик Геродот, який жив у V ст. до н. е., у своїх працях описав усі відомі на ті часи землі. У IV ст. до н. е. грецький мореплавець Піфей вирушив на пошуки західної межі відомого європейцям світу. Припускають, що він здійснив плавання довкруж Піренейського півострова до західного узбережжя о. Великобританії і, можливо, досягнув Ісландії. Давні греки зробили багато відкриттів у Південній Європі, плавали по Чорному морю. У середні віки були завершені відкриття північного узбережжя Європи. Росіяни-помори, вихідці із древнього Новгорода, у Х–ХІІ ст. дійшли до Студеного (тепер воно називається Біле) і Баренцова морів. Вони розселилися на узбережжі і стали займатися промислом морської риби і морського звіра. Помори відкрили численні острови Північного Льодовитого океану.

Скіфи на карті сучасності

Геродот про життя скіфів. Геродо́т Галікарна́ський (грец. Ἡρόδοτος), (між 490 і 480 до н. е. — близько 425 до н. е.) — давньогрецький історик, названий Цицероном «батьком історії». Один з перших географів і вчених-мандрівників. На підставі побаченого на власні очі і почутих розповідей створив перший загальний опис відомого тоді світу. Автор «Історії» в дев'яти книгах, присвячених опису греко-перських воєн з викладом історії держави Ахеменідів, Єгипту та ін., містить перший систематичний опис життя і побуту скіфів.

Вікінги (нормани) — давньоскандинавські морські розбійники й торговці. Міцні бойові кораблі вікінгів — дракари — були оснащені чотирикутними вітрилами. По боках були розміщені спеціальні стійки, до яких кріпилися весла. Керовані 24 веслярами, ці кораблі відрізнялися неабиякою маневреністю. Кожне судно вміщало до 80 осіб. На своїх човнах вікінги плавали Дніпром і доходили до Києва. У Стародавній Русі вікінгів називали варягами, саме вони відкрили шлях «із варяг у греки».

ВИДАТНІ МАНДРІВНИКИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Петахія з Регенсбурга, або Петах бен-Яків га-Лабан (XII - початок XIII століття, точні дати життя невідомі), - чеський рабин і мандрівник XII століття, сучасник Веніаміна Тудельскій, що почав тривалу подорож, що включало Східну Європу, Кавказ і Близький Схід, і залишив про нього нотатки. Відвідав Вавилонию, Німеччину і Чехію. Через Польщу Петахія відправився до Києва, а звідти до Криму. Петахія відвідав Вірменію і Вавилонию, де пробув більше тривалий час, і ознайомився з побутом країни і місцевих євреїв. Через Сирію і Палестину, яким Петахія присвятив менше уваги, мандрівник вирушив назад до Європи, через Грецію і Балкани повернувся до Праги, де відвідав свого брата-тосафіста, га-Лабана, і передав йому список талмудичних мудреців, похованих в Вавилонії. Можливий маршрут подорожі Петахії

Джованні да Плано КарпініДжованні дель Плано Карпіні (італ. Giovanni da Pian del Carpine, бл. 1180, м-ко Піан дель Карпіні, нині муніципалітет Маджоне — 1 серпня 1252) — чернець-францисканець, італійський місіонер. Джованні був учень та сподвижник Франциска Ассізького. У 1220 вів свою місіонерську діяльність як організатор ордену францисканців у Німеччині де засновує ряд монастирів у Саксонії та вздовж Рейну. 1222 року відбуває як місіонер до Тунісу, а 1225 року до Піренейського півострова. З 1228 року керував провінціями ордену Тевтонія та Саксонія поширюючи свою місіонерську діяльність далі на схід. В 1245 Карпіні очолив одну з трьох дипломатичних місій, висланих Папою Інокентієм IV до Монголії з метою навернення монголо-татар до християнства. Залишив записки про свої подорожі — «Книга про татар» (лат. Liber Tatarorum, повністю надрукована 1838) та «Історія монголів, яких ми називаємо татарами» (лат. Historia Mongalorum quos nos Tartaros appellamus). В них Карпіні подав цінні відомості про Монголію і країни, які він відвідав. В його книгах міститься дуже цінна інформація про Україну тих часів, а також зокрема, опис Києва тих часів.

Гильом де Рубрук. Віллем Рубрук, Гійом де Рубрук або Вільгельм де Рубрук (Guillaume de Rubrouck, букв. «Гийом з Рубрука», інші варіанти написання-див. нижче, між 1215—1220, Кассель, тепер Франція — † 1270) — фламандський монах чину францисканців. Після Джованні Да Плано Карпіні один з перших європейців вивчав та описав культуру монгольської імперії. Залишив цінні відомості про Русь, а також про життя фіно-угорських племен, які населяли територію європейської частини сучасної Росії в межиріччі Дону та Оки і Волги (так звані Ростово-Суздальські землі) — меря, мурома, мещера, весь, чудь і ін., входили до складу Золотої Орди і в подальшому стали основою Московського князівства в його складі. У 1253—1255 роках за дорученням французького короля Луї IX здійснив подорож до монголів у Каракорум через Крим та країни Азії. Автор книги «Звіт брата Вільгельма Рубрука про його поїздку на схід в роках 1253 до 1255».

(1256 – 1324)

(1304 – 1377)

Перші карти української території були видані в Європі у 1482 р. разом з "Географією" Клавдія Птолемея і перевидавались багато разів

Афана́сій Нікі́тін (? — 1475) — тверський купець, російський мандрівник, письменник, автор знаменитих подорожніх записок «Ходіння за три моря». Здійснив у 1468–1474 роках (датування Л. С. Семенова) або у 1466–1472 роках (датування І. І. Срезневського) подорож до Персії, Індії та Османської імперії. Склав опис цієї подорожі — книгу «Ходіння за три моря» (Каспійського, Аравійського і Чорного), в якій описав свої спостереження про політичний устрій, економіку та культуру цих далеких країн. Після цього відвідував далекі країни - Візантію, Молдавію, Литву, Крим. Бажання поправити справи за допомогою посередницької торгівлі погнало Нікітіна далі на південь. Через Дербент і Баку він потрапив до Персії, перетнув її від Чапакура на південному узбережжі Каспію до Ормуза на березі Перської затоки і по Індійському океану до 1471 доплив до Індії. Там він провів цілих три роки, відвідавши Бідар, Джункар, Чаул, Дабхол та інші міста. У 2003 було відкрито пам'ятник і в Західній Індії. Семиметрова стела, облицьована чорним гранітом, по чотирьох сторонах якої золотом викарбувані написи російською, хінді, маратхі та англійською мовами, спроектована молодим індійським архітектором Судіпом Матра і побудована на місцеві пожертви за фінансової участі адміністрацій Тверській області і міста Твер.

Єрмак — упокорювач Сибіру (1532 (1534 або 1542) — 6 (16) серпня 1585) Отаман донських козаків, розбійник, ватажок походу на Сибірське ханство, «підкорювач Сибіру» в російській (царській, радянській і новій російській) історіографії, що поклав початок завоюванню споконвічно тюркських сибірських земель Московським царством.

Основні географічні знання цього етапу зосереджені у творах мандрівників і літописців. Важливими історичними й географічними джерелами знань є літописи Русі, у яких зустрічаються назви історичних земель, річок тощо. Географічний термін «Україна» вперше згадується в Київському літописі (1187 р.). У пізньому Середньовіччі були винайдені прилади для топографічної зйомки, що дозволило перейти від описів, створених на основі споглядання, до власне наукових праць. Надзвичайно цікаві відомості з географії України містить книга французького інженера Г. Л. де Боплана «Опис України» (1650 р.). Також йому належить створення досить детальних карт українських земель.

Період з кінця ХVI до середини ХVII сторіччяІ. Москвітін. К. Іванов В. Поярков. В. АтласовЄ. Хабаров

Новий час. О. Гумбольдт (1769 – 1859)П. Семенов-Тянь-Шанський. М. Пржевальський. В. Обручев. Г. Потанін (1835 – 1920)О. Шмідт

РГТ засновано 18 серпня 1845 велінням імператора Миколи I в Санкт-Петербурзі. Основною метою засновників Товариства було вивчення «рідної землі і її людей, що живуть», тобто збирання та поширення географічних, статистичних та етнографічних відомостей про Росію. З моменту заснування активну участь у роботі РГТ брали найіменитіші прізвища Росії, в тому числі мореплавці Врангель і Літке, астроном Струве, адмірал Крузенштерн, лексикограф Даль, історик Арсеньєв, український картограф Іван Стрільбицький та інші. Найпомітнішими дослідженнями дореволюційного періоду діяльності РГТ стали етнографічні дослідження народів Росії починаючи з 1848 року, експедиція П. П. Семенова-Тян-Шанського в Тянь-Шань (1856—1857), експедиції М. М. Пржевальського в Уссурійський край (1867—1869) і в Центральну Азію (1871—1888), експедиції М. М. Миклухо-Маклая до Нової Гвінеї, на Філіппіни, до Індонезії, на Малаккський півострів і на острови Океанії (1870 — 1880-і роки). Після жовтневого перевороту 1917 року РГТ як самостійна громадська організація проіснувало до 1938 року. У квітні 1938 року Товариство було підпорядковано Академії наук СРСР і проіснувало так аж до 1992 року. У цей період Російському географічному товариству було присвоєно нову назву — Всесоюзне географічне товариство. З діяльністю Товариства в радянські роки пов'язані імена таких відомих вчених як географ, океанограф і картограф Ю. М. Шокальський (керівник Товариства в 1914—1931 роках), генетик, ботанік, селекціонер, географ М. І. Вавилов (президент Товариства в 1931—1940 роках), математик, астроном, дослідник Півночі, один із засновників і головний редактор Великої радянської енциклопедії О. Ю. Шмідт.

Перше російське кругосвітнє плавання І. Крузенштерна та Ю. Лисянського (1803-1806р.р.)

Тадей Тадейович Беллінсгаузен. Лазарев Михаило Петрович. Кругосвітню подорож Беллінсгаузена і Лазарева, відкриття Антарктиди, 1819-1821 рр.

Наприкінці XIX ст. основна увага дослідників природи приділялася розв’язанню проблеми боротьби з посухами й пиловими бурями в степу й лісостепу. Дуже важливими для історії світової науки є результати експедиції з усебічного вивчення цих проблем, яку очолював В. Докучаєв на території Полтавської губернії. Ураховуючи матеріали досліджень, В. Докучаєв розробив наукові основи ґрунтознавства. Його вважають основоположником комплексного підходу в географії. В. Докучаєв опікувався долею В. І. Вернадського[2], обнародував у 1889 році, зокрема, результати студій цього свого учня-колеги, набуті під час мандрівки поблизу річки Чаплинка в Новомосковському повіті Катеринославської губернії (нині територія Дніпропетровської області), та його розвідку про Кременчуцький повіт Полтавської губернії.(народився 17 лютого (1 березня) 1846 — пом. 8 листопада 1903) — природознавець, основоположник наукового генетичного ґрунтознавства та зональної агрономії. У 1871 році закінчив Петербурзький університет, з 1883 року — його професор. У 1888–1894 роках на запрошення Полтавського губернського земства очолював експедицію, що вивчала ґрунти, рослинність і геологічні умови Полтавщини. За його ініціативи було складено ґрунтові карти губернії, створено у Полтаві природничо-історичний музей. Серед учасників експедиції були учні В. В. Докучаєва, згодом видатні природознавці академік В. І. Вернадський, академік К. Д. Глінка (1867–1927), академік Ф. Ю. Левінсон-Лессінг (1861–1939). Васи́ль Васи́льович Докуча́єв

Перша грунтова карта Північної півкулі.

ІСТОРІЯ ВІДКРИТТЯ ПІВНІЧНОЇ АЗІЇ. Через суворі природні умови північні райони Азії – Сибір, Далекий Схід, Камчатка – тривалий час залишалися недослідженими. З ХVІ ст. величезні простори від Уральських гір до Тихого океану пройшли росіяни-землепрохідці. Йти відважувалися одиниці, адже ніхто не знав, що там чекає. Першим європейцем, який почав освоювати Сибір, був Єрмак Тимофієвич. Доріг у ту пору не було, тому  в глиб неосяжної землі пробиралися ріками й річечками. У ХVІІ ст. землепрохідці досягли Далекого Сходу: Іван Москвітін зі своїм загоном дійшов до берегів Охотського моря, а Василь Поярков і Єрофей Хабаров – до річки Амур. Володимир Атласов уперше вздовж і впоперек пройшов далеку землю Камчатки. Він дослідив її численні поселення і вогнедишні вулкани. Семену Дежньову, який вирушив із гирла річки Колими у плавання Північним Льодовитим океаном уздовж берегів материка, вдалося досягти найдальшого краю сибірської землі – східного мису Азії, названого пізніше його ім’ям. Він з’ясував, що Азія і Північна Америка відділені протокою. Велике значення для дослідження берегів Північного Льодовитого і Тихого океанів мала Велика Північна експедиція, організована російським урядом у ХVІІІ ст. Під керівництвом Вітуса Беринга в експедиції взяли участь сотні дослідників. Вона була найбільшою на ті часи як за кількістю учасників, так і за тривалістю та охопленням досліджуваної території. До ХІХ ст. росіяни обстежили і “поставили під високу руку” Росії величезні території Північної і Північно-Східної Азії. Ці відкриття були пов’язані з пошуками місць, багатих на хутрових звірів, а пізніше – з пошуками корисних копалин. Дослідження росіян згодом були використані європейськими географами при складанні карт Азії.

ВИВЧЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ І ПІВДЕННОЇ АЗІЇ. Не менш активно вивчали материк і азіатські вчені. Ще в глибоку давнину китайці, індійці, вавілоняни збирали географічні відомості про природу і населення Азії. До нашої ери географічні знання азіатів про західні землі були розпливчатими і ґрунтувалися на розповідях послів і торгівців. У І ст. до н. е. китайський мандрівник Цянь Чжан відкрив гори Памір і Тянь-Шань. Він проклав дорогу з Китаю на захід – так званий Великий шовковий шлях, який сотні років слугував купцям.Європейці ж перші відомості про Центральну і Південну Азію, як ви пам’ятаєте, отримали завдяки мандрівкам італійського купця. Марко Поло у ХІІІ ст. Пізніше, у ХV ст., в Індії побував російський купець Афанасій Нікітін, який прожив там більш як два роки. Свої спостереження про природу, міста і населення цієї країни мандрівник виклав у вигляді записок, які він назвав “Ходіння за три моря”. Важкодоступну з високими горами і безводними пустелями Центральну Азію всебічно почали вивчати порівняно пізно – тільки в ХІХ ст. Навіть далеку Австралію в ті часи знали краще. Російський мандрівник і географ Петро Семенов-Тян-Шанський здійснив дві подорожі величезною гірською системою Азії – Тянь-Шанем. Він склав першу схему її рельєфу і висотної поясності, відкрив гірські льодовики, дослідив високогірне озеро Іссик-Куль. За визнання його наукових заслуг П. Семенов отримав право називатися Тян-Шанським. Географ Микола Пржевальський здійснив чотири експедиції в 1870–1885 рр. у Центральну Азію і обстежив територію за площею майже рівну Австралії. Він першим описав і наніс на карту гірські хребти, нагір’я Тибет, пустелі, озера, витоки великих азіатських річок. Під час подорожей він вів метеоспотереження і зібрав багаті колекції рослин і гірських порід. Мандрівник описав нові види тварин – дикого азіатського верблюда і дикого коня (який тепер називається кінь Пржевальського). Все побачене учений описав у своїх працях, де багато уваги приділяв місцевому населенню та його побуту. Нині дослідження Євразії здійснюються за допомогою фотознімків, зроблених з космічних супутників. На численних наукових станціях проводять регулярні спостереження за станом природи.

ПОДОРОЖУЮЧИ У ПРОСТОРІ І ЧАСІ…ВНЕСОК ГЕОГРАФІВ- ВЧЕНИХ– СПІВВІТЧИЗНИКІВ У ДОСЛІДЖЕННЯ ЄВРАЗІЇ ТА УКРАЇНИ

Васи́ль Григо́рович Григоро́вич-Ба́рський. Народився 1 (12) січня 1701, Літковичі — †7 (18) жовтня 1747, Київ) — український православний письменник та мандрівник. У 1724 році рушив у мандри, які тривали 24 роки. Відвідав Пешт, Відень, Барі, Рим, Венецію, Корфу, гору Афон. У 1726 році дістався до Палестини. Побував у Єрусалимі, на Синайській горі, Кіпрі. Вісім місяців Василь Григорович-Барський прожив у Єгипті, при дворі олександрійського патріарха. У 1729—1731 роках мешкав у Триполі. Тут він вивчав грецьку мову. У 1734 році прийняв чернечий постриг та шість років провів на острові Патмос, де продовжив вивчення грецької мови та літератури. Протягом 1744—1746 років перебував на Афоні, де отримав доступ до всіх православних бібліотек та монастирів.

Сковорода Григорій Савич. Григо́рій Са́вич Сковорода́ (22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог, мандрівник. Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. До Угорщини за токайськими винами для царського двору виїхало з Москви російське посольство. Як людина високої освіти і знавець музики, співу та мов, Сковорода був запрошений супроводжувати посольство. Та досить було дістатися за кордон, як Григорій Савич узяв до рук ціпка, за плечі - сакви зі скромними пожитками - пішов вивчати Європу: "Старався знайомитися найперше з людьми, вченістю і знаннями добре відомими тоді". Мандрував по Німеччині, Словаччині, Польщі, Австрії, Північній Італії. Слухав лекції знаменитих німецьких професорів, вивчав різні філософські системи, придивлявся до життя, зіставляючи його з життям на Україні, і, домандрувавшись до ностальгії - туги за батьківщиною,- через два з половиною роки повернувся у затінок рідних верб, та мандрував далі української землі вивчаючи терени рідної країни

Юрій Федорович Лисянський (1773-1837) народився 2 серпня 1773 р. у родині ніжинського протоієрея, родом з містечка Лисянки. Мореплавець, мандрівник, географ. Один з організаторів і керівників першої російської навколосвітньої подорожі, під час якої встановлено новий шлях до Камчатки та Аляски, досліджено райони Тихого океану, північно-західного узбережжя Північної Америки. Його ім’ям названо один із Гавайських островів, півострів в Охотському морі, гору на острові Сахалін. Разом з І. Крузенштерном розробив план здійснення першої російської навколосвітньої подорожі. У серпні 1803 р. з Кронштадта вийшли два кораблі-вітрильники — «Нева» і «Надежда». Капітаном «Надежды» і керівником усієї подорожі був І. Крузенштерн, «Неву» очолював Ю. Лисянський. Юрій Федорович Лисянський Перша російська навколосвітня подорож Ю. Лисянського та І. Крузенштерна була важливим кроком у дослідженні Аляски та Світового океану. Юрій Лисянський залишив по собі добру пам’ять і книгу спогадів «Путешествие вокруг света на корабле „Нева“ в 1803—1806 годах».

Миклу́хо-Макла́й Мико́ла Микола́йович (5 (17) липня 1846, село Язикове, Новгородська губернія — 2 (14) квітня 1888, Санкт-Петербург) — відомий мандрівник, антрополог, етнограф, географ; дослідник народів Південно-Східної Азії, Австралії й Океанії; автор близько 160 наукових праць; українського походження з козацького роду Миклух. Батько Микола Ілліч — українець, дворянин, родом із Стародуба Чернігівської губернії, його пращури — славнозвісні запорозькі козаки. Мати, Катерина Семенівна, походила з мішаної родини зрусифікованого німця С. Ф. Беккера — лікаря, учасника війни 1812 року, підполковника у відставці та польської дворянки Лідії Шатковської. Мої предки родом з України, і були запорозькими козаками з Дніпра. Після анексії України Степан, один з членів родини, служив сотником (вище козацьке офіцерське звання) під командуванням генерала графа Румянцева і відзначився під час штурму турецької фортеці Очаків, указом Катерини II було надане дворянство... Миклухо-Маклай

В 1866-67 здійснив подорож на Канарські о-ви, о. Мадейру і в Марокко. В подальшому присвятив своє життя антропологічним і етнографічним дослідженням населення Пд.-Сх. Азії, Австралії, Підтримував тісні зв'язки з Україною, не раз бував на Київщині. З березня до травня 1869 року брав участь в експедиції до Червоного моря для збору зоологічних матеріалів, вивчав умови життя арабів. Морем повернувся до Росії в Одесу. Під час плавання бував у Бейруті, Смірні, Константинополі. Влітку того ж року подорожував південним берегом Криму, басейнами Дону та Волги, де збирав матеріали про мозок осетрових риб.

Микола Михайлович Пржевальський. НАШІ СПІВВІТЧИЗНИКИ: Микола Михайлович Пржевальський народився (31 березня) 12 квітня 1839 року в селі Кімбірово Смоленської губернії. Його батьки були полупанками дворянами, батько — нащадок запорізького козака. Батько його помер, коли хлопчикові було 7 років, і вихованням дитини займався дядько — пристрасний мисливець і мандрівник. У 1855 році Микола закінчив Смоленську гімназію і вступив на військову службу в піхоту, отримав чин унтер-офіцера, а через рік став вчитися в Академії Генштабу Російської армії та був блискучим студентом. Після закінчення навчання Пржевальський був викладачем історії та географії в юнкерського училища міста Варшави. В кінці 1866 року він був включений до складу експедиції Генштабу до Східного Сибіру. З тих пір і почалася його життя як мандрівника, географа і дослідника. У 1867-1869 роках він займався вивченням Уссурійського краю, саме там була зібрана його знаменита орнітологічна колекція. У 1870-1873 роках він займався дослідженням Монголії, Китаю і Тибету. Тоді ж Пржевальського наздогнала світова слава, він був нагороджений Великою Костянтинівською медаллю, яка була вищою нагородою Географічного товариства. У 1876-1879 і 1879-1880 роках він очолював другу і третю Центральноазіатські експедиції. У свою четверту, останню експедицію 1883-1885 років Пржевальський поїхав вже будучи тяжко хворим, проте і в ній він зробив багато цікавих і значущих відкриттів. На восени 1888 року була призначена чергова поїздка в Центральну Азію, але (20 жовтня) 1 листопада 1888 Микола Пржевальський помер в Караколі (Киргизія ). Під час експедицій Пржевальським були зібрані багатющі орнітологічні, зоологічні, ботанічні та мінералогічні колекції, відкрито кілька видів тварин. Він був нагороджений кількома почесними нагородами та преміями. Його ім'ям названі місто, гірський хребет, льодовик у горах Алтаю, кілька видів тварин і рослин. 1839-1888 р.р.

Правнук запорозького козака Паровальського — Микола Михайлович Пржевальський здійснив чотири експедиції в Центральну Азію. Він вперше описав природу багатьох її районів, відкрив ряд хребтів, улоговин і озер у Куньлуні, Наньшані і на Тибеті, вперше описав кілька видів тварин, включаючи дикого коня (кінь Пржевальського). Микола Михайлович провів в експедиціях 11 років свого життя.

Нагороди* Золота медаль Паризького географічного товариства;* Медаль «Пальма Академії» французького Міністерства народної освіти;* Велика золота медаль імені Олександра Гумбольдта Берлінського географічного товариства;* Королівська медаль Лондонського географічного товариства (1879 рік), зазначивши, що досягнення мандрівника перевершують все зроблене іншими дослідниками з часів Марко Поло;* Медаль Вега Стокгольмського географічного товариства;* Велика золота медаль Італійського географічного товариства. Віталій Абліцов «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.

Волобуєв Михайло Симонович. Україна. Відомі географи, географічні персоналіїМихайло Симонович Волобуєв (1903-1972) - географ, економіст, патріот України. Народився 1903 року у місті Миколаєві. Волобуєв-Артемов (з призвищем джружини) розглядав економічну географію як суспільну науку, "яка вивчає розміщення виробництва і територіальний поділ праці в конкретному фізико-географічному та історичному середовищі та досліджує закономірності, що управляють цими суспільними процесами". Він вважав, що розміщення виробництва, хоча і невіддільне від його розвитку, але має свої особливі закономірності, вивчення яких становить завдання економічної географії. Значну увагу вчений приділяв розкриттю загальних закономірностей формування економічних районів та міжнародного поділу праці при капіталізмі. Розвиток територіального поділу праці в умовах капіталізму веде до утворення економічної єдності території. Волобуєв-Артемов вважав, що закони розміщення виробництва і територіального поділу праці – це особливий різновид економічних законів – економіко-географічні закони. Коло наукових інтересів Волобуєва-Артемова не обмежувалося економічною географією. До його наукового доробку потрібно віднести також праці з політичної географії світу. У 50-х роках він опублікував ряд праць з проблем політичної карти світу, типології капіталістичних країн, проблем територіальних вод та відкритого моря. Як бачимо, наукові інтереси вченого були досить широкими, з кожної із досліджених проблем він розробив рекомендації щодо їх вирішення.

Топчієв Олександр Григорович. Топчієв Олександр Григорович – доктор географічних наук, професор, завідувач кафедри економічної та соціальної географії Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. Є почесним професором Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського. У 2005 р. йому присвоєно звання "Заслужений діяч науки і техніки України". Народився 22 липня 1939 року в сім'ї у робітничій родні в шахтарському селищі (сьогодні входить до складу міста Антрацит на Луганщині). З 1990-их років посилюється інтерес Топчієва та очолюваної ним кафедри до проблем соціально-економічного розвитку та раціональної територіальної організації населення і господарства, проблем геоекології, захисту Чорного моря тощо. Будучи депутатом Одеської обласної ради (1990) приймає участь у розробці концепції та програми соціально-економічного розвитку регіону Українського Причорномор'я, а пізніше - ще цілого ряду регіональних програм. За безпосередньої участі вченого у 1994-1996 відбулося становлення сучасного Одеського регіонального інституту державного управління. У серпні 2000 року включений до складу комісії з адміністративно-територіальної реформи.

У коло наукових інтересів ученого входять: теорія та методологія загальної географії, математичні методи й моделі в географії, проблеми соціально- економічного розвитку та раціональної територіальної організації населення і господарства приморських регіонів і міських агломерацій, геоекологія. Олександр Топчієв є автором і співавтором понад 240 друкованих наукових праць, у т. ч. 24 навчальних посібників, підручників і монографій. Серед них: “Основи методики земельного кадастру гірських районів: На прикладі Українських Карпат” (у співавторстві, Львів, 1966), “Польові географічні дослідження” (у співавторстві, К., 1975), “Моделирование геосистем” (Одеса, 1976), “Терміни і поняття в економічній географії” (К., 1982), “Економічна географія СРСР” (К., 1986), “Изучение географических структур и текстур” (у співавторстві, Одеса, 1987), “Пространственная организация географических комплексов и систем” (Київ; Одеса, 1988), “Биосфера: методы и результаты дистанционного зондирования” (у співавторстві, Москва, 1990), “Геоэкология: географические основы природопользования” (Одеса, 1996), “Теоретичні основи регіональної економіки” (К., 1997), “Основи суспільної географії” (Одеса, 2001), “Регіональний розвиток України і становлення державної регіональної політики” (у співавторстві, Одеса, 2005), “Суспільно-географічні дослідження: методологія, методи, методики” (у співавторстві, Одеса, 2005). Топчиєв А. Г. Геоэкологія: географічні основи природоеористування

Шаблій Олег Іванович. Олег Іванович Шаблій - провідний суспільний географ на Західній Україні, Доктор географічних наук (1978), професор, академік Академії Вищої Школи України та Української Екологічної академії, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка, Заступник Голови його українського крайового відділу, Голова Географічної комісії НТШ, Почесний член Українського Географічного Товариства, Заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, завідувач кафедри економічної і соціальної географії в ньому (з 1990 року), професор-гість Українського Вільного Університету у Мюнхені (Німеччина). Шеф-редактор всеукраїнського часопису "Історія української географії", член редколегій журналів "Український географічний журнал" (Київ), "Реґіональна економіка" (Львів), "Часопис соціально-економічної географії" (Харків). Народився О.І. Шаблій 14 листопада 1935 року у селі Курівці Зборівського району Тернопільської області у хліборобській родині (село відоме тим, що тут почав свій життєвий шлях відомий галицький актор Микола Бенцаль, а у 1898 році до села приїжджав Іван Франко).

Напрямки наукової діяльності: теорія, історія, методологія та методика суспільної географії та картографії; географічні українознавство і реґіоналістика; комплексне атласне картографування; географо-математичне моделювання. Олег Шаблій, поряд із О. Топчієвим та М. Пістуном, є одним із фундаторів теорії та методології сучасної суспільної географії. Найважливіші теоретичні та українознавчі ідеї узагальнив у книзі-монографії "Суспільна географія: теорія, історія, українознавчі студії" (2001). У 2004 році став співавтором і редактором українського перекладу "Географія: світи, регіони, концепти" американських учених П. бе Блій та П. Муллера. У 2007 році видав хрестоматію "Новітня українська суспільна географія", у якій представив біографії, бібліографію і праці 24 українських учених, що працювали у суспільній географії. Після виборення Україною своєї незалежності О.І. Шаблій починає інтенсивну працю над популяризацією раніше заборонених і призабутих українських географів, їх ідей; грунтовно досліджує історію українських суспільно-географічних досліджень. З-під пера професора Олега Шаблія вийшли праці про репресованих українських географів, серед яких фундатор національної географії, геополітики і картографії, академік Степан Рудницький, його науковий спадкоємець, Головний редактор Енциклопедії Українознавства професор Володимир Кубійович (п’ять книг), героїня національно-визвольної боротьби, професор Олена Степанів (дві книги її наукових праць, есеїв і спогадів: 2002, 2003). Ним започатковано видавничий проект "Постаті українського землезнання". Побачили світ праці проф. О. Ващенка, І. Теслю, А. Синявського, О. Степанів, В. Садовського, К. Геренчука та М. Дольницького, П. Цися, В. Кубійовича, В. Ґериновича, С. Рудницького, Ю. Полянського.

Паламарчук Максим Мартинович. Паламарчук Максим Мартинович (22 жовтня 1916 року — 26 лютого 2000 року) – відомий український економіст та економіст-географ, академік НАН України, заслужений діяч науки УРСР. Народився 22 жовтня 1916 у селі Воробіївка Полонського району Хмельницької області. Закінчив Київський університет (1939). Приймав участь у Великій Вітчизняній війні. Наукові праці М. М. Паламарчука охоплювали широкий спектр проблем економічної географії. Характерною особливістю наукової роботи М. М. Паламарчука є органічне поєднання теоретичних та прикладних досліджень. Заклав основи теорії промислового комплексоутворення у промисловості та сільському господарстві, вивчав розміщення i територіальну організацію продуктивних сил, зробив внесок у розвиток суспільно-географічної районології, теорію раціонального використання природних ресурсів. основними напрямками науково–дослідницької діяльності М. М. Паламарчука були: дослідження цукровобурякового комплексу УРСР і економіки її західних областей; розробка теорії промислового комплексоутворення, структурного аналізу і розміщення промисловості Підручник з економічної географії УРСР авторства М. М. Паламарчука видавався протягом більш ніж 20 років.

Корецький Леонід Мусійович. Леонід Мусійович Корецький (1920-1997) – професор кафедри економічної і соціальної географії природничо-географічного факультету Українського педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, доктор економічних наук, академік Української Екологічної Академії наук. Діяльність та ім'я Л. М. Корецького — учня Воблого — широко відомі серед географів і економістів України і поза її межами як вченого (автор понад 250 наукових праць) в різних галузях економіки, географії, статистики і народонаселення, керівника і учасника колективних фундаментальних праць з комплексного дослідження територіальних структур продуктивних сил України, розробки генеральних схем їх розвитку, учасника розробки Комплексної програми науково-технічного прогресу в Україні тощо. Л. М. Корецький зробив великий внесок в розвиток вітчизняної соціально-економічної географії і культури не лише науково дослідницькими роботами, але і плідною педагогічною діяльністю на очолюваній ним в 1978—1991 рр. кафедрі економічної та соціальної географії в Українському державному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова.

Жупанський Ярослав Іванович. Жупанський Ярослав Іванович (27 червня 1934 - 2009) - доктор географічних наук, професор (1982 р.), вчений-картограф, економіст, завідувач кафедри географії та картографії України Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича (з 1990 р.), професор кафедри педагогіки Чернівецького обласного науково-методичного інституту післядипломної освіти. У своїх дослідженнях розвивав такі напрямки суспільної географії, як теорія суспільної географії, економіко-географічна картографія, історія географії України, краєзнавчо-географічна і політико-географічна регіоналістика України. За участі Жупанського було створено Атлас України та серію оригінальних географічних карт з географії населення та господарства різних регіонів України.Є автором понад 300 наукових праць, 25-и монографій, підручників та наукових посібників. Під керівництвом Я.І. Жупанського було захищено 14 дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук. Деякі з наукових праць: "Виробничо-територіальні комплекси та їх картографування" (1975), "Твій супутник - карта" (1985), "Основы научных иследований. География" (співавтор), "Економіка і соціальна географія України" (1993, співавтор), "Географія Чернівецької області" (1993, співавтор), "Соціально-економічна картографія" (1996, співавтор), "Історія географії в Україні" (1997), "Географія рідного краю" (1999, співавтор).

Заставний Федір Дмитрович. Федір Дмитрович Заставний (народився в 1946 р. у с. Добринів Рогатинського району Івано-Франківської області в селянській сім’ї) – відомий український географ, професор, доктор географічних наук, завідувач кафедри географії України географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (1990–2009 рр.), лауреат премії імені О. Г. Шліхтера АН України, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Почесний член Українського географічного товариства, академік Академії наук Вищої школи. Основні праці Ф. Заставного присвячені проблемам територіально-виробничих комплексів, розміщення продуктивних сил, економічного районування, географічного українознавства, географії населення та етногеографії України. В історію географічної науки він увійшов також як керівник першої в Україні й світі кафедри географії України. Його численні підручники та посібники уже понад десятиліття відкривають для студентів-географів вищих навчальних закладів цілісний світ географії України.

Рудницький Степан Львович. Степан Львович Рудницький (1877 — 1937) — український географ і картограф, академік НАНУ. Основоположник української антропогеографії, політичної та військової географії. Степан Рудницький народився 3 грудня 1877 року у Перемишлі (тоді Австро-Угорщина). Вищу освіту здобув у Львівському та Віденському університетах, де студіював історію, географію, германістику. На філософський факультет Львівського університету майбутній вчений вступив у 1895 р. Спочатку спеціалізувався в галузі історії. Його вчителем був М. Грушевський, саме за його порадою С. Рудницький розпочинає астрономічні, геологічні та географічні студії. В цій сфері першою великою працею стала монографія "Про плями сонячні", яка лягла в основу габілітації на доктора географії (1901 p.). "Ми українці, земля, де живемо, зветься Україна, чи вона під Російською державою, чи під Австрійською, чи під Угорщиною. Бо хоч і ділять її кордони, хоч розірвана вона на шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями. Та не тільки народ лучить українську територію в одну цілісність. Україна також з нинішніх оглядів мусить бути вважана за виразно зазначену одноцільну територію серед інших територій Європи. Навіть серед незалежних держав мало таких, що б могли зрівнятись з українською такою географічною особливістю". З передмови до "Короткої географії України« (1910-1914 р.р.)

Степан Рудницький - значною мірою засновник української геоморфології, антропогеографії, політичної, соціально-економічної та демографічної географії. Особлива його заслуга в тому, що він започаткував картографічний напрямок в українській географії. Розробляти географічні карти українською мовою почав у Львові, продовжував в еміграції у Відні, а також в радянській Україні. Завдяки йому Україну чи не вперше було представлено у картографічних працях як цілісну просторову одиницю. Головні праці С. Рудницького: "Нинішня географія" (1905 р.), "Начерк географічної термінології" (1908 р.), "Коротка географія України" (1910—1914 рр.), "Україна: земля і народ" (1916 р.), "Україна — наш рідний край" (1917 р.), "Основи землезнавства України" (1924, 1926 рр.), "Основи геології й морфології Закарпаття" (1925, 1926 рр.), "Завдання географічної науки на українських землях" (1927 р.). Рудницький створив велику школу українських географів, до якої належали В. Баб'як, В. Буцура, В. Геринович, М. Дольницький, М. Іваничук та ін.

Воблий Костянтин Григорович. Костянтин Григорович Воблий ( народився 27(15) травня 1876 р. в смт Царичанка Кобеляцького повіту колишньої Полтавської губернії (нині в межах Дніпропетровської області) у сім'ї сільського священика) - видатний економіко-географ, один із фундаторів української економіко-географічної школи, академік АН України, заслужений діяч науки України . Протягом усієї плодотворної наукової і педагогічної діяльності за роки радянської влади К. Г. Воблий брав найактивнішу участь у роботі державних планових органів, зокрема як член Держплану УРСР, де за його ініціативою ставилися і розв'язувалися важливі народногосподарські проблеми. Під його керівництвом була також підготовлена серія економіко-географічних характеристик областей. До економіко-географічного доробку акад. Воблого слід додати яскраві описи міст Києва і Полтави, Закарпаття, Криму і Буковини, республік Прибалтики та інших регіонів.

Садовський Валентин Васильович. Садовський Валентин Васильович (1886—1947) — географ, економіст, журналіст, громадський і політичний діяч. Народився на Волині у священицькій родині. Автор праць "Нарис економічної географії України" (1920), "Проблеми індустріалізації в народному господарстві" (1929), "Районізація України" (1931), "Праця в УСРР" (1932), "Національна політика Совєтів на Україні" (1937) та ін. Заарештований органами НКВС у Празі в 1945, помер у Лук'янівській в'язниці в Києві. Досить помітним був внесок Садовського в демографічну географію, серед його праць можна зокрема виділити такі як "Північно-західна Україна в світлі статистики" (Львів, 1924), "Людність західноукраїнських земель по польському перепису 30 вересня 1921 року" (Львів, 1927), "Українці поза межами УССР на основі перепису 1926 р." (Варшава, 1931), "Огляд літератури про українську демографію" (Варшава,1931). В. Садовський, розглядаючи світове господарство як об'єкт дослідження економічної географії, обґрунтовує власне поняття економічного району. Завданням економічної географії, за В. Садовським, є: - фіксування і опис конкретних фактів господарського життя в їх географічному поширенні; - конструювання поняття світового господарства як єдиного цілого; встановлення взаємовідносин між господарськими єдностями - економічними районами, як складовими частинами єдиного цілого, та їх опис. Поміж багатьох наукових проблем економіст і географ Валентин Садовський, займався і проблемами національної політики.

Мукомель Ізраїль Феліксович. Мукомель Ізраїль Феліксович (1906 – 1975) - доктор географічних наук, професор, економіко-географ. І. Ф. Мукомель народився 19 квітня 1906 р. в Херсоні. Основну увагу дослідник зосереджував на розробленні комплексних проблем розвитку сільського господарства. Важливе значення при цьому надавав виявленню впливу природних умов і соціально–економічних факторів на територіальну диференціацію сільськогосподарського виробництва, на локалізацію галузей рослинництва і тваринництва, особливості формування типів сільського господарства, а також науково обґрунтованому сільськогосподарському районуванню. Він є автором карт розміщення й спеціалізації сільського господарства в "Атласе сельского хозяйства СССР" (1960), "Атласе Украинской и Молдавской ССР" (1962), сільськогосподарської тематики періодично поновлюваної шкільної "Економічної карти Української PCP" у 50–70–х роках. Застосування географічних методів вивчення сільського господарства, якому присвячені праці І. Ф. Мукомеля, є актуальними і в наш час. Він сформулював основні закономірності та визначив умови і фактори формування сільськогосподарських зон, заклав основи методики їхнього економіко–географічного їх вивчення. Серед факторів, які дослідник вважав основною рушійною силою розвитку, розміщення і спеціалізації сільського господарства, він виділяв рівень індустріального розвитку країни в цілому і окремих економічних районів, розміщення міських і промислових центрів, розміщення промисловості, що переробляє сільськогосподарську сировину, місце сільськогосподарського виробництва в експорті сільськогосподарської продукції.

Пяртлі Костянтин Петрович. Пяртлі Костянтин Петрович (1899 – 1986), кандидат географічних наук, доцент, економіко-географ. Народився у Могилеві-Подільському Вінницької області. Кандидатська дисертація - "Дослідження економіки Японії" (1939). Фахівець з методології екон. географії, теорії економіки, історії екон. географії. Нагороджений орденами: Леніна, Великої Вітчизняної війни І ступеня. Автор 45 наукових праць. Основні праці: Нариси з методології і методики економічної географії капіталістичних країн. К., 1941; Розміщення чорної металургії УРСР. К., 1949; Історизм в трактуванні географічного середовища в економічній географії. К., 1949.

Синявський Антін Степанович. Синявський Антон Степанович (1866 – 1951) - д-р геогр. наук, проф., економіко-географ. Народився у селі Веприк Васильківського повіту Київської губернії. Походив зі старого священицького роду. Був одним з перших національних геополітиків – дослідників близькосхідних інтересів України (Єгипет, Сирія) і безпосередніх сусідів нашої держави (Польща, Румунія). Особливу увагу А. Синявський звернув на географічне дослідження світового господарства, подібно, як економісти В. Садовський та В. Тимошенко, працями яких вже у 20-30-х роках було закладено основи українського географічного світознавства. Автор близько 150 наукових праць. Основні праці: История всемирной торговли в связи с промышленностью. К., 1896. Ч.1. (в соавт.); Україна і Близький Схід у світі геополітики (Проблема торговельних зв’язків). К., 1927; Сучасна економіка Єгипту в зв’язку з розвитком українсько-єгипетської торгівлі. К., 1929. Значний внесок А. Синявський зробив у теорію і методологію української економічної географії (ЕГ розглядав як науку економічну і географічну водночас), особливо у теорію економічного районування (стаття "Економічний район і економічний ландшафт", 1930). Досліджував географічні проблеми в цілому (книга "Економіко-географічний нарис України", 1924) та Степової України.

Кубійович Володимир Михайлович. Володимир Михайлович Кубійович (1900 - 1985) — український історик, географ, енциклопедист, видавець, громадсько-політичний діяч, організатор видання та головний редактор Енциклопедії українознавства та фундаментальної праці "Географія українських і сумежних земель". Володимир Кубійович народився 1900 року у Новому Сончі на Західній Лемківщині в українсько-польській родині. Як активний учасник українського національно-визвольного руху і щирий український патріот, професор Володимир Кубійович в середині квітня 1940 року очолив Український Центральний Комітет у Кракові (був головою до 1944 р.), який координував діяльність українських громадсько-культурних організацій у Генеральній Губернії (Краків був її адміністраційним центром) і допомагав українським втікачам від більшовиків. Автор понад 80 наукових праць з географії України: "Територія i людність українських земель" (1935), "Атлас України і сумежних країв" (1937), "Географія українських і сумежних земель" (1938, 1943), "Українські етнічні групи Галичини" (1953) та ін. Квінтесенція цих праць — обгрунтування концепції відродження національної держави в її етнічних межах. В. Кубійович - головний редактор "Енциклопедії Українознавства" (Париж — Нью-Йорк, 1955—1984) та "Encyclopedia of Ukraine" (Торонто, Баффало, Лондон, 1984—1985). Редактор українського видання праці Вольфа-Дітріха Гайке з історії Дивізії "Галичина", автор статей у "Вістях" Братства колишніх Вояків Дивізії, зокрема статті „Початки Української Дивізії "Галичина"“. Також написав спогади "Мені 70" і "Українці в Генеральній Губернії 1939-41" (1975).

Чубинський Павло Платонович. Павло Платонович Чубинський ((15) 27 січня 1839, хутір Чубинський (тепер Чубинське, Київська область) — ((17)29 січня 1884, Київ) — український етнолог, географ, фольклорист, поет, громадський діяч, автор слів Гімну України. Досліджував побут, звичаї, говірки, фольклор та народні вірування. Народився у сім'ї бідного дворянина. Ще змалку Павло починає захоплюватись географією, мріє про далекі подорожі. Закінчив Другу Київську гімназію, навчався у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. Там знайомиться з Георгієм Семеновим Тянь-Шанським, який у свою чергу знайомить Чубинського з видатними географами Миколою Пржевальським та Миколою Миклухо–Маклаєм. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу "Основа", співпрацюючи в якому познайомився з Т. Шевченком, М. Костомаровим. За сім років заслання (1862-1869) в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Півночі, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо. 1869 року йому дозволяють повернутися в Петербург, а потім і в Україну, щоб очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних досліджень. Протягом двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частину Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де проживали українці. Чубинський записав майже чотири тисячі обрядових пісень, триста казок, у шістдесяти місцевостях зафіксував і опрацював говірки, звичаї, повір'я, прикмети. "Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край" були явищем величезної ваги в історії української культури. Вони показали світові яскраві взірці вияву вроджених якостей духу українців, величну простоту, безпосередність і водночас глибоку емоційність, естетичну наснаженість, силу поетичного чуття, яскравість барв народної поезії та пісні — те головне, що відрізняє український народ серед інших слов'янських народів.

Твердохлєбов Іван ТрофимовичІван Трофимович Твердохлєбов (1921 - 1993) – відомий учений і педагог, професор, завідувач кафедри економічної географії Сімферопольського державного університету, творець наукової школи з рекреаційної географії. Його життя і творча спадщина, що нараховує більше 220 наукових праць.Іван Трофимович Твердохлєбов народився 20 січня 1921 року в селі Айдар Ровенського району Білгородської (Воронезької) області в селянській сім’ї. За походженням українець. Низку статей щодо населення і господарства Криму І. Т. Твердохлєбов опублікував у першому та другому виданні "Украинской энциклопедии Украины". У 1963 році з’явилася перша наукова публікація І. Т. Твердохлєбова щодо проблем розвитку щойно сформованого Південного економічного району.основною сферою наукових інтересів І. Т. Твердохлєбова став новий у географії напрям – рекреаційна географія, зокрема, одна з її кардинальних проблем – рекреаційне районування. Особливе місце серед робіт І. Т. Твердохлєбова займає низка публікацій, що присвячені застосуванню системного підходу при вивченні економіко-географічних об’єктів. Так, глибока та всебічна розробка теорії рекреаційної географії поєднувалася з конкретними роботами з проблем розвитку Криму як рекреаційної системи, а дослідження законів, понять і категорій географічної науки слугувало основою для нових підходів у рішенні соціально-економічних проблем Криму і Південного економічного району.

Діброва Олексій Тимофійович. Олексій Тимофійович Діброва (1904 – 1973) – відомий український економікогеограф ХХ століття, талановитий педагог та організатор географічної освіти, методист та громадський діяч. Народився 12 лютого 1904 року в селі Тупичеві Городнянського району Чернігівської області у родині службовців. В квітні 1936 року захистив кандидатську дисертацію, присвячену комплексному вивченню Бесарабії. У травні 1959 року захистив докторську дисертацію на тему "Географія Української РСР» Під його науковим керівництвом розроблялась комплексна тема: "Економікогеографічна характеристика Київського економічного району" (комплексне економікогеографічне вивчення Київської, Черкаської, Житомирської та Чернігівської областей). Вивчав Молдову – "Автономна Молдавська РСР" (1931), "Автономна Молдавська РСР (економікогеографічний нарис)" (1932). Робота О. Т. Діброви "Географія Української РСР" (підручник для восьмого класу середньої школи) витримав одинадцять видань п’ятьма мовами і виступав на той час оригінальним навчальним виданням для потреб учнівської молоді. До краєзнавчих творів Олексія Тимофійовича Діброви слід віднести такі праці, як "Соціалістичний Донбас (Економікогеографічний нарис)" (К., 1952), "Закарпатська область (Географічний нарис)" (К., 1957, 1967), "Західні області УРСР" (1953). Автор запропонував увазі читачів власну сітку економічних районів України: Донбас, Придніпров’я, Північно. Східний, Центральний, Західний і Причорномор’я.

Ващенко Опанас Трохимович. Ващенко Опанас Трохимович (1908–1984) - відомий український учений: економіко-географ і картограф, почесний член Українського географічного товариства, організатор і довголітній керівник кафедри економічної географії Львівського університету ім. І. Франка, організатор та лідер Львівської суспільно-географічної школи, доктор географічних наук, професор. Народився Опанас Ващенко 18 грудня 1908 р. у селі Капустинці Липово-Долинського району Сумської області (тоді село належало до Гадяцького повіту Полтавської губернії). У Львівському університеті професор О. Т. Ващенко зробив вагомий внесок у різні галузі економіко-географічної науки і практики. Це зокрема:а) історія науки;б) теорія, методологія і методика науки;в) географія природних ресурсів і проблеми їх раціонального використання у західній частині України;г) географія поселень регіонів;д) географія окремих сфер господарства західних областей України — сільського господарства, промисловості, будівельної індустрії та рекреації;е) комплексний розвиток окремих територій — Українських Карпат, окремих областей, регіонів меншого порядку (Львівсько-Волинський басейн, промислові й економічні вузли тощо);є) картографічне моделювання західного регіону України та ін. О. Ващенко започаткував наукові зв’язки з ученими Польщі (Люблінський університет). Викладачі, доценти кафедри на чолі з О. Ващенком підтримували зв’язки з Ленінградом, де львів’яни захищали докторські і кандидатські дисертації (Ф. Заставний, О. Шаблій, П. Штойко, М. Мальський), Московським університетом, де на курсах підвищення кваліфікації побувало багато наших доцентів і асистентів, Київським та Одеським університетами, де також очолили відповідні кафедри учні О. Ващенка – М. Пістун і О. Топчієв, Мінським і Тартуським університетами.

Пітюренко Юхим Іванович. Юхим Іванович Пітюренко - доктор географічних наук, професор кафедри розміщення продуктивних сил Національного економічного університету. Народився Юхим Іванович у жовтні 1928 року в селі Ганнівці на Дніпропетровщині в родині вчителя. розробив типологію систем розселення і нові методи вивчення локальних, обласних та регіональних систем міських поселень, функціонально-системну типологію міст, визначив закономірності і поглибив концепцію взаємопов'язаного розвитку територіальних систем розселення та виробництва. При значних досягненнях у теоретичній розробці наукових положень географії населення не можна не відзначити, що Юхим Іванович — невтомний організатор польових досліджень розселення, анкетних обстежень поселень. Виконані під його керівництвом прикладні дослідження з географії населення, конкретні рекомендації щодо розвитку малих і середніх міст, промислових, курортних і сільськогосподарських районів тощо широко використовувались у діяльності державних установ.

Матвієнко-Гарнага Федір Трофимович. Федір Трофимович Матвієнко-Гарнага (1884, Красноградський район, с. Абрамівка - 1937) — український економіко-географ і економіст. Своєю науковою діяльністю Ф. Т. Матвієнко-Гарнага здійснив досить значний внесок, передусім, в економічну географію. У 1929 р. побачила світ його праця "Нариси з економічної географії України", яка була дозволена Державним Науково-Методологічним Комітетом Наркомосвіти УСРР до використання як посібник для вузів. Ф. Т. Матвієнко-Гарнага був одним з відомих українських економістів, особливо у сфері шляхів і засобів нагромадження капіталу та проблем формування державного бюджету. Відомо лише декілька статей вченого, присвячених актуальним проблемам економічного розвитку України. Наприклад, "Восстановление и воспроизводство основных капиталов госпромышлености Украины в связи с налогами и сборами в ней" (Хозяйство Украины, 1925, №5), "Бюджет і господарство України" (Земельник, 1925, №8-9).15 вересня 1937 року обвинувачений трійкою НКВС Харківської області як "учасник монархічної контрреволюційної організації". Розстріляний 19 вересня 1937 (реабілітований 5 лютого 1957).

Остапенко Сергій Степанович. Сергій Степанович Остапенко (1881 — 1937) — український економіст, економіко-географ, представник галузево-статистичного напряму в економічній географії України поч. ХХ століття, державний і політичний діяч. Виконував обов'язки Голови Ради Народних Міністрів УНР (від 13 лютого до 9 квітня 1919 року). Сергій Остапенко народився в листопаді 1881 року в містечку Троянів Житомирського повіту Волинської губернії (нині - село Житомирського району Житомирської області) в родині незаможного українського селянина.в журналі "Червоний шлях" (1924, № 1—2) було опубліковано працю Остапенка "Капіталізм на Україні«.Є версія, що 1931 року енкаведисти заарештували Остапенка, після чого він загинув у сталінських таборах. Сучасні дослідники вважають, що він загинув 1937 року. Серед його праць найвідомішими є такі: "М'ясний експорт" (1912), "Економія тваринництва і хлібне мито" (1914), "Економічна географія України" (Кам'янець-Подільський, 1919), "Курс статистики і демографії", (Кам'янець-Подільський, 1920), "Важливіші властивості українського народу в порівнянні з іншими народами" (Кам'янець-Подільський, 1920). Загалом наукова спадщина С. Остапенка досліджена недостатньо.

Ігнатенко Микола Григорович. Микола Григорович Ігнатенко - доктор географічних наук, професор. Народився 2.01.1928 року в смт Поспеліха Алтайського краю Російської Федерації. У 1956 році закінчив географічний факультет Чернівецького університету. На посаді асистента кафедри економічної географії цього ж навчального закладу в 1957 році розпочалась педагогічна діяльність М. Г. Ігнатенка. У 1970 р. Микола Григорович захистив докторську дисертацію на тему "Проблемы развития и размещения химической промышленности западных районов УССР". В 90-х роках ХХ ст. М. Г. Ігнатенко поглиблює предмет вивчення природно-ресурсного потенціалу території, наголошує на необхідності вивчення не тільки ПРП території, але й акваторії, певних компонентів. В публікаціях Миколи Григоровича яскраво проявляється турбота про рідну землю, коли йдеться про пріоритетну складову життєдіяльності – земельні ресурси. Він писав «…тільки суверенний людський суб’єкт може вбачати в землі суверенний природний об’єкт, а тому розповсюджувати на нього почуття любові, турботи та поваги» (2004). З болем він вказував "…на жаль, досить часто ми спостерігаємо на теренах України так звану "азіатську" форму капіталізації, що проявляється в дуже низькій заробітній платні та використанні застарілих технологій вирощування сільськогосподарських культур" (2002 р.). Микола Григорович завжди робив наголос на тому, що Україна і український етнос історично пов’язані з землею. Він наполягав, щоб в умовах земельної реформи, становлення ринкової економіки, пріоритетною рисою розвитку агровиробництва було цілеспрямоване формування якості життя людей в їх конкретних територіальних спільностях. Науково-педагогічна діяльність професора М. Г. Ігнатенка відзначена державним нагородами – медалями, грамотами, відзнаками "Відмінник народної освіти" (1972), "Ветеран праці" (1988), Грамотами Президії Верховної Ради УРСР та Української Академії Наук, йому присуджено премію Ради Міністрів України за кращу наукову роботу (1987). М. Г. Ігнатенко – Лауреат Президентської стипендії для видатних діячів науки і техніки України (2003).

Верна́дський Володи́мир Іва́нович (28 лютого [12 березня] 1863, Санкт-Петербург, Російська імперія — 6 січня 1945, Москва, Російська РФСР, СРСР) — філософ українського походження, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912 року), професор Московського університету. Один із засновників Української академії наук, дійсний член та її перший голова-президент (з 1918 року). Засновник Національної бібліотеки Української держави в Києві (нині — Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). З 1921 року знову працює у Москві. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Верна́дський Володи́мир Іва́нович Рід Вернадських має глибокі українські корені. Його предок , під час визвольної війни українського народу 1648—1654 років виступав на боці козаків, діти служили в козацтві старшинами. Дворянство вислужив дід Василь, який відтоді став писатися Вернадським.

ПОДОРОЖ ЄВРАЗІЄЮ ТРИВАЄ!