Всеукраїнська експедиція "Козацькому роду нема переводу"

Департамент освіти і науки

Дніпропетровської державної адміністрації

Відділ освіти васильківського районної адміністрації

Новогригорівський навчально-виховний комплекс

«Загальноосвітній заклад-дошкільний заклад»

 

 

 

 

Матеріали

Всеукраїнської експедиції

«Моя Батьківщина – Україна»

За напрямком
«Козацькому роду нема переводу»

 

 

 

с.Новогригорівка

2017

 

 

 

 

Учасники експедиції:

1. Лебеденко Даяна – учениця 8класу
2. Бобришева Евгенія – учениця 8 класу
3. Мусієнко Юлія – учениця 6 класу
4. Бунчук Альона – учениця 6 класу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Класний керівник:

Вчитель зарубіжної літератури

Калієнко Н.В

 

Всеукраїнська експедиція учнівського та студентської молоді «Моя Батьківщина – Україна» туристсько-краєзнавчего напрямку проводиться з метою вдосконалення патріотичного та громадянського виховання  підростаючого покоління на традиціях і звичаях народу України, формування гармонійно розвиненої особистості шляхами залучення молоді до активної етнографічними. Культурної спадщини, історії рідного краю, ознайомлення з географічними, етнографічними, культурними та історичними заповідниками, пам’ятками та об’єктами заповідного фонду.

Основними завданнями експедиції є:

• Виховання в учнівської молоді активної громадянської позиції
• Залучення молоді до активної діяльності з вивчення історичної рідного краю та довкілля, географічних, етнографічних, історичних об’єктів явищ соціального життя, а також до природоохоронної та дослідницької роботи
• Створення умов для оволодіння учнівської та студентською молоддю практичними навиками пошукової роботи, розширення напрямків краєзнавчих досліджень
• Задоволення потреб учнівської молоді у професійному самовизначенні відповідно до їх інтересів і здібностей
• Просвітницька діяльність

Учасники експедиції Новогригоріського НВК працюють за напрямком «Козацькому роду нема переводу»

Учні Новогригорівського НВК здійснили пішохідну екскурсію «Дорога на Січ», останньою зупинкою якої був історико-культурний комплекс «Запорозька Січ». Загальна територія комплексу 3,5 гектарів, розташовується на мальовничому північно-східному узбережжі Хортиці, з якого відкривається чудовий краєвид на Дніпрогес, скелі та острови, що нагадують колишні грізні Дніпрові пороги. В комплексі функціонують об’єкти експозиційного призначення, в яких планується відтворити інтер’єри козацьких жител (курінь та будинок кошового отамана), офіційні та освітні установи (військова канцелярія та січова школа). Центральний об’єкт – трибанна церква Покрови пресвятої Богородиці. Також добудовуються корчма та діючі кузня і гончарне виробництво. За зразки фортифікаційних споруд козацького часу правитимуть три вежі, рови та земляний вал з частоколом.

Кінний театр «Козацька залога». На території цього фольклорно-етнографічного комплексу розташовані постійно діючі експозиції, де представлені картини батальної тематики та українські народний костюми. Творчий колектив театру намагається максимально повно відтворити побут, військову та господарчу діяльність козацтва. У виставу Кінного театру входять елементи вольтижування, джигітування, робота гарапником, козацькі ігри, розваги, танці.

Човни доби козацтва, підняті археологами заповідника з дна Старого Дніпра у 1999 та 2004 роках, знаходяться у реставраційному павільйоні Національного заповідника «Хортиця», де триває процес їх реставрації та консервації.

На уроках історії, української та зарубіжної літератури учні вивчають історію українського козацтва в творах Р.М.Рільке , М.В. Гоголя , Т.Г. Шевченка.

Тарас Григорович Шевченко – найвидатніший митець українського поетичного слова. За своє життя він написав багато творів, кожен з яких є справжнім і неповторним витвором мистецтва. В усі періоди своєї творчості Т. Шевченко цікавився історією України і не оминав цієї теми у більшості своїх поезій. У поемах «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Холодний Яр», у поезії «До Основ’яненка» та багатьох інших творах Т. Шевченко теж торкається історичної теми і героями цих творів робить представників українського козацтва, зображуючи велич і красу козацької звитяги.

Т. Шевченко дуже пишався історичним минулим рідної країни і щиро вірив у те, що козацька

«слава не поляже,

не поляже,

а розкаже, що діялось на світі,

чия правда, чия кривда

і чиї ми діти».

А ось у поезії «До Основ’яненка» поет виражає велику тугу за козацькою вольницею – за вільним життям запорожців, за всім, що уособлює козацьку гідність та шляхетність. Адже козацтво, яке служило нездоланною перепоною на шляху ворогів зі сходу і з півдня, яке врятувало не тільки Україну, а й усю Європу, було знищене. Саме тому і сумує поет за козаками. Т. Шевченко вірить, що їх повернення можливе, але розуміє, що це повернення можливе лише у вигляді ідеї:

«Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну Червоні жупани!».

Ще один видатний літературний український митець, який багато своїх творів присвятив запорізьким козакам – П. Куліш. Найбільш відомим його твором є роман «Чорна рада» - перший в українській літературі історичний роман. В ньому йде мова про боротьбу за володіння гетьманською булавою після смерті Б. Хмельницького. Але письменника цікавить не стільки героїчна сторона тогочасних подій, скільки життя українського суспільства у ті смутні часи, а також суперечності між козацькими ватажками і простими козаками. Ці суперечності втілені у протистоянні двох героїв роману – Брюховецького та Якима Сомка.

З я кого б боку не розглядали Т. Шевченко і П. Куліш українське козацтво, їх твори свідчать, що саме у козаків треба вчитися людської гідності, громадської мужності і волелюбності. І в поемах Т. Шевченка, і в прозових творах П. Куліша зображується козацька звитяга, сміливість та відданість українському народові, яка повинна зберігатися у пам’яті сучасних українців та майбутніх поколінь нашого народу.

«Бо время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть».

І ці слова промовлені не звичайною людиною, а видатним українським митцем, який усе своє життя поклав боротьбі за свободу, незалежність, відродження національної свідомості і гідності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Запорозька Січ – козацька республіка

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях — "паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік — 1 січня і 1 жовтня — вона збиралася обов'язково. Існували також ради на рівні куренів, які звали "сходками", і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині. Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.

З формуванням козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося у відповідності з старовинними звичаями, "словесним правом і здоровим глуздом". Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, роботу судових органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким визнавалися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо. Як покарання практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, членоушкодження тощо. За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До кваліфікованої відносилося закопування живим у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа. Продовжувало діяти і канонічне право. Правовим збірником православних норм був грецький Номоканон, католицьких — Звід канонічного права 1532 року. В роки Визвольної війни на Запоріжжі і в Україні вдосконалюється вже існуюча правова система. Серед джерел права, які використовувалися, на першому місці було звичаєве козацьке право. Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них. З часом великої ваги набувають нові джерела права. Мова йде, перш за все, про гетьманські універсали. Це були розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов'язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки. Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманом, головним чином з сусідніми державами. В них стверджувався стан України як суб'єкта міжнародно-правових відносин. В угодах ми знаходимо норми цивільного та адміністративного права. Під злочином розумілося всяке порушення норм "давнього козацького права". В системі злочинів на першому місці стояли військові злочини (зрада, ненадання допомоги під час бою тощо). Особливо жорстоко карали зрадників — їх страчували. Серед видів покарання найбільш поширеними були смертна кара та штрафи.

На Запоріжжі формувалася і своєрідна судова система. Судові функції тут виконували усі представники козацької старшини. Кошовий отаман (гетьман) був найвищим судовим органом. В середині XVII ст. він перетворюється на вищу апеляційну інстанцію. Основні судові функції покладалися на військового суддю, який розглядав кримінальні й цивільні справи козаків. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману (гетьману) або Військовій раді. Військовий суддя відправляв правосуддя за звичаєвим правом, яке склалося на українських землях протягом останніх століть. Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значимими. Так, військовий осавул виконував функції слідчого та стежив за виконанням судових рішень. У межах своїх повноважень виконували судові функції курінні та паланкові отамани. Цікаво, що на Запоріжжі діяв принцип: "де три козаки — два третього судять".

Систему судових органів очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Гетьману подавали скарги на рішення всіх судів, перевірку яких він проводив вибірково, посилаючи представників старшини на місця для розгляду справ Процес мав позовний характер. Позивач самостійно збирав усі докази, пред'являв їх суду і підтримував звинувачення. справах їхня участь була обов'язковою. Доказами були: показання свідків, піймання на гарячому, присяга тощо. В окремих випадках для здобуття зізнання в здійсненні злочину застосовувалося катування. У другій пол. XVI ст. у кримінальних справах вводиться попереднє слідство, яке здійснювали старости, намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, проводили допит свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду.

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше — гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу — на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше — курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе "Військом Запорізьким". Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли. Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів — чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печать — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотному — білий хрест, оточений небесними світилами.

Починаючи з 1649 р.. Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декілька — в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. — в Переяславі. Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього. Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів. Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом. Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави. Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

 

 

 

Заняття козацтва

Сільське господарство було у Гетьманщині основною формою життєдіяльності населення, а торгівля та промисловість лишалися слабкорозвинутими навіть у порівнянні з російською Північчю. Маючи в надлишку дармову робочу силу, землевласники не відчували потреби у нововведеннях.

До того ж кріпацтво, особливо в його українських формах, стояло на перешкоді професійній різноманітності. У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками за прикордонні застави Канева та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони огороджували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Сільське господарство зовсім не мало такого характеру, що нині. Хліборобство стояло на другому ступені, бо зерно не вважалося за річ торговельну. Хліб сіяли для власної потреби.

. Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури, такі як кукурудза й картопля. Більше, ніж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов'язані з сільським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Особливого поширення набуло будівництво млинів. Землевласники використовували їх не тільки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. На 1782 р. лише на Лівобережжі налічувалося 3300 водяних млинів і близько 12 тис. вітряків. Проте найприбутковішим із побічних занять дворянських підприємців було виробництво пшеничної горілки, від продажу якої багато феодалів отримували до половини грошових прибутків. Не дивно, що в 1750 р. в кожному полку Гетьманщини було в середньому 50 ґуралень. Інші землевласники бралися за розведення уславлених українських волів, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розумовський мав табун із 5 тис. коней, із них 800 чистокровних. Зберігали свою популярність і такі традиційні промисли, як бджільництво,— деякі пасіки Правобережжя налічували аж по 15 тис. вуликів.

Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби    

В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Скотарство порівняно з ним приносило в5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів,вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630 —1642 pp., відзначав, що серед козаків "... взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші.

Побут козацтва

Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися. Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм “Отче наш” і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони починали готуватися до нового походу. За злочини покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: прив’язання до гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю. Особливо на січі цінилася освіта  Начальними предметами були грамота, молитви, закон Божий і письмо  Козаки поділялися на 3 роди військ: піхоту, кінноту і артилерію. Піхота виконувала три функції: частина складала гарнізон; частина займала пости; частина або вела війни в воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством в мирний час. Жоден кінний загін не виступав у похід без артилерії. В Січі було постійно 50 гармат. Однак головною рушійною силою січовиків було кінне військо. Кінь був необхідний для стрімкого походу і для блискавичної атаки на ворога. Кращих коней розводили у власних степах. Тільки верхи можна було наздогнати такого невловимого вершника, як татарин чи буджак. Ручною вогнестрільною зброєю були пищалі, рушниці, саблі, кремневі пістолети. Зброя була прикрашена золотом і сріблом. Для рукопашного бою також використовували списи. У боях і походах в руки січовиків потрапляло чимало зброї і краща частина бралася на озброєння. Козаки володіли своєю зброєю з неабияким мистецтвом. Отже, можна сказати, що більшість козаків була озброєна добре як і вогнестрільною, так і холодною зброєю. В цьому козаки не поступалися жодній армії світу

Наприкінці XVI століття господарство Запорожжя значно розширилося. Збільшилась кількість зимівників, а також рибних та інших промислів. Пожвавлення господарської діяльності призвело до посилення нерівності серед козаків. Заможні козаки, що міцно осіли в своїх зимівниках і на промислах, широко використовували працю втікачів, які шукали на Запорожжі порятунку.Про бідність запорозької голоти говорять також численні народні приказки і прислів’я, наприклад: «Козак — душа правдива — сорочки не має», «Сидить козак на стерні та й штани латає, стерня його в спину коле, а він штани лає», «Прокляту матір ма — ні сорочки, ні штанів — одна клята сірома» та інші. Але не треба думати, що сіромаха приречений був на таке жалюгідне існування. Під час успішного походу на його долю випадала різна здобич, та вона не довго затримувалась у його руках.  

Заможні козаки вбиралися в дорогі каптани або жупани з червоного і синього єдвабу чи сукна, що застібались до самого підборіддя, в сукняні кунтуші з відкритими рукавами, оздоблені золотим або срібним позументом і ґудзиками, в широкі шаровари червоного або синього кольору. Жупан підперізувався довгим шовковим паском, що кілька разів обмотувався навколо стану. На голові носили сукняну шапку з довгим звислим верхом із китицею на кінці, пообшивану дорогим хутром, або смушкову шапку, сукняний верх якої був прикрашений золотим або срібним позументом. Взувались заможні козаки в червоні сап’янці, часто підбиті срібними підковами. Запорозьким козаком вважався кожен, хто по прибутті до Січі вписувався у військовий список. Деякі історики зазначали, що стати козаком було нелегко.

До запорозького «товариства» найчастіше приймався кожен прибулий до Січі, якщо мав бажання стати козаком, за винятком, зрозуміло, тих, хто з якихось причин викликав підозру у січовиків. Що ж до приналежності до православ’я, то ця умова справді існувала. Відомо, що серед запорожців зустрічались також представники інших національностей. Польський посланець Пясочинський, наприклад, даючи пояснення в 1601 році турецькому урядові, говорив, що серед запорожців е «і поляки, і московитяни, і волохи, і турки, і татари, і євреї і взагалі люди всякої мови». Однак усі вони, крім, звичайно, православних (московитян і волохів), перебуваючи на Запорожжі, приймали православ’я.

Обряди

Обрядова система козаків була пов’язана насамперед з основним заняттям — військовою справою та воєнізованим побутом. Зокрема, характер воїнських ініціацій мали обряди прийому в запорожці. Перша фаза ініціації — ритуальне відокремлення від громади — починалася обрядовими проводами майбутнього запорожця "на той світ". На Січі новик проходив обряди прийому в "молодики", які включали урочисту присягу на вірність товариству і, ймовірно, прийняття православ’я, якщо молодий козак був іншої віри. Ставши "молодиком", ініціант витримував термін навчання військової справи і правил поведінки запорожця. В цей час у зовнішньому вигляді новачків, їхній поведінці всіляко підкреслювалися порубіжність, принижене становище, що характерно для другої (порубіжної) фази ініціації. "Молодики" виступали об’єктом ритуальних висміювань та принижень, змушені були виконувати роль служителів при старшині і старших козаках . Іспит на звання козака-запорожця міг включати споживання якоїсь бридкої їжі, ходіння по колоді над Дніпровою кручею (попередньо випивши горілки), подолання човном порогів на Дніпрі, скакання на необ’їждженому коні, випробування винахідливості й т. п. Коли ініціант з честю проходив через усі випробування, то допускався до участі у морському поході на турків. Завершувалася ініціація прийомом нового козака до одного з січових куренів і обрядом перейменування, який означав нове народження посвячуваного, вже як козака.

Обрядовими діями обставлялося проведення військових рад запорожців, а також курінних і паланкових сходок. Загальні ради відбувалися у запорожців звичайно в святкові дні — 1 січня кожного нового року, 1 жовтня в храмове свято Січі — Покрови, на другий-третій день Великодня. Крім того, збиралися ще термінові ради в разі якоїсь важливої справи. Починалася рада зазвичай боєм довбиша в литаври і виносом осавулом великого січового прапора (корогви) та виставленням його на площі біля церкви. Старшина, яка ставала в центрі, і козаки, розташовані колом, обмінювалися поклонами і привітаннями.

 

 

 

На виборній раді складання кошовим отаманом і старшиною повноважень супроводжувалося покладанням булави кошовим на шапку біля прапора, а також чорнильниці, печатки і палиці писарем, суддею та осавулом. Коли після обговорення визначали кандидата, кілька запорожців виводили його з куреня на площу, де вручали булаву, від якої обираний повинен був двічі відмовлятися. Довбиш "відбивав честь" новообраному. Під час виборів мали місце дії, які принижували претендента, що передбачалося й ритуалом ініціацій посадових осіб. Зокрема, виведення кандидата супроводжувалося ритуальною лайкою і погрозами, а самі вибори включали ритуал сипання на голову піску і вимащення голови землею. Так обирали суддю, писаря, осавула, курінних отаманів та інших старшин.

 

                      

 

 

Козаки, які жили по зимівниках і займалися сільським господарством, відправляли й традиційні аграрні обряди. Під час полювання та рибальства запорожці виконували пов’язані з цими заняттями обрядові дії, зокрема, умилостивлювали духів стихій, прив’язували мисливські й рибальські роботи до календарної обрядовості, творили різні магічні дії, спрямовані на забезпечення успіху в цих промислах. Відповідні обрядові чинності мали місце і під час війни. Вони зводилися до дій і замовлянь, що, як вважали козаки, берегли їх від куль і шабель ворогів та допомагали розгромити противника. 

 

 

 

 

 

Мистецтво козацтва

Велику популярність мав за тих часів світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії кінця XVII ст.

Надзвичайну популярність мали в Україні народні картини “Козак Мамай”. Протягом XVIII ст. зображення козака Мамая можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконцях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.

У постійній боротьбі з ворогами запорожці створили самобутнє військове мистецтво. Вони були витривалими піхотинцями, влучними стрільцями, моторними вершниками, вправними гармашами, сміливими мореплавцями. Запорожці, піхотинці переважно, відзначалися великою майстерністю при будівництві польових укріплень. Для цього вони, крім зброї, брали на війну, за словами Собеського, сокири, лопати, мотузки тощо. Звичайним укріпленням на війні були шанці з високими земляними валами. Коли умови не дозволяли копати шанців, козаки ставили табір з возів. У цьому разі вони перекидали догори вози, тісно їх зв’язували або сковували ланцюгами, повернувши голоблями в бік ворога «подібно до рогатин, — писав С. Окольський, — для того, щоб не пустити ворога до самих возів» 16. При тривалій облозі вози засипали землею. Засівши за «валом», козаки відбивались від ворога. Такий табір був для нападника страшним укріпленням.

Значний військовий досвід запорожців став для українців джерелом, з якого вони черпали високі зразки військової майстерності. Запорозькі козаки зробили цінний внесок не тільки у військову справу, а й в. інші сфери культури України. Ними створено видатні твори художнього слова, зокрема думи і пісні. Багато дум присвячено тяжкій долі невільників, що страждали на чужині. Ці твори виховували почуття ненависті до поневолювачів, зокрема до турецько-татарських завойовників, а також любов до батьківщини і народу.

Розділ V. Символіка козацтва

Завдяки перемогам Богдана Хмельницького постала козацька держава. Організація її мала військовий характер — за тими зразками, які дало Запорожжя. Цілу країну спочатку звали просто Запорозьким Військом. Але серед народу скоро прийнялася назва «Україна», яку здавна носила Південна Придніпрянщина як окраїнна земля на пограниччі з диким степом. Цю назву уживав деколи й козацький уряд, але не так консеквентно, щоб вона добула собі повне політичне громадянство Герб козацької держави був козак у кунтуші, підперезаний поясом, із шаблею при лівому боці, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рам’я, права спирається о бік. Цей герб знаходився також на козацьких корогвах і на печатях.

Найвищою законодавчою установою вважалася військова рада, яку звали також повною або генеральною. Але від часів Хмельницького рада втратила своє значення: найважливіші справи вирішував сам гетьман зі старшиною. Раду скликали тільки час від часу, в особливо важливі моменти, коли треба було всенародною постановою санкціонувати рішення старшини. Такий формальний характер мала також славна Переяславська рада 1654 р., на якій ухвалено союз із Московщиною: всі головні пункти склав заздалегідь гетьман зі старшиною, а зібрані на раді представники війська без дискусії прийняли їх до відома. Більший голос рада мала при виборі гетьмана, як це було на «чорній раді» під Ніжином 1663 р., де козацька чернь віддала гетьманську булаву своєму проводиреві Брюховецькому.

На раді проводив гетьман, а коли гетьмана не було, заступав його один із генеральних старшин, найчастіше обозний. Голові зборів допомагали генеральні осавули, що були немов посередниками між старшиною та радою. Вони обходили козацьке «коло», вияснювали справу й питалися, які погляди війська. Деколи старшина добирала собі визначніших козаків і з ними обговорювала спірні питання. Рада заявляла свою згоду криком, кидаючи шапки догори. Перемагала та сторона, що мала за собою безсумнівну більшість. Коли партії були рівні, то не раз доходило до гострої боротьби, навіть на шаблях.

Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст. соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами. На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки. У російській частині України соціальне напруження дещо пом'якшувалося завдяки відкриттю для колонізації неозорих родючих земель Причорномор'я, захоплених у запорожців і кримських татар.

До козацької символіки XVI-XVII століття належали клейноди й атрибути української державності: прапор, бунчук, булава, печатка, духові труби, мідні котли, гармати. Вони відображали військовий й адміністративний уклад козацтва. Козацькі символи, клейноди, стали визначним явищем в історії державності й культури українського народу за часів середньовіччя. Отже, на початок XVII століття існували три категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої і величезна кількість козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.