Всеукраїнський конкурс «Об’єднаймося ж , брати мої! » Номінація «Історія України і державотворення »

Міністерство освіти і науки України

( копія)Всеукраїнський конкурс «Об’єднаймося ж , брати мої! »

Номінація «Історія України і державотворення »

Тема: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути »

                                                                       Роботу виконала

                                                                   Молінська Ольга Вадимівна

                                                                       учениця 11 класу ЗОШ І-ІІІст.№4

                                                                       м. Переяслава – Хмельницького

                                                                       Київської області

                                                                       Вчитель історії

                                                                       Ронсевич Оксана Станіславівна,

                                                                       вчитель історії ЗОШ І-ІІІ ст.№4                                                                                                                  

                                                                       м. Переяслава – Хмельницького

м. Переяслав – Хмельницький

2017

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………..3

Розділ 1 . Формування й розвиток Давньоруської держави …………........7

Розділ 2. Галицько–Волинська держава як новий етап у процесі державотворення на українських землях…………………………………..10

Розділ 3. Створення Української національної держави Гетьманщини…11

Розділ 4. Відродження української національної державності

(1917 – 1921 рр.)…………………………………………………………….. 14

Розділ 5.Утворення незалежної Української держави ……………………19

Розділ 6. В.К.Липинський «Про розбудову Української держави »……  20

    Висновки ……………………………………………………………..….. 28

    Література………………………………………………………………….32

Вступ

   Складно, важко, але безупинно український народ йде шляхом розбудови своєї демократичної держави. В демократичному суспільстві влада все більше орієнтована на участь громадянина в політичному житті країни. Адже демократія - це влада народу, яка змінюється народом і діє в інтересах лише народу. Проте в Україні поки що не сформована сучасна нація, відсутня повноцінна політична еліта, яка спрямована взяти відповідальність за суверенізацію та самостійний сталий розвиток української держави.

   Україні потрібні сучасні свідомі громадяни, залучені до розвитку та відстоюванні інтересів своєї держави. Вони мають бути достатньо компетентні, щоб бути повновартими носіями і суб’єктами державно-владних відносин.

   Україна найбільша за територією країна Європи. За чисельністю населення вона наближається до Франції – однієї з найрозвиненіших країн світу. Проте політичні права українців як нації мінімальні, і не лише на європейській арені, але й у власній державі. Для порівняння - чимало малорозвинених країн Африки користуються повним суверенітетом вже досить давно – з середини XX ст., - Україна ж проголосила свою незалежність на початку 1990-х років. Ця кричуща несправедливість є загадкою історії, що спонукає пильніше розглянути минуле, яке так часто лишалося поза увагою і ще частіше піддавалося викривленню і просто не знаходило розуміння у сучасників.

   Вивчаючи історію України, можна побачити багато проблем розвитку українського суспільства. Одна з них - це відсутність в українців на протязі тривалого часу власної держави. Якщо заснування та зміцнення власної держави є переважною рисою історії більшості народів, то цього не можна сказати про українців. Їхні невдачі у спробах здобути самостійність показують ті недоліки українців, які існували та існують по теперішній час. Українське минуле – це, головним чином, історія народу, змушеного боротися за виживання і розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком сформованої держави. Відслідковуючи процес державотворення в Україні з давніх часів і до сьогодення, стає більш повною і зрозумілою складна і суперечлива картина минулого, яку можна відтворювати нескінченно…

      Державотворчій процес в сучасній Україні потрібно розглядати, опираючись на історичне минуле української нації. Перш за все – це територія, на якій формувалася українська нація. Це безумовний вплив природи краю на зародження і розвиток в ньому суспільного життя.

      Як показує історія - український народ є автохтоном на своїй землі. Предки українців оселились майже на тій самій території, на якій і сьогодні живуть їх нащадки. Український народ живе на території, яку здобув з початку свого розселення в східній Європі, дуже мало поступившись територією чужим народам. А ті нові території, що він здобував, були продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, з яких не було потреби когось усувати чи проганяти. Отже, український народ був не завойовник, а лише мирний колонізатор та освоювач нової землі.

   Протягом століть формувалась українська нація, долаючи перешкоди, труднощі, відвойовуючи свою територію від багаточисельних завойовників як зі Сходу, та і з Заходу. Були в історії України і чорні сторінки, пов’язані також і з діями самих українців, коли не було злагодженості, коли відбувалась боротьба за владу, за вплив, коли самі українські гетьмани роздирали Україну на шматки… Територія України постійно перебувала під впливом то однієї, то іншої держави, або навіть входила до складу різних держав

   У цьому контексті значної уваги заслуговують погляди В.К. Липинського. До його ідей про національну державу як сенс історичного розвитку зверталися Р. Залуцький, Б. Ганцаж,К. Галушко, О. Любовець,

Ф. Турченко, Ю. Тимошенко. Вони аналізують його державотворчі,

національні погляди, їхнє значення для сучасної України та можливість практичного застосування. Проте не можна вважати проблему вичерпною.

З огляду на це визначилась мета даного дослідження: розкрити сутність поглядів науковця над створенням української національної держави. Важливе значення при вивченні цього питання мають праці В.К.Липинського «Листи до братів – хліборобів» та «Релігія і церква в історії України». Вони присвячені вивченню національних,державних питань, визначенню ролі релігії у ставленні до держави, нації й суспільства.

     Особливу увагу В.К.Липинський звертав на тісний взаємозв’язок між нацією і державою та стверджував неможливість існування держави без нації й нації без держави. Тому необхідною умовою створення єдиної могутньої української держави, на його думку, була об’єднана нація. Під

нацією він розумів постійних мешканців української території. Причому цікавим є те, що дослідник не диференціював представників української нації за релігійним, етнічним або соціальним становищем. Єдиною головною умовою, яка єднала, було бажання працювати на користь обраної

нації. Процес об’єднання нації не може відбутися без введеного В.К. Липинським поняття  «територіального патріотизму», який передбачав сприяння розвитку власної території на основі солідарності всіх її мешканців. Умовою його реалізації є об'єднання етнічної території українських земель. «Метою нашою єсть об’єднання в українськім однім державнім організмі всіх тих земель

    На сучасному етапі розвитку історичної науки важливим є розгляд історичних особливостей формування і розвитку української державності, а саме головних періодів державотворчого процесу, який вплинув на подальше формування української держави.

1. Період давньоруської державності й права (VI - середина XIV ст.). Основний зміст цього періоду пов'язаний з формуванням, розвитком і занепадом Київської Русі. Продовженням давньоруських державно-правових традицій стало Галицьке-Волинське князівство.

2. Цей період започаткувала перемога українського народу в національно-визвольній війні 1648-1654 рр., в результаті якої виникла українська козацька держава - Гетьманщина та її право (середина XVII- друга половина XVIII ст.). Входження за березневою угодою 1654 р. до складу Росії прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії.

3. Період відродження української національної державності і права (1917-1920рр.). Воєнно-політична боротьба мала наслідком багатодержавність розвитку України. В цей період виникає національне українське законодавство.

Зазначені вище періоди дозволяють збагнути всі перипетії державотворчого процесу, який мав місце на теренах України.

Розділ 1

Формування й розвиток Давньоруської держави

Археологічні пам'ятки (черняхівська, зарубинецька, корчуватська  культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов'яни. Східні слов'яни упродовж І тисячоліття н. е. пройшли шлях від військово-демократичної організації племен до ранньофеодальної держави. На цьому шляху простежується принаймні чотири етапи.

Наприкінці старої ери завершується епоха первіснообщинного ладу у східних слов'ян. В історії їхнього розвитку настає етап розкладу родового ладу і зародження «військової демократії» (II ст. до н. е.- II ст. н. е.).

Наступний етап (ІІ-VІ ст.) характеризується як етап розквіту «військової демократії» - перехідної форми управління суспільством, що поєднувала елементи громадського самоврядування та публічної влади.

У письмових джерелах VII ст. уже не трапляється назва «анти», зате дедалі частіше - «слов'яни», «склавени», «скіїавіни». Починається наступний етап історії східних слов'ян — етап утворення ядра давньоруської державності - своєрідної федерації князівств під назвами «Русь, Руська земля» (кінець VІ-VІІІ ст.)

На рубежі VІІІ-ІХ ст. придніпровський союз союзів племен «Руська земля» об'єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а, за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км і сягав на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об'єднанні, згідно з літописом, династія Кия, представниками якої в IX ст. були Дір і Аскольд. Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об'єднання південного і північного ранньодержавних утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.

Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві - закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян.

У подальшій історії Київської Русі можна виділити три основних періоди. Період консолідації державності (кінець ІХ-Х ст.) пов'язується з князюванням Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги (945-964) та Святослава (964-972). У процесі завершення політичного об'єднання Русі відбувалось становлення феодального суспільного ладу, утворення апарату влади. За цей час було створено величезне господарське й політичне об'єднання.

Найбільший період розвитку держави (X – перша третина XII ст.) припадає на час правління Володимира Великого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1016, 1019-1054), а також Володимира II Мономаха (1113-1125) та Мстислава Великого (1125-1132). На противагу територіальному зростанню попереднього періоду в цей час переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Характерною рисою були швидкі темпи соціально-економічного розвитку. Русь досягла значних успіхів у розвитку господарства, міст, культури.

Наступний період розпаду та занепаду державності (друга третина XII ст. - перша половина XIII ст.) характеризується загостренням міжусобної боротьби, посиленням нападів кочовиків, економічним застоєм. Сильні доцентрові тенденції спостерігаються під час княжіння Ярополка Володимировича (1132-1139), Всеволода Ольговича (1139-1146), Ізяслава Мстиславича (1146-1154) та Ростислава Мстиславича (1158-1167), Занепад Києва почався з розгрому міста в Ї 169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240р. ознаменувало собою завершення київського періоду в історії України. Давньоруська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва.

Серед причин занепаду Київської Русі можна назвати такі: надто великі для середньовіччя розміри держави за відсутності захищених природних кордонів, надзвичайна родючість земель, що притягувала завойовників; розвиток вотчинного землеволодіння, княжі чвари та міжусобиці; слабкість державного устрою, невпорядкованість права успадкування великокнязівського престолу за наявності величезної кількості нащадків; перманентна зовнішня агресія кочових народів (із 1061 по 1210 половці вчинили 46 набігів на руські землі), татаро – монгольська навала; неспроможність замирення з Володимиро-Суздальським князівством, Польщею, Угорщиною, Литвою.

Розділ 2

   Галицько-Волинська держава як новий етап у процесі державотворення на українських землях

   Подальшому розвитку українського державотворення значною мірою сприяло створення на заході сучасної України могутнього державно-політичного центру - Галицько-волинського князівства. Воно виникло у 1199 р. завдяки об'єднанню князем Романом Мстиславовичем Володимира-Волинського та Галицького князівств, які наприкінці XI - на початку XII ст. відокремилися від Київської держави.

   Свого розквіту Галицьке-Волинське князівство досягло за князя Данила Галицького (1238-1264), коли воно охопило велику частину земель колишньої Київської держави, продовжило її державницькі й культурні традиції.

   Воєнні успіхи й піднесення Галицько-Волинського князівства не могли не викликати занепокоєння в Орді. Незабаром після перемоги під Ярославом Данило був викликаний до столиці орди Сараю, де, визнавши зверхність хана, отримав ярлик на князювання. Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів уберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Більш того, фактично він перебрав на себе ті виключні повноваження, що раніше належали київським князям.

   Через вторгнення у 1259 р. великого монголо-татарського війська у Галичину й Волинь Данило Галицький змушений був знову визнати зверхність монголо-татар і на їх вимогу зруйнувати власні оборонні укріплення та фортифікаційні споруди. У 1264 р. князь Данило Галицький помер. За наступників князя Данила внаслідок посилення феодальних міжусобиць і чвар (таку ж тенденцію спостерігали і під час розпаду Київської Русі) та спустошливих нападів монголо-татар починається занепад Галицько-Волинського князівства. Хоча на деякий час їм вдавалося зберігати державу й навіть розширювати території. Так, син Данила Лев приєднав до своїх володінь Люблінщину та частину Закарпаття, де проживало українське населення, В середині XIV ст., після смерті останнього галицько-волинського князя Болеслава Юрія II, який в 1340 р. був отруєний боярами, польські феодали захопили Галичину й частину Західної Волині. Основна частина Волині й Берестейська земля опинилися під владою Литовської держави.

 Розділ 3

   Створення Української національної держави Гетьманщини

    Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648-1654 рр.) завершилася створенням Української національної держави, яку прийнято ще називати Гетьманською державою.

   Уже перші перемоги козацько-селянського війська під Жовтими водами, Корсунем, Пилявцями у 1648 р. завдали нищівного удару політичному режиму Речі Посполитої на Україні. Намагання польського короля Яна Казимира приборкати козаків спричинили новий спалах бойових дій у 1649 р. Зрада кримськотатарського війська під Зборовом не дала Б. Хмельницькому розгромити шляхетську Польщу і визволити Україну з-під її влади.

   Однак у «Декларації його королівської милості Війську Запорозькому» від 8 серпня 1649 р., яка отримала назву Зборовського договору, було визнано українську державність в межах трьох воєводств Київського, Чернігівського та Брацлавського. На даній території, площа якої налічувала близько 200 тис. кв. км і на якій проживало населення до 1 млн. чоловік, встановлювалась козацька адміністрація. В тогочасних документах її називають Військо Запорозьке, Русь, Руська земля, Стара Русь.

   В адміністративному відношенні вся ця територія поділялась на полки й сотні. Функції органів публічної влади покладались на генеральний, полковий і сотенний уряди. Сюди не мали права з'являтись коронні війська. Реєстр козацького війська складав 40 тис. В 1649 р. було розпочато створення власних фінансової, податкової, судової систем.       Ограни державної влади взяли на себе функції підтримання громадського порядку, охорони торгівлі.

   Але продовження воєнних дій і поразка повстанців під Берестечком загальмували процес розбудови власної держави. За Білоцерківським договором, який було підписано 18 вересня 1651р. унаслідок поразки, козацька територія обмежувалась Київським воєводством, а військо — 20 тис. чоловік. На Чернігівщині і Брацлавщині, які окупували польські війська, поновлювалась польська влада й дія адміністрації Речі Посполитої. Умови Зборівського договору було відновлено після перемог козацького війська над поляками під Жванцями (І563 р.)та Батогом(1652 р.).

   Однак політичне та економічне становище на визволених землях було важким. Негативно відбивалися на господарстві держави продовження воєнних дій, загальна мобілізація, неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків, татарські навали, з їх трагічними наслідками. Загроза відновлення польсько-шляхетського панування на українських землях залишалась. За таких умов Б. Хмельницький, не раз обдурений і зраджений союзниками, з якими Україна вступала в союзи під час війни з Польщею (Туреччина, кримський хан, Молдавія), домагається рішення Земського собору Московської держави І жовтня 1653 р, про взяття Війська Запорозького «з городами их й землями... под государеву високую руку».

   8 січня 1654 р. в м. Переяславі на загальновійськовій Генеральній раді було ухвалено рішення про перехід України під зверхність царя. У своєму виступі Б. Хмельницький, наголосивши на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя. Учасники Переяславської ради висловились: «Волим під московського царя православного». Це рішення було скріплено спільною присягою. Незабаром після того тисячі людей у 117 містах України також склали присягу на вірність цареві. Проте далеко не всі і не повсюдно підтримали рішення Переяславської ради. Відмовились складати присягу полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський. Попри всі ці розбіжності, якихось значних виступів проти прийняття присяги не було.       На думку деяких дослідників, присяга українського населення мала місце ще й тому, що Москва вважала Україну за державний організм із значною долею прямого народовладдя. За таких умов вона мусила вважати недостаньою присягу самого гетьмана і наполягати на присяганні широкої людності як суб'єкта вирішення найважливіших справ.   Після Переяславської ради гетьманом Б. Хмельницьким від імені Війська Запорозького був укладений договір з царем Олексієм Михайловичем

   Враховуючи різні погляди вчених, не можна не зважати на те, що як Україна, так і Росія вкладали в цю угоду різний зміст. Україна увійшла в підданство під протекцію внаслідок воєнно-політичної ситуації, що склалася. Вона зберігала власні органи державного управління та збройні сили на чолі з виборним гетьманом. Росія ж з перших днів намагалася перетворити протекторат на інкорпорацію (включення до складу). Переяславський договір 1654р. вважався за основний договір з Москвою. Царський уряд поновлював його з новообраними гетьманами і вносив до нього суттєві зміни, які все більше обмежували українську державність. Так чи інакше. Переяславська угода стала поворотним пунктом в історії України, подальша доля якої була пов'язана з долею Росії.

Розділ 4

Відродження української національної державності (1917 – 1921 рр.)

   Перемога Лютневої 1917 р. буржуазно-демократичної революції й повалення самодержавства в Росії привели до кардинальних змін у суспільно-політичному устрої. Найвищим органом влади до скликання Установчих зборів став Тимчасовий уряд у Петрограді, який проголосив демократичні свободи і розпочав реорганізацію органів управління.

   На хвилі народного піднесення і згуртування національних сил у Києві 31 березня 1917р. було створено Центральну Раду. До неї увійшли українські соціалісти, представники робітничих, солдатських, студентських організацій, профспілок, кооперативів, духовенства та ін. Головою Ради 7 березня було обрано видатного історика і громадського діяча М. Грушевського

   Таким чином, Центральна Рада, що оформилась шляхом делегування, а не загальних демократичних виборів, за своїм представницьким складом, функціями, значенням і формами діяльності є прообразом парламенту України. Згідно із проголошеною Першим Універсалом (10 червня 1917р.) стратегічною лінією - «однині самі будемо творити наше життя» 15 червня 1917 р. був створений перший український уряд Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком. Він складався з генеральних секретарств, кількість яких у різні періоди коливалась від 8 до 14. Тим самим розпочався процес розмежування законодавчої й виконавчої влади. В організації місцевої влади і місцевого самоврядування Центральна Рада виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва.

   Непослідовність дій Центральної Ради проявилася в тому, що в Четвертому Універсалі вона вдалася до визнання Рад робітничо-селянських І солдатських депутатів як органів місцевого самоуправління, не визначивши їхнє місце в структурі місцевих органів. Невдалими виявилися спроби врегулювати відносини між цими численними органами в Земельному законі від 18 січня 1918р., а також запровадивши законом від 6 березня 1918 р. новий адміністративно-територіальний поділ України на 30 земель. Структурна невизначеність системи самоврядування, відсутність належної правової бази та державного фінансування не дозволили Центральній Раді організувати діяльність органів влади й управління на місцях.

   Важливим напрямом законодавчої діяльності Центральної Ради була робота над проектом Української Конституції, яка розпочалася після прийняття Першого Універсалу. Конституція УНР була ухвалена Малою Радою в останній день існування УНР, 29 квітня 1918р. Конкретно-історичні обставини зумовили її спрямованість як документа перехідного періоду, але, безперечно, це була демократична за своїм змістом конституція.

   Тимчасовий робітничо-селянський уряд, бажаючи розповсюдити радянську владу на всю територію України, декретом від 6 січня 1919 р. скасував встановлену Центральною Радою назву держави «Українська Народна Республіка» (УНР) і затвердив іншу, на зразок РСФРР, офіційну назву Українська соціалістична радянська республіка» (УСРР). Відповідно до декрету від 29 січня 1919 р. уряд почав іменуватися на зразок російського — «Рада Народних Комісарів УСРР». Остаточно УСРР - як радянська форма державності,— оформилась з прийняттям на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад (6-10 березня 1919 р.) першої Конституції УСРР.

   У Києві 29 квітня 1918 р. на скликаному за ініціативою «Союзу земельних власників» з'їзді українських хліборобів проголосили Гетьманом України П. Скоропадського. Центральна Рада була розігнана окупаційними військами. Але не слід вважати організаторами її повалення німців чи австрійців. Це сталося як закономірний результат невдоволення заможніших верств населення, які вимагали відновити приватну власність й покласти край революційному хаосові.

   Для періоду гетьманства характерним є розвиток інституту державної служби. В основу вимог до держслужбовців були покладені не їхні політичні уподобання, а професійні ознаки.

До здобутків Української держави слід віднести й успіхи у зовнішньополітичній сфері (Гетьманат обмінявся посольствами з 12 державами). Під тиском німців навіть Радянська Росія визнала Українську державу. За короткий термін була створена власна дипломатична служба.

   Гетьманські установи та органи зазнавали постійного втручання окупаційної влади, що проводила грабіжницьку політику в Україні. До Німеччини ешелонами вивозилось продовольство й промислове устаткування. Розпочалося масове повернення в Україну поміщиків і капіталістів, яким поверталися заводи, фабрики, землі, маєтки, виплачувалася компенсація за збитки. Все це спричинило надзвичайне загострення соціально-політичної ситуації у країні. Ситуацію в Українській державі ускладнювало також протистояння місцевої адміністрації й органів місцевого самоврядування, що перебували під впливом опозиційних до Гетьмана українських політичних партій.

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні представників українських партій та інших організацій, об'єднаних в Український національний союз, було ухвалено план повстання і утворено керівний орган -Директорію.

   Директорія не мала єдності щодо перспектив державного будівництва. Її голова В. Винниченко наполягав на розбудові держави за радянським зразком і союзі з більшовицькою Росією проти Антанти. Головний отаман війська С. Петлюра, навпаки, виступав за «європейську модель», і спільну з Антантою боротьбу проти радянської росії. В такій ситуації визначився третій, компромісний шлях.В основу розбудови держави Директорією було покладено так званий трудовий принцип (що спричинило звинувачення Директорії у «більшовизмі»). В «Декларації» зазначалося, що «Директорія є тимчасова верховна влада революційного часу», яка «... передає свої повноваження лиш трудовому народові самостійної Української Народної Республіки». Тобто, за цим принципом експлуататорські класи позбавлялися виборчих прав.

В умовах кровопролитної громадянської війни Директорія й урядові установи змушені були неодноразово змінювати місце перебування (Вінниця, Проскурів, Рівне, Кам'янець-Подільський).

   Революція в Росії, загострення соціально-економічних і національних суперечностей викликали хвилю революційного піднесення і в Австро-Угорській Імперії. Намагаючись врятувати монархію, імператор Карл видав 16 жовтня 1918 р. маніфест, за яким Австро-Угорщина перетворювалася на багатонаціональну федеративну державу. «Коронним землям» надавалося право створити власні представницькі органи - Національні ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників від основних політичних партій, а також від духовенства і студентства. Збори зі свого складу заснували Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з Є. Петрушевичем.

   УНРада у Маніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття «одноцільною українською національною територією», що уконституйовується як Українська держава, щоправда у складі Австро-Угорщини.

9 листопада УНРада визначила назву української держави - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). З перших днів існування ЗУНР робилися спроби возз'єднання із Східною Україною. 14 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією передвступний договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січня 1919р. на Софіївському майдані у Києві.

   Невдовзі ЗУНР зазнала прямого нападу з боку Польщі, Румунії і Чехословаччини. З згоди і санкції Антанти Північну Буковину захопила Румунія, Закарпаття спочатку відійшло до Угорщини, а через декілька місяців — до Чехословаччини. Отже, територію ЗУНР фактично складала лише Східна Галичина з 4-мільйонним населенням. Є. Петрушевич з оточенням у листопаді 1919р. змушений був покинути українські землі і виїхати до Відня. В еміграції, з огляду на тісні контакти керівництва УНР і Польщі та неспроможність УНР захистити західних українців від Польщі, він оголосив про припинення чинності закону щодо об'єднання ЗУНР і УНР 25 липня 1920р. було утворено закордонний галицький уряд (уряд диктатора ЗУНР). Цей уряд і урядові установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР проіснували до травня 1923 р. Вони були розпущені Є. Петрушевичем після того, як Антанта 14 березня 1923 р. визнала Східну Галичину як таку, що належала без жодних застережень Польщі.

Розділ 5

Але все ж таки українська держава відбулась, коли в 1991 році була проголошена незалежність України. До цього на протязі десятиріч територія України входила до Радянського Союзу як одна з п’ятнадцяти республік. Формально це була республіка з вищими законодавчими та розпорядними органами влади. В той час не було своєї економічної системи, грошової одиниці, політична структура була підпорядкована центру – тобто Москві.

   Новий етап творення державності України розпочався саме з проголошення Акту Незалежності 24 серпня, та підкріплення її на всенародному референдумі в грудні 1991 року, коли також було обрано і першого Президента в історії сучасної України, яким став Л.Кравчук.

   Утворення незалежної української держави почалось в дуже складних умовах – перш за все – економічних, коли з полиць магазинів зник товар, продукти, почався тотальний дефіцит. Але вже тоді стало зрозуміло, що Радянський Союз не може надалі існувати і край необхідно було здійснити перехід від статусу Союзної Республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна вибрала мирний еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади і утворення нових, які відповідали б потребам незалежної держави.

   За короткий період існування незалежної України було прийнято значну кількість найважливіших законодавчих актів. І найважливішим підсумком законодавчої діяльності стало прийняття 28 червня 1996 року Основного Закону Української держави – Конституції.

   Прийняття Конституції завершило стадію невизначеності в побудові нашої держави, а також заклало основи для її становлення як демократичної, соціальної, правової держави.

Розділ 6

   Важливе значення при вивченні питання  державотворення в Україні мають праці В.К.Липинського «Листи до братів – хліборобів» та «Релігія і церква в історії України». Вони присвячені вивченню національних,

державних питань, визначенню ролі релігії у ставленні до держави, нації й суспільства.Особливу увагу В.К.Липинський звертав на тісний взаємозв’язок між нацією і державою та стверджував неможливість існування держави без нації й нації без держави. Тому необхідною

умовою створення єдиної могутньої української держави, на його думку, була об’єднана нація. Під нацією він розумів постійних мешканців української території. Причому цікавим є те, що дослідник

не диференціював представників української нації за релігійним, етнічним або соціальним становищем. Єдиною головною умовою, яка єднала, було бажання працювати на користь обраної нації. Процес об’єднання нації не може відбутися без введеного В.К. Липинським поняття «територіального патріотизму», який передбачав сприяння розвитку власної території на основі солідарності всіх її мешканців. Умовою його реалізації є об'єднання етнічної території українських земель. «Метою нашою єсть об’єднання в українськім однім державнім організмі всіх тих земель

    Не менш важливу роль в національному об’єднанні, на думку В.К. Липинського, відіграє релігія, яка є невід’ємною частиною історії українського народу. У цьому питанні В.К. Липинський

не намагався підмінити ідеологію релігією. Він навпаки застерігав проти релігії, пристосованої до політичної кон'юнктури. В.К. Липинський пропонував справжню віру, що пронизує найвищі вартості

й цілковито визначає їх духовний пріоритет. Окрім цього, дослідник вважав, що релігія може  об’єднати різні політичні сили в одну, яку треба буде спрямувати на боротьбу за об’єднання нації.

В.К.Липинський визнавав право кожної нації на самовизначення. Український народ повинен користуватися на своїй землі всією повнотою суверенних прав. Ідея суверенітету має велике значення

у поглядах В'ячеслава Липинського. «Історія наша учить нас, – зазначає автор, – що повним національним життям жив наш народ тільки тоді, коли він користувався на своїй землі повнотою своїх суверенних прав (Держава Київська), або ж після втрати своєї державності, тоді, коли в ньому зі

стихійною силою прокидались змагання до повернення цих утрачених прав (Козаччина)» .У своїх роздумах В.К. Липинський доходить висновку, що також об'єднанню української нації буде сприяти вироблення такої національної ідеї, яка пропагувала національний суверенітет

держави. «Українська національна ідея тільки тоді в силі оживити собою українську етнографічну масу, – підкреслює науковець, – коли вона йде поруч з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кличе до повного національного визволення і на місце рабської служби чужим державним організаціям ставить змагання до створення власної держави»

У процесі національної консолідації значну роль відіграє визначення провідної верстви, яку В.К. Липинський бачив у хліборобському класі. Під поняттям хліборобського класу він розумів групу родин, що мають власну землю й самі її обробляють. Класова свідомість визначається тут «способом хліборобської продукції», основною ознакою якої є індивідуальна здатність хлібороба отримувати якнайбільше хліба з власної ділянки. Кількість землі та форма праці в класовій свідомості хлібороба

не мають вирішального значення. Наявність матеріального розшарування – це внутрішня справа класу. Усунення цього розшарування є завданням майбутньої аграрної реформи й аграрного законодавства хліборобської держави. Аграрною реформою передбачалось створення національного

земельного фонду, що формувався шляхом конфіскації «казенних» земель, земель урядовців,монастирських наділів та викупу державою приватних земель. Створений у такий спосіб земельний фонд повинен був ділитись на хутори, мала враховуватися якість землі та спеціалізація району. Ці

хутори передавались у спадкову (без права розподілу) оренду селянам, які її оброблятимуть. На розвиток господарства держава гарантувала селянам довгострокові позики, поручительство за які покладалось на сільськогосподарські чи кооперативні товариства, до яких вони належали. Орендна плата формувалась з урахуванням якості землі та її рентабельності. Мета реформи – забезпечити підтримку провідної верстви, яка мала поєднати в собі молоду енергію українського селянства з державницькою мудрістю нащадків гетьманських і старшинських родів.

Крім хліборобського класу, велике значення у державотворчих та національних процесах має національна аристократія, склад якої не обмежується тільки старою родовою аристократією у звичайному значенні цього слова. Під цим терміном В.К. Липинський розуміє «найкращих в даний історичний момент серед нації людей, що є організаторами, правителями та керманичами нації» . Національна аристократія, за В.К. Липинським, не є соціально замкненою й поповнюється кращими представниками з усіх класів. Головним її завданням є створення

національної держави. Розмірковуючи над формою державного устрою, В.К. Липинський доходить висновку, що найбільш притаманною для України є «дідична», тобто спадкова монархія . На доказ цього

він наводить такі аргументи: серед українського народу були сильні козацькі традиції, в тому числі й гетьманські; тільки гетьман, стоячи над суспільними верствами, міг би об'єднати заради української національної ідеї; тільки гетьманська традиція могла легітимізувати нову владу.

   Обґрунтовуючи національно-державні традиції інституту гетьманства, він доходить висновку,що виборність і залежність від інших держав є небезпечною для розвитку нації. Для того, щоб уникнути внутрішньої боротьби серед українських монархістів, В.К. Липинський вважав необхідним персоніфікувати монархічну особу. В умовах розгортання революційних подій, сучасником яких він був, такою особою постав Павло Скоропадський як представник давнього гетьманського роду.

   Отже, за В.К.Липинським, розбудова України не могла відбутися без об'єднання нації, виділення національної аристократії та введення конституційної монархії у вигляді спадкового гетьманату як форми правління.

   Вивчаючи державотворчі процеси в історії українського народу, розмірковуючи над причинами тривалої відсутності держави, В.К. Липинський дійшов висновку про дію «статичних» і «динамічних» причин.

   «Статичні», тобто незмінні причини, на думку науковця, залежать від місця розташування території української держави та її національних особливостей. Це геополітичне положення України,природні умови, відсутність національної єдності, національний менталітет. Геополітичне положення України, на погляд дослідника, є «найгіршим у Європі». Оскільки держава знаходиться між «Азією і Європою», тобто просторі між «візантійською та римською культурами». Таке розташування зумовило двоїстий образ України: її політичні та культурні коливання між Сходом та Заходом. Наслідком таких різноспрямованих тяжінь стала помітна різниця

між окремими регіонами держави.

   Однак В.К. Липинський розумів, що Україна поєднує в собі риси Сходу і Заходу зовсім не в тривіальному «євразійському» сенсі. Релігійними війнами ХVІІ – ХVІІІ століть Захід розпочав грандіозний шлях до розподілу властей і інституцій; спочатку – відділення релігійних, тобто

ідеологічних і церковних проблем від державних, потім відділення держави від «громадянського суспільства». Схід же намагався утримати суспільне життя під опікою держави. Практична формула  російського царизму «самодержав'я, православ’я, народність» є втіленням цієї ідеї .

Як прибічник європейського розвитку держави, В.К.Липинський вважав доцільним використати історичний державотворчий досвід поляків, які уособлювали Захід. Така орієнтація повинна була сприяти залученню України до європейських процесів, що вивело б державу на новий,

більш якісний політичний, економічний і соціальний рівень розвитку. Однак це не означало розриву cтосунків зі східними державами: «ми мусимо брати цивілізацію не тільки з Заходу, але політично оглядатися на Схід», – наголошував В.К. Липинський. Геополітичне розташування істотно впливає на державні, національні та культурні процесикраїни. Вирішення геополітичної проблеми полягає у гармонійному поєднанні західних і східних традицій, для створення української могутньої держави.

З одного боку, сприятливі природні умови, позитивно впливаючи на розвиток господарства, призводили до зниження політичної, національної та громадської активності. З іншого боку, вони приваблювали на українську територію нових завойовників, яким «хлібороби» були не в змозі протистояти, а тому змушені були підкоритись. А відтак позбавлялись власної національної держави.

   Етнічна неоднорідність притаманна Україні здавна. Це наслідок постійних кочових хвиль,перебування під владами Польщі та Росії, що зумовило відсутність національної єдності.Специфіка національного менталітету теж є результатом міграції та асиміляції різних етнічних меншин. Характеру українців притаманна «надмірна емоційність». В.К. Липинський підкреслює схильність українців до романтизму. Романтичні настрої призводять до відсутності чітко визначених ідей та спонтанних, несформованих дій. Тоді, коли держава, на думку В.К.Липинського,

може бути створена тільки ідеалістичними (від «ідеї»), переконаннями, бо саме ідеалістичним поглядам притаманна виважена сформованість ідеї, на здійснення якої спрямовані всі сили.Означені «статичні» причини відсутності державності в Україні виявляються в напрямі з північного заходу на південний схід. Це пояснюється тим, що саме на північному заході виникли й розвивались Галицько-Волинське Князівство, Литовсько-Руське Князівство, а на Лівобережжі,Чернігівщині і північній Полтавщині – Гетьманщина. Найбільш "відсталими" в цьому питанні виявились степові чорноземні території.

   «Динамічну» причину В.К. Липинський сформував як «неспроможність здобути та удержати на своїй землі свою власну владу і цю владу власними силами удержати». Найбільш повно вона виявилась у непропорційному розподілі економічних і політичних сил, відсутності компромісу між старою і новою елітою, великій кількості пасивних мас та відсутності економічної й ідеологічної підтримки політиків. Дію «динамічної» причини В.К. Липинський пояснює через поняття «войовників –

продуцентів» (селяни, робітники) і «войовників – непродуцентів» (політики). Непропорційний  розподіл цих двох основних соціальних типів: «на зразок войовника – продуцента» і «на зразок

войовника – непродуцента», тобто економічних і політичних сил проявився у організації влади.Організувати владу на даній території може тільки «войовник – продуцент, войовник – осілий».

Однак це відбудеться, якщо йому буде допомагати «войовник – непродуцент, неосілий». Оскільки останній нічого не виробляє, то він може цілком займатися політичними справами. Отже, створення держави на окремій території може відбутися при умові наявності типу «войовника – продуцента» сильнішого від «войовника – непродуцента». При чому «войовник – продуцент» повинен заохотити «войовника – непродуцента» до допомоги йому у здійсненні його «власно-державницьких хотінь». В

історії української держави частіше було навпаки, коли тип кочового «войовника – непродуцента»(татари, козацька чернь) бував сильніше від «осілого войовника – продуцента». Це призводило до того, що в боротьбі за владу «кочовий войовник – непродуцент винищував осілого войовника –

продуцента», що призводило до послаблення або зникнення державних процесів. Відсутність держави була наслідком політичних непорозумінь між елітою попереднього режиму (консерватори) та представниками нової еліти (революціонери). Консерватори завжди не мали достатньо підтримки, щоб передати свої знання та досвід революціонерам. А революціонерам  бракувало «політичної культури», щоб перейняти досвід консерваторів і разом збудувати державу.

   Подібні ситуації в Україні, з урахуванням романтичних настроїв, завжди призводили до революцій, які були спрямовані проти консерваторів на встановлення непритаманної українському народу форми  правління. Яскравим прикладом цього є невизнання революційними отаманами й

інтелігенцією консервативної влади Гетьманату Павла Скоропадського. Внутрішня боротьба за владу між ними призвела спочатку до посилення впливу більшовиків, а потім – до знищення української державності.

Активна національна меншість неспроможна була подолати політичну й національну пасивність великої кількості українського населення.

Липинський вважав, що політичні діячі, які борються за владу, повинні мати «матеріальну» та «моральну» підтримку, що виявляється в економічній та ідеологічній складовій. Але, як зазначав В.К.Липинський, в історії України цього ні разу не було. На доказ свого такого твердження віннаводив приклад руїни козацької держави у ХVІІ столітті та падіння Гетьманату у 1918 році .Подолання «динамічної» причини, на думку В.К. Липинського, може відбутися шляхом об'єднання українського народу навколо національної ідеї та вироблення відповідної системи національного виховання.

   З огляду на аналіз поглядів В.К.Липинського, можна зробити висновок, про те що «статичні» причини є результатом впливу зовнішніх факторів, а "динамічні" – це наслідок відсутності єдності українського громадянства. Щільно пов’язані між собою, вони складають єдиний комплекс, що

визначив розвиток державності в Україні.

Погляди В.К. Липинського на створення та розвиток української держави не втратили своєї актуальності й у наш час. Його ідеї «територіального патріотизму», потужного середнього класу та розуміння національної аристократії мають велике значення і для сучасної України.

Висновки

Однак процеси державного будівництва в Україні ще продовжуються, бо, як показує історичний досвід, у всіх без винятку країнах вони займали досить тривалий відрізок часу. Залишається невирішеним цілий ряд економічно-політичних і соціальних проблем, які поки що не мають свого практичного і законодавчого вирішення.

Україна, здобувши незалежність, отримала історичний шанс – побудувати свою новітню, сучасну державу та інтеґруватися до постіндустріальної цивілізації, що наразі починає формуватися у провідних країнах світу. На жаль, доводиться констатувати, що Україна, успадкувавши від минулого комуністичного режиму архаїчно-індустріальну суспільну свідомість, неефективну ресурсомістку, енергоємку економіку та вкрай занедбане довкілля, за роки незалежності не змогла подолати негативні тенденції свого попереднього розвитку. Навпаки, посилюється невідповідність між інтересами країни та її економікою, яка дедалі менше працює на суспільство, орієнтуючись переважно на виробництво сировинних продуктів, а її ресурсоємність, затратність і екологічна шкідливість навіть зростають. Водночас, країна скотилася в глибоку й затяжну економічну кризу, що супроводжується виникненням нових небезпечних соціальних проблем, таких як величезне соціальне розшарування суспільства та масова бідність населення.

   Відповідно, перехід України до сталого розвитку має одночасно забезпечити економічне процвітання, екологічний баланс та соціальну справедливість. Досягнення цієї мети вимагає провідної ролі в цьому процесі суспільно відповідального та сучасно мислячого національного бізнесу, а важливою складовою цього переходу має стати агальнодержавна бізнес- стратегія.

   Крім того, проведення ефективної державної політики в сфері оподаткування, ціноутворення, субсидій і стандартів, гармонійно поєднувала б економічні, ресурсні та екологічні аспекти виробництва, що буде можливим лише в разі активної участи національного бізнесу в процесі вироблення збалансованої політики та прийняття відповідних державних рішень в Україні.

   Сучасне державне будівництво не можливе без усвідомлення того, що відбувається в світі, без розуміння всіх тенденцій світового розвитку, без зрушення в світоглядних та ціннісних орієнтирах. А недостатній рівень поінформованости всіх верств населення про характер існуючих проблем та архаїчно-індустріальна суспільна свідомість не сприяє формуванню соціального замовлення на якісно нову стратегію розвитку, спрямовану в майбутнє.

   В решті решт, має бути визначена національна стратегія розвитку суспільства, що базується на збалансованості економічних, соціальних та екологічних чинників. Також потрібно широке залучення громадськости та бізнесу до процесу прийняття рішень і практичної діяльности у цій сфері, бо активна участь у цій справі на паритетних засадах усіх секторів суспільства є одним із вирішальних чинників сталого розвитку країни.

   Без досягнення загальнонаціонального консенсусу та негайного прийняття відповідних державних рішень Україна вже в близькій перспективі може зіткнутися з важко вирішуваними проблемами, які можуть поставити під загрозу її існування як незалежної держави.

   Державотворчі процеси, що відбуваються в Україні сьогодні, зокрема події осені 2004 року, коли відбулась так звана «помаранчева революція», і подальше розмежування суспільства, неможливість, або скоріше небажання представників деяких політичних сил сконсолідувати країну, а іноді спеціально спрямоване розшатування суспільства, нав’язування неприйнятної ідеології, спроби змінити історичне минуле, підміна понять та принципів, штучне роздмухування мовної проблеми – все це лише гальмує і уповільнює і без того досить примарний розвиток України, додає ще більше соціально-економічних проблем, дестабілізує ситуацію в державі, ділить суспільство за географічно-політичною ознакою.

Проблема національного виживання з урахуванням сучасних світових тенденцій, і в першу чергу ґлобальної тенденції до переходу на засади сталого розвитку, має стати домінуючою в державній політиці на найближчу та довгострокову перспективи.

Водночас, адаптація до української специфіки, запровадження новітніх наукомістських технологій в виробництві, державне управління на демократичних засадах, вироблення адекватної стратегії розвитку країни в ХХІ столітті дасть надійні дороговкази в майбутнє. Практичне ж впровадження цієї стратегії дозволить не лише об’єднати наявні в суспільстві та державі ресурси для подолання існуючої економічної та політичної кризи, а й надасть процесу реформ в Україні та модернізації її економіки осмисленого і перспективного характеру.

Зрештою, саме перехід до стратегії сталого розвитку дозволив би Україні вписатися в сучасний світовий і цивілізаційний процес та визначив би її місце в майбутньому світі в когорті його провідних націй.

Список використаної літератури

1. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ: Нарис політичної історії. – К., 1993
2. В'ячеслав Липинський : історико – політологічна спадщина і сучасна Україна: Матеріали міжнародної наукової конференції 2 – 6 червня 1992 р. у Києві, Луцьку, Кременці / За ред. Я. Пеленського. – 1994. – С. 253 – 266;
3. Жулинський М. Силою, волею, словом народу // Голос України. – 1993. – 28 січня
4. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму / За ред.Пеленського Я. – К.: Ін-т східноєвропейських досліджень НАН, 1995. – 470 с.;
5.  Липинський В. Матеріали до програми (Української демократичної хліборобської партії). Передмова. Нарис до програми української демократичної хліборобської партії
6. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVII ст. – К., 2002. – 415 с.
7. Іванов В. Історія держави і права України. – К., 2003
8. Липинський В. Релігія і церква в історії України. – Нью – Йорк, 1956.
9. Турченко Ф., Заліська Н. В'ячеслав Липинський – ідеолог Української демократичної хліборобської партії // В'ячеслав Липинський: історико – політологічна спадщина і сучасна Україна: Матеріали міжнародної наукової конференції 2 – 6 червня 1992 р. у Києві, Луцьку,Кременці / За ред. Я. Пеленського. – 1994. – С. 171 – 180;
10. Історія держави і права України. – у 2-х т. – Т. 1, 2. / За ред. В. Тація. – К., 2003
11. Копиленко О. Уроки Центральної Ради // Радянське право. – 1991. - № 11
12. Політична історія України. – К., 2001
13. 5.Історія держави і права України: Хрестоматія. – К., 1992
14. Кульчицький В., Настюк М., Тищик Б. Історія держави і права України. – К., 1996
15. Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1994
16. Історія України. Під ред. В. Смолія. – К., 1997
17. Сторінки історії УРСР: факти, проблеми, люди. – К., 1990