«Я маю в світі горде право – Сама собою завжди буть…» (Маловивчена публіцистика  української поетеси Ліни Костенко)

«Я маю в світі горде право – Сама собою завжди буть…»
(Маловивчена публіцистика  української поетеси Ліни Костенко)

 

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться –
у мене жодних претензій нема
до Долі — моєї обраниці.
(Ліна Костенко)

 

Є люди, які, крім особистого, несуть ще й хрест свого народу. Вони неймовірно тонкі й талановиті. Такою і є, на мою думку, Ліна Костенко  - найяскравіша зірка на небі українського  письменництва. Вона не просто геніальна поетеса — це складна, щедра на добро, спрагла до щастя і волі душа. Говорить правду там, де багато хто хотів би відмовчатись. Такою вона була раніше, такою вона є й сьогодні. Ось що говорить академік Микола Жулинський: „Ліна Костенко — унікальне явище не тільки в українській, а й у європейській, світовій літературі, тому що такої глибини переживань і самокритичних катувань, проекцій на долю своєї країни, я думаю, ще українська література не знала. У неї чи не кожен твір — проблема митця і свого народу. Наголошую — українського митця”. Її слова в усьому гранично вагомі:

Ми переможем. Не такі ми й кволі.

Не допускай такої мислі,

Що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки стислі.

Немає часу на поразку.

 А Іван Дзюба у книзі про Ліну Костенко “Є поети для епох” (2011 р.)  називає її “білим голосом висоти”, який у многозвучному оркестрі багатьох поетів “чутний особливо – ось уже сьомий десяток літ”

 У часи, коли спотворені всі системи координат, коли зневажен іперш за все моральні цінності, а відтак і всі інші засади суспільства, сьогодні функція Генія (а я переконана, що Ліна Василівна — це той геній, який живе серед нас)  полягає в тому, щоб відновлювати їх. І хай нам не здаватиметься, що вона скромна, ні, навпаки, -  це сьогодні найпотрібніша функція.

 У день народження Л.Костенко, весняного дня поезія звучатиме у різних куточках України різними голосами — її читатимуть школярі, студенти, письменники, журналісти, всі прихильники творчості письменниці. Але, крім поезії, як ліричної, так і глибоко громадянської, Ліна Василівна ще й блискучий публіцист, чиї тексти лишаються актуальними крізь призму десятиліть.

  І сьогодні ми намагаємося аналізувати  саме маловивчену публіцистику  геніальної поетеси.

Тому відповіді на чимало питань і викликів, що постали перед Україною, варто шукати у її публіцистиці, її лекціях і статтях. Газетна періодика завжди була і є трибуною журналістів, письменників,  політиків, всіх , хто не байдужий до долі Держави.

У 1991 році, після багаторічного мовчання, з’явилися перші публіцистичні статті Ліни Костенко, зокрема у газеті «Літературна Україна» (1991, 26 верес.) опублікована стаття «Геній в умовах заблокованої культури» про Лесю Українку, у тому ж році опублікована  стаття «Це вже хода історії», присвячена Загальнонаціональному референдуму щодо проголошення незалежності України (там само 1991, 28 листоп.).

У 1991 р. у Львові на «Заньковчанському вечорі» відбувся виступ Ліни Костенко, про цю подію докладно розповіла газета «Высокий замок» (1991, 23 листоп.)  у публікації «Настает время, когда молчать имеют право только мертвые…».

Наступна публіцистична стаття з’явилася аж у 2000 р. у газеті  «Урядовий кур’єр» – «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» (2000, 26 лют.,)  (До речі, була вона  прочитана 1 вересня 1999 року в Національному університеті „Києво-Могилянська академія”.) 

У 2011 та 2012 рр. до Дня незалежності України у газеті «День» опубліковано статті Ліни Костенко «Равнєніє на трибуну»  та «Ніч Державності», які викликали неабиякий інтерес у читачів.

Перед нами чотири статті — як чотири удари в ґонґ. Кожна з них написана на визначальному етапі нашої державності, — чи то напередодні Незалежності, чи на порозі нового століття, чи на 20-ту й 21‑шу річницю, коли Українська держава, за людськими мірками, ввійшла у своє повноліття. Статті-попередження, статті-діагнози, статті-прогнози.
 Кожна нація, попри всі драматичні події у своїй історії, має щось своє, неповторне, свої культурні досягнення, які становлять її «гуманітарну ауру». Упродовж віків  українську культуру, найкращі її вияви, що могли б стати надбанням Європи і світу, витісняли  в небуття,що призвело до спотворення культурного коду нації.

 Тим часом у суспільстві домінували розмови про політику й економіку, про добробут як про першочергову людську потребу, і цілковито ігнорувалася національна культура. Натомість панувала кричуща відсутність світоглядних основ, історична амнезія і — як результат — незахищеність  української культури у момент боротьби за Україну, за її гідне місце на ментальній карті світу. Терміново  необхідний був потужний «мозковий центр», який виробив концепцію держави, засновану на культурній ідентичності країни.

Але такий «мозковий центр» не тільки не був створений, а й не сформувалась потреба в його існуванні. З кожним роком Незалежності прибувало проблем, які не вирішувались.

 У такій ситуації була написана ця стаття — «Гуманітарна аура нації, або Дефектголовного дзеркала». А фактично це була лекція, прочитана студентам Києво-Могилянської академії у День Знань 1 вересня 1999 р.  «Не хотілося дуже засмучувати молоду аудиторію, - пояснила Л.Костенко,- там же були й зовсім не підготовлені до таких проблем першокурсники, тому довелося одягнути думки й попередження у метафори, які пом’якшували гостроту поставлених питань і трагізм реалій.»

 Однак суть проблеми від того не пом’якшилася. Стаття складна, багатоаспектна, в короткій передмові неможливо дати її синтез. Але серед різних тез статті мені б хотілося особливо підкреслити грізну формулу: «адаптований розум». Мені здається, що це одне з пояснень — але пояснень ключових — безсилля  українського суспільства і вчора, й сьогодні.  Ні, це розум, адаптований до будь-яких подій, розум, що перестав дивуватись і обурюватись. Він звик до повторення одних і тих самих історичних схем, до відтворення вже знайомих матриць. У нього відсутня свідомість реальності, відсутня воля й потреба змінити звичний хід речей. Це розум, не здатний до боротьби.

 Від початків Незалежності чутно голос «адаптованого розуму», який  тільки повторює: культури у нас немає, літератури теж, еліти й подавна.  Йдуть зі світу люди, які боролися за європейську Україну.  Над ними змикаються води часу, а їм услід молодші покоління вже суржиком уславляють інших і кажуть, що нам і взагалі не треба ні держави, ні національної ідеї. Все це, знову ж таки — привиди «адаптованого розуму».
 Ось тому, як пише Ліна Костенко в «Записках українського самашедшого»: «У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама».

 Дозволю собі ще  процитувати: "Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя і гуманітарну  ауру нації."

 Як важливо всім нам зараз почути, усвідомити та втілити в життя ці мудрі  слова Поета і Громадянина  - Ліни Василівни Костенко.

 Ліна Костенко пише серцем, яке в неї сміється, плаче й болить. І згодом цей  біль поетеси знаходиш і у своєму серці, а тоді  шукаєш в її поезії, як «лікувати його»:

І щось в мені таке велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

що це і є, напевно, Україна.

 «Геній в умовах заблокованої культури» — доповідь на Міжнародному симпозіумі «Леся Українка і світова культура» у Луцьку у вересні 1991 року. Це теж, по суті, аналіз «гуманітарної аури», але вже на конкретному прикладі письменницької долі в українській культурі. Леся Українка, що могла б стати «інтерконтинентальним генієм» в уяві світу, досі не здобулась на адекватне своєму дару і своєму внеску у світову культуру визнання і розуміння. І не тільки зовні, а й всередині власної культури. Причина — у фатально повторюваних парадигмах української культури з її забороненими письменниками, викресленими з історії культури творами, пізно надрукованими, неадекватно інтерпретованими та невміло інтеґрованими у суспільну свідомість.

Чи відомі наші генії світові? Чи ми самі оцінюємо їх належно? Чи обернули на користь народові їхній титанічний труд? Скільки визначних наших людей стали славою і гордістю інших народів!.. Українські ж Бермуди поглинають своїх великих.

 Щодо призначення українського письменника: хоч би якого масштабу він не був, насамперед він мусить бути просвітителем. Він має не тільки світові презентувати свій народ, він повинен часом презентувати і цьому народові самого себе.

Віки минули, і віки грядуть.

Чи людством бути люди не спроможні?

Демографічні вулики гудуть,

а стільники розтоптані й порожні.

(Із циклу “Летючі катрени”)

 Отже, занепадав сам характер нації — вічно переслідуваної, вічно приниженої. І це виробило не найкращі риси в її характері. Відомо, що тільки періоди розквіту благотворно впливають на всю подальшу історію нації. Поразка ж завжди спотворює обличчя болем.

«Українська література — це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через десятиліття згаданих, через півстоліття надрукованих»

 Доповідь прочитано Ліною Костенко у тяжкий час, коли в Україні ще тільки відбувалася боротьба за державу, за демократію і — як тоді уявлялося, — за європейське майбутнє України. Письменниця вже тоді говорила про культуру — про долю генія в забороненій , а отже, заблокованій культурі. Але йшлося не лише про Лесю Українку і не лише про генія, а й загалом про інтелектуала, про творчу людину, в якої стан і статус заблокованої культури віднімає творчий потенціал. А сама ця творча особистість, навіть маючи такий геніальний дар, як Леся Українка, — ризикує  не входити в європейські і світові канони, оскільки має за плечима країну з невизначеною ідентичністю, з безліч  нерозв’язними проблемами, з небажанням і невмінням вписуватись у  зовнішні контексти.

У статті висвітлено два шляхи блокування національного генія в тоталітарній державі.

- перший шлях — це заборони, репресії й вилучення творів,

-  другий — «це коли тоталітарна держава привласнює його собі, бере на озброєння своєї ідеології.

І те, і те сталося з Лесею Українкою». До речі, серед радянських акцій, призначених сфальсифікувати й применшити значення спадщини великої поетки, Ліна Костенко називає і надання її імені театрові російської, а не української драми, як і встановлення премії імені Лесі Українки за твори для дітей, а не за драматургію, хоча саме драматичні твори належать до найвищих проявів творчого духу великої поетки.

 У кожного свій Т. Шевченко, Л. Українка, І. Франко. Так само в кожного і своя Ліна Костенко. Літературознавці вже давно її охрестили живим класиком. А найголовніше, що Ліна Костенко, її поезія, публіцистика для нас, народу, стала моральним авторитетом, тому що геніїв не призначають, ними стають.

 У контексті сучасної української культури, та й взагалі — нинішньої суспільно-політичної ситуації, рядки поезій та прозових творів митця — ніби замальовки днів сьогоднішніх. У кожному слові — символ, знак, підказка або ж гірка істина, яку ми наче й знаємо, та доволі часто боїмося промовити вголос.

- «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову»,

- «...не живемо, а вибачаємось»,

- «...народу світ уже не милий від зайшлих вбивць і від своїх нікчем...»,

- «У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало».

Настав час, врешті-решт, замислитися над цим. Чи не такукартину ми спостерігаємо сьогодні? І як виходити з кризи? Передусім — ментальної, освітньої, культурної.

 Словом, перші дві статті — це попередження про те, що хворі проблеми не видужали.

 «Равнєніє на трибуну» і «Ніч державності» — це вже короткі нещадні статті  про сьогоднішню Україну  років Незалежності. Це Україна, в якій між державою і культурою відбувся особливо помітний розрив.

 Євген Маланюк писав про «Ніч бездержавності», а виявилося, що у нас і державність може запасти в ніч. Формально є держава, яка працює проти потреб власного суспільства, відчужена від культури цієї країни,  і є культура,  яка відчужується від неї, перетворюючи концепцію держави у простір гри, спекуляцій і знецінення самої ідеї держави.

 Сьогоднішня культура в Україні великою мірою — простір ілюзій та шахрайського ілюзіонізму, фестиваль за  кошти тих, хто розікрав цю державу, а  в центрі столиці якої вже майже не залишилося книгарень.

 Власне, лише Помаранчева революція, попри все, дала Україні таку ось променисту обнадійливу ауру. Саме тоді формули «український народ» і «українська культура» зазвучали,  престижно в демократичному світі: в той час  з України линула протестна енергія боротьби за свободу і за гідність людини.

А там, де не падає світло від шляхетної гуманітарної аури, падає тінь від патологій політичного й суспільного життя. До чорної аури політиків та атомної аури Чорнобиля додаються й інші гранично негативні домінанти: перманентна бідність, неподоланна корупція, заробітчани-втікачі, інертне суспільство, країна  без стратегічного бачення майбутнього, завжди на порозі економічного, політичного, культурного краху.

 Але це не «маємо те, що маємо». Ні, маємо те, що дозволили.

 У «Ночі державності» лінію оборони знову тримають мертві. І якщо і є на кого надія, то це на тих «загиблих поетів і героїв», що дивляться на нас «з темних небес». Убиті і забуті за радянських часів, не вивчені і знов напівзабуті в часи пострадянські, — сьогодні долинають до нас їхні голоси — мов позивні з космосу.

 Але знову ніякого резонансу. Справді, «яка може бути акустика в абсурдокамері?»

 Звідси «видиво кам’яної пустелі» у творах Лесі Українки — і самотність великих постатей серед цієї пустелі: «Бо ж, як відомо, цей народ, у силу історичних обставин, то спить, то прокидається, а що робити генію? У нього завжди безсоння»,-  пише Ліна Костенко. Геній так відчайдушно прагне вдихнути життя у своє суспільство. Але камінь і далі має «обриси сплячого раба», доки поет сподівається, «що той раб пробудиться, камінь ворухнеться, коли той замордований Орфей подужає піднести сопілку до вуст».

 «Я протестую — отже, я існую», — з цієї формули Камю починається громадянська свідомість кожного європейця. Так, «ув’язнений розум» має силу проламати грати. «Адаптований розум» спроможний тільки на історичну летаргію. Лише протестуючий розум здатен боронити здобуте й будувати нове.

  Кожне   слово Ліни Костенко  — афоризм, що спонукає нас до філософських роздумів до внутрішньої роботи, адже вона часто заперечує постулати і стереотипи, каже про те, що ми не маємо те, що маємо,  — ми маємо те, що дозволили... Вона — не просто Поет. Вона ще й великий «практикуючий Філософ».

 Коли ти все життя живеш в оточенні інформаційного простору, який може применшувати  твій народ і тебе — як маленьку частинку його, просто бери і читай Л. Костенко. І хоча вона завжди була поза «екраном», людиною не публічною, її твори чекали з нетерпінням, знаючи, що там можна знайти правдиве й високе слово. 

 Її слово настільки переконливе, що здається — воно твоє, а поетеса підслухала й просто виклала на папері, а  «підслуховувала»  вона слова у всього українського народу.

 Отож, історія триває. І якщо ми вчора не прийняли заспокійливе, читаючи її, то сьогодні й завтра будемо здатні її творити.

Тож, шановні колеги, назавжди залишається з народом поетична формула геніальної Л.Костенко:

«Єдине, що від нас іще залежить, –

Принаймні вік прожити як належить.»

 

 

Завершуючи свій виступ, прийміть нашого педагогічного колективу Білоцерківського вищого професійного училища будівництва та сервісу сердечні вітання напередодні ювілею геніальної поетеси.

 

 

І все на світі треба пережити

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Отак як є.  А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

Ліна Костенко