„Я вибрала долю собі сама”

«НЕРОЗГАДАНЕ ЧУДО» «КАЗКА КАЗОК» «СПАРТАНКА КИЄВА» «НЕЙМОВІРНИЙ ПТАХ» «ПІЛІГРИМ ВІЧНОСТІ» “Я вибрала Долю собі сама ”

… Долі самі набивались мені. І тільки одна відвернулась. Я глянула їй в обличчя смутне, Душею покликала очі. Ти все одно не візьмеш мене.. А може, візьму? Ти собі затям… За мене треба платити життям, а я принесу тобі горе. -То хто ж ти така? Як твоє ім'я? Чи варта такої плати? Поезія – рідна сестра моя. Правда людська – наша мати. І я її прийняла, як закон. І диво велике сталось: Минула ніч. І скінчився сон. А Доля мені зосталась. Я вибрала долю собі сама. І що зі мною не станеться – у мене жодних претензій нема До Долі – моєї обраниці.

Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучився, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей мільярди, і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше! Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші. Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі.

На небосхилі української поезії зійшла нова зірка на ім’я Ліна Костенко Стоїть у ружах золота колиска. Блакитні вії хата підніма. Світ незбагненний здалеку і зблизька. Початок є. А слова ще нема. Ще дивен дим, і хата ще казкова, і ще ніяк нічого ще не звуть. хмари, не прив’язані до слова, от просто так – пливуть собі й пливуть. Ще кожен пальчик сам собі Бетховен. Ще все на світі гарне і моє. І світить сонце оком загадковим. Ще слів нема. Поезія вже є.

19 березня 1930 року в місті Ржищеві під Києвом в учительській родині народилася Ліна Костенко.

Родинна світлина, 1935 р.

1936 – відвідувала літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко.

1949 - закінчила середню школу на Куренівці із золотою медаллю.

1936 - родина переїхала до Києва. “Я виросла у Київській Венеції…”

1949 – вступила до Київського педагогічного інституту. 1952-1956 – навчалася в Московському літературному інституті імені М.Горького.

В Україні все сміливіше розправляє плечі молоде покоління –«шістдесятники»

1957 – перша збірка «Проміння землі». «Це дуже талановитий поет із великим майбутнім». В.Іванов

1963 – збірка «Зоряний інтеграл» (знята з друку). М.Вінграновський, І.Дзюба, І.Драч, І.Світличний, Л.Костенко, Є.Сверстюк, 1963р.

1958 – збірка «Мандрівки серця».

КРЕДО Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені. Я трохи звір. Я не люблю неволі. Я вирвуся, хоч лапу відгризу. А я не хочу пошепки. А я не хочу крізь грати.

В роки духовного занепаду Ліна Василівна з болем промовить: Ми мовчимо – поезія і я. Ми одна одній дивимось у вічі. Вона не знає, як моє ім’я, – Мене немає в нашому сторіччі. Я не зійшла, посіяна в бетон. Не прийнялась, морозами прибита. Я недоцільна – наче камертон у кулаці кошлатого бандита.

Оксана Пахльовська - письменник, культуролог, професор Римського унверситету “Ла-Сап’єнца”, завідувач кафедрою україністики на факультеті літератури і філософії, доктор філологічних наук, перекладач, дослідник італійської, іспанської, провансальської літератури

“Поезія Ліни Костенко була протистоянням. Була вірою в кінечність абсурду. Із самого початку... була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу”. О.Пахльовська 1963-1976 - період духовної еміграції поетеси.

1958 – збірка «Вітрила», повернення в Київ. Поезія згубила камертон. Хтось диригує ліктями й коліном. Задеренчав і тон, і обертон, І перша скрипка пахне нафталіном.  Поезія згубила камертон. Перецвілась, бузкова і казкова І дивиться, як скручений пітон, Скрипковий ключ в лякливі очі слова. У правди заболіла голова Од часнику, політики й гудрону Із правдою розлучені слова Кудись біжать по сірому перону, Відходять вірші, наче поїзди. Гримлять на рейках бутафорські строфи. Але куди вони? Куди вони? Куди? Поезія на грані катастрофи. І чи зупиним, чи наздоженем? Вагонам йдуть, спасибі коліщаткам... Але ж вони в майбутнє порожнем! Як ми у вічі глянемо нащадкам?!

Єжи-Ян Пахльовський – перший чоловік Ліни Костенко, польський письменник,дочка Оксана,син Василь

Попри всі життєві негаразди, поетеса не втратила ніжних почуттів до людей

Щирі, ніжні симпатії до простої людини відчуваються в кожному слові... Я сповідую віру, у якій оточують німбом не святих, не пророків, а просто щасливих людей. Ліна Костенко Ніяковіє, червоніє: «Даруйте, зміна уночі...». І раптом обважніли вії, Заснула на моїм плечі. Така чутлива, як билинка. На косах промінь виграє... Дорогі мої друзі! Скоро моя зупинка. Обережніше,тихше, пересядьте на місце

1979 - роман у віршах «Маруся Чурай». “Ця дівчина не просто так Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.”

1987p. - удостоєна Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка.

1980 – збірка «Неповторність». Поезія – це завжди неповторність, якийсь незримий дотик до душі.

1994 – за збірку ««Інкрустації», видану італійською мовою, Ліна Костенко отримала Міжнародну премію імені Франческо Петрарки.

1999 – роман у віршах “Берестечко”.

Народе вільний, аж тепер ти – віл. Моя поразка зветься Берестечком. На Київ наступає Радзивілл. Я вже не я. Мене вже улелекали. Уже рука не вдержить булави. Куди умерти?! З пекла та й до пекла? Гармат нема. Пропали корогви. Дев’ятосил, знемігся я потрошку. Ірже мій кінь у дикій лободі. Немає війська. Всі – у розпорошку. Один в біді... Один – як на воді.

Поетеса підкреслює, що справжня краса вічна, треба лише зуміти її побачити Цей ліс живий. У нього добрі очі. Шумлять вітри у нього в голові. Старезні пні, кошлаті поторочі, літопис тиші пишуть у траві. Дубовий Нестор дивиться крізь пальці на білі вальси радісних беріз. І сонний гриб в смарагдовій куфайці дощу напився і за день підріс. Малі озерця блискають незлісно, колише хмара втомлені громи. Поїдемо поговорити з лісом, а вже тоді я можу і з людьм

збірка «Вибране.Осінні карнавали».

Ліна Костенко – це поетеса , для якої правда є найголовнішим критерієм

У мертвій зоні Ми атомні заложники прогресу. Вже в нас нема ні лісу, ні небес. Так і живе од стресу і до стресу. Абетку смерті маємо – АЕС.

Ліна Костенко - жінка, і їй, як і кожній жінці, дароване Всевишнім щастя кохати й бути коханою Василь Цвіркунов – другий чоловік Ліни Костенко, директор Київської кіностудії імені О.Довженка

Осінь і кохання - в них багато краси і суму Осінній день березами почавсь. Різьбить печаль свої дереворити. Я думаю про тебе весь мій час. Але про це не треба говорити. Ти прийдеш знов. Ми будемо на "ви". Чи ж неповторне можна повторити? В моїх очах свій сум перепливи. Але про це не треба говорити. Хай буде так, як я собі велю. Свій будень серця будемо творити. Я Вас люблю, о як я Вас люблю! Але про це не треба говорити.

Тема любові є невичерпною, бо невичерпним є духовний світ людини Кохання — це вияв найкращого, що закладено в кожній людині, це найяскравіше і найзрозуміліше вираження будь-якого «Я».

1990 – у США відбувся світовий конгрес “Ліна Костенко – поет і мислитель”.

З дочкою Оксаною Пахльовською-Франческо Син Валиль Васильович Цвіркунов (н.р.1969) працює програмістом у Києві

“Він був справжнім Мужчиною, Лицарем, чого не скажеш про багатьох сучасних чоловіків…” 11 років Василь Цвіркунов обіймав посаду директора Київської кіностудії. Цей період називають розквітом українського кіно.

«Ліна Костенко сама дозує свою публічність. Це стиль її життя. Не маємо права втручатися у цю її самотність.

2006 – відмовилася від звання Герой України. “Політичної біжутерії не ношу!”

2000 – лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги, нагороджена орденом Ярослава Мудрого V ступеня.

«Я вільна, незалежна. Нікому ні служу і служити не буду». І ще: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі».

Із Ольгою Богомолець, українською співачкою, доктором медичних наук, головним лікарем Клініки лазерної медицини

Не завжди Україні випадало мати поетів, рівних епохам. 2012 – презентація книги І.Дзюби “Є поети для епох” про Ліну Костенко.

Хай буде легко. Дотиком пера Хай буде вічно. Спомином пресвітлим. Цей білий світ – березова кора По чорних днях побілена десь звідтам Хай буде світло. Спогадом про Вас. Хай буде світло. Спогадом прадавнім. Хай не розбудить смутку телефон. Нехай печаль не зрушиться листами, Хай буде легко. Ніби був то сон. Що ледь торкнувся пам’яті вустами.

Ліна Василівна і як поет, і як жінка – просто бездоганна.

Ліна Костенко мешкає в Києві на вулиці Олеся Гончара, буд.52, 5 поверх

Ліна Костенко - це Ліна Костенко. Це дійсно чистий Поет. Чистота її поезій і чистота її духу вражає. Це поет на всі часи.   «Народ шукає в геніях себе»