Юрій Яновський "Майстер корабля": детальний переказ із критичними зауваженнями

Докладний переказ тексту

Текст має кілька епіграфів, які взяті із текстів Гоголя, Гетте, Дібдіна, Горація.

Детально значення кожного епіграфу нижче:

1 розділ

Розповідь починається роздумами оповідача «Я», якому вже 70, з висоти прожитих років про себе та старість:

«Сиве волосся до чогось зобов'язує. Старечі ноги йдуть уже просто до могили. Багате досвідом життя лежить переді мною, як рельєфна мапа моєї Республіки. Скільки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз мені – за сімдесят, мене термосить іноді ломота, руки дрижать, і на очі набігає сльоза. Тоді я наказую розтопити кану, кладу на підставку ноги і стежу вогники над деревом. Це такий архаїзм тепер – топити дровами, але не нарікайте на мене – я згадую свою давню юність. Дивлюся, як перебігає прекрасний вогник, символ вічного переходу енергії й розкладу матерії, простягаю до нього руки, і він гріє мої долоні, на яких лінія життя доходить уже до краю. Старість до чогось зобов'язує» Оповідач переглядає фільм «Біла пустеля», який називає справжнім шедевром.

Довершеність картин наводить ліричного героя на роздуми про розвиток кіно та його початки: «Кіномистецтво дійшло апогею. Якими смішними здались мені витвори його на зорі існування. Ми, пригадую, ніяк не могли погодити між собою питання: “Мистецтво кіно чи ні?”. Ви бачите, які ми були по-дитячому нерозумні й яким дурницям віддавалися. Наші кроки в кіно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки наші винайшли фотографію. Ми цю фотографію пристосували до фіксування руху. Віддрукувавши позитиви, ми рухали їх перед щілиною в картоні. Завдяки тому, що око має властивість затримувати в собі певну долю секунди все те, що воно бачить, – ми мали безпереміжний рух. Це був примітивний стробоскоп або ще з десяток назв, якими це приладдя називали різні винахідники. Платівки скляні поволі зійшли на нескляні. Апарат знімальний відповідно реконструювався, винайдено було плівку, і з'явилися перші метри величезного мистецтва, що його звемо тепер – Мас-Кіно-Мистецтво»

Герой усвідомлює, що зараз абсолютно нова епоха в розвитку кіно. Дивлячись з висоти прожитих років, він розуміє, що тепер він «дуже поважна людина, і до моїх послуг завжди ціла фільмотека країни. То-Ма-Кі – це звуть так мене – Товариш Майстер Кіно – найвище звання для кінематографіста»

То-Ма-Кі розповідає про свою сім’ю (синів, дружину): «Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетілися всі по світі, розійшлися. Тепер старший син відбуває повітряні рейси Оде – Індія. Я іноді дістаю від нього привітання з дороги»

«Дружина моя була з чужого гнізда. Коли я носив її на руках по моїй тісній халупі, я мріяв про синів-соколів, єдине, ради чого треба жити. Я їх маю – цих синів. І хто мені дужче радісний чи любий – не знаю. 

У мене в стіні є ніша. Там стоїть урна з прахом дружини. Раз на рік я ставлю дорогий попіл на стіл і розмовляю з ним, плачучи й приказуючи. Цей колишній народний звичай я перейняв цілком. Потім я дістаю звістку від мого молодшого сина, чиє народження щільно зв'язалося із смертю матері. У мене немає до нього гіркості. Я люблю його. Він подібний до покійної дружини. Професія мого сина – писання книжок»

Оповідач зручно вмощується у кріслі, аби переглянути фільм «Біла пустеля». Потім детально описує, як він вмикає апарат та розповідає про ключові моменти фільму. Говорить, що витвір майже безфабульний.

***

То-Ма-Кі (Ю. Яновський) філософськи думає про старість та її переваги. Його роздуми глибокі, насичені мудрістю людини, яка багато чого пережила.

«Дожити до глибокої старості я раджу всім. Тільки не несіть із собою недуг. Коли трохи недобачати – це не шкодить: позаду великий перейдений пейзаж лишився, і зовсім не треба очей, щоб його бачити. 

Більше докучають шлунок і серце. Весь час я мушу бути в курсі справ мого черева. Я чую, як бере моя рідка, як сукровиця, кров їжу для клітин. Моє серце набігалось за життя й тепер помалу стискується й випростується. Я, наче сторонній обсерватор, стежу завмирання коліщат механізму. 

Моїх років людина живе мозком. Це довершена жива істота, яку я ототожнюю з собою. Я тільки стежу за тим, щоб мій мозок отримував належну йому частку їжі і щоб жили нормально його клітини. Почуття в мене вельми умовні: я тільки по звичці люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю певний учинок. Мені нема чого перецінювати те, з чим я жив. Мало часу. 

Мені не хочеться тепер бути не тим, чим я є: ні президентом, ні Наполеоном, ні Колумбом. Я тепер усвідомив своє місце серед мільярдів літ людства, серед астрономічної кількості людських створінь і на мікроскопічній планеті. Молоді, я звик уже до небуття. 
Тепер мій мозок працює нормально, я чую пульсацію крові там. 

Я не знаю жалощів, скажете ви. Я жорстокий, скажу я вам. Бо жаль – недостойне почуття, воно зневажає того, кого ми жаліємо. Воно привчає декого, щоб їх так зневажали. Мені ж – однаково, що про мене скажуть. Мозок працює тепер нормально, скепсис мій розтанув у розумінні вселюдського. Я не можу гніватись, бо немає людини, яка могла б заподіяти щось достойне мого гніву. Мені іноді стає страшно вві сні, коли я на секунду старечого сну відчую себе не старим. Я стою на високому щаблі, і мої роки дають мені можливість із неприступної гори оглядати місцевість. Без захоплення дрібницями. Без гніву. Без жалощів. Без страху. Без особливих переживань і ненависті. В холодній старечій любові до найпрекрасного (о, повірте мені), що я знав у світі, – до Життя». Усі ці роздуми  про себе відбуваються під час перегляду фільму «Біла пустеля»

.
2 розділ

Розповідь митця про власну молодість: «До кінофабрики я приїхав молодий і простий, як солдат з булавою маршала в ранці. Я, підскакуючи, ходив до місту, дивувався на море й забивав голову різною романтикою. Я, наприклад, уявляв себе представником громадськості, і громадськість я малював Фемідою з терезами в руках. На одну з шаль мені ніяк не терпілось покласти хоч морського камінця на мою користь». Хлопець оселився в готелі на розі людної вулиці, тому відразу відчув «музику міста»: звуки трамваїв, голоси людей, шум моря… жив юнак у готелі, йому було дивно із того, як швидко набридає море: «Мене приваблював порт. В його порожнечi й пустельному виглядi я бачив мовчазне змагання двох свiтiв. Нас i не нас. Це був час блокади Республiки. Холодний i безстороннiй мозок звертає мою увагу на те, що тепер у тому порту повно кораблiв. Але я й нинi стенаюся весь, згадавши тодiшню пустелю».

 Далі автор подає романтичні описи Одеси 20-х років: «Мене вражала настирливiсть моря. Де б ви не йшли, воно завжди синiло мiж будинками в кiнцi вулицi. Тротуари – з квадратових плит чорного каменю. По ньому ковзко ходити. Я з пiвроку зневажливо топтав тротуари, поки взнав вiд Професора, що цей камiнь привезено з Iталiї i що це - закам'янiла лава Везувiю. Тепер менi видно нiкчемнiсть мешканцiв мiста. За них я мовчатиму... Вони тiльки бруднили берег. Друге дiло - вантажники, моряки й рибалки. А надто останнi. Скiльки прекрасних вечорiв проговорили вони зi мною за четвертю горiлки, огiрками й скумбрiєю».

«Ремонтують пароплав. Вiн стоїть порожнiй високо на водi бiля причалу.
Каменем обривається в море пристань. Внизу блищить каламутна вода. Тут
досить глибоко. Декiлька гав - i мiж ними я - стоїмо, дивлячись на корму.
Прив'язавши дошку до борту, сидить на нiй i похитується маляр. Вiн п'яний
украй i вдає з себе митця.» Тут зображено і маляра на дамбі, який ледве не захлинувся упавши у воду, і співця, який наспівує довгу мелодію, хоча співати не вміє, і кам’яні дороги порту, і корму корабля у ньому.

***

То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) пригадує, як вперше прийшов на кінофабрику: «Мою появу на фабриці мало хто помітив. Хіба що щирі читачі директорських наказів прочитали другого дня, що “такого-то зараховується на посаду художнього редактора фабрики”. Моя скромна фігура в шкіряній куртці, без рогових окулярів та перістої кепі – справила враження лише на той легіон псів, що обсипав блохами всю фабрику. Пси мене обнюхали, поклали, що я свій, і лащилися до мене, не знаючи, що набули заклятого ворога. По павільйонах, по цехах, по монтажних кімнатах, у їдальні – скрізь на всі способи чухалось, скавучало й гавкало це плем'я. 

В кіно я не був новий. Я знав уже всі таємниці кіновиробництва ще до мого приїзду на фабрику. Я придивлявся й оцінював людей, з якими мені доводилося спільно йти».

Саме тут Яновський згадує про Михайля Семенка – голову літературного угрупування футуристів. «Михайль – мій колишній метр. А загалом – він ватажок лівих поетів нашої Країни. Футурист, що йому завше бракувало якоїсь дрібниці, щоб бути повним. Я його любив, коли когось цікавить моє ставлення до нього. Він приходив щодня на фабрику, викурював незмінну люльку, ішов подивитись на море і зникав, залишаючи пах “kарstеn'а” з люльки. Незабаром він поїхав у відпустку й до фабрики вже не повертався, покинувши мене самого на всі режисерські групи»

3 розділ

Починається із опису Одеського театру, хоча сама назва не згадується. Саме тут ліричний герой переглядає балет про Йосифа Прекрасного:  «Зала першого в Республіці оперового театру вся в червоному оксамиті. М'які крісла стоять трохи на підвищенні, між ними проходи, встелені килимами. Ложі бенуара, бельетажа й ярусів червоніють оксамитом і сяють електрикою. Амфітеатр поважно сидить, чекаючи на початок. Тут дрібна інтелігенція, юнаки з подругами, з якими вже сказано всі слова. Вони тихо й інтимно сидять. Лише галерея не вгаває: ходять, розмовляють, перехиляються через бильця, перегукуються із знайомими й нетерпляче підіймають хвилі оплесків, вимагаючи початку. В залі гасне світло. Завіса блищить пишним золотом розшивки, її освітлюють прожектори з бокових лож і рампа».

 «Завіса підіймається, в залу віє холодом сцени, старими фарбами й тим особливим запахом куліс, що завше є незмінний у кожному театрі. Глядачі знають ці пахощі змалку й одразу захоплюються ними. їхні очі блищать. Порожня сцена, темінь. Промені двох прожекторів. Речитативну мелодію починає оркестр. Гобої м'яко тремтять, їх підтримують кларнети й покриває, вібруючи, звуками поважна труба – баритон».

Саме у цьому розділі ліричний герой вперше бачить Тайах – балерину-танцівницю та розповідає про перші враження від її чудесного любовного танцю.  «Я відчуваю насолоду, милуючись чудесною жінкою. Трохи згодом я кажу собі, що справа більша, ніж я собі уявляю. А ще згодом – мені хочеться переплисти для неї океан і море» Ці слова свідчать про перші почуття юнака до балерини. Його вразила Тайах у танці: «Тайах танцює в захваті. Вона показує Йосифові свою любов і силу. Одіж на ній лиш підкреслює довершеність жіночих форм, її обличчя блідне навіть крізь пудру. Вища статева насолода танка сходить на неї. Вона – в нестямі». Коли він виходить на вулицю після вистави, то все одно думає про акторку.

***

Розповідь про роботу над першим сценарієм на Одеській кіностудії. Молодий Яновський починає осягати секрети монтажу, виробництва кінокартин та й самої творчості. Говорить про перші суперечки між митцями за різне бачення постановки фільму, його ідеї, проблематики. Роздумує про основи та процес творчості митця: «Коли режисер ставить сценарій, – кажу я, – він мусить твердо засвоїти основну авторську думку, тему, проблему. Це не стосується до сценаріїв, де немає таких інгредієнтів. Засвоївши й погодившись, режисер починає думати. Треба йому дати часу на думання. Бо коли його погнати, він ставитиме, не думавши, значить, картина вийде без думок. Думання може відбуватися в різній формі. Не неодмінно, щоб режисер приходив на фабрику щодня і, сідаючи від 8-ї до 4-ї до столу, думав. Він може піти до знайомої дівчини, випити з нею пляшку доброго вина й цілувати її, як свою. Весь час свідомо й несвідомо йому стоятиме в голові ідея сценарію. Коли він повертатиметься додому, йому дорогою трапиться цікава, рухлива тінь од ліхтаря, похитуваного вітром. Режисер вийме книжку і запише дещо, що не матиме зв'язку ні з ліхтарем, ні з вітром, ні з дівчиною. Просто ми ще мало вивчили закони нашого думання. Ідея сценарію мусить стояти перед очима. Режисер проглядає всі кадри. Деякі він викидає – вони затьмарюють або шкодять ідеї. Деякі він переставляє на інше місце – там вони з кращими сусідами краще йому служать. Деякі він вигадує – вони звучать в унісон з іншими, зміцнюють його ідею. Вона вже стала його – ця ідея сценарію! Тоді режисер береться до провідників ідеї – до героїв. Він мусить їх знати так, як батько не знає дитину. Пам'ятає, що вони “так” себе тримають у сценарії тому, що вони перед сценарним життям жили “так і так”, а після сценарного життя житимуть “так, так і так”, помруть з отакої причини і в певнім оточенні». Про це ми дізнаємося із розмови автора з досвідченим режисером, які, крім цього, говорять про особливості відбору героїв на ролі, роботи із плівкою, вирізанням особливих кадрів, підготовки акторів та сцени до роботи.

***

Розповідь про декорації на кіносудії: «Декорації в павільйонах – мов людські фортуни. Коли зайти до них і пройнятися їхнім диханням, завмирає серце від дотику чужого нутра, стаєш частиною чужої квартири. Вийшовши з декорації одної, потрапляєш до іншої, і перша виглядатиме тоді обідраною нікчемністю. Стіни, що здавалися товстими, міцними й теплими, – одразу побачиш, які вони насправді – з фанери, тонких брусків і шпалери або вапна. Не декорація, а наочна філософія життя. Дивлячись, як обставляють та прикрашають різні декорації, я багато дечого передумав. Я навчився відрізняти людей від тих речей, серед яких вони живуть. Я знав, що можна вийняти людину з декорації, яку вона собі сама або інші їй збудували, і порозмовляти з такою людиною, позбавленою оточення».

Перша згадка про Професора: «Ім'я Професора ви можете знайти в історії архітектури Республіки, – його будинки, сміливі й прості, і досі прикрашають наші міста. В історії Великого Кіно – в нього почесне місце відданого й невтомного працівника, непомітного, скромного й упертого в роботі. Розповідали, що він показував теслі, як тримати сокиру, а маляреві – пензель. Як зробити краще форму для пап'є-маше й як швидше вийняти звідти масу застиглого картону. Як обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим і красивим, як з мішків швидко мати гобелени. Його майстерно оброблені стільці для історичних картин давали заробіток майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота». Професор постає як людина надзвичайно освічена, мудра, він глибоко розуміється на усіх стилях та епохах. В його образі ми вбачаємо художника, знавця старовини, професора В.Кричевського, який був типовим представником ліричного «українського імпресіонізму», графіки, де він пов'язував сучасність із здобутками книжкових прикрас 17-18 століть, виконавши в цьому дусі, між іншими цінними працями, проект прийнятого Центральною Радою українського державного герба, його вважають творцем нового українського стилю в архітектурі.(з Вікіпедії). Як і в тексті, Ю. Яновський був знайомий із ним у реальному житті. Оповідач розмовляє з Професором - знавцем мистецтва – про доцільність певних декорацій та кадрів.

4 розділ

У цьому розділі автор наголошує на тому, що він зібрався писати саме мемуари, а не художній чи пригодницький роман, який міг би сподобатись усім. Його абсолютно не хвилює те, що говоритимуть про його текст, адже у нього зовсім інша мета. Він пише, насамперед, для себе про те, що його цікавить. Йому подобається усе, незважаючи на те, що йому постійно дорікають в ухилянні із широкої дороги. На це герой відповідає: «Я ніколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова і кожне місце – дорога. Старість дає право це резюмувати. Треба не губити напрямку, бачити попереду верхів'я гори і йти крізь хащі». У цьому розділі він дає оцінку і своїй творчості, і ставлення до неї читача: «Я зовсім не хочу відчувати себе романістом. Коли я читаю роман – не мого сина, звичайно, – я уявляю собі заклопотаного автора. Він сидить біля столу, повний всілякої премудрості, знань і вражень, його лабораторія виробляє елементи майбутнього роману. Я не збираюся, пишучи мемуари, коритися практиці писання романів. Це мені тепер непотрібне. Мої романи вже написані, лежать по бібліотеках (а фільм-романи – по фільмотеках), вони дали в свій час те, чого я добивався. Там я, як чесний майстер, продавав споживачам смачну їжу й корисні думки. Тепер я не пишу роману. Я пишу мемуари. Згадую певний шматок життя, що мені він дорогий, і пишу про нього. Я не боюсь, що мій читач почне нудьгувати або йому не сподобається усмішка героїні. Коли б я писав романа, я за цим стежив би і мені не тяжко було б смикати героїв за ниточки, сидячи за сценою. Однаково – героїв видумано, герої безсловесні для їхнього автора, і він може ними керувати. Інша справа тепер. Я пишу насамперед для себе, і мені все цікаве. Я, може, не хочу показувати красивої, витонченої будівлі, а хочу так дати матеріал, щоб у кожного читача виріс в уяві свій окремий будинок художнього впливу. Той, кому тяжко буде прочитати до кінця, може відікласти книжку. Я не ображусь так, як образився б романіст. Значить, іще не час йому читати мої мемуари. Я, лежачи в могилі, можу почекати ще сотню-другу років».

Єдина мета автора стає його покликанням, він називає культуру нації своєю нареченою: «І як було всім зрозуміти, що в мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, що для неї я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу й за неї підставляв під мечі важкий щит. Сімдесят років стою я на землі, пройшли переді мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився в вічі, боронячи життя й честь моєї нареченої, її коси, як струмені, розлились по землі, її руки, як благословення, лягли на поля, її серце палає, як серце землі, посилаючи жагучу кров на нові й нові шляхи. Для неї я був сміливий і впертий, заради неї я хотів бути в першій лаві бійців – бійців за її розквітання. Для неї я полюбив море, поставив на гербі якір, залізний важкий якір, що його приймають усі моря світу, і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації – звуть її».

Далі Яновський подає власний опис самого себе у юнацькому віці: «Уявіть собі юнака – невисокого і стрункого, з сірими очима і енергійним ротом, погляд насмішкуватий і впертий, руки, що люблять доторкнутись до забороненого й відчути приємність там, де страшно. Руки, що люблять жінок і їхнє тіло, люблять парус і гвинтівку, а іноді полишають те й інше для любовного вірша. Людина без ідеалів, бо не знає авторитетів, без ворогів, бо вважає, що друг і ворог – два обличчя одного тіла, егоїст, бо не знає нікого не егоїста, цинік, бо так називають людей з їхніми думками, працівник і ледар в один час, бо думає, що людина працює для ліні й лінується для того, щоб працювати» - таким він уявляє себе. Притому ліричний герой продовжує складати конститутцію, що мала регулювати порядок його роботи на фабриці, наспівуючи пісню про аргонавтів. Про символічне значення пісні далі:

 

 

 

***

Розділ починається розповіддю про Директора кінофабрики: «Директор ходив, похитуючись і припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, – до речі, він і був колись моряком. Його корабель плавав лише в одному морі, бо, коли він служив у флоті, саме була війна, вихід в інші моря охороняли турки, і їхній крейсер “Ісмет” навівав жах і збуджував паніку у флоті. Несподівано з'являючись, він, як демон, налітав на туманні береги і громив важкими набоями далекі поля й форти. Матрос малював собі велетенського командира невловимого крейсера. Залізні руки турка гнули залізні перила, коли він настирливо вдивлявся в горизонт, ведучи закованого в панцир гіганта. Щохвилі “Ісмет” міг полетіти від міни в повітря, та заворожив його командир – колосальний велет».

 Під образом Директора  ми вбачаємо Павла Нечосу, який очолював кінофабрику. Яновський розповідає про бурхливе минуле Директора у морському плаванні на кораблі «Ісмет», про ворогування з матросами та фатальні події у морі. Оскільки корабель був замінований, багато людей загинуло мученицькою смертю, а дехто, опам’ятавшись, зрозумів, що корабель злетів у повітря.

Далі розповідь повертається до кіностудії, де ми бачимо директора у зовсім іншому амплуа. «Директор сидить окремо й їсть так швидко, ніби в нього в руці дві ложки. Я сідаю біля нього й розкладаю на столі конституцію. Я йому голосно читаю, а він мовчки їсть. Подають другу страву. Директор дає шматок м'яса котові, що сидить поблизу. Це матроська звичка – любити тварин». На кінофабриці постійна метушня: актори, авантурники, жебраки, чоловіки, жінки, діти, службовці, режисери – які товпляться з ранку до вечора. Механік тим часом пускає апарата для зйомок.

5 розділ

Починається розповіддю про Сева (О. Довженка) – ще молодий на кіностудії.

«– Любий Сев, – хочеться мені почати, – нарешті й про вас ітиме мова»

 «Художник Сев – мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію й блискуче провалився. За це він дозволив собі відпустку на кілька місяців. Тепер він знову повернувся до Міста й буде ставити ще одну картину»

Сев любить іронізувати над життям, а зокрема жінками. «– Любий Сев, – кортить мені казати, – я пам'ятаю й досі ваше сприймання життя. Жінку треба вміти понести на руках. Не боятися ніколи помилок, бо той, хто боїться, швидко старіє, і в нього холоне голова. Йому годі шукати повноти життя,.». Молодий Яновський дізнається про те, що Сев приїхав у місто, тому вирішує піти до нього. Завітавши у кімнату високого режисера (замість кімнати Сева), відчув солодкий запах жінки. Це була Тайах! «Біля вікна сиділа жінка – білоголова, стрижена, в англійській блузці, поклавши довгі ноги на стілець перед собою. Вона палила, дмухаючи в вікно, і ледве подивилася на мене».

«Пахощі жінки знову долинули до мене. Я запалив світло. 
Високий режисер лежав на ліжкові, що стояло ліворуч, упирався головою в стіну й ноги звісив на долівку» Саме у цій кімнаті ліричний герой познайомився із Тайах: «Землячка, не встаючи з місця, простягла мені руку. Я її взяв – безвольну, трохи холодну й гладеньку». «З нею мені захотілося погуляти по вулицях, міцно притиснувши до себе її лікоть. Вона трималася так, ніби їй шлейф несли пажі». Митець зрозумів, що час для розмови він вибрав невдалий, тому попрощався.

 Вийшовши у коридор, зустрів Сева, з яким завів розмову про його останній фільм. Режисер здався йому досить запальним та пристрасним до процесу кіно. Вони заговорили про море: «– Море – це розпутна красива жінка, яка хвилює більше за всіх цнотливих голубок. Ця жінка лише збуджує жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша знана жінка, вона ввижається вдень і вночі. Задовольняє один подув пристрасті, але викликає два інших. Ви бачите, що вона брудна, оця ваша любов, вона іноді дурна й жорстока, але ніяка красуня в світі не дасть вам стільки насолоди, бо вона є й залишиться першою жінкою, першою любов'ю» (слова належать Севу). Митці продовжили розмову про морський сценарій, але коли Сев запитав про Тайах, Яновський(ліричний герой)  зашарівся. Саме тому Сев запропонував піти до «тієї кімнати, звідки ви втекли».

***

«Ми сидимо всі гуртом на ліжкові: я, Тайах і Сев. Навпроти нас ходить високий режисер, а на канапі сидить кінооператор в окулярах. 
Я відчуваю біля себе тепле плече жінки, вона чудово пахне – якийсь солодкий, тремтячий запах, як звук віоліни. Мені хочеться сказати їй якусь приємність, показати себе веселим і цікавим, і... красивим. – Ви танцювали, як єгиптянка – наче жагуча пристрасть текла в вас». Ці слова вказують на те, що Тайах дедалі більше подобається герою, він робить їй компліменти, відчуває звабливість та пристрасність у її найменших порухах. В очах Яновського вона: «..дуже стримана й холодна взагалі, а коли сміється – робиться близькою. Для всіх людей в неї холодний погляд і професійна усмішка балерини – одним ротом, білими зубами» на відміну від оповідача, Сев заграє до балерини гострими словечками та ніжно називає її мавпочкою: «–А взагалі ви нагадуєте прекрасну мавпочку, – додає Сев серйозно, – вона гризе горішок на дереві й влучає звідти горішком».

Коли ж кімнату огортає інтимна темінь, ліричний герой відчуває, що Тайах починає проявляти до нього знаки уваги: «На мою руку обережно лягла її рука й так залишилась. Я почав ворушити пальцями, помалу пестити жіночу руку. Тайах нахилилася до мене, й я нахилявся до неї. її волосся лоскотало мені вухо». Звабливість Тайах проявляється у кожному її русі. Навіть коли герой нахиляється до Сева, щоб сказати декілька слів, Тайах нахиляється теж, але її цікавлять не слова, а нові відчуття: «її груди торкаються тоді моєї руки. Я не ворушу ліктем, щоб залишити враження випадковості. Я чую пульсацію крові на шкірі руки. Троє голів укупі, три перемішаних дихання, троє рук разом (Сев поклав і свою руку на наші), сутінь кімнати, дружба, до якої увійшла жінка повноправною серединою». Ця інтимна атмосфера стає загадковою і таємничою саме завдяки Тайах .

Водночас автор роздумує про роль і надзвичайно важливе значення людських рук, як цілого концепту людського існування: «Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці – тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я люблю спостерігати, коли ви берете й віддаєте, коли ви ховаєте в одежі ножа, коли ви пестите ніжну шкіру жінки, коли ви боляче любите її й не хочете нікому віддати. Найбільше мені до вподоби руки творців. Перо і пензель, ніж і сокира, талановитий молоток! Чи знаєте ви, що рука, яка вас тримає, передає через вас вогонь життя? Вона вмре, ця невгамовна рука, а витвори її житимуть. Вона поспішає, виконує волю людини, що, підіймаючися з небуття, ледве встигає дати життя дітям і виконати долю творчого труда. Я люблю її – вічну людську руку, незвичайний символ, і розумію велич тої хвилини, коли друг дає руку другові: цим він передає самого себе, своє серце й розум, дихання дітей. Дві людських руки вкупі – це кільце, за яке, ухопившися, можна зрушити землю».

Розповідь про Тайах перериває ретроспективний(повернення у часі) елемент. Герой мандрує у часі, тобто знову повертається до своєї старості, що дає читачеві зрозуміти , що усі розповіді до цього були спогадом 70-річного То-Ма-Кі, були розповіддю про його минуле: «..я заплющую очі. Неси мене, часе, назад».

6 розділ

Сев, «я» і актор тубілець виходять із готелю вночі. Більшу частину розділу займають описи Одеси та порту зокрема у нічний час (пароплав, портові будівлі і склепи, бульвар, пам’ятник французькому герцогові, шаланди у воді, яхт-клуб, у якому немає ні душі, опис моря, яке бліде і біле, як оливо, безлюдні вулиці, та щогли-кораблі, хвилеріз, який підноситься над водою, рибальські хатини із фанери і дощок, далекий берег, що вимальовується вдалині перед сходом сонця, крик птахів-мартинів, звуки човнів, що гойдаються на ланцюгах, морські гудки). Сев та ліричний герой розмовляють про сценарій. Розповідь Сева про діда, який мав сильний інстинкт до боротьби, але на другій сотні літ життя його несподівано розірвали вовки. Надворі холодно, завіває вітер, дзюрчить вода, рокотить моторний човен, а під героями море, яке готується до шторму.

***

Шторм розлютувався надвечір, на море насунув туман, та герої ідуть просто до порту, їхні пальта роздуває вітер. Море гнівне, а вода жахливо біснується. З туману виринають все нові і нові хвилі, а Сев із ліричним героєм насолоджуються стихією, адже, сівши на мол, вони спустили ноги і розмовляли про ніжні пахощі степів, і високе бліде небо, і про жінок, і про Тайах зокрема: «Вона, – казали її подруги, – змінила свій характер в Місті. Кількарічне кидання від одного мужчини до іншого, жадібні дотики до всього забороненого – десь ніби загубилося, і не впізнати колишньої Тайах. “Я така жадібна до всього, – говорила остання, – я, мабуть, вродилася авантурницею. Батько мій італієць, мати слов'янка. Я не можу всидіти на місці. Та з вами я ніби потрапила до лагуни. Мені хочеться тихо пливти, говорити неголосно й сміятися з того, що сонце світить і летять промені на сад. Ніхто, ніхто так не ставився до мене на світі”. 
– Вона звикла до рук, що простягалися її обняти. Замацане тіло відпочиває зараз і відновлює кінчики чулих нервів. Прийде час, коли ця жінка буде відчувати себе дівчиною, звичність і знання любовних утіх залишаться в ній, як згадка про давно читану, недозволену книгу. Вона відродиться для нового життя. 
– А ми їй допоможемо в цьому, Сев. Яка це достойна річ – приголубити людину. Людське ставлення підіймає дух і дає силу рукам. Товариське оточення, безкорисна мета... 
– Ви ж її любите, редакторе! 
– А ви її кохаєте, Сев! 
– Коли б вона була тут і чула наші зізнання! 
– Ми її любимо обоє однаково. Вона – втомилася любити. Хай же це не пошкодить їй народжуватися на світ». Обидва митці зрозуміли, що кохають Тайах однаково.

Коли вони рушили додому то зустріли в порту Тайах. «Вона тримала капелюх в руках, а її золоте волосся куйовдив вітер. Одежі на ній наче зовсім не було – так вітер дмухав на легку тканину». Герої, піддавшись настрою та атмосфері, почали «веселе біснування». Вони раділи, співали, кричали. Але в один момент Тайах жагуче поцілувала в губи ліричного героя, потім так само вона поцілувала Сева. Далі вони почали фантазувати про далекі острови, про голих чорних королів і високі зелені пальми, що ревуть і гойдаються від шторму на піщаному березі. Герої піддалися романтичній та п’янкій атмосфері моря та шторму. Тайах танцювала по-особливому, але «Вона не любила танцювати і танцювала холодно, коли не було в театрі знайомих, їй здавалося тоді, що вся публіка чужа, як купа каміння, розкиданого по залі. Треба було їй когось, хто репрезентував би глядачів. Зате нам вона танцювала так, що ми захлиналися з гордості. Тоді викликала її захоплена зала безліч разів, і вона підходила до рампи, усміхаючися нам і кладучи руку на серце. Нам заздрило все людське море». Тобто Тайах любила увагу, любила, коли нею захоплювались і боготворили її, їй не приносили задоволення беземоційні сухі погляди, вона хотіла тепла, звабливості та пристрасті.

Несподівано море викинуло на берег людину. «Екземпляр людини, що її викинуло море, був навдивовижу живучий. Ми його трусили й ламали, волочили по піску й садовили на землю, терли, гойдали й вибирали з рота в нього пісок і траву – доки він, нарешті, прийшов до пам'яті, його думки були далеко, дуже далеко, він проговорив кілька слів ніби румунською мовою й знов загубив пам'ять. Ми почали кутати його в піджаки. Він розплющив каламутні очі, й ми злякалися – такі вони в нього були сині. Ми не відривалися від зусиль його розуму вимовити ще щось, що дало б нам ключ, хто він є – цей бурлака з моря. Англійська фраза: “Води, ради бога, води” – нас збентежила. Румун чи англієць? Ми відрядили Тайак за спиртом».

 «Це був прекрасний екземпляр мужчини. Обличчя обвітрене й мужнє, а тіло радувало очі чистими лініями. Ми викрутили його одіж так, що в ній не залишилось і краплі води, й заходилися розтирати незнайомого горілкою, що принесла Тайах. Потім ми напоїли нашого пацієнта цією ж рідиною просто з пляшки»

 «Тепер перед нами стояв блідий матрос, чорнявий і смаглявий, із затьмареними синіми очима, страшенно змучений попередньою мандрівкою на щоглі. Чорнява борідка пробивалася на щелепах, обличчя приємне, хоч і некрасиве. Вражав погляд, що завше був скерований в обличчя співбесідника». У голові митця-Сева це постало, наче чудовий початок для фільму. Викинутий на берег матрос – це Богдан (новий персонаж, з яким читач знайомиться саме в цьому розділі). Чоловік був переляканий і спочатку не розумів, що відбувається, і аж знепритомнів від усього пережитого. Згодом герої пішли до будинку Професора. Професор подарував головному герою статуетку Будди, привезену з Індії. Статуетці уже 700 років. (цій деталі варто приділити увагу, оскільки в кінці тексту вона стане глибоким символом, у якому виражатиметься мудрість Професора). Уся ситуація, описана раніше, вказує на те, що герої були мрійниками-максималістами, які у всьому вбачали джерело творчості та натхнення.

Від Професора оповідач  і Тайах ішли разом: «Я зазирав у безконечно лагідні очі Тайах. На перехрестях вулиць ми зупинялися, бо вітер наче танцював навкруги нас. Ми цілувалися, не звертаючи уваги на прохожих, і йшли до іншого перехрестя. Там цілувалися знову, і я свистів з насолодою в пальці». Зайшовши до готелю, Тайах повідомила, що завтра від’їжджає до Генуї (в Італію) на 2 місяці, бо там помирає її тітка. Знайшли записку від Сева, у якій він повідомляв, що відвіз Богдана до лікарні, а повернеться пізно. «Я» і Тайах написала нижче: «На добраніч». І зайшли в кімнату Тайах. Тайах запропонувала поїхати разом із нею, але замість згоди «Я промимрив щось, лінуючись відповідати, і поніс Тайах по кімнаті, не відчуваючи її ваги. Вона злякалася і здригнулася, шукаючи моїх очей і допитливо глянувши в них. Потім засміялася і, як воркітлива кішка, проказала мені на вухо: “А я думала...” ». «Замість відповіді вона почала кружляти мене по кімнаті, доки не заморилася вкінець. Я попрощався й вийшов, почуваючи, що неймовірний тягар узяв на себе такими стосунками».

7 розділ

«День від'їзду Тайах відмічено кількома подіями. Таємнича рука завше підганяє багато вражень на один день». На березі моря в досвітній імлі метушаться люди. Дубок “Тамара” похитується на якорі. До нього човнами возять цілі юрби дітей. Дітей возять десятками. Діти – з дитячого будинку. Однакове вбрання на цих громадянах Республіки гармонує з їхніми обличчями. Це аргонавти, що пливуть у перший морський рейс назустріч сонячній ласці. Вони сірі всі, як солдати, що хвилями стають на кордонах Республіки. Квіти життя виходять у перший морський рейс. Матроси лаються. Та розмови дорослих потопають у пискоті, вересках сотні малечі. З берега вирушає останній човен із кінорежисером і кінооператором, дубок все ще стоїть на якорі. Знімальний апарат ставлять на кормі.

 Зйомка сцени фільму. Кінооператор записує схід сонця на морі. На майданчику з’являється Директор, а у павільйоні працює Сев. Клекоче великий двір фабрики. До Директора прибігає мати , яка каже що в неї задихнулася дитина. «Та не в морі, а знімали тут немовля, а потім відвозили його автом додому, а мати дурна – сиділа, зачарована швидким авто, а дитина й задихнулася. У матері на руках. Мати плаче». П’яний шофер повіз мертву дитину.

Зйомки закінчуються, втомлені актори рушають за режисером (Севом). «І одразу настрій до всіх приходить вечірній, коли незвично навколо все стає, хочеться йти в просвіт вулиць в ентузіазмі й захопленні». Робочий день закінчено, актори із піснею ідуть додому, починається шторм.

 

8 розділ має назву «Зауваження пілота» (текст подано повністю)

Лист сина Майка (пілота) до свого батька (ліричний герой – Яновський). Звучить як узагальнення попередніх розділів із застосуванням перенесення у часі (на момент написання листа То-Ма-Кі вже дуже старий), у якому згадано і мемуари батька, і таємничу й загадкову Тайах, і Сева, і Богдана, і дитинство малого Майка.

                                              ЗАУВАЖЕННЯ ПІЛОТА
            “Пишу я – Майк. Тебе, тату, не застав дома. Ти вийшов кудись розхвильований, як сказав мені твій старий секретар. Мені довелося пригадати маленький прийом архаїчного боксу, доки він мене впустив. А знаєш, мені набридло вже сидіти й тебе чекати. Екран я завісив. Кана твоя погасла. Як це їх розпалювати – такі дерев'яні колодки? Мука мені була, доки я примусив їх горіти. Ти не сердься, що я взяв для розпалу книжку з столу. Вона стара була й пошарпана. На тоненькому папері. Малюнки якихось кораблів, солом'яних парусів, пузатих китайців і значки пожовклою фарбою, як машинним маслом. Тату, ти не сердься. Вона прекрасно горіла. Коли я розпалив, спробував погрітися, та гаряче стало, і я краще сяду ось до вікна й розчиню його. Я чекаю тебе, а ти не йдеш. У кані горить огонь. Од нього людина самотня-самотня. Я не виношу самотності. Навіть у своїй кабіні я проробив віконце, щоб розмовляти з пасажирами. Руки мої на ричагах, а язик бовтається біля пасажирки. 

Що б його ще зробити? Десь ти загулявся, тату. Я побігав по кімнаті, бо не люблю сидіти, і почав плигати через стільці. Одного я таки потрощив. Але він старий був і чудний – увесь струхнявілий, мабуть, теж китайський. У тебе м'який килим на долівці, і я спробував стати на руки. Та занадто перехиливсь і тільки-тільки не потрапив ногами в кану. Незручна штука – цей вогонь на волі! Забув сказати, що перекинув також столика, який стоїть біля кани (круглий отой), і розсипав твої папери. Мені було дуже неприємно. Я почав збирати їх і підкладати за змістом. І що я побачив? Ти, татуньку, знову пером у папері длубаєшся? А я думав, що ти вже цілком здався на нашого Генрі. 

Почитаємо, що ти пишеш, дорогенький! Ти не розгніваєшся, бо ж ми з тобою однієї крові. А я через годину знову вилітаю в рейс. Боюся, що з Індії полечу на Австралію – зупинка на Яві.. От би я хотів тебе обняти! Може б, і ти полетів зі мною, сивенький? Полетів би,полетів, я знаю тебе. 

Значить, рішено – читаю. Треба ж мені посидіти тихо, а то знову крісло зломлю. 

Прочитав. Молодий ти й досі, батьку. Порівняти мене з тобою, так я – футболіст, а ти гольфіст. Така стара гра – гольф. У футбольній команді я був форвардом. Ми стояли на першій лінії. Ми чекали, як яструби, – куди вдарить капітан перший бол. Тоді ми здіймали пил і тонули в ньому. Іноді мені щастило розглянути зблизька бол, а більше – я налітав і бив ногою в закручений клуб пилу й ременя, який затримувався до мого удару в ногах супротивника. Я почував запал боротьби. Бив головою, ногами, мордою. Це – одчайдушний спорт. Серед друзів, серед команди, я грав, як архангел. 

Тепер візьми гру в гольф. Велика, велика площа. На ній є ділянки води, високої трави, чагарника, піску, рівного місця. Далеко на іншому боці площі – ямка, діаметр – кілька дюймів. Через усю таку пустелю, воду і траву треба гнати м'яча – до ямки. Грати можна самому. Є вісім різних кийків для того, щоб гнати. Мета гри – загнати в ямку найменшою кількістю ударів. Я заздрю тим, хто може грати в гольф. Треба бути . неймовірно упертим. Треба вміти змагатися самому, без підтримки. Щасливо обминати всі перепони. На мене – так я сказився б, коли б мені довелося загнати м'яча у воду чи в чагарник і звідти його вибивати. Жорстокий розум вигадав таку гру. Битися на самоті. 

Це мені спало на думку, коли я читав твоє. Невже не можна просто взяти м'яча і перенести його до ямки? А може, перешкоди виховують і вчать бійців? Мені боязно вимовити слово осудне – ти пройшов життя, милий! Привчати людей без бою досягати всього – це штовхати їх на смерть... 

Слухай тепер далі. Море в тебе дійсно шумить скрізь. Море – на сторінках, а дівчина – десь поза написаним. Не сподобалось мені те, що ти даєш деталі кіноремества. Та, певно, ти не хочеш чути докорів у ледарстві. Ти хочеш зазначити, що працював, коли жив. Цікаво вийшло в тебе про руки, я мимоволі подивився й на свої. 

Ти пригадуєш, що подарував мені Будду, коли я вперше сів за кермо? Чи не той це самий, що ти згадуєш? Тільки він був порожній, коли я кинув його в Індійський океан. Признаюсь аж тепер, що кинув. Він мені завше псував жіночі справи. Пасажирки цікавились Буддою, а я не міг нічого про нього вигадати. Кинув я його. Та середина була вже порожня. Ти поясни, в чім справа. 

От коли б ти все писав так, як останній розділ. Вік мене зворушив. Не можна показувати тільки любимців. Тільки здорових. І пісня ввечері, на тлі неможливого дня – вивершила будівлю. Ти не пригадуєш часом, якої вони пісні співали? Це важливо. У нас тепер в моді “Пісня капітанів”. Я тобі її випишу – може, згодиться десь. Співають її пілоти. Мелодію я тобі проспіваю з дороги. Вона проста, як марш пропелера. 
Ось вона: (текст та дещо з аналізу подано вище)
Така пісня. Слово “капітан” викрикується, як такт. Тільки обов'язково зазнач, що це пісня нашої ескадрильї. 

Тепер скажи мені за Богдана. Чи це не той, що йому стоїть пам'ятник на березі? Він сперся на якір і тримає в руці поснащеного брига. “Онтон” написано на бригові. Це на мові острова Ява – Щастя. І він дивиться на море, де перепливають один одному дорогу кораблі. Бронзовий осміх пам'ятника миють дощі й негода. Я хотів би дочитати твої спогади, тату, мене цікавить, як бронза була колись живим тілом. І ти його врятував? За що його розстріляли? Яке гидке слово. 

Дівчина мені подобається. Боюсь думати, що це моя мати. (важлива деталь! У кінці тексту згадано про те, що інший син – Генрі – теж шукає в мемуарах докази, що Тайах – його мати). Режисер Сев і ти мусили ворогувати. Хіба що Тайах вас обох помирила. 

Трохи не забув. Бриг “Онтон”, Богдан і Ява, очевидно, зв'язані між собою. Ти, здається, не був на цьому острові? Він хоч і великий, на ньому є база для самольотів, але нудний. Ліси – неприродно чорні. Пологі рівнини і поруч – гори кремнисті й облізлі. Я не перелітав над цілим островом – там далі, кажуть, колосальні поля, плантації какао, рижу. Трава росте так буйно, що її не встигають виполювати між кущами кофейного дерева. Цукрова тростина, бавовна, багато купців, бідне чорне населення. Вірять у Мохаммеда. А колись вірили в Будду. Ще й нині можна серед плутаних стежок у віковічних лісах знайти галявини з великими йому будівлями. Камінь будівель обсипався. Статуя Будди під обвивщйю її травою виглядає кумедно. Вона як жива. Є ще купи каміння, що от-от розваляться, подібні до пірамід. До них я бачив цілі екскурсії вчених. Ніяк не розумію, що вони знаходять у тому камені цікавого. Іноді дійсно можна знайти вибиті на стінах малюнки. Та вони часто непристойні. Видно – яванці недалеко пішли від індусів. 

А подобалось мені тільки те, як на Яві влаштовано аеродром. Коли підлітаєш, сонце вже сяде за Суматру. На крилах червоніє пурпур неба. Деякий час ідеш в сірій млявій тиші, забираючи височінь. Внизу видко, як ніч лягає густіш і густіш. На горі ще сірий вечір, а вже на землі тиха темнота. Раптом загориться на аеродромі Прожектор. Світить у небо. Біля нього другий освітлює землю й показує мені напрямок – як я мушу сідати. Свічу свого рефлектора і стрімголов кидаюся в безодню. Майже над самою землею вирівнююсь, роблю півколо і йду на посадку. 

Бувай здоровий, тату. Я кидаю папір. Через три хвилини всі п'ятеро дверей твого будинку зачиняться за мною. Вибач. Привіт. Майк”. 

 

9 розділ

Перша частина 9 розділу присвячена біографії Богдана (чоловіка,  якого недавно витягли з води). Герої сидять у барі, випивають, а Богдан розповідає про своє неоднозначне, сповнене пригод та небезпек минуле. Чоловік говорить, що топиться уже не вперше, оскільки ще на острові Пао малаєць з одстреленим носом віщував йому втопитися.

«У мене перетрушені й пересолені вже всі кишки, і, коли таке життя продовжиться, я гадаю піти до лікаря і зробити собі зябра». Розповідь починається з першого випадку про те, як топився чоловік і як його врятували.

Богдан тяжко працював в румунського рибалки(його рятівника), а сестра хазяїна Ганка ставилась до нього негативно, хоча, з іншого боку, Богдан їй сподобався. Одного разу, коли вони усі трохи підпили, Ганка прийшла до нього уночі і притулилася, Богдан їй не відмовив, а вранці сказав дівчині, що він жонатий і взагалі людина мандрівна. За це Ганка хотіла знову його втопити.

Також Богдан розповідає про своє перебування у гавані Балканського півострова: «Гавань Балканського півострова має при собі й місто. Назвемо його Табором, бо там був концентраційний табір з моїми земляками. Два ряди колючого дроту навкруги не дозволяли всім розлізтися по країні, як хробакам з лопуха. Раз на день приїздила сволоч до табору, тоді всі шикувалися у дворі з дерев'яними рушницями, їли гидко, працювати не пускали, щоб не розносили своїх думок по країні. Будь вони прокляті в бога й янголят, трижди навхрест... Та й чув я, що в таборі одчайдушні люципери, не мають бога й серця в животі. Вони вже десь одмовились жандарювати, штрейкбрехерувати і втихомирювати повсталу провінцію».

Опис Балканського півострова – це алюзія(натяк) на дійсність Радянського Союзу, яку автор завуальовує, використовуючи екзотичну місцевість. Богдан вірив, що табір повинні вислати на батьківщину. Так і сталось. В’язнів полковник наказав посадити на корабель і відправити в море. Полковник їхав не сам, а з дочкою, якій було 16 років. Богдан запитав у неї, чи не має вона книжки, із цього почалася їхня розмова. Богдан розповідав про своє насичене пригодами життя, цілу історію з безліччю вбивств та самогубств. В один момент Богдан зрозумів, що судно йде проти сонця, а мало би пливти в протилежну сторону, дівчинка випадково проговорилася, що бриг пливе на південь. Після цього на кораблі зчинився бунт, оскільки в’язні зрозуміли, що везуть їх не додому, а на південь віддати у рабство. На кораблі почулися постріли, доньку полковника було взято в заручники, босого і кривого капітана помилували, проте життя цілої команди все одно висіло на ниточці. Богдан узяв дівчинку і плигнув з нею у воду, вірячи в те, що зможуть допливти до берега, однак дівчинка не витримала і в топилась від виснаження, а Богдана вкотре без свідомості викинуло хвилями на берег.

 

***

Лист від Тайах із Генуї від 2-го травня.

Тайах пише ліричному герою(оповідачу) про те, що вона часто згадує про нього, говорить: «В Італії все мені нове. Я така вільна. Та ось прийшло і те, чого я не потребую тепер. Я одержала листа від чоловіка. Я не в силі передати тобі й краплини тієї уваги й ніжності, які там є. Я хочу розбудити в собі щось і – не можу».

Тайах робить висновок , що їй кардинально чогось не вистачає, вона не може зрозуміти сама себе. Чудові пейзажі Італії викликають у неї то захват, то сльози. Аналізуючи ці слова, можна сказати, що пристрасній Тайах бракує уваги та захоплених поглядів. Вона ділиться своїми поглядами на життя та кохання: «Не знаю, як буде з чоловіком. Мені все тепер далеке, про що говорить він. Дружочок, ніколи не люби перший нікого. Коли тебе покохають – тоді, будь ласка, закохуйся, одружуйся. Але ніколи не бажай нікого так, щоб прокидатися тільки з цією думкою й засинати з нею. Взагалі мені боляче писати про це».

Тайах каже, що була на танцях та у кіно. Свій стан вона оцінює двозначно: «Душевна рівновага у мене цілковита. Навіть скорше – апатія. Мене ніщо зараз не може зворушити. Я дуже рада. Так спокійніше жити». «Читаючи мого листа, ти подумаєш, що я песимістка. Та це не так. Ти не знаєш, скільки іноді прокидається в мені. Завше кожній жінці потрібний імпульс. Щоб був такий мужчина, а коли нема його, тоді треба жити – як усі живуть – зовнішньо. Просто».

У кінці листа Тайах передає привіт Севу та додає фотокартку, де вона у купальному костюмі на камені над бухтою. Герой помічає, що «листа написано різним атраментом, за кілька прийомів. В кінці закреслено post-scriptom, де стояло запитання про Богдана». Це свідчить про те, що Тайах вагається, думає, не може розібратися в своїх почуттях.

 

10 розділ

 

Вечір. Герої сидять в потайному кафе. Їх розважають дівчата, кожен розказує якусь історію. Усього людей було 9: хазяїн трамбака(капітан), отаман рибальської ватаги, Стелла, Муха, Поля, хазяїн кав’ярні, Богдан, Сев, оповідач. Першим взяв слово Богдан. Він заговорив про корабель, якого друзі шукають для зйомок. Проте Сев певною мірою заперечує і каже, що корабель цей для учнів морської школи! Вони обговорюють корабель, рясно використовуючи морську лексику. Як режисер майбутньої картини, Сев розповідає, як він уявляє школу і молодих моряків на бригові у майбутньому фільмі. У цьому епізоді проглядається творче мислення режисера, відчутно, як ці картини спливають у його голові. Згодом ця розповідь стане частиною знятого фільму. «Я уявляю собі морську школу на високому березі. З усіх вікон школи мусить синіти море. Вікна круглі, як ілюмінатори, і кімнати з койками нагадують каюти. У бухті внизу стоїть кілька навчальних кораблів. Б'ють склянки – початок дня. Сходить сонце, як прапор, і прапор лізе на щоглу, як сонце. Бухта – не бухта, а люстерко, в якім відбивається й коливається все, що лише може заглянути. Так я мислю собі початок картини. Сев допив каву. 
– А далі – виходять юнаки в плавання. Море перед ними без берегів. Вітер перед ними й позаду їх. Корабель чистий та блискучий, як машина з дерева й полотна. Каюти пахнуть степом і землею. Юнаки вчаться захищати вільність, свій прапор – націю трудящих. 
Пробило десь надворі чотири рази. Була північ. Почала працювати машина на канонерці, свисток розлігся над водою, і чиїсь кроки почулися на брукові. 
– Одного сонячного дня корабель чує далекі гарматні постріли. Кілька дозорців вилазять на марс і на марс-стеньгу з біноклями. Вони передають униз нервові слова командирові: “Стріляє військове судно. Мішень – парусник, на якому видко людей. Збито фок-мачту. Набій потрапив у воду. Збито грот-мачту. Видко на кормі прапора. Корабель поринає у воду. Поринає у воду. Поринає. Парусника немає”. Над місцем, де загинув парусник, проходить крейсер і зникає, залишивши над морем хмару диму. 
Наш корабель маневрував. Капітан сам став біля керманича. Як комашня, полізли юнаки на реї, і швидко всі мачти вкрились білими опуклостями парусів. Ішли – на диво. І опинились на місці катастрофи. Першого виловили – молодого матроса, що тримав дівчину. (Тебе, Богдане). На хвилях гойдалися уламки. Людей було розкидано по морю, як снопи по ниві, хвиля їх не лишала на місці, немилосердно обхлюпуючи і перекочуючись через них. Часто за хвилею піднімалася в повітря рука й розпачливо кликала допомогти, а човен знаходив там тільки воду й нічого на ній. Рятування тривало до того часу, поки на поверхню моря опустилася ніч. І врятувати пощастило біля трьох десятків людей. 

Це були люди. Безпомічні – вони лежали на палубі, і від їхньої лихоманки дрижали дошки. Виплеснуті хвилею з рідної землі, вони повернулися понівечені на голе дерево палуби, їхню одежу покидано за борт, розпутні сини повернулися голими. І прапор їхній – дівоча хустка – лежить мокрий поруч. У кожного є батьки й матері, що плачуть і тужать за синами, стоячи біля похилих хат. Та цілий корабель їм тепер за батька. Вони відчувають, що немає їм прощення й не буде, доки не зароблять його честю. І невже, переживши сто смертей, не очистили вони своїх очей, що не можуть ними глянути в братні очі нових юнаків нової землі? Та господарі лагідні. Вони ходять біля врятованих, як біля людей, людей вони приводять до пам'яті, людей викачують до життя, людей захищають від холодного подуву морського вітру. Щo за люди – ясно буде потім, а тепер – швидше, хлопці, позносьте всіх під палубу, кладіть у теплі койки і годуйте гарячою їжею. 

Ніч приходить сувора, як смерть, і тривожна. Світять електричні лампи під стелею. На палубі порипують снасті. Дме рівний, спокійний бриз, і небо все в зорях, у проміннях, у радості. Ніч велична покрила море солодкою тайною. За таку ніч може пройти все життя, кораблем заснують постаті без числа, тисячі доль різних людей спустяться на корабель. І тоді зійде сонце. Воно розкрає рівну лінію обрію й ляже на хвилі, і встануть на тім місці рожеві тумани морського ранку».

Тоді бере слово Богдан, який продовжує розповідати про свою біографію. Далі подаю історію життя Богдана, деякі елементи якої згодом теж стануть частиною фільму, оскільки насичені загадками, небезпекою, таємничістю та непередбачуваними пригодами. Історія Богдана – це історія справжнього моряка, який щодня бореться зі стихією, зазнає поневірянь, дає відсіч злочинцям, рятується з найнебезпечніших ситуацій. «Моя мати вродила мене сиротою. А вродивши – вмерла. Мене поклали у ночви – обмити гріхи. Сліпі мої очі витерли мокрою солоною пелюшкою та повивачем. Кілька крапель солі посолили купіль: у перше купання я обзнайомився з солоною водою. Далі я спробував утонути, бо сусідка відвернулася до моєї доброї матері. Потім ціле своє життя я невпинно топився. Після ночов я спробував загинути в калюжі, коли вже вивчився плавати навсидячки по землі й заглядав до калюжі, як до дзеркала. Школярем – я тонув у криниці, куди я заліз був видирати горобині яйця й горобенят. Далі – я побудував собі на степовому ставку пліт з очерету й заходився пекти посеред ставка картоплю на тій крихті землі, яку я взяв на пліт. Мій корабель ізгорів, а я знову тонув. 

Утік я з солдатами, що були в нас на маневрах, і опинився з ними в місті на великій річці. Це вже я був підлітком. Швидко казку кажеться, та не швидко діло робиться – проплавав я на річці, підмітаючи пароплави й чистячи картоплю, з рік. І добився нарешті до моря. Воно війнуло перед моїми очима, ніби синім шлейфом сукні. Паруси налипли до нього, як метелики до капусти, і я пішов за ним, мов за своєю молодою. Зробився я моряком. Плавав я на піввантажному пароплаві юнгою і хлопцем на все. Сьогодні чистив скла в ліхтарях, назавтра мене призначали до бункера перегортати вугілля, ще через день – я слідкував за плитою в куховара, мив посуд і одержував такі ляпаси, що в мене й тепер дзвенять вуха. Війна нас застукала в японських водах. Ми йшли на південь, повертаючися з Владивостока. Потім почався тайфун, коли ж він улігся, тоді…» «Перша земля, яку ми побачили, була земля Філіппінських островів. 

Нас прийняли, не скажу, щоб добре, але байдуже. Пароплав розвантажили, почали в ньому щось лагодити, а ми розвіялись по благодатній філіппінській землі. А розвіятись було де – островів Філіппіни мають кілька тисяч. Я блукав по широких дорогах – чужий, німий і виснажений. Іноді мені давали хліба, інколи я крав його з розчинених дверей, мандрував далі, і нарешті мені сказали, що за день ходи я дістанусь до Маніли»

«В Манілі я знову спробував утопитися. Філіппінські острови – колонія американців, значить – нейтральні води. В Манілі скупчилось багато пароплавів із різними прапорами. Вони одстоювались невідомо до яких тихих часів. Я блукав у гавані, давши волю ногам іти, куди їм хотілось. Цілі ліси мачт коливались поблизу берега. Далі на рейді стояли великі пароплави. Смагляві, бронзові, чорні люди вешталися на парусниках. Човни сновигали між ними. Я запитав у одного малайця, чи єсть у гавані наші судна. Він мене зрозумів і запропонував послуги. У мене нe було чим заплатити. Я віддав йому свою куртку. Ми пливли, ледве пробиваючись крізь купи великих і малих парусників. Тим часом швидко спускався вечір. В останніх проміннях дня я побачив пароплав, до якого ми пливли. Я попросив зачекати й під'їхати обережніше, коли темнота дозволить мені забратися на судно непомітно. Таким чином, поставивши капітана перед фактом, я думав уникнути того, що він не захотів би мене взяти»

«Я вирішив краще віддати себе на милість капітана, ніж випустити з рук каната – з усіма можливими наслідками. Мене підтягли до самого борту. Я вже почав був ворушити губами, збираючись якось відрекомендувати себе рятівникам, та побачив над собою занесену руку й почув такий гарний удар в тім'я, що випустив з рук каната й одразу ж загубив пам'ять. Я навіть не відчув холодної води. 
Як і завше до цього часу – я прокинувся не на тому світі. Та й не на суші. Бо врятував мене малаєць і продав півмертвого на корабель, що йшов далі на південь. »

«– Корабель, – продовжував Богдан, – на якому я очуняв, належав старому малайцеві з острова Пао – десь на північ від Яви. Цього острова і чорт із свічкою не знайшов би серед безлічі тих островів, що, як велетенські зелені кущі, лежали на воді. Та за якимись невидимими ознаками ми посувалися просто до Пао. За час цього подорожування я встиг призвичаїтися до нового хазяїна і його команди, що складалася з люде” усіх можливих відтінків шкур і душ. Три дні я удавав із себе хворого, міркуючи над долею. Першого дня мене добре попобили, пропонуючи встати і взятись до роботи. Найбільше я запам'ятав безвухого китайця, який вишукував на мені найболючіші місця, – і я поклявся собі першою хлопчачою клятвою ненавиді, поклявся, не розплющуючи очей і удаючи з себе непритомного, відплатити цій безвухій собаці. Потім я й справді знепритомнів. Наступних двоє днів я лежав, і ніхто мене не займав»

«Так от – ми багато днів поминали островки. Я вже почав тинятися по палубі. Мене штовхали всі, хто хотів, а найбільше безвухий китаєць. Раз йому за це добре влетіло від капітана, що взяв мене під свою руку. Він ударив китайця в ніс важким кулаком. Я став між капітаном і китайцем. 
“Капітане, – сказав я, – цей чоловік мій. Я поклявся вибити з нього колись душу”. Я переконував свого хазяїна таким рішучим тоном, що він врешті засміявся, не розуміючи мене, але бійки не продовжував. »

«Нарешті ми досягли берегів Пао. Прекрасна бухта, похилий берег, червоний, як найкраща фарба, і дві живих бронзових фігури на березі: жінка й дівчина. Велетенські дерева стояли над водою, їхнє коріння до половини виходило з землі, стовбури дерев були наче на плетеній башті з коріння. Зелені до неможливого дерева й зовсім червона земля... »

Потім Богдан розповідає про Магелланову протоку: «Вона надзвичайно гарна, як декорація до пекла. Тяжко собі уявити щось страшніше й жахливіше, куди ні звір, ні птах, ані жодна тварина не заходила. І ім'я цій затоці – Милосердя. ».

Аналізуючи текст твору «Майстер корабля», науковці стверджують, що розповідь Богдана про різні локації, небезпеку пережиту на різних землях, жорстоких людей та притому чудові пейзажі – це розповідь Яновського про Радянський Союз та його вади, політичні та моральні. Саме тому у тексті Богдан не закінчив розповідь: з кафе його вивела міліція. Це здається натяком на наявність сексот у суспільстві.

 

11 розділ

Оповідач знову отримує лист від Тайах, у якому вона розповідає про свою пригоду

«Листа написано на шістнадцяти сторінках жовтого шершавого паперу. Він точить легенький запах, що, як нитка диму, коливається, коли листа читати. ». Лист написаний уривками, які створені у різних містах (Мілані та Берліні) з перервою в місяць. «Багато я могла б розповісти цікавого. Я ніколи не переживала стільки гострих і цікавих пригод, як тепер, стільки нежданих зустрічей із людьми, у мене якось затупилося тепер почуття прив'язаності до людей, до місця, превалює тільки одне чуття, чуття нового, зміни вражень. Іноді так хочеться поговорити по-нашому. Сісти на канапу, підгорнути ноги, покласти тобі руки на плечі й говорити довго-довго. ». Тайах розповідає, що «В Італії багато мужчин хотіло б мене “обкрутити”, висловлюючись вульгарно, але мене ніхто не хвилює. Два місяці вже майже, як я вислухую на всіх мовах зізнання і серйозні, і смішні, і зворушливі, простосерді й нахабні. Нарешті мені це набридло і тепер навіть не розважає. В Генуї я залишила багато “страждаючих” друзів. Звичайно, це мене підносить трохи як жінку. Я часто думаю, чому мені ніхто не подобається, чому мене не хвилює дотик мужчини? Всі спроби я завше суворо обриваю. Я згадую себе колишню. Я дуже сласна. Я не могла б жити раніш двох місяців, як живу тепер, без найменшого бажання. Мені спадало на думку, що в мене атрофувалась почутливість. І я жила так чудно, що мені починало здаватися, що я – дівчина, не знаю мужчини, це почуття я не можу тобі з'ясувати точно. Треба бути жінкою, щоб зрозуміти це. ».

Пригода Тайах полягає у тому, що одного разу вона поїхала до старовинної церкви Італії – Дуомо. На екскурсії вона зустріла чоловіка, який привабив її тим, що абсолютно не звертав на неї уваги. Вона ж навмисне дивилася на нього. Потім він взагалі відійшов від неї, проте жінка пішла за ним. Тайах запросив прогулятися інший чоловік, проте їй було абсолютно байдуже. Вона хотіла, аби з неї не зводив очей той 22-річний хлопець, якого вона так вподобала. Тайах ішла прямо за ним, не соромлячись нічого і нікого.  Він відчував це. «Я йшла швидше й швидше до самого темного кутка церкви й відчувала ввесь час кроки, що наближалися. Я почула нарешті його дихання над моєю шиєю. Більш я не могла володіти собою. Я простягла руки до холодної колони, і йому довелося підтримати мене, щоб я не впала. Він заговорив так швидко по-італійському, що я нічого не зрозуміла. Голос у нього був приглушений і нерівний, я відчувала, як він тремтить увесь. Я не знала, що сказати. Ми стояли поруч, торкаючись руками, я тільки чула, як важко він дихає. Повз нас пройшов соборний служка й здивовано оглянув. Це нас одразу протверезило. Я промовила швидко: “Ви не мусите думати погано про мене”. Я сама не впізнала свого голосу. Більше нічого я не могла сказати. Говорив увесь час він. У мене крутилася голова. Кожне слово ніби відгукувалось луною в соборі. Розмовляти так було непотрібно й чудно. Він відчув це, схватив мою руку й притиснув до щоки. Потім до губів. Мені здавалося, що він цілує не руку, а всю мене, і я зовсім загубила голову. “Ходімо краще звідси”, – проговорила я. Ми швидко пішли. На нас оглядалися ченці й віруючі. Ми сіли в машину й поїхали. Я відчувала, що мене тягло до нього. Це було щось, яке я давно позабула й давно не відчувала. Ми обоє знали, що це не звичайна пригода на вулиці, й боялися доторкнутися одне до одного. ». Розлучаючись, вони умовились зустрітися біля дому Тайах, але через помилку у слові (Тайах замість італійського casa вимовила українське дома) іноземець подумав, що треба чекати біля церкви Дуомо. Зустріч не відбулася.

Увесь лист Тайах звучить як сповідь жінки за свої гріховні почуття., та водночас це роздуми Тайах над собою, своїми почуттями та станом душі, та й філософським значенням поняття «любов».

 

12 розділ

 

«Я прочитав листа, де так чудно було помішано чуття й розум народженої жінки. Я впав на ліжко, заплющивши очі, і віддався на волю хвиль, що підкидали й несли моє тіло. Я не сказав жодного слова, що пустило б чуття розтікатися звуками в повітрі. Але, взявши люстерко в руку, я був із собою віч-на-віч. ».

«Голова моя прояснювалась. Творець Галатеї закохався. Яка стара історія! “Вона любить матроса”, – сказав я. “Ви вартий матроса”, – відповіло люстерко. “Вона хоче матроса!” – крикнув я. “Фізично, бо розум її належить вам”, – відгукнулося люстерко. “Вона моя!” – закричав я. “Вона може бути й вашою, але втече однаково до матроса. Бо виповнилися її часи. Ви розбудили в ній волю перемогти своє вчорашнє, і вона тепер іде в обійми матроса, як хмарка пливе за обрій”. 
“А Сев? – сказав я по мовчанці. – Невже і він безсилий? Ця жінка належить нам цілком”. – “Він такий, як і ви. Вам віддають розум і думки, ви обоє виявляєте процеси, показуєте волю до здійснення, можете й здійснювати, але не вам зупинити ті струмені, що їх ви викликали з надр”. ».  Оповідач починає заглиблюватися у власні почуття, розуміє, що глибоко в душі він закоханий в Тайах, тому починає ревнувати її до Сева. Разом з тим герой розуміє, що Тайах це жінка, яка насолоджується почуттями, жінка – натхнення, жінка, яка не готова бути чиєюсь.

Оповідач іде на кінофабрику, де розмовляє з Директором про майбутній корабель. Далі на кінофабриці знімають комісара, який виходить із поїзда: «Комісар привітно посміхався, ідучи пероном, у гурті людей, що його зустрічали. Років йому було за п'ятдесят, ніс довгий, хитрі очі степового татарина, дуже дисципліновані губи: вони могли бути спокійними або приємно – завше однаково – посміхатись. Гнів, ненавидь, страх, хвилювання й інші властивості людських губ – цим губам не личили. Вони відчували на собі мільйони людських доль. Гримаса гніву, страху або хвилювання завше могла зрушити терези політичної рівноваги і мирних днів. Комісар осміхався. ». Процес зйомки описаний дуже детально: «Запах хімікалій та грушевої есенції виповнив усе повітря кімнат та коридорів. Скрізь, куди не глянеш, – вилискує плівка. Вона сушиться на барабанах – негативна й позитивна, переноситься з проявочної та фіксажної кімнати до промивочних баків на рамах, іде рулонами негативів до друкувальної машини, яка працює з червоним світлом. Плівка лежить по столах і шухлядах, на моталках монтажних столів, у металевих круглих коробках. Безупинне торохтіння моталок, великих барабанів до сушки плівки, безперервний плеск води в промивочній – все це утворює спеціальну атмосферу в людській праці, їдкий і приємний запах поєднується з великою кількістю різної сили звуків, мертві малюнки на плівці оживають, і їх фіксує око, як знайомі подихи життя. ».

На кінофабриці оповідач зустрічає Сева, якому повідомляє, що до гавані приїде крейсер «Ісмет».

 

***

Сцена розгортається у кафе, де знову зібралася компанія із 8 людей(хазяїн трамбака(капітан), отаман рибальської ватаги, Стелла, Муха, Поля, хазяїн кав’ярні, Сев, оповідач). Хазяїн трамбака розповідає присутнім про своє моряцьке минуле. Він пригадує, як подався до монастиря, що стояв далеко у горах, оточений лісами і скелями. Причиною цьому стала смерть його дівчини та розчарування в житті. Перший час моряку там подобалося, адже в монастирі жили самі діди, наймолодшому було 70, а навкруги була тиша гір. Хазяїн трамбака вибив собі в скелі житло (келію), але згодом колишньому моряку, звиклому до пригод, монастир почав нагадувати лікарню: «Мені монастир нагадував лікарню, де всі себе змушували чекати з радістю виписки на “волю”. І “волею” цією був той світ – смерть. 
Я втрачав потроху любов і розпач, життя бриніло мені з долин, я, наче відповідаючи йому, дзвонив з усієї сили, стоячи на дзвіниці. І я почав марити морем. Скрізь я вбачав його». Тож згодом моряк утік, як тільки випала можливість. Він знайшов шаланду без жодного весла і потім відправився на батьківщину.

Дівчина Поля розповідає свою історію про те, як мала чоловіка моряка, який утік від неї. За це рибалка, який був присутній в кав’ярні обізвав її шлюхою та нагрубіянив дівчині: «Тебе, шлюху, поволочили всі, хто хотів, а тепер ти голос маєш? Я б тобі закотив спідницю та й вивчив би тебе, як треба розмовляти! Любов згадала, воєнноплінного, сльози пускаєш? ». За це хазяїн трамбака та Сев побили рибалку, щоб захистити дівочу гідність.

Цей епізод з таким непомітним рибалкою буде продовжений в одному з наступних розділів, для окреслення теми помсти низькоморальної людини. Після тосту за кров, вогонь, морських дівчат, за шхуну та чорну пахучу турецьку каву, усі вийшли з кав’ярні, під дверима лежала людина і солодко спала. Усі впізнали Богдана, п’яного до непритомності. Його побитого випустили з міліції. 

13 розділ

 

До Міста (Одеси) прибуває комісар закордонних справ на кораблі «Ісмет». Прибуття важливого чиновника із представниками Уряду, військовими і журналістами, кінематографісти знімають на камери із різних ракурсів, щоб подати пишну сцену прибуття корабля та комісара у майбутньому фільмі. Водночас музика не вгаває, звучать мелодії гімнів обох країн, лунають звуки барабанів. Тоді радянський міністр зустрічає комісара Туреччини , лунають девізи: «Хай живе Туреччина! Хай живе Союз». Міністр та комісар тиснуть один одному руки і говорять вітальні слова. Уся ця картина залишається на плівці кінооператорів.

 

***

Оповідач приступає до безпосереднього монтажу відзнятих кадрів. Він хоче дати готовий фільм на початок бенкету, щоб показати туркам нашу техніку. Цей епізод є натяком на менталітет(характерні риси) чиновників Радянського Союзу: показати кращість та ідеальність своєї країни, всіх процесів у ній. Далі подано детальний опис процесу монтажу. «Вже було знято до трьохсот метрів плівки: на вокзалі, в порту, біля крейсера, по дорозі до готелів, у автомобілях, на палубі крейсера. Знімало троє найкращих операторів. Ще тільки десь забарився оператор-хронікер, що йому я дав саrte bІаnche. Він мусив знімати все, що знайде навкруги події. Цей оператор недавно приїхав з Америки, де кілька років жив і вчився, і його можна було послати знімати акул у морі, не турбуючись за добрі результати. Проте досі його ще немає в лабораторії. 
Плівка вся пішла виявлятися. На це потрібний був час. Далі – фіксаж і промивка. На сушку негатива треба було дві години. Ми витирали плівку чистим спиртом, щоб вона скоріше сохла, але виграли ми лише п'ятнадцять хвилин. Суха негативна плівка йшла до друкувальної машини. Позитивна плівка з машини йшла у виявлення, фіксаж, промивку й сушку. Потім позитиви різалося по кадрах, і можна було робити монтаж фільму. Доки негативи виявлялися, я написав титри до фільму, їх було до двох десятків. Написавши, я телефоном прочитав їх заступникові комісара, і ми вдвох їх проредагували. “Дружня зустріч представників сусідських держав” – назвав я фільм. Далі йшли написи з прізвищами комісара, міністра, їхніх супутників – написи інформаційні. Крейсер “Ісмет” – салютує прапорові нашої країни. Дружина міністра з дочкою – і довжелезні імена обох дам. Титри я віддав до друкарні кінофабрики, мені їх набрали зараз же, відбили, і, перевіривши, я віддав їх знімати на плівку. 
Я дотримуюся тієї думки, що, коли в спішній роботі є серйозність – цю роботу ніколи не зробити так швидко, як треба. Тому до кінолабораторії я влетів, як вихор, і голосно почав співати щось веселе. Я запропонував кожному з монтажистів, монтажниць, барабанщиків, промивальщиків, друкарів і виявників – жовтобоких яблук з ближчої кооперативної яблуні. На яблуках ще були стружки, та ми обтирали їх руками й кусали так люто, що сік розлітався на боки. Ми встигли пригадати кілька пліток з фабричного життя й анекдотів, кілька солоних слів проковтнути і розсмішити дівчат-монтажниць, доки прийшов з виявочної кімнати майстер і сказав, що негативи вийшли потрібної густоти й належної різкості освітлення. ».

Сев дуже знервований, оскільки «Сев гаряча дуже людина». І його холодно зустріла Тайах. «Мені(оповідачеві) дуже не до вподоби, коли жінка починає нехтувати своїми друзями: це значить, що вона на комусь зупинила око. ».

 

***

Починається епіграфом із книги «Мемуари» Фуше – французького автора.: “Les paroles sont faites pour cacher nos pensees”. Ці слова перекладаються як: «Слова існують, щоб приховати наші думки». Міністр та комісар розмовляють про кінські заводи, кінське хазяйство. Тим часом оповідач уже закінчив 1 сцену фільму.

 

***

Оповідач говорить, що з початком роботи над фільмом він «розбудив у собі машину. Виразно я чув, як якісь коліщатка цокотіли в мені, впливаючи на руки, ноги, голос». «стан мій нагадував оскаженілу машину, в якій зіпсовано гальмо й яка мусить мчати, доки в ній є горюче. З машини не вискочиш. Треба лише правувати, доки машина загубить силу». «Плівки було знято щось із сімсот метрів. З цього треба було викинути брак і решту змонтувати, вставивши титри. Лабораторія працювала понад норму. По всіх кімнатах ніби виросли руки: так швидко передавалися потрібні речі. ». «Добре виконана робота – це спортивний рекорд, після якого солодко ниють руки і трохи шумить здорова голова. Таким рекордом стояли перед нами два рулони плівки, кожний по триста метрів. Як же ж ми працювали!».

Оповідач відчуває цілковиту насолоду від роботи на фільмом, але в той же час «В очах же в мене стояла Тайах. Я витирав губи, ніби стираючи її поцілунки, і передо мною пливло тоді рожеве марево», яку він устиг побачити вдень, після зйомок комісара та міністра. Оповідач побачив її з машини, біля неї стояли Богдан і Сев. «її обличчя було без міри радісне та схвильоване. Сев похмуро жував папіросу. Богдан стояв осторонь і робив вигляд, ніби його зовсім не стосується вся гра». Тайах запропонувала зустрітися , та герой сказав, що він працюватиме над фільмом. Проте «Я переборов себе й обняв її легенько за плечі. “Не треба, радість моя, боятися”, – сказав я голосом, який дзвенів так, ніби він ніколи не міг перерватися. Шофер махнув рукою, тороплячи їхати. Я нахилився до Тайах і заплющив на секунду очі, відчувши її губи». Через це на обличчі Богдана та Сева залишилась тінь та похмурість.

Працюючи над плівкою, що її знімав Богдан з Севом та американцем, герой пожвавішав , почав з насолодою згадувати увесь процес зйомки, він пригадує кожен кадр та ракурс, емоції людей, кожну соломинку, яка нависла над об’єктивом. Закінчивши останні приготування, оповідач дав монтажниці склеїти куски плівки, а тоді всі разом сіли переглядати готове кіно. Хоч герой був стомлений до краю, і в ньому пов’яли всі м’язи, але задоволення від всієї виконаної роботи розтікалося тілом.

Герой віддав готову плівку комісару та міністру, а тоді поїхав до Професора.

Удома в Професора відбувається важлива для усього сенсу твору розмова. Професор, як людина мудра та глибокодумна, як досвідчений та проникливий психолог, бачить наскрізь оповідача, читає у його мозку ніби в книзі. Він показує йому східного божка пожовклої слонової кості. «Голий живіт його такий великий, що лягав йому на коліна. У руці він тримав лотос і посміхався радісно, лукаво, задоволене. Він називався богом хатнього достатку. ».

Цей божок нагадує символічного Будду, подарованого Професором на початку тексту. Професор бачить, що усі думки та чуття оповідача просякнуті Тайах та кораблем. В один момент він розгортає перед ним стародавню книгу. «Він подав мені розгорнуту книжку, яку перед моїм приходом розглядав на столі. Це був старий китайський рукопис. На сторінці, що мені її запропонував Професор, були намальовані тушшю деталі й розміри великого морського паруса. Я переглянув кілька сторінок – передо мною лежав рукопис китайського корабельного майстра. Тексту, звичайно, я не добрав, але малюнки й креслення, добре й умілою рукою пороблені, – показували мені повну картину будування». « У мене перемішалося все: корабель, книжка, божок, Тайах, чудні плетені паруси з книжки й ті тисячі років, які незримо перебували в кімнаті Професора. ». По суті Професор відкриває перед героєм таємницю створення корабля, задум якого так довго виношують усі: і Сев, і Директор, і оповідач… це саме той корабель, майстром якого вони всі стануть, той корабель, який залишиться у фільмі, який вони подарують морській школі. Професор з надзвичайною серйозністю підходить до справи: «– Тепер дивіться, – сказав Професор. 
Перша книжка була “Навігація”, друга – “Космографія і морські шляхи”, третя – “Плавання в доісторичні часи””, четверта – “Шукання Індії”, п'ята – “Христофор Колумб і Фернандо Кортец”, шоста – “Паруси всіх народів”, сьома – “Будова дерев'яних кораблів”, восьма – “Метеорологія і вітри”, дев'ята – “Вітрильне господарство”, десята – “Морська торгівля”, одинадцята – “Гавані світу”, – книжок було стільки, що Професор міг спокійно тримати іспита на капітана далекого плавання. 
Дивуватися мені було більше нікуди. Я розгублено, ошаррашений такою кількістю книжок, подивився на Професора, а останній розчиняв тим часом шафу і пропонував мені ще цілу гору книжок – старих і нових. 
– Нащо ви їх стільки зібрали? – простогнав я. 
– Відбудовуючи вам парусника, я не можу бути профаном у цій справі. Чи, може, ви гадаєте, що відбудувати і так легко? ».

Мудрий Професор говорить, що корабель повинен бути не просто бутафорією(декорацією), він повинен залишитися у вічності.

Професор пояснює це так : «А людина – натура творча. Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити. Тоді людина працюватиме так, як співає. ».

Вийшовши від Професора, герой помічає, що за ним хтось стежить. Це виявилось правдою. Саме в той час, коли оповідач це зрозумів, на нього напали, пронизавши тіло ножем. Він намагався відбиватися, вкусивши нападника за руку, проте біль призвів до непритомності. Останнє, що почув герой був голос Богдана, який хотів захистити друга.

 

14 розділ(подаю повністю, оскільки весь розділ – це створення та опис корабля, якого створює Майстер)

Професор починає втілювати задум майбутнього корабля на папері. Він з усією серйозністю та глибокими знаннями підходить до цієї справи, адже корабель – це не просто фарс, не декорація. Корабель – це жива сутність, яка несе свою потужну енергетику. Професор задумується над кожним нюансом, ретельно обдумує, як де і коли рубати дерево, які обирати матеріали. Створюючи силует та малюючи контури, Професор роздумує над філософськими проблемами історії та людського життя. Корабель повинене залишитися у вічності, як залишається у вічності витвори людських рук.

« Професор писав рипучим пером на зшиткові англійського паперу 17-го сторіччя. Папір був жовтий, як віск. Ніби на ньому осів пил довгих літ лежання. На першій сторінці Професор намалював контури двомачтового брига, вималювавши детально такелаж. Біля прови було поставлено ім'я. Під бригом чітко червоніла назва зшитку: “Корабельний журнал “Онтон”. Трохи нижче стояло: “У плавання ще не виходив”. 

Професор іноді посміхався, а рука його без упину писала. 
“Сосну треба рубати пізно восени, –  писав Професор, –  коли вистояне тіло її готується до зимових холодних вітрів. Або –  рубати взимку, коли сосна дзвенить від удару, як орган. Ні в якому разі не брати дерева весняної рубки. Весною соки йдуть із землі вгору по клітинах стовбура і доходять до хвої. Дерево повне соку. Весною сосна найбуйніше росте –  відкладаються нові клітини, вона росте в товщину й угору. Завше треба віддавати перевагу дереву, що зрубано його ясної, сухої осені, коли листя падає огненними метеликами і чути звук кожної шпильки з сосни, шпильки, що падає на землю. Коли сік шумує в дереві, будь то сосна, бук, горіх чи важкий дуб, тоді в дереві родяться тисячі химерних планів, мрій, тоді дерево стає людиною, а що ж із людини збудуєш, із цієї чудернацької істоти, що боїться кожного дотику гострої сокири і бризкає зараз же соком, що з людини збудуєш, крім житла для хробаків? Дерево лише на зиму стає матеріалом, розкішним, багатим, пахучим брусом, з якого ріжуться гнучкі, як дівчата, дошки, міцні, як хлопці, бруски, мудрі, як старість, колодки, в яких гострим блискучим різцем розкриває людина прекрасні форми життя. 
Давайте сюди сосну зимової рубки, давайте сюди дуба, давайте бука й горіха. Хай принесуть тиса, що негній-деревом називається в народі, червоного дерева, і хай ще покажуться сюди три сосни американських лісів: смоляна сосна, жовта сосна та біла сосна. Ми не будемо одноманітні. Дешеві кораблі робляться з американської сосни –  від кіля до вершка брам-стеньги. Торговельні кораблі, які хочуть жити довгий вік, роблять кіль з бука. В південних морях –  роблять кіль, форштевень, ахтерштевень, шпанти –  ребра корабля, палубні планки –  з тисового дерева, що не гниє у воді; палубні сволоки –  з червоного дерева, твердого, гідного, розпираючи, тримати борти; палубні дошки й мачти –  з американської сосни. Наші моря визнають дуб і сосну. Ми додамо сюди ще дорогого тису та букового дерева. 

Бук піде в нас на кіль. На шпанти –  корабельні ребра –  їх треба тесати й з'єднувати з кількох шматків –  дамо ми міцного дуба. Ми спокійно пливтимемо морем, коли знатимемо, що дуб захищає нас від важких хвиль. Там, де шпанти з'єднуються з кілем, ми покладемо ще поверх врубок, покладемо вздовж кіля важку дубову “кіль-свинку”. Вона в'яже так шпанти, як людський хребет в'яже ребра. На стояки й палубні сволоки ми візьмемо червонавого, густого тису. Це дерево дає легкий лісовий запах, з яким легше обживати каюти. Обпланкуємо зовні й усередині –  також тисом, бо він не боїться води й негній-деревом називається. Палуб зробимо дві –  нижчу й вищу. Під першою буде їжа й товари, солодка вода й затишна темрява. Над першою будуть каюти. Над вищою –  щогли з парусами і небо. 

Вищу палубу ми вкриємо сосновими дошками. Вони легкі й смолисті, по них хвиля сковзнеться і назад у море летітиме. З горіхового дерева вирізати треба майстра корабля –  сильного вовка, хитрого лиса чи дужого ведмедя. Вирізавши, під бугшпритом місце йому дати, щоб бачив він, куди кораблю плисти, щоб поминав рифи, коси піщані та гострі береги. 

Ми дійшли вже до мачт. Але перше накажемо закупити побільше смоли –  ми потім смолитимемо нашу будівлю. Глибоких дві дірки чорніють на палубі. Загляньмо в них: та такі дірки і в другій палубі, ми бачимо “кіль-свинку” навіть. У цю дірку стане спідня мачта. Половина її під палубами й упирається в кіль, а половина підноситься над вищою палубою. На цю спідню мачту ставиться друга мачта –  марс-стеньга, а на другу –  брам-стеньга. Ви бачите, яка важка річ припасувати шматки. Спідня мачта... –  та ми краще виберемо раніш сосни для мачт, а потім уже подивимося, як їх припасовувати. 

Сосна росте на пісках, на гірських схилах. Коли місце обмивають льодові дощі, обдувають снігові вітри, жодне дерево не знаходить у собі мужності рости там, тоді звичайно кажуть: “Посадимо сюди сосну”. І сосна довго і самотньо росте, дзвонячи хвоєю. Вона завше дзвонить, її коріння заривається в піщаний грунт і росте вглиб і вглиб. Ось уже перейдено пісок і глину, обплазовано камінь, і корінь занурюється, як жадібний хробак, у жовту землю. Дивись, через кілька років і не впізнати дерева: воно перечіпає вже своїм вершком заблукані хмари і змушує їх від ляку мочитися. Треба постукати по ній і дослухатись до звуку: вона дзвенить на морозі, і в ній не чути жодного дупла. Оцю сосну ми й закарбуємо собі. Йдемо далі. Ось вітер поламав одну –  поминемо її. Нещастя можна жаліти, але довіряти йому свої паруси –  смішно. 

Ще одну сосну ми здибали. На камені гірському стоїть вона, і вітри її хилитають на всі боки. Взяти б хіба? Але, ближче підійшовши, поминули й її. Хто довго і вперто бореться з вітром, не сходячи з місця, –  того не можна брати на мачту: в ньому вузли і викривлений стан, товсте суччя і зламаний вершок. Таке дерево гнуте можна на кермове колесо згинати або на луки брати –  летітиме стріла як треба. 

Нашукавши сосен на мачти, повалимо їх без жалю сокирами. Сентиментальні люди хай відійдуть: буде текти смола, і сосна стогнатиме. Та саме стоїть зимова пора, дерево кожне робиться матеріалом: розкішними, багатими, пахучими мачтами, гнучкими дошками і податливими, як мармур, колодками. 

Спідня мачта –  найтовща. Але її ще потовщують, набиваючи навкруги шальовок для зміцнення й захисту. Поставимо її... та ми вже її поставили на призначене місце. Біля вершка поміст на салінгах –  це марс. На марсі, притиснувшись до спідньої мачти і надягшп штуку, яка зветься “головою віслюка”, стоятиме марс- стеньга. До вершка останньої знову причеплено “голову віслюка”, яка тримає брам-стеньгу. Отакий мають вигляд і фок-мачта, і грот-мачта на шхуні-бригові. Мачти стоять трохи похило до корми: перша –  менше, а друга –  більш похило. Рей –  поперечних перекладин для парусів –  на щоглі чотири: спідня рея, марс-рея, брам-рея і бом-брам-рея. Зміцняють мачти тросами: вантами, пардунами. Парусне господарство –  як скрізь по гарних кораблях –  фрегатах, бригах: спідній парус, марсовий парус, брам-парус, бом-брам-парус, гафель-парус, клівер, топселя, стакселя і ще кілька додаткових біля вищих парусів. 

Полотно –  не такий цікавий матеріал, як дерево. Поле льону вражає тільки в час цвітіння! Тоді страшно дивитися –  ніби на землі запалася синя небесна безодня. Пов'язати льон з полотном тяжко. Ніби не міг вирости на землі цей м'який, білий, міцний матеріал. Паруси хай собі шиються, а ми подивимось, що поробляє в казанах смола. 

Вона вже кипить. Треба кинути пучку солі і шматок вощини з медом у кожний казан. Колись ще кидали живого півня, щоб люди на кораблі спали чуло і не проспали парусів. Ще раніш –  для великих кораблів –  варили з смолою й дитину, яку треба було обов'язково вкрасти на базарі. Тоді корабель ставав живою істотою і набував на небі свого янгола, відібравши його в дитини. “Так пророблювали морські розбійники”, –  розповідають старі моряки, і обов'язково після стількох пляшок, щоб оповідач міг поплутати прову з кормою. 

Смола кипить. З дна стремлять чорні бунтівливі потоки. Старі корабельні майстри, що вже доживають свого віку, могли іноді побачити майбутнє корабля в тих смоляних бульках і хвилях. Та нам не до лиця забобони! Смола кипить, і її перемішують, щоб не підгоріла. Даремно комусь здається, що майстри ворожать, плямкаючи губами, їм жарко від вогню. 

Смола кипить, як турецька кава. Вогні під нею палахкотять і шпурляють іскри на боки. Смолисті дрова попались! Майстер пробує смолу. Ей, не лови гав, роззява! Бережись, бо звариш ногу. Хіба не бачиш, що йдуть уже смолити новий посуд?” »

 

15 розділ

Починається описом операції, яку роблять героєві після удару ножем. Через наркоз він іноді відчуває, як чужі руки «перебирають щось у ньому». Опис операції має дещо натуралістичні риси.

***

Богдан та оповідач лежать у кімнаті в лікарні. Богдан зізнається, що підозрює Сева у злочині: він думає, що саме Сев напав на них обох з ножем. На думку Богдана, причиною цього стали ревнощі до Тайах, у яку Сев теж закоханий. Оповідач (То-Ма-Кі) не вірить у слова Богдана. Він дуже дорожить дружбою із Севом, тому каже: « Навіть коли це зробив він, то й тоді я любитиму його і не зраджу дружби. Така дурниця, як ніж, не може відгородити від мене Сева». Богдан переконує: «–  Жіноча голова, –  сказав Богдан, –  завше любить, щоб її хтось затуркав. Вона не може сама чогось вирішувати. Жінка любить руку і повід». «–  Та я для прикладу кажу. Бо жінці завше приємно дивитися на двох розкуйовджених і закривавлених півнів. Коли жінка бачить, що через неї люди виймають ножі і починають різатися, –  це для неї, як вода для квітів, вона росте, повніє, хорошіє». У цих словах проявляється філософія Богдана у ставленні до жінок  та сприйняття жінки.

У палату заходить Тайах, яка запитує героя , чи він не сердиться на неї за ту пригоду, яку вона описувала в листі. Проте оповідач, розуміючи сутність Тайах та її характер, відповідає : «Гріхів у тебе я не бачу. Ти не могла інакше себе тримати». «–  Ти зробила, як і кожна жінка зробила б на твоєму місці. Ви не любите гіркості, що приходить на ранок, того полину, який відкриває людині тайну її життя. Слово честі, на тобі немає й пилинки гріха».

Згодом до кімнати зайшов Сев, а Богдан почав придивлятися до його поведінки. Богдан знав, що ран було завдано лівою рукою, тому почав спостерігати за його руками, щоб побачити укус, зроблений на лівій руці. Чоловік помічає, що Сев таки лівша. …

Сев, сівши біля ліжка і запалавши «папіросу», починає розповідати, як він уявляє собі сцену фільму у вугляному трюмі(місце на кораблі , де зберігають палива для двигуна). Режисер оповідає таку історію: «–  Їжа й вода, –  підніс голос Сев, заглушаючи протест Богдана, –  через брак однієї води можна збожеволіти! Не треба мати багато уяви, щоб намалювати собі картину того, що трапилося у вугляному трюмі. Перші дні, коли була їжа й вода, троє людей (їх було спершу троє) почували себе прекрасно. Вони ще сподівалися, що та людина, яка пустила їх до трюму, виконає обіцянку і носитиме воду за те золото, що вона одержала. Вони розповідають один одному казки батьківщини, свою любов, свої переконання. У тім порту, де вони сідали, вони вперше познайомилися, і жодної різниці між ними не було. В трюмі один признається, що він не з простих, і цим зізнанням ставить між собою і товаришами стіну. Запаси їжі й води виходять, люди відчувають злість і стають уразливі, їх дратує кожна дрібниця, їжі й води ще меншає. Тоді трапляється те, що й одразу можна було передбачити: двоє відбирають життя в третього і закопують його у вугілля. Вони продовжують, таким чином, своє життя на кілька день. 

Проте –  до їхнього товариства ввіходить новий чоловік. Це відбувається вночі, на невеликій стоянці, коли пароплав приймає пошту на борт. Новачок метушиться в темряві трюму, інстинктом відчувши, що він не сам. Пароплав виходить із гавані. Ранок застає його у вільному морі. При бідному світлі новий бачить старих мешканців. Але у нового немає харчів –  він їх встиг до ранку закопати в купу вугілля: воду і сухарі. Цей новий –  китаєць без одного вуха. 
–  Цього китайця я залишив на островах, –  заперечив Богдан ніби з останніх сил. 
–  Я ж не кажу, що це той самий китаєць був. Я кажу тільки, що ви визнали його за того китайця, який дошкуляв вам на палубі в старого малайця. Ви могли ж подумати, що то він? 
Відповіді не було. 
–  Китаєць, побачивши суворих хазяїв ірюму, приємно посміхається і хоче розпочати дружні стосунки, але один із двох хазяїв пригадує біль від його руки і люто лається. Бійку починає матрос. Він кидається на китайця із ножем, але китаєць... 
–  Кусає його руку, –  вставляє Богдан, гостро слідкуючи за Севом. 
Сев дивиться на руку. В ньому не можна помітити й натяку на хвилювання. 
–  Китайці не кусаються, –  поправляє Сев Богдана, –  китаєць дістає й свого ножа. Вони б'ються. Матрос усі спогади хоче намалювати ножем на китайській шкурі. Вони скачуть так. Вони падають на купу вугілля так, котяться з неї, відкриваючи китайцеву схованку. О, вже є мета бійки! Ця вода і ця їжа допоможуть врятуватися. Допоможуть доїхати. За воду й хліб уже йде бійка». Історія, яку розповів Сев, - це переосмислена в уяві митця реальна ситуація, що відбувалася із Богданом на кораблі, коли він зазнав побиття від безвухого китайця(його Богдан поклявся колись вбити). Детальніше див розділ 10. Сев не закінчив історію.

 

***

Доки оповідач та Богдан лежать у лікарні, Тайах і Сев пішли на виставу, де виступали дресировані коні, відтреновані найкращими метеорами. Сев у своєму стилі починає загравати до Тайах. Пропонує подарувати їй голуба, який «дасть вам бадьорість, служитиме вірно», «–  Він завше дасть вам спокій і мир на вашім шляху. Його вуркіт розчулить ваших ворогів, і символ спокою в його дзьобику продовжить ваше життя». Чи пропонує подарувати орла «що розгорнув би крила над головою і вів би вас до перемог? Щоб глянули ви на кордони –  і кордони розходились би перед вашими очима, глянули ви на двері –  і двері вилітали б в ту секунду, подивились би ви на людину –  і людина вийняла б своє серце і віддала б його вам обома руками?». Врешті пропонує подарувати лева, який допомагатиме «всіх витрушувати з їхніх шкір».

Проте Тайах примхливо та гордо обриває ці залицяння. Врешті Сев запитує, чи любить його Тайах, на що вона відповідає : «–  Слово честі, не знаю, Сев. Коли ви мені кажете про ваші почуття, я хвилююся, але в мені немає страху. А коли любиш, то, кажуть, –  боїшся. Страх і млость. 
–  Я мовчу, –  каже Сев, спалахнувши всією своєю гордістю. 
–  Ви розсердились? Трохи зачекайте. Я вас ніколи не забуду. За все моє життя тільки ви та редактор володієте моїми думками. Ніколи ніхто так до мене не ставився. Всі в першу чергу пропонували мені ліжко. Я вже почала була забувати, що може бути на світі самостійне життя, міцна любов, яка не боїться жертви. Світ я уявляла сласним тянучим мужчиною, що трощить мої кості і зникає на ранок, випивши зі мною келих моєї сили і моєї крові. Я забула, як я була маленькою дівчинкою і потім стрункою юнкою. Я прокидалася вночі, запалювала світло і підходила до трюмо –  роздягнута і гаряча від сну. Я роздивлялася на своє тіло, немов на щось чуже мені й далеке. Руки, шия, груди, живіт –  все я вивчала і спостерігала. Так іноді підходить уночі хазяїн до бочки з вином. Він нюхає, куштує, стукотить ключем у днище, виміряючи, скільки вина є в бочці. Такими ночами я згадувала свої дитячі й дівочі мрії, мені ставало легше дихати, ніби я випивала солодкої цілющої води».

Сев продовжує діалог та вирішує зробити вирішальний крок : «–  Але цього вже немає? Ви це вже пережили? 
–  Я пережила це, –  Тайах міцно притиснулася до руки Сева, якою він тримав її лікоть, –  і ніколи в житті ке повернуся до старого. Знову загубити своє тіло, відчувати лише, як вино виливається і розхлюпується по дорозі –  краще вже тоді не жити. 
–  А коли б я попросив зараз вашої руки і повів би до себе назавжди? Коли б я поніс вас... 
–  Не треба, Сев. Відповіді в мене немає. Але я відчуваю, що живу тепер свої останні дні. Я не знаю, що Суде потім, я боюся й жахаюся цього. Та воно однаково мусить прийти, я горітиму рівним, високим і ясним по-луменем. Мені цього не обминути. І ось я відчуваю справжній панічний страх. І млость, і сласність. Ви мене любите тепер, вам здається тільки. Повірте мені. Тепер –  ви підняли мене з того місця, де я лежала при дорозі, загубивши людське обличчя, ви посадовили мене на корабель –  дайте ж мені попливти, наставивши вітрила. 
Сев став сміятися, ображаючи Тайах і себе цим сміхом».

Поведінка Сева свідчить про те, що дівчина жорстко та сильно вдарила по його чоловічій гордині. На відміну від оповідача, Сев не намагається глибоко зрозуміти Тайах, почувши відмову, він просто розсміявся їй в лице, тим самим знецінивши усі слова, сказані до цього.

Тайах попросила, щоб Сев не проводив її додому. «Вони розійшлися, поцілувавши одне одного в щоку. Сев дійшов додому лише на ранок. Не роздягаючись, він упав на ліжко і заснув».

16 розділ

«Радісна праця –  ознака творчості. Тесляр теше дуба й бука з захватом». Автор описує, як майстри трудяться над створенням корабля, як співають пилки, як дзвенить сокира, як підспівує фуганок. Увесь опис звучить як гімн праці та людині, яка цю працю виконує: «робота тече, як струмінь пахучої води. Матеріал не сучкуватий і не мокрий. Заглибляйся, коловороте, як у масло! Струг заходився вистругувати потрібну кривину в буковій глиці. Працюй, струже, на совість! Це не декорація, яка вмре завтра –  хай тільки її використає кіноапарат. Ця робота виходить у море. І можуть сказати майстри десь, що “відбудовували цей бриг радісні й чесні робітники. Дерево зладнали, дошки припасували, щогли вивели і паруси напнули. Честь їм –  умілим теслярам!” А нехай мине така лиха година, коли доведеться кораблю почути, що “руки б їм повсихали, і печінка б їм вилізла, і діти б їм у вічі наплювали –  тим ледарям, безчесним людям, циганським майстрам. Зробили вони покидькового брата, а не корабля. Гиг би на них швидше прийшов!” Не буде тоді брига, а буде дерев'яне опудало, сором і ганьба. Жорстоко ходять шершебки, хакають пилки і дзвенить сокира. Ні, корабель буде такий, ніби він виріс у лісі з чудернацького насіння і розцвів, і обріс великим білим листям парусів Сокиро, теши й теши. Ти найталановитіша з усього струменту. Ти дзвениш у твердій руці. Тріски летять набік».

***

На судні кипить робота. До корабля усі ставляться, як до дитини, яку плекають з радістю і болем водночас, яка потребує терпіння та любові: «Коли судно стоїть на березі, його треба оточити любов'ю і увагою, веселістю, легкими піснями і достойними людьми. Корабель на березі, як і хвора людина, потребує нашої безмежної вибачливості й терпіння. Уявити треба його нудьгу і потяг до здоров'я, тоскне завивання вітру в оголених ребрах-шпантах, легенький рип дерева в риштованні, цілу гаму звуків: сосни, дуба, бука, негній-дерева. Бриг на березі –  ще не бриг. Це –  біль народження, захват і радість праці, мерехтіння думок і колискова пісня. “Бриг великий виростає, бриг у море випливає!” В риштованні-колисці стоїть майбутній бриг».

За роботою спостерігає Професор, а допомагає йому хазяїн трамбака, який «мацає кожну дрібницю, нюхає кожний шмат дерева, як їжу, і ніби виростає разом з кораблем».

На корабель приходить Тайах, вона цілу ніч не могла заснути., «хотіла бути чарівною і красивою, бачила змучене обличчя, плями під очима, лихоманку в очах». Жінці ставало то сумно то радісно. Вона перечитала усі старі листи, деякі кидала на підлогу, інші – дерла на шматки. Коли прочитала останнього, весело усміхаючись, розкидала ногою рештку листів по підлозі.

Поведінка Тайах цієї ночі була абсолютно не зрозумілою, вона ніби передчувала створення чогось грандіозного, разом з тим не могла розібратися у власних почуттях, у ній вирувала водночас любов і ненависть до усього її життя .

ЗАУВАЖЕННЯ ПИСЬМЕННИКА

(є своєрідною критикою-аналізом роману, яка подає син оповідача Генрі, який є письменником)

У структуру тексту автор вставляє власні зауваження, які подані від імені його сина. Син(Генрі) ніби оцінює до цього написане у тексті, характеризує виписаних у творі героїв та стосунки між ними. Водночас роздумує над особливостями творчого процесу батька та його стилем як письменника. Від імені сина( у канві тексту) Яновський проводить паралель своєї творчості із творчістю голландського художника Вінсента Ван-Гога. Також подає два вірші, що розширюють тему моря у романі.

ЗАУВАЖЕННЯ ПИСЬМЕННИКА
“Пише син. Хоч ти, тату, певне, впізнаєш мене по руці. Я звик до машинки і почуваю незручність, беручи до рук перо. Я вирішив стати тобі в пригоді. Саме в цім місці мемуарів треба написати: минуло два тижні. Але в тебе є попередня практика, коли ти писав справжні романи, і ця практика тебе може зарадить, як поминути прокляту фразу. У тебе будується корабель. Двоє героїв лежать у лікарні: в одного навіть рани розкрилися через хвилювання –  в третьому розділі третьої частини. Мінімум два тижні треба пільгових на те, щоб вияснити стан здоров'я героїв –  помруть вони чи видужають. Тоді потрібний час на те, щоб будова брига закінчувалася, або, може, щоб цю роботу було знищено. Тяжко сказати, тату, до чого ти доведеш корабель, а разом із ним і героїв.

Цей трикутник: Сев, Богдан і редактор –  рівнобічний. Який бік трикутника бере Тайах –  казати рано. Хоч і пишеш ти, досить ясно натякаючи на матроса. Та є правило: не йти туди, куди автор тягне, бо завше можна прийти до несподіваних висновків. Твоя китайська книжка, яку спалив Майк, каже за те, що ти в мемуарах мимоволі користуєшся з практики писання романів. Та мене на це не зловиш. 

Тобі треба тепер два тижні часу. Я кажу, що, маючи попередню твою практику, ти якось скомбінуєш, щоб не написати фрази: “Минуло два тижні”. Ти можеш дати розділ про походження води і про вплив моря на психіку, розділ про рибальство доісторичних народів, про справи на кінофабриці, розділ про те, куди можна заподіти зайвих два тижні. Все це дасть змогу почати дальшу розповідь, маючи результати лікування і наслідки будови. Можливо, що я помилюсь, і, пишучи мемуари, ти не побоїшся написати так, як не пишуть майстри роману. Тоді хай тобі мої зауваження допоможуть загубити час. 

Тепер скажу, що корабельний журнал Професора подобається мені найбільше за все. Він мене спокусив на вірш. Цей вірш про паруси, яких не торкається Професор, захопившися будовою і шуканням дерева. Вірш треба б записати до корабельного журналу, коли він у тебе є. Як він виглядав би на жовтім старім папері? Правда, корабельний журнал мусить бути й досі на бригові, бо ж тільки піввіку пройшло, і корабель ще не зайшов до гавані назавжди. Пишу. 
Ми любимо з тобою –  Повний Корабель, 
Що звуть його фрегатом мореплавці. 
На палубі п'ємо ми слів пахучий ель, 
Настояний у антикварній лавці. 
 
Хай чамра налетить, і вітер переляже, 
Бунаца синя сонячно засвітить. 
Ми слово маємо, як парус лажий: 
Розпустимо його –  в моря летіти! 
 
Ми любимо з тобою корабельну снасть 
І тиск вітрів у прову бригантини, 
Морів далеких хвилі. Хижу сласть 
Розбудженої, сильної людини. 
 
Хай будуть завше справні такелажі, 
А мачти –  гомінкі й живі, мов віти. 
Ми слово маємо, як парус лажий: 
Розпустимо ж його –  в моря летіти! 

Вірш адресую до тебе. До речі –  Майк написав пісню. У мене є йому відповідь. Але перше я хочу притримати цього жеребчика, який усе міряє, як дикун, і поводиться в кімнаті, як ракета в посудній крамниці. 

Ти ліг спати, тату, вікно твоє розкрите, безліч усього залітає на крилах ночі до мене. Я бачу спокійне чоло, білу твою голову і покладені поверх ковдри руки. Мені хочеться поцілувати їх, але це нагадує мені смерть і прощання. Я уявляю собі сни там, під сивим волоссям. Коли б і мені мати таку, як у тебе, радісну старість після роботи, що її переробили руки. Ти не думаєш про смерть. І вона не може до тебе прийти. Коли ти відчуєш, що кров твоя стає, а голова холоне, і марення затоплять тебе –  ти скажеш: “Живіть без мене!” А смерть, застилавшися, махне косою і піде пріч. 

Відповідаю Майкові. Ти балакучий і цікавий, як сорока. Нехай ти футболіст і пілот, але нащо ж стільці трощити? Вдерся до кімнати, як тать, і почав кружляти, як петарда. За одне знищення книжки тебе варто ізолювати, а стілець, а потоплений Будда? Ти, Майку, як народився футболістом, так ним і вмреш. До гольфа тобі далеко, як до місяця. Та справа не в гольфові. Нащо спрощувати? Треба засвоїти раз назавжди, що, стоячи на місці, людина рухається назад. Завше відчувати на щоках вітер шляхів. Бачити попереду просторінь. Не думати, потрапивши в пісок, що за піском немає трави. В чагарникові знати, що шлях не перетято і попереду лисніє бита путь. Коли ти сидиш біля стерна, ти відчуваєш те ж саме, що батько твій на кораблі, що й дід твій на коні. Жага за просторінню! “Вперед!” –  кричить твоя істота! Людині не властиво стояти. Не властиво відчувати розпач. Ганебно –  плекати страх. Майку, хоч ти й руйнуєш стільці і палиш книжки, я не можу не висловити тут свого захоплення з того, як ти можеш летіти. На твої руки можна здатися цілком. Коли я летів з тобою, я захлинався від гордості, що ти мій брат. 

Тепер про море. Ти кажеш, що воно скрізь шумить. Мені личить подати приклад, що ілюстрував би ці слова. Я вибираю художника Ван-Гога. Візьму його картину “Кущі”. Вінцент Ван-Гог –  голландець. Він жив усього 37 років. Кінчив життя божевіллям. Поломінний його темперамент, геніальна сила творчої руки –  його фарби наче буйною зливою падають на полотно, він не дотримується круглих чи квадратових мазків, фарби кружляють, стеляться з травою, вигинаються з доріжкою разом, тремтять, як листя, кружляють у квітах, що подібні до сонць, і стремлять угору, ніби передаючи виростання стебла. Картина “Кущі” висить у музеї на боковій стіні, її освітлено збоку. На все майже полотно розрісся зелений кущ, під кущем –  трохи трави, за ним –  синє спокійне море. Коли стоїш за п'ять кроків –  тебе охоплює надзвичайна сила, з якою художник передає тремтіння куща і мерехтіння моря. Це листя коливається, росте, купається в своїх же зеленавих відблисках. За кущем тільки вгадати можна море, що непомітно посинює зелені фарби. А праворуч куща –  око бачить синій парус моря. Передано безліч відтінків синього й зеленого. В захопленні підходиш ближче, щоб переконатися і побачити матеріал фарб, і раму, і підпис художника. Ніби в казці, зникає зелений колір. Бачиш виразно море, і кущ зникає, ніби встромила людина в нього голову, і близьке зелене листя куща забивав далека синь моря. 
Тепер, Майку, не відкидаючи твоєї пісні, я пропоную іншу. Ти її зрозумієш. Називається вона “Пам'ятник” і трохи поширює твою тему. Мелодії ще немає. 
Живе хай –  веселий орел-капітан, 
Що в морі й повітрі веде караван! 
Та іншого треба поставить на скелі, 
Про іншого знають нехай менестрелі, 
Для іншого –  прапори зняти на ванти: 
Людині –  пишноти бронзових мантійі 
 
Постаріє й згине дівоча любов. 
До бога старого новий стане бог. 
Відчую я розумом сильним востаннє –  
Червоная кров моя бронзою стане. 
А мій корабель, як життя невимовне, 
Тоді пропливатиме, таїни повний. 
 
На скелі над морем поставим творця, 
І вітер нехай доторкнеться лиця. 
Позаду гримітимуть гори і гори, 
На скелю летітиме синєє море. 
В один бік –  провалля, і хащі, і змії, - 
З другого –  степи за степами ясніють. 
 
На скелі над морем стоятиме він, 
Бринітиме вітер і днів передзвін. 
А море й степи, встаючи із туману, 
Нестимуть йому і привіт, і пошану. 
І коршун, на руку йому прилетівши, 
На ній відпочине, попивши й поївши. 
 
Живе хай –  веселий орел-капітан, 
Що в морі й повітрі веде караван! 
Та іншого треба поставить на скелі, 
Про іншого знають нехай менестрелі, 
Для іншого –  прапори зняти на ванти: 
Людині –  пишноти бронзових мантій! 

Ти, Майку, не дуже вір за Богдана. Хіба мало так кличуть людей? Коли на кожного витрачати бронзу –  від цього вона зовсім знеціниться. Я волію про Богдана думати інакше. Острів Яву ти справді перелітав. Раджу тобі тільки –  не судити того, чого не розумієш. Ти маєш слово тільки для описування аеродрому, а піраміди залиш для інших, –  вони теж потрібні. Твої очі –  для аеродромів, і на цьому дозволь із тобою попрощатися. Намну я тобі шию, коли зустрінемося. 

Нарешті я, тату, розквитався з твоїм синком. Він мене так роздратував, що я забув зовсім за те, ради чого я сів писати свої зауваження. Ти поворухнувся вві сні, ніби збираючись прокинутися. Я швидко поставив крапку біля Майка і тепер поспішаю виписати ще кілька думок, які стосуються твоєї роботи. 

Мені подобається твій Богдан. Це неймовірний оптиміст. Він належить до тих людей, з якими всі одвічні питання спрощуються до розмірів однієї фрази. Народження чи смерть –  вони сприймають так примітивно, що це зовсім не стає для людини на перше місце і не затуляє бадьорості й радості. За такими людьми мимоволі йдуть. З ними дуже легко жити. Вони сприймають життя в цілому, в нещасті знаходять радість, у болі –  чують натхнення, в страхові –  знають сміх. Їх натовп висуває наперед. Вони –  співаки, що знають силу пісень і співають їх у такт ході. 

Дівчина –  одна на мільйони. Це авантурниця з ніг до голови. Вона тонко все відчуває, знає життя, зазнала жорстоких днів, і це її піднесло й підносить далі. Скрізь шукає людей з прозорими, а не скляними очима. Падає, піднімається, але вперто й сильно йде. Може бути сентиментальною, як дівчина, може жорстоко карати й стріляти. Листа з Мілана вона написала так гаряче, як кинулася б в обійми і як загубила б свідомість. Листа цього вигадати не можна. Тяжко придумати так, як складає раптом безліч узорів життя. Таких листів не пише жінка двох за свій вік. Але, написавши одного, летить, як бджола, на далеку пахучу квітку. 

Ти так їх обох –  дівчину й матроса –  потроху зводиш, що мимоволі хочеться якось допомогти їм. Я прошу від імені твоїх читачів –  не роз'єднуй їх у кінці. Завше в таких випадках розчаровуєшся потім. Цікаво було б побачити, як вони глянуть у вічі одне одному на останніх сторінках. Тільки –  обов'язково хай глянуть. Можуть і поцілуватись. Це так бадьорить читача. Може, не дозволить історична точність мемуарів? Тоді ти зроби... 
Ти ворушишся вві сні, повертаєшся на бік, я знаю, іцо ти прокидаєшся. Через це кінчаю писати. Бувай”».

 

17 розділ

Бриг спустили на воду . На ньому оповідач та Богдан. Корабель ще не добудований: «Бриг виглядає куцо: марс і брам-стеньги на спідні мач-ти ще не ставили. Вхід під палубу видається ще як звичайна дірка, без східців, куди ставлять малу драбину, коли хочуть оглянути каюти і трюм. Ми сходимо наниз. На долівці безліч стружок. Скрізь видно свіже дерево: стоять верстати так, як від них пішли робітники; сокиру ввігнато в колоду і так забуто; нетесане дерево, дошки стругані й нестругані лежать скрізь».

Богдан хоче попрацювати над Майстром КОРАБЛЯ – «так я називаю фігуру, що стоїть над бугшпригом. Вона веде корабель, оберігає його від рифів і заспокоює хвилі. Сев пішов під палубу і прикотив нам колоду».

Майстер корабля – це жінка-оберіг, натхненниця людської роботи, повелителька стихії та втілення любові. Богдан, згадуючи ще деякі факти зі своєї біографії, розповідає про свою кохану Баджін(дочку малайця), яку він зустрів на острові у 16 років.

Баджін – «Звали її Баджін –  так називають яванці вивірку. Вона була й справді рухлива й поворотка, як вивірка. Тільки я її називав “матта-апі”, що значить –  “вогненні очі”. Це не було перебільшення: очі розбишацькі, жовті, як у “мачана” (тигра), мала дівчина. Вона, сміючись, казала на мене “боая” (кайман, щось подібне до крокодила), “праху” (човен), бо я був тонкий і довгий, як ця легенька споруда для плавання. 
Баджін трохи запізнилася, прибираючися для зустрічі зі мною. “Тудун” –  капелюшок із пальмового листя лежав на її “конде” –  вузлі волосся на голові. Легенький “сарон” покривав її стегна, на яких була ще “ка-хін” –  спідниця, що дуже подібна до шароварів. У руці вона тримала “рампе” –  квіти магнолії і тримала їх так, ніби не квіти то були, а золотий “пайон” (парасоля) –  найвища ознака благородства». Саме Баджін стала першою любов’ю Богдана, яка горіла у ньому вогнем.

Коли ж Богдан пішов з кімнати на судно взяти подарунок для коханої, він побачив легкий вогник та запідозрив біду. БЕЗВУХИЙ КИТАЄЦЬ хотів зчинити пожежу на кораблі, аби помститися за себе морякам. Богдан згадав свою клятву про те, що він мусить вбити його, щоб помститися за свою юнацьку честь. Бійка зі злочинцем могла би закінчитися фатально для усього судна, але безстрашна і сильна Баджін, відчувши небезпеку, (вбігла із бамбуковою палицею) і теж накинулась на китайця. Розбійник був переможений, але не вбитий: його викинули за борт.

Усі заворожено слухали історію Богдана коли раптом вбігла Поля і сказала, що у трюмі покладено спеціальний гніт, який, догорівши до сірників і клоччя, запалить трюм. У цей момент дійсно унизу щось пихнуло, герої крізь щілину побачили вогонь. Гасити пожежу допомагали і дівчата,  і хазяїн трамбака, і оповідач, і Тайах, і Богдан. Корабель вдалося врятувати.

***

Богдан приходив щодня і різьбив у трюмі в самотності колоду з горіха, яка мала стати фігурою над бугшпригом майбутнього корабля. «З горіхової колоди вилуплювалася червона дівчина, її обличчя нагадувало обличчя Баджін. Дівчина піднімала руки над головою, ніби пірнаючи під воду. Вона була навіть без сарон. Її гладеньке тіло оживало, груди набували пружності, дерев'яні стегна –  принадності. Майстром корабля мала бути жінка».

Корабель – виконаний десятками людських рук, ідеально спланований та продуманий мудрим Професором, вистражданий у задумах митців – нарешті готовий!!!

«Каюти всередині споліровано, в кожній –  дві койки і стіл, над столом –  ілюмінатор. Коридори встелено товстим брезентом. Загальна їдальня затишна, як садок. Бібліотека містилася в крихітній каюті. На кораблі порожньо: люди, збудувавши його, пішли геть. 
Гойдаються стиха реї. Паруси всі змотано. Грот-мачта зовсім гола: гафель не піднято. Палуба пахне смолою. Кормовий якір лежить під бортом. На прові –  люк у чорний трюм. Борти похитуються. Все пахне живим деревом і лісовою нудьгою. Кожне дерево не втратило ще індивідуальності. Дуб кричить, що він дуб, сосна стогне, що вона сосна, негній-дерево крекче й собі своє ім'я. Ще немає одностайності». «Але перше ж горе –  об'єднає всі дерева».

Корабель, наче жива істота, наче єдиний живий організм, у якому все працює злагоджено та дружно, дошки гукають одна до одної просять про допомогу і підтримку в бурі – усі вони єдиний злагоджений механізм, а «під бугшпригом дівчина – бронзова Баджін. Вона вестиме корабель, підставляючи своє горіхове тіло усім вітрам».

 

18 розділ

Оповідач і Тайах сидять у кімнаті. Чоловік тримає у руках бронзового Будду (статуетка-символ, подарована Професором). На бризі їх чекає Сев. Обоє мають в душі особливе відчуття, Тайах проймає внутрішній трепет перед невідомим. Закінчений бриг мав вперше приймати гостей: «Цього вечора бриг мав приймати гостей. Нiч - перша нiч, коли на бриговi ночуватимуть люди. Викiнчений корабель треба виповнити людським диханням, бадьорими словами, сласнiстю i чутливiстю. До цього ми готувались з острахом та болем. Викiнчений корабель набував у нашiй уявi ознак живої iстоти: як йому сподобаємося ми i наша подруга, яких снiв наснить вiн нам першої ночi?». Герої ставляться до корабля, як до живої істоти із власними почуттями, вони дуже серйозно переймаються питанням, якою енергетикою наповниться бриг від початку свого відкриття для людей.

 

***

Оповідач, Тайах та Сев зустрічаються в каюті на новому кораблі. Накритий стіл. Сев налив вина. Кожен з них по черзі говорить тост:

-Тайах: «Я п'ю за страх перед неминучим. За той страх, що є ознакою людського виростання. Як дитина падає ввi снi й вiдчуває страх, так i ми плекаємо його, зростаючи. Я п'ю за дощ - липкий i краплистий, який збуджує в менi вiдчування фарб i запахiв. Я п'ю за життя».

-Сев: «Я п'ю за руки i за ноги, за рот i за шлунок. Щоб мiй нiс не минав нiчого достойного, язик – щоб одночасно встигав смакувати їжу i пропускати слова з горлянки, руки – щоб любили тiло й дерево, тiло й метал. П'ю за болото, через яке бредуть ноги, за всю землю, що чекає ще моїх нiг».

-Оповідач: Випити треба за надiю, - кажу я, - бо її репрезентує якiр. Чому якiр?
А тому, що вiн любить землю. На якiр дивляться з надiєю тодi, коли море
топить кораблi. Якiр нагадує порт, де спокiйна i неглибока вода, де можна
перестояти бурю. Якiр, упавши на дно бухти, зариється в землю i триматиме
корабель».

Кожен тост філософськи наснажений і водночас є відголоском внутрішнього стану кожного з героїв.

Сев без зайвих сентиментів у присутності Тайах каже, що хоче «поторгуватися» та прямо питає дівчину, кого та обирає. Вона ж відповіла, що обирає обох. Відповідь Сева була надто прямолінійною: «Це ненормально. Я думаю, що ви мусите обрати мене. Редактор ще молодий - вiн собi знайде другу. Менi вже нiкуди шукати - у мене сивi скронi й
спустошене серце, як оця пляшка». Врешті справа доходить до того, що Сев пропонує оповідачу витягти одного з сірників, аби «виграти» Тайах. «Правильного» сірника витягує Сев. Таке приниження розізлило волелюбну та горду жінку, вона різко встала й пішла сказавши лише слово «прощайте».
 

 

Розкривається символіка Будди, подарованого Професором:

- В Буддi мусить бути щось найдорожче для людини, - сказав я Севовi, - а ми знаємо, що воно допiру вiд нас пiшло. Давайте хоч подивимось, що цiнувати велить мудра давнiсть. Я вiдломив бога вiд його трону. На стiл випало кiлька речей: папiр iз значками, троє трiсочок i зернятка рису. Жодного камiнчика. Ми уважно розглянули все, що знайшли.
- Рис - праця, їжа i продовження життя. Трiсочки - вогонь, якого можна
здобути тертям дерева об дерево, це те, з чого треба починати, виходячи в
путь. Папiр - молитва.

***

Оповідач та Сев вийшли з каюти. Чоловік прямо запитав Сева про шрам на лівій руці. Але ніякого шраму не було – значить нападником з ножем був не Сев. Раптом на друзів хтось напав. Серед 2 злочинців оповідач впізнає голос отамана рибальської ватаги. Ось хто поранив Богдана та оповідача кілька тижнів тому. Почалася запекла бійка, яка тривала недовго. Севу та оповідачу вдалося дати відсіч. На палубу вибіг Богдан і гукнув, що згадав нарешті ім’я безвухого китайця, якого він поклявся вбити. Його звати Сін-Бао. У цьому місці читач може здогадатися, що нахабний отаман рибальської ватаги, який раніше образив Полю у кафе, а потім здійснив напад на оповідача та Богдана – це і є той Сін-Бао, безвухий китаєць, який досі переслідував Богдана.

 

19 розділ (останній)

Починається тим самим реченням, що і перший розділ. Такий прийом утворює в тексті роману своєрідне кільце. «Сиве волосся до чогось зобов'язує. Я виконав це зобов'язання. Осiнь i зиму я сидiв бiля моєї кани, пригадуючи минуле. Тепер уже лiто. Кани немає потреби топити. Майк i Генрi одвiдали мене на зламних точках мемуарiв: потреби топити. Майк i Генрi одвiдали мене на зламних точках мемуарiв: коли осiнь зустрiчається вночi з зимою i коли весна переборює зиму. Мої сини як зима i весна. Старший - меткий i проворний, як задерикуватий зимовий день. Молодший - неврiвноважений, як весняна повiнь. Його я чекаю побачити швидко з подругою, бо я вiдчуваю в його рядках жiночi впливи».

70-річний Товариш Майстер Кіно оцінює своє життя, він щасливий мати синів і носити спогади про Жінку та Місто як найцінніше та найсокровенніше,

«Кана моя чорнiє без вогню, її паща, де звично пiдстрибували, гойдалися,
перебiгали i гомонiли вогники, виглядає, як беззубий рот. У нiй перегорiло
все значне та мiзерне, смолисте i виснажене»

Тепер ранок. Крiзь дверi на балкон я бачу, як прокидається Мiсто. За бульварами видко порт, де снують щогли й димарi. Менi не хочеться вже почувати пiд собою хисткої палуби. Я зайшов до порту й кинув якiр. Пiд моїми парусами виросли молодi кораблi - сини. Тепер хай вони роблять рейси по морях. Багате досвiдом життя лежить передi мною, як мапа моєї Республiки. Я бачу, як повиростали заводи i фабрики. Розмножилися дороги. Вода рiки вiддає свої мiльйони сил. Коло плугiв працює веселий народ. Сонце смажить радiснi обличчя. Армiї дiтей пищать по садках, голосять, спiвають, сьорбають носятами, плачуть, смiються, жують землю i поїдають трави.

Я ходжу по кiмнатi, коли до мене стукає Генрi. Вiн заходить. Ми довго розмовляємо про все на свiтi. З Генрi - я люблю бiльше Майка, а з Майком - вiддаю перевагу Генрi. Вони обоє нiби з одного шматка. Чи ба! Та цей же шматок я сам! Я впiзнаю себе i в Генрi, i в Майковi. Я бачу свою кров у обох. А мати? Вона теж поклала свою долю працi й матерiалу. Менi соромно. Не для мене ж одного повiшено язика в моєму ротi? Але нехай про це iншим
разом. Стара, ти не образишся, що я тепер горнуся до молодостi? Тебе я не зраджував - ти знаєш. А Генрi допитується, чи не була ти в Iталiї. Вiн думає мене зловити й ототожнити дiвчину в купальному костюмi (на березi в Генуї) з тобою. Та в нашi з тобою справи ми його не пустимо. Правда?. У цих словах проявляється натяк на те, що таки Тайах є матір’ю хлопців.

Генрi бере дочитувати мої мемуари, вiн хоче звiдти про щось дiзнатися, а я, хитрий старий лис, виходжу на балкон. Менi - сiмдесят. Але й нинi я гостро вiдчуваю запах саду, що я посадив. Велике Мiсто [Одеса] лежить передi мною.

Я вгадую всю кiлькiсть людей, що мандрує тепер до мiсць працi. Жiнки годують дiтей. Безперервний, дедалi зростаючи й зростаючи, пливе над Мiстом сигнал до роботи. Я чую безлiч нiг, що топчуть землю. Я бачу її всю - вогку i плiдну, родющу планету Землю.
З кiмнати лине до мене з радiотелефону голос Майка. "Тату, - кричить вiн, - лечу над пiвденними морями i згадав тебе. Бiля мене сидить гарненька пасажирка. Вона просить мене проспiвати "Пiсню капiтанiв". А тобi я обiцяв її мелодiю. Слухай!" Я чую його голос i смiх кокетної пасажирки. З останнiми рядками пiснi заходить Генрi. Таким чином, уся родина вкупi. Я нiби знову починаю жити.

Попiд нами знайома земля,
Капiтан!
Кораблi пiдняли якоря,
Капiтан!

1927 - 1928