Юстейн Ґордер «ПОМАРАНЧЕВА ДІВЧИНКА»

Юстейн Ґордер «ПОМАРАНЧЕВА ДІВЧИНКА» (2003)

Переклала з норвезької Наталія Іваничук

Текст книги https://shron1.chtyvo.org.ua/Gaarder_Jostein/Pomarancheva_divchynka.pdf

 

ПИТАННЯ до твору

 

• Твір за жанром – роман

 

• Хто оповідає про події? (головний герой та його тато)

«Називаюся Ґеорґ Рьоед, мешкаю на Джмелиній вулиці в Осло разом з мамою, Йорґеном та Міріам. Йорґен - мій новий тато, але я його називаю просто Йорґеном. Міріам – моя молодша сестричка. їй лише півтора рочку, вона ще така мала, що з нею по-людськи й не порозмовляєш.»

«…я буду перемережувати його розповідь своїми коментарями. А потім напишу ще й післямову. Чуюся зобов’язаним до цього, бо у своєму довгому листі тато ставить мені дуже серйозне запитання. Татові дуже залежало на моїй відповіді.»

 

• Хто головний герой твору? (хлопець 15 років)

 

• Розкажіть про тата хлопця (Ян Улаф, лікар, помер 11 років тому, коли хлопцю було 4 роки)

«Я не сподівався на нову з ним зустріч, але ось тепер ми удвох пишемо книжку. Це найперші рядки нашої книжки, їх пишу я, а тато приєднається трохи згодом. Він більше має що розповісти.»

 

• Який один-єдиний спогад про батька є в хлопця? («…ми сиділи на терасі й дивилися на зорі.»)

 

• Чи пам’ятає хлопець свого тата? (за світлинами та відеозаписами)

«Старі світлини завжди викликають дивні відчуття. Вони належать іншому, не нинішньому, часові. У моїй кімнаті лежить величезний альбом з татовими знімками. Наче аж моторошно мати стільки фотографій людини, якої вже немає. У нас є чимало й відеозаписів... Мені навіть стає трохи ніяково, коли я чую татів голос - він мав розкішний бас.»

«На іншій відеокасеті ми сидимо з татом під променями лагідного великоднього сонця перед нашою літньою хатиною на Ф’єльстьолені, тримаючи в руках по половинці помаранчі. Я намагаюся висмоктати сік із неочищеного плоду. Тато тієї миті, мабуть, думає про зовсім інші помаранчі. Я майже певний того.»

«Мама часто розповідала мені, як страшенно гірко було татові, що він помре і, можливо, не встигне по-справжньому запізнатися зі мною.»

«Я маю світлину, на якій тато лежить в лікарняному ліжку. Його обличчя там дуже вихудле. Я сиджу в тата на колінах, а він притримує мене за руки, щоб я, бува, не впав на нього. Він намагається усміхатися мені. Світлину було зроблено за кілька тижнів до татової смерті. Ліпше б я її не мав. Але вона є, і викинути я її не можу. І не дивитися на неї теж не можу.»

 

• З якими відчуттями розглядали мама та бабуся хлопця світлини та відео?

«Коли мама переглядає відеозаписи, де ми удвох з татом, вона, буває, відхиляється в кріслі й заходиться сміхом, хоча сама ж усе те знімала на камеру.»

«Бабуся ніколи не усміхається, дивлячись на татові фотографії. Вона розглядає їх побожно. Це її слова.»

 

• Що це за «сенсаційна таємниця Йорґена», яка виявиться наприкінці книжки? (Він той хлопець з білої тойоти, з яким зустрічалась Веруніка)

 

• Як лист з минулого від тата потрапив до хлопця?

«…ніхто не знав, що тато написав якусь оповідь. Історія про Помаранчеву дівчинку виринула на світ щойно минулого понеділка. Бабуся надумала навести лад у майстерні й за обшивкою червоного дитячого спортивного автомобільчика, на якому я возився в дитинстві, знайшла рукопис. Чому він там опинився - загадка. Випадковістю це бути не могло, бо оповідь, яку тато написав, коли мені було три з половиною роки, дещо пов’язана з автомобільчиком. Не маю на увазі, що в записах розповідається звичайна історія про спортивну машинку - зовсім ні. Він написав розповідь про Помаранчеву дівчинку мені, щоб я прочитав її, коли стану достатньо дорослим, аби зрозуміти її. Він написав листа в майбуття.»

 

• Які відчуття були в хлопця, коли до його рук потрапив лист від тата?

«Якщо це справді мій тато запхав численні списані аркуші під обшивку старого дитячого спортивного автомобіля, то він мусив мати абсолютну певність, що листи завжди доходять до адресата. Мене враз пронизала думка: про всяк випадок потрібно ретельно перевіряти усі старі домашні речі, перш ніж відносити їх на блошиний базар чи викидати в сміттєвий

контейнер. Я навіть уявити боюся, скільки усього можна довідатися зі старих листів та іншого мотлоху на сміттєзвалищах...

Останніми днями одна думка не давала мені спокою. Мені здається, що мали б існувати простіші способи надсилати листи в майбутнє, аніж запихати їх до старого дитячого автомобіля.

Іноді нам хотілось би, щоб нашого листа хтось прочитав не відразу, а, скажімо, за чотири години, чотирнадцять днів чи сорок років. Розповідь про Помаранчеву дівчинку саме й була таким листом. Листом, написаним Ґеорґові, хлопчині дванадцяти чи чотирнадцяти років, тобто синові, якого тато ще не знав і, можливо, ніколи й не пізнає.»

«…бабуся почала розповідати, що вони знайшли листа, якого мій тато написав мені напередодні своєї смерті. У грудях стислося від тих слів. Від татової смерті спливло одинадцять років. Я навіть не певний, чи пам’ятаю його. Лист від мого тата – це прозвучало майже з такою ж страхітливою урочистістю, як заповіт.»

«Нарешті я звернув увагу на великий конверт у бабусі на колінах. Вона простягнула його мені. Конверт був заклеєний, угорі написано лише одне слово: “Ґеорґові”. То не був бабусин почерк, ні мамин, ані Йорґеновий тим паче. Я розірвав конверта і витягнув добрячу пачку

аркушів. Аж здригнувся, прочитавши на першій сторінці:

Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу? Я хочу, щоб ти зручно вмостився, бо я розповім тобі хвилюючу історію...

Мені враз запаморочилося в голові. Що це таке? Лист від мого тата. Але чи справжній?

“Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу?” Я враз ніби почув його басовитий голос, і то не з відеозаписів, а реальний, немовби тато знову ожив і сидів разом з нами ось тут, у кімнаті.

І хоча конверт був заклеєний, я все ж запитав, чи хтось уже читав рукопис. Усі заперечно похитали головами й запевнили, що ніхто записів в очі не бачив.»

«Бабуся пояснила, чому вони з дідусем саме нинішнього пообіддя сіли в машину і приїхали до Осло. їй здалося, ніби вона розгадала давню загадку. Це розказане звучало дещо містично, так воно й було насправді.

Коли мій тато занедужав, він розповів своїй мамі, що пише мені листа, якого я маю прочитати, коли підросту. Минав час, мені вже виповнилося п’ятнадцять, а лист так і не знайшовся.

Новим штрихом до цієї історії стала розмова із сином, яку раптом пригадала бабуся. Тоді тато наполіг, щоб ніхто й ніколи не смів викидати червоного дитячого спортивного автомобіля.»

«Отже, лист і дитячий спортивний автомобіль. Однак бабусі знадобилося одинадцять років, щоб розгадати цей ребус. Щойно тепер їй спало на гадку витягнути з майстерні автомобіля та ретельно його оглянути. І бабуся не помилилася у своїх здогадах. Автомобіль був не просто автомобілем. Він був поштовою скринькою...»

«Для мене ж найбільша загадка в тому, чому ніхто ще тоді, одинадцять років тому, не зумів додуматися, як увімкнути татів старий комп’ютер. Він же на ньому писав мені листа! Звичайно, вони спробували його запустити, але їм забракло фантазії, щоб розгадати пароль. У комп’ютерів того покоління пароль складався з певної кількості літер. Навіть мамі виявилося

не під силу його зламати! Неймовірно! Отож комп’ютер просто винесли на горище...»

«Те, що я читатиму листа від людини, якої вже нема серед нас, сповнювало мене таким урочистим хвилюванням, що я навіть думки не міг допустити, аби родичі сновигали мені перед очима. До того ж, лист був від мого тата, який помер одинадцять років тому. Мені

були потрібні спокій і тиша.

То було дивне відчуття - тримати в руках важкий рукопис. Немов розгортаєш фотоальбом з новими, ще небаченими світлинами, на яких зображено тата і мене.»

 

• Кров густіша за воду - скандинавська приказка

 

• Хлопець відвідує музичну школу. На якому музичному інструменті він вчиться грати? (фортепіано)

 

• Про що мислив тато на початку листа?

«Я не раз намагався собі уявити, яким буде світ за кілька років, але жодного разу навіть близько не зміг уявити в ньому тебе. Я тільки знаю, хто ти. Та не знаю, скільки років виповнилося тобі цієї миті, коли ти читаєш мої рядки. Може, дванадцять або чотирнадцять, а мені, твоєму татові, час уже давно перестав бути мірилом віку.

Правду кажучи, я вже й тепер відчуваю себе чимось на кшталт примари, і від тієї думки мені щоразу перехоплює подих. Починаю розуміти, чому привиди виють та стогнуть, неначе буревії. Не для того, щоб налякати нащадків. Насправді їм страшенно боляче дихати в іншому часовому вимірі, ніж той, у якому вони жили.

Нам не тільки визначено місце в бутті. Нам відміряно і час.

Отак воно є, і єдиною точкою відліку для себе я можу обрати лише ту мить, у яку існую: серпень 1990 року.»

«Дивно... Іноді здається, що у старих людей більше часу, аніж у дітей, в яких усе життя попереду.»

«Та як би мені хотілось зупинити час! Я б не мав нічого проти, якби один із цих днів тривав вічність. Звичайно, наставатимуть вечір та ніч, бо ж доба йде своїм колом, але наступний день хай би починався точнісінько там, де вступив у права день попередній. Не треба мені більше ні нових знань, ані вражень, лиш би якнайдовше утримати те, що маю.»

«Я хочу, щоб ти знав: писати осиротілому синові — пекельна мука, хоча читання теж завдасть болю. Але ти вже майже дорослий чоловік.»

 

• Що поєднує хлопця з татом?

«До речі, що чувати про телескоп Габбла? Ти щось знаєш? Чи зуміли астрономи зробити нові відкриття про те, як влаштований наш Всесвіт?

Від цих рядків мені аж мороз пішов поза шкірою. Річ у тому, що я щойно закінчив чималеньке за обсягом (47 сторінок) позакласне завдання про космічний телескоп, Hubble Space Telescope - так він називається англійською. Інші мої однокласники навперебій писали про англійський футбол, Space Girls або Роальда Даля. Я ж розшукав у бібліотеці усе, що стосувалося телескопа Габбла, і свій реферат присвятив йому. Кілька тижнів тому віддав свою працю на суд учителя. Учитель написав у зошиті, що він неймовірно вражений “зрілим, виваженим та компетентним підходом до такого важкого матеріалу”. Я, мабуть, ще ніколи так

не пишався собою, як тоді, коли прочитав учителів коментар. Угорі, над текстом рецензії вчитель написав: “Квіти астроному-аматорові!” і намалював гарненького букета.»

Може, мій тато був провидцем? Чи, може, це проста випадковість, що він поцікавився в мене долею телескопа Габбла лише кілька тижнів після того, як я закінчив свою розвідку про нього?»

«Те, що тато писав мені саме про телескоп Габбла, у мене аж моторош викликало. Я завжди цікавився дослідженнями космосу, готовий навіть допустити, що інтерес до всього, що відбувається на поверхні нашої планети, я таки успадкував. Але я так само міг би обрати темою своєї розвідки програму польоту космічного корабля “Аполон” та перебування перших людей на Місяці або галактики і чорні діри чи про галактики з чорними дірами, бо багато вже знаю про них. Я міг би написати про Сонячну систему з її дев’ятьма планетами і великим астероїдним поясом між Юпітером та Марсом. Однак я вибрав телескоп Габбла. Як тато міг передбачити це?»

«Легше збагнути його запитання про Генерального секретаря ООН. Я ж бо народився 24 жовтня, у День ООН. У кожному разі Генеральним секретарем ООН зараз є Кофі Аннан. А прем’єр-міністром Норвегії - Х’єль Маґне Бунневік. Він щойно змінив на цій посаді Єнса Столтенберґа.»

 

• Що ви знаєте про Єнса Столтенберга?

(Єнс Столтенберг, також Столтенберґ (норв. Jens Stoltenberg; нар. 16 березня 1959, Осло, Норвегія) — норвезький державний і політичний діяч. Прем'єр-міністр Норвегії (2000–2001 і 2005–2013). З 1 жовтня 2014 — 13-й Генеральний секретар НАТО.) 

• Коли почалася історія Помаранчевої дівчинки? Скільки їй приблизно років? Кого вона нагадувала?

«Історія про Помаранчеву дівчинку почалася одного пообіддя, коли я стояв перед Національним театром, чекаючи на трамвай. Це було пізньої осені, десь наприкінці сімдесятих років.»

«Мій погляд одразу ж прикипів до симпатичного дівчати, яке стояло з важенним паперовим пакетом, по вінця наповненим стиглими помаранчами. Дівчина була одягнена в старий оранжевий пуховий анорак (куртка), а я, пригадую, подумав тієї миті, що пакет, який вона притискає до себе, такий великий і важкий, що ось-ось може вихопитися з рук. Однак звернув насамперед увагу не на помаранчі, а на юну даму.

Я умить збагнув, що вона незвичайна, не схожа ні на кого іншого, було в ній щось чарівне й заворожливе.

До того ж, я зауважив, що й вона розглядає мене, виокремивши з-поміж інших пасажирів, які увіпхнулися до трамвая. Усе відбулося за одну-едину секунду, але здавалося, наче ми вже віддавна перебуваємо в якомусь таємничому альянсі. Не встиг я увійти до середини, як вона пронизала мене своїм поглядом.

Напевно, я першим відвів очі, ймовірно, так і було, бо на той час я був неймовірно сором’язливим. Та все ж пригадую: за час короткої поїздки трамваєм я чітко збагнув, що ніколи в житті не забуду цього дівчати. Я не знав, хто вона, ані як її звуть, та від першої миті нашої зустрічі відчув її майже страхітливу владу над собою.

Вона була на півголови нижчою за мене, мала довге чорне волосся, карі очі. На перший погляд їй можна було дати дев’ятнадцять років, як і мені. Звівши на мене погляд й немов кивнувши, не зробивши, однак, ані найменшого поруху головою, вона усміхнулася виклично й лукаво водночас, так, ніби ми зналися раніше. Ні, — не побоюся навіть сказати — так, ніби ми колись дуже давно прожили наше життя

удвох — тільки вона і я. Я наче відчитав це в погляді її карих очей.

Від усмішки на її щоках з’явилися дві маленькі ямочки. Вона нагадала мені — зовсім не ямочками — білочку, принаймні була такою ж гарненькою і милою.

Якщо б ми й справді прожили якесь із життів разом, то, певно, білками на дереві, подумалось тоді мені. Думка про грайливе біляче життя удвох із загадковою Помаранчевою дівчинкою видалась мені дуже навіть приємною.

Але чому вона усміхалася так хитрувато і виклично? Чи усмішка справді призначалась мені? А може, вона усміхалася якійсь своїй приємній думці, що промайнула тієї миті в її голові й не мала нічого спільного зі мною? Або сміялася з мене? Таку можливість теж слід мати на увазі. Однак нічого смішного в мені не було; як на мене, я мав цілком звичайний вигляд. Це, без сумніву, вона, а не я, справляла комічне враження з велетенським пакетом помаранч поперед себе. Мабуть, тому й усміхалася, кепкувала сама із себе. Можливо, у неї схильність до самоіронії. Не кожна людина може похвалитися такою рисою.

Я не наважувався знову зазирнути їй у вічі. Лише тупо витріщався на пакет з помаранчами. Зараз вона його випустить з рук, думав я. Лиш би він не впав. Але вона таки неодмінно впустить його долі.

У пакунку було щонайменше п’ять кілограмів помаранч, а може, вісім чи навіть десять...»

 

• Як Помаранчева дівчинка назвала тата хлоця? Чому?

(«Розтелепа!», тому що він хотів допомогти дівчинці втримати рівновагу, але, навпаки, зробив гірше – всі помаранчі, 30 чи 40, попадали на підлогу трамваю та розкотилися по вагону)

«Не встиг я й оком змигнути, як вона вихопила в мене з рук одну помаранчу, вистрибнула з трамвая і зникла, грайливо-легка, мов фея з казки.»

«“Можна мені взяти хоч одну помаранчу?” Ґеорґу! Це ж були її помаранчі! Кілька я тримав у руках, дві запхав до кишень, а решта перекочувалися туди й сюди долівкою трамвая.

Тепер уже я стояв, притискаючи до себе чужі помаранчі. Я почував себе звичайнісіньким помаранчевим злодієм, дехто з пасажирів добродушно підшпигував мене з цього приводу. Не пригадую, про що я тоді думав, але вистрибнув з трамвая уже на наступній зупинці…»

 

• Що зробив тато з помаранчами?

«Невдовзі я зауважив жінку з дитячим візочком… Я поволі порівнявся з жінкою і, минаючи возика, спритно висипав помаранчі на рожеву дитячу ковдрочку. Ті, що в кишенях, теж. Усе тривало секунду або дві.

Бачив би ти вираз обличчя тієї жінки, Ґеорґу! Я відчував, що мушу щось сказати, а тому попросив її ласкаво прийняти мій скромний подарунок для дитяти,бо тепер, пізно восени, дітям дуже важливо одержувати достатньо вітаміну С. Я знаю, про що кажу, додав я, бо сам вивчаю медицину.

Напевно, я видався їй зухвальцем, а може, вона подумала, що я п’яний, але аж ніяк не сприйняла мене за студента-медика, та мені й було то байдуже, бо я вже сторчголов чесав униз по Фройнервеєн. І знову в голові стугоніла лише одна-єдина думка: требанеодмінно знайти Помаранчеву дівчинку, якнайскоріше розшукати її і попросити вибачення.»

 

• Чи вдалося татові знайти Помаранчеву дівчинку? (Спочатку ні, він її всюди шукав, думав про неї постійно. Потім, через декілька тижнів, несподівано побачив її в кафе, де вона сиділа з горнятком чаю та гортала яскраво ілюстровану книжку.

«Я здригнувся. Помаранчева дівчинка в тому самому оранжевому анораку, з таким самим пакетом помаранч у руках видавалася такою ж нереальною, як міраж.»

«Минає кілька тижнів, і вони знову зустрічаються, цього разу в кав’ярні. Дівчина знову тримає в оберемку величезний пакунок розкішних помаранч. Юнак підсідає до її столика, вони цілу хвилину сидять, не зводячи одне з одного погляду. Може, комусь видасться нісенітницею, але вони, справді, упродовж шістдесяти секунд зазирають одне одному глибоко у вічі, до самого дна душі: він — її, а вона — його. Вона вкладає свою долоню в його, а він називає її вивіркою. Та ось вона граціозно підводиться і виходить з кав’ярні, тримаючи поперед себе пакунок помаранч. Юнак помічає сльози в її очах.

За увесь час вони обмінялися лише чотирма фразами.

Вона: “Розтелепа!” Вона: “Чи можна мені взяти хоч одну помаранчу?”

Він: “Вибачте, вибачте!” І ще: «Ти — вивірка!» (рос. – примирение)

Решта — німе кіно. Решта — загадка.

Чи зумієш її розгадати, Ґеорґу? Я не зміг. Може, тому, що сам був її частинкою.»

 

• Які відчуття були в хлопця, коли прочитав початок історії з листа тата?

(Шкода тата; скупі гіркі, пекучі сльози; спітніли долоні; страшно, що тато говорить наче з могили, але впевненість, що треба дочитати листа до останнього рядка; нерозуміння й цікавість)

«Чому було б не написати просто, що він закохався у неї? Дівчина, мабуть, збагнула це ще задовго до того, як він кинувся рятувати її помаранчі. Та й за стан він її обіймав. Може, тоді, у трамваї, у ньому зринуло неусвідомлене бажання закружляти з нею в помаранчевому вальсі.

Коли закохуються діти, вони чубляться або смикають одне одного за волосся. Або кидаються сніжками. Як на мене, дев’ятнадцятирічні мали би бути трохи мудрішими.

Але ж я прочитав лише початок. Може, справді в Помаранчевій дівчинці таїлась якась загадковість. Тато ще й не почав до пуття розповідати про неї. Він був уже хворий і знав, що, мабуть, невдовзі помре, тож для нього мало бути надзвичайно важливо написати оту історію. І для мене, можливо, також.»

(Потім хлопець відчув захоплення, коли сталася друга випадкова зустріч і несподіване зникнення дівчинки. «Містика та й годі…» - хто вона така: витвір уяви, психічно хвора)

• Яку музичний твір хлопець вчить зараз? («Місячну сонату» Бетговена)

«Іноді, граючи першу частину Сонати, мені здається, ніби я сиджу на Місяці за величезним роялем, а Місяць, рояль та я кружляємо навколо Земної кулі. Я уявляю собі, що звуки, які линуть з-під моїх пальців, чутно по всій Сонячній системі, і якщо навіть не сягають Плутона, то Сатурна напевно.

Я вже почав розучувати другу частину “Місячної соиати” (Allegretto). Вона дається трохи важче, але як приємно слухати її у виконанні моєї вчительки музики. Мелодія змушує мене малювати в уяві маленькі механічні ляльки, які то вгору, то вниз стрибають сходами супермаркету!

Від розучування третьої частини я вирішив відмовитися, і не лише тому, що вона важка для виконання - її навіть слухати моторошно. Перша частина (Adagio sostenuto) гарна, хіба трішки сумовита, остання (Presto agitato) - неприховано погрозлива. Якби подорожуючи космічним кораблем, я приземлився на планеті, де якийсь нещасний інопланетянин гатив би по клавішах третю частину “Місячної сонати”, то одразу б, не вагаючись, повернув назад. А ось якби інопланетна істота зустріла мене грою першої частини Сонати, я б, напевно, затримався на кілька днів; принаймні, наважився б підійти до музиканта і вивідати в нього про умови життя на тій музичній планеті.

Одного разу я сказав учительці, що в музиці Бетговена поєдналися рай та пекло. Вона аж рота роззявила від несподіванки. І сказала, що я влучив у самісіньку ціль! А потім розповіла цікаву історію. “Місячною” назвав сонату не Бетговен. У нього вона називалася Соната ciss moll, opus 21, № 2, з підзаголовком “Sonata quasi una Fantasia”, що означає “соната-фантазія”. Учителька музики вважала, що ця соната надто зловісна, аби називати її “місячною”. А ще вона сказала, що угорський композитор Ференц Ліст охрестив другу частину твору “квіткою поміж двома безоднями”. Сам би я, напевно, назвав сонату “потішною ляльковою виставою поміж двома трагедіями”.»

 

• Чи є хтось, хто подобається хлопцю?

«Щопонеділка, від шостої до сьомої вечора, я маю уроки музики. Водночас урок гри на скрипці має одна дівчинка, може, на рік чи два молодша за мене. Ось вона й упала мені в око. Нам часто трапляється по п’ять-десять хвилин сидіти удвох у фойє школи, чекаючи початку занять. Ми майже не розмовляємо, але кілька тижнів тому вона мене запитала, котра година, а наступного тижня - знову. Я зауважив, що надворі ллє як з відра, і футляр її скрипки намок. Мушу визнати, далі в розмові ми не просунулися. Дівчинка відмовчувалася, то й я не смів нав’язувати їй бесіди. Можливо, вона гордувала мною, дивлячись, мов на якусь блоху. Хоча, можна було й припустити,  що я їй подобаюся, просто вона соромлива не менш, ніж я. Уявлення не маю, де вона мешкає, зате знаю, як її звуть - Ісабелле. Довідався зі списку учнів-скрипалів.

Ми взяли собі за звичку чим раз раніше приходити на заняття. Минулого понеділка просиділи у фойє майже чверть години. Просто сидимо удвох. Німі, мов устриці. А потім розходимося по класах на свій урок. Іноді я собі уявляю, як дівчинка нишком прокрадається до мого класу, де я сиджу за фортепіано й виконую “Місячну сонату”, і, вражена моєю грою, сама починає акомпанувати мені на скрипці. Такого ніколи не трапиться, це вже мій витвір фантазії.»

 

• Який за характером головний герой?

(Мудрагелік (багато роздумує, любить мислити), розумний, вдумливий, чутливий, сором’язливий, невпевнений, має багату уяву)

«Найбільше мене приголомшила вимога вчителя прочитати реферат перед усім класом. І продемонструватисвітлини. Звичайно, вчитель бажав мені добра, та вже наступної перерви дівчата не давали мені проходу, обзиваючи юним Айнштайном. Ті самі, до речі, дівчата, які відчайдушно кидаються експериментувати:і тушами, тінями та губними помадами. Гадаю, їхні

експерименти тільки косметикою не обмежуються... Не маю нічого проти косметики. Але ми живемо на одній з планет Всесвіту, і від усвідомлення цього голова йде обертом. Не кожному під силу осягнути саме існування Всесвіту! А дівчиськам туші та тіні заслоняють увесь світ навколо. Немало й хлопчаків, не здатних зазирнути за небокрай, бо їм у голові - лише футбол.

У кожному разі віддаль між дзеркальцем косметички та дзеркалом телескопа таки чималенька! По-моєму, це називається “зсувом перспективи”. А ще можна назвати “гоп-ефектом”, ефектом приголомшення. І Ііколи не пізно зазнати гоп-ефекту. Однак більшість людей можуть усе життя прожити й ні разу не усвідомити свого витання в порожнечі. Надто багато суєти на грішній землі. Хіба до Всесвіту, коли думки зайняті тим, як вирватися із замкненого кола проблем.

Ми - земляни. І я нічого не хочу в цьому міняти. Ми - невід’ємна частка природи нашої планети. Від мавп та плазунів довідалися про шляхи своєї еволюції, і мені нічого додати - ні “за”, ні “проти”. В іншому природному світі усе було б, напевно, інакше, але ж ми тут, а не деінде. Тому повторюся: іншого й не хочу. Лише вважаю, що визнання своєї належності до планети Земля не має перешкоджати прагненню бачити трохи далі від власного носа.»

 

• Чи знайшов тато хлопця Помаранчеву дівчинку, яка зникла після другої випадкової зустрічі в кафе?

(Шукав та знайшов через три тижні в крамниці, де вона прискіпливо вибирала кожний помаранч. Потім вона сіла в машину (біла тойота), за кермом якої був чоловік. Тато нічого не знав про дівчинку й багато фантазував, хто вона є.

“Люба, маленька Помаранчева дівчинко, думав я. Хто ти? Звідки ти взялася? Де ти тепер?»

«Вона сиділа в чорному пальті, волосся туго зібрала на потилиці шпилькою, начебто срібною, так-так, з чистісінького срібла, може, її навіть викував один із семи гномів, які не раз рятували життя Білосніжці.»

Потім вони зустрілися саме на Святвечір, в Катедральному соборі, під час Різдвяної служби, і тоді вже порозмовляли до пуття після того, як тато наздогнав її на вулиці. Дівчина не пам’ятала його, потім згадала. Тато зізнався їй в коханні, коли вона сідала в таксі. Таксі від’їхало, а вона залишилася. Потім вони гуляли, і дівчинка запитала, чи зможе тато зачекати на неї півроку, а потім, наступних півроку, вони бачитимуться щодня. Він був ошелешений, приголомшений після її від’зду. Питань стало ще більше.

«Я був ошелешений, Ґеорґу. Приголомшений. Я виграв мільйон у лото, але щастя тривало заледве кілька хвилин, бо з’ясувалося, що в мій лотерейний білет закралася помилка, і виграш мені не можуть виплатити, а якщо й виплатять, то ще не скоро.

Хто ця нетутешня в нашому світі Помаранчева дівчинка? Це запитання я задавав собі не раз і раніше. Тепер виринуло ще одне: Звідки вона знала моє ім’я?»

«А в тебе, Ґеорґу, не репається голова? Чи можеш пояснити: 1) навіщо їй так багато помаранч? 2) чому у кав’ярні заглядала мені глибоко у вічі, тримаючи ііа руку і не мовлячи ні слова? 3) чому ретельно вивчала кожнісіньку помаранчу на Юнґсторґет, добираючи їх так, щоб жодна не була схожа на іншу? 4) чому нам не слід зустрічатися аж півроку? І найбільша загадка з усіх загадок: 5) звідки вона знала

моє ім’я?

Якщо зумієш розв’язати цей ребус, то, мабуть, знайдеш правильний шлях для відповіді на найважливіше запитання: Хто така Помаранчева дівчинка? Одна із нас? Чи прибула з іншої реальності, може, навіть з іншого виміру? Зараз їй потрібно відвідати домівку, а за півроку вона повернеться й назавжди оселиться поміж нас.

Я не зумів, Ґеорґу, витлумачити прикмет. Не зумів поставити діагнозу...»

 

ПІСЛЯ стор. 70

 

• Родина тата: батьки та молодший на 4 роки брат Ейнар.
• Родина хлопця:

Мати – їй  минуло 40 років – “…я схарактеризував би її, як

зрілу, впевнену в собі жінку, принаймні вона не боїться вголос висловлювати своїх думок. До того ж, у неї дуже розвинуті материнські почуття…», вона любить лакрицю (солодкий корінь рослини сімейства бобових. «Зазвичай вона в чудовому гуморі, але інколи хоч під руку не потрапляй. Тобто мама завжди в якомусь гуморі, штилю в її настроях не буває. Її улюблена фраза: “А тепер пограймо в карти перед сном”.

 

Вітчим Йорген – одного росту з дружиною, рудий. «Він дуже білошкірий, ніколи не засмагає улітку, від сонця тільки червоніє і облазить, а рудий заріст у нього навіть на руках. Йорґен уважно стежить за модою, я б сказав, помішаний на моді. Не всі чоловіки мають на полиці в лазничці три дезодоранти та чотири види лосьйону після гоління. Не кожний зміг би вийти на люди в жовтогарячій куртці з верблюжої вовни з чорним шовковим шаликом на шиї. А Йорґен зміг би. І йому таке пасує!

А ще Йорґен працює слідчим у КРІПОС – Кримінальній поліції! Він постійно нагадує нам про свою професійну “обітницю мовчання”, але не завжди вміє

її дотримуватися. У кожному разі я вже кілька разів довідувався про деякі важливі деталі резонансних кримінальних справ ще до того, як вони потрапляли на шпальти газет. Він довіряє мені. Це - гарна риса. Йорґен

знає, що я не плескатиму язиком будь-де.

Йорґен належить до того типу людей, які все про все знають, скажімо, де в кімнаті має стояти шафа, але до його слів не завжди дослухаються.» “До переваг Йорґена можна зачислити його невтомне намагання зробити з мене спортсмена, для цього він не шкодував свого вільного часу. “Усі люди народилися з м’язами, - полюбляє казати він, - а м’язи існують для того, щоб ними послуговуватися”. Слабкий бік Йорґена: він абсолютно не хоче зважати на те, що я маю інші плани в житті й ставати спортсменом зовсім не бажаю. Не думаю, що Йорґен високо цінує мою наполегливість в опануванні пасажів

“Місячної сонати”. А улюблена фраза Йорґена, без усякого сумніву: “Головне - ставлення до справи!”»

 

Бабуся – їй «скоро виповниться сімдесят, більшу частину свого життя вона працювала учителем співу. Бабуся любить усяку музику, але понад усе цінує Пуччіні. Вона поставила собі за життєву мету прищепити мені любов до “Богеми”, але, чесно кажучи, італійська опера, як на мій смак, надто солодкава, і “Богема” не виняток, така собі нудка мішанка кохання і туберкульозу. А ще бабуся закохана в природу, дуже любить птахів. їй смакують страви з дарів моря, вона навіть винайшла особливий салат, який назвала “Тьонсберзьким салатом” (креветки, крабове м’ясо та рибні фрикадельки; оригінальної ноти салатові додають, власне, фрикадельки). Щоосені бабуся бере мене зі собою до лісу в Тйоме по гриби. Її сила: бабуся знає усіх птахів та місця їхнього гніздування. Слабкість: вона не вміє куховарити, не співаючи (на жаль) при тому арій з опер Пуччіні. Я навіть не намагався відучити її від цієї звички, я не мав жодних шансів, бо вона надзвичайно смачно готує. Улюблена фраза: “Та сядь уже, Ґеорґу, хоч побалакаємо трохи!”»

 

Дідусь – «До пенсії дідусь працював у державній метеослужбі, але й тепер не втратив професійного інтересу до погоди, бо щодня купує VG (газета) лиш для того, аби посперечатись з приводу прогнозу погоди Сірі Кальвіґ. Дідусь

курить сигари, але, як сам каже, тільки на свята... Напевно, кожні мої відвідини трактує, як свято. І кожний вихід на човні у море також... Він жартун, я 6 навіть сказав, балагурник і неймовірно життєрадісна людина,

а ще ніколи не боїться казати те, що думає. Якщо, на його думку, бабусина зачіска схожа на скирту, то він одразу й вибовкає коментар. Але так само щиро реаґує на гарно зачесане волосся. Літню половину року дідусь витрачає на свого джипа, призначення якого – мандрівки шхерами, а іншу половину - на часописи. Інколи він пописує статті до газетки “Тьонсберґ Влад” і навіть

став своєрідною знаменитістю Тьонсберґа. Сильний бік: море для дідуся - понад усе. Слабкість: іноді здається, ніби він вважає себе мало не королем Тьонсберґа. Улюблена фраза: “Нам, багатим, добре!”»

 

Дядько Ейнар – «Нині він перший штурман на великому торговому судні й неодружений, але, за чутками, він має по коханій в кожному порту. (Був час, коли я підозрював, що коханка супроводжує його й на кораблі. У кожному разі упродовж півроку з ним плавала якась Інґрід, а потім несподівано списалася на берег). Дядечко Ейнар уже не раз обіцяв взяти мене зі собою в закордонне плавання, але то, вочевидь, порожні балачки, бо до цього ще так і не дійшло. Сильний бік: ймовірно найсуперовіший дядько в Норвегії. Слабкий: ніколи не дотримує слова. Улюблена фраза: “Хлопче, та ти ще в морі не бував!”»

 

Ґеорґ Рьоед (хлопець про себе) – «Я маю 174 см зросту, тобто на чотири сантиметри вищий за Йорґена. Не певен, чи йому це до вподоби, але будемо сподіватися, що на дрібниці він не зважає. (!) Я є сутністю Ґеорґа Рьоеда, тому ніколи не бачу його збоку, та інколи стикаюся з ним носом до носа, коли зрідка дивлюся на себе в дзеркало. Можливо, це звучатиме трохи самовпевнено, але я належу до тієї частини людства, яка загалом задоволена

своєю зовнішністю. Не красень, але й не надто бридкий. Ось тут треба бути на сторожі. Я десь читав, ніби понад двадцять відсотків жіночого населення переконані, що вони належать до трьох відсотків найвродливіших жінок країни - складна задача, розв’язкові не піддається. Не знаю, скільки людей залічують себе до трьох відсотків найпотворніших, але, мабуть, жахливо

усе життя почуватися незадоволеним собою. Щиро сподіваюся, що Йорґен не надто переймається своїм рудим волоссям та невеликим зростом. Звичайно,

цікаво було би довідатися, як воно насправді, але запитувати його я ніколи не наважувався.

У власній зовнішності мене найбільше турбує поява неприємних вугрів на чолі, не тішить навіть, що за чотири або вісім років вони зникнуть самі собою. Йорґен запевняє, що вугрі можуть зійти після кількох порядних пробіжок удвох із ним, але я на таке не ведуся. Даремно він ляпнув про це, бо після його слів я ґарантовано не бігатиму, щоб Йорґен не подумав, ніби я йому повірив і вирішив бігати лиш би позбутися вугрів.

Блакитні очі я успадкував від тата, а ще я білявий і дуже світлошкірий, однак гарно засмагаю улітку. Сильний бік: Ґеорґ Рьоед належить до тієї частини населення Землі, яка усвідомлює своє існування на одній з планет Чумацького Шляху. Слабкий: жоднгііх особливих прикмет. А хотілось би мати хоч якісь. Улюблена фраза: “Так, дякую, беру все!”»

 

• Продовження історії Помаранчевої дівчини:

В квітні тато отримав листівку, яка надійшла на адресу, де мешкали його батьки; на листівці «красувався казковий помаранчевий гай з написом поверх великими літерами “РАНО DE LOS NARANJOS”, що означає - наскільки мені вистачає моїх мзерних знань іспанської мови — “Помаранчевий сад”.» Листівка була з Севільї. “На звороті було лише кілька слів: Я думаю про тебе. Стане тобі снаги почекати ще трохи?»

«Я звільнився на кілька днів від занять, позичив тисячу крон у батьків і купив дешевого квитка на літак до Мадриду. Там переночував у дядька давнього шкільного товариша, а рано-вранці наступного дня вилетів до Севільї.»

Саме там тато знайшов Помаранчеву дівчинку.

Загадку вирішено: дівчинка знала його з дитинства - Джмелина вулиця, Ірисова вулиця, Конюшинна вулиця, сусідка Вероніка, яку тато не впізнав.

«Дівчинка з карими очима мешкала на Ірисовій вулиці. Ми не розлучалися цілими днями, відколи навчилися ходити, принаймні відколи навчилися говорити. Ми пішли разом до одного класу в школі,

але в першому класі після Різдва родина Вероніки виїхала з міста. Нам виповнилося по сім років. Минуло якихось дванадцять чи тринадцять років, однак відтоді ми так ні разу й не бачилися.

Ми завжди бавилися удвох у великому саду на Конюшинній, між кущами, квітами та деревами. Це в тому житті ми були вивірками, так, справжніми вивірками. Якби Вероніка не переїхала тоді з Ірисової вулиці, безтурботне дитинство однаково невдовзі би закінчилось. Бо вже й так на шкільному подвір’ї мене поза очі обмовляли, мовляв, граюся лише з дівчатами.

Мені згадалася пісенька, яку хтось із нас підслухав удома, і вона прижилася під час наших забав у саду: “Маленьке хлопча любить мале дівча. До смерку в цьому раю будують країну свою...”»

«- Хіба міг я впізнати маленьку личинку, яка обернулася метеликом?»

Дівчина вчилася в мистецькій школі, радше школі малярства. В неї є друг «Моґенс, вчиться разом зі мною. Здібний хлопчина. Я рада, що тут є ще хтось із Скандинавії.»

Вероніка розповіла, що теж шукала Яна Улава. Помаранчі їй потрібні були для малювання. Вероніка – це мама хлопця. «На мене поява нового займенника справила приголомшливе враження. “Ми” — наче замкнулося коло. Немов увесь світ переплавився воєдино і набув вищої сутності.» Вероніка закінчила курс малювання в Севільї, повернулася в Норвегію, вступила до Академії мистецтв. Тата продовжив навчання в медичних студіях.

• Цікаве про телескоп Габбла:

«Його так названо на честь астронома Едвіна Пауела Габбла. Це він довів, що Всесвіт розширюється. Спершу Габбл зробив відкриття, що туманність Анд- ромеди - не просто скупчення пилу та газу в нашій галактиці, а самостійна галактика поза межами Чумацького Шляху. Доведення факту існування багатьох галактик, окрім Чумацького Шляху, здійснило справжню революцію в поглядах на історію Всесвіту. Однак найважливіше відкриття Габбл зробив 1929 року, ствердивши: що далі якась галактика від Чумацького Шляху, то швидше вона рухається. Це відкриття лягло, по суті, в основу так званої теорії Big Bang, тобто теорії Великого Вибуху. Згідно з цією теорією, яку сьогодні визнають майже всі астрономи світу, Всесвіт

утворився після могутнього вибуху 12-14 мільярдів років тому. Дуже давно, неймовірно давно...

Якби всю історію Всесвіту спресувати в одну добу, то Земля постала щойно надвечір. Динозаври з’явились за кілька хвилин до півночі, а людство існувало лише дві останні секунди доби...»

«Здається, я досить часто вживав у своєму посланні слово “загадка”. Спробу збагнути Всесвіт можна, мабуть, порівняти з грою в складанки, сенс якої полягає в складанні розмаїтих елементів у єдине ціле. Хоча не

меншою мірою йдеться тут і про ментальну або ж духовну загадку, і тоді, можливо, відповідь на неї таїться у нас самих. Бо ми ж тут. Ми і є Всесвітом.

Можливо, процес нашого творення ще не довершений. Фізичний розвиток людини, зазвичай, випереджує психічний. Можливо, фізична природа космосу є лише зовнішньою оболонкою, матеріалом для подальшого самопізнання Всесвіту.

Я собі уявляю неймовірні картини: Ньютон зненацька збагнув, що існує всесвітня Гравітація. Чудово. Майже так само миттєво Дарвін здогадався про процеси біологічного розвитку на нашій планеті. Супер! А тоді Айнштайн зробив відкриття про взаємозв’язок між масою,

енергією та швидкістю світла. Прекрасно! І ось 1953 року Крік та Ватсон відкривають структуру молекули ДНК, тобто спадковий матеріал рослин і тварин. Блискуче! Так само можна собі уявити, що одного дня — о, який це буде день, Ґеорґу! — якась прискіплива душа в єдину мить просвітління розгадає головну загадку Всесвіту. Гадаю, таке раптове одкровення колись таки станеться. (Хотів би я того дня працювати редактором заголовків одного з найбільших часописів!)»

«“Телескоп Габбла - це космічний орган чуття, око Всесвіту”, - писав тато. Гадаю, я збагнув, що він мав на увазі. Можливо, виведення телескопа Габбла на навколоземну орбіту було не таким вже й сягнистим кроком для людства, бо 1990 року воно вже мало потужні телескопи і космічні кораблі. Однак для Всесвіту - це був незмірний стрибок! Бо саме від його імені люди намагаються знайти відповідь на запитання, що воно таке - Всесвіт. Не

більше і не менше! Всесвіту спотребилося аж п’ятнадцять мільярдів років на імплантацію надзвичайно важливого органу — ока, яким він зміг би бачити сам себе!»

• Тато про джмеля, світ та Всесвіт (кінець листа- цікаво!)

«Одного разу, збираючи малину, ми побачили кошлатого джмеля, який раптово знявся з квітки конюшини й стрімко полетів геть. Мені тієї миті блиснула думка, що джміль летить незмірно швидше, ніж, скажімо, літак, співвідносно з власною вагою тіла, ясна річ. Я розповів про це Вероніці, і ми уклали просту математичну задачу. Взяли за дане, що джміль важить приблизно 20 г і летить зі швидкістю 10 км на годину, а літак розвиває швидкість 800 км за годину, тобто у вісімдесят разів більшу, аніж джміль. Але ж 20 г помножені на 80 дадуть нам не більше 1,6 кг. Ми з Веронікою не піддавали сумніву, що Боїнґ-747 важить на112

багато більше. Отож, порівняно зі своєю вагою тіла, джміль розвивав швидкість у багато тисяч разів вищу, ніж пасажирський лайнер, хоча Боїнґ—747 має чотири реактивні двигуни. У джмеля таких немає. Він звичайнісінький літачок з одним пропелером! Але ж ми насміялися! Реготали з того, що джміль уміє так швидко літати, і що ми мешкаємо на Джмелиній вулиці...

Це Вероніка навчила мене завжди помічати навіть щонайменше диво природи, а дива траплялися щокроку. Ми могли зірвати пролісок чи фіалку і довго розглядати крихітне чудо. Увесь світ — це незбагненна

казка, хіба ні?»

«Для мене наш світ завжди був зачарованим — відмалку, задовго до того, як я почав вишукувати на вулицях Осло Помаранчеву дівчинку. Я й тепер маю відчуття, ніби я бачив таке, чого не побачив ніхто інший. Це важко описати словами, але уяви собі наш світ ще до того, як повелися оті модернові балачки про закони природи, еволюційне вчення, атоми, молекули ДНК, біохімію та нервові клітини, та що там, задовго до того, як Земля почала обертатися навколо Сонця і стала “планетою” порошинкою в безмірі Всесвіту, до того, як горде людське тіло розчленували на серце, легені, нирки, печінку, мозок, кровоносну систему, м’язи, шлунок та кишки. Я мовлю про ті часи, коли людина була людиною, унікальною гордою людиною — не більше і не менше. Тоді й світ був не чим іншим, як іскристою казкою. Косуля несподівано вихоплюється на узлісся, якусь мить пильно дивиться тобі у вічі й... зникає.

Що за душа спонукає тварину до втечі? Що за незбагненна сила прикрашає Землю квітами усіх кольорів веселки і розцяцьковує нічне небо розкішними низанками мерехтливих зір? Справжнє, неприкрите чуття природи знайдеш у давній народній творчості, наприклад, у казках братів Грімм. Прочитай їх, Ґеорґу! Прочитай ісландські родові саги, міти Стародавньої Греції та Скандинавії, почитай Старий Завіт.

І вдивляйся у довколишній світ, Ґеорґу, милуйся ним, доки твою голову не забили законами фізики та хімії.

Саме цієї миті летять, обвіяні усіма вітрами плато Гарданґервідда, північні олені. На Іль де ля Камарґ, у гирлі річки Рони, гніздяться тисячі рожевих фламінго. Табуни чарівних струнконогих газелей звабно мчать африканськими саванами. Тисячі тисяч королівських пінгвінів теревенять без упину на крижано-студенному узбережжі Антарктики, та вони не мерзнуть, їм там добре. Однак йдеться не лише про кількість.

Он самотній задумливий лось виткнувся з ялинового бору в Естланні. Торік його родич заблукав і прибився аж до нас, на Джмелину вулицю. Перестрашений лемінг метається поміж дошками в хліві на Ф’єльстьо-

лені. Неповороткий тюлень важко гепається у воду з острівка неподалік Тьонсберґа.

Тож навіть не кажи, що природа, мовляв, ніяке не диво, а світ — не казка. Хто цього не збагнув, ризикує не встигнути спізнати казки, як їй настане кінець. І тоді зриватиме із себе шори, протиратиме очі від зачудування, хапаючись за останній шанс віддатися цьому диву, з яким ось-ось доведеться попрощатися і покинути навіки.

Хотілось би вірити, ти збагнув, що я намагався до тебе донести, Ґеорґу. Ніхто ще ридаючи не прощався з Евклідовою геометрією чи періодичною системою. Ніхто не зронив і сльози від розлуки з інтер-нетом чи таблицею множення. Прощаються зі світом, з життям, з казкою. А ще з небагатьма людьми, яких любиш по-справжньому.

У мене не раз виникало бажання народитися ще до винайдення таблиці множення, у кожному разі, до появи сучасної фізики та хімії, ще до того, як ми навчилися розкладати усе по поличках розуму – тобто у ЧИСТОМУ ЗАЧАРОВАНОМУ СВІТІ! Однак склалося по-іншому, і я сиджу перед комп’ютером та пишу тобі листа. Я сам науковець і не заперечую науки, однак з науковим світобаченням у мене поєднується

містичний або майже антимі стичний світогляд. Я ніколи не дозволю Ньютонові чи Дарвінові розвінчати містерію життя. (Якщо тобі незрозумілі деякі слова, подивися у словнику. У передпокої стоїть сучасний лексикон. Гм, принаймні тепер, на момент писання, він там стоїть, і я не зовсім певен, чи таким уже й сучасним він видасться тобі).

Довірю тобі одну таємницю. Перш ніж зайнятися вивченням медицини, я стояв перед вибором: або стати поетом, тобто оспівувачем чарівного світу, в якому ми живемо (про це я вже казав), або лікарем, який служить життю. Про всяк випадок я вирішив спершу стати лікарем.

Поетом стати вже не встигну. Зате встиг написати тобі оцього листа.»

 

• Питання, міркування батька (кінець листа) – стор. 123-128

«Уяви, що ти стоїш на порозі цієї казки…» - «Однак мрії про неймовірне мають своє ім’я. Ми називаємо їх надією.» - “МОЖЛИВО, ЦЕ МІЙ

ЄДИНИЙ СПРАВЖНІЙ СПОГАД ПРО ТАТА!»

 

• Висновок хлопця -

«Прочитавши останні аркуші листа, я нарешті спостиг, звідки в мене оте захоплення космосом. Це тато відкрив мені очі на космічні перспективи. Це він навчив мене відривати погляд від приземленої метушні. Я став астрономом-аматором задовго до того, як усвідомив, чому я ним став.

Отож не дивно, що ми обоє з татом так цікавилися телескопом Габбла. Це в мене від тата! Я продовжив його починання, ніби успадкував татове захоплення Всесвітом. Хіба не так було в усі часи? Перші приготування до появи телескопа Габбла вели ще за кам’яного віку. Хоча ні! Най-найперші підготовчі роботи розпочалися за кілька мікросекунд після Великого Вибуху,

коли постали Час та Простір.

Кажуть, “посіяти зерно”! Мій тато встиг посіяти зерно перед економ. Саме він підказав мені тему для позакласного реферату. Не думаю, що тато надто захоплювався англійським футболом. Йому пощастило, він ніколи не чув Spice Girls. Не знаю, як він ставився до Роальда Даля.»

 

• Мама розповідає синові про тата, Яна Улава – стор.130-131.
• Хлопець віднайшов пароль від комп’ютера тата. Яким він був?  «ПОМАРАНЧА.)
• Чоловіка в білій тойоті – Йорген. Мама розповіда сину свою частину цієї історії.
• Символ, який побачив та зрозумів тато – мертвий білий голуб в канаві (в Севільї)

«Тато знехтував правилами казки. Не зумів зачекати півроку на Помаранчеву дівчинку. А тому заледве кілька годин після побачення з нею йому на очі потрапив мертвий голуб у стічній канаві, до того ж, білий голуб.

Я завжди асоціюватиму свого тата з білим голубом. Однак я не певний, чи вірю в наперед визначену долю. Гадаю, що й тато в це не вірив. Бо інакше навряд, чи його аж так зацікавив би телескоп Габбла.»

 

• Роздуми хлопця та його відповідь татові – стор.142-147  «“Ми живемо на світі лише цей один-єдиний раз”, - писав мій тато.» - «А тоді вона, можливо, покаже мені свою скрипку.»

 

• Хлопець звертається до читача –

«Але на цьому я не закінчив свого писання. Бо маю ще постскриптум і для тебе, читачу. Ось, лише невеличкий натяк:

Запитай свою маму чи тата, як вони познайомилися. Може, вони розкажуть тобі романтичну історію. Зрештою, можеш запитати обох, навряд, чи їхні розповіді збігатимуться.

Не дивуйся, якщо твої батьки раптом зніяковіють. Як на мене, це цілком нормально. Казки, про які ми говоримо, ніколи не бувають схожими, але я поступово починаю розуміти, що всі вони мають свої делікатні правила, розповідати про які непросто. Може, тобі, читачу, варто бути обережним і не підходити надто близько до цих правил. їх не завжди легко висловити словами, це те, що називають “тонким чуттям”.

Що докладнішою є така історія, то з більшим хвилюванням її слухаєш, бо якби її перебіг був хоч трішечки інакшим, ти міг би не народитися на світ! Я готовий побитися об заклад з тобою, що існують тисячі дрібних нюансів, які могли би змінити плин історії стосунків твоїх батьків і позбавити тебе усілякого шансу потрапити у Велику Містерію.

Дозволь запозичити мудрий вислів мого тата: Життя - велетенська лотерея, і тільки виграші у ній видимі всім.

Ти, що читаєш цю книгу, саме й витягнув виграшний лотерейний білет. Lucky you!»