З Україною в серці (Літературно- музична композиція до 210 - річчя Миколи Гоголя)

 

 

 

 

«З Україною в серці»

(Літературно-музична композиція до 210 річниці Миколи Гоголя)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пасічник Рудий Панько. Здорові будьте, панове! Більшість із вас, мабуть, поставить питання: і де це старого Панька носило? Я з радістю вам відповім! Бесідував з Миколою Васильовичем Гоголем. Багато про що ми з ним переговорили. Це ж треба: пан, а з таким простим чоловіком, як я, знається. Так ось, бесідує зі мною Гоголь, а сам щось в книжку записує. «А що записуєш?» - запитую. «Та усяку всячину», -відповідає. Дуже його хвилює все, що відноситься до нас, українців. Ну, потрібно поспішати. А то сонце вже сідає, та і жінка бурчати буде… А, ось мало що не забув: як будете, панове, їхати до мене, то прямісінько беріть шлях по стовбовій дорозі на Диканьку. Я вам, якщо забажаєте, розповім дещо. Багатий наш край на всілякі небилиці і пригоди. Ну, бувайте (виходить).

Ведучий. Україна! Прекрасний край, багатий на родючі землі і людські душі. Щедрі на добро і увагу, українці вміють і по-доброму сміятися, прекрасно співати, вогняно танцювати і, взявши до рук зброю, встати на захист своєї землі. Саме такою бачив він, Гоголь, свою Україну.

Ведуча. Українська культура була рідною для Гоголя. Усвідомлюючи себе письменником російським, він вніс в російську літературу мальовничий образ України, традиції її народу, національний фольклор.

Стишує вже кроки день минулий,

Огортає все навкруг пітьма,

Знову через віковіччя мудрі

Оживають Гоголя слова

 

Про народ, Вкраїну та любов,

Про Остапа, що не зрадив волю,

І зворушує вже серце знов

Невгамовне материнське горе.

 

Чується козацьких шабель дзвін,

Що в степу виблискують широкім.

Впевнено Тарас іде, бо він

Любить Січ, неначе владний сокіл.

 

Завершивши свій життєвий шлях,

Козаки потомлені спочили.

Гоголь лиш крокує по віках,

Повен дум, натхнення, волі й сили.

 

Кімната. Заходить Гоголь і щось починає писати, інколи перериваючись і вслухаючись. Звучить українська народна пісня.

 

Гоголь (прислухаючись). Моя радість, життя моє, пісні. Як я люблю вас! Що всі черстві літописи перед цими дзвінкими живими літописами! Я не можу жити без пісень! (пауза, кличе) Парасю! А хто це так славно співає?

Парася. Це дівчата. Пора уже збиратися на гуляння, тому і співають.

Гоголь. А скажи-но мені, моя люб’язна Парасю, чи хочеться тобі на гуляння? Бачу, що хочеться! Ну біжи, а я ще попрацюю (схиляється над паперами).

Ведучий. Гоголь прийшов на світ ранньої весни, коли в природі все ще тільки живе передчуттям справжнього розмаю, коли глибинна сила пружинить гілки дерев, і проліски в лісах зухвалими списами прострілюють товщу торішнього листя, і лелеки роблять перші кола над рідними гніздами.

Ведуча. Чи є десь на землі такий край, як наша українська земля? Де тихі травневі ночі пливуть на крилах солов’їних пісень, де вранці на замріяній річці вмивається джерельною водою біле латаття, де в привільному степу п’янієш від пахощів різнотрав’я. Де все грає силою, родить красу й, ніби чарами зваблює, кличе до себе.

 

Пісня про Україну.

 

Ведучий. Україна для Гоголя була колискою, матір’ю, молитвою. Він дихав її повітрям у свої найсвітліші роки, бігав малим по її землі, а потім згадував у далеких мандрах, як материнську ласку, як вищий дар буття.

Ведуча. А яка чарівна вона у «Вечорах на хуторі біля Диканьки»! Це що за дивовижа? Що це за вечори? Читаєш їх, а в уяві: залиті простори над Пслом, шум ярмарку, звук скрипки і бубна, українські пісні. Бачимо пасічника Рудого Панька, талановитого Вакулу, недалекого підкаблучника Солопія Черевика, невгамовну Хіврю та дівчат-красунь: Параску, Ганну та Оксану.

Ведучий. Гоголівські «Вечори» поцінували такі велетні російської літератури, як Пушкін і Бєлінський. Пушкіна зачарувала в них «настоящая веселость, искренняя, непринужденная без жеманства, без чопорности. А местами какая поэзия! Какая чуствительность!», то було, за його визнанням: «так необыкновенно в литературе».

Ведуча. Земля України вигодувала, виховала Гоголя і не лише фізично, а що важливіше - духовно, з дитинства наділивши його красою своєї поезії, буянням пісенної творчості, епічною величавістю дум, фантастикою казок, барвистою образністю. Українська  душа Гоголя  розкривається перш за все у пейзажних замальовках.

 

Читець. Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Пригляньтесь до неї. З середини нема дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлось, розширилось іще безмежніш. Горить і дише воно. Земля вся в срібному світлі, а дивне повітря віє і теплом, і прохолодою, і дише млостю, і розливає океан пахощів! Божественна ніч! Чарівлива ніч! Нерухомо, натхненно стали гаї, виповнені темрявою, і кинули велетенську тінь од себе. Тихі та спокійні ці стави; холод і морок вод їхніх похмуро оточений темно-зеленими стінами садів. Незаймані гущавини черешень та черемхи боязко простягли свої коріння в студені джерела і шепочуть іноді листям, немов сердячись та гніваючись, коли прекрасний зальотник - нічний вітер,- закравшись зненацька, цілує їх. Увесь ландшафт спить. А вгорі все дише, все чудове, все урочисте.

Ведучий. Гоголівські пейзажні замальовки чарують. Читаєш їх із особливою насолодою. У його описах зливаються воєдино зорові та слухові враження, здається, що Гоголь розсуває рамки Всесвіту, а у тебе виростають крила, і побачивши все це,  ти відчуваєш легкість польоту.

Читець. Який солодкий, який розкішний літній день! Які виснажливо жаркі ті години, коли полудень виблискує у тиші і спеці…Усе ніби вмерло; нагорі тільки, в небесній блакиті, тремтить жайворонок, і срібні пісні летять по повітряних сходинках на закохану землю, і зрідка крик чайки чи дзвінкий голос перепілки відбивається у степу.

Ведуча. О, це той самий гарячий серпневий день тисяча вісімсот…одним словом той день, коли Солопій Черевик разом із своєю невгамовною жінкою та дочкою красунею потрапили на Сорочинський ярмарок.

 

По сцені ідуть герої - Солопій Черевик, Хівря і Параска. Позаду,задивляючись на Параску,- парубок.

Парубок. Гарна дівчина! Я би все своє господарство віддав, щоб поцілувати її. Он спереду й диявол іде!

Хівря. Щоб ти подавився, паскудний бурлако. Щоб твого батька горшком по голові стукнуло! Щоб він посковзнувся на льоду, антихрист проклятий! Щоб йому в тім світі чорт бороду осмалив!

Парубок. Ач, як лається! І язик їй, столітній відьмі, не заболить вимовляти такі слова!

Хівря. Столітній??! Поганцю, піди та вмийся спочатку! Шибенику нікчемний!

Ведучий. Ще довго лютувала Хівря, та потонула її лайка у вирі ярмарку.

Читець. Що то за ярмарок! Та це ж справжнє диво! Галас, сварка, мукання, мекання, ревіння…Воли, мішки, сіно, цигани, горщики, пряники, шапки-все яскраве, строкате, безладно метушиться купами і снується перед очима. Боже ти мій, господи, чого нема на тому ярмарку? Колеса, скло, тютюн, ремінь, цибуля, крамарі всякі… так, що хоч би в кишені було рублів із тридцять, та й тоді не закупив би усього ярмарку!

 

Звучить пісня про Сорочинський ярмарок. Дівчина роздивляється стрічки, сережки,хрестики.

 

Парубок. (підходить до дівчини, бере за рукав). Не бійся, серденько! Не бійся. Я нічого тобі не скажу лихого.

Черевик. Еге-ге-ге, земляче! Та ти майстер, як я бачу, обійматись.

Парубок. Ти, певно, чоловіче добрий, не впізнаєш мене, а я тебе відразу впізнав. Коли хочеш, то й як звати, і на прізвище і всяку всячину розкажу: тебе звуть Солопій Черевик.

Черевик. Еге ж. Солопій Черевик!

         Парубок. А придивись-но гарненько! Чи не впізнаєш мене?

         Черевик. Ні, не впізнаю. Не в гнів сказати, на віку скільки довелося всіляких пик надивитися, що чорт їх і пригадаєш всіх.

         Парубок. Шкода, я думав ти пригадаєш Голопупенкового сина!

        Черевик. А ти ніби Охрімів син?

         Парубок. А хто ж інший?

 

(Приятелі взялися за шапки і почали чоломкатися)

 

         Парубок. Ну, Солопію,ото, як бачиш,я й дочка твоя покохали одне одного так, що хоч би вік жити вкупі.

         Черевик. (до дочки). Що ж, Параско, може, й справді щоб уже, як то кажуть, вкупі і той…щоб паслись на одній траві! Га? По руках?

         Черевик (до жінки). Ну, жінко! А я знайшов жениха нашій дочці.

         Хівря. Ото якраз до того тепер, щоб женихів шукати. Дурню, дурню! Де ж ти таке бачив, де ти таке чув, щоб добрий чоловік бігав тепер за женихами? Ти подумав би краще, як пшеницю з рук збути; гарний, мабуть і жених той. Думаю, голодранець над голодранцями.

         Черевик. Е,як би не тек. Подивилась би ти, що то за парубок! Сама свитка більш коштує, ніж твоя зелена кофта й червоні чоботи!

         Хівря. Б’юсь об заклад, якщо це не той самий шибеник, який причепився до нас на мосту.

         Черевик. Хоч би і той самий, чим же він шибеник?

         Хівря. Ох ти, голово безмозка! Куди ж ти заховав дурнуваті очі свої? Мабуть, вже хильнути встиг, нічого не продавши.

         Черевик. От тобі й весілля! Боже ти  мій, Господи, за що така напасть на нас грішних? І так  багато всякої погані на світі, а ти ще й жінок наплодив.

 

Звучить віночок українських народних пісень.

 

Параска. Ну що, як не справдиться те, що говорив він? Ну що, коли мене не віддадуть? Коли.. Ні, ні цього не буде! Який же він гарний! Як чарівно говорять його чорні очі! Як любо каже він: «Парасю,голубко!»

          Черевик. (милується дочкою) Ну що, дочко, ходімо мерщій! Хівря на радощах, що я продав кобилу, побігла (боязко оглядаючись) купувати собі плахти та ряднини всякі, то треба, поки не вернулась, усе скінчити!

 

(Парубок підходить до Параски, бере її за руку. Молоді підходять до батька)

         Черевик. Боже благослови! Нехай собі живуть, як вінки в’ють!

 

Український танок

 

       Ведучий. «Все неслось, все танцювало» в творах Гоголя. В кожному з них був свій танок, бо завжди органічно входив до життя українців. Весело танцювали дівчата та хлопці на сватаннях чи весіллях, танок старих баб був відзначений  рисами ритуального дійства; моторний безумний танок танцювала Катерина в «Страшній помсті»; смішно танцювала жінка з «Втраченої грамоти» в кару за те, що забула освятити хату; у «Вечорі на Івана Купала» виприснула з-під рук у жінки церковного старости діжка та пустилась навприсядки по всій хаті…

     Ведуча. Можна навести багато прикладів того, наскільки точно відображав письменник етнографічно-фольклорні реалії. Згадаймо, як описано смерть чаклуна в «Страшній помсті»: після смерті розплющив він очі і став упирем, бо за дохристиянськими віруваннями, збереженими народною традицією, у людини була не одна, а більше душ. «Мертва вода» народних казок повертала небіжчикові життєву силу, але не душу - особистість. Так і сталось в «Страшній помсті» та в повісті «Вій» з панночкою.

       Ведучий. Ми не в змозі назвати зараз всі твори Гоголя про Україну, на це не вистачить часу. Та пройти повз образи козаків та Запорізької Січі неможливо, адже в пам’яті у нас закарбовані саме гоголівські слова про цю сторінку історії нашої Батьківщини.

         Гоголь. Дякую! Тепер знаю, про що необхідно написати далі. Запорізька Січ! Ось те гніздо, звідки вилітали всі ті горді і сильні, як леви! Ось звідки розливається дух козацтва на всю Україну! Піду, прогуляюся і зберуся з думками своїми (виходить).

 

І загинув козак Січового великого війська,

Проміняв Батьківщину на ніжність панянки очей,

Зрадив батька свого і забув материнську колиску.

Як же мало йому накував отих літ соловей…

 

«Ти отямся, Андрію, пригадай всі батьківські молитви»,-

Голос владно з небес озивався не раз і не два…

А він тихо зітхав, не діждавшись наступної битви,

Йому чулися лише полячки любовні слова.

 

А Тарас не стерпів - дуже болісно стало і гірко,

Він до неба підняв свої руки - могутнії крила:

«Я тебе породив, а ти зрадив єдину домівку,

І не хочу, щоб ти називався Тарасовим сином!»

 

Відшуміли дощі, розколовши навпіл небеса,

Спопелились дороги, герої козацькі  вже сплять,

Лише думи Тараса, і подвиг, і мудрість свята,

Як орли угорі, до нащадків летять і летять.

 

Пісня про козаків у виконанні бандуристів

 

     Ведуча. Нелегко було б кому-небудь із нас згадати, яким саме твором або лише деталлю увійшов в наше життя Микола Васильович Гоголь у щасливу мить дитинства, юності чи зрілості. Та істина залишається одна: навряд чи знайдеться серед нас людина, в якої б шляхетна творчість Гоголя  не розбудила думок, успіху, сліз, віри й упевненості, бо через ці твори пізнали ми звичаї і обряди свого народу.

 Ведучий. Благословенна земля, що народила Гоголя! Безсмертне його ім’я! Вічний народ, який виплекав його геній! 

 

Звучить пісня про Україну.