Загальношкільна лінійка "Василь Симоненко"

Загальношкільна лінійка "Василь Симоненко"

      Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р. в с. Бієвці Лубенського району Полтавської області. Мати майбутнього поета – Ганна Щербань – працювала в колгоспі. Батько – Андрій Симоненко – покинув сім’ю, коли маленькому Василькові не було ще й року.

         У 1942 р. Василь Симоненко йде у перший клас. Після початкової школи рік навчався в Єнківській семирічці, а потім перейшов у Тарандинцівську школу, яку закінчив у 1952 р. із «золотою медаллю». Василько був надзвичайно старанним і наполегливим у навчанні: «У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень» (спогад вчительки). 

     Вищу освіту В. Симоненко здобув у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики. Працював у газетах «Черкаська правда» (літпрацівник відділу культури), «Молодь Черкащини», «Робітнича газета». Навесні 1960 року в Києві був заснований Клуб творчої молоді, до якого активно долучився і В. Симоненко. Учасниками цього культурно-мистецького осередку також були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. 

       1962 року В.Симоненко разом з А.Горською та Л.Танюком виявили місця поховань розстріляних органами НКВД на Лук'янівському таВасильківському цвинтарях, а також у Биківні (про останнє було зроблено заяву до міської ради).

Улітку 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції на залізничній станції Шевченка у місті Смілі, після чого йому відмовили нирки.  Це позначилося на здоров’ї поета. Невдовзі поет помер у головній обласній лікарні. Похований в Черкасах.Офіційна версія передчасної смерті – рак. 13 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Без батька залишився маленький син поета. 

За життя вийшла лише одна збірка поезій В. Симоненка – «Тиша і грім» (1962). Посмертно були опубліковані такі збірки: «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965). У 1995 році Василеві Симоненку посмертно присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка.

Вшанування пам'яті

У Черкасах діє Літературно-меморіальний музей Василя Симоненка.

 

1965 року на громадських засадах створено музей у рідному селі поета(в хаті, де він народився^[2]

 

Ім'ям поета названі вулиці у багатьох містах України, зокрема, 1999року в Голосіївському районі Києва (див. вулиця Василя Симоненка (Київ)).

 

25 грудня 2008 року Національний банк України випустив в обігпам'ятну монету номіналом 2 гривні, присвячену поету.

17 листопада 2010 року у Черкасах біля Палацу одружень (історичний будинок Щербинина вулиці Фрунзе) відкрили пам'ятник поетові. Автор монумента — Владислав Димйон.

Читання поезії Василя СИМОНЕНКА

ГРУДОЧКА ЗЕМЛІ

Ще в дитинстві я ходив у трави, 
В гомінливі, трепетні ліси, 
Де дуби мовчали величаво 
У краплинах ранньої роси.

Бігла стежка вдалеч і губилась, 
А мені у безтурботні дні 
Назавжди, навіки полюбились 
Ніжні і замріяні пісні.

В них дзвеніло щастя непочате, 
Радість невимовна і жива, 
Коли їх виводили дівчата, 
Як ішли у поле на жнива.

Ті пісні мене найперше вчили 
Поважати труд людський і піт, 
Шанувать Вітчизну мою милу, 
Бо вона одна на цілий світ.

Бо вона одна за всіх нас дбає, 
Нам дає і мрії, і слова, 
Силою своєю напуває, 
Ласкою своєю зігріва.

З нею я ділити завжди буду 
Радощі, турботи і жалі, 
Бо у мене стукотить у грудях 
Грудочка любимої землі.

***

"Не докорю ніколи і нікому..."

Не  докорю  ніколи  і  нікому,
Хіба  на  себе  інколи  позлюсь,
Що  в  двадцять  літ  в  моєму  серці  втома,
Що  в  тридцять  —  смерті  в  очі  подивлюсь.

Моє  життя  —  розтрощене  корито,
І  світ  для  мене  —  каторга  і  кліть...
Так  краще  в  тридцять  повністю  згоріти,
Ніж  до  півсотні  помаленьку  тліть.
 
Василь СИМОНЕНКО

НІ, НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!

Я зустрічався з вами в дні суворі, 
Коли вогнів червоні язики 
Сягали від землі під самі зорі 
І роздирали небо літаки.

Тоді вас люди називали псами, 
Бо ви лизали німцям постоли, 
Кричали "хайль" охриплими басами 
І "Ще не вмерла…" голосно ревли.

Де ви ішли — там пустка і руїна, 
І трупи не вміщалися до ям, — 
Плювала кров'ю "ненька Україна" 
У морди вам і вашим хазяям.

Ви пропили б уже її, небогу, 
Розпродали б і нас по всій землі, 
Коли б тоді Вкраїні на підмогу 
Зі сходу не вернулись "москалі".

Тепер ви знов, позв'язувавши кості, 
Торгуєте і оптом, і вроздріб, 
Нових катів припрошуєте в гості 
На українське сало і на хліб.

Ви будете тинятись по чужинах, 
Аж доки дідько всіх не забере, 
Бо знайте — ще не вмерла Україна 
І не умре!

"Найогидніші очі порожні..."

Найогидніші  очі  порожні,
Найгрізніше  мовчить  гроза,
Найнікчемніші  дурні  вельможні,
Найпідліша  брехлива  сльоза.

Найпрекрасніша  мати  щаслива,
Найсолодші  кохані  вуста.
Найчистіша  душа  незрадлива,
Найскладніша  людина  проста.

Але  правди  в  брехні  не  розмішуй,
Не  ганьби  все  підряд  без  пуття,
Бо  на  світі  той  наймудріший,
Хто  найдужче  любить  життя. 

 

***"Немає смерті. І не ждіть — не буде..."

Немає  смерті.  І  не  ждіть  —  не  буде.
Хто  хоче  жить,  ніколи  не  помре.
І  будуть  вічно  веселитись  люди,
І  танцювать  дівчата  в  кабаре.

І  в  сіру  ніч,  коли  мене  не  стане,
Коли  востаннє  римою  зітхну  —
Я  не  помру,  лиш  серце  в  грудях  стане,
Схолоне  кров,  а  я  навік  засну.

 

 

Василь СИМОНЕНКО

* * *

Де зараз ви, кати мого народу? 
Де велич ваша, сила ваша де? 
На ясні зорі і на тихі води 
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє 
Без ваших нагаїв і палаша. 
Під сонцем вічності древніє й молодіє 
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде! 
Ніхто не перекреслить мій народ! 
Пощезнуть всі перевертні й приблуди, 
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих, 
Не забувайте, виродки, ніде: 
Народ мій є! В його гарячих жилах 
Козацька кров пульсує і гуде!

24.XII.1962

 

 

 

 

 

Василь СИМОНЕНКО

ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА

Мріють крилами з туману лебеді рожеві, 
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима, 
Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, 
Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, 
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні, 
Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилати і рожевим пір'ям, 
Лоскотали марево золотим сузір'ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, 
Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмельні смеркання мавки чорноброві 
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені 
Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину, 
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата, 
Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати 
Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі, 
Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть, 
Тугою прощання душу залоскочуть.

 

 

Василь СИМОНЕНКО

Ти знаєш, що ти — людина? 
Ти знаєш про це чи ні? 
Усмішка твоя — єдина, 
Мука твоя — єдина, 
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде. 
Завтра на цій землі 
Інші ходитимуть люди, 
Інші кохатимуть люди — 
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе — 
Озера, гаї, степи. 
І жити спішити треба, 
Кохати спішити треба — 
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина, 
І хочеш того чи ні — 
Усмішка твоя — єдина, 
Мука твоя — єдина, 
Очі твої — одні.

16.XI.1962

 

МОЯ МОВА

Все в тобі з'єдналося, злилося — 
Як і поміститися в одній! — 
Шепіт зачарований колосся, 
Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила, 
Що підносять правду в вишину, 
Вченому ти лагідно відкрила 
Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в'януть зроду, 
Квітувать в поемах і віршах, 
Бо в тобі — великого народу 
Ніжна і замріяна душа.

1955 

"Не лицемірити, не чванитись пихато..."

Не  лицемірити,  не  чванитись  пихато,
Не  дуракам  пускати  в  очі  дим,
Не  з  мудрим  виглядом  зазублені  цитати
Вигукувати  голосом  худим,  -

Я  не  цього  бажаю,  не  папуга,
Щоб  віддаватись  цьому  ремеслу.
Я  хочу  правді  бути  вічним  другом
І  ворогом  одвічним  злу. 

 

"Найогидніші очі порожні..."

Найогидніші  очі  порожні,
Найгрізніше  мовчить  гроза,
Найнікчемніші  дурні  вельможні,
Найпідліша  брехлива  сльоза.

Найпрекрасніша  мати  щаслива,
Найсолодші  кохані  вуста.
Найчистіша  душа  незрадлива,
Найскладніша  людина  проста.

Але  правди  в  брехні  не  розмішуй,
Не  ганьби  все  підряд  без  пуття,
Бо  на  світі  той  наймудріший,
Хто  найдужче  любить  життя. 

"Понеси мене на крилах, радосте моя..."

Понеси  мене  на  крилах,  радосте  моя,
Де  на  пагорбах  і  схилах  сонця  течія.
Де  стоять  в  обновах  білих,  в  чистому  вбранні
Рідні  хати,  білі  хати  з  хмелем  при  вікні.
Де  замріяні  дівчата  ходять  до  крамниць,
Де  послались  шовком  ниви  обіч  грунтовиць.
До  мене,  рум'яне  диво  з  прутиком  в  руці,
Ухопив  гусак  сварливий  за  нові  штанці.
Благослови,  добра  доле,  вередухо  вперта,
На  цій  землі  мені  жити,  та  на  ній  і  вмерти. 

 

 

 

 

 

"Світ який — мереживо казкове!.. "

Світ  який  —  мереживо  казкове!..  
Світ  який  —  ні  краю  ні  кінця!  
Зорі  й  трави,  мрево  світанкове,  
Магія  коханого  лиця.  

Світе  мій  гучний,  мільйонноокий,  
Пристрасний,  збурунений,  німий,  
Ніжний,  і  ласкавий,  і  жорстокий,  
Дай  мені  свій  простір  і  неспокій,  
Сонцем  душу  жадібну  налий!  

Дай  мені  у  думку  динаміту,  
Дай  мені  любові,  дай  добра,  
Гуркочи  у  долю  мою,  світе,  
Хвилями  прадавнього  Дніпра.  

Не  шкодуй  добра  мені,  людині,  
Щастя  не  жалій  моїм  літам  —  
Все  одно  ті  скабри  по  краплині  
Я  тобі  закохано  віддам.  

10.XI.1962  

 

"Люди - прекрасні..."

Люди  -  прекрасні.
Земля  -  мов  казка.
Кращого  сонця  ніде  нема.
Загруз  я  по  серце
У  землю  в'язко.
Вона  мене  цупко  трима.
І  хочеться  
Бути  дужим,
І  хочеться  так  любить,
Щоб  навіть  каміння  байдуже
Захотіло  ожити
І  жить!
Воскресайте,  камінні  душі,
Розчиняйте  серця  і  чоло,
Щоб  не  сказали
Про  вас  грядущі:
-  Їх  на  землі  не  було...