Тема заняття: «Без верби і калини нема України»

Мета заняття : Ознайомити гуртківців з   історією появи калини як символа України, народними традиціями,  спонукати до активності мислення; розвивати творчу уяву; виховувати патріотичні почуття громадянина України.

Обладнання: стіл з рушниками, калина, хліб, лави.

Клас прикрашено ви­шитими рушниками, в центрі портрет  Т.Г. Шевченка.  Над портре­том слова: «Червона ка­лина — символ України».

На столі, застеленому рушником,   тарілка,   оз­доблена   народним  розписом. На ній — хліб і кали­на. Поруч стоїть глечик з гілочками  калини.   Біля столу лави,  вкриті ки­лимками.

Використана література:

1. Українська літературна енциклопедія,  т. І, Київ, 1988 р.
2. «Українське народознавство»(О.В.Ковальчук), К., 1992.
3. Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Тип заняття:  нестандартне, інтегроване з музикою.

Методи і прийоми: розповідь, бесіда, виконання пісень.

План проведення:

1. Вступне слово вчителя.
2. Вірш про калину.
3. Історія появи калини.
4. Цілющі властивості калини.
5. Казка «Калинова сопілка»
6. Оспівування калини в творах: Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки.
7. Пісня «Зацвіла в долині»
8. Калина-символ дівочого кохання.
9. Калина-пам'ять про матір.
10. Пісня «Летіла зозуля»
11. Калина-пам'ять про загиблих.
12. Колискові про калину.
13. Прислів’я та приказки про калину.
14. Підведення підсумків заняття.

1.Учитель. Дорогі діти! Сьогодні у нас не зовсім звичайний урок. Ви, напевно, помітили, як гарно прибрана на­ша кімната. Так, у нас сьогодні піде мова про калину. Про цю, звич­ну на перший погляд, рослину, але таку незвичайну.

Важко уявити сільське подвір'я в Україні, де б не ріс цей чудовий кущ. Майже в усіх народів є улюблені дерева-символи.

У канадців, скажімо, клен, у росіян — берізка і гороби­на, а в нас — верба і калина.

«Без верби і калини нема України», — говориться в на­родному прислів'ї. На всій планеті росте помад 200 видів калини, а в Україні лише вісім, оспіваних у піснях, леген­дах, казках та віршах.

Ми вирушаємо з вами калиновими шляхами і побачи­мо, що калина є вірною супутницею  людини від її народження і до останніх днів.

2.                Посадіть калину

Коло школи,

Щоб на цілий білий світ

Усміхалась щиро доля,

Материнський ніжний цвіт.

Посадіть калину

На городі,

Щоб заквітнула земля!

Із роси — пречиста врода,

З неба — почерк журавля.

Посадіть калину

Коло тину,

Щоби злагода цвіла!

Буде щедрою родина —

Буде честь їй і хвала.

Посадіть калину

Коло хати,

Щоб на всеньке на життя!

Стане кожен ранок святом,

Дітям буде вороття.

Посадіть калину

В чистім полі,

Хай вона освятить час!

Рід наш любить дуже волю,

Хай же воля любить нас!

Синє небо, злоте поле...

Посадіть калину коло школи,

А щоб цвіт її не стерся,

Не зів'янув в спориші,

Посадіть калину коло серця,

Щоб цвіла вона в душі

На середину класу   виходить дівчина з кетягом калини в руках і розповідає.

3. На зеленій гілочці, розгалуженій звер­ху, почіплялися пурпурові намистинки. Це ягоди ка­лини. Розмістили­ся вони купкою на тоненьких ніжках.

Ці плоди соковиті, кисло-солодкі, з гір­куватим присмаком усередині, з плоскуватою кісточкою.

Калина росте в лісі, на луках, по берегах річок, на го­родах високими кущами. Зацвітає навесні білими суцвіттями, а ягоди достигають пізньої осені. Навіть коли вже випаде сніг, вони ще виграють на гілках яскравими вогниками.

Калина з давніх-давен увійшла в побут людей не лише як їстівний продукт, а й як окраса. Узимку нею прикра­шають святковий зал. Здавна дівчина і калина поєднува­лися в піснях і переказах. Чому?

Послухаймо, про що розповідає народна легенда.

 Колись на Україну нападали турки і татари. Усе нищили на своєму шляху, а дівчат і хлопців забирали в полон.

І ось одного разу хотіли забрати в полон першу красу­ню села. Але дівчина почала тікати. І була б утекла, та на лихо зачепилася за дерево своїм намистом. Намисто розірвалося, посипались на землю червоні на­мистинки. Забрали вороги красуню, і там вона загинула. А червоні намистинки зійшли. З них виросли прекрасні кущі з червоними ягідками. Назвали їх люди калиною. З того часу й росте на землі цей чудовий кущ.

Учитель. Калина здавна була уособленням дівочої кра­си. Люблять її в Україні. На Вінниччині є великі калинові гаї. Про один з них йдеться у легенді, яку використав М.Стельмах у повісті «Щедрий вечір».

«Давно це було. На одне село напали турки і татари. А в селі було весілля. Дівчата, щоб не потрапити в полон, кинулись тікати від ординців у непрохідне болото і всі там утопились. А незабаром на тому місці виріс калиновий гай: взимку в чер­воних, кетяга., а влітку, люди кажуть, звідти чути стогін».

4. Образ калини входить у нашу свідомість ще з раннього дитинства разом з маминою колисковою, маминими роз­повідями про лікувальні властивості цих ягід.

Не було в народній медицині колись, та, мабуть, і те­пер такого помічника від застуди, як калиновий чай.

Свіжі ягоди з медом та водою вживали при кашлі, сер­цевих захворюваннях, для регулювання травлення, тиску крові.

Соком калини дівчата та жінки очищали обличчя, щоб рум'янилося.

Маленькі дівчатка у віночках виконують пісню «Ой єсть в лісі калина».

Вихованець. У народі цінують калину за її цілющі вла­стивості. З ягід варять кисіль, джеми, варення. Тому й са­дили кущі біля криниць, щоб вода була холодна і смачна.

Наруга над калиною вкривала людину ганьбою. Дітям, щоб не рвали цвіту, казали: «Не ламайте калину, бо на­кличете морози».

Учитель. Дитина підростала.  Мама й бабуся, чи ще хтось, розповідали казку про калину, калинову сопілку.

5.  КАЛИНОВА СОПІЛКА.

Давно жила в селі одна бідна родина: батько, мати й син. Коли син підріс, то пішов по світу щастя-долі шукати. Йшов він, йшов, бачить — росте на узліссі кущ калини.

Сів він під ним відпочивати. А калина так ласкаво шепо­тить гілочками, наче хоче йому щось розповісти.

Юнак вирізав з калини сопілку і заграв. Як же він здиву­вався, коли заговорила сопілка людським голосом.:

Ой помалу, помалу, юначе, грай,

Та не врази мого серденька вкрай.

Мене сестриця зі світу згубила,

В моє серденько ніж устромила.

Коли юнак дійшов до села, він розповів людям про дивну пригоду. І вони повідали йому про ту страшну трагедію, що трапилась тут, де виросла калина.Бабина донька, заздрячи красі й працелюбності дідової дочки, убила її та закопала в лісі. На місці, де пролилась кров бідної дівчини, виріс кущ калини.

Навесні він зацвітав білим цвітом, влітку ховав подо­рожніх від спеки і дощу, а восени і взимку пломенів червони­ми кетягами.

Співа соловейко про сонце й хмаринку,

Про любу Вкраїну, що квітне в барвінку.

А нам наслухатись гарних пісень,

В садок під калину приходим щодень.

 Квітне, пишається в лузі калина,

Пісня лунає в саду солов'їна.

(Дівчата виконують пісню «Ой під ка­линою трава зеленая»).

6.  Учитель. Калина оспівана в бага­тьох творах наших великих поетів: Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки. Наш великий поет Т.Г. Шевченко дуже любив співати пісню про гірку долю матері «Ой зацвіла червона ка­лина».

Мабуть,   з  тієї  пісні   народилися вірші, в яких йдеться про калину.

Тече вода з-під явора,

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Червоні кетяги калини

Горять вогнями усіма.

Без калини нема України,

Без народу Вкраїни нема.

Найдеш у гаю ту калину,

То й пригорнись,

Бо я любила, моя дитино,

Її колись.

Чи пізнали ви, діти, хто написав ці рядки? Так, це Т.Г. Шевченко, великий український письменник. У своєму «Кобзарі» поет вжив слово «калина» аж 385 разів! Давай­те і ми з вами пригадаємо вірші.

                             Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину.

Над водою гне з вербою

Червону калину.

Защебече соловейко

В лузі на калині.

Заспіває козаченько,

Ходя по долині.

Три явори посадила

Сестра при долині,

А дівчина заручена —

Червону калину.

Багато віршів Т.Шевченка стали піснями.

7.(Дівчата виконують пісню «Зацвіла в долині»).

8.  Вихованка. Калина була символом дівочого кохання, вірності, свідком дівочих радощів і смутків. Дівчата довіряли їй свої найпотаємніші мрії. Не обходиться без калини і такий важливий народний обряд, як весілля. Дівчата прикрашали калиною коровай, у багатьох весільних піснях є слова про калину.

Понад садом стежечка, а в саду доріжечка.

Там Маруся ходила, цвіт калини ламала.

Цвіт калини ламала, та в пучечки в'язала.

Та в пучечки в'язала, до личенька рівняла.

Калиновим цвітом або ягодами вбирали вільце. Під час вбирання молодої дівчата-дружки співали пісні.

Ой у нас в селі новина:

Зацвіла й у лузі калина.

Не так у лузі, як на селі,

А в молодої та Мотрі на столі.

Коли був готовий вінок, співали іншої:

Ой лугова калино,

Ой лугом ішла-шуміла,

А з лугу прийшла — говорила:

— Ой чи дома, дома дружечки? —

Загадала я їм ділечко.

Звийте на Мотрі вілечко!..

Вихованка. Мені мама розповідала про те, як колись люди шанували калину. Не було, здається, хати, біля якої не кущувала б калина. Як забіліють її квіти, дівчата ними коси прикрашали. А коли кетяги достигали, їх вішали попід стріхою. Йдеш, казала мама, селом, а хати неначе в ко­ронах, червоніють густими намистина­ми аж до пізніх заморозків.

Вихованець. У кожній родині, де були дівчата на виданні, накошували як­найбільше калинових пучків. Якщо під стріхою висіли калинові грона — це означало,  що можна приходити зі сватами до оселі.

Тому, починаючи з Пречистої (28 серпня), дівчата постійно ходили «по калину» на луги, в урочища. Віднай­шовши перший кущ калини, вони водили круг нього хо­ровод, ігри, співали пісні.

З першої зламаної гілочки кожна брала по дві ягодки до рота, промовляючи: «Поможи, калинонько, бути в парі з миленьким». Потім зривали там само з інших кущів. Нар­вавши калини, збігалися в гурт, обмальовували одна од­ну ягодами, прикрашали коси і верталися додому з піснею.

Біля оселі дівчата віддавали калинові пучки матері, а та говорила: «Будь, доню, і ти червоною, як калина, незай­маною та чистою до вінця! А ти, калино, будь готовою на коровай, на здоров'я людям, на добро нашому двору».

Кілька гіллячок вносили до хати і підвішували до об­разів, а решту — під стріху.

9.Учитель. Калина — це і пам'ять про матір, найдорожчу в світі людину.

Мамина калина росте біля хати —

Сюди прилітає зозуля кувати.

10. (Дівчата виконують пісню «Летіла зозуля»).

Летіла зозуля з поля на долину,

Та й сіла кувати на мою калину.

Зозуле, зозуле, десь горе чуєш,

Біля моєї хати на калині куєш?

Зозуля кувала, правдоньку казала,

Що моєї неньки на світі не стало.

Прибігла я в хату, стала на порозі,

Забилось серденько, закапали сльози.

Ой матінко-ненько, де тебе узяти?

Чи піти купити, чи намалювати?

Їхали маляри з далекого села,

Змалювали неньку на білій оселі.

Змалювали очі, змалювали брови,

Та не змалювали щирої розмови.

11. Вихованка. Калина — це пам'ять про тих, хто не повернув­ся з боїв. Не повернувся юнак до рідного порога, разом з рідними сумує й калина.

Опустила кетяги калина,

Вся в зажурі, краще б не цвісти,

Хто її чекав, вже не прилине,

Вже йому до неї не прийти.

Вихованець. В роки Великої Вітчизняної війни біля се­ла був бій. Воїнам довелося відступати. Двоє поранених не могли рухатись, і люди ховали їх за селом у рівчаку під кущем калини.

Схилила калина свої віти і сховала бійців, як мати діто­чок. Фашисти по всьому селу шукали воїнів, та так і не знайшли. Поки ворог був у селі, діти непомітно носили бійцям їжу, жінки лікували, а як пішли фашисти з села, забрали поранених до хати.

Коли бійці одужали, всім селом проводжали їх на бій з ворогом. Підійшли солдати до калини і низько вклонили­ся їй, як рідній матері. Адже вона врятувала їм життя.

А люди посадили в своїх садочках паростки від тієї ка­лини. Розрослися вони і дарують радість старим і малим.

Вихованець. За традицією на могилах загиблих садили кали­ну. Проводжаючи людину в останню путь, труну обвива­ли цвітом або кетягами калини. Це відбито і в класичній літературі. У баладі Т.Шевченка «Причинна» слова:

Прийшли попи з корогвами,

Задзвонили дзвони,

Поховали громадою, як слід по закону.

Посадили над козаком явір та калину,

А в головах у дівчини червону калину.

Ця традиція збереглася і до наших днів.

Вихованка. Багато лиха і горя принесла нам Чорно­бильська катастрофа. Немає в Україні людини, родини, якої б не торкнулося атомне лихо. Скільки прекрасних земель та лісів забруднено! Скільки дорослих і дітей по­платилися своїм здоров'ям.

Де джерела й калинове диво,

Де дзвіночків чувся передзвін,

Мчали коні, розметавши гриви,

Сміх луною — на десятки гін.

 

Починались в хуторі весілля,

Їх відлуння чулось на селі.

Грілось сонце в калиновім гіллі,

І світилось щастя на землі.

 

Тільки люди з хутора під лісом

Почали цуратись рідних хат.

Чи над ним які гріхи нависли,               

Чи наврочив хтось великих втрат.

 

Заросла дорога лободою,

Лати на покрівлях, як хрести,

Обнялися з чорною бідою

Долею розведені мости.

 

В сірій млі стоїть осіння днина,

Наче людям кидає докір.

А калина, Господи, калина

Далі палахтить наперекір.

12. Учитель. У народі кажуть: любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте. І часто матері колихали своїх маленьких діток, сидячи під калиною, і наспівували колискових пісень.

 

Осінь знов до нас прийшла

У село і в місто.

І калину одягла

В червоне намисто.

 

Ми біля калиноньки

В дружнім колі стали.

Пісеньку осіннюю

Ніжно заспівали.

 

Вже не гріє сонечко,

Спів пташок не лине.

Тільки усміхаються

Ягідки калини.

Мама співала колискову.

Спи, дитино, бо покину,

Сама піду по калину.

Намалюю калиноньки

Та й покладу в головоньки.

А калина буде цвісти,

А дитина буде рости.

13. Живе образ калини не тільки в піснях, ле­гендах, а й у прислів'ях та приказках.

Калина хвалилась, що з медом солодка.

Пишна та корисна, мов червона калина.

Убралась в біле плаття, як калина в білий цвіт.

Україна, мов калина.

Який кущ, така й калина,

Яка мати, така й дитина.

У лузі калина з квіточками,

Неначе матуся з діточками.

14.Учитель. Стала червона калина символом отчого краю на­шої рідної України, її вишивали на рушниках, сорочках, скатертинах. Коли син чи дочка вирушає в дорогу, мати напуває калиновим чаєм, і дає з собою хліб з калиною, щоб нагадувала домівку, матір, рідну мову.

Як за село виходила ти знову,

А суджений з походу не вертавсь,

Ти вишивала рушники на долю,

Червоний хрестик, чорний — як життя.

Правду каже прислів'я: «Червона калина — символ України».

Діти (хором).      Хай ізнов калина

Червоніє, достигає,

Я — країна Україна,

На горбі калина!

 

                   Посадіть калину

Коло школи,

Щоб на цілий білий світ

Усміхалась щиро доля,

Материнський ніжний цвіт.

 

Посадіть калину

На городі,

Щоб заквітнула земля!

Із роси — пречиста врода,

З неба — почерк журавля.

 

Посадіть калину

Коло тину,

Щоби злагода цвіла!

Буде щедрою родина —

Буде честь їй і хвала.

Посадіть калину

Коло хати,

Щоб на всеньке на життя!

Стане кожен ранок святом,

Дітям буде вороття.

Посадіть калину

В чистім полі,

Хай вона освятить час!

Рід наш любить дуже волю,

Хай же воля любить нас!

Синє небо, злоте поле...

 

Посадіть калину коло школи,

А щоб цвіт її не стерся,

Не зів'янув в спориші,

Посадіть калину коло серця,

Щоб цвіла вона в душі

На середину класу   виходить дівчина з кетягом калини в руках і розповідає.

3. На зеленій гілочці, розгалуженій звер­ху, почіплялися пурпурові намистинки. Це ягоди ка­лини. Розмістили­ся вони купкою на тоненьких ніжках.

Ці плоди соковиті, кисло-солодкі, з гір­куватим присмаком усередині, з плоскуватою кісточкою.

Калина росте в лісі, на луках, по берегах річок, на го­родах високими кущами. Зацвітає навесні білими суцвіттями, а ягоди достигають пізньої осені. Навіть коли вже випаде сніг, вони ще виграють на гілках яскравими вогниками.

Калина з давніх-давен увійшла в побут людей не лише як їстівний продукт, а й як окраса. Узимку нею прикра­шають святковий зал. Здавна дівчина і калина поєднува­лися в піснях і переказах. Чому?

Послухаймо, про що розповідає народна легенда.

 Колись на Україну нападали турки і татари. Усе нищили на своєму шляху, а дівчат і хлопців забирали в полон.

І ось одного разу хотіли забрати в полон першу красу­ню села. Але дівчина почала тікати. І була б утекла, та на лихо зачепилася за дерево своїм намистом. Намисто розірвалося, посипались на землю червоні на­мистинки. Забрали вороги красуню, і там вона загинула. А червоні намистинки зійшли. З них виросли прекрасні кущі з червоними ягідками. Назвали їх люди калиною. З того часу й росте на землі цей чудовий кущ.

Учитель. Калина здавна була уособленням дівочої кра­си. Люблять її в Україні. На Вінниччині є великі калинові гаї. Про один з них йдеться у легенді, яку використав М.Стельмах у повісті «Щедрий вечір».

«Давно це було. На одне село напали турки і татари. А в селі було весілля. Дівчата, щоб не потрапити в полон, кинулись тікати від ординців у непрохідне болото і всі там утопились. А незабаром на тому місці виріс калиновий гай: взимку в чер­воних, кетяга., а влітку, люди кажуть, звідти чути стогін».

4. Образ калини входить у нашу свідомість ще з раннього дитинства разом з маминою колисковою, маминими роз­повідями про лікувальні властивості цих ягід.

Не було в народній медицині колись, та, мабуть, і те­пер такого помічника від застуди, як калиновий чай.

Свіжі ягоди з медом та водою вживали при кашлі, сер­цевих захворюваннях, для регулювання травлення, тиску крові.

Соком калини дівчата та жінки очищали обличчя, щоб рум'янилося.

 

Тече вода з-під явора,

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Червоні кетяги калини

Горять вогнями усіма.

Без калини нема України,

Без народу Вкраїни нема.

Найдеш у гаю ту калину,

То й пригорнись,

Бо я любила, моя дитино,

Її колись.

 

8.  Вихованка. Калина була символом дівочого кохання, вірності, свідком дівочих радощів і смутків. Дівчата довіряли їй свої найпотаємніші мрії. Не обходиться без калини і такий важливий народний обряд, як весілля. Дівчата прикрашали калиною коровай, у багатьох весільних піснях є слова про калину.

Понад садом стежечка, а в саду доріжечка.

Там Маруся ходила, цвіт калини ламала.

Цвіт калини ламала, та в пучечки в'язала.

Та в пучечки в'язала, до личенька рівняла.

Калиновим цвітом або ягодами вбирали вільце. Під час вбирання молодої дівчата-дружки співали пісні.

Ой у нас в селі новина:

Зацвіла й у лузі калина.

Не так у лузі, як на селі,

А в молодої та Мотрі на столі.

Коли був готовий вінок, співали іншої:

Ой лугова калино,

Ой лугом ішла-шуміла,

А з лугу прийшла — говорила:

— Ой чи дома, дома дружечки? —

Загадала я їм ділечко.

Звийте на Мотрі вілечко!..

Вихованка. Мені мама розповідала про те, як колись люди шанували калину. Не було, здається, хати, біля якої не кущувала б калина. Як забіліють її квіти, дівчата ними коси прикрашали. А коли кетяги достигали, їх вішали попід стріхою. Йдеш, казала мама, селом, а хати неначе в ко­ронах, червоніють густими намистина­ми аж до пізніх заморозків.

У кожній родині, де були дівчата на виданні, накошували як­найбільше калинових пучків. Якщо під стріхою висіли калинові грона — це означало,  що можна приходити зі сватами до оселі.

Тому, починаючи з Пречистої (28 серпня), дівчата постійно ходили «по калину» на луги, в урочища. Віднай­шовши перший кущ калини, вони водили круг нього хо­ровод, ігри, співали пісні.

З першої зламаної гілочки кожна брала по дві ягодки до рота, промовляючи: «Поможи, калинонько, бути в парі з миленьким». Потім зривали там само з інших кущів. Нар­вавши калини, збігалися в гурт, обмальовували одна од­ну ягодами, прикрашали коси і верталися додому з піснею.

Біля оселі дівчата віддавали калинові пучки матері, а та говорила: «Будь, доню, і ти червоною, як калина, незай­маною та чистою до вінця! А ти, калино, будь готовою на коровай, на здоров'я людям, на добро нашому двору».

Кілька гіллячок вносили до хати і підвішували до об­разів, а решту — під стріху.

11. Вихованець.  Калина — це пам'ять про тих, хто не повернув­ся з боїв. Не повернувся юнак до рідного порога, разом з рідними сумує й калина.

Опустила кетяги калина,

Вся в зажурі, краще б не цвісти,

Хто її чекав, вже не прилине,

Вже йому до неї не прийти.

 

Вихованець. В роки Великої Вітчизняної війни біля се­ла був бій. Воїнам довелося відступати. Двоє поранених не могли рухатись, і люди ховали їх за селом у рівчаку під кущем калини.

Схилила калина свої віти і сховала бійців, як мати діто­чок. Фашисти по всьому селу шукали воїнів, та так і не знайшли. Поки ворог був у селі, діти непомітно носили бійцям їжу, жінки лікували, а як пішли фашисти з села, забрали поранених до хати.

Коли бійці одужали, всім селом проводжали їх на бій з ворогом. Підійшли солдати до калини і низько вклонили­ся їй, як рідній матері. Адже вона врятувала їм життя.

А люди посадили в своїх садочках паростки від тієї ка­лини. Розрослися вони і дарують радість старим і малим.

Вихованець. За традицією на могилах загиблих садили кали­ну. Проводжаючи людину в останню путь, труну обвива­ли цвітом або кетягами калини. Це відбито і в класичній літературі. У баладі Т.Шевченка «Причинна» слова:

Прийшли попи з корогвами,

Задзвонили дзвони,

Поховали громадою, як слід по закону.

Посадили над козаком явір та калину,

А в головах у дівчини червону калину.

Ця традиція збереглася і до наших днів.

Вихованка. Багато лиха і горя принесла нам Чорно­бильська катастрофа. Немає в Україні людини, родини, якої б не торкнулося атомне лихо. Скільки прекрасних земель та лісів забруднено! Скільки дорослих і дітей по­платилися своїм здоров'ям.

Де джерела й калинове диво,

Де дзвіночків чувся передзвін,

Мчали коні, розметавши гриви,

Сміх луною — на десятки гін.

 

Починались в хуторі весілля,

Їх відлуння чулось на селі.

Грілось сонце в калиновім гіллі,

І світилось щастя на землі.

 

Тільки люди з хутора під лісом

Почали цуратись рідних хат.

Чи над ним які гріхи нависли,               

Чи наврочив хтось великих втрат.

 

Заросла дорога лободою,

Лати на покрівлях, як хрести,

Обнялися з чорною бідою

Долею розведені мости.

В сірій млі стоїть осіння днина,

Наче людям кидає докір.

А калина, Господи, калина

Далі палахтить наперекір.

14.Учитель. Стала червона калина символом отчого краю на­шої рідної України, її вишивали на рушниках, сорочках, скатертинах. Коли син чи дочка вирушає в дорогу, мати напуває калиновим чаєм, і дає з собою хліб з калиною, щоб нагадувала домівку, матір, рідну мову.

Як за село виходила ти знову,

А суджений з походу не вертавсь,

Ти вишивала рушники на долю,

Червоний хрестик, чорний — як життя.