Заочна екскурсія до музею Павла Арсеновича Грабовського у селі Грабовське Краснопільського району Сумської області

Грабовський навчально-виховний комплекс Краснопільської районної ради Сумської області

 

 

« Заочна екскурсія до музею П.А.Грабовського в селі Грабовське Краснопільського району Сумської області»

 

 

 

 

 

 

Учитель української мови та літератури
Щербак Ольга Олександрівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мета: ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом Павла Арсеновича Грабовського,  звернути увагу на  ілюстративно-документальні матеріали про письменника, що є в музеї, зацікавити літературною творчістю; розкрити перед учнями особистість митця та його погляди на життя; виховувати  пошану до митців рідного краю.

 

„Доконали людоїди ще одну молоду силу, понівечили гарний талант, що міг би був зробити чимало доброго серед своєї рідної суспільності. І нема тої сили, щоб  хоч тепер, засудженого на смерть самою природою, вирвала його з пазурів варварської адміністрації, облегшила йому муки конання! Терпи ж, наш нещасний, сердешний товаришу! Неси до могили свій важкий хрест, та знай, що тут, далеко, в рідному краю, тебе знають і люблять і що ім’я твоє яснітиме в ряді тих наших мучеників, що, наче стяг бойовий, ведуть і вестимуть цілі покоління до боротьби з усякою самоволею, з усяким гнітом чи то індивідуальним, чи національним!” Ці слова Івана Франка в статті „Сумна відомість” вперше були надруковані в журналі „Життє і слово” 1897 року. Іван Франко, великий український мислитель, письменник, філософ передбачав Павлу Арсеновичу важку долю, але гідну сина вільнолюбивої України. Пройшли роки, але пам’ять про поета-борця живе й понині у його творах, перекладах, дослідженнях. У його рідному селі Пушкарне Охтирського повіту Харківської губернії (нині село Грабовське Краснопільського району Сумської області) діє музей, двері якого відчинено для всіх бажаючих.(музей П.А.Грабовського   в с.Грабовське)
 

 

До вашої уваги заочна екскурсія до музею Павла Арсеновича Грабовського, до речі, єдиного в Україні. Ми переглянемо стенди про письменника, пройдемося сторінками біографії, зупинимося на  літературній діяльності, торкнемося особистого життя. Ми проймемося духом волі, незалежності, мріями великого поета-демократа, вшануємо його пам’ять. У Павла Арсеновича навчимося любити рідний край, свою землю, матінку-Україну.

Розглянемо стенди з історії села Пушкарне.

Народився Павло Арсенович Грабовський в мальовничому селі Пушкарне (нині Грабовське), в сім’ї паламаря 11 вересня 1864 року. Заснували село вихідці з центральної частини Російської держави. Село дістало назву Пушкарне від поселення пушкарів-артилеристів. В царській грамоті Пушкарська слобода згадувалася ще в 1688 році.

1864 рік. Убогою була хатина на глиняній підлозі, де жив батько Павла Арсеновича, паламар петропавлівської парафії, людина із запаленими від сухот грудьми й з великими, завжди здивованими очима. В сім’ї було п’ятеро дітей: Олександра, Павло, Михайло, Марія, Тихін. Серед убогості «горем та злиднями» почалося життя Павла. Підліток бігав до дубового лісу зустрічати сонце, стоптав стяжки до криниці з чистою водою, що текла до ставка. Грабовський згадує:

   Солом’яна стріха, убогі віконця

   Оплетені з вулиці хмелем...

У селі ще й досі зберігся горбок, на якому стояла бідна хата сім’ї Грабовських. У ній поет народився. Потім його батьки переїхали жити на іншу вулицю, де зараз встановлено меморіальний знак. Ще будучи дитиною, Павло відзначився серйозністю і вдумливістю. Його відкритий, світлий погляд карих очей говорив про те, що це буде людина стійка і до кінця віддана обраній справі.

Перед нами ілюстрація „Березова каша”. Ми бачимо, як п’яний дяк б’є учня різкою. Дійсно ,так вчив Павла п’яний дяк. Він часто залишав учнів у класі напризволяще, а сам десь пропадав днями, забувши і думати про школу. Всі боялися дяка, бо він часто лупцював своїх вихованців, і в них досить таки часто щеміло під чубами і боліли щоки та вуха. Павло провчився у церковно-приходській школі три роки.

Біда спіткала сім’ю Грабовських: помер батько, але жити треба, виводити дітей у люди стала  мати. Коли Павлику було 9 років, бідна вдова Ксенія Григорівна відвезла маленького сина до Охтирської бурси, де колись, - правда, - навчався її покійний чоловік. Сироту прийняли на „казенне утримання”, так як батько був причетним до церкви, був паламарем. Павла мати влаштувала у бурсацькому гуртожитку – у своєрідному дитячому острозі з режимом морального і фізичного катування. Навчання в бурсі було нудним, але допитливий юнак знаходив справу по душі. Йому подобалася латинська мова, оповідання про вчинки стародавніх героїв. Павла цікавив і народницький рух. «Я був ще в бурсі, - писав Павло Грабовський в автобіографії, - як звістки про той громадський рух зацікавили мене своєю таємністю, а люди – геройством.» Ми бачимо не стенді фотографії революціонерів-народників Жебуньових, які пропагували народницькі ідеї на Сумщині. У бурсі Павло Арсенович провчився 5 років (з 1873 року по 1878 рік).

Після навчання в Охтирці Павло Арсенович вступив до Харківської духовної семінарії. Якою радістю це було для знедоленої Ксенії Григорівни. Мрії вдови пушкарського паламаря, колишньої кріпачки графа Шереметьєва, далі семінарії не сягали. Вона мріяла про найкраще майбутнє. Але сталося зовсім інакше. Його думками оволоділи Чернишевський, Добролюбов, Шевченко, Некрасов. В 1902 році він мріяв написати спогади про сільське, бурсацьке та селянське життя. Часу і сил для написання задуманого твору у хворого поета вже не було. Невідомими залишилися для нас і численні сторінки його героїчного життя. В Харкові він стає членом групи „Чорний переділ”, розповсюджує літературні нелегальні твори, листується з політичними засланцями, веде революційну пропаганду серед учнівської молоді. Згадуючи цей період життя, Грабовський пише:

„Мені хотілося вже піти на муки не за Христа, а за народ. І те бажання цілком опанувало мною. Це була якась невідхильна потреба серця, котру, як Ви знаєте, відчувала вся російська молодь того часу”.

Такий вихованець був семінарії непотрібний. В кінці 1882 року у вихованця 3-го курсу Харківської семінарії раптом зробили обшук. Знайшли відбиток статті „Інтелігенція і народна маса”, листи від політичних засланців з Сибіру й чорновий рукопис незакінченого твору з назвою „Майбутнє”. Автограф даного вірша перед нами на стенді. Того ж дня, 2 грудня 1882 року, Грабовського виключили з семінарії. Поета передали приставу, щоб той його посадив на лаву підсудних. Ось рапорт харківського поліцмейстера про результати обшуку 3 грудня 1882 року та список з анкетними даними про Грабовського, виключеного з семінарії. Як свідчить рапорт харківського поліцмейстера харківському губернатору, семінарист Павло Грабовський відправлений у супроводі городового Волошина ранковим потягом в місто Охтирка в розпорядження охтирської жандармерії 17 грудня 1882 року.

Напевно, мати Павла Грабовського їздила до міста Охтирки, бо охтирський справник одержав наказ передати семінариста Грабовського батькам. Але вона не могла взяти сина „на поруки”. В селі Пушкарне за ним був встановлений подвійний нагляд поліції – гласний і негласний. На наступному стенді розміщені такі копії: рапорт охтирського повітового справника харківському губернатору про прибуття П.А. Грабовського до Пушкарного 18 грудня 1882 року; повідомлення департаменту поліції Харківської губернії про висилку П.А. Грабовського на батьківщину 7 травня 1883 року; бланк про прибуття особи, що знаходиться під секретним наглядом поліції, заповнений на ім’я Павла Грабовського; рапорт харківському губернатору про встановлення гласного нагляду за Павлом Грабовським 26 травня 1883 року.  Тут  також   знаходиться  портрет П.С.Соколова – художника і народного поета, уродженця сусіднього села Славгород, його вірші та малюнки, присвячені Т.Г. Шевченку.

Відлучатися юнаку категорично заборонялося. Зберігся лист товариша Грабовського по семінарії Я. Мартиновича в Тростянець Селегеню з проханням терміново надіслати книгу „Боротьба за існування”, потрібну Павлу Грабовському для проведення занять в гуртку самоосвіти семінаристів. Селегень – приятель П. Грабовського, який постачав йому книги, листувався з ним. Копію цього листа ми бачимо на наступному стенді поряд із портретом М.С. Селегеня і краєвидами Тростянця.

Павло Грабовський прожив у селі Пушкарне понад два роки – з грудня 1882 року до кінця квітня 1885 року. Життя цього періоду висвітлюють наступні музейні матеріали.

Існувати поету в рідному селі не було за що. Правда, там жила його мати. Але вона сама, - з трьома молодшими дітьми, - була нахлібницею у зятя Григорія Андрійовича Овчаренка, сільського кравця, який не зводив кінці з кінцями. А тепер на його шию сідав ще один дорослий нахлібник. Для Павла Грабовського це була каторга. Сім’я Грабовських в 1883 році: Олександра, сестра, її діти Ваня, Анюта, Марфуша, Євдокія, Г.А. Овчаренко – чоловік Олександри; Павло, 18 років; Михайло – 16 років, навчався в Харківській земській фельдшерській школі; Марія, 14 років, учениця мадистки Марії Федорівни Таранової; Тихон, 10 років, навчався в Охтирському духовному училищі, Ксенія Григорівна – мати. Ця мужня жінка, будучи вдовою, живучи дуже бідно, прагнула дати освіту всім своїм дітям. Це їй вдалося.

А тим часом справа Павла Грабовського ще не знайшла остаточного вирішення. Прокурор Харківської судової палати у висновку на ім’я міністра юстиції пропонував обмежитись уже відбутим Грабовським арештом і виключенням з семінарії. Проте міністр юстиції не погодився з ним. „Несовершеннолетие обвиняемого” не було взяте до уваги. Міністр юстиції пропонував гласний нагляд поліції строком на 2 роки. Його думка була підтримана департаментом поліції, і, нарешті, 27 квітня 1883 р., затверджена царем.

Згідно правил нагляду П. Грабовський був змушений не працювати. Ми бачимо прохання П.А. Грабовського про призначення йому грошової допомоги, але прохання не задовольнили. Ось рапорт про відмову на прохання про деякі пільги по поліційному нагляду 4 липня 1884 р., а також розписка П. Грабовського в тому, що його повідомлено про відмову. В одному з листів до Івана Франка (від 1 листопада 1894 р.), він згадував: „...бідував, мати плакала (була певна, що з мене вийде архієрей), поліційні труси не давали покою; сидів без книжок, марнував час...”. Зберігається два десятки рапортів поліційного урядника Ряснянської волості, до якої входило с. Пушкарне, становому приставу. Методично, через певні проміжки часу, поліційний урядник сповіщав, що „Павел Грабовский находится в слободе Пушкарной в доме матери своей и никуда не отлучается”. Ці рапорти мало чим відрізнялися один від одного. Вони розкривають одноманітну, з частими відвідинами поліції і обшуками життя П. Грабовського в батьківській хаті, яка вже батьківською не була, бо мати мусила відписати хату у власність зятя.

Поставлений у надзвичайно скрутні матеріальні умови, він самовільно йде працювати на хутір Попівку, неподалік від Пушкарного, що заборонялося правилами поліційного нагляду.

На хуторі у маєтку Трутовських упорядковує бібліотеку поміщика, працює писарем. За самовільне відлучення  нова кара – місяць арешту.

Знову перед нами документи. Це рапорт помічника повітового охтирського справника Харківської губернії про самовільну відлучку Павла Грабовського в с. Попівку 15 листопада 1883 року. Також ми бачимо рапорт харківському губернатору про прохання П. Грабовського дозволити йому відлучитися в с. Попівку для заробітку 16 грудня 1883 року, а далі розміщена  копія рапорту помічника охтирської повітової управи харківському губернатору про засудження П.А. Грабовського до місячного ув’язнення в охтирській тюрмі за самовільну відлучку, 7 лютого 1884 року.

Опираючись на заяву П. Грабовського, копію якої ми бачимо, на ім’я охтирського повітового справника від 4 червня 1884 року, ми можемо твердити, що Павло Арсенович з дозволу залишається в Охтирці на три місяці (дозвіл датований 7 червня 1884 р.), але роботу знайти в Охтирці йому не вдалося, про що свідчить рапорт охтирського повітового справника харківському губернатору про відмову П. Грабовського використати дану йому відпустку, він повертається в село Пушкарне, 3 червня 1884 р.

Незважаючи на ретельний нагляд поліції, П. Грабовський у цей час багато працює: читає, пише кореспонденції до харківських газет „Южный край” та „Харьковские губернские ведомости”, не залишає він і творчості.У вірші “Трудівниця” він пише про вчительку:

... В непогідь, стужу злиденну

(Певно, сама сирота)

Зайде в хатину нужденну,

Словом усіх повіта.

Дасть, коли треба, пораду,

Викладе все до пуття

Боже! З якої то ради

Їй відбирати життя?

Із великими труднощами поет діставав книги. Ці книги, заборонена література, потрапляли до поміщицьких економій,  цукроварень, селянських хат, квартир сільських учительок. Перебуваючи в Пушкарному, Грабовський, як згадують земляки, з великим захопленням збирав і записував народні пісні, приказки та дотепи.

З малих років чарувала його українська пісня. Її тужливо співала над колискою своїх дітей мати, покійна бабуся. Де б він не був, скрізь прислухався до української пісні. Пізніше П. Грабовський напише:

„Втіхо моя, пісня українська! Мов дотик зачарованої істоти, ти зміцняєш мої сили, кріпиш почуття, викликаєш жадобу життя, що таке огидне та безталанне іншої доби...” В Пушкарному він старанно збирає матеріали про стан народної освіти в Охтирському повіті. Згодом, в 1888 році він напише статтю „О развитии школьного образования в Ахтырском уезде Харьковской губернии”.

Про закінчення гласного нагляду свідчить копія рапорту охтирського повітового справника харківському губернатору від 30 квітня 1885 року, 4 травня 1885 року Павло Грабовський був уже в Харкові. Окремими стендами в музеї представлений Харків того часу,  є фотографії поета в молоді роки,  статті, що належать до даного періоду життя. Не в одному вірші болем і тугою відгукнеться Павло Грабовський про село Пушкарне. Мова йде про вірші „Мені снилась (наснилась) рідна хата”, „Сон” („Зелений гай, пахуче поле”), „На селі”, „Переспів” („Спогадалась рідна хата”), „Вечір”, „Усні”, „До сестри” і інші. Окремої уваги заслуговує вірш „Мамо-голубко! Прийди, подивися...”

 

 

 

Я не співець чудовної природи

З холодною байдужістю її

З ума не йдуть знедолені народи, –

Їм я віддав усі чуття мої.

 

Подальше життя Павла Грабовського в Харкові висвітлюють наступні стенди у музеї. Ми бачимо вже індустріальне місто. Як же склалася доля Павла Арсеновича? Отже, у травні Павло Арсенович вже був у Харкові. Він з головою поринає у революційну роботу. До харківської групи „Чорного переділу” входить він тепер не як початківець. Йому, загартованому у перших випробуваннях, доручають надзвичайно відповідальну справу: друкування революційних прокламацій. Він також працює в місцевих газетах. Перед нами фото С.Л. Перовської та фото О.І. Желябова – революціонерів-народників, членів виконавчого комітету „Народної волі”; листок „Народної волі”. (в музеї під час екскурсії)

 

Ми також бачимо фото лісової хатини поблизу Харкова, в якій за участю П.А. Грабовського в 1885-1886 роках друкувалися революційні листівки, але вже восени 1885 року Павло Грабовський повинен був стати солдатом. Спочатку існувала думка, що з метою скорочення строку служби він вступає „вольноопределяющимся”. Але ряд документів Харківського обласного Державного архіву спростовують це твердження. 25 листопада 1885 року Павло Грабовський був прийнятий на військову службу і зарахований у піхотинський батальйон, що стояв у місті Валки, недалеко від Харкова. Одразу ж військовому начальству Харківським жандармським управлінням було повідомлено, що Грабовський – „лицо сомнительной политической неблагонадежности, состоящее под негласным наблюдением”. У своїх спогадах М. Рклицький так згадує про Грабовського-солдата: „На зовнішній вигляд солдат з нього вийшов неважний, а головне, з занадто інтелігентними й м’якими рисами лиця. Він менш за все скидався на суворого вояку царських часів”. Перебуваючи на військовій службі в місті Валки, Грабовський продовжує тримати тісний зв’язок з харківським революційним гуртком. В березні 1886 року П. Грабовський, як особа сумнівної політичної репутації, був відправлений у Туркестанський військовий округ, але 26 червня в Оренбурзі, по дорозі на місце призначення, був заарештований за приналежність до „Чорного переділу” і відправлений до Харкова.

Рік і вісім місяців перебуває П.А. Грабовський в умовах майже повної ізоляції одиночної камери. Це стало причиною нервового розладу, який виявився у нього на початку 1887 року. Хвороба П. Грабовського стала причиною затримки розгляду його справи. До вашої уваги автограф вірша П.А. Грабовського „Друзьям”, а також „Прошение” політв’язня Павла Грабовського на ім’я харківського губернатора з проханням дозволити спільні прогулянки з іншими ув’язненими, а поруч „Прошение” на ім’я Міністра Внутрішніх Справ, датоване 9 травня 1887 року, з проханням повідомити, коли буде закінчено його справу. Лише в січні 1888 року був затверджений вирок: 5 років заслання у Східному Сибіру.  Шлях на заслання лежав через московську центральну пересильну тюрму, так звані Бутирки.

Більше ста сорока років минуло від дня народження Павла Арсеновича. На наступному стенді знаходяться три оригінальні речі, які належали поету. Ці речі потрапили до музею на сторіччя від дня народження поета.  Перша річ – це половина рушника, який мати дала сину, коли він покидав рідне село, а друга знаходиться в Тобольському музеї. Материнський рушник – це те рідне, тепле, найдорожче, що було невидимим місточком між поетом і Україною. Наш край ще за часів Грабовського славився вишивками, що знайшло відбиток і у його поезії „Швачка”. Рушник вишитий червоними і чорними нитками. На ньому ми бачимо соловейка, який сидить на гілочці, оповитого квітами, листочками, візерунками. Гірка материнська доля ждати свого соловейка, але не діждалась, пішла в сиру землю з туги та печалі. Ми також бачимо шухляду для голок, зроблену для дружини. Цінним також є грибок, який зробив власноруч Павло Арсенович як іграшку для свого сина Бориса.

Повернемося до січня 1888 року, коли Павло Арсенович був направлений до Сибіру. З 24 лютого 1884 року до 7 травня 1888 року Павло Грабовський знаходився в пересильній тюрмі, так званій Бутирці, фото якої ви бачите. Важкий шлях на заслання Павла Арсеновича був скрашений щирими почуттями дружби і кохання до Надії Костянтинівни Сигиди, вчительки Таганрозької міської школи, засудженої на каторгу за те, що в її квартирі містилася підпільна друкарня „Народної волі”. Фото Надії Костянтинівни Сигиди ми також бачимо на стендах. Це була чистої душі людина, прекрасний, щирий товариш. Поет усією душею полюбив її. Це глибоке, щире почуття лишилося на все життя. Незабаром на етапі вони розлучилися, щоб ніколи більше не зустрічатись. Надія Сигида була переведена в карійську жіночу каторжну тюрму, а Грабовського направили в Балаганський округ. При розставанні Надія подарувала Павлу записну книжку, хусточку і пасмо свого волосся. Локон цей Павло Арсенович заповідав покласти з собою в домовину. Записна книжка збереглася в рукописному відділі Бібліотеки Академії наук; хусточка знаходилася у дружини поета Анастасії Миколаївни. Дуже добре змальовано цю сторінку життя в книзі про Грабовського „На тернистих дорогах”. Вже після смерті Надії він випадково дізнався про її трагічну долю. Восени 1889 року сталася Карійська трагедія: за протест проти знущань, залицянь начальника тюрми Маслюкова до дівчат, Надія вдарила його по пиці. В той же день Надію перегнали з бараку до каторжної тюрми. На другий день Надія пройшла п’ять разів „зеленою вулицею.” Сльозинки не зронила. П’ятий раз, казали, йшла вже хитаючись, а таки пройшла, і на останньому кроці впала. Та й тоді мовчала. Маслюков велів не дати води та й залишити без пам’яті на снігу серед поля, всю в крові. Тільки коли смеркало, солдати принесли в тюрму Надію, її чекали подруги. Розказували, що згадувала вона Грабовського та матінку, та ще якусь Оксану Петрівну. На ранок вона померла. На знак протесту п’ять політичних в’язнів, у тому числі і уродженці Сум М.В. і В.І. Калюжні, покінчили життя самогубством, випивши отруту, їх ви бачите на фото. Смерть Сигиди вразила Грабовського. Він присвятив пам’яті коханої збірку „Пролісок”, яка перед вами в оригіналі, багато найдушевніших ліричних поезій:

Такої певно, святої,

Такої рідної, як ти,

Такої щирої, простої, –

Вже, мабуть, більше не знайти.

Таку не часто скинеш оком,

Такою тільки що марить...

А як зустрінеш ненароком –

Навіки долю озарить.

* * *

Заранку в холодну могилу

Ти жертвою часу лягла...

Без жалю загублено силу,

А в мене так гадка жила. (До Н.К.С.)

Ми також бачимо автограф вірша Павла Грабовського „На спогад”, присвяченого Надії Сигиді.,яка перед нами на стенді. Про стосунки Грабовського із Сигидою можна говорити довго, адже вона була для нього „сестронька кохана”, зіронька ясна”, „музою була”.

Отже, лише в січні 1888 року був затверджений вирок: 5 років заслання у Східному Сибіру. 7 травня 1888 року Павло Арсенович у партії пересильних ув’язнених вибув по етапу в Сибір з Бутирки. Багато матеріалів  про життя  Павла Грабовського зберігаються в Іркутському обласному архіві. Це пояснюється перш за все тим, що Іркутськ був резиденцією генерал-губернатора Східного Сибіру, а все засланське життя П. Грабовського пройшло в тих місцях (Іркутськ, Балаганськ, Вілюйськ, Тобольськ). Воно відзначилося  важчими умовами, ніж Західний Сибір. Під час етапу П. Грабовський багато писав. Це поезії звернені до друзів-однодумців. Так народились вірші „На спогад”, „Молитва”, „Мои песни” і багато інших.

10 вересня 1888 року П. Грабовський з партією засланців прибув до Іркутська і був ув’язнений до тюрми. Місцем заслання для нього іркутський генерал-губернатор визначив село Харизовку Балаганського округу Іркутської губернії. В кінці вересня П. Грабовський прибув на місце заслання. В Балаганську П. Грабовський пробув недовго. Під час перебування в Балаганську поет написав заяву-протест „Русскому правительству”, за яку був ув’язнений більш як на три роки в Іркутській тюрмі, а потім висланий на вісім років до Вілюйська. Приводом до її написання була звіряча розправа властей 22 березня 1889 року в Якутську над політичними засланцями, які висловили протест проти нелюдського поводження із засланцями на етапі. Під час цієї розправи 6 чоловік було вбито, 28 поранено і покалічено, частину віддано до військово-польового суду. До вашої уваги фото Л.М. Коган-Бериштейна та А.Л. Гаусмана, учасників „Якутської трагедії”, страчених царатом.

Якутська трагедія особливо болісно вразила і приголомшила Павла Арсеновича, адже багатьох її героїв він знав особисто – разом з ними сидів у московській пересильній тюрмі. П.А. Грабовський особисто доклав багато зусиль для того, щоб активізувати довкола протесту все сибірське заслання. 7 серпня 1889 р. П. Грабовського, Є. Улановську, М. Ожинова і інших заарештовано і кинуто в іркутську губернську тюрму. Слідство тривало понад три роки. Іркутський генерал-губернатор, листуючись із міністром юстицій, пропонував йому дати заарештованим без суду по 5 років тюрми або по 10 років заслання на Сахалін, тому що боявся  місцевої громади. Але міністр не поділяв тривоги генерал-губернатора і звелів судити Іркутським губернським судом.

Перебування П. Грабовського в Іркутській тюрмі характеризується не тільки творчою активністю молодого поета, а й значним розширенням кола його знайомств. Саме тут починається його листування з І.Я. Франком.

За вироком суду, який відбувся 8 листопада 1891 року при зачинених дверях, усі балаганці одержали по 4 роки каторги, але пізніше, 9 березня 1892 року, сенат замінив цей присуд іншим – на поселення у Східному Сибіру без права виїзду протягом 14 років. У Якутську П. Грабовському оголошено волю місцевого губернатора: відправитися на поселення в Мархінську управу Вілюйського округу. Балаганці просили дозволу жити на приватних квартирах, а не в тюрмі. Перший раз в Якутську Павло Грабовський прожив 22 дні.

У Вілюйську в дуже складних умовах, відірваний від друзів, Павло Грабовський наполегливо працює. У Львові виходить збірка „Пролісок”, яка перед вами на стенді, а також „Твори Івана Сурика”, „З чужого поля”, він готує до видання збірку „З півночі”. Тут були написані спогади про Надію Сигиду, В. Александрова, нариси „З далекої півночі”, „Червоний жупан”, На далекій півночі”, статті „Лист до молоді української”. Також до вашої уваги титульні сторінки збірок „Твори Івана Сурика”, переклав з російської Павло Граб, Львів, 1894 рік; „З чужого поля” – переклади Павла Граба, Львів, 1895 рік.; „Кобза” – співи й переспіви, видав Борис Грінченко; „Доля” – переспіви Павла Граба, Львів, 1894 рік. На стенді також розміщена цензурна обробка збірки „З півночі”, на якій відмічено рукою -„запрещена”. До вашої уваги також автографи віршів П. Грабовського „Сіячам”, „На прощання”, „Микола Гаврилович Чернишевський”, „Дітям”, „До України”, „Я не співець чудовної природи”.

У Вілюйську Павло Арсенович прожив п’ять років. Дуже нудьгував, сумував за Україною, листувався з П.П. Якубовичем– російським поетом, публіцистом, критиком, товаришем П. Грабовського по засланню. Звертаю вашу увагу на те, що на фотоП.П. Якубович зображений із скованими цепом ногами. Продовжував поет листуватися  з Іваном Франком.

У липні 1896 року П. Грабовський одержав дозвіл приписатися до сільської громади і стати з політичного поселенця селянином із засланців (відповідно до царського маніфесту від 14 листопада 1894 року). 8 грудня 1896 року П. Грабовський нарешті переїхав у Якутськ. Для вільного пересування Сибіром він не мав паспорта. Щоб записатися у общину, потрібно було сплачувати податки. „Павло Арсенович – згадує про  цей час

.            

.А. Віташевська, знайома П.А.Грабовського в час перебування його в м.Якутську,- мав тоді вигляд бадьорий, здоровий, навіть веселий. В його чудових сірих очах ясніла енергія, і часто в бесіді тепло й сердечно виливалась його гаряча віра в краще майбутнє”. Та бадьорий настрій тривав недовго. Його раптом зламала нова недуга – скоро по приїзді П. Грабовський тяжко захворів, і знову в груди заповз розпач. „...Двоє суток, - читаємо в листі до І. Франка 17 грудня 1896 року, - потекла горлом кров, мучив віддих. Лікар твердив хворобу в легких (гниють, праве понівечено), а ще треба калатати цілих десять років. Не дурю себе надіями: може, вже навесні лопух заросте наді мною...”.

В лютому 1897 року П. Грабовського „перечислено в крестьяне Павловского селения с обложением его всеми податками и повинностями”. У своєму „селянському” становищі П. Грабовський, власне, й не встиг обжитися (хоч казна встигла здерти з нього податок), бо наказом міністра внутрішніх справ від 25 квітня 1897 року йому і товаришам дозволено „приписаться к одному с городских мещанских обществ Сибири” (дане посвідчення є на стенді). П. Грабовський прохав дозволу переїхати до Барнаулу.

27 грудня 1897 року П. Грабовський пише Б. Грінченкові: „... Здоров’я моє погане..., ходити важко. Чи повірите: часом до порога дійду і вже задихаюсь... Часто хочеться плакати. Чую, що все се – початок якоїсь хвороби... От хіба пустять до Барнаула, може, там чи не оклигаю. Українська книжка – се єдина втіха; боюсь, щоб не прийшов час, коли й вона обридне, як усе навкруги; се буде справжнє нещастя і моя погуба”. Так – за планами, роздумами й муками сплив перший рік життя П. Грабовського в Якутську, а наступний, 1898 рік, теж не приніс нічого втішного.  На деякий час П. Грабовський оглух – онімів. Друзі та видавці, І. Франко, М. Павлик,

 К. Паньківський, добре знаючи слабке поетове здоров’я, переживали за його долю. А особливо Б. Грінченко, отримавши маленького листа від 19 серпня 1898 року, в якому були такі слова: „Про Україну не гадаю й не дбаю, – вона мені чужа, як я їй. Всі зв’язки життя порвані, душа заболілась до краю, нічого не жалко, ніщо не втішає... З необробленого матеріалу дещо зберіг, дещо пошматував та попалив. Шматую, і мені якось відрадно робиться. Хочете – пишіть, хочете – ні, – мені про все байдуже, нічого цікавого не осталось на світі...”. Друзі занепокоїлись, читаючи ці рядки, але писати продовжили, хоча і не завжди отримували відповідь. Борису Грінченку він пише: „... Я пережив велике горе, котре ніяк не можу забути... Я не забороняв Вам писати, Ви мене не так зрозуміли. Треба Вам сказати, що мені було дуже погано, і якийсь час мене не покидала думка стрілятись... Товариші пильнували мене і не пустили до сього. Тепер я одужав, і починаю потроху працювати. До Барнаулу мене не пускають...”. До вашої уваги фото О. Гаврилової, яку поет щиро кохав, та взаємних почуттів не було, а також автографи віршів, присвячені їй.

22 грудня 1898 року П. Грабовський одержав дозвіл переїхати в Тобольськ, але через холод лише 6 червня 1899 р. він вирушив з Якутська до Тобольська, але без охоти. Ми бачимо на стенді фото „Краєвид Тобольська та Іртиш”, запис П. Грабовським української народної пісні „Утоптала стежечку через яр”, дозвіл переїхати до Тобольська.

У Тобольську радили піти на службу в міську управу, земський відділ, але він відмовився, а вирішив жити з уроків, працюючи репетитором. Дуже швидко придбав репутацію кращого репетитора, стали платити більше. 1899 році померла мати П. А. Грабовського – Ксенія Григорівна. Цього року він укладає збірку „Хвиля”, титульну сторінку якої ви бачите, підписану від руки „Переспіви Павла Грабовського. 1899 рік”. Це переклади з іноземних мов. Із спогадів Р.М. Рклицького маємо, що „Щодо Грабових перекладів треба, проте, мати на увазі, що чужоземних мов сам Грабовський не знав. У перекладах йому допомагали численні товариші його в тюрмі та на засланні, що серед них було чимало добрих знавців чужоземних мов”. У листі до Бориса Грінченка від 31 серпня 1900 року П. Грабовський писав: „Питаєте Ви мене, як я перекладаю вірші – з першотворів, чи ні? Всяко буває. Найбільше так: товариші, що добре знають усі мови, перекладали мені буквально, а я з тих перекладів робив свій віршовий. Крім того, я виписував чимало книжок по історії літератури різних народів, читав чимало статей про поезію”. До Вашої уваги автограф титульної сторінки перекладу П. Грабовським „Євгенія Онєгіна” О. С. Пушкіна; переклад Грабовським віршів Ш.Петефі, вірша Чавчавадзе, А. Негрі, Гете.

Приїхавши в Тобольськ, Павло Арсенович поселився на горі в маленькому будиночку край міста. На наступному стенді ми бачимо фото Павла Грабовського 1901 року, фото дружини поета Анастасії Лук’янової, учениці фельдшерської школи.  Одружився Павло Арсенович 30 липня 1900 року. „Жили вони бідно, квартира була вогка, холодна; працювати для сім’ї довелося більше, у нього розвинулась хвороба серця, від якої він і помер”, – згадувала М. Костюріна, яка була заслана до Східного Сибіру,після закінчення строку заслання 1893 року  переїздить до м. Тобольська,знайома сім’ї Грабовських.)

      (П.А.Грабовський з сім’єю в останні роки свого життя              )                                                                                                                                                           На цьому стенді також єдине сімейне фото поета, де він зображений із дружиною Анастасією та сином Борисом. Першого травня 1901 року сім’я Грабовських переїхала жити у верхню частину міста Тобольськ у будинок Филимонова. Цей будинок також є на наступному стенді.

26 травня 1901 року у Павла та Анастасії народився син. У листі до Бориса Грінченка він повідомляє:” Не дуже давно у мене народився син, і дружина моя, шануючи Вас, назвала Борисом; малесеньке, а вже всміхається, та й се мене якось не радує, болить душа без „святої волі” братерства братнього, а де ж їх взяти? Не знаю, чому, але ніколи я не вмирав за Україною так, як зараз...”.

Серпень 1901 рік. У статті „З останніх десятиліть ХІХ століття”, надрукованій у журналі „Літературно-науковий вісник”, І.Я. Франко дає позитивну оцінку .А. Грабовському-перекладачеві і оригінальному поету. Павло Грабовський мріє про повне видання своїх творів. 14 грудня 1901 року Павло Грабовський надсилає Б. Грінченку автобіографію, в якій зазначає: „Як подивлюся я на своє життя від початку, так не було в ньому нічогісінько майже світлого, крім важкої праці, злиднів, хвороб та пропадання серед жорстоких, запеклих людей, серед нелюдських та катівських громадських обставин. Знесилено моє тіло, пошматовано душу, а за що? Кому на користь?”. Бачимо автограф вірша „За вікном у мене луга”, написаного в останні дні життя поета.

Незважаючи на важкий стан здоров’я П. Грабовський багато працює, зокрема над новим, доповненим виданням збірки „Кобза”, яка переростає у перший том його творів.

У серпні П. Грабовському було запропоновано посаду секретаря „Тобольського губернского совещания о нуждах сельскохозяйственной промышленности”. Він прийняв цю пропозицію, але у зв’язку зі станом здоров’я був лише на одному засіданні.

24 листопада 1902 року він пише останнього листа Б. Грінченку: „Я тяжко занедужав, нема надії прожити зиму. Вада серця. Д.Є. одіслав 1-й збірник творів; 2-го, на превеликий жаль, не доведеться скласти. По моїй смерті, якщо прийде хіть та ласка, складіть з останнього, попереправлявши де треба, ще яку збірочку, бо самому, мабуть, вже не доведеться. Умираючи, накажу жінці переслати Вам дещо з листів та недопалків. Що хочете – те й зробіть”.

М. Накоряков, однодумець П. Грабовського, який деякий час перебував разом з ним у Тобольську, у своїх спогадах згадує: „Під час моїх мандрів я одержував листи від друзів, і знав, що за п’ять днів до смерті Павло.Грабовський уже кволою рукою написав останній прощальний лист рідній Україні, посланий на адресу Б. Грінченка. При повній свідомості він мужньо попрощався з дружиною та маленьким сином. Нескореним борцем за кращі ідеали людства пішов він із життя”.

Треба сказати, що продовжити благородне життя П. Грабовського можна було. Про це говорили в кінці 1901 року кваліфіковані, чесні лікарі. Необхідно було тільки дати можливість йому поселитися в якомусь теплому і сухому місці  України, весь час перебувати під наглядом лікарів. Громадськість неодноразово порушувала клопотання, які систематично відхилялися. 29 листопада (за старим стилем) 1902 року помер Павло Грабовський. Його поховано в Тобольську на міському кладовищі. У скромних похоронах П. Грабовського брали участь усі знайомі та товариші поета по службі. Від останніх на могилу був покладений вінок з написом: „Безкорисливому трудівнику і дорогому товаришу від товаришів по службі”. Похований був згідно з його бажанням поряд з могилами декабристів. Фото могили перед вами.

На останньому стенді ми бачимо фото хворого  тридцятивосьмирічного поета, копію паспорта, який було видано незадовго до смерті (12 липня 1902 ркоу), будинок у Тобольську, в якому останнім часом мешкав П. Грабовський, а також витяг про смерть із метричної книги. До вашої уваги донесення Тобольського жандармського управління в департамент поліції з повідомленням про смерть Павла Арсеновича Грабовського.

Всього тридцять вісім років прожив П. Грабовський, з них двадцять – це переслідування, тюрми, заслання в найвіддаленіших куточках Сибіру, але і в цих надзвичайно важких умовах він залишився вірним своїм ідеалам – і в житті, і в творчості, вписав яскраву сторінку в розвиток українського поетичного слова. Після смерті Павла Арсеновича дружина з сином Борисом виїхала із Тобольська. У 1905 році вони жили в Харкові у брата Павла, Тихона, а коли й брат помер, з Харкова виїхали невідомо куди.   (пам’ятник Павлу Арсеновичу Грабовському в с.Грабовське)                                                      

Подарунки займають почесне місце в музеї. Це скульптура П.А. Грабовського, подарована на 125-річчя з дня народження поета Сумською обласною спілкою письменників, ювілейний Кролевецький рушник. Окремо у шкатулці знаходиться земля з могили великого поета, привезена працівниками музею на 100-річчя з дня його народження. Письменники, дослідники, науковці ніколи не зупинялися на досягнутому. Численні публікації про поета ми бачимо на наступних стендах: журнал „Дніпро” 1984 р., „Економіка радянської України, 1981 р., „Народна творчість та етнографія” 1989 р. і ін.. Листи, ювілейні фотографії до 100-річчя і 125-річчя від дня народження поета доповнюють матеріали музею. Оригінальний портрет Павла Арсеновича дивиться на нас із ювілейної тарелі. У наступній кімнаті розташовані матеріали про сина Бориса, який став винахідником першого в світі апарату для прийому та передачі на відстань рухомого зображення. У нас також зберігається авторське свідоцтво, видане Б. П. Грабовському та І. П. Бєлянському на винахід фото-камери, датоване 28 грудня 1949 року. Окремо на стенді розміщені фотографії родини П. Грабовського – Анастасії Миколаївни, дружини, сина Бориса та онуки Павла Арсеновича Світлани. Також є сімейні фото сім’ї Бориса Павловича. У музеї зберігається багато книг, подарованих відвідувачами.(стенд ,присвячений Борису Грабовському)

Постановою Колегії управління культури Сумської обласної адміністрації від 29 серпня 1994 року № 5/4 громадському музею Павла Арсеновича Грабовського присвоєно звання „Народний самодіяльний”.Кому ж дякувати за все те,що ми з вами переглянули ,за те ,що повернули рідній землі великого українського поета? Згадаємо,як створювався музей. У 1962 році молода вчителька української мови та літератури Ліда Федорівна,по чоловіку Кривошей, розпочала роботу, результати якої ми побачили сьогодні.Було листування з працівниками Тобольського музею П.А.Грабовського перші експонати, перші стенди, які знаходилися при сільській бібліотеці.Продовжила роботу бібліотекар Денисенко Марія Іванівна .До 125-річчя від дня народження П.А.Гробовського було виділено окреме приміщення, оформлено його під музей, в якому ми зараз знаходимося.

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1. Грабовський П. Зібрання творів: У 3-х т. – К, 1960.
2. Грабовський П. у документах, спогадах і дослідженнях: Збірник / Упорядник О.І. Кисельова, В.М. Поважна. – К.: Дніпро, 1965, – 414 с.
3. Грабовський П.А. – визначний громадський діяч, поет-революціонер, перекладач, фольклорист: обласні літературні читання, присвячені 125-річчю від дня народження Павла Грабовського (Тези доповідей та повідомлень). – Суми: Слобожанщина. 1989. – 139 с.
4. Кисельов О. Павло Грабовський. Життя і творчість. – К.: Держлітвидав України, 1959. – 281 с.
5. Поважна В. Павло Грабовський: Літературний портрет. – К.: Держлітвидав УРСР, 1962.: – 107 с.
6. Сиваченко М. Текстологія поетичних творів П. Грабовського. – К.: Наукова думка, 1988. – 286 с