Заочна експедиція-подорож "Мій край - моє Полісся"

Заочна експедиція-подорож

«Мій край – моє Полісся»

(вивчення історії, культури рідного краю)

 

Мета: ознайомити учнів із найвагомішими фактами з історії та культури Волинського Полісся; за допомогою підібраного фольклорного  та історичного матеріалу виховувати ціннісне ставлення до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю.

Обладнання: карта історико-географічних областей України, мультимедійна дошка, магнітофон, ілюстрації із зображенням природи Полісся.                                                                                              

Хід заняття

1.Звучить пісня «Це край де я родилась і живу…»

2.Слово вчителя.

Діти, проживаємо ми з вами на Поліссі. А чи задумувались ви, чому ця територія має таку назву?

(Діти висловлюють свої версії)

Тлумачення назви «Полісся» є подвійне. Одне-що це лісова країна, багнисто-лісова рівнина з краєм колишніх справжніх борів. Інше тлумачення пов’язано з тими часами, коли люди освоювали недоступні хащі і осідали «по ліссю». Але що б там не говорили, а корінь слова-ліс. Видно, тільки так і слід було найменувати цей дивний край – Полісся.

(Демонструються слайди із зображенням природи Полісся)

Полісся – це край річок і голубих озер, на берегах яких зустрічаються дрімучі діброви, гаї, бори.

Полісся – це зелені квітучі луки, царство трав і квітів.

Полісся – це перлина України, яка славиться своєю рідкісною і надзвичайною флорою і фауною.

Полісся – це край тихих задумливих сіл, що розкинулися над річками, багаті своєю історією та щирістю душі людей.

Але, дорогі дев’ятикласники, тема нашої експедиції – «Мій край – моє Полісся». Чому Волинське? Яке відношення Рівненщина має до Волині? Про це нам розповість…

Учень 1.  На території нашого краю проживало слов’янське плем’я дулібів. Головним центром племені було городище Велень (поблизу сучасного Володимир-Волинського). Звідти і пішла назва Волинь, яка розповсюдилася на величезну територію. За царизму до складу Волині входили сучасні Волинська, Рівненська, Житомирська області, частини Хмельницької та Тернопільської областей, Холмщина та частка Білорусії (Побужжя).

Учень 2.  У VIII-IXст. край вкривається густою сіткою городищ-укріплень, яких багато виникає по річках Вілії, Горині, Усті, Стиру, Случі, Стублі. Чимало їх переростає в міста: Остріг, Дубне, Корець, Рівне, Звягель, Заслав, Кременець тощо. Інші стали центрами удільних князівств, наприклад, Дорогобуж, Пересипниця, Дубровиця, Степань та інші. Більшість перетворилась в села , а інші були забуті і стерті часом.

У IXст. край входить до складу Київської Русі аж до її розпаду, а з кінця Хвіст. Увійшов до складу Галицько-Волинського князівства.

       Учитель. Отож, діти, як ми бачимо, наш край має дуже давню і непросту історію та культуру. Звісно ж, що ми за одну нашу, нехай і заочну, подорож не зможемо навіть згадати, не те що достеменно проаналізувати, всіх подій, які мали місце в історії, культурі та літературі Волинського Полісся. Але у вас попереду ще багато часу і, я сподіваюсь, бажання, вивчати і пізнавати свій рідний край. А сьогодні ми з вами зупинимось на легендах і переказах поліського краю, яких є дуже багато і які чи не найкраще за будь-які історичні документи відображають історію та культуру поліщуків.

       Учень 1. Цікавими є вже самі версії про походження назв нашого села, районного та обласного центрів. 

      Учень 2. Місто Березне до 1700 року мало назву Андріїв. Коли село почало добудовуватись в бік річки, його стали називати Набережним, Бережним, Бережне – від слова-берег річки Случ, пізніше Березне. 

Учень 3.   РІВНЕ

Якось давним-давно з Мильська, старовинної кріпості, три воїни спустили човни й подались по Оствиці шукати місця для нової фортеці. Незабаром, прямуючи на північ, вони побачили широке плесо мокрот, серед яких виділялись рівні острови, окутані водами річки. До них і пристали дозорці оборонного стану: оглянули, зміряли й заявили: «Отут, на цій рівнині, збудуємо нову осілість».

Звідси   і   назва – Рівне.

З інших переказів, нібито землі князів Острозьких сягали «рівно» по цю місцевість, де засновано місто, що начебто ці князі мали в своєму володінні 99 міст, а придбавши іще одне, стало «рівно» сто.

Існує теж версія, що назва Ровно приховує слово «ров», тобто рів, бо тут, мовляв, для осушення мокрої околишні поселенці копали рови, канави, через що були й урочища Ровеччина, Заровеччина.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Учитель. На уроках української літератури ви вивчали історичну повість І.Франка «Захар Беркут», у якій розповідається про боротьбу русичів із монголо-татарськими завойовниками, що спустошували руські землі. На жаль, не оминуло це лихо і Волинського Полісся.

Учень 4. 1240 р. Похід Батия на Волинь і Галичину. Після багатоденних осад і запеклих боїв орди Батия здобули Дорогобуж, Пересипницю, Басів Кут, Дубно, які були повністю зруйновані, а населення за опір було повністю знищене. Така сама доля спіткала інші міста Волині, крім Кременця і Холма, які хан здобути не зміг.

Відомий дослідник феодальної Русі В.П. Каргалов так писав про боротьбу населення Волині проти орд Батия: «…укріплені міста і містечка по Верхньому Тетереву, Горині і Случі відбивались до останнього воїна і гинули, поховавши під руїнами і згарищами трупи своїх героїчних захисників».

Учитель. Ось тому, діти, у поліському фольклорі дуже багато легенд, які починаються словами «Було це в часи монголо-татарського нашестя», або «Було це, коли нашу землю топтали полчища монголо-татар».

Учень 1. ТАТАРСЬКИЙ   ДУБ

Недалеко від села Лінчин у лісі росте величезний дуб. Ніхто не знає, скільки йому років. Усі називають його та­тарським. Ось що про це розповідає легенда.

Було це в часи монголо-татарського нашестя. Від села до села котилася звістка: появився загін озброєних вершників. Він налітав на села і палив їх. Як тільки загін появлявся у селі, люди, кидаючи все, брали дітей і тікали у ліси. Люди дуже боялися, ніхто зблизька не бачив ворогів. Одного разу дорогою лісом ішов чоловік. Раптом почув він позаду кінський тупіт. Чоловік швиденько виліз на дуб і почав чекати. Під'їхали вершники і зупинилися під дубом на відпочинок. Чоловік добре придивився і побачив, що на конях сидять не люди, а чучела. А їхнім командиром була молода жінка-монголка. Коли вона заснула, чоловік зліз тихенько з дерева і вбив бандитку. З того часу більше не налітав на села татарський загін, а дуб через це стали називати Татарським.             

Учитель.  Росте у нас на Поліссі і унікальна рослина, занесена до Червоної книги, про яку складено чимало легенд, але усі вони пов’язані із часами монголо-татарської навали.

Учень 2.   АЗАЛІЯ   ПОНТІЙСЬКА   (драпоштан,  альпійська троянда).

То було дуже давно. На поліську землю напали татари. З ними була дочка одного хана. Вона дуже сумувала на своєю батьківщиною, а батько не відпускав її. Щоб уга­мувати тугу вона посіяла на пасовиськах і лісах Полісся насіння улюблених квітів. І незабаром з'явились в лісах, на узліссі дивовижні кущі. Весною вони віддавали людям усе тепло, взяте листям від сонця протягом літа: цвіли сонячно, як у далекій південній країні. Та не принесла азалія щас­тя дочці хана: з-за тих кущів незабаром посипались вогнен­ні стріли, і хан, і дочка впали мертвими.

Учень 3.  АЗАЛІЯ       

...Забрали якось кримські татари в неволю парубка з наших країв. Ну, як водиться, закували його в кайдани та й зробили рабом. А парубок (Іваном звали його, а може й не Іваном – хто знає, бо давно то діялось) красень був та й у всьому здатний. От і закохалася в нього Азалія – єдина донька якогось вельми знатного татарина.

Знала донька, що  батько  ніколи  не згодиться,  щоб  во­на була дружиною бранця. І зважилася на крайність: взяла найкращих  коней з табуна і  потай  вирушила з  Іваном на Полісся.

Гордий  вельможа  не  стерпів такої  наруги. І  поклявся, що  тільки  кров'ю доньки   і   неправовірного  змиє  сором  зі свого   роду.

Три тижні мчала за втікачами погоня. І наздогнала аж на Поліссі, стомлених і змучених. Люто дивився вель­можа як боронився Іван, як упав, вражений стрілою, під кучерявим столітнім дубом, як Азалія у розпуці схилилася над коханим. І пришпорив коня, аж той змією звився:

 – Хай   звершиться суд Аллаха!

Звелася рука з ятаганом і... заклякла на півдорозі. Єди­на донька, улюблена. Чекав, може пощади попросить, якби попросила усе б їй простив. Та підвела татарка чорні очі, а в них таке, що аж стрепенуло вельможу. Промовчав мить І процідив похмуро: «Зв'яжемо і відвеземо додому. Хай правовірні побачать, як безславно гинуть відступники».

І   почув   у  відповідь:

– Ти відняв у мене, що міг, а відняти любов і Аллахові несила. Я назавжди залишусь на цій землі, що зростила мого милого. Схилилася до мертвого Івана, підняла його шаблю і просто собі в гаряче серце. Кров бризнула на си­ній верес і спалахнула дивовижним квітом – наче сонце своє проміння розсипало.

Відтоді Азалія щоліта у краю Поліськім розквітає, стверджуючи  велику  істину,  що любові   і   смерть  непідвладна...

Відтоді Азалія завжди весною в лісах Полісся цвіте. Погляньте і вас неодмінно подивують тепло-жовті бризки сяйва на кущах, згустки на квіту особливої краси. І ви са­мі переконаєтесь, що Азалія — то неперевершене диво на­шого Поліського краю.

Учитель.   Напевно, назва «аїр» вам мало про що говорить, вам більш близька назва «лепеха». Це рослина, якою ми прикрашаємо свої оселі перед Трійцею, у Клечальну, або Зелену, суботу. А. ще ця рослина має назву «татар-зілля».

Учень 4.    «ТАТАР-ЗІЛЛЯ»

Було це в часи, коли по нашому краю бродили загони татар, що грабували, палили, вбивали, забирали в неволю. Один із таких загонів чорною шулікою  налетів на  невелике поліське село. Мужньо захищалися його жителі, але не­рівними були сили. Хто загинув відразу від стріл та шабель, хто потрапив у татарський аркан і був зв'язаний, і лише невеликий гурт захисників, притиснутий до стрімко­го берега річки, все ще захищався. Сили були нерівні і ряди оборонців все рідшали та рідшали; залишаючи на полі бою цілі гори трупів противника. Та ось наперед виїхав сам хан із своєю дочкою. Підняв руку і бій зупинився.

– Ви хоробрі воїни. Я пропоную вам стати до мене на  службу, прийняти нашу віру. А в знак вірності моїх слів віддаю в дружини вашому ватажку свою дочку, а в додачу половину своїх скарбів і табун коней...

Вийшов наперед ватажок. Ставний, кремезний, з го­лубими, мов кришталеві поліські озера очима. Гордо став перед завойовником, осипав поглядом безкраї зелені ліси, луги, стрімкі води річки, сплюндроване село, злі погляди завойовників, а як заглянув у вічі чорнобровій татарці, то побачив у них таку беззахищеність, ніжність і таке полу­м'яне кохання з першого погляду, що аж жахнувся.

Та стоять перед ним вороги, а позаду побратими... Ні! зраді не бути! Навіть ціною свого життя! — Так, дійсно, дочка в тебе красуня, таку і покохати не гріх! А от віра твоя поганська, а гроші твої — це сльози і кров людські. Ні­коли ми не зрадимо своєї Вітчизни. Тут ми народилися, тут ми і помремо. Краще прожити хвилину на волі, ніж вік у неволі. І кинувся сміливо вперед... Бій був жорсто­кий та короткий. Впав важко поранений і ватажок. Під'ї­хав до нього чванливо хан.

– Ну що ж, ти хотів померти, то і помирай тут повільною смертю....

А коли наступила ніч, відчув вмираючий ватажок, як хтось обережно порається біля нього. Промиває рани джерельною водою і засипає їх порошком пахучим. Відкрив очі він і побачив перед собою татарську красуню, яка дбайливо перев'язувала рани. А потім відтягла і заховала його у сусідніх верболозах. Поклала його буйну голову собі на коліна і лагідно пестила її до самого ранку.

А вранці хан, дізнавшись, що зникла його дочка, наказав своїм воїнам  знайти її.

Знайшли їх у верболозах. Розлючений хан наказав вбити юнака. Та закрила татарка своїми тендітними грудьми тіло ватажка.

І полилася разом татарська та українська кров, єдиним струмком кохання до річки. І проросла на берегах річки чар-зіллям, стебла якого, мов стріли, випущені в закоханих, а корені червоні, мов їх пролита кров, а розірвеш стебло-п'янить тебе приємний і ніжний аромат, що аж паморочиться у голові.

З   тир   пір   і   називають  цю   траву   «татар-зілля».

Учитель.   У XIVст. Волинь потрапляє під польсько-литовське панування.

Був це нелегкий період , про що говорять самі легенди того періоду: «Було це в часи важкої кріпацької неволі, коли після Люблінської унії 1389 року наш край ввійшов до Луцького повіту Речі Посполитої. Стогнала від важких податків поліська земля, а всякі виступи селян жорстоко каралися. Тому і появилися кріпаки-втікачі».

Учень 3.   КНЯЗЬ – ОЗЕРО

Серед поліських боліт, поблизу річки Бобер, притоки Случа, ховаючись у верболозах, розкинулося Князь-озеро.

Влітку воно манить своїми чистими водами. А особливо місцевих сільських хлопчиків, відпочиваючих і рибалок. І чути ціле літо на берегах озера лемент веселої дітвори. Ли­ше восени воно заспокоюється, суворішає і лише чорні хвилі, що із стогоном розбиваються об берег, нагадують цю страшну легенду...

Було це за часів панської Польщі. Коли українська земля стогнала як під гнітом місцевих князьків, так і під  гнітом польських магнатів. Де річка Бобер впадає в річку Случ і розкинулись землі одного з таких князьків. А ще було в нього більше ста дворів кріпаків, і чим ще відзна­чався князь, то це своєю жорстокістю. День і ніч заставляв він гнути спину кріпаків на своїх землях, а за найменшу провину суворо карав. Не один скуштував панських канчуків і попробував «холодної», так називали тюрму, яка зна­ходилася v підвалах панського маєтку, де із стелі капала вода...

Сталося  це   на   Великдень,   коли   князь   організував   у своєму  замку велике  свято,  на  яке  запросив  князів і  вельмож.  З  самого ранку  в замку лунала  музика, сміх,   лемент   п'яних   гостей.

Сумним було свято для селян, яки_х гнали на роботу канчуками панські прихвосні...

Стомлені і засмучені поверталися пізно ввечері кріпаки додому, проклинаючи ненависного князя, що заставив їх працювати в таке велике свято.

І чи то дійшли до Бога людські прохання, чи він сам не витримав такої наруги над людьми...

Раптом задрижала земля і розступилася в тому місці, де стояв князівський маєток, поглинула його в свої надра, а на місці маєтку стало озеро. І стали люди називати це озеро — Князь-озеро. Згодом ця назва поширилась і на се­ло, яке стали називати Князь-село, а з часом просто Князівка.

Нові покоління виросли в селі, але й по цей день люди щиро моляться Богу, вірячи в його справедливий суд і лю­бов до простих людей.

Як колись, хлюпочуться води Князь-озера. Вдень виг­раючи музиками на сонці, а ввечері стогнучи людськими криками. Ніби застерігаючи людей: «Любіть одне одного, будьте милосердні...».

Учитель.   Багато страждань випало на долю поліської землі. Не оминуло її і лихоліття Другої світової війни. Вже з перших хвилин війни Рівненська і Волинська області стали ареною жорстоких воєнних дій. А 6 липня 1941 року навала німецьких фашистів вдерлася в Березне. І лише 10 січня 1944 року Березне було визволено. Багато крові та сліз пролилося за цей час, багато подій народ увічнив у легендах.

Учень 2.  СТАРА   ПІЧ

У лісі серед столітніх дубів і сосен, що обабіч шляху неподалік с. Більчаки, височать невисокі пагорби, порослі травою та чагарником. Це німі свідки – пам'ятники хутору, що колись був на цій місцевості. Жили тут прості селяни, трудилися зранку до вечора... Жили праведно, тому і біди, що творилися, обминали хутір стороною..

Та ось чорним крилом на землю опустилася війна. Не обминула вона і хутір. Чорні полчища фашистів топтали українську землю, плюндрували її красу, гнали в неволю .людей, а непокірних грабували, вішали, палили.

Людину можна вбити, та не можна в ній вбити душу, її прагнення до волі, до незалежності. Можна відібрати в людини життя, але не можна відібрати Батьківщину, її па­м'яті про рідну землю, домівку, калину, що росте біля отчої оселі.

І піднявся бурею народний гнів проти поневолювачів. Хто подався з хутора у «партизанку,» а хто в УПА. Зали­шилися на хуторі лише старі та малі. І запалала земля під ногами у фашистів. Та ранений фашистський звір лю­тував ще більше. За одного вбитого фашиста розстрілюва­ли десятками, сотнями ні в чому не винних людей, палили села.

Не минуло горе і хутір. Одного разу налетіли, мов чорні шуліки, на хутір фашисти. Не жаліли нікого, пограбував­ши хутір, спалили його дотла, а кого піймали з людей – розстріляли. Нічого не залишилося від хутора, все заги­нуло у вогні. В одному дворі стояла, як пам'ятник нескореності – обгоріла піч. Погорювали хуторяни, поховали загиблих, та в хутір повернутися не наважилися. Вирили в лісі землянки та там і жили, а піч, що залишилась, служила для випічки хліба.

Прокотилися громи війни, люди переселилися у село, а піч продовжувала стояти серед згарища, тільки пос­таріла з часом.

Пройшли роки, розвалилася і піч, земля зарубцювала рани війни, лише людська пам'ять про хутір та стару піч не стерлася. І сьогодні старі люди це урочище називають з любов'ю «Стара піч».

Учитель.  Сьогодні ми почули, які лихоліття пережив наш поліський край, які поневіряння випали на долю поліщуків. Однак цей край був і залишається неповторним: земля його – прекрасна, люди – щирі, працьовиті і гостинні. Яскравим свідченням цього є прекрасний куточок – Надслучанська Швейцарія, що немов магніт  все більше і більше  притягує до себе увагу цінителів природної краси. Напевно, багато хто з вас теж там побував. І, напевно, задумувались, звідки такі цікаві назви: «Надслучанська Швейцарія», «Соколині гори»? Про це теж можуть повідати легенди.

Учень 1.  НАДСЛУЧАНСЬКА   ШВЕЙЦАРІЯ

Це було тоді, коли на території села Маринин стояв кня­зів замок. Говорять, що князь був дуже знаменитий, а дру­жину мав з далекої Швейцарії. І от одного разу приїхали до князівни із рідного дому батьки з родичами. Довго чи ні гостювали вони в дочки, але захотіли побачити навколи­шні землі та природу. І от вони поїхали на високий берег річки Случ, що протікає серед гранітних скель, береги якого поросли віковим лісом. Відомо, що Швейцарія славиться своєю рідкісною природою та її красою. Однак, ко­ли великі гості побачили красу над Случем, її рідкісні, ніде не бачені, рослини та тварини, то вигукнули^: «О, та це ж прекрасна Швейцарія!». Давно померли князь із князівною, зруйнували війни замок, а в пам'яті людській і по сей день живе надслучанська природна краса як «Надслучанська Швейцарія».

Учень 2.   СОКОЛИНІ   ГОРИ

Жив собі князь в замку, який знаходиться в с. Губкові, і була у нього дуже гарна дочка, яка любила бідного хло­пця з другого берега. А коли злі язики сказали про це її батькові, тоді він так розгнівався, що посадив свою улю­блену дитину у найвищу вежу. Він гадав, що вона розлю­бить того бідного хлопця. Але їх кохання було настільки гаряче, що вночі вони перетворювались у соколів і вилі­тали на зустріч. А коли й про це дізнався її батько, тоді вже він не витримав свого гніву й прокляв їх. Закляття батька були настільки міцними, що вони більше ніколи не. могли стати людьми і навіки залишились соколятами і поселились в горах, які відтоді стали Соколиними.

 

Учень 3.  ГУБКІВСЬКИЙ   ЗАМОК

Колись уподобав прислучанський край зайшлий князь. Він побудував тут, на Губківській горі, неприступний замок і пообкладав усі довколишні села тяжкими податками. А хто не платив—того князівські слуги кидали зі скелі у  річку.

Прийшов  тоді до   князя   найстарішій із   місцевих  жите­лів і каже: «Якщо тобі, чужинцю, подобається тут жити – живи, місця в  нас вистачає, але побійся збиткуватися  над людьми,   бо   й   імені   твого   на   землі   не   залишиться».

Засміявся князь: «Що ти торочиш? Війська я маю досить, а мури мого замку неприступні. Отож буду я па­нувати зі своїм родом доти, доки Случ води нестиме. І по­велів штовхнути зухвалого старця зі скелі в річку.

І тут річка зупинила свій біг, вийшла з берегів. Задвигтіли гори – і розсипалися високі стіни неприступного за­мку. Грізно плеснула Случева хвиля –  і змила чужинців у безвість. Пропала й пам'ять про них. Тільки бовваніють і досі на горі біля Губкова замкові руїни, та й ті чорноби­лем поросли.

Заключне слово вчителя.

От і підійшла до завершення наша заочна експедиція-подорож «Мій край-Волинське Полісся». Хоча, дорогі діти, ми з вами пройшли лише невеличкий відрізок величезного шляху. Адже справжня подорож людини рідним краєм триває все її життя.