Заселення Дикого поля. Заснування міст та слобод (Харківщинознавство)

Заселення «Дикого поля». Заснування міст та слобод. Харківщинознавство

Дике поле в історії України

Дике поле в історії України. Дике Поле — традиційна назва чорноморських степів у XVI—XVII століттях. У вузькому розумінні — історична назва нерозмежованих і слабо заселених причорноморських степів між середньою і нижньою течією Дністра на заході, нижньою течією Дону і Сіверським Дінцем на сході, від лівої притоки Дніпра — Самари і верхів'їв приток Південного Бугу — Синюхи та Інгулу на півночі, до Чорного і Азовського морів та Криму на півдні. У широкому розумінні — назва всього Великого Євразійського Степу, який також називали Великою Скіфією в часи античності чи Великою Тартарією в часи середньовіччя у європейських і Дешт-і-Кипчак у східних (переважно перських) джерелах.

Зі стародавніх часів у Дикому Полі панував кочовий спосіб життя і осіле життя (цивілізація) установлювалось з великими проблемами. Серед племен, які населяли Дике Поле — скіфи, сармати, гуни, половці, поляни (жителі Поля, полів), хазари. Все життя Дикого Поля це взаємодія і боротьба між кочовим і осілим способом життя. На зміну Великої Хазарії прийшла Київська Русь, на зміну Київській Русі — Монгольська імперія, на зміну їй — Велике князівство Литовське, потім — Річ Посполита та Російська імперія, в часи якої кочове життя на цих теренах в стародавньому варіанті припинило своє існування. Наприкінці XVIII століття назва «Дике Поле» перестала вживатися. Дике поле в історії України

Степ або Дике Поле на мапі Боплана 1648 p.

Мура́вський шлях — один із магістральних степових шляхів, що з давніх часів і аж до 19 ст. пролягали теренами України. З'єднував Крим із центральними районами Росії. Подібно до інших степових шляхів Муравський шлях пролягав переважно вододілами, із мінімальною кількістю переправ. У 16–17 ст. використовувався ордами Кримського ханату для набігів та походів на терени Російської держави, зокрема на Слобідську Україну. Друга назва траси – "Царева дорога" – пов'язана з тим, що нею рухалося військо на чолі із самим ханом ("царем"). Із розвитком російської прикордонної оборонної системи інтенсивність татарських набігів зменшувалася, натомість зростало значення Муравського шляху як торговельної артерії.

Муравський шлях Етимологія назви, за однією з гіпотез, пов'язана з травою-муравою, або споришем (Polygonum). На місці зруйнованих горизонтів ґрунту виростає інший склад трав, що відмінний від звичайної степової рослинності. Мурава була своєрідним індикатором дороги. Низькоросла трава зростала саме в місцях зі збідненими ґрунтами.

Бєлгородська оборонна лінія. Бєлгородська оборо́нна лі́нія (Засічна смуга, Засічна лінія) (рос. Белгородская черта) — одна з ланок у системі оборонних укріплень на південному кордоні Московської держави, посередині українського етно-історичного регіону Слобожанщини, розділивши її на Північну та Південну. Була завдовжки 800 км з центром у місті Бєлгород. Побудована з ініціативи російського уряду на початку XVII ст. Одна з російських порубіжних оборонних ліній XVI — XIX століття. Лінія використовувалася для оборони від кримських і ногайських татар у XVI—XVII століттях, сприяла подальшій колонізації земель Слобідської України (заселенню та економічному освоєнню чорноземних районів). Проходила по лінії Охтирка—Бєлгород—Ольшанськ—Валуйки-Острогозьк—Воронеж—Тамбов. Перетинала Муравський та Ізюмський шляхи. Складалася з міст-фортець, які мали артилерію, на шляхах — із дерев'яних і земляних оборонних пунктів з вежами і підйомними мостами («засічними воротами»), із засік-завалів у лісовій місцевості, валів і ровів — у польовій.

Бєлгородська оборонна лінія Харків

Переселення українців на Слобожанщину та виникнення міст. Переселення українців на Слобожанщину, що почалося в другій половині XVII ст., було масовим і спричинене Руїною, фільварковою системою та прагненням уникнути закріпачення, а також потребою захисту кордонів Московщини від татар; переселенці, отримуючи пільги (вольності, самоврядування) та землі, заснували міста на «вільних» (слобідних) землях, формуючи полково-сотенний устрій, що прискорило господарський розвиток, а міста як Суми, Харків, Ізюм стали центрами торгівлі та ремесел, а згодом і індустрії.

Причини переселення. Соціально-політичні: Доба Руїни, поширення фільваркової системи, закріпачення, військово-політична нестабільність на Правобережжі. Економічні: Пошук вільних земель, промислово-уходницькі інтереси. Державна політика: Московський уряд заохочував переселенців для створення захисного бар'єру від татарських набігів, надаючи привілеї та автономію. Хвилі переселення та заснування міст1650-ті: Після Білоцерківської угоди (1651 р.) переселяються козаки Чернігівського/Ніжинського полків (заснували Острогозьк), козаки зі Ставищ (заснували Суми). У 1654 р. засновано Харків, 1662 р. — Богодухів.1670-1680-ті: Нова хвиля з Правобережжя (зокрема, під час організованого Самойловичем "Великого згону"). Засновано Вовчанськ (1674), Ізюм (1681). Після 1704: Ліквідація повстання Палія та переселення 1711-1712 рр. з Правобережжя.1720-1730-ті: Остання велика хвиля, пов'язана з відновленням польського панування та гайдамацьким рухом.

Розвиток Слобожанщини Вільні поселення називались слободами, що дало назву краю — Слобідська Україна. Формування полково-сотенного устрою та козацького самоврядування. Розвиток сільського господарства, ремесел, торгівлі (ярмарки в Сумах, Харкові); пізніше — перетворення на індустріальний центр. Особливі жалувані грамоти давали місцевим українцям певні права та можливість жити за своїми звичаями.

Чугуїв 1627 Зміїв 1640 Бабаї 1643Ізюм 1645 Валки 1646 Краснокутськ 1651 Богодухів 1662

Харків1654 Люботин 1650

Дякую за увагу!