Збірка прозових уривків для самоопрацювання .

ПРОЗОВИЙ МАТЕРІАЛ

 

 

Зої Казанжи «Щось таке як любов»

 

А ти мене ніколи не любив, я це знаю

 

А ти мене ніколи не любив, я це знаю. Не треба опускати очі й намагатися відповідати мені впевненим голосом, що це не так. Будь-яка жінка відчуває брехню. Ти зараз брешеш. Ти щоразу брешеш, коли йдеться про мене. Ніби я винна, що твоя дружина померла.

 

Я ж з’явилася у твоєму житті після її смерті. Я не підозрювала, що ти відходитимеш роками. І не змиришся. І я тобі заважатиму.

 

Я лиш нещодавно зрозуміла, що ти дивишся на мене так, ніби намагаєшся втямити, чому вона померла, а я живу. Вона ж гарна, розумна, повна сил, енергійна, кохана. Вона була такою, ти розповідав якось — чи з відвертості, чи з туги. Твоя незвичайна дружина померла. А я, звичайна, зосталася.

 

Я не маю її сяйливої краси. У мене інший розріз і колір очей. Я худа й маленька. Звичайна. Кажуть, що такими бувають діти, яких змалечку мало люблять. Вони марніють. Нелюбов дорослих давить каменем і не дає дихати на повні груди. А як виростати, якщо не дихаєш обома легенями?

 

Та в дитинстві мене любили! Бабуся пекла рогалики з трояндовим варенням і переконувала мене, що це їжа справжніх принцес.

 

Я виросла — з’явився ти. І я відкрила тобі назустріч своє серце. Ти спершу відчужувався. Потім став найріднішим. І хотів мене полюбити, я знаю. Та не зміг.

 

Як же нам тепер бути?

 

А може, ти вже когось полюбив? І я просто не вміщаюся у твоєму серці? Так скажи! Я зрозумію. У дорослих людей так і буває. Не треба бродити привидом по квартирі. Мені й так важко. Ти втратив дружину. Але давно.

 

А моя бабуся померла рік тому. І мені теж боляче. Свіже завжди болить дужче.

 

Ти ходиш похмурий нашим помешканням. Так, воно наше. Бо я теж тепер тут живу. Ти сам запропонував.

 

А бабусине стоїть пусткою. Можливо, я колись переїду від тебе до свого дому. Там, де всі мої дитячі речі і бабусині баночки, куди вона того року не встигла розкласти варення з трояндових пелюсток. Варення для принцес.

 

Колись, як у мене буде дочка, я теж варитиму таке варення. І розкладатиму його в бабусині баночки. Маленькі дівчатка тільки тоді виростають принцесами, коли хтось варить для них чарівне варення.

 

Ти майже не розмовляєш зі мною. Всі наші розмови тільки про те, хто і що з’їв, хто й куди пішов, хто й чим буде займатися на вихідні. Так зазвичай поводяться старі стомлені люди. А ти ж не старий! Ти гарний і хороший. І я гарна й хороша. Що в нашій сім’ї не так?

 

А я не знаю твоєї дружини, розумієш? Коли я з’явилася, її вже кілька хвилин не було. Ми розминулися. Назовсім.

 

І слова «мама» я жодного разу не промовила. Просто пропускала, якщо читала вголос. І бабуся пропускала. Така в нас була таємна умова. І ти тепер пропускаєш.

 

Ти багато чого пропускаєш. І ходиш помешканням, як мінним полем. Боїшся подивитися мені в очі. А я й так знаю, що ти мене не любиш. І не можеш вибачити, що я з’явилася шістнадцять років тому. А вона щезла.

 

Та ж я не просила вас мене народжувати, я ж не просила!..

 

 

Смачно пахло цукатами

 

Смачно пахло цукатами. Мама завжди їх готувала з апельсинових шкірок. І маленька дівчинка пила чай саме з цими солодощами, випрошуючи у веселої мами ще одну порцію.

 

А потім мама вдягала її в гарну поплінову сукню й гольфи з помпонами. І вони йшли в парк на каруселі.

 

Там грала музика і кружляли красиві пари. Високі дядечки у військовій формі та легенькі тітоньки в квітчастих сукнях.

 

Та її мама все одно була найкрасивішою. Мама була такою!... Із золотавим волоссям, із синіми очима, вона добра й завжди усміхається. Від мами смачно пахне конваліями й трояндами. Дівчинка любить вдихати рідний запах із маминого волосся, із сукні, з рук. І ще від мами трішки пахне татовим одеколоном. Тато, коли йде вранці, завжди цілує маму. І тепер вона пахне трішечки й татом. Трішечки. І дівчинці подобається ця суміш пахощів.

 

Її мама схожа на королеву. Вона сама чула, як сусідка казала їм у спину: ти дивись, іде, як королева! Нікого не бачить! І землі під ногами!

 

Мама землю під ногами бачила. Бо інакше як би вони бігали на дачі, як би мама стрибала через скакалку?

 

Та дівчинці здавалося, що мама — Принцеса, а не королева. Справжня Принцеса з казки. А тато — Принц.

 

Принц їхав до неї на коні в їхнє тридев’яте царство.

 

Одного разу він спинився напоїти коня й побачив вродливу незнайомку. І закохався. Це була мама-Принцеса.

 

І вони одружилися. І потім разом рушили по своє пташенятко. Тому що сумно бути Принцом і Принцесою без дітей.

 

Тато з мамою саме так її й називають — Птахою чи Пташенятком. Птахою — коли треба розмовляти з нею суворо, коли вона бешкетує і стрибає на дивані. А Пташенятком — майже завжди.

 

Тата дівчинка не бачила вже давно. Він кудись поїхав. Їй не сказали. Вона спершу й не зрозуміла, що тата немає.

 

Тато приходив пізно й ішов рано. Та під подушкою завжди лежали смішні подарунки від нього. Подаруки були завжди. Тому вона не зразу помітила, що тата немає.

 

***

 

Коли дівчинка питала в мами-Принцеси про тата, та їй завжди відповідала, що тато працює і що він незабаром прийде. Дівчинка не знала, як це — незабаром. Незабаром — це завжди бувало швидко. Коли ми підемо в парк? Незабаром. І вони йдуть того ж дня чи наступного. Я хочу нову ляльку! Незабаром купимо. І купують на вихідних. Коли ж буде татове незабаром, їй було невтямки.

 

Та все ж покрадьки почала готувати татові подаруночки. Малювала картинки про те, чим вони займаються вдвох із мамою. Щоб потім нічого не забути й розповісти татові. Картинки дівчинка ховала під татову подушку. Тато має зрадіти такому сюрпризу.

 

Дівчинка не любила лишатися без мами. І коли мама сказала, що треба їхати на дачу, вона спочатку зраділа. Вона ж не знала, що на дачу доведеться їхати без мами! Мама її вмовляла. Просила слухатися няню. Няня була хорошою. Та незнайомою. Дівчинці було страшно й самотньо. Та мама обіцяла незабаром повернутися. Цікаво, мамине незабаром таке ж безкінечне, як і татове?..

 

Дівчинка лишилася з нянею. Чужа жінка була доброю, не лаяла. Вона розчісувала дівчинці волосся й допомагала вдягати сукню з попліну. Купила їй зручні туфельки.

 

Вони з нянею гуляли парком. Там звучала музика і кружляли красиві пари. Та її мама й тато все одно були красивіші за всіх! Ось вони незабаром повернуться — і всі це побачать!

 

***

 

Няня гладила зморщену старечу руку. Чимось розчулювала ця божа кульбабка. Няня, зачерствіла від чужого болю й невтримних страждань, огрубіла й замкнула своє серце від будь-яких сентиментів. Бо можна мізками поїхати. А це Пташенятко дивилося майже прозорими очима й завжди посміхалося. Тиха така старенька.

 

Пожвавлювалася лиш тоді, коли її пригощали апельсиновими цукатами. І нікому не віддавала плящинку парфумів «Конвалія сріблиста». Тримала міцно в долоньках, коли до них привезли. Ледве вмовили сховати в тумбочку. Вона їх витягала разів сто на день, нюхала, усміхалася і щоразу починала кликати маму.

 

Бідна, вона не може пам’ятати мами; родичі казали, що їй було всього три роки, коли маму арештували. Діти такого віку мало що пам’ятають. Та й скільки потрясінь пережила потім!..

 

А вчора взагалі вчудила. Вирвала з журналу аркуші й заховала під подушку. І почала плакати, коли їх хотіли викинути. Довелося дочекатися, поки засне. Добре, що, прокинувшись, вона вже нічого не пам’ятала.

 

Бідне Пташенятко. Бідне-бідне Пташенятко…

 

 

Ірини Мацко

Дверна ручка

Вечір. Сутінки. Моросить зажурений дощ, кидаючи на вікна холодні сльози. Я стою біля вхідних дверей та дивлюсь на маленьку дверну ручку у якій, здається, зараз усі мої думки та переживання.

... Я образила тебе. Не бажаючи цього. Ненавмисно, та все ж образила. Лише одне слово, а як глибоко та боляче воно може вразити. І ось тепер я прийшла просити тебе лише про одну річ, яка для мене стала найважливішою. Я прийшла просити твого вибачення.

По щоках котяться сльози, такі ж холодні і мокрі як цей дощ. Та все ж не такі. Вони народжуються у моїх очах від щирого жалю за сказаним. „Прости! Пробач!” Скільки слів пролітає зараз у моїй голові. Як я маю це тобі сказати, як мені подивитись тобі у вічі? Глянути у очі і сказати слово ПРОБАЧ? Так легко, але так важко.

Та найважче натиснути на цю ручку, яка чи то від дощу чи від багаторічної потертості виблискує у світлі ліхтарів. Ручка. Така непримітна і усім знайома, звична, що ніхто й не задумується, яка вона важлива і як важко інколи її натиснути, щоб відчинити двері.

Скільки ж рук її торкалось? Були напевно і теплі, м’які руки добрих сусідів, чи може тверді та холодні. Які вони ще бувають? Спішливі чи розважні, мокрі від хвилювання чи від радості, щастя, солоні від важкої праці, порепані чи надухмянені, витончені руки міської панянки? А ще напевно гарячі руки закоханих? Скільки ж усіх їх торкались тебе, відчиняли тобою ці двері? А я от не можу. Стою, розмовляю з тобою а відчинити не можу. Які ж мої руки будуть, як ти їх запам’ятаєш? Напевно схвильовані та тремтливі.

Та ось нарешті. Я натиснула. Ручка підбадьорливо, немов давню подругу освіжила легкою прохолодою металу. „Ну давай, сміливіше” – немов говорила вона.

Я відчинила. Перший крок до тебе я уже ступила. Ось я стою перед тобою проста, беззахисна. Перед твоїми очима. Та цей крок був, як я зрозуміла, найлегшим. Тепер мені ще потрібно відкрити двері у своє серце, у твою душу. Ці двері набагато важчі і їх я зачинила сама......

- Прости... Пробач....

Каталожні забаганки

Сірий та похмурий день не видававсь якимось незвичним. Все як і завжди: розмірено, повільно, нудно, поки… Поки не заграла звична мелодія мого мобільного. На екрані висвітився невідомий номер. «Узяти чи ні?» – майже як у Шекспіра іронічно промайнуло в голові, але наступної хвилини я вже натискала кнопку відповіді. Приємна новина мене чекає чи ні, та в цій розміренності я вже надто засиділась. А що мені приніс невідомий дзвінок, не дізнаюся, поки не підніму слухавку. Не підняти ще гірше – весь день думатиму, що, можливо, це і був той мій шанс, котрий, як кажуть, дається раз у житті. А я б його прогавила. Тому відповіла.

– Алло…

– Доброго дня вам! Це Любов Василівна?

– Так, це я!

«Любов Василівна» мене рідко хто називав. Для всіх я була просто Любкою. Але таке звертання означало, що людина телефонує вперше, незнайома і з якогось серйозного питання.

– Ваше замовлення за каталогом прийшло, скажіть куди кур’єр повинен його доставити? – почула продовження.

– М-м-м-м, – протягнула я, блискавично шукаючи в голові, мабуть, зі швидкістю, що не була відома навіть моєму ноутові, файл, де записано, що, коли і головне - на яку суму я замовляла за каталогами. – А можна, я на пошті заберу? – щоб трошки відтягнути момент і дати можливість голові перезавантажитися і таки видати мені потрібну інформацію, видала.

– Звичайно, але за кожен день простою буде нарахована пеня в розмірі….

Договорити я не дала. Кинувши «Добре», швидко вимкнула телефон.

Що ж, доведеться забирати. Може, там і пригадаю, що ж я замовила і головне – на яку суму.

Отже, замовлення… Про шанс знову доведеться тільки мріяти. Скільки вже тих мрій… складати нікуди. Мрії, мрії, а в реальності що? Ні будинку із собакою, як мріяли з чоловіком, ні яхти, подорожей на Кариби, ні… Та що там говорити – нічого. Дедалі частіше думки про оте «нічого» не давали спокійно спати, радіти життю та й просто… жити. Щоразу, переглядаючи улюблену передачу про світське життя, замислювалась і засмучувалася. Чому в одних є все, а в мене – нічого. Те, що в інших, таких, як я – єдина розрада.

От і розфарбувала сірий день – тепер доведеться хтозна-де шукати кошти на «забаганку», до зарплати ще ж не близько.

Наступного ранку, перед роботою, забігла у скромне відділення пошти, де, вистоявши у черзі бабусь та дідусів, які прийшли за копійчаними пенсіями, нарешті отримала свій скарб. «Це ж треба, все життя працювати, мріяти, чекати чогось, щоб потім, коли вже й сили не ті, і розумієш, що вийшов на фінішну пряму життя, отримувати кілька копійок? Та ще й стояти за ними пів дня, а то й увесь у черзі. А купити за них можна хіба що хлібину та пакет молока», - думала, стоячи в черзі. А як же мрії? Коли їх здійснювати? І що я зараз маю? Оту забаганку?

Коштів на неї мені таки вистачило – не зовсім була не при собі, коли замовляла.

Розгорнувши перед співробітниками поштовий згорток, оніміла – сукня. Та  сама, про яку давно мріяла, і, якось переглядаючи сайт відомої фірми, оформила замовлення. І забула. Зараз моєму щастю не було меж. Сукня лягла на мою фігуру просто ідеально, підкреслюючи всі принади й маскуючи все, що не потрібно було виставляти на показ. У подруг на роботі аж очі блищали – обновка справді дуже пасувала мені. Для кого була вона? Мабуть, для мене і для чоловіка. Щоб зловити його захоплений погляд, коли одягну, а потім, пливти поруч з ним, гордим від такої супутниці життя… Для впевненості у собі, жінці.

Я була справді щаслива і вдячна. Вдячна за те, що тієї миті, коли захотіла цю сукню, просто заповнила форму замовлення і забула. Але фірма не забула. Минув час, і я отримала те, чого дуже хотіла.

Сірий день ураз зацвів усіма фарбами, і ніби музика заграла десь у серці.

Раптом мене осяяло! Адже всі мої, так би мовити, мрії теж були моїми забаганками, і ті, яких я дуже сильно хотіла. Ще колись, у дитинстві, таки збулися. Ніби також як за каталогом замовила – отримала. Але найголовніше – я про це з часом забувала і не була вдячна, не раділа їм, а знову й знову нарікала, мріючи вже про наступні. От мріяла про чоловіка – отримала. Чудового, сильного, мужнього; мріяла про діток – і вони є, здорові й жваві; про улюблену роботу – так і сталося, працюю зрадістю, даруючи людям свої думки; мріяла про своє житло… теж є. Тільки чомусь вдячності й радості за здійснення всіх цих забаганок не відчувала. То, виявляється, у мене є все. Все, про що я подумаю, що вимрію, зажадаю… Чому ж, коли я отримала сукню, то можу радіти їй, не зважаючи на те, що хтось має кращу чи десять таких? Просто щаслива тим, що маю… А коли у житті мені ті ж забаганки з часом виконуються – тільки розчарування, що у когось краще, більше…

Виявляється, ми дуже багаті, тільки вдячності мало за те, що маємо… То як же можуть бути виконані наші наступні забаганки, якщо ми не можемо подякувати за отримане?

 

Крихти

Не знаю чому, але мені дістаються лише крихти… Я збираю їх, вириваю, бережу, плекаю та охороняю, а інколи і сама їх вигадую, уявляю і… здається, що вони й справді є. Та коли зовсім вже голод допікає, коли хочеться вити від бажання насититися – зриваюсь і вириваю їх у інших.

Чи втамовує голод пташина, коли збирає крихти? Довго, наполегливо, цілеспрямовано… Мабуть, втамовує.

Крихти любові, крихти щастя…

Коли вже вдасться вдосталь втамувати голод, що триває надто довго?

Книга, що лежала переді мною, дивним чином опинившись поруч, ніби кликала зазирнути неї.

Давно я не гортала Біблію…

Колись давно, ще маленькою, читала її під пильним оком бабусі, вважаючи, що не можна отак змушувати дитину читати. Якщо вона не хоче. Хай навіть Біблію. Та бабуся вважала інакше. Стара книжка, написана ще старослов’янською мовою, сторінка за сторінкою, ставала дедалі зрозумілішою та цікавішою мені. Та на цьому мої читання закінчились. І от зараз - ця книга. Повторюся: дивним чином потрапила мені на очі.

Пильнуймо про мир, та на збудування один одного (Рим. 14:19)

Терпіть одне одного, і прощайте собі. Коли б мав хто на кого оскарження. (Кол. 3:13)

Усе досліджуючи, тримайтеся доброго (1 Сол. 1:10)

Тримайтеся…

Боже, а чи буває абсолютне щастя? В усіх розуміннях? Кожна мить, кожна хвилина?

Чи, може, ті крихти, які я збираю, і є щастям. Адже саме по крупинці зібравши, починаєш відчувати їх вагу і цінувати їх… Щастя абсолютне не сприймалося б так, як миті щастя, без очікування його, без відчуття.

Моє серце і душу раптом заполонили раніше не відані почуття. Радість, піднесення, блаженство і… щастя.

А й справді…  Як же назвати, якщо не щастям, веселі очі діточок, котрі сяють здоров`ям і радістю? Теплі руки коханої людини чи випадкове повідомлення «Як ти, рідна?» посеред робочого дня від дорогої людини, гарячі поцілунки при зустрічі?  Рідний голос батьків, які радіють злетам і заспокоюють при падінні? Задоволені личка діток, яким даруєш казку?

Саме ці крихти і є щастям, любов`ю… Тільки треба їх побачити і зібрати.

Нашепочу вам сон я на вушко…

Потяг цього разу надто довго повз темними полями, селами, біля заспаних хатин, ніби хотів показати мені, яка вона довга - дорога додому.

А бути вдома дуже хотілося. Хоч і минуло лише кілька днів, як я поїхала звідси, але серце стискалося щоразу, коли дивилася на книжечки, куплені в подарунок рідним малятам. Як вони там?

Їздити на фестивалі, виставки доводилося нечасто. Але завжди тягнуло якнайшвидше повернутися додому. Не те, щоб поїздки не давали задоволення, адже така зайнятість була тільки в радість, та ще й на хліб додавала чимало, але… над усе кортіло повертатися до рідних рученят, палаючих оченят і теплих обіймів.

Ще трошки, ще кілька хвилин... Вже будинки рідного міста видно, виглядають де-не-де безсонними очима-вікнами.

Ось і мій перон. Холодний, мокрий, але свій і від того теплий та рідний. Нарешті вдома. Тепер таксі й за кілька хвилин я цілуватиму теплі личка моїх малят.

… дверний замок звично заскрипів, ніби привітавсь, і прочинив назустріч двері.

– М-р-р-р-р-р, – муркотлива кішечка потерлась об мою ногу і відійшла вбік – мокра, холодна її господиня, але все-таки своя. Потягнулася солодко.

– Хороше тобі, кицю, тут вдома, – шепнула я. – Тепло, сито, чого ще треба? А там така мерзлота… та нічого, головне, що я - вдома. Як наші малята? Знову навчали тебе чогось? От шибеники малі! Мабуть, сплять… піду до них. Привітаюся тихенько.

У дитячій кімнаті пахло молоком і… дітками. Поцілувала старшу, потім маленького. Такі теплі, розніжені… солодкі.

– Мої рідні… - притулилася щокою. Тільки носики соплять. Лиш би не розбудити.

Якби не пізній час, зустріли б, як завжди, в порозі. Прибігли б, мало з ніг не збивши й обійняли міцно.

– Скучила за вами… Ой, як скучила! Як добре десь у світі не було б, а тут, біля вас, мені найсолодше. На добраніч, мої хороші. Зайченята мої любі… Погріюся трошки біля вас.

Прилягла. Притулилася до теплого волосся. Сопуть. А пахнуть як!

Коли ще були маленькі - старшенька, а потім і менший, - як я любила тримати вас на руках. Ви засипали, повіки ставали важкими й оченята стулялися. Зручно вмостившись на моїх руках, ви мирно посапували, як от зараз. А я завмирала, щоб не розбудити, і тільки вдихала ваш теплий запах дитини і молока. Які це відчуття! Аж у голові паморочилось і внизу живота щось солодко лоскотало. Мої дітки… Знайте, що я завжди буду з вами! Що б не сталось, як би життя не повернуло. Не знаю, як мені це вдасться, але буду вчитися, буду старатися, буду молитися за вас. Щоб у вас усе було добре, щоб ви були щасливі, навчуся вас розуміти, слухати, чути, підтримувати. Не знаю, чи сама це все вмію, але… ви мене навчите, добре?

Може у когось це материнське відчуття виникає по-іншому, але у мене прийшло відразу, як дізналася, що чекаю вас, першу, а потім і другого. Не хочу когось засуджувати, чи комусь докоряти, бо ж усяке в житті буває, але знаю про себе одне – тільки-но зрозуміла, що у мені є нове життя, – все, я відповідальна за це життя, не віддам його ні за що і нікому, не дозволю скривдити. Не лише через те, що гріх чи інші моральні заборони. Просто НЕ ЗМОЖУ! Адже я така велика, сильна, доросла, і те маленьке життя, яке в мені, мені довіряє, воно поки не народиться, має лише мене, захистком. Як же я можу його зрадити? Ніколи!

Отак і вас. Тільки дізналась - і все: не зачіпайте, моїх зайченят!

А тепер, мої любі, нехай вам насниться велика, біла і пухнаста киця, гарна й привітна. І я теж піду відпочину з дороги.

На добраніч, солодкі…

 

Ніч чудес або передріздвяний сон

Вогник попереду!

Що це?

Невже я, нарешті, зігріюся біля цього вогнища?

Завтра ж Різдво.  А у цей час різні дива трапляються.

 

Скільки років минуло відтоді, як я покинула дім, де завжди мала  захисток! Тільки зігрітися там чомусь не могла. Здавалося – це вічний холод. Влітку, навесні, восени і взимку - ненависний холод, що заповзав у серце, скручував пальці,  крижанив очі, робить їх скляними та мертвими. Довго терпіла, заспокоювала себе, що так треба, що так і має бути,– всі ж так живуть. Але холод ставав нестерпним. У голові одна думка – зігрітися. Хоч на мить, хоч на хвилину. Якось увечері у домі з’явилась іскра. „Невже все налагодиться? Невже дочекалася?” – подумала.  Але від легкого вітерця з віконної шпарини, іскра, ледь спалахнувши, погасла. Погасла остання надія.

Тоді й вирішила. Все. Досить.  Краще замерзнути десь дорогою до багаття, ніж нидіти у вічному холоді, від якого, наче кожна жилка, кожен нерв, застигає.

Вирушила у Різдвяний вечір на пошуки тепла.

– Безумна! Куди ти? Повернися! Тут же твій дім!

„Так, дім мій, лише нема тут мого вогника! Нехай безумна, зате вільна!”

Довго блукала тоді у темряві людських доль та стосунків. Спотикалася, падала, боляче обдирала лікті, коліна, але вставала і йшла далі. Шукала.

 

Будинок, із яскравим вогником у вікні ставав уже ближчим. Крізь темряву, густий сніг, що клаптями, наче лапами, затуляв очі, вже було видно його обриси. Маленький й акуратний. Відразу сподобався.

Постукала.

Двері відчинилися.

Теплом і затишком огорнуло, обняло з порога. Посередині просторої зали палахкотіло у каміні велике яскраве вогнище.

На столі стояло дванадцять пахучих та гарно прибраних страв.

- Почепи своє фото на стіні й залишайся жити у мене. Може, я той будинок, який ти шукала. Я збудував себе для тебе!

Тієї ночі в теплих обіймах снилися казкові, чарівні сни.

Таки справді перед Різдвом дива бувають. Потрібно лише повірити в це.

 

Твоїми устами

Бідний хлопчина вже вкотре намагався прилаштувати у відоме видавництво свої новели написані ночами, вистраждані й переболені. Раз по раз отримавши відмову, зневірявсь і давав собі слово більше не писати. Але минав час, і невдаха знову брався за писання. Інакше не міг. Багато думав, читав, говорив з людьми, вникав у різні історії, ситуації, вчинки, ніби переживав їх, і знову писав. Думка про те, що має написати геніально, так, щоб люди зачитувалися його творами, передавали їх з уст в уста, вчили напам'ять, цитували, видавали великими накладами, не залишала його. Адже у житті йому справді нелегко, і вже в такому молодому віці прийшлося пізнати немало життєвого досвіду.

 

Минали дні, місяці, роки, а праця літератора так і не була належно оцінена. Доводилося знову і знову переживати життєві труднощі, вчитися, думати, читати…

 

Якось, зовсім зневірившись, молодик останніх сил забрів до місцевого храму і впав на коліна перед іконою:

– Отче, молю тебе, благаю, говори через мене, моїми устами, так, щоб я міг писати і люди цим зачитувалися, щоб я писав геніально, адже ти мені диктуватимеш. Я втомився вчитися, розуміти… хіба не достатньо я знаю для того, щоб писати про те, що потрібно людям. Відповідати на запитання, які їх хвилюють. Тоді ти говори моїми устами, а я писатиму… Хіба я не гідний того? Ти не любиш мене? То навіщо дав мені талант, коли допомогти не хочеш? Може, мені не потрібно писати?

Від утоми та пережитя чоловік незчувсь, як у молитві заснув перед іконою, стоячи на колінах.

Голос, котрий долинув звідкись зсередини, ніби просто з`явився в голові, чи в серці, був надто реальним, аби вирішити, що це сон.

 

– Сину мій, не думай, що я не чую тебе. Любов моя до тебе безмежна. Дай мені тільки відповідь, чи годуватимеш ти своїх дітей, коли вони народяться, з брудної тарілки, чи спочатку очистиш, омиєш її, а тоді вже наповниш її харчем? Мабуть, таки очистиш. Отак і я, давши тобі талант, не можу годувати людей, дітей моїх, твоїми устами, поки ти не очистиш думки та діла свої, не навчишся, не пізнаєш тої мудрості, яку зможеш передати через свої твори. Тому спочатку очистися так, щоб я міг через тебе мовити, а тоді я говоритиму твоїми устами…

Прокинувшись, чоловік ще раз щиро помоливсь і вже твердою ходою пішов додому – писати, жити, пізнавати світ і вчитися тої мудрості, яку він зможе передати тим, хто бажає пізнати її. Тої мудрості життя, яка очистить так, щоб його вустами говорив сам Творець.

 

Черевички

У Вас колись було взуття, що тиснуло, терло бідні ваші ноги, впивалося в них і спотворювало кожен крок? Та так, що ні про що більше думати неможливо, лише про ту частину ноги, в яку впивається взуття.

У мене таке взуття чомусь було завжди. Що б я не купила, як не підбирала та приміряла, туфлі, босоніжки, черевички тиснули, спричиняли біль. От і зараз я була взута у свої улюблені черевички, які вже другий сезон мене мучили, а я їх вперто носила в надії, що розходжу і все буде добре. Роззуваючись після прогулянки в них, мої ноги з полегшенням вискакували, ніби дякували за звільнення. Я їх клеїла пластирем, лікувала, а наступного дня знову… взувала. Хм… Дивно якось. Чи це мої ноги якісь нестандартні (мабуть, що так, жіночі черевички сорокового розміру стандартними важко назвати), чи їх тепер шили однією лівою, або ж я не у ті магазини заходила, не там шукала, не вміла вибирати.

Сьогодні мої улюбленці тиснули вони мене якось по-особливому, так, що вже й терпіти несила. Але додому йти не хотілося. Я ж тут останній день. Вирішила блукати по місту, попри все, попри ноги, які вже волали від болю. І раптом опинилася перед дверима того самого кафе, бо знову ж осінь, де сиділи колись з Тобою. Увійшла. Все правильно. Аж усміхнулася. Той столик зайнятий. Так, ВІН ЗАЙНЯТИЙ. Я це знала, напевно, ще до того як увійшла сюди. Все зійшлося: за „нашим” столиком сиділо двоє. Я присіла за сусідній. Якщо пірнути у ці спогади і виривати їх з себе, то повністю, щоб ні краплі, ні шматочка не залишилося.

Двоє були наче голубки. Щось перешіптувалися, загадково усміхалися, тримаючись за руки. Не молоді вже, а закохані – подумала я. На руках в обох блиснули обручки. Тут я вже не могла стримати сміху: „Це такі ж закохані, як ми тоді були». Зі своїми сім’ями. На час, на мить разом...

Я розрахувалася і вийшла.

На душі було вже весело і спокійно. І черевички вже не так тиснули.

Через дорогу виднівся бутік дорогого фірмового взуття. Я впевнено увійшла. А за кілька годин, зовсім втомивши продавщицю, яка намагалася мені догодити (і їй таки це вдалося) вийшла звідти з легким гаманцем та чудовою покупкою в руках – зручними, легкими, комфортними черевичками, у яких я можливо, не буду такою елегантною та...

Та мені було комфортно у них і я вперше могла, йдучи дорогою, думати про щось інше окрім моїх ніг.

Напевно, у цьому й була моя проблема, що я вибирала завжди НЕ ТЕ... Дивилася завжди на красиве, яскраве, цікаве, а воно навряд чи могло бути зручним, надійним та довговічним.

Водій автобуса-2

Цікава тут зібралася компанія. З цими двома все зрозуміло: звичайнісінькі підлітки — один розвалився в сидінні й жує жуйку, інший з неприхованою нудьгою дивиться у вікно. Там і справді нічого цікавого не показують. А на що можна сподіватися, проїжджаючи відстань між двома селами, якщо ти це робив далеко не раз? Далі — дівчина-підліток. На ній джинсові шорти. Вона дуже часто поправляє своє волосся, яке вільно спадає на відкриті плечі та спину. Зараз вона ще й дістала дзеркальце і ще щось поправляє. Та що там можна поправляти? Їдемо далі. Далі йде водій автобуса, взагалі-то веселий мужичок, але сьогодні він мовчазний, зосереджений на дорозі. Справляє добре враження, один тільки мінус — дорого він надто бере за дорогу. "За життя ми платимо смертю", — говорив класик.

Далі сидять дві жінки, одна навпроти іншої, відповідно одна з них обличчям до мене, єдина в автобусі. Вона то дивиться у вікно із зацікавленістю, то розмовляє із жінкою навпроти. І ще два пасажири, точніше пасажирки, про яких нічого певного сказати не можна, жінки в літах, одягнені зі смаком, одна в біле, інша в бузкове плаття.

Отже ми їдемо. Всі в одному напрямку, але маємо різну мету, різні характери, звички і майже нічого не знаємо один про одного, навіть якщо ми й знайомі. Я сиджу на задньому сидінні і можу бачити всіх одночасно. Я зайшов у автобус останнім серед цих пасажирів і їхати мені до кінця.

Ніхто не помітив моменту, коли це сталося, навіть водій автобуса. Хоча у цьому я до кінця не певен, надто вже холоднокровно він усе це сприйняв, так, наче знав, що таке може трапитись. Але я теж усе сприйняв холоднокровно. Ми їхали собі звичайнісінькою асфальтованою дорогою і раптом... Ні, все-таки спочатку з'явилося якесь непевне відчуття, що щось не так, щось змінюється, або вже непомітно змінилося. Але цьому ніхто не надав значення, ніхто не помітив. Ми їхали тією ж самою дорогою, але світ навколо був іншим.

Автобус їхав місцевістю, яка була дуже схожа на ту, якою він їздив завжди. Але змінився колір неба. Небо стало темно-рожево-фіолетовим. І, звичайно, всі дерева, трави та й сама дорога увібрали в себе якусь частинку неба, ставши внутрішньо схожими на нього.

— Де ми?, — злякано запитала жінка, яка сидить до мене обличчям, запитала ні в кого.

Всі розгублено дивилися навколо, автобус продовжував рухатись своїм шляхом.

— Куди ми їдемо? Що це за дорога?, — запитала жінка в білому. Цього разу було ясно, що вона звертається до водія.

— Я їду по тій же дорозі, по якій їхав.

Всі уважно прислухалися до розмови.

— Але що це з небом, з усім? Ви, що не бачите?, — знову запитала жінка.

Автобус саме виїхав на невеликий пагорб, а там унизу було село. Дорога вела до нього. Наскільки я знаю, ми якраз і повинні були зараз проїжджати чергове село.

— Я дивлюся на дорогу. Дорога одна.

На таку відповідь жінка не знайшла, що сказати. В автобусі повисла тиша. Ми швидко доїхали до села.

— Скоро повинна бути моя зупинка, — сказала жінка, що сиділа до мене обличчям, — хати, подвір'я — все таке, яким і мало би бути, але чому не видно жодної людини, не видно птиці, тварин?

— Он попереду хата, у якої димар димить, серед літа!, давайте подивимось.

— Ви нас зачекаєте?, — запитала жінка в білому, звертаючись до водія. По її інтонації було чути, що вона впевнена в тому, що водій зачекає… у даній ситуації.

— Ні, я не можу змінювати графік, — відповів водій твердим голосом, але я в ньому почув легенький жаль.

— Зупиніться навпроти тієї хати, з димом, — сказала подруга жінки, що сидить до мене обличчям.

Автобус зупинився, де просили. Вийшла жінка, яка зацікавлено дивилась у вікно і її співбесідниця. Коли друга була на сходинах, швидко піднялась жінка в білому і пішла до виходу, коли вона виходила, піднялась дівчина-підліток, я подивився на хлопців — вони теж збираються виходити. Хлопці виходили, я повернувся до жінки в бузковому, чи її треба пропускати. Вона наче чекала мого погляду. Тільки тепер вона стала підійматись. Я пропустив її. Я подивився на купку людей біля автобуса, на дим, який підіймався з димаря, на водія автобуса і теж став рухатись до виходу.

— Я би не радив вам виходити, — тихо сказав водій, і я йому повірив беззастережно, повірив і вийшов з автобусу, зачинивши за собою двері. Автобус рушив з місця, швидко набрав швидкість і зник у далині.

 

Теплий вечір

Був теплий літній вечір. Хоча я можу почати зовсім з інших слів. Я хочу розповісти про своє життя. Але коли воно насправді починається? Справді з миті народження. З першим подихом повітря? З першого променя сонця? Чи цього вечора? Кожен день це нова сторінка. Так, перед нею були інші, вони вже заповнені, але ж ця чиста.

Перше, що я пам'ятаю в своєму житті це мамині очі, нескінченно глибокі й нескінченно добрі. Вони сяяли як друге сонце, коли вона схилялася наді мною, я був тоді дуже малим. Пам'ятаю моїх братів і сестер, вони були маленькими сірими клубочками. Я дуже часто прокидався найпершим, дивився на них трохи віддаля і моє серце сповнювалося любов'ю. Мати у цей час теж дивилася на них. Одного разу, коли я був уже набагато старшим, я віддалився досить далеко від дому. Був пізній ранок, безхмарне небо, легенький вітер колихав траву. Я наближався до струмка, раптом боковим зором помітив руденьку пляму. Це було лисеня, яке спостерігало за мною, сховавшись за кущами. Між нами зав'язалася незбагненна, але справжня дружба. Ми тоді були ще дітьми.

Ще я згадую свого першого зайчика, спійманого самостійно. Я був гордий з того, що я вже дорослий, але разом з тим це передрікало нові випробування і розлуки.

Недалеко від нас було невелике село. Воно знаходилось на нашій мисливській території. Іноді мама йшла туди і брала те, що належить їй, здобич, невід’ємну частинку нашого життя.

Що ж було літнього вечора?

Це був тихий, мирний вечір. Я був утомлений тією втомою, яку відчуваєш після хорошого дня. Та ось удалині я почув собак. Ураз у серце увійшла тривога, вона швидко заповнила його і стало глухо тиснути. Я зустрівся поглядом з мамою. Її очі підтвердили — прийшла біда. Мама швидко підвелася і зникла у заростях бузини. Тривога переросла у глухий біль. Я побіг у тому ж напрямку…

ЇЇ оточили, та в її постаті не відчувалося відчаю. Вона дивилася прямо на людину з рушницею. Цього люди не чекали, тому вона встигла зробити ще кілька кроків у напрямку до людини з рушницею. Він повернув голову і побачив мене, надто вже пильно я на нього дивився. Я теж не втікав. І в цей невеличкий проміжок часу, що даний був мені до пострілу, переді мною постав більш давній і більш глибокий спогад: я був людиною! Колись я теж був пастухом овець, а одного літнього вечора я вбив матір і вовченя.

Виноградний лист

Одразу ж як тільки я його побачив, я зрозумів — він Той. Я давно навчився відразу і безпомилково впізнавати Таких. Тому що провів у цих коридорах не один рік. Він був високим блондином із приємними рисами обличчя. Саме із-за цього тоді, до того як ми познайомились, він викликав у мене недовіру. Але як я вже сказав, це було лише до того, як ми познайомились.

Він був недавно в коридорах. Але він був із тих людей, які не схильні до паніки, ні за яких обставин. Які прагнуть спершу розібратися в обставинах, навіть таких незвичних як ця, потім зробити висновки і використати ці обставини якнайкраще для себе.

Так він і вчинив. Він почав мене розпитувати про коридори, спокійно і зважаючи на деталі. Скоро він став знати стільки ж, скільки знав я. Після перших же слів нашої бесіди він мені сподобався, просто своєю манерою триматися, у яку також впліталася доброзичливість і непокора несприятливій ситуації м'яка і в той же час рішуча.

А ще я розповів йому про інших Тих, що пронизують стіни, які вже вибралися звідси і які обіцяли забрати мене, але жоден своєї обіцянки не виконав. Він сказав мені: "Я виконаю" і йому я знову повірив, як вірив першим із них.

Насправді я давненько не зустрічав Таких, їх товариство краще ніж товариство простих людей, все-таки вони чимось невловимим відрізняються. Я багато над цим роздумував, але так і не зміг сформулювати чим же саме.

Ще, незадовго до цієї зустрічі я знайшов невеликий виноградний лист. На щастя, подумав я. І справді він виявився на щастя. Ніколи я не чув, щоб хтось робив подібну знахідку. Хоча може й робили, але чинили так як я, а я нікому про свою знахідку не обмовився ні словом, або щоб щастя не втекло, або просто приємно, коли в тебе є своя власна, хоч і невелика, таємниця.

Знову ми трималися разом, були однією командою, все-таки у мене був досвід життя в коридорі. Знову ми блукали по коридорах, розкривали його все нові і нові грані, поки раптом на його обличчі не з'явився вже знайомий мені вираз обличчя. Це була не просто відстороненість у погляді, він бачив за стінами те, чого я побачити не міг, він уже був там, жив тим життям, ішов туди і не звертав на мене жодної уваги. Думка спиняти Таких у ці моменти мене завжди була чужою, чи як краще сказати? Не знаю. Але одного разу я все ж таки присилував себе і спробував спинити одного з Таких. Нічого з цього не вийшло. Цього разу єдине, що я зробив, так це поклав у його кишеню виноградний листочок.

Він пішов не обертаючись, так як це робили багато інших до нього. Я звик до цього, я просто пішов далі, намагаючись вдавати, ніби нічого не трапилось. Пройшло багато часу, кілька десятків днів. Я вже майже забувся про нього, інші Такі мені не зустрічались. Але одного разу... Бували в мене деколи періоди приреченого відчаю, марності. В один із таких гострих періодів я раптом згадав його, особливо ясно згадав той погляд. Коли він дивився назовню, крізь стіни.

Я перевів погляд з підлоги на стіну і пішов на неї, стараючись, ні, бажаючи проникнути поглядом далі.

Поки не торкнувся її рукою.

Стіна, всього лиш стіна, холодний камінь. Я закрив очі й обперся головою об кам'яну стіну. Коли я знову відкрив очі, то побачив листок винограду, а згодом постать, яка той листок простягувала мені. І я пішов уперед і взяв листок з руки свого друга. Так я опинився тут, серед тих, які пронизують стіни. І я теж зумів проникнути за стіну.

Тридцять перше грудня (сторінка із щоденника)

Прокидаюся о десятій ранку. "Сьогодні тридцять перше грудня — міркую — вихідний, поспішати нікуди, можна трохи полежати". Було ясно, що більше мені не заснути. Крізь штори і вікна пробиваються звуки вулиці. Я не хочу відкривати очей, бо коли відкриваєш очі, бажання ще трохи полежати відразу ж зникає, а я поки що цього не хочу, я хочу ще побути у напівсні, навіть не у напівсні, а просто біля сну — там, де ще недавно був сон. Я лежу всього дві хвилини. За цей час сон відлітає так далеко, що я вже встигаю зовсім забути, що це взагалі таке "сон" і яке відношення він має до мене.

Якихось особливих планів на цей час немає. Хіба-що поснідати, але ж хіба це можна назвати пунктом плану. Гаразд. Я встаю і йду на кухню. Заварюю чай, і п'ю з печивом. По дорозі на кухню вмикаю радіо:

"То вже зима, то вже зима

І білий сніг немов

Кладе на музику слова

Прозорі як любов"

Надворі дощ, п'ять градусів тепла і нічого, що хоч трохи нагадувало б сніг. "Незабаром можна буде вирушити на ринок. Як не дивно я, який взагалі-то проти подібних походів, сьогодні більш-менш хочу йти: по-перше, так мине пару годин, по-друге, в такий час не повинно бути багато людей. "Треба від цього походу все-таки отримати задоволення, та й я ж знаю, як це зробити. Але ще є час до виходу у світ".

Я йду в залу, беру із книжкової шафи збірник творів Ольги Кобилянської дивлюся у зміст і вибираю невелике оповідання "У святого Івана". Дуже цікаве оповідання. Цікаво, що ж все-таки хотіла сказати ним авторка: те, що правди у людей немає, вона може бути лише у Бога; про важливість вироблення у людини ще змалку звички самостійного знаходження відповідей на складні питання чи, може, вона хотіла, щоб читачі замислились над питанням, чому все-таки серед людей немає правди. "Треба буде пізніше прочитати ще примітки в кінці книжки". Я відкладаю книгу, іду на кухню,

"З новим роком і рождеством

Я знову повертаюсь додому

З новим роком і рождеством

Ялинки вогники кольорові

З новим роком і рождеством

Зустрінемося знову на святах

З новим роком і рождеством

У сніжки бавляться анголята"

снідаю і збираюся, щоб іти на ринок. Я виходжу з дому аж близько дванадцятої. Потрібно було купити дуже багато чого.

Іду не поспішаючи, хоча загалом-то люблю ходити швидко. Як на мене, то мій шлях, видається вдалим — я не зустрів жодного знайомого по дорозі. Не люблю несподівано зустрічати знайомих на вулиці. Приходжу на ринок якраз у той момент, коли останні продавці збирають свої речі. Класно. Проходжу далі, заходжу в магазин, де продаються солодощі, купую кілограм цукерок і кілограм печива. Далі вирушаю в колишній універмаг.

"...людині потрібно дуже багато, у тому числі багато того, чого вона собі не може дозволити, у тому числі із-за того, що вона купує собі те, що вона собі може дозволити, але, що їй не так вже й потрібно; людині завжди щось потрібно, іноді навіть те, що їй необхідно; але взагалі-то це все не важливо, мова зовсім не про це..."

На першому поверсі продаються холодильники і телевізори. І те й інше мені потрібне, адже холодильник у мене ще старої радянської епохи, а телевізора зовсім немає. Я дивлюся на товар, прицінююсь і йду. Заходжу ще в один магазин, де продаються холодильники, тут ціни трохи вищі. Потім заходжу в магазин меблів і добре прицінююся та роздивляюся столи і стільці, які теж потрібні. І нарешті йду додому.

На годиннику пів третього, коли я переступаю поріг квартири. Включаю приймач і звичайно, йду із впольованою здобиччю на кухню. Трохи перекушую і починаю готуватись до нового року. Нарешті розвішую свіжі після прання гардини та штори, потім підклеюю відклеєні шпалери. До вечері є трохи часу — для перепочинку я трохи сідаю за розгадування кросворду, потім займаюся приготуванням страв...

На столі святкова вечеря, грає по приймачу святкова музика:

"Happy new year, Happy new year

May we all have a vision now and then

Of a world where every neighbour is a friend"

Я закінчую вечерю о восьмій, мию посуд і йду читати книгу, на цей раз це "Ребекка" Дафни Дюморьє. "Цікавий роман, але хорошого потрошку, можна вже лягати спати", — нарешті думаю я і лягаю спати, заливши приймач включеним, щоб він перебивав звуки вулиці. По приймачу якраз просигналило двадцять другу годину.

на початок

Якось уранці

Одного разу вранці настав ранок...

Це був новий день і це був новий світ на який дивився, ні, який розглядав Пілігрим. Він стояв посеред зовсім маленького містечка, яких тисячі, але який, втім, зовсім не був схожий на інші. Тому що архітектори розділили з ним свою душу. Вони звели прекрасні високі будівлі, башти, фонтан посеред центральної площі, вулиці послали каменем. Потім, поступово містечко стало обживатися: люди заповнили його запахом свіжої вранішньої випічки, зелений плющ уподобав стіни довкола міста, а голуби — ратушу. Задум архітекторів став життям.

Можливо.., навіть напевно, спочатку їм хтось говорив: навіщо це все, це не практично — така витрата матеріалу... Але вони на це лише відповідали: ми знаємо, що це не практично, але ми хочемо створити красу і лише це має значення.

Так, Пілігрим опинився у дійсно красивому світі, але все-ж не можна весь час лише розглядати красиві будівлі або картини, читати чужі вірші, слухати чужі пісні, дивитися на чужий танець. "Мені самому теж потрібне щось зробити — подумав Пілігрим — щось для світу. Якщо навіть я сам безпосередньо не створюю творів мистецтва, то все одно потрібно добувати камінь, аби було з чого зводити стіни, потрібне дерева, аби будувати кораблі, потрібно плавити руду, щоб зробити художню ковку, потрібний хліб, аби насичувати робітників, нарешті садівник, аби доглядати за квітами на головній площі. Таким чином кожен причетний до будівництва міста. У цих стінах знаходиться частинка роботи не лише багатьох, багатьох жителів міста, але також тих, хто жодного разу тут і не був, але хто з любов'ю робив ту роботу, над якою він поставлений.

..."Я відчуваю — в мені теж є творчий початок, питання в тому, де він найкраще зможе виявитись? Довкола стільки можливостей. Як навчиться літати, адже я відчуваю, крила вже окріпли для польоту? Я прагну польоту і вірю, що прийде день і я обов'язково навчусь злітати в небо.”

на початок

Старий

У парку було мало людей. Це і зрозуміло — із самого ранку накрапав чи то дощ чи туман, було сиро й непривітно. Небо було суцільного блідо-сіруватого кольору, на мокрому асфальті й на блідо-зеленій траві уже лежало листя, надходила осінь. А от верби були ще повністю зеленими. В озерці плавало кілька качок. Схоже сьогодні крихіт хліба їм не перепаде. Була субота. Не зважаючи на погоду, по алеї йшов старий уже чоловік. Із-під його чорної старомодньої шапки виглядало сиве волосся, яке, мабуть, було занадто довгим, бо починало закручуватись. На старому був чорний, хоча й світліший за шляпу, матерчастий, трохи потертий плащ і також чорні черевики. Він прогулювався парком так само як і вчора чи позавчора, коли погода була кращою. Старий думав про своє життя, про Бога, про завтрашній недільний день і про те, що він уже так погано бачить. Ставши дорослим він завжди старався жити правильно і чисто по-людськи і, звичайно, по-біблійному. Звісно, коли він ще був молодим, то наробив помилок, але це лише через молодість i недосвідченість. Гріхи молодості вже прощені, мають бути прощені. Багато з тих пір води втекло, багато чого було — кохання, одруження, сорок три роки спільного життя, народження і виховання сина (зараз він живе окремо в іншому місті) і тепер, після смерті дружини, доводиться жити одному.

Коли була ще жива дружина, вони разом ходили в церкву, але ні він, ні вона не були якось надто набожними. Головне — щоб у серці жила віра — він її відчував тоді, і відчуває зараз. Деколи, особливо останнім часом, йому й хочеться якихось більш сильних духовних почувань, але чомусь так не виходить, щось заважає. Завтра неділя, він буде на богослужінні, але особливих переживань від передчуття зустрічі з Богом немає, та й, мабуть, ніколи не було, хіба-що колись дуже давно, так, що він про це вже й забув. Та й саме богослужіння — він просто знав, що це правильно бути в цьому місці і в цей час, от і все. А може, йому не вистачає чуда? Скільки раз він чув про різні чудеса і не тільки за часiв Ісуса Христа, але й ті, які відбулися набагато пізніше, в тому числі й у наші часи. Можливо не вистачає чуда відчутого особисто, пережитого на власному досвіді?

Нарешті старий повернувся із задуми і побачив, що він близько до виходу з парку. Він подумав, що достатньо нагулявся сьогодні і час іти додому. Так він і зробив...

...Була неділя, дванадцята година, старий був у церкві. Саме розпочалася служба. Старий узяв до рук книгу з гімнами, відкрив на сторінці, яку попросив відкрити ведучий. Літери були дуже розмитими, не вдавалося швидко, не напружуючись прочитати речення. Все гірше і гірше, подумав старий, — я не можу вже разом з усіма співати пісні, дещо знаю напам'ять, але пам'ять також у мене не дуже хороша. По закінченні пісні вийшов проповідник і почав зачитувати та пояснювати, стараючись оживити, історію про жінку, яка торкнулася одягу Ісуса. Проповідь ішла і старий думав про те, що от було б добре, якби йому торкнутися одягу Ісуса, щоб повернувся його зір, або щоб Бог торкнувся очей і вони стали бачити так, колись. Так впродовж усієї проповіді його думки перекидалися від слів проповідника, від теми проповіді до самого себе, до очей і в зворотньому напрямку. Та ось проповідь закінчилася, відлунали останні напутні слова проповідника, пролунала коротка молитва і знову вийшов ведучий і попросив узяти в руки збірку гімнів. Старий теж відкрив на потрібній сторінці і подумав, як би було добре зараз у цю ж мить знову побачити літери такими як вони є. Бог може так учинити. Може, пообіцяти присвятити йому по-справжньому все своє життя? Дуже серйозна обіцянка, чи зможу я її виконати? Але ж це гімн для Бога, то чи він сам не хоче, щоб я його проспівав для нього, я ж хочу проспівати. І тоді старий почав просити, гарячково просити у Бога про повернення зору, просити так, ніби передчуваючи чи відчуваючи, що чудо може прийти вже скоро, воно назріває, зависло в повітрі. І чудо, дійсно, прийшло — літери раптом набули повної чіткості. Старий із легкістю читав речення пісні і співав, співав із радістю з якимось можна сказати тріумфом, адже в його житті сталося справжнє чудо. Але він продовжував співати, а до нього поступово приходила занепокоєність, яка дуже швидко переросла в цілий калейдоскоп збентежених думок.

“Зі мною відбулося чудо”, — подумав старий, — “Треба за це прославити Бога, треба розповісти всім присутнім про це чудо, щоб вони теж прославили Бога, треба врешті присвятити своє життя Йому; але ж це змінить ввесь уклад життя, і яким голосом, яким тоном я повідомлю цю новину? Хіба що таким, яким би можна було повідомити про те, що по радіо передавали, що завтра буде прекрасна сонячна погода. Я не зможу так, як треба розповісти про чудо, не зможу як треба прославити Бога, та й насправді не дуже хочу бути зобов'язаним так Йому. Ось у чому справа.”

Усі ці думки зайняли у старого лиш мить і одразу по цій миті до нього прийшла впевненість, що як тільки він кліпне очима, до нього повернеться його старий зір, ця впевненість була нічим не підтверджена, але вона була і була безсумнівною. Старий продовжував співати і думав, що дуже жаль буде знову повертатися до свого старого зору, але нічого з собою він вдіяти не може, дуже жаль. Старий доспівав до кінця пісні, і тут змушений був кліпнути очима. Літери одразу ж стали такими, як він їх бачив, коли почав співати пісню. Старий закрив і поклав книгу. Служіння закінчилося і він повільно пішов до виходу, а потім далі, додому.