19 квітня о 18:00Вебінар: Як організувати якісний урок літератури для учнів із кліповим мисленням

Збірник диктантів на краєзнавчому матеріалі

Про матеріал

Збірник диктантів на краєзнавчому матеріалі допоможе вчителю прищепити учням любов до рідного краю, слова, бо використання елементів краєзнавства на уроках української мови та літератури є сладовою формування національної самосвідомості та духовного світу учнів

Перегляд файлу

Диктант №1

На кожному крилі городу росли кущі барвінку. Здавалось, що він і зимою зеленіє, бо коли танули сніги, то на світ пробивалось його цупке, зелене листя, не змучене холодом, не скалічене морозом. А коли повітря ставало по-материнськи м'яким та лагідним, то барвінок зацвітав, зацвітав так, наче небо бризнуло на землю живою своєю блакиттю, зацвітав так, немов дитячі очі землі дивились на тебе довірливо. Баба гнівалась, коли зривали барвінковий цвіт. Вона взагалі ніколи не могла примиритися з тим, що квітку зривають. Хоч би яка ця квітка була — чи чорнобривці, чи ружі, чи звичайнісінькі калачики, чи настурції, чи лісові дзвоники, чи ромен. Тим більше її гнівало, коли хтось необережно збивав на городі картопляний цвіт, коли хтось зривав цибулю зі стрілкою, яка згодом могла б дати насіння, коли хтось виривав усю стеблину кропу, замість нащипати дрібного листя. Тоді баба чорнішала, погляд ставав лихий, зіниці ставали зеленими, вона бурчала про якесь каміння замість сердець, про чиїсь хижі пазурі замість пальців. Тоді до баби ніхто не підступався, а коли вже доводилося звертатись, то говорили такими вибачливими, єлейними голосами, що найтвердіший віск міг розтанути, —[1] тільки баба ще довго не танула й не відходило її серце.

(За Євгеном Гуцалом)

Словничок

Ромен —народна назва ромашки,

ружа — троянда,

настурція — декоративна рослина з великими запашними квітками жовтогарячого кольору,

єлейний — який виражає нещирість, удавану лагідність.

 

 

Диктант №2

Йдемо полями. Попереду плечиста батькова постать у льняній сорочці.

Ніч розпустила чорні коси, як молода перед шлюбом. Батькова постать зникає мені з очей, розпливається у сутінках, тільки глухо стугонить хода по вечірніх росах.

Земля свята, напучнявіла з гіркого поту мого батька і діда. Земля родюча і плодюча, що пахне амброю й материними грудьми. Земля, що дає чорний хлібець діточкам з русявими кучерями та чорну труну натрудженим кісткам батьків.

Земля благословить.

Благословить і мене, свого блудного сина, що змалечку відцурався її, пішов шукати квітку щастя на перехресних світових стежках. Чую, як голубить мене, як пестить, як гладить волосся, наче ніжна мамина долоня. Чую, як поле повними пригорщами бере полин з моєї душі й розкидає геть по борознах. Чую, як гасне в серці біль, мов падаюча зірка, як груди роздимає буйна радість, як бунтується кров. Я тепер —безжурне хлоп'я з батіжком із вербового лика, йду, підскакуючи, за татом з поля! Йду окрилений, повний безмірного щастя й любові і несу в серці безцінний скарб — благословення рідної землі, а на чолі — шорсткий батьків поцілунок, що променіє, як усі зорі на синім небі.

Йду, а пере до мною мій тато, мій сивий, плечистий, спрацьований тато з потрісканими мозолистими руками. Несе на рамені серп, а за пазухою, під теплими грудьми, стручки зеленого гороху ще для того другого, наймолодшого, сина.

Із-за темної крислатої сосни викотився великий блідий місяць і мережить сріблом батькову льняну сорочку, холодний блискучий серп,[3] та сліди босих ніг на білій запорошеній стежці.

Хочеться впасти навколішки й цілувати ці дорогі батькові сліди.

 

(За Іваном Керницьким)

Словничок

 


Амбра — пахощі, парфуми,

відцуратися — відректися,

роздимати — наповнювати,

рамено — плече,

крислатий — гіллястий.


 

Диктант №3

Все потроху дозріває. Спочатку доводиться скуштувати ранньої редьки, потім — цибулі з олією. Там, дивись, поміж гудинням закрались перші пуп'янки, а вже через кілька днів замість пуп'янків знаходиш між листям огірки, пухирчасті, із закляклим сивим туманцем на боках. Вони ще зовсім ніжні, солодкуваті, звабливо хрумтять на зубах. Після першого огірка щодня бігаєш на грядку, нишпориш, вишукуєш, а вони немов із землі лізуть, і чим далі — тим більше, товстішають, уже й жовтизною котрийсь береться.

Одного разу мати виходить на город із відром або з великою мискою, назбирає огірків і квасить. Чудові літні малосольні огірки! Перекладені в макітрі або в горщику листям хрону, закладені кропом, вони квасяться, набираються міцності, — і такі ж смачні, коли їси уперше посеред літа! Вся хата тоді просочена запахом хрону, і лоскоче в ніздрях терпкувато-дурманний дух кропу, і таке враження, ніби поруч з тобою за столом сидить сама радість і також ласує й не може наласуватись малосольними огірками.

Помідори набрякають сонцем повільно — йому важкувато переборювати їхню зелену та тверду впертість. Проте і їх напоює своїм теплом, проте й вони м'якшають, займаються трохи вогнем з одного боку, потім пляма ширшає, вона вже заливає весь помідор, він охоплений пожежею, веселішає, посміхається все бадьоріше, —а там уже, дивись, геть зовсім палахкотить, сміється, регочеться , так йому добре на гарячій літній грядці. І під кожним кущем можеш натрапити на це кругле, соковите сонечко, зриваєш, розламуєш — і лежать на долоні дві іскристі грудочки, натикані насінням.

(За Євгеном Гуцалом)


Словничок

Гудиння — стебла виткої рослини,

нишпорити — шукати, заглядаючи скрізь.

 

Диктант №4

Мій рідний краю, в житті я без тебе, мов листячко, що обтрусив з дерева вітер шалений. Відірви мене від цієї глибокої криниці, з якої щоранку п’ю чисту водичку, я зів’яну.

А ви коли-небудь потрапляли в море золотого колосся, бігали по стерні босими ногами? Я звідала це щастя. Хіба є щось ліпше, аніж духмяні луки, де сюрчать невгамовні коники; лісонасадження, наповнені щебетанням птахів, запахом квітів і ягід; річка Сула, що вабить своїми золотими хвильками; безмежне поле, над яким цілий день бринить пісня жайворонка?


Ні, це не просто моя Андріяшівка, де схилились над ставом верболози, де потонули в полоні зелені чепурні хати, де чорноземні поля, де сосновий ліс, де урочища Миронівка, Калитиха, Княжина, Деребчукова гора. Це колиска мого дитинства і мрій.


 


                                                                                                Жадан Аліна     

Диктант№5                                             


Історія села Косівщина, що під Сумами, тісно пов'язана з ім'ям геніальної української поетеси Лесі Українки, яка у травні 1889 року приїздила лікуватися до місцевої народної цілительки Парасковії Богуш. Протягом місяця юна Леся приймала процедури, вдихала цілюще повітря, занотовувала враження. Головним результатом стало поліпшення її здоров'я, а в грудні того ж року, перебуваючи на Волині, вона написала нарис "Весняні співи".

З травня 1987 року на літературно-мистецьке свято під такою назвою у приміському селі збираються численні шанувальники Лесиного слова. Ось і нині до Косівщини завітали гості з району і області, аби взяти участь в урочистостях з нагоди 120-річчя з часу перебування Лесі Українки на сумській землі.

У тому, що пам'ять про Л. Українку жива, велика заслуга ветерана педагогічної ниви Ніни Михайлівни Тищенко. Вона на громадських засадах проводить "Весняні співи", організовує роботу народного музею, серед експонатів якого прижиттєві видання творів поетеси. Цікава експозиція "Селянська хата кінця ХІХ століття", в якій можна побачити побутові речі з хати Параски Богуш.

Олександр ВЕРТІЛЬ

 

Диктант №6

Весільні традиції на Сумщині

В структурі весільної обрядовості знайшли відображення народна мораль, неписані закони, котрі регулювали життя в громаді і сім’ї, етичні норми і світоглядні уявлення, які формувалися впродовж століть. В Україні, наприклад, людину вважали самостійною лише після весілля.

Український народ досі міцно дотримується звичаю, коли молодшу доньку не хочуть видавати заміж, поки заміж не вийде старша.

Якщо, скажімо, не було зіграно весілля, хоча молоді люди й обвінчалися, шлюб вважався недійсним. Вінчання в очах народу ще не робило парубка й дівчину одруженими. Раніше в Сумській області вінчання і весілля ніколи не відбувалися в один день. Весілля могли відсвяткувати застіллям навіть через два тижні після вінчання, а до того молоді жили окремо.

Хоча й у грайливій формі, проте досить чітко висловлювала сільська громада своє ставлення до тих батьків, котрі не одружували своїх дорослих синів або не віддавали заміж доньок.

У багатьох регіонах Сумської області був звичай під час весілля класти на голову нареченої обрядовий хліб – калач. Хліб у цьому випадку виступав, мабуть, оберегом. Існував також ритуал саджати наречену на діжку із замішаним тістом для коровая. Цей ритуал повинен був оберігати наречену від злих сил і надати їй властивостей тістародючість і силу.

На столі обовязково стояло «гильце» − гілка сосни, прикрашена ягодами калини, колосками жита і волошками.

 

Диктант №7

Цілющі трави

    Лікарські трави – це справжній скарб для людини. Вони можуть вилікувати від багатьох хвороб, тому у давні часи знахарі готували із них ліки. Та й зараз важко собі уявити медицину без зелених друзів. Калина допомагає від застуди, ромашка – від запалення, валеріана – від хвороб серця.Подорожник -  то найперший помічник при кровотечах, Хвороби травної системи лікує полин, а хвороби очей – морква.

         Проте лікарські рослини – це ще й символи. Полин символізує горе, ромашка – скромність, калина – красу. Відомі й рослини – обереги. Часник оберігає від лихого ока, мак – від відьом, тирлич – від блискавки.

        Я йду полем і милуюся пишним різнотравям. Біля дороги квітне петрів батіг, серед пшениці – сині волошки, а біля ставка – червоні маки. Яка краса!

 

 

 

Диктант №8

Іва́н Гераси́мович Харито́ненко (1820 — 1891) — землевласник і цукрозаводчик, відомий філантроп; син селянина-чумака, народився в селі Нижня Сироватка на Сумщині. Належав до найбагатших власників цукрових заводів на Україні. Збудував і утримував дитячий притулок, будинок мединого факультету і студентський гуртожиток Харківського університету, церкву в Нижній Сироватці тощо.

  Маленьке повітове провінційне місто Суми, яке з 10,3 тисячі чоловік у 1850 р. виросло до 50,4 тис. у 1915 р. своїм промисловим і культурним розвитком багато в чому завдячує діяльності торгового будинку «Харитоненко з сином». Більшість цукрових заводів Сумщини, які раніше належали окремим поміщикам, невдовзі після реформи 1861 року, перейшли в руки двох великих промисловців і цукрозаводчиків краю: Терещенка і Харитоненка. Засновником його був Іван Герасимович Харитоненко — особа неординарна, яка залишила в історії міста і в пам'яті його жителів значний слід.

    І. Г. Харитоненко — уродженець с. Нижня Сироватка Сумського повіту, селянський син із багатодітної сім'ї, де було 9 дітей. Навчався в місцевій церковно-приходській школі, служив конторщиком у бакалійних лавках купців. Предметом законної гордості торгового будинку «Харитоненко з сином» були ліси, де разом з вирубками проводилися лісокультурні роботи, існували лісорозсадники, вирубані площі засаджувалися цінними породами дерев.

 

 

 

Диктант №9

ПІВРОКУ ПЕРЕД ВІЙНОЮ

    Новий 1941 рік наш випускний 10 клас Андріяшівської середньої школи відзначав дружно і весело біля ялинки разом з учнями 8-9 класів. В той час не влаштовували вечірок з застіллями і напитками, але було весело. Новий рік – завжди радісне свято. А для нас, учнів випускного класу, воно було особливим. Ми – молоді, сповнені сил і рожевих мрій, були впевнені, що все буде тільки добре і саме так, як ми хочемо. Не було і гадки, що вже через півроку ми опинимося в пеклі страшної, небаченої в історії війни, в полум’ї якої згорять не тільки наші надії, а й життя багатьох із нас.

      Але це буде завтра, а сьогодні життя таке квітуче і привабливе, заклопотане лише підготовкою до екзаменів. Однак, по правді сказати, не це було основним. Найважливішою справою була підготовка до випускного вечора. Ми, десятикласники, разом з учнями 9-го класу організували драматичний гурток. Поставили декілька мініатюр на гумористичні теми – такі друкувалися в журналі «Вітчизна».

В. Сеник

Диктант №10

  ЗАВТРА  БУЛА  ВІЙНА

А час невпинно йшов. Випускні екзамени були успішно складені. Залишався останній «бар’єр» перед виходом у самостійне життя – випускний вечір. Він повинен був відбутися з суботи 21 на неділю 22 червня 1941 року.

Вечір розпочався урочистою частиною. Атестати зрілості вручав директор школи Науменко Павло Семенович, викладач історії. Він був моїм улюбленим учителем, як і його предмет. Сам високий, з відкритим обличчям, а своєю постаттю нагадував армійського комісара з кінофільмів. На уроках історії я старався навіть подих стримувати, слухаючи його розповіді. Він давав мені історичні книги, радив, що прочитати, розповідав епізоди з свого життя. Павло Семенович раніше був чекістом. А одного разу він запросив мене в гості і показав іменну зброю - наган, навіть дав потримати його в руках. Я в нього старався бути першим учнем з історії, і вже тоді намітив свій шлях на майбутнє.

Забігаючи наперед, скажу, що Павло Семенович пройшов війну і повернувся живим і здоровим. Після війни працював директором Перекопівської середньої школи, іноді бував у мене в домі, а потім виїхав кудись за межі району. Минули роки, і вже я працював директором Перекопівської школи. Завжди пам’ятав Павла Семеновича і повністю намагався наслідувати його в своїй роботі.

В. Сеник

Диктант №11

Ромни, вулиця Інтернаціональна, 22. Адреса відома не тільки в Ромнах, а далеко за межами України. Тут, у невеликому одноповерховому будинку жила проста жінка, мати сорока восьми дітей. Так, сорока восьми. Це не перебільшення. Саме стільки колишніх дітей – сиріт, а тепер дорослих,які живуть у різних кінцях країни, називають матір’ю Олександру Аврамівну Деревську.

       Це вона з’єднала їх у одну сім’ю, стала їх рідною ненькою, їх високим життєвим ідеалом і совістю.

      «Ти наша совість, наша молитва, мамо. Земний уклін тобі.» - так написано на обеліску над могилою Олександри Аврамівни . І підпис : «Твої діти».

       О.А. Деревська народилася 6 травня (23 квітня за ст.ст.) 1902 року в місті Грозному у родині робітника – нафтовика Аврама Нестеровича Семенова.

        Шура Семенова навчалася у Грозненській жіночій гімназії і одержала звання домашнього вчителя. У березні 1920 року у м. Грозному була встановлена Радянська влада. Дівчина самовільно залишає сім’ю і влаштовується працювати у військовий шпиталь дієтичною сестрою, де зустрічається з пораненим червоноармійцем Омеляном Костьовичем Деревським. Вони одружилися. Так почалася сім’я Деревських.

 

docx
Додано
24 лютого 2018
Переглядів
8310
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку