Збройна агресія РФ проти України. Гібридна війна на Сході України

Збройна агресія РФ проти України. Гібридна війна на Сході України

ЗБРОЙНА АГРЕСІЯ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ«Гібридну війну» агрессор веде без прямого застосування власних військ і навіть може заперечувати ворожі наміри щодо країни-жертви. У такій війні застосовують приховані операції (диверсії, акти терору, кібервтручання, інформаційний терор) з метою посіяти в суспільстві страх і хаос. Агресор надає організаційну, фінансову і збройну підтримку найманцям, засилає на територію країни-жертви «відпускників» з метою обслуговування складної зброї в руках у найманців. Важливим самостійним елементом «гібридної війни» є встановлення контролю за свідомістю людей з допомогою засобів масової інформації. ОКУПАЦІЯ РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ АР КРИМ

ВІЙСЬКОВА ЧАСТИНА В ПЕРЕВАЛЬНОМУ ПІД ЧАС КРИМСЬКОЇ КРИЗИ 2014. Тимчасова окупація Автономної Республіки Крим і Севастополя Росією — насильницьке протиправне тимчасове відторгнення більшої частини Кримського півострова, розташованого у межах українських адміністративних одиниць — Автономної Республіки Крим та міста Севастополя від України та одностороннє незаконне включення їх до складу Російської Федерації на правах суб'єктів федерації — «Республіки Крим» та «міста федерального значення Севастополь», що було проголошено Російською Федерацією 18 березня 2014 р. (нібито внаслідок так званого «референдуму про статус Криму» 16 березня 2014). Насильницька анексія Криму, як і псевдореферендум, не визнаються українською державою і більшістю країн, не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, ПА ОБСЄ, а також суперечить рішенню Венеційської комісії, натомість російською владою трактується як «повернення Криму до Росії». Згідно з Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» територія Кримського півострова внаслідок російської окупації вважається тимчасово окупованою територією.

Захоплення Кримського півострова армією РФ розпочалося 20 лютого 2014. У цей час на посаді Президента України перебував Віктор Янукович. Цей факт спростовує заяви російської влади, згідно з якими процес «повернення» Криму Росії розпочався 22 лютого 2014 та був спричинений фактичним позбавленням В. Януковича найвищої державної посади України. Підтвердженням цьому є також медаль «За повернення Криму», на якій датою початку анексії Кримського півострова вказано саме 20 лютого 2014. Після самоусунення від влади президента України Віктора Януковича антиукраїнські виступи в Криму вибухнули з новою силою. 23 лютого в Севастополі відбувся 20-тисячний мітинг, на якому було прийнято рішення не перераховувати у Київ податки, а міським головою проголошено громадянина Росії О. Чалого. Невдовзі на в'їздах до Севастополя з'явились блокпости і російські БТР-и. На цей час міста Криму вже були заповнені російською агентурою, перевдягненими військовими і членами різноманітних парамілітарних формувань на кшталт козаків, які і склали основу так званої «самооборони Криму» і зображували перед об'єктивами телекамер нібито «настрої» місцевого населення, а підтримку і забезпечення отримували від Чорноморського флоту РФ. 25 лютого акції заїжджих і місцевих сепаратистів були проведені перед Кримським парламентом. Однак наступного дня проукраїнські сили зібрали там більш чисельний мітинг і домоглися відтермінування засідання кримського парламенту (де планували розглядати питання щодо політичного майбутнього АР Крим). У відповідь в ніч на 27 лютого парламент та уряд Криму захопили російські спецпризначенці без знаків розрізнення і вивісили над ними прапори РФ. У захоплену будівлю парламенту окупанти під виглядом так званої «самооборони Криму» зігнали частину депутатів Верховної ради і у закритому режимі примусили ухвалити рішення про призначення референдуму щодо статусу Криму на 25 травня. Того ж дня було захоплено аеропорт «Бельбек» у Севастополі, зупинено поромну переправу в Керчі. Майже одночасно (28.02 — 02.03.2014) розпочалося блокування російськими військовими без розпізнавальних знаків (т. зв. «зелені чоловічки», або «ввічливі люди») українських військових частин, кораблів і об'єктів на півострові; було захоплено Сімферопольський аеропорт і встановлено військові блокпости на в'їздах в Крим на Чонгарі і Перекопі. Деякі з військових містечок були захоплені штурмом.

Формальним приводом для введення російських військ до Криму стало начебто звернення Віктора Януковича до В. Путіна (можливо, створене «заднім числом»), у якому висловлювалося прохання відновити конституційний лад в Україні за допомогою Збройних сил Росії. Фотокопію оригіналу звернення Януковича оприлюднив посол Росії при ООН Віталій Чуркін на засіданні Ради безпеки 3 березня: Як законно обраний президент України заявляю: події на Майдані, незаконне захоплення влади в Києві привели до того, що Україна опинилася на порозі громадянської війни. У країні панують хаос і анархія. Життя і безпека людей, особливо на південному сході і в Криму, під загрозою. Під впливом західних країн здійснюються відкритий терор і насильство. Люди переслідуються за політичною і мовною ознаками. У цьому зв'язку звертаюся до президента Росії Володимира Володимировича Путіна з проханням використовувати збройні сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності, захисту населення України. Віктор Янукович, 1 березня 2014 року. В інтерв'ю 2 квітня Янукович підтвердив, що російські війська були введені до Криму на його прохання задля захисту громадян України: Я це зробив не випадково, тому що я сам став об'єктом нападу бандитів. Адже по всій країні стали роз'їжджати озброєні банди, вони, в тому числі, переслідували і мене, стріляли по моєму кортежу, поранили мого офіцера. Я це сказав і попросив не випадково, тому що це розгул бандитів, що мають коріння фашистські, потрібно про це прямо говорити.5 березня прес-секретар МЗС України наголосив, що Янукович не мав права самостійно звертатись до президента Росії з проханням використовувати збройні сили іншої країни. За законодавством України подібне рішення могло бути прийнятим лише за умови наявності пропозиції з боку РНБО та за підтримки Верховної Ради. Ця версія екс-президента України не вкладається в рамки логіки і закону, оскільки масштабна, спланована військова операція, якою безумовно було російське вторгнення, розпочалась задовго до самого звернення Януковича.

Сергій Валерійович Аксьонов11 квітня 2014-го так окупаційна влада у вигляді так званої «Рада Республіки Крим» запропонувала Путіну кандидатуру Аксьонова для голови «Республіки».17 вересня 2014 Путін запропонував Держраді кандидатуру Аксьонова для обрання на посаду голови Республіки.9 жовтня 2014 р. Аксьонова обрали «головою республіки» на 5 років. Олексій Михайлович Чалий український та російський політичний діяч та підприємець, український колаборант з Росією. 2014 року — самопроголошений мер тимчасово окупованого Росією Севастополя. Після початку тимчасової анексії — депутат окупаційних «законодавчих зборів Севастополя» з 15 вересня 2014 до вересня 2019. Далі «голова» Законодавчих зборів Севастополя (22 вересня 2014 — 22 березня 2016 року).. Виконувач обов'язків «губернатора» Севастополя (1 — 14 квітня 2014 року). Голова Координаційної ради з організації управління по забезпеченню життєдіяльності Севастополя (23 лютого — 1 квітня 2014 року). Доктор технічних наук (1997).23 лютого 2014 року в Севастополі пройшов мітинг «проти фашизму», де не було жодного українського прапора — тільки російські триколори, Андріївські знамена, символіка КПУ і один Прапор Білорусі. Мітингувальники тримали лозунги «Путін — наш президент», «Росія, нас покинули, візьми нас назад». Відмовився визнавати нову владу у Києві. Провів курс на приєднання Севастополя і Криму до Росії.

1 березня самопроголошений «голова Ради міністрів АР Крим» Сергій Аксьонов звернувся до Путіна посприяти у «забезпеченні миру і спокою» на території Криму. У відповідь того ж дня Президент РФ Російський президент відправив до Ради Федерації пропозицію про введення російських військ у Крим. Обидві палати Державної думи 1 березня 2014 р. об 17:20 проголосували за введення російських військ на територію України, і в Крим зокрема. Починаючи з 1 березня, російські війська починають масштабні силові акції, спрямовані на блокування українських військових баз на території Криму, захоплення адміністративних приміщень, контроль транспортних магістралей, аеродромів та інших стратегічно важливих об'єктів. 2 липня 2014 року Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва в Європі визнала такі дії Росії військовою агресією, неспровокованою і заснованою на абсолютно безпідставних припущеннях і приводах. Крім того, російські десантники захоплювали об'єкти у Криму у формі «Беркута», про це вказують фотографії самих десантників. зроблені у захоплених державних установах АР Крим, які вдалося дістати з їхніх акаунтів у соціальних мережах. Так, на фото, які, як пише Українська правда, дістав журналіст, зображені бійці 31-окремої десантно-штурмової бригади, яка брала участь у захопленні Криму. При цьому солдати частину завдань виконували у формі «Беркута»

Декларація незалежності Автономної Республіки Крим та міста Севастополя — документ, прийнятий 11 березня 2014 року розпущеною Верховною Радою Автономної Республіки Крим, що проголосив Автономну Республіку Крим та місто Севастополь суверенною державою — Республікою Крим, у якій місто Севастополь мало б спеціальний статус. Згідно з Декларацією новоутворена держава за відповідних результатів референдуму 16 березня 2014 року має право звернутися до Росії щодо включення території до складу федерації на правах суб'єкта. Рішення підтримали 78 з 81 присутнього депутата кримського парламенту. Також 11 березня декларацію підтримала Севастопольська міська рада. Документ протирічить Конституції України, Конституції Автономної Республіки Крим, у яких Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнаються невід'ємними частинами України, а зміна території України можлива лише після відповідного результату Всеукраїнського референдуму. Потрібно відзначити, що документ був прийнятий в умовах російської інтервенції в Крим та під тиском озброєнних осіб, які захопили Верховну Раду АРК. Лідер Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров негативно висловився стосовно прийняття документа, оскільки він поглиблює кризу у Крим

Договір про прийняття Криму до складу Росії (відомий як Договір про анексію Криму, офіційна повна назва: Договір між Російською Федерацією і Республікою Крим про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення в складі Російської Федерації нових суб'єктів (рос. Договор между Российской Федерацией и Республикой Крым о принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов) — несумісний з міжнародним правом договір про входження невизнаної світом Республіки Крим до складу Російської Федерації.11 березня Верховною Радою АР Крим прийнята Декларація незалежності Автономної Республіки Крим та міста Севастополь. Вона проголошує Автономну Республіку Крим включно з містом Севастополь суверенною державою — так званою «Республікою Крим».16 березня відбувся невизнаний українською владою і міжнародним співтовариством[7] т. зв. «референдум про статус Криму», в ході якого за «входження Криму до складу РФ як суб'єкта Федерації» нібито проголосувало 95,5 % виборців при явці 82,7%.

16 березня окупаційною владою було проведено т. зв. «референдум» про незалежність АР Крим, яким вона намагалась легітимізувати захоплення іноземної території. 18 березня у Москві Президентом Росії Володимиром Путіном спільно з самопроголошеними Головою Ради Міністрів АРК Сергієм Аксьоновим, спікером Верховної Ради АРК Володимиром Константиновим, та головою Севастопольської МДА Олексієм Чалим підписано Договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії. Блокування військових частин тривало загалом до 19—24 березня, після чого вони здалися або були захоплені. Особовому складу була надана можливість залишити окупований півострів, також почалася евакуація військової техніки (яка була припинена після початку російської агресії на Донбасі у квітні 2014). Всього МО України відрапортувалось про 4 000 військовослужбовців, які вийшли з окупованого Криму (з близько 15 000, які там перебували у лютому 2014).

16 березня окупаційною владою було проведено т. зв. «референдум» про незалежність АР Крим, яким вона намагалась легітимізувати захоплення іноземної території. 18 березня у Москві Президентом Росії Володимиром Путіном спільно з самопроголошеними Головою Ради Міністрів АРК Сергієм Аксьоновим, спікером Верховної Ради АРК Володимиром Константиновим, та головою Севастопольської МДА Олексієм Чалим підписано Договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії. Рада безпеки ООН оголосила, що вважає референдум нелегітимним. Президент США Барак Обама заявив, що проведення референдуму порушить український суверенітет і міжнародне право. На думку канцлера Німеччини Ангели Меркель, референдум «нелегітимний і не сумісний з конституцією України». Прем'єр-міністр Канади Стівен Гарпер оголосив, що канадська влада не ви́знає результати референдуму, бо Крим перебуває під «незаконною військовою окупацією». Організація з безпеки і співробітництва в Європі вважає референдум неконституційним, тому відмовилася відправити своїх спостерігачів на нього. Венеційська комісія визнала референдум у Криму нелегітимним, мотивуючи це тим, що можливість проведення такого референдуму не передбачено ні українською, ні кримською конституціями, а також тим, що умови його проведення не відповідають демократичним стандартам Казахстан заявив, що кримський референдум був «вільним волевиявленням народу» та «з розумінням поставився» до подального фактичного включення Криму до складу РФ. Президент Вірменії констатував, що кримський референдум — зразок реалізації права народів на самовизначення. Туреччина заявила, що ніколи не визнає анексію Криму та результати так званого «референдуму». В пункті 15 Резолюції від 1 липня 2014 року Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва в Європі проголосила, що даний референдум є «нелегітимним і незаконним актом, результати якого не мають жодної юридичної сили» 17 березня на окупаційна влада оголосила, що підставі так званої Декларації про незалежність і «результатів референдуму» проголошена Республіка Крим як незалежна і суверенна держава з Севастополем (місто з особливим статусом). Республіка Крим в особі свого вищого органу влади, Державної Ради Республіки Крим, «звернулася» до РФ з пропозицією про прийняття Криму до складу РФ зі статусом республіки. Того ж дня президент РФ підписав формальний указ про визнання Крим як незалежної держави. 18 березня підписаний договір про так зване «прийняття» Криму і Севастополя до складу Росії.

ДОГОВІР СКЛАДАЄТЬСЯ З ПРЕАМБУЛИ І 10 СТАТЕЙ. У преамбулі наголошується на історичній спільності народів (неназваних поіменно), принципі рівноправності і самовизначення народів, закріпленому в Статуті ООН; йде посилання на «загальну волю своїх народів», нерозривно пов'язаних спільністю історичної долі, до спільного проживання у складі демократичної федеративної правової держави; також преамбула відсилає до «вільного і добровільного» волевиявлення народів Криму на загальнокримському референдумі. Республіка Крим вважається прийнятою в Російську Федерацію з дати підписання. У складі Російської Федерації утворюються нові суб'єкти — Республіка Крим і місто федерального значення Севастополь. Державними мовами Республіки Крим є російська, українська і кримськотатарська. Громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають на території Республіки Крим або Севастополя, визнаються громадянами Російської Федерації, за винятком осіб, які протягом одного місяця зголосяться зберегти наявне у них інше громадянство. До 1 січня 2015 року діє перехідний період, протягом якого врегульовуються питання інтеграції нових суб'єктів Російської Федерації в економічну, фінансову, кредитну та правову системи Російської Федерації, в її систему органів державної влади. Громадяни Російської Федерації, призвані на військову службу в Республіці Крим та місті Севастополі, проходять її на територіях Республіки Крим та міста Севастополя до 2016 року. На території Республіки Крим і Севастополя застосовується законодавство Російської Федерації. Нормативно-правові акти Республіки Крим і Севастополя застосовуються в частині, що не суперечить йому.

З інтерв’ю О. Турчинова, виконувача обов’язків Президента України з 23 лютого по 7 червня 2014 р.: «Після падіння режиму Януковича попередня влада розсипалася, нова ще не сформувалася. Саме в цей час, чудово розуміючи, у якому важкому становищі перебуває Україна, Росія вдерлася в Крим. Вдерлася, розраховуючи на те, що в підсумку проллється кров, і під цим приводом – нібито заради захисту співвітчизників – можна буде ввести війська в континентальну Україну... Маючи таку інформацію, ми докладали максимум зусиль для підготовки до відбиття агресії... Російські війська були сконцентровані вздовж нашого кордону з півночі, сходу і півдня. Це були потужні угруповання з бронетанковою технікою, артилерією, авіацією і т. п.».«Росія мала на меті загарбати стільки території, скільки зможе. Гаслом “Новоросії” та “русского міра”, що його підняла російська пропаганда, намагалися виправдати агресію проти українського народу, позбавлення його права на власну державу, культуру, історію. Більша частина земель, які в Росії шовіністи називали “Новоросією”, історично належали до Київського князівства та Війська Запорізького, а їхні сучасні мешканці, за авторитетними соціологічними опитуваннями, у своїй більшості вважають Україну своєю Батьківщиною і не прагнуть відокремлюватися. Розраховуючи, що все піде, як при загарбанні Криму, Путін прорахувався щодо готовності українців захищати рідну землю» (український історик В. Головко).

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА

РОСІЙСЬКА АГРЕСІЯ НА СХОДІ УКРАЇНИВдавшись до окупації Криму та маючи плани захоплення території на Сході та півдні України, російські спецслужби навесні 2014 р. провели серію операцій з метою формування так званої Новоросії. Частина громадян українського сходу очікувала повторення «кримського сценарію», тому не передбачала небезпеки збройного протистояння, людських жертв, руйнувань інфраструктури. Антиукраїнські виступи на Сході України були інспіровані російськими спецслужбами, які направили в Україну своїх співробітників, диверсантів, провокаторів. Вони озброювали людей із сумнівною репутацією, співробітників правоохоронних органів, безробітну молодь, найманців з РФ та інших країн. На їх основі виникали незаконні збройні формування, які силою захоплювали адміністративні приміщення, знищували українську символіку, влаштовували збройні напади на військові та цивільні об’єкти. Події, що вочевидь були не стихійними, а завчасно ретельно готувалися, почалися з 6 квітня, коли приміщення Донецької облдержадміністрації було атаковане двотисячним натовпом. Керованість дій цього натовпу забезпечували люди, які намагалися не потрапляти в об’єктиви телекамер. Над приміщенням ОДА підняли російський прапор, хтось зачитав резолюцію мітингу з вимогою негайно скликати позачергову сесію обласної ради і винести на порядок денний референдм про входження Донецької області до складу РФ. Наступного дня мітинг ухвалив розпустити раду. Тут же було обрано її новий склад, який затвердив резолюцію про створення Донецької республіки та її входження до складу Російської Федерації.

Ці дії розгорталися за заздалегідь складеним сценарієм. У Луганську 6 квітня захопили обласне відділення СБУ, у Харкові – обласну держадміністрацію. Перед захопленими приміщеннями місцевої влади зводили барикади. Проте військове вторгнення також мусило набути замаскованої форми, щоб не збурити міжнародну громадськість, яка призвичаїлася до думки, що у 21 ст.такі речі неможливі. У квітні 2014 р. профінансовані й добре озброєні Кремлем групи терористів почали захоплювати адміністративні будівлі та міліційні відділки у Слов’янську, Артемівську (нині – Бахмут), Краматорську та інших містах Донбасу. Ситуація у південно-східному регіоні залишалася нестабільною. 7 квітня керовані російськими спецслужбами колаборанти проголосили створення «Донецької народної республіки» і «Харківської народної республіки». Того самого дня СБУ ухвалила рішення про проведення антитерористичної операції (АТО). Результативними були дії підрозділів спецпризначення МВС України у Харкові, де до 8 квітня вдалося звільнити адміністративні приміщення та затримати правопорушників. Однак у Донецькій і Луганській областях ситуація загострювалася. 12 квітня поблизу Слов’янська потрапила в засідку група офіцерів СБУ та підрозділу «Альфа». Це стало першим боєм українських військовослужбовців з російською диверсійною групою. 14 квітня 2014 р. Виконувач обов’язків Президента України О. Турчинов увів у дію рішення РНБО, після чого розпочалася широкомасштабна антитерористична операція. До АТО були залучені сили СБУ, ЗСУ, МВС, Нацгвардія, інші військові формування та правоохоронні органи, а також добровольчі формування, відомі як добровольчі батальйони. До кінця квітня 2014 р. на території багатьох населених пунктів Донецької та Луганської областей бойовики захопили десятки об’єктів державної інфраструктури, вчинили збройні напади на підрозділи і частини українських силових структур. 27 квітня було проголошено «Луганську народну республіку».

Бої за Іловайськ — бойові дії, що розгорнулися під містом Іловайськ Донецької області у ході війни на сході України у серпні 2014 року.18 серпня, у ході запеклих боїв, українські силовики, що значною частиною складалися з добровольчих батальйонів, увійшли в Іловайськ. Вони змогли взяти під свій контроль частину міста, однак після заходу значних сил регулярних російських військ 23—24 серпня у тил українського угрупування з території РФ, а також через дезертирство окремих українських підрозділів, іловайське угрупування опинилося в оточенні. У ніч з 28 на 29 серпня Путін звернувся до «сил ополчення» із закликом відкрити гуманітарний коридор для українських військових, що опинилися в оточенні.29 серпня о 6:00 ранку російський офіцер прибув до Многопілля і повідомив українській стороні, що вихід має відбуватися без зброї. Керівництво українськими збройними силами мовчки нехтувало цими вимогами. О 8:15 українські військові організованими колонами почали рух із міста за попередньо домовленими з російською стороною маршрутами. Спершу українські колони безперешкодно рухалися повз російські укріплені позиції, проте через деякий час російські війська відкрили вогонь, розстрілявши колони на марші. Бої під Іловайськом стали одним з переломних моментів війни на сході України: Збройні сили України втратили ініціативу на Донбасі та перейшли від атаки до оборони. Важкі втрати спонукали українське керівництво до укладення Мінського перемир'я в рамках контактної групи Україна — Росія — ОБСЄ із залученням представників російських бойовиків.12 жовтня 2014 р. Президент України Петро Порошенко задовольнив рапорт про відставку Міністра оборони Валерія Гелетея. Станом на кінець серпня 2017 року практично завершено процес встановлення, ідентифікації і перепоховання загиблих. Відповідно до даних Національного військово-історичного музею, у тих боях 7—31 серпня 2014 року полягло 368 українських бійців, 18 уважають зниклими безвісти.

242 дні (від 26 травня 2014 р. до 22 січня 2015 р.) тривала оборона Донець кого аеропорту. Бої за Донецький аеропорт, що стали символом мужності і героїзму наших бійців, були одними з найзапекліших у війні на Сході України. Українських вояків, що обороняли аеропорт, за мужність і непереможність назвали «кіборгами».«Аеропорт – це був Майдан на війні. Той Майдан, який узяв у руки зброю і з Києвапереселився на війну. Саме тут Кремль обламав свої вовчі зуби, адже, коли ця символічна битва в аеропорту досягла свого апогею, вийшло, що в ній бере участь зібрання людей з Майдану різних вікових, соціальних груп і національностей, які не чекали ніяких наказів, а просто захищали своє повітря свободи… В аеропорту люди перетворювалися на кіборгів, у них зникали всі фізіологічні потреби, їм не потрібен був сон, адже вони весь час були на війні і насолоджувалися кожною секундою, адже на якомусь дуже ранньому етапі усвідомили, що вже мертві» (російсько-американський військовий кореспондент С. Лойко). Зі звіту Міністерства оборони України з аналізом бойових дій у районі Іловайська після вторгнення російських військ 24–29 серпня 2014 р.: «... Була досягнута домовленість керівництва сектора Б з представниками збройних сил РФ про вихід з технікою та зброєю... О 6 ранку до с. Многопілля прибув російський бронетранспортер, де офіцер Повітряно-десантних військ ЗС РФ повідомив начальнику розвідки оперативного командування “Південь”, що умови змінені і російська сторона дозволить вихід українських підрозділів за одним маршрутом, без зброї, боєприпасів, бойової та іншої техніки. Офіцери ЗС РФ неодноразово відтягували час проходу через так званий зелений коридор. Лише потім стало відомо, що цей час був потрібен ЗС РФ для інженерного облаштування засідок, з яких розстріляли наші колони. Зрештою, російське командування підтвердило вихід сил АТО з зачохленим озброєнням. За цей час підрозділи збройних сил Російської Федерації зайняли вигідні позиції та під час виходу і впритул розстріляли колони українських військ, які виходили з Іловайська».

МІНСЬКІ ДОМОВЛЕНОСТІ5 вересня 2014 р. у Мінську представники ОБСЄ, України та РФ підписали першу угоду про припинення вогню на Донбасі. Однак бойові зіткнення різної інтенсивності на лінії розмежування не припинялися ні на день. Підписаний протокол складався з 12 пунктів і передбачав, зокрема, обмін військовополоненими, забезпечення гуманітарної допомоги й моніторинг режиму припинення вогню на кордоні. У протоколі згадувалося зобов’язання України законодавчим шляхом забезпечити «особливий статус» окремих районів Донецької і Луганської областей. Утім, це поняття було розмитим. Моніторинг режиму припинення вогню з боку ОБСЄ теж не конкретизовано. Незважаючи на низку неузгодженостей щодо проведення на місцевості лінії розмежування сторін протистояння, сили АТО в цей період активних наступальних дій не здійснювали. Натомість російські окупаційні війська постійно вчиняли провокації, спрямовані на ескалацію збройного конфлікту. Так, з 5 вересня 2014 р. по 15 січня 2015 р. було вчинено понад 20 тис. обстрілів наших військ. ПРАГНУЧИ ЗАБЕЗПЕЧИТИ ВИКОНАННЯ МІНСЬКИХ УГОД, ЗАХІДНІ СОЮЗНИКИ УКРАЇНИ ЗАПРОВАДИЛИ ЧЕРГОВІ САНКЦІЇ ПРОТИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ, ПРОТЕ ЦЕ НЕ ЗМІНИЛО СИТУАЦІЮ НА СХОДІ УКРАЇНИ.

Мі́нські уго́ди (домо́вленості) — усталений узагальнювальний термін на позначення трьох спільних документів сторін — учасників врегулювання ситуації на Донбасі в Нормандському форматі: Мінський протокол («Перша Мінська угода») — угода про тимчасове перемир'я у Війні на сході України, досягнута на переговорах у Мінську 5 вересня 2014. Укладений учасниками Тристоронньої контактної групи: послом Гайді Тальявіні (від ОБСЄ), другим Президентом України Леонідом Кучмою (від України), послом Російської Федерації в Україні Михайлом Зурабовим (від Росії). Крім того, під Протоколом стоять підписи Олександра Захарченка (очільник проросійської маріонеткової псевдореспубліки «ДНР») та Ігоря Плотницького (очільник проросійської маріонеткової псевдореспубліки «ЛНР»). Меморандум про виконання положень Протоколу за результатами консультацій Тристоронньої контактної групи стосовно кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України Петра Порошенка та ініціатив Президента Росії Володимира Путіна — підписаний учасниками контактної групи в Мінську 19 вересня 2014, в якому домовлено про припинення вогню, зупинку військ на поточній лінії зіткнення, встановлення 30-кілометрової зони безпеки, відведення важкого озброєння. Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу — узгоджений на саміті в Мінську 11-12 лютого 2015 лідерами Німеччини, Франції, України та Росії у форматі «нормандської четвірки», і підписаний контактною групою (Тальявіні, Кучма, Зурабов, а також Захарченко і Плотницький). Так звана «Друга Мінська угода». Зустріч тривала 17 годин, в результаті якої було підписано Декларацію на підтримку Комплексу заходів з виконання мінських угод, також визначено кроки з імплементації угод. Резолюцією Ради безпеки ООН 2202 (2015) від 17 лютого 2015 були схвалені Комплекс заходів та «Декларація Президента РФ, Президента України, Президента Франції та Канцлера Німеччини на підтримку Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод, прийнятого 12 лютого 2015 року», виключно під якою стоять підписи лідерів держав. З офіційної точки зору, не існує різних «Мінських угод». Є лише Протокол (який містить низку домовленостей) і Комплекс заходів щодо їх виконання. Мінські домовленості є політичними, а не юридично обов'язковими документами, адже вони не ратифіковані Верховною Радою України як міжнародно-правові договори

Пункт перший: «1. Негайне і всеосяжне припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей України та його суворе виконання починаючи з 00 год. 00 хв. (Київський час) 15 лютого 2015 року». Як ми з вами добре знаємо, виконання Мінських угод спіткнулося вже на цьому, першому пункті. Бо за роки, що минули, кільканадцять разів оголошувалося «повне і безумовне припинення вогню», але на практиці воно довго не трималося. Спостерігачі ОБСЄ подекуди (і то не завжди) фіксують порушення домовленостей, але жодної відповідальності за це ніхто не несе. Як наслідок: на лінії розмежування продовжують гинути наші воїни, і як завадити тим смертям – невідомо. Чи реально вписати в цей пункт інструментарій для покарання порушників угоди про припинення обстрілів? Якщо зважити, що з пункту нічого не вилучається, а лише додається уточнення, то реально.«2. Відведення всіх важких озброєнь обома сторонами на рівні відстані з метою створення зони безпеки завширшки мінімум 50 км один від одного для артилерійських систем калібром 100 мм і більше, зони безпеки завширшки 70 км для РСЗВ і завширшки 140 км для РСЗВ "Торнадо-С" , "Ураган", "Смерч" і тактичних ракетних систем "Точка" ("Точка У"):- для українських військ: від фактичної лінії зіткнення;- для збройних формувань окремих районів Донецької та Луганської областей України: від лінії зіткнення згідно з Мінським меморандумом від 19 вересня 2014 р. Відведення перерахованих вище важких озброєнь має розпочатися не пізніше другого дня після припинення вогню і завершитися протягом 14 днів. Цьому процесу сприятиме ОБСЄ за підтримки Тристоронньої Контактної групи.3. Забезпечити ефективний моніторинг і верифікацію режиму припинення вогню і відведення важкого озброєння з боку ОБСЄ з першого дня відведення, із застосуванням всіх необхідних технічних засобів, включаючи супутники, БПЛА, радіолокаційні системи та ін.».

Пункт начебто й виконується, але місія ОБСЄ не в змозі відмоніторити з високим ступенем достовірності всі пересування важкої техніки й озброєння незаконних військових формувань на окупованій території. Натомість безпілотники регулярно фіксують висунуті до передової й замасковані танки й крупнокаліберну артилерію супротивника, а на наші позиції прилітають і снаряди, й міни з гармат, мінометів, ракетних установок такого калібру, якого на відстані ближчої за 50 км не має бути. Власне кажучи, всі 3 попередні пункти нас влаштовують. Але оскільки з боку незаконних збройних формувань вони не виконуються, українська сторона протягом минулих чотирьох років не бачила сенсу просуватися у виконанні Мінських домовленостей далі. Бо принциповою тезою було: спочатку безпекові кроки, потім – політичні. Тим паче, що в наступному пункті мінських угод прямо записано: що розмова про вибори може початися лише «у перший день після відведення»…«4. У перший день після відведення почати діалог про модальності проведення місцевих виборів відповідно до українського законодавства і Закону України "Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей", а також про майбутній режим цих районів на підставі зазначеного закону. Негайно, не пізніше 30 днів з дати підписання даного документа, ухвалити постанову Верховної Ради України із зазначенням території, на яку поширюється особливий режим відповідно до Закону України "Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей" на основі лінії, встановленої в Мінському меморандумі від 19 вересня 2014 р.». Це – один із суперечливих пунктів Мінських угод. З пересторогами щодо його виконання виступало чимало політичних сил. Ми бачимо, що взятися за питання проведення виборів на окупованій території цей документ змушує нас одразу після розведення військ, без будь-якої прив`язки до контролю кордону і виведення з території України (чи розпуску) незаконних збройних формувань.

11 лютого 2015 р. у Мінському палаці незалежності зустрілися лідери Німеччини, Франції, Росії та України (формат «нормандської четвірки»), щоб обговорити план урегулювання конфлікту на Сході України. У результаті тривалих переговорів лідери «четвірки» домовилися про негайне і всеосяжне припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей, починаючи з 15 лютого, а також про моніторинг і верифікацію ОБСЄ режиму припинення вогню й відведення важкого озброєння із застосуванням усіх потрібних технічних систем, зокрема супутників та радіолокаційних систем. Провідні держави світу сприйняли підсумки переговорів «нормандської четвірки» (Мінськ-2) з полегшенням. У заяві Білого дому зазначалося: «Америка вітає угоду, досягнуту в Мінську. Вона є потенційно істотним кроком до мирного врегулювання конфлікту. Тепер услід за домовленістю потрібно зробити негайні конкретні кроки щодо виконання зобов’язань усіх сторін». Однак міністр закордонних справ ФРН Ф.-В. Штайнмаєр був менш оптимістичний і в день підписання документів сказав журналістам: «Сьогоднішні домовленості не є всеосяжним рішенням або проривом. Однак “Мінськ-2” міг би розглядатися як крок уперед на тлі насилля, яке тривало протягом тижнів, міг би відвести нас від спіралі цього насилля в напрямі політичного рішення».