Мета: осмислити творчу долю Ліни Костенко, відкрити її світосприймання та уподобання;  ознайомити учнів із поезіями Ліни Костенко, формувати внутрішню потребу глибоко вивчати ліричні твори, прищеплювати любов до сучасної пісні; розвивати творчі здібності; вміння художнього виконання поезій, вокальні дані, артистизм; навчати бережливо ставитися до культурної спадщини українців.

 

Обладнання: святково прибрана зала, на мультимедійній дошці – портрет поетеси, назва заходу,  грамзаписи пісень на вірші Ліни Костенко, назви збірок поетеси; презентації до віршів; кліпи «Моя любове», «Між іншим».

 

 Хід  заходу

 

 

В 1.     Шановні  любителі українського слова! Від щирого серця вітаємо Вас в цьому залі. Сьогодні ми відчинимо двері в дивовижно-яскравий світ видатного  українського митця Ліни Василівни Костенко. Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого й чуйного, сильного і ласкавого, доброго і мужнього слова.

 

             Поезія – це вогник, який запалює душу людини, який схожий на полум’я свічки (ведучий запалює свічку).

 

(Перегляд мультимедійної презентації. Заходить учениця, яка виконує роль Ліни Костенко, сідає за робочий стіл, пише…)

 

Заходять читці, промовляючи рядки поезії:

 

                        Що  таке  поезія?
Це  –  мука:
Підступає,  множиться,  болить.
Іноді  візьме  тебе  за  руку,
Іноді  відпустить  і  мовчить.

Що  таке  поезія?
Це  –  свято:
Грає  в  тобі  музикою  слів,
Молодечо,  радісно,  крилато
Викресає  іскру  з  почуттів.

                         Що  таке  поезія?
Це  –  совість:
Бо  коли  несила  говорить,
То  вона  заплаче…  І  говорить,
І  сльозою  кожною  бринить.

                        Що  таке  поезія?
Це  –  проза,
Що  до  рими  пнеться  в  лабіринт.
Вулканічна  лава,  що  морозить.
Жар  вогню,  що  в  спеку  холодить.

                      Що  таке  поезія?
Молитва.
Звернення  до  Бога  і  людей.
Це  -  любові  невимовне  світло,
Що  до  Тебе  крізь  цю  ніч  веде.

 

 Страшні слова, коли вони мовчать,

 коли вони зненацька причаїлись,

 коли не знаєш, з чого їх почать,

 бо всі слова були уже чиїмись.

 

 Хтось ними плакав, мучився, болів,

 із них почав і ними ж і завершив.

 Людей мільярди і мільярди слів,

 а ти їх маєш вимовити вперше!

 

 Все повторялось: і краса, й потворність.

 Усе було: асфальти й спориші.

 Поезія - це завжди неповторність,

 якийсь безсмертний дотик до душі.

 

В 1.   Такими ось рядками хочеться розпочати нашу зустріч, наше знайомство з талановитою поетесою -         Ліною Костенко

 

В 2.    Сьогодні ми побуваємо в гостях у Поетеси,  яку знають, люблять і обожнюють мільйони людей в  Україні.

 

В 1  На нинішньому поетичному Олімпі України серед інших майстрів слова  вже кілька десятиліть живе вона  як, „нерозгадане чудо”, „голос народу”

 

В 2.  Вслухаймось у Слово поета, серцем доторкнімося його чар, вдумаймось у його глибокий зміст – і вам відкриється  багато таємниць, життєвих і поетичних.

 

В 1.  Отже, запрошуємо Вас у світ Ліни Костенко. 

 

В 2.   Із золотої чи просто залитої сонцем колиски дивиться  у світ маленьке дитя – то майбутній поет, що здивує людство своїм сокровенним словом. Народилася Ліна Василівна Костенко 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві, що розташоване за 80 км. від Києва. Славний історією, Ржищів знав вогні народних повстань. Про минувшину маленькій Ліні багато розповідав батько. А він був дуже цікавою особистістю: працюючи учителем у школі, викладав мало не всі предмети, знав дванадцять мов. В сталінські часи зазнав лихоліть, був репресований, пройшов крізь радянський  Гулаг. З шестирічного віку Ліна мешкає у Києві. Їй було одинадцять років, коли почалася війна. Упродовж цілого життя переходила борознами  випробувань – а вони укріплюють душу. І війна – чи не найглибша із цих борозен. Вона поставила першу зарубку на дереві творчості.

 

Читець:

  

Мій перший вірш написаний в окопі,

На тій сипкій од вибухів стіні

Коли згубило зорі в гороскопі,

Моє дитинство, вбите на війні.

 

Лилась пожежі вулканічні лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа –

Через Дніпро – водою і вогнем.

 

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик,

Хрестилась баба і кінчався хліб,

Двигтів отой вузесенький окопчик,

Де дві сім’ї тулились кілька діб.

 

О, перший біль тих не дитячих вражень,

Який він слід  на серці залиша!

Як невимовне віршами не  скажеш,

Чи не німою зробиться душа?!

 

Це вже було ні зайчиком, ні вовком,

Кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

Великі букви, щойно з букваря, -

 

Той перший віршик, притулившись скраю

Щоб присвітила по ночі війна.

Який він був, я вже не пам’ятаю.

Снаряд упав – осипалась стіна

 

В 1.   Ще школяркою Ліна почала відвідувати літературну студію при спілці письменників України. Потім навчалася в Київському педагогічному інституті. У 1952-1956 рр. – Москва.  Літературний інститут ім.. Горького. Закінчила його з відзнакою. В тому же році Ліна Костенко повертається на Україну, де все сміливіше  розправляє плечі молоде покоління – „шістдесятники”.

 

Ліна Василівна

Наснився мені чудернацький базар:

             під небом у чистому полі,

             для різних людей,

             для щедрих і скнар,

             продавалися різні долі

 

Одні були царівен не гірш,

             А другі – як бідні міньйони,

Хто купляв собі долю –за гріш.

А хто -  і за мільйони.

 

Дехто щастям своїм платив,

Дехто платив сумлінням,

Дехто – золотом золотим.

А дехто – вельми сумнівним.

 

Долі – ворожки, тасуючи дні,

До покупців горнулись,

Долі самі  набивались мені,

І тільки одна відвернулась.

Я глянула в обличчя смутне,

Душею покликала очі.

 

Доля:  Ти все одно не візьмеш мене ...

Л.К. :  А може, візьму?

Доля:  Ти собі затям...

За мене   треба платити життям,

А я принесу тобі горе.

Л.К. :  То хто ж ти така?

 Як твоє ім’я?

 Чи варта такої плати?

Доля :  Поезія - рідна сестра моя,

 Правда людська – наша мати.

 

Л.К. :  І я її прийняла, як закон

 І диво велике сталось:

 Минула ніч. І скінчився сон.

 А доля мені зосталась.

             Я вибрала собі сама.

 І що зі мною не станеться –

 У мене жодних претензій нема

 До долі – моєї обраниці.

 

( Танець Долі)

 

В 2.  Три її перші поетичні збірки з’явились одна за одною: „Проміння землі” - 1957р.. „ Вітрила” – 1958р. „Мандрівка серця -1959р. Наступна  ж побачить світ аж 1977 року. Уже в перших книгах Л.К. постала перед читачами  поетом чесним і безкомпромісним, мислячим і самобутнім. Устами Кобзаря Ліна Костенко звертається до „співців зеленої краси”, сучасних поетів з проханням „гартувати голоси”, не пустослів’ям пишним та барвистим ... , а  „заспівом в дорозі нелегкій”, бо на цій планеті

Відколи сотворив її сам Бог,

Ще не було  епохи для поетів,

Але були поети для епох!

 

В 1.  Читачі і критика сприйняли її твори прихильно. Але була й інша реакція. Її шельмували й звинувачували на всіляких апаратних засіданнях, пленумах, нарадах у формалізмі, абстракціонізмі. Але поетеса вірила що колись настане день...

 

Л.К.  

                     Настане день, обтяжений плодами,

         Не страшно їм ні слави, ні хули

         Мої суцвіття, биті холодами,

         Ви добру зав’язь все-таки дали.  

І то нічого, що чигали круки,

             Що проминуло так багато літ.

             З такого болю і з такої муки

Душа не створить бутафорський пліт.

В 2.  Ліна Костенко не любить галасу, вона скромна і нечестолюбна і рідко спілкується з   репортерами. Ми майже не бачимо її на телеекрані.  

 

Читець:  

Поезія згубила камертон.

Хтось диригує ліктями й коліном.

Задеренчав і тон, і обертон,

І перша скрипка пахне нафталіном.

 

Поезія згубила камертон.

Перецвілась, бузкова і казкова

І дивиться, як скручений пітон,

Скрипковий ключ в лякливі очі слова.

У правди заболіла голова

Од часнику, політики й гудрону

Із правдою розлучені слова

Кудись біжать по сірому перону,

Відходять вірші, наче поїзди.

Гримлять на рейках бутафорські  строфи.

Але куди вони? Куди вони? Куди?

Поезія на грані катастрофи.

І чи зупиним, чи наздоженем?

Вагонам йдуть, спасибі коліщаткам...

Але  ж вони в майбутнє порожнем!

Як ми у вічі глянемо нащадкам?!

 

Л.К.   Я в людей не проситиму сили,

  Я нічого в житті не просила.

  Як не просять гранітні схили,

  Щоб  у спеку, дощі їх зросили.

 

  Я в людей попрошу тільки віри

  В кожне слово, почуте від мене,

  В кожний погляд очей моїх сірих.

  В кожну ласку рук не студених

 

В 1.   Ці поетичні рядки, що колись лягли зерном у душі людей, проросли тугим колоссям віри.   Без прекрасних зранених слів багатьох українських письменників і поетів, мабуть, не було б Майдану.  До наметового містечка на Хрещатику приходила поспілкуватися й  Ліна Василівна, запитати в його мешканців, чи потрібні їм теплі речі, гаряча страва. Вона розповідала про власний досвід ненасильницької боротьби  проти влади ще за Радянських часів, коли країною прокочувалися хвилі репресії, коли за гратами опинялися близькі їй люди. Напередодні доленосних для українського народу подій Ліна Костенко сказала: „ Я повертаюся з еміграції, бо тут почалося життя”

 

В 2.  Ще замолоду душа Ліни Костенко задихалася в атмосфері духовної блокади, тотального наступу на паростки національного відродження, засилля кар’єристів і підлабузників. ЇЇ поезія була криком протесту.

 

В 1.   Один за одним відходили майстри. Максим Рильський, Павло Тичина, Андрій Малишко, Леонід Первомайський... Осиротіле покоління шістдесятників глибоко переживало кожну втрату. Якщо Іван Франко назвав Лесю Українку за силою Духа „одиноким мужчиною”, то Ліна Костенко усвідомлювала це щодо себе самої.

 

Л.К. :              Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?

Спасибі Вам, спасибі за цей пріоритет.

Поетам всіх віків  була потрібна муза.

А жінці хто потрібен, якщо вона -  поет? 

Хіба дві жінки – ми  - подужаєм цю зграю

Проблем і протиріч, що жалять кожну мить?

Я в неї на очах, розтерзана, вмираю, -

Що ж їй робити бідні? Лиш руки заломить.

І хто нам допоможе? Єдиний у трьох лицях?

Кому я кину квітку, прекрасну, як зорю?

Ми з музою – ми дві – дві жінки – де наш лицар?

Ось муза продиктує, а я його створю.

 

В 2.   Л.В.Костенко - поетеса шістдесятниця, страдниця. А ця доба позначена хвилею репресій серед митців і особливо, письменників. Навколо її імені створювався ореол підозри і недовіри. Зловісне табу, накладено на поезію Ліни Костенко, тривало впродовж майже двох десятиліть. У цьому протистоянні талант поетеси мужнів, вибухнувши високим і гарячим словом у книзі «Над берегами вічної ріки”. Вічна ріка - все те, що вміщує в собі життя окремої людини, це великий біль і тривога.

 

Читець:

Пам’яті безсмертна діорама.

Осінь. Вечір. Вулиця. Гора.

Полум’я, однесене вітрами,

хилиться у сторону Дніпра.

А під ранок - попіл. Ні травини.

Пройде час, ростиметься траві,

Скаже хтось: містечко старовинне,

а чомусь хати усі нові.

Білий Фенікс, неспалимі риси!

Тільки - бомба з думкою відра

... В пам’яті вогненні кипариси

хиляться у сторону Дніпра.

 

В 1.   Ліна Костенко самовіддано служить Мистецтву,  тяжко хворіє від найбільшого лиха - фальші, неправди, особливо у мистецтві. Вона розсипає многоцінні перли мудрості, добра, гуманізму, проповідує служіння народові словом правди і любові. Вона не шукає слави, а лише християнського терпіння в часи лихоліть. Поетеса від Бога любить і шанує свою Музу, поклоняється їй - покровительці Мистецтва Слова.

 

Л К.

     Як давить світ, як обступає

Як приголомшує, як мне!

Як зберегти в собі це серце,

коли воно не кам’яне?

Як зберегти в собі цю душу

в глобальнім клекоті біди?

Кити хоч викидаються на сушу,

А людству викидатися куди?

 

В 1.  Симфонія кохання у творчості Ліни Костенко – ніби «золоте пташеня» поетичного саду. Її любовна лірика - не водоспад пристрастей. Поетичні перлини розділу «Тихне сяйво над моєю долею» збірки «Неповторність»  та інших дають нагоду м’яко й делікатно доторкнутись до багатства душі поетеси. Це світ високих почуттів - святих і чистих, одухотворених  високістю її Духу, її Серця, її Розуму.

 

( Звучить лірична мелодія.  Хлопець і дівчина ви­ходять із протилежних куліс, наближаючись, але нібито не помічаю­чи один одного.)

 

Дівчина     Я дуже тяжко Вами відболіла.

Хлопець    Це все було як марення, як сон.

Дівчина     Любов підкралась тихо, як Даліла,

Хлопець    А розум спав, довірливий Самсон.

(Стають спинами один до одного)

Дівчина     Тепер пора прощатися нам. Будень.

Хлопець     На білих вікнах змерзли вітражі.

Дівчина      І як ми будем, як тепер ми будем?!

                    Такі вже рідні.

Хлопець     І такі чужі.

Дівчина      Ця казка днів — вона була недовгою.

                    Цей світлий сон...

Хлопець     Пішов без вороття.

Дівчина      Це тихе сяйво...

Разом          Над моєю долею! —

                    Воно лишилось на усе життя.

 

Ведучий 2  Палітра кохання у Ліни Костенко грає усіма барвами весняної веселки: тут і ніжність, і дружба-приязнь, невизначеність стосунків і незбагненність. Поетеса ніби зводить перед нами невидимий Храм Любові високої, цнотливої, одухотвореної, а часом жагучо-палкої, нестримної, яку не завжди «варто передавати словами”. Це органічна природа її серця поетеси, яка творить дивосвіт-казку крізь «будні серця».

 

(Виконується пісня на сл. Л.Костенко «Моя любове», хлопець і дівчина танцюють)   

 

Читці:

 «Світлий сонет»

 «Надумано. Негадано» 

 «Недобрий жарт зіграла з нами доля»

 «Спини мене»

 «Моя любове»

 

 (Виконання пісні «Між іншим»      

 

Входить муза

 

Л.К. Ти знов прийшла, моя печальна музо.

 Не бійся, я не покладаю рук.

 Пливе над світом осінь,

 Як медуза, і мокре листя падає на брук.

 А ти прийшла в легесеньких сандаликах,

 Твій плащик ледь прип’ятий на плечі.

 О, як ти йшла, в таку негоду здалеку,

 Така одна – однісінька вночі!

 Де ти була, у всесвіті, чи в Спарті?

 Яким вікам світилася в імлі?

 І по якій несповідимій карті

Знаходиш ти поетів на землі?

Ти їм диктуєш долю, а не вірші.

Твоє чоло шляхетне і ясне,

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.

 

Муза: Не треба думати мізерно.

 Безсмертя є ще де-не-де.

 Хтось перевіяний, як зерно,

 У грунт поезії впаде.

 Митцю не треба нагород,

 Його судьба нагородила.

 Коли в людині є народ,

 Тоді вона уже людина.

 

В 2.  Система заборонила Л.К. , як поета-історика а Л.К. писала історію і в Україні прокидалася пам’ять, яку вбивали десятиліттями – століттями. Звідси вибух національної свідомості після виходу „Марусі Чурай”. Це був 1979 рік. Переписані від руки книжки поетеси, читання напам’ять і сльози. Голод на правду, голод на духовність. Голод на віру зневіреного народу. І вже було важко собі уявити, що українська література досі не мала цього твору. З романом Л.К. поверталася українська ідея – ідея незнищеності народу, як його пісні.

 

(Інсценізація уривку з роману)

 

В 1.  1987р. в житті Л.В. відбулася знаменна подія – їй присуджена державна премія ім.. Т.Г.Шевченка за історичний роман у віршах „Маруся Чурай” і збірку поезії „Неповторність”. Це була вистраждана і заслужена нагорода. Слово Л.К. завжди було на сторожі правди. „

 

 Читці:

 

              Життя іде і все без коректур,

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

І ми живем уже після потопу.

 

Не знаю я, що буде після нас,

В які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється., - час.

А ми живі, нам треба поспішати

 

Зробити щось, лишити по собі,

А ми, нічого, - пройдемо, як тіні,

Щоб тільки неба очі голубі

Цю землю завжди бачили в цвітінні.

 

Щоб ці ліси не вимерли, як тур

Щоб ці слова не вичахли, як руди,

Життя іде і все без коректур,

І як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рідка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка

Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать

Бо в цьому схибиш – то уже навіки.

 

 

В 1.  Вона розсип перлин мудрості, які ніби показують усім нам істинні шляхи  добра, мобілізують волю, додають сили простояти злу.

 

Читці:

 

1.Ми поранені люди, ми дуже поранені люди,

  Але ж хто наші вбивці? – не цей, не цей і не ця?

  Їх нема, вони є, і все це  ще тільки прелюди

  Ті, що нас убивали, змінили вираз лиця.

 

 2.Стеля і стеля.

   А де ж висота?

  Що за поет, як піввіку лякався?

  Звикли до правди мої вуста

  Нащо їм чорне вино лукавства?

 

3.Ви думали  - поет ні за холодну воду.

  Сидить собі поет пописує „стишка”

  Поети  - це біографи народу,

  А в нього біографія тяжка

 

 

            4.Не треба думати мізерно...

               Безсмертя є ще де-не-де...

               Хтось перевіяний, як зерно,

              У ґрунт поезії впаде.

              Митцю не треба нагород,

              Його судьба нагородила,

              Коли в людини є народ,

              Тоді вона уже людина.

  

            5.І скаже світ:

              - Ти крихта у мені.

              Ти світлий біль в тяжкому урагані.

               Твоя любов — на грані маячні

               і віра — у наївності на грані.

              Що можеш ти, розгублене дитя,

               зробити для вселюдського прогресу?

               -  Я можу тільки кинути життя

               історії кривавій під колеса.

 

            6.Ой ні, ще рано думати про все.

              Багато справ же у моєї долі.

 Коли мене снігами занесе,

        Тоді вже часу матиму доволі.

             А поки що – ні просвітку, ні дня.

Світ мене ловить, ловить… доганя!

        Час пролітає з реактивним свистом.

      Жонглює будень святістю і свинством.

                     -  А я лечу, лечу, лечу!

 

В 2.      За збірку „Інкрустації” присуджена одна з найпрекрасніших премій  - премія Петрарки, титана Італійського Відродження. У дипломі зазначається „Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко”, не українській, а світовій, бо справжня поезія звісно ж належить світові.

            1998 р.  у Торонто світовий конгрес українців нагородив Л.К. найвищою своєю відзнакою – медаллю святого Володимира. Навесні 2000 року поетеса стала першим лауреатом  міжнародної літературно-мистецької премії ім.. Олени Теліги. Та найбільшою нагородою для поета є любов його народу.

 

Л.К. :               Поезія - це свято, як любов. 

  О, то не є розмова побутова!

  І то не є дзвінкий асортимент

  Метафор, слів, - на користь чи в догоду

  А що не знаю. Я лиш інструмент,

В якому плачуть  сни мого народу.

 

В 1.  Не завжди  Україні випадало мати поетів, рівних епохам. Не тільки епохам, у які вони жили,  а й тим, які грядуть. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка... Цю велику трійцю національних месій продовжила наша сучасниця Ліна Костенко. Вона вивела нашу літературу на світову орбіту, давши їй нову якість, відкривши для Європи, Америки і всього світу нові теми, образи, трагедії і гармонії, властиві українській землі.

 

В 2.  Словами Ліни Костенко до нас промовляє заслужений артист України Богдан Ступка, світлій пам’яті якого ми поклоняємось.

 

Читець:                                       Хай буде легко. Дотиком пера

    Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

    Цей білий світ – березова кора

    По чорних днях побілена десь звідтам

    Хай буде світло. Спогадом про Вас.

    Хай буде світло. Спогадом прадавнім.

    Хай не розбудить смутку телефон.

    Нехай печаль не зрушиться листами,

    Хай буде легко. Ніби був то  сон.

    Що ледь торкнувся пам’яті вустами.

 

В 1.  Сьогодні ми признавались в любові Ліні Василівні – Берегині нашої духовності. Бажаємо їй міцного здоров’я, творчого  натхнення. І нових мистецьких звершень. Дякуємо всім учасникам свята.  А Вам, шановні наші глядачі,  велика наша подяка за тепло, увагу і сердечність, яку ми відчували протягом зустрічі. Бажаємо вам ніколи не розлучатися з поезією Л.К., неповторною, мудрою і пристрасною. 

 

В 2.  Подякуймо Господу, що ми є сучасниками Ліни Костенко. Тож запрошуємо всіх присутніх почути голос Ліни Костенко і нехай завжди він буде святом істини, добра, краси.

 

( Презентація слайду «Вже почалось, мабуть, майбутнє»).