Африка (ХІХ ст. - 1939 р.)

Африка (ХІХ ст. - 1939 р.)Підготувала: Кушнір Л. В.

Африка, особливо з 15 століття, була постачальником рабів для європейців та арабів. Раби на Занзібарі (1889)

Для правлячої еліти Європи Африка мала економічну та расову привабливість. Тоді, як торговий баланс Британії накопичував дефіцит з огляду на надзвичайно протекціоністський континентальний ринок впродовж тривалої депресії (1873—1896), Африка обіцяла Сполученому Королівству, Німецькій імперії, Франції та іншим країнам відкритий ринок, що забезпечив би позитивний торговий баланс — цей ринок купував би в метрополій більше, ніж продавав би їм. Приваблювало імперіалістів, звісно, й те, що зростав попит на сировину, недоступну в Європі, особливо на мідь, бавовну, гуму, чай, олово, до яких призвичаївся європейський покупець, і від яких стала залежати європейська промисловість.

Між 1878 та 1898 роками Європейські держави розділили між собою й завоювали більшу частину Африки. Упродовж попередніх чотирьох століть європейська присутність обмежувалася прибережними торговими колоніями. Мало хто відважувався йти в глибину континенту, а ті, хто, як португальці, йшов, часто зазнав поразок і змушений був повертатися до узбережжя. Змінам сприяли кілька технологічних інновацій. Одна з них — винахід карабіна, який заряджався набагато швидше від рушниці. Широко стала застосовуватися артилерія. 1885 року Гайрам Стівенс Максим винайшов кулемет. Європейці відмовлялися продавати новітню зброю африканським вождям.

Колонії перед І світовою війною

Економіка Міжвоєнні роки для більшості африканських країн були періодом економічного піднесення, якому сприяли зростання виробництва сільськогосподарських товарів, збільшення видобутку мінеральної сировини на експорт. З іншого боку, це приводило до тісного прив’язування економік африканських країн до світового ринку і залежності від його коливань. Тут створювалися значні добувні підприємства, будувались електростанції, системи комунікацій, міста. Розвиток економіки африканських країн зумовив і формування відповідних прошарків суспільства — підприємців, найманих робітників. Важливим для африканських країн стало формування еліт із місцевого населення. Потреба колоніальних адміністрацій у місцевих кадрах спонукала колонізаторів до створення шкіл та інших навчальних закладів, які готували дрібних чиновників, учителів, підприємців. Ці люди згодом стали тим середовищем, в якому формувались ідеї національно-визвольної боротьби та її лідери.

Берлінська конференція 1884—1885 визначила правила розподілу Африки, за якими претензії держави на частину континенту визнавалися лише тоді, коли вона могла її окупувати. Низка договорів 1890—1891 років повністю визначила кордони. Усю Субсахарську Африку, крім Ефіопії та Ліберії, було розділено між європейськими наддержавами. Європейці встановили в Африці різні форми правління в залежності від могутності та амбіцій.

У деяких регіонах, наприклад в Британській Західній Африці, контроль був поверховим і ставив метою видобуток сировини, стратегічні переспективи й плани довготермінового розвитку. В інших областях заохочувалося переселення європейців і створення держав, де європейська меншість домінувала б. Тільки деякі колонії привабили достатньо переселенців. До британських колоній переселенців належали Британська Східна Африка (тепер Кенія), Північна та Південна Родезії, тепер Замбія та Зімбабве, і Південна Африка, яка вже мала значну кількість переселенців з Європи — бурів. Франція планувала заселити Алжир і включити його в державу на рівних правах з європейською частиною. Цим планам сприяла близькість Алжиру до Європи.

Різниця в характері колонізації визначила й відмінності в характері визвольного руху. З огляду на перевагу європейців в озброєнні та ворожнечу між різними племенами вони не становили серйозної небезпеки для колонізаторів.

З 1882 року почалася колонізація Королівством Італія Еритреї (захоплено порти Асеб і Массауа). Берлінська конференція 1884—1885 рр. підстьобнула колонізацію Африканського континенту європейськими державами — процес набув рис «бійки за Африку». Новостворена Італійська держава, яка не мала ще колоній, виявило інтерес до бідних на ресурси, малорозвинених територій на Африканському Розі. Близькість цих земель до Червоного моря дозволяла розраховувати на те, що побудовані тут порти будуть з часом затребувані в торговому мореплаванні. Протягом 1880-х італійці за угодами з місцевими султанами отримали в свої руки землі вздовж узбережжя Індійського океану, які стали називатися Італійське Сомалі. Спроби просунутися звідси на захід углиб континенту отримали відсіч ефіопського уряду (Перша війна Італії та Ефіопії).1 січня 1890 року — проголошена колонія Еритрея (від назви Червоного моря грецькою мовою). Герб італійської колонії Еритрея. Герб італійської колонії Сомалі

У ХІХ ст. Ефіопія була незалежною імперією. У 1885 році імператор Йоханнис IV сам почав війну проти магдістського Судану. У 1885—1886 роках ефіопські війська перемагали суданців, але в цей час почалася окупація північних районів Ефіопії Італією. Бойові дії між ефіопами та італійцями йшли зі змінним успіхом. У 1888 році імператор Йоханнис запропонував мир Судану. Однак халіф Судану Абдаллах висунув неприйнятну умову — прийняття Йоханнисом ісламу. На початку 1889 року Йоханнис особисто повів 150-тисячну армію на Судан, і в березні 1889 був смертельно поранений у битві на кордоні. Новий імператор Менелік II (1889—1913) придушив сепаратизм у Годжамі і Тигре, відтворив єдину ефіопську державу. У 1889 році між Італією та Ефіопією був укладений Уччіальський договір, за яким Менелік визнав перехід до італійців прибережних районів. Проте у 1894 році спалахнула нова війна між Італією та Ефіопією. Проти Італії та її союзниці Великої Британії Менелік знайшов союзників в особі Росії, яка офіційно підтримала Ефіопію в тому конфлікті, та Франції, яка, охоче продавала ефіопам сучасну зброю, артилерію та боєприпаси. До Ефіопії прибула група російських військових радників на чолі з осавулом Кубанського козацького війська Миколою Леонтьєвим, до складу якої входили й офіцери-артилеристи. Війна точилася два роки. Перемоглаа Ефіопія: Італія визнала незалежність Ефіопії та сплатила контрибуцію

У 1923 в Італійське Сомалі був призначений губернатор фашистських поглядів, який розглядав ці землі як плацдарм для нового наступу на Ефіопію. У 1925 року фашистам вдалося домовитися з англійцями про передачу їм прикордонного терену з півдня — Джубаленду. Сомалійський губернатор Родольфо Граціані у 1935 р. відновив війну з Ефіопією…Захоплення Ефіопії  дозволило б об’єднати італійські колонії Еритрію та Італійське Сомалі; Ефіопія  була слабкою у воєнному відношенні: багато воїнів були озброєні кремневими рушницями, списами й луками…

Агресія Італії в Єфіопії (1935-1936)Італо-ефіопська війна (1935—1936 рр.) — війна між фашистською Італією та Ефіопською імперією, підсумком якої стала анексія Ефіопії й проголошення  колонії  «Італійська Східна Африка». Єфіопський імператор Хайле Селассіє ІКороль Італії Віктор Еммануїл ІІІ

Родольфо Граціані3 жовтня 1935 року о 5 ранку, без оголошення війни, італійська армія вторглась до Ефіопії з Еритреї й Сомалі; одночасно авіація Італії почала бомбардування міста Адуа. Війська під керівництвом маршала Еміліо Де Боно, розквартировані на території Еритреї, перейшли прикордонну річку Мареб й розгорнули наступ у напрямку Адді-Грат — Адуа — Аксум. Одночасно на півдні з території Італійського Сомалі армія під командуванням генерала Родольфо Граціані перетнула кордон й почала наступ у напрямку Коррахе — Харер. О 10.00 Хайле Селассіє I віддав наказ про загальну мобілізацію. Він особисто взяв на себе керівництво воєнними діями. Еміліо Де Боно

У жовтні — листопаді 1935 року італійці заволоділи містами провінції Тігре. Спроби контрнаступів ефіопів не завжди були невдалими. У грудні рас Имру — двоюрідний брат Хайле Селассіє — вжив успішного наступу на Аксум; а підрозділ під командуванням Хайлю Кеббеде, який складався із солдат расів Каси й Сиюма, у ході кровопролитного 4-денного бою звільнив місто Абій-Адді. У січні 1936 року армії расів Каси й Сиюма знову перейшли у наступ, прорвали фронт італійців та майже досягли дороги Адуа — Мекеле. Але 20 — 21 січня італійці, отримавши підкріплення живою силою й технікою, завдали по ефіопським частинам масованого удару, застосувавши отруйні гази. Ефіопські війська на Північному фронті виявились розділеними на три ізольованих угрупування. Через відсутність оперативного зв'язку між ними у італійців з'явилась можливість поетапного нападу на кожне з цих угрупувань, що й було здійснено італійським командуванням.

Італійці у березні 1936 року розбили ефіопів в битві у Шіре та при Май-Чоу, на північ від озера Ашенге. 1 квітня 1936 року італійські частини, що переслідували раса Имру, взяли Гондер, у середині квітня вступили у Дессе. На Південному фронті італійці під командуванням Граціані завдали низки поразок арміям раса Дести Дамтоу і деджазмача Несібу Заманеля. 5 травня італійські моторизовані частини вступили до Аддис-Абеби. До того часу більша частина країни ще не контролювалась італійцями; у подальшому активні дії партизан у сполученні з особливостями рельєфу унеможливили цілковитий контроль італійської окупаційної армії над Ефіопією. ЕфіопіяІталія

Ця війна продемонструвала неспроможність Ліги Націй у врегулюванні міжнародних конфліктів. Під час війни італійські війська широко застосовували авіацію та заборонеу хімічну зброю:  іприт і  фосген.7 травня 1936 року Італія анексувала Ефіопію; 9 травня італійський король  був проголошений імператором Ефіопії; почалалося зближення Італії із нацистською Німеччиною, а 1 червня 1936 Італія включила Ефіопію до складу колонії Італійська Східна Африка разом з Еритреєю та Сомалі.Італійська окупація країни продовжувалася до весни 1941 року, коли британська армія за підтримки допоміжних сил, набраних в африканських колоніях, звільнила Ефіопію і зайняла інші італійські володіння на Африканському розі.

Перша світова війна не внесла суттєвих змін у життя африканців. Значних бойових дій на їхній території не було. Німецькі колонії порівняно легко захопили війська країн Антанти. 

У бойові дії на боці Антанти було втягнуто Єгипет. Своєрідною віддякою за це стало надання йому в 1922 р. незалежності. Проте англійські війська залишились у країні, Суецький канал теж знаходився в їхніх руках. Таке становище закріпив договір 1936 р.

За конституцію 1923 р. Єгипет став конституційною монархією на чолі з королем Фуадом І. Були створені парламент і відповідальний перед ним і королем кабінет міністрів, що очолили лідери впливової політичної партії Вафду. За англійсько–єгипетським договором 1936 р. британські війська було виведено є Єгипту, комісар став англійським послом, і лише в зоні Суецького каналу залишилися деякі збройні формування англійців. Протягом наступних років Єгипет продовжував політику, спрямовану націлковите звільнення країни від іноземного втручання. Фуад І - султан Єгипту (1917—1922), потім король Єгипту та Судану (1922—36).

Східноафриканська кампанія Першої світової війни (1914–1918) — військова кампанія, що тривала протягом усієї Першої світової війни у східній частині Африканського континенту на території колоніальних держав, що існували на той час. Кампанія становила серію невеликих битв та незначних за розмахом та інтенсивністю боїв і акцій партизанського руху, який розпочався в Німецькій Східній Африці, а згодом перекинувся на території Португальського Мозамбіку, Британської Східної Африки, Північної Родезії, Ньясаленду та Бельгійського Конго. Основні події кампанії завершилися до листопада 1917 року. Кулеметна обслуга аскарі на чолі з німецьким командиром

Німецька колонія в Східній Африці — Німецька Східна Африка була заснована в 1885 році на території сучасних Танзанії, Бурунді і Руанди. Загальна площа колоніальних володінь імперії становила 995 000 км2 і мала населення 7,5 млн чол. Усіма підданцями кайзера керували лише 5 300 німецьких колонізаторів. Німці доклали багато зусиль намагаючись перетворити колонію на квітучу провінцію, вони в найсучасніший спосіб культивували землі, прокладали залізниці, будували школи для місцевого населення, але економічного прибутку від своєї Східної Африки Німецька імперія так ніколи й не отримала: колонія продовжувала субсидіюватися урядом Німецької імперії. Прапор колоніїГерб колонії

Більш того, тубільне населення час від часу підіймалося на боротьбу зі своїми завойовниками, регіон зворушували нескінчені повстання. У 1904—1905 роках колонію охопило потужне повстання Маджі-Маджі, наслідки протистояння якого зберігалися до початку Першої світової. На придушення їх німці кидали, так звані «сили захисту», які налічували 260 європейців та 2 470 африканців. Додатково роль парамілітарних підрозділів грали загони місцевого ландштурму з-поміж 2 700 німецьких поселенців. Колона німецьких військ з носильниками тубільного населення на марші. В колоні знятий з німецького крейсера SMS «Кенігсберг» кулемет на рухомій базі

З початком світової війни усі африканські колонії Німецької імперії опинилися в повній ізоляції від метрополії, в глибині величезних європейських колоніальних імперій, і, як правило відокремлені одна від одної. Жодних шансів отримувати підкріплення і постачання у німців не було. Основою стратегії німецьких колоніальних військ під проводом оберстлейтенанта (пізніше генерал-майора) П. фон Леттова-Форбека було ведення активних партизанських дій, спрямованих на максимальне відволікання британських та інших військ від Західного фронту. Частково ця стратегія вдалася, воєнні дії на сході континенту потребували від британського уряду, а також бельгійців та португальців значних фінансових та матеріальних витрат. Командувач німецькими військами у Східноафриканській колонії оберст-лейтенант Пауль фон Леттов-Форбек.

На морі поблизу німецької колонії діяв рейдер легкий крейсер Імперських ВМС SMS «Кенігсберг». 20 вересня 1914 року він потопив у битві в бухті Занзібару британський бронепалубний крейсер HMS «Пегасус» і влаштував рейдові атаки на ворожі кораблі та судна, періодично переховуючись у дельті річки Руфіджі на сході Танганьїки. Згодом ескадра британського флоту, що ганялася за невловимим рейдером в акваторії Індійського океану, отримала на посилення один старий лінійний корабель та два монітори з 150-мм гарматами головного калібру, які врешті і потопили рейдер. Німецький рейдер легкий крейсер SMS «Кенігсберг» у порту Дар-ес-Салама. Німецька Східна Африка. 1914

Битва за Тангу. Східноафриканська кампанія. 3-5 листопада 1914

Східноафриканська кампанія, що велася на величезному просторі Африканського континенту не стала основною ареною битв світового конфлікту. Водночас, події, що траплялися, мали неабиякий вплив на розвиток військового мистецтва в методиці ведення партизанської війни та залишили значний слід у військовій історії XX століття. Військові дії на сході Африки точилися в надзвичайно складних умовах, в екваторіальному кліматі на важкій перетятій місцевості, позбавленої зручних транспортних комунікацій та інфраструктури, що сприяла б веденню боїв. Усі військові спіткалися з чисельними та суворими перепонами в кампанії. З точки зору учасників битв, шанси загинути в бою були мінімальними; набагато небезпечнішим для вояків було померти від тропічних хвороб, отруйних тварин, голоду чи спраги. Німецький дирижабль LZ 104 «Das Afrika-Schiff»

Колишні німецькі колонії було оголошено підмандатними територіями. Формально це означало контроль над ними з боку Ліги Націй. Оскільки головну роль в останній відігравали колоніальні держави (Англія, Франція), вони нічого не змінили в системі управління колоніями. Змінилася лише метрополія. Камерун і Того було передано в управління Франції, Намібію й Танзанію — Великобританії, Руанду — Бельгії.

Британські володіння (Уганда, Кенія, Судан, Нігерія, Гамбія, Сьєра-Леоне, Золотий Берег (Гана), та приєднана після війни Німецька Східна Африка) були не лише найбільш великими, а й найбільш багатими. За своїм статусом англійські володіння в Африці складалися з колоній, протекторатів, підмандатних територій та одного домініону. Створений 1910 р. домініон – Південно-Африканський Союз (з 1961 р. Південно-Африканська Республіка) – вважався найбільш багатим серед африканських країн Британської імперії. Французькі колонії на початку ХХ ст. були об’єднані у дві великі колоніальні федерації: Французьку Західну Африку й Французьку Екваторіальну Африку (Чад, Сенегал, Кот д’Івуар та колишні німецькі колонії Того і Камерун). Португалія контролювала Мозамбік, Анголу, частину Гвінеї; Італія – Еритрею, Сомалі; Іспанія – частину Західної Африки та частину Марокко; Бельгія – Конго, пізніше Руанду і Бурунді. Здійснювалась нещадна експлуатація природних та людських ресурсів Чорного континенту: більшість регіонів були сільськогосподарськими і спеціалізувались на вирощуванні якоїсь однієї експортної культури, промисловість також орієнтувалась на експорт.Існували дві основні системи колоніального управління. Система прямого врядування була характерною для французьких колоній, система побічного врядування - для британських володінь. Пряме управління здійснювалось через посередництво колоніальних чиновників – європейців і африканців, побічне – шляхом часткового збереження традиційної феодальної або родоплемінної ієрархії, що діяла в інтересах метрополій. Розподіл колоній в міжвоєнний період

Марокко з 1912 р. став французьким протекторатом, за винятком порту Танжеру, що належав Іспанії. Наприкінці Першої світової війни більша частина території Марокко не була ще фактично захоплена колоністами. Саме на нескореній території у 20-ті роки виник рух волелюбних племен за збереження незалежності. У 1920 р. Іспанія зробила спробу захопити гірську область Риф, багату на корисні копалини. Тривала й жорстока боротьба закінчилася проголошенням (1921 р.) республіки Ріф. У вересні 1925 р. розпочався об’єднаний франко-іспанський наступ. Рифи чинили героїчний опір, але сили були занадто нерівні. У травні 1926 р. Рифська республіка зазнала поразки. Мухаммед ібн Абд аль-Крім аль-Хаттабі́ — керівник визвольного руху в Марокко в 1921-1926 роках.

Під час Першої світової війни 175 тис. алжирців було мобілізовано на фронти Європи (з них загинуло 25 тис.), а 120 тис. вивезено до Франції на спорудження фортифікацій. Після війни почалося нове піднесення національно-визвольної боротьби (младоалжирці утворили Комітет незалежності Алжиру і Тунісу), почали утворюватись профспілки. 1919 року французький уряд законодавчо, але не фактично, зрівняв у правах громадян франції та тубільців. Однак, у Алжирі колоніальне гноблення викликало опір. У 1920 р. емір Халіф заснував партію «Молодий алжирець», яка вимагала рівних прав для алжирців та французів. 1926 р. було утворено впливову політичну організацію «Північно-африканська зірка», що висунула 1933 р. гасло боротьби за незалежність Алжиру. Користувалася впливом Федерація обраних мусульман, створена 1927 р., а також Союз алжирських улемів, що боролися за розвиток національної культури і мови. В червні 1936 р. у Алжирі зібрався Мусульманський конгрес, що заявив про підтримку Народного фронту і проголосив Національну Хартію, яка вимагала рівноправності алжирців. 1938-1939 рр. Визначилися активізацією антифашистського руху, спрямованого проти зазіхань Гітлера і Муссоліні на Північну Африку. Мессалі Хадж – лідер алжирських націоналістів

До 1911 року Лівія входила до складу Османської імперії. У результаті, італійсько-турецької війни (1911—1912) територія сьогоденної Лівії перейшла під владу Італії, яка створила свою колонію, Італійську Північну Африку. У 1927, були виділені Киренаїка і Триполітанія, а у 1934 вони були об'єднані в колонію Лівію. Італійці запроваджували італіанізацію тубільців в Лівії.прапор. Після окупації Італією Триполі в 1911 спалахнуло повстання в країні на чолі з національним героєм Лівії, Омар Мухтар. Для придушення повстання Беніто Муссоліні відрядив Родольфо Граціані, який очолив лівійські збройні сили. Повстанці розгорнули боротьбу в Джебель-Ахдар у Киренаїки, спротив тривав до 1935. З метою придушення повстання італійці в Лівії створили концентраційні табори, в яких затримали в загальній складності 125 000 чоловік, головним чином чоловіків, які могли співпрацювати з повстанцями. Проводилася політика переселення італійців. В 1940-х роках в Лівії було близько 110000 італійців, які становили 12 % населення.герб. Омар Мухтар. VSРодольфо Граціані

Однією з перлин Британської імперії була Південно-Африканська колонія. Перша письмова згадка про постійне поселення європейців датується 6 квітня 1652 року, коли Ян ван Рібек від імені Голландської Ост-Індської компанії заснував поселення на «мисі Штормів», що пізніше отримав назву «Доброї Надії» (сьогодні Кейптаун).

У XVII та XVIII століттях у Південну Африку прибували колоністи з Нідерландів, а також французькі гугеноти, що рятувалися від релігійних переслідувань на батьківщині, та поселенці з Німеччини. У 1770-х роках колоністи зіткнулися з коса, що просувався з північного сходу. Почалася серія зіткнень, відомих як прикордонні («кафрські») війни, що були викликані в основному претензіями білих переселенців на землі африканців. У Капську колонію також звозилися раби з інших голландських володінь, а саме з Індонезії та Мадагаскару. Більшість рабів, а також автохтонне населення Капського регіону, змішалися з білими колоністами. Їх нащадки називаються «Капськими неграми» і тепер складають до 50 % населення в Західнокапській провінції. У 1806 році Велика Британія зайняла Кейптаун для того, щоб він не потрапив у руки Наполеона, а також забезпечити контроль над важливими маршрутами далекосхідної торгівлі. Сучасний Кейптаун

Розбіжності з британцями змусили багатьох селян голландського походження (називалися бурами, від нід. «boer» — «селянин») вирушити до так званого Великого треку углиб континенту, на високе плоскогір'я Велд. Там вони зіткнулися з вождівством ндебеле на чолі з Мзіліказі, колишнім сподвижником Шаки, які втекли на захід у ході так званого мфекане — переселення народів, викликаного міжусобними війнами в Південно-Східній Африці (сучасна провінція Квазулу-Наталь). Зулуські племена чинили опір англійцям і бурам. В історичній битві у 1879 р. Зулу були розбиті й зігнані у резервації (з 1962 р. бантустан Квазулу). Зрештою, бури заснували в континентальній частині Південної Африки свої держави: Оранжеву Республіку та Трансвааль. Оранжева Республіка Трансвааль

Напруженість між британськими поселенцями і трансваальським урядом призвела до Першої англо-бурської війни. Ганебна поразка під горою Маджуба у 1881 році змусила британців відновити самоуправління у Трансваалі. Друга англо-бурська війна вибухнула у 1899 році, коли трансваальський Президент Поль Крюгер і Високий Комісар Капської колонії Лорд Мільнер не змогли розв'язати суперечку щодо прав «уітлендерів» (британських поселенців). На самому початку бойових дій завдяки високій майстерності воєначальників бурських командос, британці зазнавали однієї поразки за одною. Проте після введення в дію численних експедиційних сил у 1902 році британці змогли здолати опір і перемогти бурів. Бурські партизани

Мирна угода, підписана у містечку Верінігінг, була вигідною для переможених. Згідно з нею у 1908 році були оголошені чотири провінції: Капська (Кап), Наталь, Оранжева Вільна Держава і Трансвааль, які згодом стануть основою для нової держави. 10 травня 1910 року був проголошений Південно-Африканський Союз, як домініон з правом самоуправління у складі Британської Імперії. Із переговорного процесу була виключена переважна більшість чорного населення, до того ж його було позбавлено прав на більшість земель, якими вони володіли. Наявність значних природних ресурсів, насамперед золота і діамантів, дозволила створити промисловість і укріпити економічну незалежність ПАС. З часу заснування Союзу і до кінця Другої світової війни Південна Африка виросла у сучасну високорозвинену країну і почала підводити юридичну базу для узаконення расової дискримінації. Спротив темношкірого населення призвів до заснування у 1912 році Африканського Національного Конгресу (АНК). У відповідь білі африканери засновують Національну партію (НП), котра у 1948 році перемагає на виборах „лише для білих“. Захопивши владу білі обіцяють захищати мову, культуру та історичну спадщину африканерів, а також домогтися повної політичної та економічної незалежності від Британії. Більш того, НП розробила сувору систему територіальної, соціальної та політичної сегрегації, відомої як система апартеїду, що, в свою чергу, ще більше посилило спротив темношкірих у повоєнний період. Коли у 1960 році у Шарпевілі (Шарпевілльська бійня) було вбито 69 мирних демонстрантів, світова громадськість засудила апартеїд і країна була виключена зі Співдружності.

Південно-Африканська Республіка пройшла шлях розвитку значно відмінний від інших африканських націй. Причиною цього є такі два фактори: імміграція з Європи, котра досягла рівня, якого не було в інших африканських державах, і рівень багатства країни на мінеральні ресурси, який зробив цю державу надзвичайно важливою для інтересів Заходу, особливо під час Холодної війни. У результаті чого Південно-Африканська Республіка — дуже розрізнена нація в расовому аспекті. Вона має найбільше населення кольорових (тобто людей, які є нащадками змішаних рас), білих та індійських спільнот в Африці. Чорні південноафриканці складають майже 80 % населення держави. Расова боротьба між білою меншістю і чорною більшістю відігравала велику роль в історії держави і її політиці, і досягла свого апогею в апартеїді, який був впроваджений у 1948 році Національною партією, хоча сегрегація існувала і до того часу. Закони, котрі визначали апартеїд, почала анульовувати чи скасовувати Національна партія у 1990 році після довгої та інколи жорсткої боротьби (включаючи економічні санкції з боку міжнародної спільноти) чорної більшості, також включаючи деяких білих, кольорових та індійських мешканців ПАР. Але після відміни апартеїду утисків почали зазнавати вже білі мешканці. Багато з них виїхали з ПАР через реальну загрозу життю, ті ж, хто залишилися, добровільно оселяються в так званих «гетто для білих», бо тільки там можуть почуватися в безпеці

Однією з небагатьох формально незалежною державою в Африці була Ліберія В 1822 році америко-ліберійці заснували колонію «вільних кольорових людей» - Ліберію.прапоргерб

За угодою з вождями місцевих племен за товари загальною вартістю 50 американських доларів переселенці придбали територію площею понад 13 тисяч км². Відділення товариства в різних штатах США займались переселенням звільнених з рабства колишніх темношкірих рабів африканського походження до узбережжя західної Африки. Так виникли переселенські колонії: 1822—1824 рр. — Ліберія, 1827 р. — Нова Джорджія, 1828 р. — Коннектікут в Африці, 1834 р. — Меріленд в Африці, 1832 р. — Егіна, 1832—1835 рр. — Басса-Ков, 1837 р. — Місіссіпі в Африці. У 1839 р. більшість колоній об'єднались в одну колонію Ліберія зі столицею в м. Монровія. Ліберія у 1830 році

У 1824 році була прийнята конституція Ліберії. До 1828 року переселенці захопили все узбережжя сучасної Ліберії (протяжністю близько 500 км), а потім також зайняли частини узбережжя сучасних Сьєрра-Леоне і Кот-д'Івуару.26 липня 1847 року американські поселенці проголосили незалежність Республіки Ліберія. Поселенці сприймали континент, з якого їх предків забрали в рабство, як «землю обітовану», однак не прагнули долучатися до африканського співтовариства. Прибувши до Африки, вони називали себе американцями і корінні жителі та британська колоніальна влада сусідньої Сьєрра-Леоне, також вважали їх американцями. Символи їх держави (прапор, девіз і печатка), а також обрана форма правління відображали американське минуле америко-ліберійців. Перший президент Ліберії Робертс Джозеф Дженкінс

Релігія, звичаї і соціокультурні стандарти американо-ліберійців ґрунтувалися на традиціях довоєнного американського Півдня. Взаємна недовіра та ворожнеча між «американцями» з узбережжя і «корінними» з глибинки породжували упродовж всієї історії країни тривалі та досить успішні спроби американо-ліберійської меншини домінувати над місцевими, яких вони вважали варварами і людьми нижчого сорту. Ліберія зберегла свою незалежність під час колоніального розподілу Африки, але наприкінці XIX — на початку XX-го століть втратила значну частину захопленої нею раніше території, яка була анексована Британією та Францією. У 1911 році кордони Ліберії з британськими та французькими колоніями були офіційно встановлені по річках Мано та Каваллі. Економічний розвиток наприкінці XIX століття стримувався через відсутність ринків збуту для ліберійських товарів і борговими зобов'язаннями з цілого ряду позик, сплата за якими виснажувала економіку. На початку Першої світової війни Ліберія оголосила про свій нейтралітет, розраховуючи зберегти торговельні відносини з Німеччиною, на яку до 1914 року припадало більше половини зовнішньоторговельного обороту Ліберії. Однак блокада морських торгових шляхів, встановлена країнами Антанти, позбавила Ліберію цього найважливішого торговельного партнера. Майже повністю припинилося ввезення промислових товарів, виникли серйозні труднощі з продовольством. У 1930-х роках Ліберію звинувачували у співучасті в торгівлі рабами; як підтвердження цього розглядався дозвіл вербувати робочу силу на території Ліберії для плантацій в Екваторіальній Гвінеї і Габоні, де завербовані працівники зазнавали жорстокого поводження і перебували практично на правах рабів. Тодішній президент Чарльз Кінг змушений був піти у відставку, і Велика Британія навіть ставила питання про встановлення опіки над Ліберією. Комісія Ліги Націй підтвердила основні пункти звинувачень.