Як створювалась

книга

Спочатку була казка… ЇЇ хотілося слухати. Слухали... Один одного. А себе почути? Мене цікаво слухати? Казка породила ідею. Почути себе— це ж класно! Чути свій голос, свою казку, почути ще раз, як читає подруга... Так зявилась аудіокнига. Своя!!! Ну, не зовсім....  Допомогли казки Мудрого Вчителя. 

Вчитель+Казка+Ідея=суперрішення: наша Книга Радості. Додамо ще трішки старанності, багато бажання, краплинку допомоги, безліч можливостей, справжню дружбу і щиру віру в свої сили та безмежну любов до світу. І книга готова. Нехай тепер радує всіх... 

                        1             Деркач і Кріт

З далекого теплого краю повертався на північ, на свою батьківщину, маленький Деркач. Це пташка така сіренька. 

Влітку Деркач виводить у нас пташенят, а взимку відлітає до Африки.

Важко летіти Деркачику, маленькі в нього крильця.

Тому він де летить, а де й пішки йде. 

Ось і зараз: спустився на землю, лапками ступає і тихо пісеньку співає про далекий північний край, про гніздечко під кущем верби на зеленому лузі — там його мила батьківщина.

Йде собі, йде і раптом зустрічає Крота. Сидить Кріт у норі, висунув писочок й питається Деркачика:

— Хто ти такий? Куди йдеш?

— Я птах, Деркач, повертаюсь на батьківщину з теплих країв.

Розповів Деркач Кротові про свою далеку північну батьківщину і про теплу африканську землю. 

— Чому ж ти не поселишся на цій теплій землі і не живеш там завжди? — питає здивований Кріт. — Чому ти кожен рік мандруєш тисячі кілометрів?  

Адже ти до крові поранив ноги. Тебе всюди підстерігає шуліка. Що ж примушує тебе переносити ці поневіряння? Що тебе кличе на холодну північ?

— Рідна земля, — відповідає Деркачик.

 

                      2            Дідусь і Смерть

Був собі Дідусь. Було йому вже сто років.  

От дізналася Смерть, що живе такий старийстаресенький Дідусь. 

Прийшла до нього й каже :

— Час уже помирати, Дідусю.

— Дай приготуватися до смерті,— каже Дідусь.

— Добре,— погодилася Смерть. — Скільки тобі часу треба на те?

— Три дні, — каже Дідусь.

Цікаво стало кощавій: що ж робитиме Дідусь, як він готуватиметься до смерті?

Настав перший день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку й посадив дерево.

— Що ж він другого дня робитиме? — думає Смерть.

Настав другий день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ще одну ямку, посадив ще одне дерево.

— Що ж він третього дня робитиме? — з нетерпінням думає Смерть.

Настав третій день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ще одну ямку й посадив ще одне дерево.

— Навіщо ти дерева садиш? — питає Смерть. — Ти ж завтра помреш.

— Людям на добро,— каже Дідусь.

Злякалася Смерть і втекла в темний ліс.

 

                       3             Віл і Садівник

На поле прийшли Віл і Садівник. Віл, запряжений у плуг, орав поле. Поволі переставляв ноги. Тягти плуг було нелегко, та він звик коритися Господареві. Віл знав: якщо зупиниться, то Господар боляче ударить батогом та ще й увечері сіна покладе менше. А Садівник копав заступом невелику кам’янисту ділянку під виноградник. Віл чув уранці розмову Господаря із Садівником. Господар пропонував Садівникові виорати ділянку під виноградник Волом.

Садівник відповів:

— Ця кам’яниста земля навіть Волові не під силу.

Тільки людина може її подужати.

І ось зараз Віл побачив: копає Садівник землю й співає. Копає й співає. З нього піт ллється, а він співає і співає. Очі у нього веселі, радісні.

—Садівнику, тобі важко? —спитав Віл, порівнявшись з ним.

— Ой, як важко... — відповів Садівник.

 — То чому ж ти співаєш і очі в тебе радісні?

— Бо я бачу цю мертву, кам’янисту ділянку вже скопаною. Бачу на ній квітучий виноградник. Бачу радість в очах людей,яких пригощатиму виноградом.

— Як же ти все це бачиш? — запитав здивований Віл. — Адже цього немає.

— Якби людина бачила тільки те, що вже є, вона не була б людиною. Людина бачить своє майбутнє...

— Навчи мене, Садівнику, бачити те, чого немає.

  —Добре—відповів Садівник, я звільню тебе від ярма.

—Але без ярма й батога я не зможу орати поле! — скрикнув Віл.Садівник тільки руками розвів і подумав: «Той, кого ярмо і батіг примушують працювати, не зможе побачити майбутнього».

 

                         4          Верба над ставком

Оксанка гуляла біля ставка. Знайшла вербовий  прутик та й увіткнула в сиру землю. А сама пішла додому. Потім Оксанчині батьки переїхали до міста. Там Оксанка й училася в школі. 

 Минуло десять років. Навідалась Оксанка до рідного села. Була вона вже дівчиною, високою, з чорною косою.  

  Ось прийшла якось до ставка. Побачила високу гіллясту Вербу, що схилилася над водою. 

  Здивувалася Оксана й питає:

  — Вербо, де ти взялася?

   А Верба й каже:

  — Ти мене посадила маленьким прутиком.

  — Яка ж ти велика стала,— тішиться Оксана. — Я тебе й не впізнала.

  — А я тебе впізнала,— тихо мовила Верба.

 

 

                      5                                          

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     

Для цього треба бути Людиною

Людина пішла на могилу Батька. Повиривала бур’ян. Потім викопала яму і посадила кущ троянди.

На стеблині трави сиділа Бабка. Вона уважно спостерігала за роботою Людини й думала:

«Що це вона робить? Для чого саджає кущ троянди? Адже тут не город і не квітник».

Минуло кілька днів. Людина знову прийшла на цвинтар, полила троянду. 

Посміхнулася, побачивши на трояндовому кущі першу квітку.

— Людино,— не втерпіла Бабка,— що це ти робиш? Навіщо насипала цей горбок?  

Навіщо саджаєш на ньому квіти, поливаєш їх, вириваєш бур’ян? Що у тебе під цим горбком?

— Тут мій Батько,— відповіла Людина. — Це його могила.

— А що таке Батько? — знову запитує Бабка. — Що таке могила?Людина почала пояснювати, але Бабка нічого не могла зрозуміти.  

Просить вона:

— Людино, скажи мені, що треба зробити, щоб зрозуміти все, про що ти розповідаєш?

— Для цього треба бути Людиною,— відповіла Людина.

                        6           Безрідний Дятел

     В одному веселому, радісному гаю жили дятли. Кожен дятел з дятлихою мали гніздо. Влітку вони виводили маленьких пташенят. 

Як тільки малята повилітають із гнізда, батько й мати вчать їх знаходити жучків під корою дерев.

Жив у гаю Безтурботний Дятел. Не було в нього ані дятлихи, ані гнізда.

Влітку він літає собі, пісні співає, жучків шукає.

На зиму перелетів Дятел в інший гай. Усі дятли здивувались, питають:

— Звідки ти прилетів, Дятле? Де твій гай? Де твоя дятлиха, де твої дятленята? 

Безтурботний Дятел у відповідь застукав дзьобом по дубу й заспівав:

Я співун, я літун, безтурботний говорун.

         Де хочу, буваю,               куди хочу, літаю.

Немає у мене дятлихи,

Немає малих дятленят.

Краще жити без клопоту.

Ось так. Ось.

           Дятлам стало зрозуміло. Вони сказали:

     — Якщо у тебе немає ні дятлихи, ні дятленят, то в   тебе немає і свого гаю. Ти безрідний.З того часу Безтурботного Дятла так і прозивають: Безрідний.

                      7         

Дівчинка і Синичка

Прийшла холодна зима.

Маленька Наталя почепила на яблуньці годівничку для Синички й щодня приносила насіння коноплі. Синичка чекала дівчинку.

Весною Синичка сказала Наталі:

— Тепер не принось мені насіння. Я знайду собі їжу. До побачення — до зими!

— До побачення, Синичко.

Знову зима все засипала снігом. Прилетіла Синичка до годівнички, а там також сніг.

Тривожно стало пташці. Питає вона у яблуньки:

— Яблунько, скажи, чому нема Наталі? Невже вона забула про мене?

— Ні, не забула. Вона хворіє.

Тяжко стало на душі у Синички. Сіла вона на гілочці й думає: «Полечу до дівчинки. Треба чимсь її втішити.

Але де я візьму подарунок?

Навкруги ж сніг, сніг, сніг».

І тоді вирішила Синичка понести Наталі пісню.

Прилетіла до її хати, влетіла у відчинену кватирку, сіла біля ліжка хворої і заспівала.

Наталі стало легше.

                           8           Велике й мале

У корови Лиски народилося телятко. Воно ще маленьке, але вже вибрикує. Припало до матері, напилося молока — захотілося йому погуляти.

Пішло подвір’ям, дивиться — сидить маленьке звірятко. Доторкнулось телятко писком до маленького звірятка, а на ньому пух м’якенький, ще м’якший, ніж материне вим’я.

Маленьке звірятко дивиться на величезного звіра — на теля, саме примружилось і сидить собі тихотихо.

— Хто ти? — питає телятко.

— Я стара кролиця,— відповідає маленьке звірятко.

— Невже ти стара кролиця? — дивується телятко.

— Отже, у тебе й дітки є.

— Є в мене маленькі дітки — кроленята. А ти хто?

— Я маленьке телятко,— відповідає телятко. — Я тільки що народилось.

— Невже ти тільки що народилось? — дивується стара кролиця. — Дивно: ще маленьке, а вже таке велике...

— А ти вже стара мати, а така маленька! — ще більше дивується телятко. — Невже все на світі таке дивне?

                            9         Висока гора до неба

В одної бідної й нещасної жінки народилось двоє синів -близнюків. Коли синам виповнилося сім років, Мати дала їм відра, взяла за руки й сказала:

— Ходімо, сини, здобувати розум.

Ішли вони день, йшли другий, а на третій прийшли до високої гори.

— В оцій горі,— сказала Мати,— маленькими золотими піщинками розсипано розум. 

Щоб здобути його, треба назбирати повне відро золотих піщинок. І дала синам по маленькій ложечці.

Близнюки були дуже схожі один на одного: сині очі, чорні брови, біле личко... Але вдачею були різні.  Один Працьовитий, другий — Ледачий. Ледачий узяв відро, ложечку й каже:

— Піду до річки — ловитиму рибу та юшку варитиму.

А Працьовитий сів під високою горою та й пересипає ложечкою землю з місця на місце. Набере, висипле, гляди, інколи й упаде золота піщинка. Він ту піщинку й покладе у відро.

Минуло доволі років. Ледачий згадав свого Працьовитого брата. 

—Піду, —думає, —подивлюся, чи він хоч живий. 

  День іде, другий, а на третій приходить до гори. Але гора зовсім не там, де була раніш. Стоїть біля неї Працьовитий брат, а біля нього відро, повне  золотих піщинок. Здивувався Ледачий. Усе ж зрозумів, що його   Працьовитий брат пересипав цілу гору й здобув розум. А він, Ледачий, тільки й навчився ловити рибу та  юшку варити.

— Що ж ти тепер робитимеш? — питається Ледачий брат Працьовитого.

— Піду здобувати Матері щастя.

— За золото купиш? — питається Ледачий брат.

— Щастя не купується, а здобувається працею,— відповів Працьовитий. Потім підняв відро із золотом, махнув ним — і піщинки розлетілися по землі.

 

 

                       10           Вранці на пасіці

Був сонячний весняний ранок. З вулика вилетіла бджілка. Покружляла над пасікою та й понеслася вгору. Дивиться — на землі щось біліє. Спустилася — а то яблуня цвіте.  

Знайшла найпахучішу квітку, сіла на її пелюстки та й п’є солодкий сік. 

Напилася ще й діткам своїм набрала. Знову піднялася, полинула. Летить над лугом, аж бачить: на зеленому килимі багато золотих сонечок. Спустилася бджілка.

Перед нею — цвіте кульбаба. Квітки великі, пахучі. Знайшла бджілка найпахучішу квітку. Сіла на золоте сонечко. І набрала багато-багато меду.

Повернулася бджілка додому. Віднесла мед у вулик, вилила в мисочки маленькі. Та й до подружки своєї. Розповіла їй про яблуню, про кульбабу. Та й полетіли вони разом.

     А сонце світило над усім світом. Воно гріло і яблуню, і зелений луг, і ставок. І бджоли радісно співали, бо є сонце. І золоті сонечка квітів.

                      11             Біла пір’їнка

На солом’яній стрісі сиділа зграйка горобців. Вони заклопотано цвірінчали про свої гороб’ячі справи. Аж тут прилетів до них чужий — невідомий їм, небачений ще на солом’яній стрісі. Був він якийсь не схожий на інших.

Маленька голівка набундючена, шия коротенька, дзьобик вередливий. Та найголовніше — біла пір’їнка в хвості. Серед сірого пір’я вона виділялась особливо яскраво.

— Дивіться, дивіться, — зацвірінчали всі,— до нас прилетів небачений Горобець з білою пір’їнкою в хвості.

Злетілися цікаві з сусідніх стріх, сіли біля горобця з бі лою пір’їнкою та й питають:

— Звідкіля ти прилетів?

— Із-за моря—каже Горобець з білою пір’їнкою в хвості.

Тим часом кожному хотілося ближче сісти, щоб добре його роздивитися. Кілька разів горобчики доторкнулись дзьобиками до білої пір’їнки. Хтось найцікавіший смикнув її, і вона випала, а вітер підхопив та й поніс далеко-далеко. І горобець перестав бути незвичайним. Зробився такий же сірий, як і всі, що народилися й виросли в солом’яних стріхах. І голівка стала така сама, й шийка, і дзьобик.

                      13                           

 

 

 

 

Бо за морем — чужина

Один добрий господар — Хлібороб — мав родючу ниву. Щороку сіяв на ній пшеницю. 

Було, як тільки вона доспіє, скосить її, а на стерню прилетить Журавель — колоски збирає. І дякує Хліборобові, що такої доброї пшениці надбав.

Та ось настав тяжкий рік. Ціле літо не було дощу. Ледве викинула колос пшениця та й згоріла на пні. Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засохлою нивою.

— Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель.

— Оратиму та сіятиму пшеницю,— каже Хлібороб.

Задумався Журавель, не вірить. А Хлібороб справді ниву оре, пшеницю сіє.

Минула зима, настала весна. Зазеленіла нива. Та знову спіткало Хлібороба велике горе. Знову за все літо не випало на землю жодної краплини дощу.

Ледве викинула колос пшениця та й згоріла на пні.

Прилітає Журавель, а Хлібороб сидить над засохлою нивою. Худий, чорний, тільки очі блищать.Коло нього діти й дружина — теж худі та чорні, бо їсти нічого. 

Сидять над засохлою нивою, а біля них мішечок із зерном стоїть.

— Що ж ти тепер робитимеш, Хліборобе? — питає Журавель, як і минулого року.

— Оратиму та сіятиму пшеницю,— каже Хлібороб.

— Навіщо ти сили марно тратиш і зерно губиш? — запитує Журавель. — Спечіть хліба з тієї пшениці, що залишилася, та їжте, бо з голоду помрете. Та линьмо зі мною за море, там і земля родюча й посухи немає.

— Не підемо нікуди,— каже Хлібороб. 

— Не підемо нікуди,— кажуть діти і мати.

— Чому не підете? Ви ж голодні, вже два роки посуха.

— Бо за морем — чужина,— каже Хлібороб.

— За морем — чужина,— каже мати.

— Не хочемо на чужину! — плачуть діти.

 

 

 

 

 

 

 

 

                      14        Вогнегривий коник

 

 

 

 

Вирізав батько Юркові коника з дерева. Та такого гарячого, баского. Б’є копитами коник, ось-ось поскаче.

Поставив Юрко його на вікно й ліг спати. Коли це бачить: підняв коник голову, затремтіла вогняна грива. Зіскочив з вікна Вогнегривий і пострибав по долівці.

Прокинувся Юрко, а коник знов на вікні стоїть. Підійшов хлопчик. Коник уже заспокоївся, тільки ноги тремтять та вогняна грива ще тепла.

 

 

                    15        Дівчинка і Ромашка

Сонячним ранком маленька Дівчинка вийшла погратися на зеленій галявині. Раптом вона почула:

хтось плаче...  

Прислухалась. Плач долітав з-під каменя, в кінці галявини. Нахилилась Дівчинка до каменя й питає:

— Хто там, під каменем плаче?

— Це я, Ромашка,— почувся тихий, слабкий голос.

— Звільни мене, Дівчинко, гнітить мене камінь.

Відкинула Дівчинка камінь й побачила ніжну стеблинку Ромашки.

— Спасибі тобі, Дівчинко,— сказала Ромашка, зітхнувши на повні груди. — Ти звільнила мене з-під кам’яного гніту.

— Як же ти потрапила сюди, під камінь?

— Підманув мене камінь, — розповіла Ромашка.  — Була я маленькою насіниною. Восени шукала теплого куточка. Камінь дав мені притулок, обіцяв оберігати мене від холоду й спеки. А коли я захотіла побачити сонечко, він ледве не задавив мене. Я хочу бути твоєю, Дівчинко.

— Гаразд, будь моєю, — згодилась Дівчинка. Подружились Дівчинка і Ромашка.  Щоранку Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали сонечко.

— Як добре мені бути твоєю, Дівчинко,— часто говорила Ромашка.

— А коли б ти виросла у лісі або при дорозі? Якби ти була нічиєю?

— Я б померла від горя,— тихо сказала Ромашка.

— Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Ось той Маковий Дзвіночок — він товаришує з Сонечком. А ось та маленька квіточка Незабудка — вона подруга Весняного вітру. Ні, квітка не могла б жити нічиєю.      

                      16            Дід Осінник

У темному лісі живе дід Осінник. Спить на сухому листі й сторожко прислухається до пташиного співу. Як тільки почує сумну журавлину пісню — курликурли — підводиться й каже:

— Прийшла моя година. Відлітають до теплого краю журавлі.

Виходить з лісу дід Осінник — сивий, у сірому дощовику. Де пройде, там листя жовтіє й опадає на землю. Виходить на узлісся, сідає, прихиляється до дуба й тихо-тихо щось мугиче.

Це не пісня, а осінній вітер... Коли дід співає, його борода росте, розвівається за вітром. Ось вона вже простяглась луками. Посіріли луки.

      — Осінній туман,— кажуть люди.

             І не здогадуються, що це ж борода діда Осінника.       

 

  

 

 

 

 

 

 

                      17         Дві сторінки книги

На столі лежала велика, красива книга. В ній писалося про Великого й Мудрого. 

Особливо гарна була Титульна Сторінка. На ній золотими літерами була написана назва книги. Під назвою намальовано мармуровий пам’ятник Великому й Мудрому, написано його ім’я, а з самого низу вставало намальоване сонце.

Загордилась Титульна Сторінка, каже:

— Усі інші сторінки — ніщо проти мене. У мені вся краса. Люди тільки тому й читають цю книгу, що перша сторінка така гарна.

Почула ці похваляння Остання Сторінка й каже:

— Хай прочитають люди й самі скажуть, що хорошого в цій книзі.

Приходили люди — ті, що вирощують хліб і створюють машини,— читали книгу й говорили:

— Титульна сторінка красива, а книга пуста.

І перестали відкривати книгу. Остання Сторінка й говорить:

— Про Великого й Мудрого і книга повинна бути мудра. Хай нікого не обдурює красива Титульна Сторінка.

 

 

 

 

18                Зелена коса, червона комора

Поклала бабуся в землю насінину моркви. Не забарився і теплий весняний дощик.

Проросла насінина. В землю поліз червоненький корінець, а до сонця піднявся зелений пагінець. Ростуть і ростуть — корінець і пагінець.

Ідуть дощі, земля п’є воду. Зелений пагінець став кучерявою косою. А корінець усе довшає й довшає.

Незабаром він став уже такий, як пагінець. А потім і товстішати став. Ось уже як бочечка — кругленький, червоний.

Дощ іде та й іде, а червоному корінцеві все мало та й мало. Питається якось зелена коса:

— Хто там піді мною в землі? Що все мало йому дощу, ніяк не нап’ється.

А з-під землі чується голос:

      — Я червона комора. У мене цукру багато. Я сік солодкий роблю.

       — Он як,— дивується зелена коса. — Того й поглядають на мене так ласо дітки. Потягнуть за косу — доберуться до солодкої комори.

 

 

 

 

                   19       Вороненя і Соловей

Вивела Ворона одне-єдине пташеня—Вороненя.

Любила своє дитя,балувала його смачними жучками.

Одного разу полетіла Ворона по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище дерева, на якому жили Ворона з Вороненям, а матері все немає.

Заплакало Вороненя. Плаче, сльози струмками ллються на землю. Птахи, що жили у лісі, замовкли, жаль їм бідну пташку.

Почув Соловей плач Вороненяти. Затріпотіло від жалю солов’їне серце. 

Залишив своє гніздечко Соловей, прилетів до воронячого гнізда, сів поряд з Вороненям і заспівав свою чудову пісню.  

Навіть вітер стих, ніби заслухався. А Вороненя ніби й не чує Солов’їного співу, заходиться від плачу.

Та ось почуло Вороненя: десь удалині залунав материн голос: кар, кар... У ту ж мить воно перестало плакати, каже Солов’ю:

— Чуєш, це моя, моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!

— Кар, кар, кар...—долинуло зблизька, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався... У той вечір ліс не чув Солов’їного співу.

 

 

 

                         20        Він зненавидів красу

У матері був трирічний син. Дуже

любила вона єдину дитину. Що не захочеться синочкові, мама зразу ж кидається виконувати його бажання.

Побачив син за вікном квітучу троянду, питає:

— Що це таке?

— Квітка троянди,— відповідає мама.

— Хочу квітку троянди,— вимагає хлопчик. Не просить, а вимагає. Мати йде, зрізає квітку й приносить синові. Потримав хлопчик троянду в руках, зім’яв пелюстки й кинув на підлогу.

Побачив син на паркані горобця, питає:

— Хто це такий?

— Горобець,— відповідає мама.

— Хочу горобця,— вимагає хлопчик.

Пішла мати до сусідських дітей, просить:

— Спіймайте горобця, куплю вам цукерок.

Упіймали діти горобця, одержали цукерок. Принесла мати пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, придавив його за шийку, пискнув горобчик і замовк. Кинув син мертву пташку. 

Почув син, як хтось грає за вікном на сопілці. 

Сподобалась йому гра, питає він у матері:

— Що це таке?

— Це пастух грає пісню на сопілці.