Авторська казка для виховання морально - етичних цінностей

                                    Автор    СТОЛЯРОВА Тетяна

                                 вчитель початкових класів

                                  м. Павлоград

                         «В   ПОШУКАХ  РІДНІ»

       В лісі, як у великому домі, всі один одного знають, один одному допомагають. А лісова галявина – для дружніх бесід та гри.

     Одного недільного ранку, як завжди, зібрались на галявині звірята. Метелик розповів які чудові квіти він бачив за лісом, на лугу. Мишка повідала друзям, що на полі, де вона проживає,красуються багато колосків, ніби золотими намистинками прикрашені. Аж раптом – на галявину закотився Мандарин.

  «Що за диво!»- вигукнула    Мурашка. «Який цікавий в нього  одяг!,- прокоментувала  зовнішність   незнайомця   Пташка.

  - Хто ви?,- в один голос запитали друзі. 

  - Я – Мандарин!Подорожую вашим краєм, шукаю свою родину!                     

  - Але я не пам’ятаю, щоб в нашому лісі був хтось схожий на вас,- промовила  розгублено  Мурашка.

      Мандарин замислився на хвилинку, після чого гордовито відповів: « Усі, схожі  на мене живуть в південних краях. А у вашому лісі є наші родичі – вічнозелені дерева. Чи не підкажете, де мені їх знайти? Хто вони і де проживають?»

     На хвилину всі затихли, розмірковуючи: « А хто в лісі вічнозелений?». Мишка, Мурашка та Метелик заперечували існування таких дерев. А мала пташина раптом вигукнула:

• Я пригадала! Це - відважні ялини та сосни. Вони  навіть в зимові дні

радують нас, пташок, зеленими хвоїнками, пригадуючи нам літні дні.

       Вдячний  незнайомець – Мандарин  пригостив нових друзів дольками  соковитих  плодів, які привіз з півдня, і помандрував за малою пташиною, яка (на його думку) все знала   в цьому   лісі.

                     «ГОРДОВИТА  ЛІЛІЯ»

         Давним – давно то було. Води озер та ставків були вкриті квітами, як луки та поля. Вся земля носила розкішне  квітуче вбрання.

          Але одного літнього ранку  між  водяними квітами  розпочалась  суперечка. Лілія вважала, що вона  найкраща  серед усіх  квітучих рослин водойми, і що  її  білосніжне  вбрання  незрівнянне, найніжніше та  найпривабливіше.  І що немає серед квітів кращої, ніж   вона.

          Щоденно, зранку і до вечора, всі квіти, що прикрашали озерце, слухали  промову  гордовитої  лілії. З часом, їм набридли ці вихваляння і квіти вирішили покинути  рідні  водні простори , перейшовши жити на сушу.

          Там, на суші, їх прийняли, як рідних:  у них з’явилось багато  друзів, тут  оцінили їх красу і неповторність. І тільки серед друзів  вони дізнались,що кожна квітка на землі незрівнянна, потрібна і цінна!

         Так, поступово, всі водяні квіти перейшли на сушу, залишивши  гордовиту лілію одну  серед водного царства. Вона уже і не розповідала нікому про свою красу. Гордовито  плескалась  у прозорій водичці  озерця – гарна, білосніжна, незрівнянна, але одинока.  

          «МУРАШКА   І   МУХОМОР»                                               

Зустрілися якось на лісовій галявині Мурашка та Мухомор.

•      Добридень, Мухомор! Чому ти такий сумний? Яка краса навколо, а ти засмучений!
•    Не бачу я ніякої краси, - відповів  гриб, - все звичайне: ліс, трава, дерева.
•      А ти прислухайся, адже все це звичайне сповнене незвичайних звуків: он суничка розмовляє з травою про сонячне тепло, а дуб шепоче ялинці про витівки веселого вітерця.
•  А чому це вони між собою розмовляють?- здивовано запитав

Мурашки Мухомор.

•      Усе дуже просто, вони ж друзі!- радісно відповіла  Мурашка.

   Мухомор на хвилинку замислився, і сказав:

• Друзі? А чому у мене немає друзів. Всі мене обходять, обминають,

ніхто не розмовляє. А я такий красень – одна шляпа чого варта!

•      Ні, друже, ти помиляєшся, для дружби це зовсім не важливе! А головне -добре і чуйне серце.

     Мурашка попрощався і поспішив до мурашника, де  на нього давно чекали,  а Мухомор залишився, роздумуючи над  словами : «Добре та чуйне серце…».

            І раптом  він почув: « Ой-ой-ой, як же я стомився. Як важко летіти.»

 То над грибком пролітав  Жук – Сонечко.

•      Друже,- промовив Мухомор,- пропоную вам свою шляпку, як місце для відпочинку.
•      Дякую! Яке  у вас чуйне серце! – задоволено  сказав Жук, коли спустився на гарну шляпку. І в цей час Мухомор зрозумів, що користь від його шляпки більш важлива, ніж її краса.                                                                 

      Відшуміла гроза.  Прозоро – голубе небо сповнилось сонячного  світла. В цей радісний  час, в останніх   краплинах  літнього  дощу народилась  Веселка. Вона  була  ще зовсім  юна  та гарна. Її  пречудова  сукня  вигравала  усіма  кольорами.

    Веселка побачила  голубий край неба навпроти, а  поряд – велику сірувату  матусю – хмаринку. Ще  хвилину вона  помилувалась  красою неба   і вирішила  хоча б однією ногою  спуститися на землю.      

     І  як тільки Веселка торкнулась  ніжкою  травиці, як  її  краса  наповнила землю. Першими  це диво побачили  пташки. Вони підлетіли  і сіли  на веселкове  коромисло. Кожна  пташина  обрала  свій   улюблений колір  і сіла  на нього. Вражені  красою  Веселки, вони  вирішили  оспівати  її  в своїх  піснях.

    Над лісами і полями  полинула  пісенька  пташиного  хору. Але  матуся – хмаринка  підпливала  все  далі і далі  від  лісу, ніби танула  в промінні  сонця.

    Непомітно покинула  пташок і Веселка, але залишила  їм  на згадку  пофарбовані  пір’їнки.

    Придивись  до  пташиного  одягу  і  ти здогадаєшся, на  якому  кольорі  веселкового  коромисла  сиділа  синичка, голуб  та решта  лісових  співаків. 

                     «ЗЕЛЕНА  ХАТИНКА»

            Як добре мати свій дім. Недарма ж кажуть: « Де, де, а вдома       найкраще.» Давайте-но заглянемо а одну зелену хатинку, де проживає сам пан Горох.

             Горох добре оберігає свою родину. Міцний зелений    будиночок  зручний  та  теплий . В ньому проживають донечки пана Гороха - зелені красуні  горошинки. Все необхідне для їх життя та росту, батько Горох їм надає: сонячне тепло і світло, вологу  та затишок.

             І сидять горошинки у стручку до того часу, доки не подорослішають, доки не підростуть, доки не дозріють. І весь той час, їм   світ здається  зеленим – зеленим, спокійним і   затишним.

              А як прийде  літня днина,двері батьківського дому відчиняються, і горошинки  побачать, що світ різнобарвний, гомінкий та веселий. І що все це є початком  їхнього самостійного життя.

             Пригадуючи  батьківську зелену  хатинку, кожна горошинка  прагне подарувати  світу  свій  дім – стручок  та донечок – горошинок.  І все це  заради  продовження  славного роду  пана Гороха! 

                   «ЯК  ГОРОБЕЦЬ  ДО  СОНЦЯ  ЛІТАВ»

       Під стріхою  однієї  невеличкої хатинки, жила сім’я  горобців.  Дружньою була  родина: разом щебетали  на гіллі  старої  яблуні, разом шукали зернята  та  крихти.

     Якось, обідньої пори, сиділи горобчики  на яблуневій  гілці  і розповідали  один  одному  про свої  пригоди. І раптом наймолодший  горобчик  Чік - чік  вигукнув: « А я сьогодні на сонці  відпочивав!». Всі  здивовано  затихли, а малюк продовжував:« Воно таке велике, таке  жовте! І зовсім не гаряче!».              

     Найстарший із родини  горобець  посміхнувся.

•      Ти не смійся, будь – ласка, дідусю, сонечко таке лагідне і    гостинне! Воно пригощало мене смачними  зернятами,- сказав Чік-чік.  Після цих  слів  зчинився галас.
• Ми теж хочемо до сонечка!- зацвірінькали молоді горобчики.
• Ну, що ж, полетіли!- дав команду дідусь і зграйка піднялась в небо.

      Чік – чік  на льоту запитав:

•        А звідкіля ти, дідусю, знаєш дорогу до мого  сонечка? Адже ти говорив, що нього ніхто не долітав!

   Старий  Горобець  знову  посміхнувся, сідаючи на великий жовтуватий соняшник  і  відповів: « До твого сонечка  всі горобці  дорогу  знають!»