«Бетховен українського слова».

Тема уроку. «Бетховен українського слова».

(Життя і творчість Василя Стефаника)                                                      Поезія в прозі. «Моє слово»   як кредо письменника

Мета: висвітлити сторінки життя й творчого шляху В. Стефаника як прозаїка-новеліста світового рівня, людини й громадянина, акцентувати увагу на оцінці творчості, повідомити про діяльність «покутської трійці», розглянути поезію в прозі «Моє слово» як художній маніфест автора, розкрити тлумачення поняття поезія в прозі; викликати читацький інтерес до творів письменника, розвивати навички ідейно – художнього аналізу твору, різних за жанровим спрямуванням;  виховувати вміння спостерігати за головними героями  твору, гуманізм.

Тип уроку: засвоєння нових знань (урок-конференція).

Обладнання: портрет письменника, фотовиставка (світлини, пов’язані з життям і творчістю В. Стефаника), збірки творів.

Епіграф:

 Я писав тому,  щоб струни  душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоб з того вийшла велика музика Бетховена.

                                                                                                                                                                                                                         В. Стефаник             

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ . Мотиваційний момент.

1) З’ясування емоційної готовності класу.

2) Актуалізація опорних знань і суб’єктивного досвіду.

1) Мелодекламація

(Художнє читання на фоні музики Бетховена )

Зі спогадів Василя Костащука:

«Гарна, класична будова тіла, приємні риси обличчя та благородні рухи творили з нього непересічний тип чоловічої краси. Був незрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів, дозволяла йому відкривати найтаємніші думки й бажання свого співбесідника, вбирав у слова те, що інші лише відчували, але назватитого не могли. Коли говорив, всміхався якоюсь дивною усмішкою; то дивився з-під брів, то в очі глядів, ніби зазирав у душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і хмурився; тоді здавалося, що от-от з буйної чуприни вилетить іскра і запалить світ. Завжди був першою особою в найбільшому товаристві. Наставала пустка, коли відходив».

А як образно схарактеризував долю свого побратима Марко Черемшина у ліричному нарисі «Добрий вечір, пане – брате!»:

«Жайворонки злетілися і над дитиною збили крильцями та й заголосили, аж дєдя і мати жахнулися…Дєдя казали, що укрутили би жайворонкам в’язи за того, що дитині ворожуть жайворончину долю…Із криничок вилетів вітрець і обкрутився над дитиною, та й прикликав хмари, і закрив сонце перед її оченятами...

Збоялися за дитину жайворонки і хотіли її крильцями накрити. Але мама поклали її у пазуху та й тулили до свого серця і плакали, що небо із бурею на її дитину змовилося та її керваву дорогу призначило. А як заклекотів кований віз і дєдя везли у село і маму, і дитину, то жайворонки летіли мокріські за возом і так жалібно співали, що всі села на дорогу повиходили.

Мужики прижмурювали свої глибокі очі і розпізнавали, що цю дитину птахи у неба випросили, аби ввесь смуток із сіл зібрала та й аби його буйним вітром вгору передала. Та й казали, що цей хлопець буде сонечком села гріти і землю дощиком росити».

2. Запитання

– Коментуючи яскраві символічні картини пейзажу, подані в етюді, скажіть, яке майбутнє пророкувала природа новонародженому хлопчику?

– Як ви розумієте слова останнього абзацу?

(Протягом виступів демонструються фотографії, художні тексти супроводжує музика Людвига ван Бетховена.)

3. Слово вчителя

Хто ж він, той хлопчик, який «буде сонечком села гріти і землю дощиком росити»? Як склалася його доля?

Сьогодні ми спробуємо глибше пізнати життя Василя Стефаника — людини й митця. І це стане ключем до розуміння його творчості.    ІІІ.Оголошення теми, мети, цілевизначення.

Зачитати епіграф, записати у зошиті.

ІV. Опрацювання навчального матеріалу.

1-й бібліограф

Василь Стефаник народився 14 травня 1871 р. Він дійсно прийшов у світ як страдник і боронитель стражденних.

Дитинство хлопчика минуло в рідному Русові Снятинського повіту. Василько радо виконував звичну для сільських дітей роботу, пас вівці, близько сходився з батьковими наймитами, слухав їхні пісні та казки. З юних літ лилася в сердечко, вразливе на біль та несправедливість, велика любов до землі й хліборобатрударя на ній, відчувалася святість праці.

Батько хотів бачити Василька орачем і сіячем з юних літ, і пізніше Стефаник згадував першу свою оранку, криваві мозолі і втому. «Нагадується мені одна весна — давня, давня… Я перший раз йшов робити весну… Тато казав: «Ти вже великий, вже меш зо мнов у поле ходити, а за то до Великодню я куплю файний капелюшок кайстровий і черевики куплю, будем робити та й будем мати». Цілий день я погонив — мука була, плач був і сварка. Вечером я вертався додому… Мама мене привітала як парубка».

Спогад овіяний надією: «Будем робити та й будем мати». Оцю впев-неність у власних силах, працездатність, селянську двожильність В.Стефаник пізніше реалізував уже не як ратай, а як новатор - письменник, що орав літературне поле глибоко, без огріхів.

2-й бібліограф

– Які особливі вдачі майбутнього письменника можна було визначити вже в дитинстві?

У 1878 році батьки віддали свого найстаршого сина до початкової школи в Русові, де Василь провчився три роки. Побачивши, що дитина тягнеться до знань і має здібності до науки, в 1880 році Семен Стефаник відвіз хлопчика в Снятин, де Василя зарахували до другого класу міської школи. Відразу ж на малого посипалися насмішки й кпини від паничів й учителів: «Тут мене почали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били». Після цієї школи, де, як писав письменник, «не одну сльозу… зрібним рукавом обтирав», проте хотів учитися і вчився, у 1883 році Василь успішно склав іспити до Коломийської гімназії.

Одного разу вчитель наказав хлопчикові написати речення на дошці якнайвище. Василько старався виконати наказ, тягнувся вгору, сорочечка піднялася і блиснуло голе тіло. Вчитель указкою задирав сорочину, під якою в хлопського сина, звичайно, не було нічого, реготався, а весь клас тупав ногами й улюлюкав. Потрясіння було таким великим, що Стефаник у цей момент мало не помер, а пізніше, коли батько купив йому «панський» костюм, не міг його носити, бо запах сукна щораз нагадував Василькові ганьбу коло дошки, і хлопчик умлівав уже від одного спогаду. Доводилось терпіти й коритися, старатися бути непоміченим у класі найбільш агресивними паничами, а потім картати себе за слабодухість: «Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий. З білої сорочечки сміялися. Кривдили мене і ранили, я ходив тихонько, як біленький кіт, аби паничики не чули. Я чув свою підлість за тихий хід і кров моя діточа з серця капала».

  Запитання вчителя

 – Як пояснити таку реакцію хлопця? Як це вплинуло на світогляду майбутнього письменника?

3-й бібліограф

Навчаючись у Коломийській гімназії, Стефаник прочитав твори Г. Квітки-Основ’яненка, Панаса Мирного, Марка Вовчка, роздобув і дуже тішився єдиним на всю Коломию «Кобзарем» Т. Шевченка. Улітку 1886 року він із найближчими друзями організував у Русові читальню, а в кінці року гімназисти прийняли Василя до таємного гуртка, де він перед портретом Шевченка прийняв присягу, що буде чесно жити і трудитися для народу. Юний Стефаник сміливо взявся за агітаційну пропаганду, читав заборонену літературу, дружив з Лесем Мартовичем. Під впливом Леся він і сам спробував творити: «Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний

талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник».

У Коломийській гімназії В. Стефаник знайомиться з молодим Іваном Семанюком — майбутнім письменником Марком Черемшиною. І вже В.Стефаник сприяє тому, щоб молодий митець повірив у себе і став писати. Пізніше Леся Мартовича, Василя Стефаника й Марка Черемшину назвуть «покутською трійцею».

Запитання вчителя

– Що об’єднало письменників у «Покутську трійцю»?

4-й бібліограф

Першою публікацією В. Стефаника стала стаття в журналі «Народ» — «Жолудки наших робітних людей і читальні», підписана псевдонімом Василь Семенів. Погляди коломийських гімназистів перелякали місцеву владу. Леся Мартовича виключили з гімназії, а дещо пізніше ще двадцятьох, між якими й Стефаника. Продовжувати навчання Василь поїхав у Дрогобицькій гімназії, але ролі захисника скривджених не зрікся, свідченням чого стала стаття у Станіславському журналі «Поступ» — «Форналь Антін». У цьому нарисі йшлося про долю колишнього заможного селянина, який став наймитом («форналем») на чужому полі.

У Дрогобичі В. Стефаник зустрівся з Іваном Франком і дружба між ними утвердилася на довгі роки.

Запитання вчителя

– Яке враження справив на вас Стефаник - студент?

– Про які риси вдачі свідчить участь В. Стефаника в громадському радикальному русі?

5-й бібліограф

В останній рік навчання в Дрогобицькій гімназії помирає старша сестра Марія, що була для Василя і вихователем, і другом - порадником. Від жалю серце у Стефаника перевернулося.

Мати Стефаника — надзвичайно чуйна, добра і ніжна жінка - була чи не єдиною людиною, яка розуміла сина, співчувала йому і безмежно любила. Її світлий образ письменник проніс у своїй душі до останніх днів життя.

Після смерті дочки ненька тяжко захворіла, і люблячого сина це дуже непокоїло. До того ж убивчо впливали на виснажене від тяжких страждань материне серце докори батька, що, мовляв, Василеві арешти заженуть її в домовину. Він знав про це і, палко люблячи матір, заради неї терпів усе. «Не раз, а сто разів на день,— пише він у листі до В. Морачевського 1895 р.,— я боюся своїх дверей чи аби не розтворилися та аби мені не подано телеграми».

Василь боїться втратити матір. Туга каменем тисне на душу.

1-й бібліограф

Після Дрогобицької гімназії Василь Стефаник навчається на медичному факультеті Ягеллонського університету в м. Кракові. Вибір медицини можна пояснити хіба що втратою сестрий хворобою матері.

У 1895 році Василь приїхав до матері, яка вже згасала. Вона обливала слізьми подушку, приказуючи: «Діти, діти, кілько вас маю, а так, як бих і не мала! Ти десь світами отуда блукаєш, не знаю, чи би то за мої, чи за татові гріхи». Батько ж не міг і не хотів зрозуміти свого сина, і конфлікт вилився у велику сварку й взаємну неприязнь. Для матері Василева творчість була святинею, але похмурі тони його оповідань лякали селянку, вона вважала, що її син дуже нещасливий, якщо «люди плачуть над його писанням, а не смі-ються». Помирала мати, коли Василь уже був відомим у Західній Україні новелістом. Смерть Оксани призвела до ще більшої ненависті між батьком і сином. Семен задумав оженитися, хоча небіжці, як говорили в селі, ще «ноги не застигли». Скороспечене весілля батька з Василевою ровесницею боляче вдарило письменника. З розпачу він погрожував викопати мамину труну і покласти на порозі в церкві, щоб батько з нареченою переступав через домовину, ведучи нову жінку до вінця. Цього, звичайно, письменник не зробив, адже це було б оскверненням могили неньки, але з розпачу тяжко захворів.

Крім власне сімейних драм, Василя боляче вражало загальнонародне лихо. Еміграцію він розцінював як непоправну трагедію. Краківський вокзал став пересильним пунктом виїжджаючих, які проходили медичну комісію, купували квитки й візи. Тут галичан обдурювали, шахрували, убивали. Та й життя їхнє у бруді, злиднях, відчаї скидалося на циганський табір. Оскільки батько категорично заборонив синові кидати навчання і приїжджати додому, молодий Стефаник часто приходив на Краківський вокзал, щоб від земляків-переселенців довідатися, що робиться в рідному краю.

Запитання вчителя

– Чому В. Стефаник писав: «Людський біль цідився крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові» ?

2-й бібліограф

       У грудні 1897 року в чернівецькій газеті «Праця» було надруковано новели «Синя книжечка», «Стратився», «У корчмі», «Сама-самісінька». Дещо пізніше Василь Стефаник написав славнозвісні новели «Лесева фамілія», «Мамин синок», «Майстер», «Катруся», «Ангел», «Осінь», «Шкода», а взимку 1899 року  - «Камінний хрест». О. Кобилянська, прочитавши ці твори, писала авторові: «Між слова Ваші, там… тиснулись великі сльози, мов перли. Страшно сильно пишете Ви. Так, якби-сте витесували потужною рукою пам’ятник для свого народу… Гірка, пориваюча, закровавлена поезія Ваша… котру не можна забути». Сам же Василь Стефаник пояснював тематику своїх творів так: «Веселості у нашого народу є дуже багато, але в моїм серці веселості мало… А нарешті скажіть, що я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки і слів не маю, аби-м все міг сказати, бо страшно за себе, а я ще трошки хочу жити».

        Переживання героїв Стефаникових новел — переживання самого автора.

        І знову наприкінці цього ж року доля наносить удар – помирає перша любов Василя — Євгенія Бачинська. Туберкульоз знищивїї.

3-й бібліограф

       26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, надзвичайно розумною, делікатною і мужньою дівчиною з прогресивної сім’ї. Її батько високо цінував творчість зятя і після прочитання «Синьої книжечки» сказав: «Не пиши так, бо вмреш». Сімейне щастя Стефаника тривало всього десять років, 4 лютого 1914 року Ольга померла, залишивши Василеві дрібних діток – трьох синів. Залишившись на 43-му році життя вдівцем, Стефаник узяв турботи про дітей на себе, доглядав їх, пестив, турбувався про здоров’я. Один із синів — Юрко, захворів на висипний тиф і був на межі між життям і смертю. Про переживання батька у той час згадує інший син — Кирило: «Він майже нічого не їв, вночі не спав, щогодини міряв пульс хворого: «Я цього не годен перебути, коли Юрко вмре, я не хочу жити. Мені так само тяжко переносити його слабість, як йому», -  зі сльозами в очах говорив Стефаник»

      Таким він був батьком.

      Василь Стефаник писав: «Забагато смерті, забагато скошеної молодості, аби сила була витримати я вже ховаюся від смерті, бо боюся її. Боюся, аби не пожерла сонця, аби не змазала всіх моїх доріг, аби не поруйнувала моїх приятелів…».

4-й бібліограф

      Коли розвалилась царська імперія і на її руїнах постала УНР,письменник привітав її утворення як волевиявлення всього українського народу. 17листопада 1917 року, виступаючи на вічі у Снятині, він з радістю констатував, що на Україні «в найбільшій величі встає новий світ. Звідти йде до нас світло для нашого розвою». У січні 1919 р. Стефаник уже як громадянин Західноукраїнської Народної Республіки з українським, а не австрійським, паспортом приїхав до Києва, був на всіх торжествах, пов’язаних із проголошенням Злуки обох частин України в єдину суверенну Українську державу. Сповнилася його мрія про об’єднання одного народу в сім’ї вольній, новій.

      Письменник боляче пережив поразку УНР. Україна знову була розірвана на шматки. Стефаник ганьбив польську владу за те, що зробила Україну безправною і пильно стежив за подіями в радянській Україні.

      А тим часом з радянської України долинають моторошні новини, які перевершують всі знані у світі жахи: суцільні розстріли без суду і слідства, голодомор, колективізація під страхом знищення».

      Стефаник згодом відмовився від персональної пенсії,протестуючи проти сталінських репресій. «Спершу заявив консулові у Львові: «Не давайте мені нічого, бо я бачу, що Україна московська. А з мене ви вже москаля не зробите». Потім написав листа наркомові освіти з відмовою од пенсії, закінчивши його словами: «А прихильником Великої України я все був і буду…»

5-й бібліограф

       Довідавшись, що уряд УРСР позбавив Стефаника персональної пенсії, митрополит Андрій Шептицький назначив йому точно таку ж пенсію від Української уніатської церкви. Письменник попросив касира зі святоюрської каси, де він повинен був одержувати гроші, видати назначену суму дрібними монетами, що й було виконано. З великою торбою мідяків у руках вийшов Стефаник на майдан, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у шапки монети… Він роздав свою пенсію, всю, до єдиного гроша, бідним і просив помолитися за упокій душ невинно убієнних жертв голодомору в Україні 1933 року… Стефаник не визнавав комунізму. Він був послідовним учнем Франка і розділяв думку про те, що коли вдалося б побудувати державу за рецептами Енгельса, то вийшла би така тюрма, якої ще не бачив світ.

      Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р. у Русові від серцевого нападу. За заповітом митця поховали в рідному селі, поруч із могилою матері, адже відчуваючи подих смерті, він не раз повторював: «То, небожата, мені вже треба йди до моєї мами».

Запитання вчителя

– Ми висловлювали свої думки про Стефаника-сина, про Стефаника-людину, Стефаника-батька. Що ви можете сказати про Стефаника-громадянина?

Слово вчителя

        Критика, правда, дорікала, що він надто гіперболізує народне горе. Але  Стефаник відповів: «Мені самому було приємніше змальовувати наших селян у вишиваних сорочках на призьбі, що мочають булку в мисці меду. І сто гусок перед хатою, і двадцятеро корів за нею».

   В. Стефаник написав 72 новели, писав публіцистичні статті. А ще листи, які самі по собі — маленькі драми. Така його творча спадщина.    

Запитання вчителя

– Як ви вважаєте, така творча спадщина – багато чи мало?                

Слово вчителя

      Справді, цінується спадщина не по тому, скільки творів є в ній, а які вони за змістом і як написані. Василь Стефаник написав стільки не тому, що забракло хисту. Він віддавався творчості сповна, був неймовірно вимогливим до слова, а це вимагало титанічної праці. Чи кожному письменникові казали: «Не пиши так, бо вмреш»? Звичайно, ні.

        Богдан Лепкий згадував: «Та робота коштувала йому багато сил. Як писав, то ходив марний і мрачний, ніби сам переживав те все, що пише. Не тим ставав. Маломовним, скупченим у собі, робив враження хворого чоловіка. На такі малі твори (розмірами малі), як він давав, могло йому вистачити сил і нервів, на велику повість — ні. Гадаю,що й читачеві також…

       Але, мій Боже, бувають всякі несподіванки в світі, а в світі мистецького творіння також. Міг і Стефаник написати повість. Та не нарікаймо, що не написав. Ціла його невеличка спадщина - це властиво одна велика повість про хлопське життя і терпіння. Невже ж нам мало того?»

Гра «Психологи»

– Що означає «відкрити душу» ?

 Чи потрібно це ? Чи є в цьому небезпека ?

– Що спонукає людину відкрити душу ?

Що людина при цьому відчуває ?

(Душа – внутрішній психологічний світ людини з її настроями, переживаннями, почуттями.)

Сприйняття серцем

(Споглядання – спостереження за чим - , ким-небудь, заглиблення у свій внутрішній духовний світ; самозаглиблення, самоспоглядання; вихідний ступінь пізнання, відображення дійсності у свідомості людини.)

– Чи важлива для людини здатність до споглядання за навколишнім світом ?

– Чи можливо пізнати життя, не вміючи споглядати ?

 Слово вчителя

      Новели Стефаника не без підстав називають «психологічними студіями»

      1905 року видана четверта збірка новел «Моє слово» у Львові, що була написана 1899 року до дня народження Євгенії Калитовської ( «Признаюся» - перша назва).Основа «Мого слова» - автобіографічна, але твір обтяжений незвичними художніми засобами – ускладненими і надуманими метафорами.

У 1896 – 1899 роках Стефаник написав чимало прозових мініатюр, за якими потім закріпилася назва «поезія в прозі». Молодий письменник багато думав над тим, якою мусить бути його «бесіда» (творчість). Заперечуючи погляди модерністів на художню творчість як «чисту красу»,не пов’язану з життям, Стефаник зазначив, що буде гострити слово на кремені душі. Він відчував солоний піт і тихі пісні,що «снували за орачем, за плугом і за погоничем». Селянські будні підкидали йому невигадані історії, село ж обдаровувало новеліста і своїм словом, але, за образним визначенням Марка Черемшини, не тим, яке «легенькою ластівкою під сонцем літає», а тим, що «мужикові у горлі застрягає».

Словничок нових понять

  Поезія в прозі по-іншому – вірш прозою.

   Поезія в прозі – переважно невеликий за розміром літературний твір, написаний прозою, що своїм звучанням близький до вірша завдяки великій емоційності, ліризму і своєрідної ритмічної мови.

Гра «Спіймай метафору»

Скласти цитатний план до новели «Моє слово», виписавши метафори, які розкривають сутність і особливість зазначеного. У чому їх символічність?

V. Закріплення

Бесіда

1.                          Якою людиною був В. Стефаник?
2.                          Чим зумовлений драматизм його творів?
3.                          Чи був В. Стефаник носієм національної ідеї?
4.                          Що називається поезією в прозі?

VI. Підсумок

1. Зачитайте слова, які стали епіграфом уроку, і прокоментуйте їх.

2. Творча робота

Міні-твір «Як ви вважаєте, чи справедливо Микола Шудря назвав Василя Стефаника Бетховеном українського слова?»

3. Оцінювання й самооцінювання.

VII. Домашнє завдання.

1. Упорядкувати записане протягом уроку, опрацювати біографію за підручником.

2. Прочитати новелу «Новина».

3. Твір-роздум «Поему його життя і його новели можна покласти

на музику Бетховена» (усно).

4. Знайти відомості про виникнення експресіонізму, його основні ознаки.

5. Підготувати реферати про художників-експресіоністів (репродукції картин).